Наукова думка



Сторінка18/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   48

207

самому письменстві з’являлись типи, вихоплені з живого життя. Ці типи бувають часом з одними нутрішніми духовними прикметами. Це типи людського духу, й волі, й завзяття, дерзкі, наважливі, типи великої напруги енергії, здатні на жертви й навіть на саможертви. Такі типи трапляються в поетичних утворах письменників історичного моменту “Молодої Германії”. Та відомий критик Брандес і самих письменників того моменту зве “людьми великого завзяття й саможертви, людьми з непохитними пересвідченнями”.



В згаданих нами оповіданнях д. Винниченка ми бачимо типи теперішнього моменту в житті, типи духу й завзяття, типи непоборних пересвідченнів і наважливості. Це більше психічні типи сливе з одними прикметами духу й пересвідчення в правді й праві свого потягу до здійснення своїх бажаннів і замірів. Автор не каже нам, якого вони роду й плем’я, не дає їм навіть йменнів. Але ми бачимо, що ці усі люди не хлопчики незмисленні, а люди вже дорослі, дійшлі розумом і становні, як кажуть селяни (цебто сформовані), люди з ясним світоглядом та пересвідченнями.

І всі ці типи в оповіданнях обчеркані й намальовані тонкими начерками, ніби пензлем щирого й здатного художника. В цих образах ми не бачимо таких типів, як гугенот Жан Кавальє в Дюма або Гонта в “Гайдамаках”, людей великих і високих. Це більше мирні, звичайні люди, але одні з них з закатованою вдачею та наважливістю, а інші при своїх пересвідченнях зостаються тільки теоретиками, не вмикуються в ніякі реальні справи, малосилі, не здатні на подвиги, а коли виступають на сцену, то тільки тоді, як їх хтось підштовхує й веде за руку, наче поводатар. Такі люди не йдуть самі, як привідці мас, а тільки тягнуться за другими, підхожими до їх своїми пересвідченнями й потягом духу.

Найкращими, найтоншими фарбами намальований такий тип в оповіданні “Купля” (купівля), цей полохливий теоретик, котрому Іра дала обіцянку покохать його тоді, як він підпалить економію в маєтності своєї матері. Як гарно й тонко обмальована направа його душі після підпалу, тоді, як він утікав як можна далі од червоної смуги на небі од пожежі! Цей страхополох неначе втратив свідомість і механічно, несвідомо, мов причинувата людина, перейшов яр, увійшов у лісок і опам’ятався вже аж тоді, як ліг десь на полі коло рала й почав пригадувати, якого лиха

208


матері накоїв, що він вчинив якесь страшне проступство, трохи не душогубство. Він уявляв собі й неначе чув, як кожна гілка, кожний пеньок, кожний листок промовляють до його, бо знають за його проступство. Так само тонко обмальовані почування героя в оповіданні “Момент” в –той час, як він сливе плазував потаєнці через ліс, переходячи через границю в час утікачки вкупі з якоюсь панянкою, котра так само з якоїсь невідомої причини налагодилась мандрувать за границю. Само по собі зрозуміливо, що в цей небезпечний момент в душі мандрівця заворушились почування небезпечності і навіть виник в душі острах (опасение) за своє живоття, якби граничні вартові часом вгляділи їх і почали стріляти на його з рушниць, що часом і трапляється. Це ворушіння думок та почуваннів в душі в такий страшний момент дуже правдиво й гарно передано автором.

Декотрі оповідання написані дуже гарно, і од них подихає духом справдешньої поезії, а найбільше там, де автор при нагоді обписує якусь гарну місцину. Од цих невеликих начерків повіває духом поезії, пахощами полів, степів, сіножатів та лісів. Сам автор ніби пропахався й натхнувся духом пахощів лугів та лісів. Загалом сказавши, його оповідання в III книжці і по легкому стилю і по духу поетичних картинок природи дуже підхожі до оповіданнів відомого Гюї де Мопассана, а в одному оповіданні “Рабині Справжнього” навіть самий сюжет в автора дуже схожий чи дуже скинувся на одно сороміцьке оповідання Мопассана, а в першій половині цього оповідання автор навіть ніби копірує це сороміцьке оповідання.

Раз в кружку товаришів, каже автор, зайшла розмова про те, що краще, чи дійсність, чи ілюзія в людському житті, чи людина буває більше щаслива в своїх ілюзіях та мріях чи в дійсності життя. Одні встоювали за щастя в ілюзіях та мріях, інші сперечались і встоювали за те, що своє щастя людина знаходить в реальній дійсності. Для розв’язання цієї суперечки один якийсь добродій розказав про випадок в своєму житті, як в своїх гарячих мріях та ілюзіях про кохання він утворив собі тип панянської ідеальної краси, котра припадала [б] йому до вподоби. Він вийшов на бульвар і вглядів і справді якусь панянку, дуже підхожу красою до його надуманої ілюзії. Він пішов назирці за нею й вислідкував її до самого житла. Вона одчинила йому двері і поманила на мигах. Але то була звичайна

14 – І* Нечуй-Левицький, Тл 10j

209

бульварна повія, що жила в нечистій, запаскудженій кімнатці, сукупно з другою, якоюсь Дунькою... Незабаром він побачив, що його Ілюзія простяглася на ліжку в драній замазаній і заяложеній сорочці, ще й з діркою на животі. Лежала якась купа тіста, неприємна й гидка. Ця дійсність була далека од його ілюзії та мрії, як земля од неба. Він з ляку й огидливості мерщій втік з кімнати, і як ця Ілюзія схопилась і погналась за ним, він харкнув і плюнув їй харкотинням в лице, зневірений (разчарованный) в красі дійсності і ще більш пересвідчений в щасті од мрій та ілюзій.



Ця перша половина оповідання неначе списана або перефразована з одного оповідання в Гюї де Мопассана, в котрому один добродій задумав знайти таку “особу”, щоб йому припала до вподоби. Він пішов в якийсь баль-мобіль і вглядів дуже приємну “особу” задля нього, підхожу до його мрії. Тільки кінець цієї огидливої історійки в Мопассана інший. Мопассан каже, що він побачив, що його ілюзія в одній сорочці була схожа черевом на гуску в той час, як гуска піднімається вгору, ставши на ноги й тріпаючи крилами, бо ця ілюзія була вагітна і згодом [зараз] таки обродинилась, так що Мопассанові довелось зараз-таки поклопотаться, побігти й привезти до неї повитуху. Тут кінець принаймні не без ефекту... В своєму оповіданні д. Винниченко і справді стає вже ніби позичником і переймачем, що стосується до сюжету, як і в своїй драмі “Щаблі життя”, надрукованій в збірнику “Дзвін”, бо сливе в усіх драмах Мопассана ми бачимо якраз такі самі сюжети про вільну любов, неначе кращих і вартніших він не зміг добрати в широкому людському житті. Та таки і справді цей пан не міг, бо в його вдачі ці сюжети були якоюсь манією. Відома річ, що він походив з сім’ї, в котрій божевільство було спадкове, тим-то й він, як нащадок тієї сім'ї, сам збожеволів.

Це одно тільки оповідання в III книжці, котре робить таку різку дисгармонію з рештою поетичних оповіданнів автора. В цьому оповіданні ми почуваємо, що автор натхнувся не пахощами лісів та полів, а смородом житла убогої нечупарної повії, букетом од смітника або шапликів з лугом та мйлинами, в котрих оджимальниці оджимають замазане, заялозене усяке плаття та шмаття. Яка несхожість, яка різнація цього оповідання з іншими в тому враженні, котре воно зоставляє в душі читальника! Мені здається, що,

210

не помилившись, ми можемо сказати, що в уживанні сороміцьких сюжетів і наш автор схожий на Мопассана, окрім хіба страшного песимізму, котрим наскрізь промкнуті деякі утвори цього великого французького поета-повістяра, цього виявця “галльського темпераменту” та галльської вдачі, як про його кажуть самі французи. Мені якось навіть не хочеться йнять віри, що ці “Рабині Справжнього” писав той самий автор, котрий утворив усі оповідання в третій своїй книжці, неначе це оповідання умкнув туди випадком або од помилки хтось інший, а не талановитий автор. І мені тим ще більше дивно, що українська нація зовсім не має в своїй психіці такої “галльської вдачі”, бо наш народ дуже соромливий і не любить навіть сороміцьких оповіданнів, не знає й не має в своїй мові сороміцької лайки, окрім хіба фабрицьких парубків, що напозичались і нахапали цього паскудства од москалів та по селах в Великоросії, куди вони звичайно бувають покликані в полки на військову службу. Може буть, що цей неприємний потяг до соромітчини залежиться од особового темпераменту в автора. Але може буть, що така тенденція й зумисна, бо в великоруському сьогочасному письменстві виявився цілий рядок сороміцьких письменників, як-от Ф. Сологуб, Амфітеатров, Андрєєв, Каменський, Купрін і інші. Як бачимо, там животіє ніби цілий гурт письменників, котрий потягується до соромітчини зумисне, як доктрини, ще й приточує її якось до визвольницького рушення, навіть до політики, до політичної ворушні та завірюхи. Ми знаходимо вияснення й розгад цього письменського чудернацтва, поставивши його в аналогію з потягом і направою “Молодої Германії” в 30-х та 40-х роках.



В своїх драмах д. Винниченко ніби наважився й заповзявся (предпринял) витовмачити тільки полову справу, неначе од цього залежиться будуще спасіння й добробуття усього суспільства, неначе інші справи й пекучі питання задля його не животіють.

В оповіданні “Глум”, “Листок із тюрми”, де сидів хтось засуджений на шибеницю, ми знов натикаємось на одно чудне по мові місце, котре дуже нагадує мені одно з оповіданнів Андреева “Молчание”, чудернацьке по стилю й мові і по навіть смішних останніх картинках на кладовищі, де була тільки що похована дочка одного сільського священика, що вернулася додому з столиці слаба на груди і вмерла, не сказавши батькові ні слова. Цей кінець в Анд-

14*

211


рєєва в оповіданні схожий на “поезію в прозі” з приспівкою на кінцях викриків батька на могилі – “молчание”. В тому оповіданні д. Винниченка є місця, виложені ніби якимись викриками в опрічних словах, після кожного з них стоїть точка, як-от, прикладом: Диха Чорне. Паща. Чорне. Чад. Пусто. Ха-ха-х! (хи-хи-хи). Трапляються фрази й слова просто-таки чудернацькі і не тільки не оригінальні, а смішні, як-от: “І зуби слабіють... в покійницькій. Думки їхні (Його й Клари) – тепер ноги, з гнівом перестрибують через голову Чорного” й інші “дикі” слівця... І прийде ж чоловікові на думку така химерна, по-декадентському гарна й прекрасна картина, що те Чорне, та Паща має голову, а думки закинутих в тюрму стають ногами й стрибають, мов зайці, та ще й перестрибують доконче через голову Чорного. Чому ж не через хвіст або п’яти Чорного? А це було б ще оригінальніше й найновомодніше. Такі викрики й чудні картини зовсім-таки не будять в душі читальника спочування й спобоління (сострадания) до долі безталанних двох молодих людей, Його й Клари, а тільки смішать. Мова в автора виривається якимись уривками картин та образів, зовсім так, як у французьких декадентів. Мені уявляється, що автор був так збентежений, що втратив логічну течію думок і шпурляє на папір “думки й тіні думок та образів”, які тільки промайнули в його голові в той час, як робив Метерлінк в своїх віршах. Мені так і здалося, що я читаю вірші Метерлінка, де купою побгані й накидані якісь чудернацькі образи й картинки, що тільки трохи приметиковані до головного сюжету якоюсь схожістю в чомусь, в якихсь прикметах, відомих хіба одному авторові. Але ж читальникам не відомо, як там “стрибають” думки, ідеї і образи в самій голові поета, в процесі творчості в його скупчувальному мозку, і їм цікаві й інтересні тільки добутки того стрибання й перестрибування думок у книжці на папері і доконечно в художніх формах, в котрих ці “стрибання” будуть виложені й упорядковані логічно.

Краси, поезії й доладності (изящества) в цих декадентських вихватках д. Винниченка нема ніякої, бо ці усі фрази виходять смішні, а в “Ілюзії й дійсності” та “купа тіста” з продертою діркою в сорочці на животі просто-таки негарна й навіть противна, як в картинах і образах Ф. Сологуба. Це зовсім не схоже на ідеалізацію краси в Плюща й д. Хоткевича або в декадента Оскара Уайльда, в котро-

212

го й “грішні” типи виложені і обмальовані і справді в красі поетичній, в формах доладних.



Добродій Винниченко певно йде слідком за Ф. Сологубом, бо в своєму оповіданні навіть пише, починаючи слова з великих букв такої “великої ваги” слова, як Щастя, Людськість, Любов, Ілюзія, достоту так само, як і один і єдиний письменник великоруський Сологуб пише Тіло, Дракон, Любов, як писав ще Гейне. Все це химерно й чудно й просто-таки смішно.

Мова д. Винниченка в оповіданні “Глум” дуже нагадує викрутаси мови й тіні образів, а не образи у французьких декадентів. Його Чорне, Безодня, Пащека, Людськість, Кохання – усе це скинулось на “жовту любов” у кавалера і “рожеву любов” у панни та на “червоні корови” в зеленому лузі й на зелених луках в мові французьких декадентів. Це усе схоже на відому українську смішну пісню “На городі бузина, а в Києві дядько; тим я тебе полюбила, що на п'яті перстень”, або на таку пісню: “Омелько, макогін, кобилячі клуби; коли мене любиш, поцілуймось в губи”.

Те прямування “Молодої Германії”, що колись було назване в Німеччині епохою одродіння, у Франції таке прямування в поезії в гуртку декадентських письменників Нордау зве “епохою виродіння”, і ці поети й оповідачі виходять справжніми виродками й моральною каліччю.

До котрого гуртка французьких декадентів можна прилічити д. Винниченка? Залічить його до естетів не можна. Його оповідання “Рабині Справжнього” і драма “Щаблі життя” не мають в собі нічого естетичного, не мають і сліду краси й доладності (изящества). Од оповідання тхне не красою, а смородом смітника. Повія в цьому його оповіданні хоч і гарна, але недоладна (не изящна), нечепурна й груба. Це купа тіста, прикритого дрантям.

Д. Кобилянську по деяких утворах можна залічить до символістів, хоч у неї є такі символічні оповіданнячка, що їх значення ніхто не розібрав і не втямив.

Дрібні ліричні “Поезії в прозі”, що тепер дуже розплодились в українському письменстві, не можна залічувать до якоїсь добре омежованої галузки з згаданих вже нами декадентів, бо вони написані часом на випадкові сюжети, котрі чимсь взрушили їх душу й почування. Але в цих ліричних утворах зовсім не примітно ні направи душі, ніяких т і н і в думок та образів, неначе в згуках роялю,

213

погано направленого невеликим митцем направщиком. Вони більше модерністи, люди нової поведенції, кокетного пишання. Прямування, якоїсь ідеї – в них і не шукай, і не питай. Самі ляскучі фрази та часом чудернацькі тіні думок, але поезії ані крихти нема. Добродія Винниченка можна залічить до еротистів, до письменників еротоманів, як-от Мопассан, Верлен, Бодлер, Оскар Уайльд. Його еротоманія скинулась і на декадентську еротоманію Ф. Сологуба, Андреева й Каменецького.



Усі оповідання в III книжці д. Винниченка написані мовою легкою, жвавою. Стиль його дуже гарний, підхожий до жвавого, бадьористого стилю Гюї де Мопассана, котрий покинув звичайну у французьких письменників періодичну вайіку мову, як-от у Золя, що любив писати ніби латинськими довгелецькими, на цілу п’ядь періодами, і писав народною французькою колоритною мовою.

В своїх передиіших оповіданнях мова д. Винниченка була чисто народна. Але в оповіданнях III тома мова в його вже інша, нечиста й така ряба, якої ми не знаходимо ні в одного з наших письменників, скрізь поплямована великоруськими словами та ще й зовсім непотрібними, як-от: глупо, чудесно, жалкий (жалка буває тільки кропива, а не людина), сумніватись (вагатись), белбас (одоробало, м’яло, мурло, мурляка), підходящий (підхожий), завіряти (запевнять), “одежа на вішалці” (на шибениці?), ох (ой) і т. д. Не кидає він багацько слів галицько-польських, як-от: незграбний (зателепуватий), біль (болість), бруд (багно, грязь), таких облич (обличчів), невідоме на Україні– окремий, окремо (опрічний, окроми), майже (сливе, сливи, сливинь), при відношенню, в життю (в житті), майбутній (ймовірний – вероятный, а не будущий), кроки (ступіні), ступні (це не ступіні, а сліди од ніг людей та звірів у лісі на снігу).

Очевидячки він напхав цих слів зумисне, бо проводить і здійснює систему утворіння з української й галицької книжної мішаниці загальну книжну мову, бо, очевидячки, зумисне пише укривало (одеяло); так звуть на селі простирядло (простыня), чи тонке рядно, котрим багатші селяни вкриваються влітку, і зараз-таки потім вживає слово колдра, певно думає, що воно галицьке слово, а воно польське. Таке чудернацтво в мові трапляється ще в д. Кулжинського, котрий пише в своїй брошурці “Роберт Овен” раз польське розпача вдруге зараз-таки ставить ,україн

214


ське слово одчай. Чудні плеоназми! Мабуть, д. Винниченко не знає, що в усіх європейських народів письменники брали за основу й грунт книжної мови центральну, осередкову мову. Данте ще в XIII віку перший написав свою “Божественну комедію” на осередковій флорентійській “мужицькій” мові, цебто на народній, а не на латинській;’котрою до того часу писали в Італії, за що на його таки добре нападались старі письменники-латинщики. В Германії Лютер переложив біблію на німецьку центральну саксонську мову, котрою згодом писали самі родом шваби – Шіллер та Гете. У Франції за грунт письменської мови взяли паризьку північну мову, в Великороси – владимирську та московську і т. д. У нас на Україні Ів. Котляревський писав осередковою наддніпрянською мовою, маюч[ою} район[ом] сливе усю Україну з невеликою вилучкою північної Чернігівщини та усієї Галичини.

Д. Винниченко в своїх гарних та поетичних оповіданнях, виданих в III книжці, натрапив на свій жанр, бо вони вийшли найкращі й найвартніші з усього, що написав талановитий автор. З його драм “На щаблях життя” та “Чорний Барс і біла Пантера” тхне декадентством та ще й таким, що його не варто й розбирати й цінувать. Остання драма, мабуть, навіяна сюжетом роману Золя “Художники” (живописці); навіть в тому романі Золя є в одного живописця слаба дитинка, котра швидко й померла. Тільки в романі Золя дія діється в реальному кружку живих людей, а в утворі д. Винниченка усі ті Барси й Пантери – українці – все це вигадка, усе не живе й не штучно обмальоване, а якесь мертве, ніби ворушаться роблені кукли з заводним механізмом, як в декадентських декотрих драмах Метерлінка.

д. о. Олесь в своїх віршах стоїть на реальному правдивому грунті. Але в своєму передостанньому утворі “Трагедія серця” несподівано збився вбік од шляху і трохи повернув на декадентську стежку, на вигадки. Він в цих віршах не дає людям людських ні йменнів, ні назвищ, ні прізвищ, а зве дійові особи загальними предметними йменнями: Чоловік, Жінка, Дівчина. Так само роблять деякі декаденти-письменники, а декотрі, як-от Метерлінк, дає своїм дійовим особам не французькі ймення, а чужоземські, норвезькі або датські, щоб вилучить дійові особи з живої нації, з простору й відомого якого-небудь часу. І виходить так, що читальники не можуть навіть орієнтуватися ні з

215


місциною, ні з живим гуртом людей. Так робили й деякі стародавні романтики. Міцкевич у своїй “Небожественній комедії” поназивав дійові особи так само, як і д. Олесь: Старий Чоловік, Молодий Чоловік, Молода Панна. І як він в чудових віршах показав картини, як хтось обліг і взяв якийсь город (думають, що то Хотин), і що робили в тому місті завойовані городяни – той Чоловік, та Молода Дівчина, то все тобі в уяві вертяться уявління не ясні, не живі, а неначе декадентські тіні.

Такі ж самі неясні уявління діють і в Олесевій “Трагедії серця” і ті дійові особи: Чоловік, Жінка, Дівчина. Читаєш і сам не знаєш, до якої верстви українського суспільства притулить цих усіх людей, чи до селян, чи до городян, чи до панів, чи до мужиків. А сама мова наводить тебе на те, щоб приметикувать цю усю подію до селян. Чоловік закохався в Дівчину і не знає, як викрутиться з цієї біди. Терпів муку, і якийсь кінець вийде. Він задумав заподіять собі смерть. І він з одчаєм в серці каже до своєї коханої дівчини: “Біжи, нехай люди уб’ють тебе, а я знайду собі могилу. Проси людей тебе вбити!” Цебто виходить, що їм обом треба самим собі смерть заподіять.

З цієї драми серця вийшло щось таке, що тільки несамохіть здвигнеш плечима й не засмутишся, а засмієшся, прочитавши вірші до кінця. Автор в цьому невеличкому утворі не показує цих перипетій, муки серців, не робить аналізу почуваннів в обох людей, котрі б і справді присилували їх до страти життя. А читальникові дуже цікаво було б довідаться за спотички того чоловіка в його сім’ї, та ще й у реальній дійсній обставі життя їх обох. В цих усякових спотичках (столкновениях) і замикається істинно важка драма серця, але автор самої цієї трагедії серця й не показує читальникові. І вийшла не драма серця, а тільки ніби суха схема або програмовий начерк драми, затаєної й захованої в душах.

А скільки таких трагедій серця буває в людському житті по селах! Скільки сюжетів дає людське життя для сумних драм, навіть мені добре відомих! От в одному селі у нас в Васильківщині парубок закохався в дівчину, але її багатющий батько не схотів видать дочки за нього, бо він був дуже убогий. Парубок засумував, впав у тугу, занидів, дістав чехотку й помер з горя.

В одного сільського священика син студент закохався в дівчину, його наймичку. Дівчину посватав парубок. Мо

216


лоді прийшли до церкви вінчаться. Син довідався, кинувся бігти до церкви і кричав з одчаю, що одіб'є дівчину в церкві. Батько послав навздогінці за ним наймитів, щоб його впіймали й не пустили до церкви. Його вловили й силою привели додому. Але він пручався, кричав і одбивався так, що його мусили зв’язать, і батько замкнув його в коморі, а сам мерщій повінчав дівчину.

В Бердичеві один священик не дозволив своїй дочці виходити заміж за одного з її женихів, котрого дочка полюбила гаряче. Тоді дочка пішла в монастир і зопалу з горя зараз постриглась в черниці в Лебединському панянському монастирі. Як вона була з вчених, то її незабаром настановили за ігуменію. Але в той монастир згодом потім прислали священика-красуня. Молода ігуменія, мабуть, думала, що в неї навіки вмерло серце. Але вона помилилась, бо була недосвідна і не знала гаразд свого серця. В ігуменії прокинулось серце і знов зацвіло... Роман не втаївся і виявок його запримітили лепетливі черниці. Ігуменію-красуню заслали простою черницею в монастир на далеку Північ – на вічну покуту за її драму серця, сховану під чернечим клобуком.

Відомі мені ще сумніші драми серця на селі. От одна з їх трапилась недавнечко. Дочка одного псаломщика закохалась в парубка-красуня, але з того кохання нічого не вийшло, бо парубок був з убогої сім'ї, ще й батько його був сім'янистий. Вона мусила вийти за дяка, бо її батько присилував. Але згодом потім з того силуваного вінчання вийшла теж драма. Молода Шкурівна не мала сили викинуть з серця свого кохання, сливе щодня никала по тому кутку, де він жив, никала коло його оселі, щоб хоч углядіть його, хоч подивитись на його здалеки. Через кілька год вона стала якась трохи чудна. Було де знайде клаптик червоної або жовтої матерії у себе вдома або в містечку та пришпилить собі на голові й на плечах, та так скрізь і ходить. В містечку вона випрошувала в кравців червоні обрізки, навіть збирала на смітниках коло хатів кравців, і обтйкає голову й плечі тими прикрасами та ,й ходить по містечку на ярмарку. Зараз скрізь по околиці пішла поголоска за неї. Люди заговорили по селах, що проявилась в містечку якась чудна проява, котра ходить по ярмарку вся обтикана червоними клаптиками, неначе курка-шурпа з подертим кострубатим пір'ям. На усяке убрання вона потаєнці крала гроші в свого чоловіка. Раз якось поцупила сто

217


карбованців асигнаціями. Чоловік догадався, поліз на горище іі побачив, що сувій асигнацій був засунутий за крокву й теліпа[в]ся кінцем униз. Чоловік бачив, що вона стала якась чудна, і вже добре кмітив за нею. Але раз якось у великий піст в церкві правили вечерню вже смерком. Ще лежав сніг. Людей було мало. Священик вийшов з олтаря, остовпів з дива та й став. В бабинці стояла посередині притвора Шкурівна гола й боса з розпущеними-по плечах і по грудях довгими косами, згорнувши руки на грудях, як часом малюють Марію Єгипетську на картині. Може, в неї була думка, що коханий жаданий красунь буде в церкві і побачить її, і в нестямці це зробила. Священикові здалося, що це з'явище йому привиджується, й він кивнув на псаломщика на криласі й показав рукою на бабинець. Псаломщик як побачив жінку, то трохи не зомлів. В його затрусились ноги. Він скинув з себе хапком шубу, накинув на жінку й одвів її додому, бо його хата була поблизу од цвинтаря. Вона опам'яталась, але все мовчала. Але після того жінка стала здорова і вже більше не квітчала голови червоними клаптиками. Певно в неї вже до решти погас огонь драми серця, і той її дивовижний вчинок був останнім проявком тієї сумної драми серця. Люди незабаром забули за це усе й перестали дражнить її проявою та куркою-шурпою.

А от іще в моїй пам'яті та в моїх згадках зосталась і досі одна “драма серця”, котру мені довелось бачить ще за дитячих школярських часів в Богуславі в монастирі. З одного села прийшла на прощу в монастир молодиця й привела з собою заміжню дочку. Вони зайшли ночувать на мою квартиру до куховарки, своєї землячки й родички. Дочка недавнечко вийшла заміж, а її чоловіка забрали в москалі на двадцять п'ять год служби, як тоді було. З великого горя, од важкої скорботи дочка стала ніби причинуватою (причинною). Молодиця висока була на зріст, здорова, огрядна, повновида і чогось надто вже червона на виду, мов упир. Вона сиділа на лаві в пекарні і все стиха говорила неначе сама до себе: “Я смерком вийшла з хати, пішла за клуню на город, а Павло стоїть за клунею і жде мене, та зараз простяг руки до мене, бере мене за руки, вхопив в обнімок та й дивиться мені в очі, а далі став говорити, та так ласкаво...”

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка