Наукова думка



Сторінка15/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   48

ні


III ють читальникам багато дечого ціщ І І| кавого і для читання, і для декла-

у мації. “Досвітні огні” упорядковані

д. Грінченком, великим знавцем українського письменства і досвідним в цій справі. Для збірника вибрано що й

єсть кращого в українському письменстві й цікавішого і для читання, і декламації. В “Досвітніх огнях” у першому виділі поміщені поеми, балади й лірика; в другому – байки, вірші сатиричні, жартовні та юмористичні; в третьому – проза; суцільні оповідання деяких давніших і новіших письменників і цікаві уривки. В книжці зміщено 60 портретів українських письменників та артистів, а

171

перед трьома виділами заголовні листки з гарними фарбованими малюнками Є. та В. Маковських. На верхній палітурці перепльота зроблені гарні малюнки д. Шульгою. Книжка гарна, як цяцька і, сказать по правді, гарна й на зміст. Те ж саме треба сказать і про збірник “Розвагу”, що стосується і до краси видання, хоч на зміст вона в деяких виділах багато слабкіша од “Досвітніх огнів”.



В “Досвітніх огнях” зміщено багато найкращих ліричних та епічних утворів давніших поетів, як-от Шевченка, Котляревського, Гулака-Артемовського, Куліша, котрі завжди читаються й читатимуться з однаковою цікавістю, а найбільше тією широкою публікою, котра мало знає тих давніших письменників, навіть і самого Шевченка, бо й таких мені траплялося стрічать між молодими людьми... З письменників середнього й молодшого покоління вибрані найкращі й найвартніші вірші й невеличкі, але гарненькі на зміст і на мову прозаїчні оповідання. В кожного сливе з другорядних письменників знайдеться кілька таких шедеврів, котрі можна поставить врівні з творами більших або й перворядних поетів. Таких утворів менших поетів вибрано доволі багато. Але між ними найбільше цікаві і найпоетичніші вірші д. Кримського та д. Самійленка, за котрих при цій нагоді варто поговорити докладніше. Д. Кримський – це справдешній поет. Усе, що він видав в своєму “Пальмовому гіллі”, промкнуто подихом чистої поезії, почуванням краси в природі, краси людського духу. Він любить природу так, як любив Гюї Мопассан, котрий пише: “Я люблю природу, люблю гори, ліси на горах; я неначе їм ті ліси, почуваю їх в себе всередині”. Або як любив природу великий Байрон, що ночей не спав в Альпах над Женевським озером, коли в горах гуркотів грім, коли верхи Альп та Юри розпочинали між собою розмову:

Природо-мати! Ти мені прости,

Що я тебе виспівую так блід по;

Не змалював твоєї висоти,

Красот твоїх у мене і не слідно...

Бо я з твоїх красот усе п’янів...

Рука дрижала... погляд туманів...

Текла сльоза...

Коли в одного поета текла сльоза перед розкішними виглядами на Ліванські гори, коли другому реалістично-

172


му поетові аж заманулось їсти красу лісів та гір, то це знак, що вони справдешні поети. І справді, вигляди природи та пейзажі дають д. Кримському багато матеріалу для картин та порівняннів у віршах, без чого вірші звичайно виходять абстрактними, прозаїчними думками, нагадуючими просто-таки звичайні статті в віршах. В віршах д. Кримського цього нема. Чи він співає про любов, про зраду, чи він виявляє смуток,– скрізь в його віршах береться гарненька картинка з природи або якесь порівняння, підхоже до психічної направи людини, і через те в усіх його віршах чуєш подих дійсної поезії і природи й людського духа. Д. Кримський поет суб’єктивний: чи він обмальовує проявки людської душі, кохання, зраду, смуток та журбу, чи задумується про долю рідного краю й народу, він скрізь близький до Гейне. Зате ж деякі його вірші такої ж сили і такі ж поетичні, як і в Гейне. Шкода, що в його часом трапляються вірші не гаразд оброблені. Що стосується до мови і форми віршів, то коло цього авторові треба б попрацювать.

В “Досвітніх огнях” зміщено чимало таких поетичних віршів д. Кримського, як-от: “Забрався я на шпиль”, в котрому змальована картина з Ліванської гори, вкритої снігами... А нижче трохи синіє ряст. Пронизує сніг і горить на сонці тихенько, як і любов, що горить тихенько, але, й не палаючи, пропалює всі груди. Або от в віршах “Опівночі” (в “Розвазі”) поет одної розкішної ночі бере лютню і грає сумної пісні. Садок притих, фонтан замовк, квіти слухають, але листки пальми слухали та й кажуть: “Не грай, чоловіче, усохнем з печалі”. А на рожу-красу впала пахуча сльоза. Слухають маслини й кипариси, а магнолія молить: “Ой не грай, не грай! І нашого серця на смерть не вражай!” І так в поета скрізь в віршах проведено, ніби спочування натури до людини, а людини – до натури, скрізь картинки й порівняння, од чого подихає духом щирої поезії з усіх віршів, поміщених в збірниках, та й од усіх його віршів загалом в “Пальмовому гіллі”. Його вірші взрушують серце й фантазію усякими картинами і викликають в душі багато усяких почуваннів. В суб'єктивній поезії, як-от, приміром, в Гейне, в його суб’єктивних віршах поет виливає свої особові почування, свої радощі, свою любов, свій смуток; через те його поезія щиріша, й колоритніша, і більше робить враження на почутливі душі читальників.

173

В обох декламаторах поміщено чимало віршів д. Самійленка. Коли муза д. Кримського нервова, палка, то про музу д. Самійленка можна сказати, що вона рівна, спокійна, в несатиричних та юмористичних віршах філософська, менше обертається до природи і більше любить обертатися до думок. В обох декламаторах поміщені його чудові вірші “Орел”, котрий широким помахом своїх дужих крил піднявся вище од хмар, рвався та силкувавсь підняться до сонця, купався в світі проміння, але до сонця не долетів і, почутивши, що він син землі, мусив вернуться на землю і спустився на кручі. І на тих кручах його взяла нудьга за сонцем, за небом; йому зосталась тільки одна втіха – розказувать людям за небо, за сонце та блискучі зорі. І Орел почав оповідать людям про небесний простір, про світ сонця.



У своїх віршах під заголовком “Не вмре поезія” та “Україні” автор виявляє багато щирого почування й любові до рідного краю. Він згадує свої дитячі літа, коли його чарував веселий вид рідного краю, хоч він і знав про його тайні муки та його занепад і, почутивши своє одродіння, дає клятьбу посвятити усі свої сили й талант на жертву для одродіння України. В цих віршах ми примічаємо подих щирої душі й щирої поезії. Ці невеличкі вірші – це й єсть гімн Україні, в котрому почувається надія на її одродіння. Такі ж гарні та поетичні вірші під заголовком “Не вмре поезія” зміщені в “Досвітніх огнях”.

В обох книжках поміщено багато юмористичних і сатиричних віршів д. Самійленка. Ці вірші таки доволі колькі для тих, до котрих вони стосуються і на котрих вони направлені, як-от: “Горе поета”, “Ідеальний публіцист”, “На печі”, “Патріота Іван”, “Те Deum”. В цих утворах автор карає не тільки своїх українських лежнів та псевдопатріотів або тупиць, але й загалом усякий фанатизм та деспотизм. Деякі коротенькі сатирки нагадують жартовливі вірші Руданського й Беранже, а по силі не поступаються навіть перед утворами Беранже, як, наприклад, вірш “Божий приказ”, як пан радить Іванові, щоб він не лінувавсь та працював, коли сам бог працював шість день і тільки на сьомий день одпочив. “То річ, мосьпане, друга: одно – творити язиком, а друге – перти плуга”. “Скажіть же, що робив господь в день восьмий і дев’ятий?” – питає з жартом Іван...

174

Д. Кримський і д. Самійленко в наші часи – одні з найкращих поетів не тільки на Україні, але і в Росії. В віршах д. Самійленка мова народна, дуже гарна; форма віршів оброблена добре, вірші в його утворах скрізь гладенькі, плавні і читаються легко й плавно. В тих утворах де автор викладає свої абстрактні думки та усякі міркування, вірші трохи довгі і нагадують поезії класичні, вірші Горація. Але коли на автора находе натхнення, коли якась подія взрушує його душу, тоді вірші в його стають жвавіші, легші. А коли на його находе гумористична направа або коли він пише сатиру, тоді його вірші стают* влучні, живі й жваві, мають колорит народний, як-от, приміром, в байках Глібова або й в “Енеїді” Котляревського.



В “Досвітніх огнях” багато є чудових утворів у вір* шах і прозі, котрі прочитаються з великою приємністю. Багато єсть веселих віршів, жартовливих і ідейних, небіжчика Руданського, которого вірші завсіди читаються без нудьги. З поезій Лесі Українки вибрані деякі гарні ліричні вірші, в котрих виливається почування розбитого* але й повного надій серця, як-от її вірші: “Горить моє серце”, “Contra spem spero”, “Соловейків спів навесні” й інші. Гарненькі вірші д. Романової “У сповідальні”, епічні вірші д. Грінченка “Галіма”.

В “Досвітніх огнях” зміщено чимало віршів соціального напрямку про безщасну долю народу і патріотичних, чи, як зве їх німецький критик “Кобзаря” Карл Францоз,– політичних. Є чимало віршів, в котрих поети виливають смуток та спобоління до важкої долі українського народу, до селянської бідноти. Цей ряд поезій, сказати по правді, найтрудніший і найнебезпечніший для поетів, бо... поети здебільшого співають про чуже горе, чужу нужду, а не про своє горе. Тим-то такі пісні, можна сказати, загалом виходять якісь роблені, холодні, викладаються здебільшого в теоретичних думках та гадках, а не виливаються в поетичних картинках, і вже чого, чого, а сліз не викличуть з душі.

Карл Францоз, розбираючи утвори Тараса Шевченка* сказав, що Шевченко однаково великий пюет і в ліричних, і в епічних, і в політичних своїх утворах. Тоді як усі тогочасні кращі німецькі поети були нудні, й сухі, й непоетичні в своїх політичних поезіях. І справді, Шевченкова поема “Сон” – одна з [кращих] поем в “Кобзарі”,

175


бо він зумів виложить свої думки, виливши їх в фантастичних і в усяких картинах, ясних, колоритних та блискучих. Шевченкова поезія – це краса східного суворого, але й величного пейзажу десь на Сході, в гарячих сторонах; це ніби пишний вигляд Синайських гір з гарячим, блискучим колоритом, звідкіль неначе от-от посипляться блискавки і вдарить грім; звідкіль ніби сипляться його пророчі поезії громом та блискавками. Такі його утвори: “Кавказ”, “Б’ють пороги...”, “Чигирин” та інші. В їх скрізь пливуть думки в картинках з природи, в порівняй* нях. В віршах до Основ'яненка він не оповідає за історію Січі, як роблять інші поети, а освічує руїни світом місяця, додає до цього шум порогів; в його за давню Січ розмовляють очерети з Дніпром, а плаче за нею чайка на тих місцях, де тирса шуміла, де колись лилась кров, і за цю давнину питають тільки степові могили в буйного вітру... “Кавказ” та “Чигирин” – це гарячий проклін і гіркий плач за долею України, вищий і поетичніший за “Плач” на руїнах Єрусалима Єремії, цього пророка-політика, як назваЕ його відомий вчений Ренан. І коли Шевченко виливає сльози в пекучих віршах про безщасну долю бідноти й крепаків, то взрушує серце в читальників через те, що він сам перебув та перестраждав те лихо, за котре співає, сам перепечалився великою скорботою.

Покинувши рідний край, в Альпах, Байрон не спав ніч, слухаючи, як гримить грім, блискає блискавка, як розмовляють Альпи з Юрою громами, і сказав: “Ох коли б я міг вилить гуком все, що сховано в мені, дать вихід думам, мукам – всьому, що є в душі, в умі, всім снам, суворим ваганням, міг передать всю силу знання, весь пал кохання,– то був би громовий удар”. Те ж саме міг сказать за себе й Шевченко. Які муки душі, які крики серця вилились в його політичних поезіях! “Душе моя убогая! Чого ж ти сумуєш? Чого ж тобі шкода? Заснув би я... так прокляті думи рвуться душу запалити, серце розірвати. Не рвіть, думи, не паліте! Може, верну знову мою правду безталанну, моє тихе слово... Слово моє, сльози мої, раю ти мій, раю!..” Тарасові було за чим плакать, варто було клясти і за обездолену Україну, і за крепацтво й панщину. Нема що й казать, що Шевченкові такі поезії в українському декламаторі займають виняткове, опрічне місце, окроме од усіх навіть найкращих віршів усяких новіших та й давніших наших поетів.

176

Але є між згаданими мною поезіями в “Досвітніх огнях” чимало теж гарненьких і поетичних, де поезія, почування вилились не в теоретичних думках та гадках, що нагадують прозаїчні статті соціал-економічного змісту, а в картинках або в фантазії ніби снів. Найбільше підхожі під цю мірку вірші д. Кримського “Весняна розмова”. Надворі весна-красна, співають соловейки, конвалії й фіалки дишуть пахощами і звуть до любові; і сонце, й луки, і соловейко, й квіти кличуть до любові, а на думку чогось спадає щось інше, супротилежне: думки про забитий рідний край, про непросвітність і нужду рідного народу. Гарненька пісня з Шаміссо “Бабуся”, перероблена Грабовським, ця безталанна удова, що цілий вік заробляла хліб для дітей, а потім розіслала їх на заробітки. Гарненькі вірші також ідеєю д. Коваленка “Мрія й божевілля” – мрія про щасливий і багатий український народ.



В третьому виділі зміщено чимало цікавих юмористичних оповіданнів у прозі та картинок усяких виглядів, якот д. Коцюбинського, Дніпрової Чайки, Федьковича, Стороженка і т. д. Сказати загалом,– у “Досвітніх огнях” юмористичний виділ доволі великий і інтересний. В “Розвазі” він менший, а в виділі між віршами зміщено чимало написаних прозою картинок – декадентських; це нібито поезії в прозі, в котрих немає поезії, а зате багато гарної гладенької риторики...

Прочитавши “Досвітні огні”, не хочеться навіть йнять віри, що ці всі поезії вибрані з невеликої української літератури. Так багато в книзі високих і дуже вартних поезій, що дадуть читальникам і приємність, і вдоволення, й користь, неначе це все взято з великої літератури, коли стало поезій ще й на другий декламатор. Шкода тільки, що упорядники обох декламаторів не вибрали кращих і вищих поезій небіжчика Куліша з його “Марусі Богуславки”, де є місця високої поезії, котрі можна поставить нарівні з кращими й високими поетичними утворами польського поета Словацького або й Лєрмонтова. Те, що зміщено в обох декламаторах, не дає правдивої міри для показання вартості поезій небіжчика Куліша, хоч і ті вірші служать окрасою обох збірників.

З тих зразків, що зміщені в обох декламаторах, можна бачити уявкй, що в минувшому столітті українська поезія зробила великий поспіх у своєму розвитку, дала

\2 – !• Нечуй-Лсвицъкий, т. 10.

177

багато чудових зразців в усіх виділах поезії: і в ліричному, і в епічному, і навіть в політичному чи патріотичному. Не поминула вона й соціал-економічного становища народу, бо в цьому дав направу наступаючим поетам великий поет, син безгласного панщанного народу. І з'явились потім гарні утвори в такому тоні, як-от, приміром, “Гей, воли!” Руданського і багато інших. В українських поетів виявилось багато потягу до ідеалів, багато бажаннів та надій на кращу долю України, народу та й загалом усієї людськості; в неї дуже примітний напечаток ідеалізму, природженого потягу до ідеалів в українських поетів.



Опріч того, в українській поезії є й своя одличка од поезій літератур інших народів: це багатство сатиричної і юмористичної поезії, жартів та сміху. Не дурно ж український народ породив з себе Гоголя та Котляревського, котрі поклали засновок реалістичного напрямку в двох літературах: в великоруській та українській. Бо гумористика й сатира, природжена загалом українському народові, можуть тільки розвиватися й животіти на реалістичному грунті, на грунті живого людського живоття, а не помершого староття, мертвої романтичної трухлятини, що животіла тільки в мріях та в уяві стародавніх романтичних письменників. В “Досвітніх огнях” багато зміщено гумористичних зразців невмирущого Котляревського, а за ним Руданського, Глібова, Самійленка, Стороженка і інших. Цей жанр поезії прохоплюється і в багатьох наших поетів молодшого покоління. До такого гумору й жартів здатний і д. Кримський. Такі його вірші “До поета”: “Як на тебе найде віщий дух пророчий, то гляди не стався на людськії очі...” Бо сучасні люди, чуючи пророка, зараз почнуть кмітить, чи є пак на йому мантія широка, бо людям важко дізнатись за вогонь та дух поезії, і їм хочеться чогось знадвірного, якоїсь мантії, а не реалістичні жилетки. Недурно ж пишуть, що тільки в англичан та в українців є правдивий гумор. І справді, тільки в англійському письменстві були такі гумористичні письменники, як Штерн в XVIII столітті, Шерідан, котрого комедію “Школа лицемірства” ставлять врівні з комедіями Мольєра, потім Чарльз Діккенс, Марк Твен і інші.

Ставлячи навіть поезію Тараса Шевченка окроме од усіх поетів, все-таки треба сказать, що теперішня укра

178

їнська поезія зробила великий поспіх і вона з честю йде наслідці за високою українською народною поезією, за котру німецький поет, перший перекладчик наших народних пісень, значний поет Боденштедт писав, що українська народна поезія перша в Європі по своєму ідеалізмові, по моральності та по високих ідеалістичних потягах в поезії.



Другий декламатор “Розвага” теж упорядкований гарно, але він стоїть нижче од першого. В йому юмористичний виділ малий. Чимало поезій галицьких поетів, в котрих і вірші й мова трохи важка, ломоватги негаразд оброблена, а галицька мова неприємно вражає читальника. Краща мова з усіх галицьких поетій у д. Маковея, Щурата та в Буркутських піснях д. Франка. Видаючи галицьких поетів та й прозаїків на Україні, доконче треба потроху хоч подекуди виправлять їх пелехату провінціальну мову, бо їх читать важко, а широка публіка, непризвичаєна до такої мови, що вперше їх читає, не читатиме їх зовсім, бо не переможе трудноти тієї мови, через ті дивовижні слова й не менше того дивовижний синтаксис мови, нагадуючий або латино-польський, або давній київсько-слов'янський в наших письменників XVII та XVIII віків, як-от Лазаря Барановича, Іоанікія Галятовського і т. д., з котрими і не переривався генетичний зв'язок в Галичині.

В “Досвітніх огнях” коректура дуже добра. Коректор не зачіпав по нашому українському звичаю київських та й усяких видавців таких форм мови в письменників, які вони вживають в своїх утворах, тільки все-таки позмінював в їх слова мині на галицьке й наше стародавнє мені. Зате ж в “Розвазі” коректор повставляв всім письменникам галицькі форми, як-от сей, ся, отеє, мені, найвидатнійших, позначнійшало й іншу старовину. Повставляв він і в моєму оповіданні, само по собі, ні в мене, ні в других не питаючи. Цей поганий звичай замінять по своїй вподобі і підводить особово під себе правопис і народні українські форми мови завівся в нас на Україні і в Галичині вже давненько і дійшов теперечки до апогея. З письменниками зовсім не церемоняться і перероблюють правопис, як схочеться якомусь видавцеві або ще й на галицький лад. В віршах часом трапляються такі слова, як пісчаная (піскувата) рівнина, камінючче, побережье (камінюччя, побережжя). Останні форми слів, мабуть, друкарські помил

12*

179


ки, але вони дуже неприємні для читача. Сподіваємось, що й упорядчик і видавець у другому виданні “Розваги” покинуть цей шкідливий для письменства звичай і до* ручать коректуру не будлі-якому галіціоманові, а українцеві, котрий добре знає форми щиро народної мови і буде прихильний до українських форм живої народної мови, і видасть авторів так, як вони писали, а не як сам видавець пише.

“ДЕ ЛЮДЕ – ТАМ І ЛИХО”

Повість Д. І. Яворницького. 1911 року. Катеринослав. Ціна 1 р.

южет цієї невеликої повісті взятий з недавно минувшого часу селянської ворохобні, котра недавно трапилась в Полтавщині. Саме в той

час на берегах Північного Донця жила в своїй маєтності на селі княгиня Долинська з двома дочками, Ніною та Ольгою. Овдовівши перед тим, вона їздила за границю, вешталась по Італії, була в Генуї і в Римі. Тут недалечко од Колізею ця сім'я випадком стикнулась з одним художником, Моравським, котрий, сидячи за мольбертом, змальовував Колізей. Старшій дочці Ніні Моравський одразу припав до вподоби так, що вона не могла його забути. Але в Петербурзі, на балу в однієї багатющої княгині до Ніни почав залицятись красунь кавалергард Чагін. Саме в той час; як сім'я вже вернулась додому в своє село, почалась ворохобня в краї по селах, і в ту місцину була приведена сотня козаків під командою того Чагіна. Чагін, почувши, що там недалечко пробуває в своєму селі княгиня Долинська, почав вчащати до княгині, їздив до

181


неї в гості і незабаром закохався в Ніну так, що в його з'явилась думка посватати Ніну. Але молода Ніна одхилялась од багатиря й красуня Чагіна, бо вгадувала якось інстинктивно, що його ясні гарні, але ніби стальові очі, з стальовим холодним одлиском, його неприємний погляд були виявком холодного й жорстокого серця. Ніна не помилилась. Тим часом ворохобня розкидалась по селах. Чагінову сотню закликали на села, де ворохобники грабували поміщицькі оселі, силою забирали з комор пашню й сіно. Лютий Чагін кинувся з сотнею козаків по селах і наважився нагнати страху на ворохобників; їх били різками так, що вони мліли, потім їх піднімали на вітер, і знов клали під різки і забивали до смерті; одно село запалили з чотирьох вітрів, хапали тих, котрі тікали по вулицях, клали й катували різками, замордовуючи на смерть. Як Чагін попросив в Ніни руку, вона мовчки вийшла з кімнати; страшний проявок Чагінової вдачі налякав її. Саме в той час прислали на поміч Чагінові другого офіцера – Валерія Моравського. Чагін зараз повіз його.в гості до княгині. І мати й дочка несподівано впізнали того художника, з котрим вони колись випадком були познайомились в Римі. Ліберальний та симпатичний Моравський одразу покохав Ніну, згадавши за стрічу з нею в Римі й за її симпатичний погляд і на людей, і на естетику, й загалом на штучництво, в котрому і він сам дуже кохався. Вже Ніна призналась, що кохає його і ладна одружитись з ним, як він несподівано десь дівся, десь ніби зслиз, зоставивши Ніні лист, в котрому він просить вибачити його, бо... він був в партії соціалістів, а потім був примкнув до бойової партії, мусив втекти на якийсь час за границю, пробув там довгий час, але... тепер він дізнався, що на його “направлена рулка рушниці”... і він мусить зникнуть, покинувши її на одчай. Ніну так вразив цей несподіваний вчинок, що вона впала в тугу, в меланхолію, а потім згодом впала у тихе божевільство. Це типи моменту, типи нашого ворушливого часу. Повістка написана жвавим гарним стилем і читається з цікавіст^о, невважаючи на несподіванку багатьох випадків, неначе вигаданих. Але в людському житті усякі несподіванки трапляються дуже часто, і часом вони мають велике значення в будущий час людського життя. В наш ворушливий час трапляються такі несподіванки, що на їх часом тільки очі витріщиш з дива. Люде виникають на сцені

182


життя несподівано, десь зникають, наче пірнають у воду, і знов виринають і зслизають... Тим-то й усі події в повісті д. Яворницького мені не здаються неймовірними. Найкраще й найсуцільніше обмальований тип молодої Ніни, котра не так розсудливістю, як своїм дівоцьким інстинктом одразу спостерігає людську вдачу й її хиби, цінує її дуже правдиво й не помиляється, маючи природжений потяг до гуманізму, до ідеалізму й естетизму. Тип Чагіна – катюги в лиці красуня з стальовими холодними очима вийшов так само добре. Такі ясно-блакитні, але холодні з стальовим одлиском очі, як відомо, були в Наполеона І, котрий вигубив не одну сотню тисяч людей з холодною байдужністю, неначе зарізав сотню тисяч овець. Про таке катування різками на смерть в Полтавщині в свій час оповіщено і в газетах. Усі ці події в час ворохобні обписані реально й правдиво.

В повісті є кілька дуже гарних картин природи; на обписування їх в автора єсть здатність. Його картину місячної ясної ночі в великий мороз можна поставити нарівні з чудовою картиною зимньої ясної ночі в лісі д. Панаса Мирного в його оповіданні “Морозенко”. Мова в повістях д. Яворницького скрізь, загалом сказавши, потрушена іскорками народного сміху і гумору в словах, в коротеньких фразах, часом добраних до рифми... Це форма гумору народна. Мені не раз траплялося чути розмову кількох чоловіків, пересипану словами й фразками, часом смішними, а часом саркастичними, ще й на кінцях фрази часом підібраними до рифми, як це трапляється в повістях у Квітки. Така форма гумору трапляється найбільше в англійських письменників, в Діккенса, Штерна, Шерідана, що піддержує в читальникові ввагу й цікавість, невважаючи на розтягнутість мови в усіх англійських письменників, навіть у самого Діккенса. Ці іскорки гумору трапляються і в останньому утворі д. Яворницького.

Повість написана гарним легким стилем, але що стосується до декотрих опрічних поодинчих слів, то мушу сказати, що меж ними трапляється чимало слів недоладних, то польських, то галицьких, то великоруських, як-от польські слова: перешкодив (заважав), оточує, оточили кругом (обстали навкруги), страйк робочих (змова, забастовка), поліцаїв, в струменнях Неви (в брижжах; стру~ мення – по-польській – ручьи); або галицькі й велико-

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка