Наукова думка



Сторінка14/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   48

158

воту та нудоту в театрі, через що він і впав у Європі. А коли виник в Європі новоромантизм, тоді тільки в другій половині XVIII в. драматурги дали інший, арістофанівський напрямок театрові. Шіллер, бажаючи підвищити німецький театр, написав розправу “Про моральну й просвітну вартість театру”. Але ще й до Шіллера перед великою французькою революцією Бомарше через свого “Севільського цирюльника” та своє “Весілля Фігаро” проповідував протест проти зловчинків та деспотизму аристократії; Вольтер, почутний до правди, користувався своїми драмами для протесту проти єзуїтів, релігійного фанатизму й усякої деспотії. Обидва вони завдали театрові політично-соціальні завдання і зробили з сцени місце навчання та проповіді проти деспотизму й тиранії дворянства та єзуїтів. В Германії Гете, а за ним палкі гетеанці періоду “Бурі й натиску” Ленц, Клінгер, Вагнер, Міллер-Маляр, а навпісля палкий Шіллер перешталтували старий розбійницько-лицарський романтизм на сцені і дали йому напрямок високої ідеальності, честі, протесту проти тиранії й деспотизму. Вони на сцені в своїх драмах зобвиджували титанічних героїв, почувавших в собі силу незвичайну, здатну перекинути увесь світ, силу, протестуючу і проти деспотизму, і проти усякої неправди, соціальної, сім'яної. Це були типи Базарових свого часу, багато сміливіших за його, тільки в романтичних формах німецьких Базарових, попередивших тургенєвського Базарова на сотню років. А матеріалістичний тодішній поет Гейне в своєму романі “Ардінгелло” виспівував і проповідував “вільне кохання”, навіть гуртове, і договорився, як тоді висловлювались люди “Молодої Германії”, до емансипації м'яса, себто базаровського “богатого тела”. Найвиразніше це завдання виявляється в Шіллерових “Розбійниках”, в “Дон Карлосі”, в “Хитрощах та коханні”. В Германії ці всі утвори XVIII в. мали вартість гоголівських “Ревізорів” для того часу. Г. Гетнер каже (“Іст[орія] всесвітньої] літ[ератури] XVIII в.”, т. III, стор. 359), що Едуард Девріон сказав правду в своїй історії німецького театру, “що в той час пиха, навіженість та беззаконність, перед котрими вдень треба було гнутись та принижуватись, ввечері при театральному світлі катувались смішками та злістю; актор став заступником пригноблених, судцем і помстивцем”. Од того часу театр став і місцем одпочинку, розваги, осолоди поезією і міс



159

цем проведіння гуманних ідей, принципів, тільки в більш реалістичних формах, яких потребує дух часу й напрямку поезії.

Сучасні українські драматичні утвори вдоволюють цим двом вимогам театральної сцени: їх драми щодо змісту реалістичні, але буденна, часом черства реалістичність в їх підсвіжена й прикрашена ефектними, колоритними коротенькими епізодами та уставками. Автори українських драматичних п'єс самі художники, самі артисти, а природжений український гумор та естетичність допомагає їм додавати красності в поставі п'єс на сцені. У їх на сцені все гарно, все красно; од їх вистав повіває поезією ба– дьорною, свіжою, а це немало причинилося до великого поспіху їх вистав в цілій Росії, окрім, само по собі, щирого й охочого артистичного грання. Головний напрямок українських драматичних утворів є народництво, а в багатьох з них увинуті і сучасні прогресивні принципи. Тілько горенько, що умовини сучасної цензури дуже суворі до українських драм з ідеями, з сучасними принципами...

Не можна не закинути трупі д. Садовського, що декотрі актори люблять без потреби “писати ногами мисліте” на сцені. Не можемо не зауважати на частенькі зловжитки на сцені чарками, та пляшками, та спотиканням напідпитку. Скажемо, що в дійсному житті буває усяково, трапляється усе, але збиткуватись цією неестетичною вихваткою на сцені не годилось би, бо через ці збитки коли б деякі п'єси не захрясли на сцені. Усякі збитки – шкодлива річ у всьому і скрізь. Взагалі тон українських драм та оперет поважний, трохи сумний, але цей сутінок згладжується народним гумором, котрим густо пересипані драматичні сцени, та цілими гумористичними сценками.

I. С. Нечуй-Левицький з своїми білоцерківськими приятелями. Зліва направо: В. М. Левицький, М. М. Дубовик, М. П. Левицький, І. С. Нечуй-Левицький,

С. Л. Дроздов, Ю. С. Дроздов. Фото 1912 р.

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД НАЙНОВІШОЇ РУСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

аиновіша русько-українська література починається од шістдесятих років теперішнього віку. Од сих років почався ширший розвиток літератури, добре виявився й ясно обмежувався її напрямок. Цей загальний напрямок показали для неї літературні українські діячі попереднього періоду.

В Росії од шістдесятих років скрізь у всіх сферах соціального життя розпочався вольніший рух. Цісар Олександр II визволив селян од панщини 19 лютого 1861 року. Зайшла справа про просвіту непанщанного народу. По першому указові царя на Україні і на Білій Русі було дозволено вчити народ на його мові і було приказано складати шкільні книжки для народних шкіл на народній українській і білоруській мові. Саме в той час повернулись з вислання головні літературні українські діячі: Н. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський й інші. Всі вони гуртом заходились коло народної просвіти, користуючись царським дозволом. Костома-

'І'І–І. Нечун-Левицький. т. 10< 161

ров подав заклик йа Україну, запрошуючи до помочі полтавських та чернігівських дідичів, і швидко зібрав на видання народних книжок 4000 рублів.

Цей факт показав головний напрямок і симпатії давніших українських літературних діячів. Цей напрямок був демократичний. Він виявився теоретично ще в уставі попереднього Кирило-Мефодіївського товариства, де був параграф про визволення народу од панщини й просвіту селян. В шістдесятих роках це діло могло вже здійснитись і увійти в життя практично: українське товариство почало видавати книжечки для народу під назвищем “метеликів”. Симпатії народовців старших горнулись до народу, до темних непросвічених мас. До цього допроваджувала їх сама чисто народна українська мова, з котрою вже ніби в самому сутті був сполучений обов'язок дбати про тих, котрі говорять цією мовою, котрі з свого народно-національного грунту возвели народну високу поезію, народний епос; до такої думки допроваджував і дух самої української історії, майже у всі попередні часи демократичний.

Найнсзіша русько-українська література стала і мусила стати взагалі демократичною. Засновком її стала народність і національність.

Цей головний засновок, ця головна прикмета найновішої русько-української літератури були не нові, вони стали тільки ясніші, свідоміші і виявились виразніше й свідоміше в літературних формах, бо вже од самого початку нової русько-української літератури, од часів Котляревського, нова русько-українська література взагалі була народною і національною. Навіть ще до Котляревського, в поздоровляльних великодніх віршах через образи святої історії виглядали реальні особи селян та селянок, а в “Енеїді” Котляревського герої греки та латинці виступали українськими селянами, переодягнені в українські убори. І в стародавніх віршах вже пробивався національний український дух, гумор, смішки, жарти, а геніальний автор “Енеїди” виявив через своїх героїв велику силу національного гумору, жарту й сатири. Але взагалі народність, національний дух свідомо стали виразним напрямком тільки в періоді найновішої руськоукраїнської літератури.

Обернувшись до народу поперед усього з практичними тенденціями, найновіша наша література стала р е а-

162


л і с т и ч н о-ж иттєвою. І попередня нова література од самого початку була вже реалістичною, за винятком однієї “Енеїди” Котляревського, котра хоч не має в собі реального життєвого змісту, але в ній зате з великою силою виявився в перелицьованих типах щирий глибокий національний дух українського народу: через що “Енеїда” може вважатись за геніальний національний український утвір, і в тому її сила, і через те вона широко розповсюднена на Україні. Вона читається залюбки по всіх усюдах як геніальний виявок щиро національного українського духу, гумору, жарту й сатири.

Усі письменники нового періоду української літератури, як Квітка, Гребінка, Гулак-Артемовський, Шевченко, Костомаров, Марко Вовчок і інші, належаться до реалістичної школи. Цей найновіший тепер напрямок в європейських літературах виник в новій українській літературі сам по собі, природною стежкою, а не через теоретичний погляд і теоретичне дошукування. Літерати наші од самого початку обернулись до живої народної мови, брали зміст з живого народного життя і через те мусили прийняти живий реалістичний літературний напрямок, котрий сам давався їм в руки. Дуже мало ми знаходимо в цьому періоді літературних утворів і романтичного напрямку, таких як “Мертвецький Великдень” Квітки, “Причинна” й “Утоплена” Шевченка, “Закоханий чорт”, “Марко проклятий” Ол. Стороженка. Ці утвори не були добутком впливу цілої школи романтизму, котра тоді панувала в європейських літературах; це були утвори на підставі свого народного романтизму, ледве примітні в загальній течії літератури пануючого реалістичного напрямку – як випадкові утвори, як виняток в загальному напрямку.

З цього ж давнішого періоду зосталося чимало художніх утворів з історичним змістом, як, напр[иклад], “Сава Чалий” Костомарова, “Чорна Рада”, “Михайло Чарнишенко”, “Великі проводи” Куліша, “Споминки запорожця Коржа” Стороженка, “Назар Стодоля” й “Гайдамаки” Шевченка. Автори напрямлювали свій реалістично-художній погляд в минувшину, в давній козацький період української історії як період національний і народний, і шукали в йому сюжетів для своєї творчості, одповідаючих їх національно-народному напрямкові.

В найновіший період русько-українська література стала винятково реалістичною в поезії, в пові

11*

163


сті і в драматичних утворах. Цей напрямок, найближчий до сучасного життя, більше за все одповідав культурнопросвітнім тенденціям та завданням, які прийняли на себе сучасні просвічені народовці. Через те ми примічаємо в найновішому періоді одсутність і недостачу художніх утворів історичного змісту навіть до останніх часів: вся увага обернута на живе сучасне життя з причини тенденцій культурно-просвітніх.

До шістдесятих років наші письменники й поети списували тогочасний народ. Найновіші письменники після шістдесятих років так само продовжували цей художній приладок, списували життя народу на Україні, Галичині та Буковині, і в поезіях, і в повістях, і в драматичних утворах, обмальовуючи його становище і матеріальне і моральне, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні прикмети національної вдачі, його темноту й непросвітність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об'єктом пильного навигляду й виучування.

Український народ розкинувся на дуже широкому просторі од Кавказу й Волги до Карпат і за Карпати; тим-то і соціальне його становище неоднакове. Обмалювати його становище по всіх закутках, зобвидити його в художніх утворах – це діло не одного покоління письменників. Але і в наші часи чимало вже зроблено для народу з цього боку; з художніх утворів ми вже можемо мати втямок про сучасне становище народу на Україні, в Галичині і на Буковині. Через свою непросвітність і лихе економічне становище народ часто підпадає під експлуатацію усіх тих верств суспільства, котрі стоять вище за його. Пригноблювання народу од жидів ми знаходимо в оповіданні Левицького “Рибалка Панас Круть”, в повісті Ів. Франка “Боа-констріктор”, в оповіданні його під заголовком “Слимак”. Пригноблення народу од панів обмальовано в повісті Левицького “Микола Джеря”, в оповіданні Франка “Ліси і пасовиська”. Експлуатація народу процентщиками та жмикрутами вияснена в драмі Кропивницького “Глитай”, експлуатація сільськими головами та писарями – в повісті Мирного “Повія” та в драмі Старицького “У темряві”. Картини невдов[о]ль[н]яючого становища ро

164


бочого люду на фабриках на Україні, в Карпатах і на Буковині, на бурякових і тютюнових плантаціях, на копальських шахтах обмальовані в повістях “Бурлачка”, “Мільйон”, “Боа-констріктор” Левицького та Франка, в повісті д. Кобринської “Ядзя та Катруся”, в оповіданні Чайченка “Батько та дочка”. Загальне становище русько-українського народу на Буковині зобвиджено з усіх боків в повістях Осипа Федьковича.

Сім'євий побут українського народу з його великим потягом до особистої незалежності й самостійності в сім’ї, допроваджуючої дуже часто до скрайнього індивідуалізму, а часто і до лайки, змагання й колотнечі, обмальований в повісті Левицького “Кайдашева сім’я”. Непросвітність і велика охота до сварки, до змагання, непомирливість народу обмальовані в оповіданні Левицького “Баби Параска та Палажка”.

Невважаючи на всі невдовольняючі просвітні й соціальні умовнини на Україні, ми не примічаємо, щоб особість народу була зовсім забита та пригноблена. Цікавий навиглядач примітить навіть у найбідніших і ніби пригноблених людях несподіваний проявок почування власної людської достойності, проявок гуманності й потяг до саможертви. Це неприниження душі в народу при деяких недобре сприяючих обставинах зобвиджено в повісті “Микола Джеря”, в оповіданні Чайченка “Каторжна”, в оповіданні Коцюбинського “П’ятизлотник” і т. д. В Галичині, де соціальне становище народу з давніх давен було недобре, народ виступає більше пригнобленим в своїй особості. Ця моральна пригнобленість галицького народу виступає виразно взагалі в повісті Франка під заголовком “В поті чола”. В останні часи.в народі вже. намножилось багато безземельних і послідки цієї безземельності, недобре впливаючі на сім’єві відносини, обмальовані в повісті “Пропащі”. (Сяка-така просвіта в народних школах в останні часи вже допровадила подекуди народ до морального й просвітнього піднятку його розуму, до ледве примітного більшого розвитку, до самосвідомості і до свідомості свого права. Це обмальовано в повісті Левицького “Не той став”).

До шістдесятих років нова русько-українська література була майже винятково народна: в своїх утворах поети й повістярі обписували тільки народ і мовою чисто народною. Одна “Енеїда” Котляревського та другий том

165

“Кобзаря” Шевченкового витикаються з цього зачарованого кружка. Шевченко, як геніальний поет, почував тісноту цих рамок для свого генія, і, вражений кріпацтвом народу і усякими неправдами в тогочасному житті, утворив поеми, в котрих зачепив усякі соціальні, політичні й релігійні поступові питання, перевищуючі народний світогляд. Тільки од шістдесятих років в русько-українській літературі почали зобвиджувати в утворах вищі верстви суспільства, дворян, духовних, інтелігентів, міщан і євреїв та українських поляків, або, ліпше сказати, католиківукраїнців.



У шістдесятих роках чимало вже намножилось української пересвідченої молодої національної інтелігенції,– з’явились народовці. Пішла тоді навіть поведенція одягатись в народну одежу: почали носити вишивані сорочки, смушеві шапки, червоні пояси, навіть свити, а молоді панни почали вбиратися в квітки, стрічки та намиста. Молода національна інтелігенція цим способом хотіла визнадворити свої пересвідчення, виявити свої симпатії, свої спочування до народу і самим видом хотіла ніби стати ближче до народу. З’явився новий тип народовців-демократів, котрі вже не цурались своєї мови, говорили нею прилюдно в товариствах, не нехтували нею як мовою свого краю, свого народу, і хотіли зробити її культурно-просвітнім органом і літератури, і науки, й просвіти взагалі. Од шістдесятих років в літературі почали зобвиджувати типи усяких народовців, націоналів і в поетичних утворах, не поминаючи, само по собі, і того кружка, і тієї осередини, серед котрої виникав і розводив свою діяльність обписаний в повісті народовець. Типами цих народовців служать – Павло Радюк в повісті “Хмари”, Віктор Комашко в повісті “Над Чорним морем” Левицького, Петро Храпко в драмі Мирного “Перемудрив”, Марко Кравченко в повісті Чайченка “Сонячний промінь”, Юрій Горовенко в повісті Красюченка.

Ці всі дійові особи в показаних утворах виступають як народовці-демократи і націонали. Вони виступають прилюдно з народною українською мовою, вважають на неї як на життєвий орудник культури й просвіти на Україні, як на орган науки, через котрий наука й просвіта найшвидше може розповсюднитись і промикнутись в темні маси міщан та народу. Усі вони встоюють за свою національність, за її право сутніння й за право вольного роз-

166

витку на національному грунті. Усі вони обертаються з своїми симпатіями до народу, спочувають до його смутного становища, готові стати до помочі народові, допомогти йому піднятись і в просвіті, і в економічних тяжких умовинах. Павло Радюк, Марко Кравченко та Петро Храпко, пробуваючи на селах, навиглядають народ, придивляються до його життя, примічають світлі й темні сторони його життя, милуються його поезією й піснею, виучують народ з етнографічного боку, спочувають до його горя. Петро Храпко заводить приятельство з Грицьком, сином щетинника, і навіть сватає Пріську, батькову наймичку. Спочування до народу в тодішніх народовців і справді допроваджувало декотрих народовців до того, що вони, через саму ідею, женились з селянками, а панни виходили заміж за селян. Такі випадки траплялись в ті часи, що часами допроваджувало до сумних послідків в житті.



Спочуваючи до народу, народовці-націонали, одначе, не ставили народ на п’єдестал, не робили з його ідола, не становили усього народного життя ідеалом для усього суспільства, як робили великоруські народовціслов’янофіли, котрі вважали народ за свій ідеал, а уклад життя в селі ставили за самостійний і самобутній, котрий треба навіть захистити од городянського європейського впливу для його самостійного дальшого розвитку в народно-національному напрямку. Українські народовці-націонали держались прогресивного, поступового напрямку і бажали на свій національний грунт пересаджувати усі найновіші добутки європейської культури й просвіти; вони не знижували себе до народу, а потягувались підв[ищ]ити народ до свого становища в просвітніх, правових і економічних умовинах.

Вищепоказані дійові особи в прикладанні своїх теорій до практики, до життя стріли в адміністративних сферах і вищому суспільстві багато притичин та суперечок. Невважаючи на їх добрі й просвітні заміри, вони стали з погляду рядоправленства людьми “заздрінними”. їм не дали широко розвинути свою просвітню діяльність. Віктор Комашко був висланий на далеку північ. Юрій Горовенко, нудячись та тиняючись без дозволеної праці, не маючи спроможності здійснити свої заміри, прикласти до діла свої теорії, мусив піти в опозицію, пристати до скрайньої партії, кінчає життя самовбійництвом.

167

Виробка літературної русько-української мови після шістдесятих років зробила великий поспіх і тепер майже доходить до свого кінця. Русько-українська мова в Галичині й на Буковині вже стає органом вищої просвіти й вищої науки, а література по своєму напрямку стає нарівні з іншими літературами. Загальні соціальні прогресивні питання знайшли в неї одгук, як, наприклад], в утворах: “З вершин і низин” Франка, “Бен-Аль-Джугур” Заволоки, “Скривджені й нескривджені” Криницького, “Правда та Кривда” Мирного, “Нова громада”, “Два брати”, “Афонський пройдисвіт” Нечуя-Левицького, “Чума” і “Без праці” Франка і т; д.



Український театр з'явився всього десять років назад і зразу дійшов до чималого зросту. Драматичні утвори Старицького, Кропивницького, Карпенка-Карого, Мирного, Гр. Григорієвича й інших були виставлені на сценах по всій Росії і відомі всім. Усі майже драматичні сюжети взяті з народного та міщанського життя – не по волі самих авторів.

В найновішій русько-українській літературі нема зовсім течії чисто консервативного напрямку, яка скрізь сутніє в інших літературах. В Росії, на Україні усі консерватори зреклись української літератури через саму народну мову, од котрої одганялось вже демократизмом, і поприставали до російських консервативних літературних органів, шукаючи підпірки в здужній рядоправленській сфері, поминаючи нездужну й пригноблену сферу народницького письменства і ставлячи себе навіть в ворожі стосунки до його і до самих народовців. Ці ворожі відносини консерваторів і урядників з вищих кружків рядоправленства зобвиджені в повістях “Хмари”, “Юрій Горовенко” та “Сонячний промінь”.

СОРОК П’ЯТІ РОКОВИНИ СМЕРТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

астають сорок п’яті роковини смерті нашого великого поета Тараса Шевченка. Німецький письменник Карл Францоз, цінуючи поезії Шевченка,

сказав, що “Гайдамаки” – це єсть найвищий поетичний утвір в усій слов’янській поезії, а Шевченко як поет однаково високий і в ліричних, і в епічних, і в політичних утворах; і тоді як в німецькому письменстві навіть в кращих поетів політичні поезії вийшли слабкими й прозаїчними, в Шевченка ці поезії так само високі, як і ліричні та епічні. Можна думать, що причиною тому був винятковий трагізм історії безталанної України, опрічний од історії інших народів. Але все-таки треба сказать, що велика сила великого генія на всякому грунті покаже й виявить свою силу і свою вартість, хоч би той грунт не давав дуже придатного для генія матеріалу. Сила творчості генія в йому самому, в його душі та в його почуванні.

І справді, яка висока поезія в Шевченковому “Сні”! Які дивні картини! В високій височині, в небі під хмарами тиша; край неба палає, починається пишний весняний ранок. Не чуть там ні людського сміху, ні плачу, нема там ні власті, ні кари, тільки видно з високості пишні степи та лани, садки, тополі та верби, вмиті вранйнньою

169

росою. А там внизу, в пишній країні, вже інша картина, картина людського горя, здирства, панщанної неволі та горя, покропленого не росою, а гіркими слізьми... І це горе, ці сльози викликають в поета крик серця: “Душе моя убогая! Чого ж ти сумуєш? Чого тобі шкода?” А сумувать Тарасові доводилось недоброхіть, невважаючи на всі пишні картини багатої й гарної природи...



І всі його політичні й патріотичні вірші дишуть такою ж самою високою поезією. В їх мало прозаїчних історичних фактів, опріч хіба значніших, він говоре не як історик нудними подіями, а співає про їх, як співають в народних думах, мішаючи докупи історичні факти і картини природи, як живої людини. Такі його вірші “До Основ’яненка”, “Чигирин” і інші; в віршах “До Основ’яненка” Тарас згадує давню Січ. Але він не сам плаче за нею. І тепер б’ють пороги й місяць сходить, як і колись сходив, коли ще животіла Січ, але за цю славну минувшину питають в Дніпра очерети, питають в вітру степові могили, де то панують і бенкетують запорожці, і тільки чайка плаче, літаючи, мов за своїми дітьми, та кобза Основ’яненкова ще має силу викликать сльози в великого поета.

Дума про Чигирин – це дума про безталанну Україну, котра в наші часи заснула, мов пустиня, бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла ще й гадюк в холодне дупло напустила, і зосталась дітям України тільки надія, та й ту надію розвіяв вітер і хвиля морем рознесла... А думи прокляті рвуться запалити душу, не дають спати. І поет має надію на своє тихе слово (на письменство), виковує з його до старого плуга новий леміш та чересло, зорав переліг, посіяв там сльози, а зійдуть з того насіння обоюдні ножі, що розпанахають груди, випустять попсовану кров і наллють нового живоття в українські груди, і зійде зелена рута і барвінок між тими ножами, і почнеться одродіння України. Ці високі політичні та патріотичні вірші своєю поезією нагадують суворі й величні картини Синайських гір з їх гарячим, огняним колоритом, звідкіль неначе от-от посипляться блискавки і вдарять громи. І такі громи б’ють з цих його віршів, у пекучих думах та чудових картинах, разом з плачем та слізьми. Так плакав Єремія на руїнах Єрусалима, цей пророк-політик, як назвав його відомий Ренан. Так плакав Тарас на руїнах Чигирина, але плач Тарасів ще гіркіший за плач Єремії.

170

УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ



Досвітні огні. Збірка поезій і прози до читання й декламації. Упорядкував Б. Грінчепко. З портретами авторів і артистів, з музикою М. Лисенка та М. Левицького. Видання Є. Череповського. У Києві, 1906 р. Стор. 478. Ціна 1 р. 25 к. В артистичній оправі 1 р. 75 к.

Український декламатор “Розвага”.

Артистичний збірник поезій, оповідань в прозі, монологів, жартів і гуморесок найвидатніших українських поетів і письмеипиків. Для читання й декламування на сцені, вечерницях, дома, в громаді, драматичних курсах і т. д. Уложив Олекса Коваленко. З портретами поетів, письменників і артистів. 1905 р. Київ, стор. 512. Ціна 1 р. 25 коп.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка