Наукова думка



Сторінка17/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   48

Така ганджа в мозку та в нервах і справді буває в деяких людей природжена. Відома річ, що люди часом родяться сліпими або глухонімими. Це залежиться від якоїсь ганджі або в очах, в зіньках, або в вухах, в зорових та чуттєвих (слухових) органах, в проточинах та стежках од органів зору й чуття до мозку.

Така ж сама ганджа часом трапляється і в осередко-

196


вому великому скупчувальному (асоціативному) мозку, де вже діються не фізіологічні процеси, як в невеличких периферичних частках мозку зорового, чуттєвого, мовного і т. д., а психологічні. В цей дивний апарат, приметикований для мислі й думання, з периферійних мозкових часток ідуть вже готові усякові враження од знадвірних, околишніх (внешних) предметів і середини самого тіла, усякі уявління (представления), врази й напечатки, як матеріал... А в осередковому мозку вони скупчуються, і з їх утворюються усякі опрічні тямки (понятия), а з їх виникають міркування (суждения), метикування (соображения), думки, мислі, усякі умовиводи і цілі рядки асоціацій усякових ідей. Ця творчість духу має свої опрічні мозкові центри: звивки, гульки, неначе горбики. Ці центри чи пункти в декотрих людей часом бувають не розвиті гаразд, не дорослі, неначе недогони на буряках або на житах, де на лисинах полів вдруге насажають буряки або насівають жито. Через такий неповний розвиток цих мозкових недогонів люди бувають мономани, чудні, як і самі декаденти виходять чудернацькі в своїх утворах.

Може цьому й правда, бо й проф. Сікорський 1 каже в своїх дослідах, що в ідіотів та пришелепуватих людей мозок буває менший, як звичайно буває в інших людей, і неправильний. Але багато письменників-декадентів може і з нормальним мозком, тільки йдуть слідком за європейськими декадентськими письменниками, бо на це тепер пішла така поведенція.

II

Не минула ця негарна поведенція і української літератури і на Україні і ,в Галичині. В останній час і в нас в письменстві з’явилась декадентщина, спершу в Галичині, а згодом потім і на Україні. В Галичину це декадентське прямування промкнулось з німецького й польського письменства, в нас на Україні його перейняли усякі письменники од великоруських декадентів усякої масті та нахапались з перекладів з деяких французьких, німецьких і норвезьких утворів. У д. Кобилянської в її гарному оповіданні “Sonata apassionata” вже примітна якась примітка до реальних подій в житті двох панянок, котрі найняли собі су



1 “Психология с физиогномикой”, Н. А. Сикорский.

197


купне житло, і одна прозаїчна на вдачу й хазяйновита стала за хазяїна в житлі і ніби за чоловіка в хазяйстві, а друга, артистична на вдачу, стала ніби за жінку й хазяйку. Ця артистка надто вже ідеальна: виграє дивні сонати при місячному сяєві в своїй горниці і літає думками в якомусь іншому світі, ідеальному, високому, забуваючи цей простацький зателепуватий світ. Цей ідеальний тип артистки дуже нагадує ніби ефірні, романтичні ідеалізовані типи Жорж Занд в її романтичних утворах: “Індіана”, “Валентина”, “Він і Вона” й інших.

Потім у журналах почали з'являтись її коротенькі оповіданнячка, ніби поезії в прозі, найчастіше і найбільше – символістичні. В одному з таких оповіданнів д. Кобилянська оповідає, як раз, вже в обляги, Вона лягла на ліжку в постіль, а Він, навіть не заповістившись і не завідомивши її, увійшов і сів на ліжку в її ногах, і між ними почалась розмова за щось і про щось, хто його зна й за що. Значення цих символістичних образів не втямив ніхто, не втямив і я.

Слідком за д. Кобилянською в коротеньких оповіданнях пішла й талановита галицька письменниця д. Кобринська, в котрої усі передніші утвори були написані в тоні реалістичному, живому й правдивому. І в цих “поезіях в прозі” із листя дерева, під котрим вона стояла в великому горі, вже плакало листя не дрібною росою, а крапало кров’ю. Але незабаром ці обидві талановиті авторки схаменулись і знов стали на реалістичний грунт.

І од того часу і в українському письменстві з’явилася сила таких модних “поезій в прозі”, куценьких, коротеньких, в котрих часом нема ніякісінької ідеї, навіть ясної головної мислі й думки, нема ніяких почуваннів, а нанизана низка асоціативно якихсь уривків од образів, картинок, а більше низки слів, рядки фраз, правда, ляскучих, але сухих і таких пренудних, що їх певно ніхто не мав спроможності дочитать до кінця. В одного тільки д. Леон[іда] Пахаревського ці коротенькі “поезії” дають ясну картинку або коротеньке оповіданнячко в поетичних образках. Це простотаки виходила одна стародавня “риторика”, котра наводить нудьгу й сонноту на читальника і не взрушує ніякого почування в читальників.

Справжнім декадентом був повістяр і поет Олексій Плющ, котрий недавно сам собі смерть заподіяв на двадцятому году життя з причини якоїсь нервової слабості, а

198


може й од завади (помеха) в коханні з якоюсь дівчиною, що він підмовляв їхати кудись з собою, а вона не згодилась тікати з ним. Як показують деякі його утвори, видані недавно в Одесі, він мав потяг та нахильність до декадентства. Плющ не писав опрічних коротеньких п'єсок, “поезій в прозі”, але в своєму оповіданні “Плач шаленого” (навісного, божевільного) він вставляє ці “поезії в прозі” в самий текст оповідання як ліричні почування молодого артиста, “юнака” Петра Хмурченка, ученика Київської музичної школи, де він вивчився чудово грати на скрипці й фортеп’яні і вже вийшов з школи справдешнім артистом. Ці ліричні місця Плющ вставляє в звичайний стовпчик друкарського тексту трохи вужчими, коротшими од друкарського стовпчика, неначе обчиканими з одного боку, мабуть, задля того, щоб ці поезії здавались надрукованими ніби окроме од тексту, як щось опрічне, інше. В цих “поезіях”, чи “віршах в прозі”, замикаються ті думки й почування, котрі нібито на своїй музичній мові промовляють флейта, скрипка та рояль. Це нібито слова, підписані під нотами співу. Автор робить це на зразець звичаю в Шекспіра або Боккаччо в “Декамероні”, котрі серед розмови дійових осіб звичайною прозою викладали віршами патетичні ліричні проявки почуваннів у дійових осіб. Але в Плюща ці ліричні значковані місця не мають ніякої поезії, ще й виложені тягучим, важким стилем, де слова потасовані на зразець латинського синтаксису, якраз так, як у мові Ф. Сологуба. От яку поезію промовляють мелодії роялю тоді, як артист Хмурченко доторкнувся пучками до клавішів:

“Якоїсь натхненної повні життя неслися мелодії чистої згуки, співали вони один до одного і потім, обнявшись, хвилями воздух проймали й зникали, лишивши тихесеньку та мелодичну луну. Струмочок крізь скелі біжить і бринить, а скелі луною голосною на теє бриніння ласкаве відгукують, так і високії згуки тихенькі крізь грізне роптання грімких проносились, уносячи рокіт їх та мурмотання важке за собою в чутку далечінь” (том перший, бік 48).

Це нагадує якийсь недоладний переклад уривка з Гомерової “Іліади” або іншого стародавнього еллінського й латинського поета.

Можемо запевнять, що такі декадентські “поезії в прозі” і насмішать і роздратують українську публіку. Мова небіжчика Плюща така нечиста й мішана, як в пізніших

199

утворах д. Винниченка. В неї напхані слова і великоруські, і ломоносовські, і галицькі (перешкоджає> перешкода – завада, шаленство, завдають і т. д.), і навіть чисто польські: пивниця (льох, погріб), “у пивниці, що була в помешканню під каменицею” (П), святобливий, замість ступенів стоять польські кроки, шалений, владали, владно, владати (владеть), став ся почувати, замисливсь. І скрізь у його галицькі форми й слова: сей замість цей; від – відвітив (це теж викликає смішки), стиснення, унесення (стісніння, унесіння), “до сліз дітклива сценка” (?), звідтам, оточає (обгортає), відтак, довкола – це те все, що робить книжки смішними на Україні і що плямує часом гарні оповідання. Як видно з біографії небіжчика Плюща, він вчився в гімназії в Варшаві, то й не диво, що він там нахапався полонізмів і страшенно засмітив ними мову в своїх оповіданнях, часом цікавих і гарних на зміст та на сюжети деяких оповіданнів. Як філолог, він наче бавиться, розкладаючи по-галицькому суцільні слова й дієслова на їх складові частки: бачити-ме, дивити~муть~ся, в гору, у низ та ін. нісенітниця.



З самого початку книжки небіжчик написав “Заспів”, яким звичайно в давню давнину починали свої утвори латинці й усякові псевдокласики, під заголовком “Моя муза”, “Передмова до всіх моїх творів”. Це ліричні “поезії в прозі”. Тут одна і єдина дійова особа. Дівчина – муза нібито латинців. Вона українка, красуня на предиво, стоїть десь у лузі над Дніпром під гіллястою вербою. На її голові терновий вінок; по білому чолі стікають краплі крові. Од неї автор бере в високому натхнінні деякі напутіння: про безмірну любов до рідного краю й до усіх безщасних стражденників, убогих, недужих та безталанних людей.

Цей дуже гуманітарний заспів написаний зовсім в декадентському стилі на зразець стародавніх класичних утворів, а мовою нагадує переклад “Іліади” Гнідича або “Навьи чары” Ф. Сологуба. Довгелецькі періоди зумисне неначе перевернуті кінцем наперед; розклад слів в них латинський, ще й до того зумисне поплутаний, а найбільше в першій половині. І вийшло щось таке старомодне, цупке та глеювате, така саламаха, в котрій трудно читальникові доплуганиться до кінця. Автор через свою тенденцію просто-таки зловживає українську живу мову і неначе покалічив її, погнув, покрутив на всі боки, якраз так, як робить

200

Ф. Сологуб. Ще й до того він заповзявся стулить докупи українську живу мову, галицьку підмову й книжну галицьку сьогочасну мову. Але з цієї мішанки вийшло щось не суцільне, а штуковане, ніби латане. Як і французькі декаденти, Плющ має прилюбність (пристрастие) до старих слів і слів провінціальних галицьких підмов, котрих вже не вживають в письменстві і самі галицькі письменники, ще й до того напхав багацько слів, котрі сам вигадав дужедуже невдатно, як-от, прикладом: душа розриває-сь, “я порух неначе вчуваю богині моєї”, вона схиляє~сь; “от іскра паде (падає) на серце”; “вона вкрилась своїм чароносним, чаробагатим покровом”; “срібнотканная місячна мрія”; “вони ледве движні”; “звідтам срібно-прозоре небо”; “зір– очиці, очи (очі)” і т. д. Ці на два етажі слова–це щось схоже на такі слова в “Іліаді”, як-от: Гера волоока, Еос рожеперста. Окрім того, в цьому чудернацькому утворі сливе скрізь понатикані галицькі падежі, для українців чужі і смішні: в помешканню й форми: до крови, до ночи (ночі), в неї очи (очі), 6ити-меть-ся, любити-муть і т. д. Шкода, що автор не натрапив на старокостянтинівську форму (на Волині): в неї “оки” гарні. Було б ще оригінальніше, зовсім по-декадентському!



Ми примічаємо в цього автора виявок і справді чогось нездорового, психопатичного в цих велемудрих періодах та чудернацьких словах. Небіжчика Плюща можна залічить в число декадентів естетів, бо він мав великий потяг до краси в людях та в природі. Але чи думав так автор за українську широку й не широку публіку, пишучи свої утвори якоюсь мішанкою з усяких слів та форм, ще й роздираючи слова на частки? Його тенденція завела в якісь мовні пущі та нетрі, і в його вийшла якась карикатура на українську народну мову.

До декадентів належиться і д. Гнат Хоткевич (Галайда) в своїх останніх новіших утворах.

В давніших своїх оповіданнях д. Хоткевич виступає як песимістичний письменник. В давньому його оповіданні “Як тітка майстриха глечика скидала” (цебто ставила на животі баньки глечиком) він взяв сюжет з народного життя, з відомих народних ліків од болісті в шлунку. Це оповідання написане гарною чистою народною мовою, якраз такою, як Іродчук (П. Куліш) написав відоме оповідання “Сіра кобила”. Такий самий реальний зміст і гарну чисту народну мову ми бачимо і в другому оповіданні – “Шлях

201


альтруїзму” 1. Але потім згодом, 1902 року, він видав кільки оповіданнів в опрічній чималій книжці, котра надрукована не чорним чорнилом, а зеленим з зеленими малюнками в заголовках, що робить її схожою на фарбовані ботанічні видання. В цій книжці сливе усі оповідання написані вже в іншому тоні; в декадентському. В першому оповіданні під заголовком “Поезія в прозі” автор оповідає, як один добродій, на прізвище Лоріо, раз увечері гуляв з своєю знайомою якоюсь панною по улиці великого міста. В одному вікні магазину був виставлений чималий портрет красуні на предиво гарної. Вони прийшли до вікна й роздивлялись на той чудовий портрет. Лоріо, як великий естет, не міг одвести очей од тієї дивної краси. Тоді панянка сказала, що вона знає і ту красуню, котра звалась їда, знає й за її роман, і що вона вже недавно вмерла, знає навіть її батька, котрий з горя став жити якимсь одлюдком. Лоріо закохався в той портрет так, що зараз допитався за житло батька-одлюдка, [який] десь стикнувся з ним, познайомився і почав одвідувати його. Батько, поховавши Іду, засумував так, що з туги неначе трохи збожеволів. Уся його світлиця була обвішана портретами коханої дочки. Вони вже вдвох журились і плакали за їдою. Лоріо намовив батька піти з ним на кладовище і викопать поховану красуню та подивитись на ту дивну красу. Батько згодився, і вони удвох в місячну ніч забрали заступи, пішли на кладовище й розкопали могилу. Застукотіли та залущали дошки домовини, застукотіли кістки...

Вранці люди запримітили розкопану могилу: в могилі лежав мертвий батько, а в трупа Іди були одкушені два пальці на руці, неначе якийсь вовкулака їх одгриз. Сам Лоріо десь подівся й зник. Це оповідання за такі страховища написане неначе якимсь романтиком старої романтичної школи або й самим Гофманом ще сто год назад.

Решта оповіданнів у зеленій книжці не такі страшні і написані реальніше, навіть є гарні й поетичні картини природи, обписання краси людської; як і в декотрих декадентів, прикладом в Пеладана, трапляються місця в оповіданнях великої краси, але тон, колір цих оповіданнів одгонить фарбами, звичайними в декадентів. Д. Хоткевича ми залічуємо до декадентів естетів та еротистів. В його трапляються й деякі чудернацькі слівця, сербське – “юнак”, а

1 “Літературно-науковий вісник”, книга 3, 1900 р.

202


часом і полонізми, перейняті з галицьких книжок. Мова вже трохи попсована. Значення їх і самий декадентський сутінок в них добре й правдиво були показані й оцінювані в свій час д. Єфремовим.

Але, невважаючи на сутінок декадентщини в утворах Плюща, на декадентський ярий колір в д. Хоткевича, їх обох можна назвати виявцями одної з прикмет загального національного українського типу – ідеалізму. У Плюща примітно великий потяг до ідеалу. Скільки ідеалізму в його ломоватому й зателепуватому по мові заспіві “Моя Муза”! Які ідеальні потяги й бажання, навіть при його невеликому таланті! В їх обох ми знаходимо потяг до краси, до любові ідеальної, а не матеріальної, животинної, як у декадентів Л. Андреева або Ф. Сологуба, Каменецького, в “Саніні” Арцибашева. В їх обох нема й сліду соромітчини, як, прикладом, в згаданих великоруських письменників, а найбільш у Ф. Сологуба, котрий безпремінно роздягає своїх героїнь або хоч заголює по коліна і обмальовує усі дріб'язки, ще й показує, де потрушено пудрою, а де ні, і через це їх утвори вийшли схожі до французьких же утворів декадентів і сливе порнографістів, а не до їх німецького прадіда Гуцкова. Бо в них ця доктрина – визволення Тіла злучена з визволенням і політичним, і соціальним. Такої доктрини краси Тіла нема й сліду ні в Плюща, ні в д. Хоткевича. Правда, що в Хоткевича мова попсована механічною позичкою з галицьких книжок, а в Плюща це ніби теж декадентська доктрина, щоб вживать чудернацькі слова, часом стародавні, часом забрані з галицьких старих підмов та говірок, як у французьких декадентів. Але видно, що хоч Плющ і був дуже добре освіданий 1 в українській народній мові, тільки він мав на думці хибний принцип – змішать докупи українську мову й галицьку підмову в книжній українській письменській мові, щоб догодить і нашим і вашим, як кажуть у приказці.

Але така думка хибна. Нігде й ніколи в європейських літературах так не робилось. Та й не один Плющ так думав. Такої думки держаться й інші наші письменники, держався й д. Грінченко, і тільки в останній час він випадком дізнався за свою помилку й тоді почав писати гарною чистою українською мовою, досвідчившись і стямкувавши, як іде справа скрізь і велась в літературах і як вона

1 Осведомленный (Липовецький повіт).

203


повинна йти і в нас," за що дуже молодий та недосвідний Плющ певно і тямку не мав.

В латинських плем’їв та народів та і загалом і в інших націй довго писали книги латинською мовою, ще навіть в середні віки. В XIII віку Данте, сам флорентинець, перший написав свою “Божественну комедію” осередковою італьянською народною мовою, котра згодом потім і стала літературною італьянською мовою. У Франції наука почалась спершу в Провансі. І –ще в IV віку візантійські принци, Юліян Одступник, Констанцій і інші вчились у школі в Маргені. Карл Великий, з початку IX віку побувавши в Провансі, звелів священикам говорити проповіді народові не латинською мовою, а народною, провансальською, бо дізнався, що народ вже не розумів латинської мови. В Провансі швидко розвилась література трубадурів ще з початку XI віку. Але столицею Франції стала Лютеція (Париж) на півночі, і там через сто год розвилась поезія труверів та менестрелів. Од того часу літературною книжною мовою стала північна мова – французька. В Німеччині, як Лютер в XV віку переложив біблію на центральну німецьку саксонську мову, ця мова, займаюча найбільший район, стала літературною. В Польщі спочатку книжна мова розвилась в Кракові, але мова в Польщі сливе скрізь однакова. В Великороси літературною мовою стала центральна московсько-владимирська мова. В Англії так само книжною мовою стала південна, коло Лондона широко розповсюднена мова, а не шотландська. Нема що казати, що в нас на Україні літературна мова повинна буть наддніпрянська, бо однаковісінько говорять од Кубані й Воронежа до Хотина й Дубна, Бреста й Білої під Седлецем. Усякі підмови й говірки по Бузьких полосах на краях нації повинні поступитись своїми старими формами мови, часом чудними, вже вимираючими.

І справді, чи було б пак можна утворить граматику великоруської мови, якби в неї (та і в книжну мову) натикали отаких форм – орловських, курських та воронезьких, з їх формами дієслів та падежів: “Сястра мая едя са мною и кажа мне: я ня буду тебя слушать и ня сделаю, как ты хатишь. Трошки абаждём да й падумаем”.

В усяких граматиках і без форм усяких підмов–багато правил, ще й безліч усякових вилучок (исключений) та винятків з правил і в самих центральних мовах.

204

Ill


Найвиразнішим виявцем декадентської доктрини в українській літературі виступив у своїх останніх утворах, надрукованих в III книжці оповіданнів, талановитий д. Винниченко.

Ми не маємо на думці робити огляд усіх утворів добродія Винниченка, надрукованих в передніших двох книжках. Усі ті оповідання неоднакові по своїй вартості й поетичності, як правдиво оцінював їх рецензент в “Киевских вестях”. Ми маємо на думці поговорити за коротенькі оповідання, котрі недавнечко видані в III книжці оповіданнів.

Сливе усі ці оповідання живцем вихоплені з недавнього життя, з недавно минувшого часу визвольницького рушення. Тим-то вони сливе усі промкнуті, сказати 6, одним духом, наведені одним кольором, ясними, навіть різкими [рисами]. Усі ці оповідання написані жваво, читаються легко і з великою цікавістю. Читальники не знайдуть в цих оповіданнях різких, виразно схоплених з життя індивідуальних типів, бо такі типи складаються й формуються не в один час, а цілими віками. Тим часом такий ворушкий час, який перебуло недавно наше суспільство, не тільки в нас, але і в інших націй, дає і літературу і навіть типи в оповіданнях і поемах тодішнього текучого ворушливого часу сливе однакові скрізь в державах, як, приміром, було в епоху сорокових років у Германії. Усі ці типи неначе одним миром мазані, як кажуть у приказці. Поети, й повістярі, й оповідачі в сорокових роках минувшого віку в епоху “Молодої Германії” чи в часи так званої “Літератури рушення” проводили такі самі, сливе однакові принципи й виводили в своїх утворах сливе однакові типи, достоту такі типи, які теперечки в наш запізнений для Росії час проводяться на Україні і Великій Русі в утворах письменників, тільки, само по собі, слабкіше, не так ясно й колоритно. Та й письменських діячів було тоді в Германії більше, може вдвоє, ніж в Росії. їх там з’явилась сила! Поети Фрейліграт, Рюккерт, Отто Людвіг, Фрідріх Геббель, Мейснер, Гартман, а найбільший Едуард Меріке, з сутінком геніальності й гумору в своїй ліриці, рано померший Фрідріх Салле, написавший свої утвори “Євангелія мирян”, “Требник мирян”, “Мудрість брамінів” і багато інших, та Роберт Прутц у своєму найзначнішому утворі з назвищем “Політичне родиво”, цебто родиво німецької конституції.

205


Починалось відоме одродіння Германії в кінці першої половини XIX віку.

Правда, що й трохи старше покоління письменників – Гейне, Гуцков, Берне, Мундт, Лаубе – звичайне залічуються до “Молодої Германії”, але ці старші письменники ще стояли собі окроме і осторонь од інших, але не одопрічнювались і не одмикували в принципах та ідеях од молодшої плеяди, од “Молодої Германії” і загалом завжди мали спільництво в “Літературі рушення” сукупно з “Молодою Германією” для одродіння Німеччини. А такий дужий і ворушливий талант, сливе геній, як Гейне, не міг замкнутись в узький та тісний круг літератури “моменту”, як потім замикались деякі письменники з кружка “Молодої Германії”.

До такого письменства текучого часу, “моменту” належаться і слива усі оповідання д. Винниченка в його третій, цього року виданій книжці.

Сливе в усіх оповіданнях, зміщених в цій книжці, ми не знаходимо опрічних головних типів, з своїми йменнями, як звичайно буває в усякових оповіданнях інших авторів. В цих оповіданнях мову веде тільки якесь я. Чи те я автор, чи хтось інший – це все одно, бо так часом роблять і інші автори вряди-годи, хоч кожний читальник певний в тому, що то автор тільки так каже, буцімто це все трапилося з ним. Так само думалось і мені, як я почав читати ці поетичні оповідання. Але дочитавши книжку до кінця, я зауважив, що те авторове я не скрізь однакове на вдачу й на темперамент. Врешті виходить, що в оповіданнях виступає двоє я, мало схожих одно на друге, а часом і супротилежних одно одному. Скажемо простіше: в оповіданнях під одним назвищем виведено два типи моменту. Бо той добродій я, що сміливо переходив потаєнці через границю (“Момент”), і той проворний і сміливий, що сидів замкнутий у тюрмі і добрав способу якось утекти з неї й випручаться з біди (“Щось більше за нас”), і той веселий штукар, що хитрощами через записну книжку одбився в волості од селян; і той зателепуватий, хамулуватий я, котрого Зіна ледве через силу тягла за собою скрізь по своїх справах (“Зіна”), цього хамулу, цього пічкура, байдужного до її справи, і тільки випадком затягує його на мітинг в манежі; і той я, що, запаливши економію з волами за один поцілунок та обнімок ледачої якоїсь Іри, а потім цей страхополох з переляку аж памороки втрачує (“Купля”,

206

цебто купівля),– ці всі особи не однакові, і не може буть, щоб ті всі події утворив і витворяв один той самий добродій я.



Одним словом, в оповіданнях автор обмалював дуже поетично й гарно два типи діячів визвольницької ворушні, два типи “моменту”, прилучаючи до першого дужчого типу й саму Зіну. Само по собі зрозуміливо, що бувають і такі людці, нібито й герої, але виходить, що це герої тільки в думках та на словах, а справді вони такі герої, як з клоччя батіг, або, як кажуть в приказці: молодець проти овець, а проти молодця сам вівця. Моя думка така, що краще було б, для одлички в різнаціях вдачі, давать інші ймення, назвища й прізвища цим усім, не схожим на вдачу героям, щоб це мішать в одній тій самій особості квіток з будяками в одному пучку. Як ці оповідання з’являлись в світ окроме, нарізно одно од другого, тоді ці усі хиби не кидались в вічі. Але зібрані докупи в одній книжці, ці оповідання одне по другому часом збивають спантелику вважливих читальників і дуже заважають ясності й виразності малюнків, при читанні оповіданнів підряд.

Звичайно, в усякових поетичних утворах автори часом просто списують з натури видатніші типи, як такі люди трапляються, або виводять типи людей з суспільства, скупивши докупи в один вид і околишні і нутрішні прикмети вдачі й темпераменту цілого рядка людей якогось часу. Ці типи, що складались віками в житті будлі-якої раси або плем’я, звичайно часом виходять дуже суцільні, мов живі, часом такі правдиві, що їх імення стає називальним йменням усієї верстви підхожих до того типу людей будлі-якої епохи або часу. Але трапляються ще інші типи в поетичних утворах в деякі історичні моменти людського життя, в час релігійних або соціальних масових рушеннів, коли виступають на арену діячі надзвичайної сили волі та вдачі, а часом і люди з розбурканим і роздражненим фанатизмом та з великою ненависністю. В такі історичні моменти часом з’являються діячі з надзвичайною силою волі, дерзкі (стойкие), часом нахабні, непохитні в своєму прямуванні й видержливі, котрі не знають і не хотять знати ніяких притичин, нехтують ними без страху і ладні накласти головами й принести в жертву своє живоття. Це були, сказати б, рицарі своїх ідеалів. Так було в часи хрестових походів, в час крестянських войн в Германії, в часи Хмельниччини й гайдамаччини на Україні. В такі моменти і в

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка