Наукова думка



Сторінка19/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   48

– Так коли ж це, доню, було оте...– обізвалась мати й зітхнула.

218


– Та вчора ж смерком, вже лягома, він приходив до мене. Я бачила його на свої очі...

– Але ж його нема вже вдома півроку! Перехрестись лиш, дочко, та помолись богу,– сказала мати, жалібно скривившись. – Он образи! Перехрестись лишень до образів.

А молодиця все бубоніла стиха, неначе нічого й не чула й не бачила, та все ніби згадувала, мимрячи сливе нишком, як Павло викликав її за ворота, як розмовляв з нею, милував її; все бубоніла, доки дзвін бевкнув на вечерню. Школярі позбігались в пекарню, обстали молодиць та з дива аж роти пороззявляли, доки мати не повела її до церкви. У дворі наздогнала їх куховарка й подала слабій стакан з свяченою почаївською водою. А молодиця каже: “Цю воду вилийте в корито для свячених поросяток”.

Другого дня мати повела її в монастир причащаться. В церкві вона стояла мовчки, але не хрестилась, потім запричастилась і вернулася на квартиру: в неї вид став вже блідий, рум'янець зник. Вона мовчала, навіть не обзивалась на усякі питання, але було знать, що вона трохи опам'яталася. Вона, мабуть, впала в тугу та в тиху меланхолію.

От які істинно живі трагедії серця, котрі доводилось мені на віку бачить. І чом пак д. Олесеві не взяти б за сюжет хоч одну з таких драм серця живого живоття. А в його “Трагедії серця” декадентський Чоловік вийшов якийсь мертвий, а Дівчина – суха, як скіпка, а Жінка бліда, як тінь. А відома річ, що в тінях нема дійсно живого живоття.

В усіх видатних декадентських поетів, як-от у д'Аннунціо, Оскара Уайльда, в Арцибашева, в програмі стоять три грунтових принципи: Любов, Краса і Смерть, про котрі вони все товчуть в своїх писаннях. І польський письменник Пшибишевський в передньому слові до своєї повісті “Сини Землі” з самого початку повісті каже: “Вартість цього життя – Любов та Смерть”. І Пшибишевський, і Габріель д’Аннунціо в своєму утворі “Може – так, може й – ні” просто-таки проводять таку ідею, що Любов та Смерть – це сили космічні, пануючі в усій вселенній і в людському животті, і одна творча, друга руйнуюча усе, що животіє (существует) на світі. З причини таких пересвідченнів вони... часто й [гу]ето здійснюють цей погляд в своїх утворах, силувано карають смертю своїх героїнь та героїв, хоч та

219

кого сумного кінця і не могло б бути. До такого кінця допровадила ця теорія й героїв д. Олеся...



Іншим і живішим і поетичнішим духом повіває на мене останній читаний утвір “Над Дніпром”. Дія цього поетичного утвору навіяна вірою українського народу в русалок, українською міфологією та історією. Дія діється весною, як минула люта зима і Дід Дніпро вирвався з крижаних ланцюгів та кайданів, поламав, потрощив кайдани і вирвався на вольну волю. Русалки, душі утоплениць випливають на берег і між ними вийшла русалка-дівчина, од котрої одкинувся Андрій, і вона з горя утопилась.

Одна сцена намальована на березі Дніпра з гуртом русалок, а потім друга сцена, вже реальна, на селі, в час гулянки на веснянках дівчат та парубків. Потім з Дніпра виринають запорожці-козаки й виходять на берег в синіх та зелених жупанах. Русалки-дівчата одягаються на березі й рушають на вигін до дівчат на гулянку. З’являється кобзар та русалка-ворожка і ворожить дівчатам по долонях. Остання дія діється в хаті вже жонатого Андрія, в котрого колись покинута Андрієм Оксана, втілена в людському живому обличчі, наймається за няньку. В Андрія прокидається в серці почування ласки до неї. Усі картини намальовані ніби живими фарбами. Русалки, Дід Дніпро, козаки – усі ці дійові особи рушають од Дніпра на вигін, ворушаться по майдані, мов живі люди. Приходить сивобородий Дід Дніпро. Все тут гарно, поетично, й колоритно, й написано доладними (изящными) віршами й чистою гарною українською мовою.

Ця доладна й граціозна поема написана в тоні романтичної школи письменства. Але треба думати, що в міфології усякові міфічні особи, утворені народом,– це не зовсім мертві особи, бо народ втілив у них свої живі уявління й ідеї про живу природу, про її живі сили. Боги давнього еллінського Олімпу неначе живі особи, неначе й досі животіють ще, і, як пишуть, вони здаватимуться живими довіку, хоч і самі геніальні елліни, утворивши такі чудові гарні типи, вже не животіють і навіки зникли, а обобличені ними ідеї й уявління сил природи й людського духу в художніх типах зостаються ніби невмирущі, як невмирущі типи утворів Шекспіра й Данте.

Мені тільки чудно, що рецензент цієї поеми Observator ставить авторові за провину й хибу те, нібито в типах і в самій поемі нема нічого символістичного, цебто нема ідеї,

220

принципу. Рецензент не українець родом, певно не знає української міфології, та й навряд чи він знає гаразд українську історію. Тим часом за грунтову ідею ясно й виразно кажуть сивобородий Дід Дніпро та козаки: “До бою, до бою! За красну весну... Нас давлять кайдани, січуть береги... Вставайте, виймайте списи і шаблі, орлами, вітрами летіть по землі. Ще доля не вмерла на нашій землі. Ой знімемось, батьку, високо, високо ...розіб'єм кайдани, розіб'єм тумани, знову світ настане, розпадуться ланцюги. Гетьте, дівчата! Гетьте, баби! Або всі вставайте до боротьби” і т. д.– кажуть козаки.



Загальна ідея, котрою наскрізь промкнута поема,– це пануюча думка в кожній міфології: боротьба двох сил природи, мов лютих ворогів: світлих і темних, літа й зими, а в міфології давніших народів – це боротьба обобличених сил людського духу: добрих богів і злих духів, світлого Ормузда і чорного Арімана, бога й сатани. А перекладаючи це все на сьогочасну мову, вийде завзятуща борня соціальна й національна.

Рецензента, певно, здивували козаки, що випливли з Дніпра. Мабуть, він і не читав моїх “Запорожців”. Бо в народі додержалась така легенда, що Запорожжя не втекло в одну ніч за Дунай, як брав Січ Текелій з москалями, а пірнуло в Дніпро, і воно колись знов вийде з води.

Треба додати, що в д. Олеся в віршах трапляється чимало польських слів, нанесених галицькими книжками. Тим часом в цій його поемі мова чиста, окрім двох-трьох словець: чуть світ, ах!, гудять (гудуть) та того, що понаставляла йому галицька редакція: очи, зима, від, осі (оці), відшукайте очи (“одшукайте очі”) і т. д. Тим часом в його “Трагедії серця” напхана в мові така нісенітниця: шалені, крок ступлю (ступінь), дотик кучерів (доторкання), прагнути (жадать). Ці польські слова при читанні дуже заважають і псують гарне враження од віршів. Такі слівця попсували б навіть враження од віршів Шевченка й Пушкіна, якби хтось понатикав у їх вірші отаких гудзів та латок. Тим-то Олесеві вірші в великоруському перекладі без тих слів здаються кращими, і по силі враження вони схожі з поезією відомого Надсона. Я радив би авторові подбати за чистоту мови і не псувать такими словами поезії своїх утворів, а од поведенції декадентської треба одцураться, як од злого духа.

В великих європейських літературах, як у французькій

221

та німецькій, ця декадентська маленька течія ледве примітна. Це, сказати б, письменський закуточок, де працює –якийсь опрічний оригінальний кружечок письменників, котрий стоїть окроми од усієї літературної загальної маси письменників. В Парижі ці усякові кружечки декадентів, парнасців, модерністів гордовито одопрічнились од сукупного загального письменського гурту, мають свої уподобні їм кофейні й ресторани, де вони звичайно сходяться докупи на пораду й розмову і з'єднання в поглядах. Великоруський критик Андріанов, розібравши й зробивши огляд декадентських повістів, оповіданнів та віршів відомих декадентських найталановитіших сьогочасних письменників–Леоніда Андреева, Ф. Сологуба та інших, каже, що в великих європейських літературах декадентська література – це неначе розкіш, письменські збитки багатющих літератур, оригінальні й чудернацькі. Ми додамо, що ці збитки часом бувають і поетичні, оригінальні в своїй красі, по своїй доладності і оригінальності картин, які ми часом бачимо в тінях сну або в тінях синематографа, коли в цих утворах декадентів нема надто грубої й неохайної соромітчини, яку ми бачимо в утворах Андреева (“Бездна”), Винниченка й Сологуба в його грубо чудернацькій повісті “Навьи чары”. У Франції деяка публіка забавляється цими новинками, як збитками багатої літератури або як казками й утопіями. Але в менших та в малих літературах ця декадентщина робить велику шкоду. Розібравши й оцінувавши утвори великоруських декадентів, д. Адріанов дійшов, нарешті, до таких умовиводів: Л. Андреев та Сологуб своїми утворами: “Черные маски”, “Анатема”, “Бездна”,



“Навьи чары”, “Книга очарований” і т. д. і соромітчиною заметили й інших, і таке письмацтво стало наче пошесним повітрям, захопило й інших багатьох письменників і страшенно знижує загальну вишину сьогочасної великоруської літератури (“Вестник Европы”, 1909, 6 кн.).

Якого ж то лиха накоять наші декаденти в українській невеликій літературі, де цю таку добру метку надто примітно в не дуже-то великому гурті наших письменників!

ФОЛЬКЛОРНІ ЗАПИСИ

ЧЕРКЕСИ ВИМОЛИЛИ В БОГА ДОЩУ НА 10 КАРБОВАНЦІВ

В Кубанські області за річкою Кубанню влітку стояла велика суша та спека. Пшениця й жито саме красували, високі та густі, що й котові “є пролізти. Од довгої суші жита аж пожовкли й зблякли. Козаки, журливі на вдачу, аж голови похнюпили од смутку.

– Треба дощу, треба б дощу, а бог дощу не дає,– аж гомоніли журливі українці, неначе розгнівались, що бог не змилосердйться та не дає їм дощу, щоб їх багатющі посіви не занапастились.

Козаки зібрались на раду й постановили просити священика, щоб освятив криниці, які були в станиці та в селі, а потім обійти з процесією загалом усі поля та й там одправить молебствіє, освятить воду в шаплику й покропить засіви свяченою водою.

Вранці освятили криниці, обійшли з процесією усі засіви навкруги в околишніх місцях, а перед вечером насунулись десь од Кавказьких гір сизі, аж чорні хмари. І одразу лиленув тучний, заливний дощ. Козаки і селяни перехрестились. Дощ звеселив усіх. Усі стали веселіші та бадьорйсті. Уся станиця пожвавішала, неначе ожила.

Але несподіваний тучний дощ пройшов полосою, хоч і широкою. За десять верстов од станиці жили мирні черкеси. Дощ обминув їх селітьби. Там стояла суша й спека. Черкеси були магометанської, турецької віри. Українці хвалились перед ними, що причина цього чуда була їх віра, й нараяли їм попросити до помочі батюшку, само по собі, за добру плату, бо батюшка не піде ж з процесією за десять верстов дурнички, з доброго дива просити в бога помочі для магометан. Черкеси з горя пішли до батюшки й по-

15 – І. Нечуй-Левицький, т. 10,

225

просили одправить молебствіє й на їх полях й освятити в їх криниці. Батюшка запросив за труда десять карбованців. Черкеси вийняли з кишень гаманці й одлічили десять карбованців і поклали на стіл. Перед вечером процесія з корогвами та хрестами рушила з церкви й попростувала на черкеські засіви. З процесією рушилась сливе уся козацька станиця навіть з молодицями й цікавими хлопцями, щоб подивиться, як то святитимуть черкеські засіви.



Черкеси молились своєму аллахові, слухаючи одправу, й, лягаючи спати, трохи повеселішали, сподіваючись, що християнський бог, може, й справді допоможе в біді, коли аллах розгнівався на їх. І справді, вже як розвиднювалось, од високого Ельбруса, од його снігів потягло холодним вітрецем. Несподівано покотились по небі чорні хмари. В небі загуркотіло так, що аж аул задрижав, і вікна аж торохтіли. Лиленув не дощ, а велика злива. Аул неначе затопило повіддя, що лилося з неба. Огороди неначе потонули в воді, на низині стало ніби озеро. Хліви позаливало. Залива витолочила високі жита й пшениці; буря поламала гілля в садках.

Через годину хмари посунулись десь на Кавказ. Залива наробила багацько шкоди в селі й на полях. Полегла пшениця понахиляла колос й ніби уклякла, ставши на коліна та благаючи бога, щоб дощ пощадив її й не запагубив навіки.

– Ото горенько! – гомоніли черкеси.– За десять карбованців бог дав надто вже багато дощу. От ми й помилились. Доволі було б дощу й на п'ять карбованців. Ото була б саме міра. Та ба! Помилились, та й... самі собі наробили шкоди.

(Записано од художника Андрія Ва^ сильовича Даценка, котрий учителював в Кубанщині).

[ПІСНІ]

Васильков[ський] пов[іт], село Ост-

рійки.

1

Ой боже, боже! Що з мене стало?



Щось коло серденька затрепетало.

Чи щука-риба, ой чи ялина?

226

Борони боже, щоб не дитина.



Як щука-риба, будем ловити,

А як дитина, будем хрестити.

Як буде хлопець, оддамо в дйчки,

Ой як дівчина, оддамо в швачки.

Будемо вчити шить-вишивати.

Як буде хлопець – то не мій клопіт;

Як буде дівчина – не моя причина.

2

Перебреду бистру річку, стану на пісочку,



Ой виперу-вимахаю козацьку сорочку.

Ой летіла зозуленька та й стала кувати.

Годі, годі, дівчинонько, сорочечку прати!

Бери серпи та йди в степи – пшениченьку жати. Я ж не жала в свого батька і в тебе не буду. Постав мені корчомочку – шинкувать я буду.

З

Журилась я, журилась я, а тепер не буду.



Ой чую ж я через люде, що не твоя буду. Запрягайте бугая ще й рябу кобилу,

Ой поїду на Вкраїну вибирать дівчину.

На Вкраїні густо хати, вітрець не повіє.

Сама мати горшки миє,

А дочка не вміє.

Добрий вечір, свату, в хату!

Дай води напиться.

Хорошую дочку маєш,

Дозволь подивиться.

Стоїть вода в відьорочку,

Біжи та й напийся.

Сидить дочка край оконця,

Біжи подивися.

Стоїть вода в відьорочку Чогось каламутна.

Сидить дочка край віконця,

Чогось вона смутна.

Стоїть вода в відьорочку,

Чогось филя збила.

Сидить дочка край віконця,

15*


227

Мабуть, мати била.

Ой чи била, чи не била,

Та хвалилась бити.

А коли ж той же прийшов,

Що вірно любила.

Ой любила ж я, любила,

Та ще й поважала.

Напослідку він одходив,

Я й поцілувала.

4

Вчора була субітонька, сьогодні неділя.



Чого в тебе, козаченьку, сорочка не біла?

Ой як вона буде біла,– вже восьма неділя! Мати стара, сестра мала, нікому випрати.

Ой мушу ж я, дівчинонько, в чорні пропадати. Коли б же ти, дівчинонько, така добра була, Взяла б мою сорочечку, вже давно випрала. Ой як мені тобі прати, не хочеш кохати, Щовечора підбігаєш до чужої хати.

5

Смутний вечір, смутний ранок.



Десь поїхав мій коханок.

Десь поїхав та й немає.

Серце моє умліває.

Він до мене листи пише,

Пише очень хорошо.

А я письма принимаю,

Розпечатую, читаю.

Розпечатала, читала,

Гірко плакала, ридала.

Одписала б, я не вмію,

Писарів просить не смію,

Та попрошу свого брата.

Він напише й запечата,

Щоб не знала й рідна мати.

Пише братічок листочок Аж на Дальненький Восточок.

Сидить сестриця во скукі,

Береть перушко у руки.

228


Бере перо золотеє,

Пише письмо дорогеє.

Лети, лети ти, листочок,

Аж на Дальній крайненький Восточок!

Ти лети та залітай,

Нікому злому в руки не попадай!

Попадайся ти тому,

Хто рад серцю моєму.

І як будеш ти не рад,

Вороти моє письмо назад.

Я вишила цей платочок,

Цей платочок-виноград.

Кого люблю, тому рада.

Кого люблю, поцілую І хусточку подарую.

Носи, носи, не теряй,

Цей платочок не теряй.

Цей платочок потеряеш,

Свою любов покидаєш.

6

Ой горе-горе калині при долині,



А ще горіше (гірше) сироті на чужині.

Ой горе-горе, що не рідная мати.

Лягла сирота не вечерявши спати.

Не вечеряла й не буду обідати.

Коли б бог поміг родину одвідати.

Полем ішла, долини не минала,

А в село ввійшла – родини не впізнала.

Тільки впізнала два братіки рідненькі,

Що напували коники вороненькі.

А старший братік коника напуває,

А менший братік з сестрою розмовляє.

Ой сестро, сестро! Чого ти стара стала?

Сини женила чи дочки оддавала?

Синів не женила, дочок не оддавала;

Сама я не знаю, чого стара стала.

Пісні записані од Олени Падляської. Село Острійки Васильківс[ькрго] повіту, коло Білої Церкви. 1913 року

2 серпня.

М. Стеблів Канівського] п[овіту]

ПІСНІ-АКРОСТИХИ 1

На городі мак та петрушка;

Там стояла дякова душка.

Цур тобі, пек тобі, дяче!

Яке в тебе серце гаряче.

2

Ой так чумак дочумакувався!



Штанів нема, очкур увірвався.

Серце-чумаче, голубче!

Чом ти не робиш, як лучче?

3

Через греблю вода йде,–



Помий ноги, попаде І Не помию,– нехай так!

Нема попа,– прийде дяк.

4

Прийшов милий чорнобривий,



Як місяць ясненький.

Я ж думала – куль соломи,

А то... ти, миленький.

5

Що хотіте, говоріте



Мені лях на умі.

У червоні жупанині Сподобався мені.

Ой лях, моя нене!

Люблю ляха, а він мене.

У червоні жупанині сподобався мені.

230


6

Не тупай, не тупай, ляше, ногою.

Не ляжу, не ляжу спати з тобою.

Хоч ляжу – не ляжу, не буду спати,

Не буду тобі я правди казати.

7

Ходила Галя коло провалля,



Кивала, моргала на пивоваря.

– Ой пивоварю! Чом пиво не грає?

– Серце Галюсю, хмелю немає.

Поїхав Охрім за сім миль по хміль,

Не купив хмелю, купив ячменю

За сім золотих повную жменю.

8

Продай, мати, дві телиці,



Купи мені шнуровиці.

В мене циці трясуться,

З мене хлопці сміються.

9

Сім день – конопель, а ячменю–три дні.



Хто за дяка піде, то готові злидні.

Ой чия то жінка? То жінка дякова –

Цілу зиму боса ходить, горшком воду носить.

10


Ой ти, брате Харитоне!

Поміняймось на жони.

В тебе сліпа та висока,

В мене тонка та безока Та без верхньої губи –

Поцілуєшся в зуби.

11


Омелга, макогін, кобилячі клуби,

Коли мене вірно любиш,

Поцілуймось в зуби,

231


12

Ой матінко ж моя рідна!

Під Корсунем Саморідня.

І Корсунська, і Стеблівська,

В середині – голяківська.

(Сміються так а того, хто все бідкається без причини).

13

Була в мене, моя мати, Потороча вночі;



В Поторочі чорні очі ще й сіртук на плечі.

Ой га! Личком-дра, по-волоський – джя!

14. Колядка

А в пана, пана собака п’яна,

Лежить на ліжку – задрала ніжку.

Лежить на санях – в червоних штанях.

15. Коляда

Колядуй, баране! – Не вмію, пане.

Тікай, баране! – Нікуди, пане.

Вікном, баране! – Коли роги, пане.

16. Колядка

Ой пішли баби колядувати.

Рачкинди.

Рачкинди-динди, греч – по колінця,

Завшинди.

Наколядували кішок аж повний мішок Рачкинди...

А кишки дмуться, а баби б’ються.

Рачкинди.

17

Запряжу я бугая,;–



Куда АВДе, туди Й я.

гп

Гей! Соб! Бугаю,



Та поїдем до гаю.

Запряжу я свиню в віз Та поїду по рогіз.

І рогозу не набрала,–

Свиня віз поламала.

18

Ой волошин сіно косить,



А волошка їсти носить.

Бодай сіно огнем сіло,

Волошином завершило.

19


Пристань, пристань до вербунку:

Будеш їсти з маслом курку;

Будеш їсти, будеш пити,

Довбешкою воші бити.

20

Не тупай, не тупай, ляше, ногою,



Не ляжу, не ляжу спати з тобою.

Хоч ляжу, не ляжу, не буду спати.

Не буду тобі я правди казати.

Не ходи, не люби, не залицяйся!

Не люблю, не піду – й не сподівайся.

Не ходи, не люби й не носи грошей.

Не люблю, не піду, бо – нехороший.

21


Ой вийду я за ворота. Гуляю й гуляю.

Кажуть люде, мені горе, а я розкіш маю.

Горе ж мені в світі жити з мею розкошою.

Куди я йду, що я роблю,– заллюся сльозою. Ой піду я в ліс по дрова, хлопці дрова тешуть, їден стоїть, а два теше, ще й на мене бреіііе. їден каже – дівка гожа, другий каже – брава. Третій каже – щоб коралі, була б мені пара.

А я тебе не питаю, що ти за кавалір,

233


А ти мене питаєшся за мої коралі.

А я в тебе не питаю, чи є в тебе хата,

А ти мене питаєшся, чи дівка багата.

А я в тебе не питаю, чи є в тебе поле,

А за мої коралики тебе калька коле.

Я за свої коралики грошики давала,

Нехай тебе колька коле, щоб не перестала.

22


Умер батько – байдуже!

Вмерла мати – байдуже.

Умер милий чорнобривий –

Жаль мені його дуже.

Я за батька дам воли,

За матір – корову.

За свойого миленького Дам собачку рябенького.

Як до гробу йшла, то й обплакувала.

Як од гробу йшла, – то й підскакувала.

23


Батько сина оженив,

Хазяїном наставив,

Оддав воли і корову Ще й дівчину чорноброву.

Посилає батько сина В поле із волами.

Жінка плаче та ридає:

“Боюсь сама в хаті спати”.

Вигнав воли на діброву,

А сам прийшов аж додому.

Постелився, положився Іще й жінці похвалився:

“Наші воли на діброві,

Батьків кича (бугай) на оборі”.

Як снилося, так сталося.

Що йдуть люде із ралами;

Я бігаю за волами.

Обросився, обмочився,

Прийшов батько, ще й набився.

Як став батько сина бити,

234


Стала мила боронити.

– Тікай, мила, через тин,

Бо як батько перелізе,

Буде бити, скільки влізе.

Батько сина покидає

Та невістку доганяє,

Зверху києм потягає.

– Через тебе, бестіє,

Наш кича не встає.

Поки була чужа – не наша,

Була кичі інша паша.

Брикав кича й гула * наша.

– Бодай тобі кича здох!

За що ти нас б'єш обох?

24

Пішла полька за русина,



За русином голосила.

Русин каже: полько, в поле!

Полька каже: колька коле.

Пішла полька в поле жати Та забула серпа взяти.

Серп узяла, хліб забула –

Таки полька дома була.

Канівський повіт, м. Стеблів.

25


Полька, полька, полька – гіт (по-єврейській – гарно),

Полька ходить без чобіт.

Якби полька робила,

То в чоботях ходила б.

Таращанський повіт Київської губернії. Село Тетіїв Канівського повіту.

26


Кину кужіль на полицю,

Сама піду на вулицю.

* К г у л я (гула) – телята й бички, що не мають ще рогів., а тільки гулі на голові. Чоловік гулявий, в котрого на виду є гулі (буґЬрки).

235


Нехай кужіль миші трублять,

Нехай мене хлопці люблять.

Б рязнула-д рязну ла!

За все горе забула.

Кину кужіль” кину пряжу,

Сама спати піду ляжу.

Брязнула-дрязнула,

За все горе забула.

М. Тетіїв Таращанського повіту.

27


Ой гріх, синоньку, в гіеділю рано їсти.

А грішніше з сиротини насміяться,

Бо сиротина то ж хазяйська дитина –

Хто насміється,– поб'є лиха година.

Ой гріх, синоньку, в неділю рано води пити,

А ще грішніше сироту з ума звести,

Бо ж сиротина то ж божа дитина.

Хто з ума зведе, поб'є лиха година.

28

Ой боже, боже! Яка я вродилась:



Нема того дня, щоб я не журилась.

Ані того дня і ні тії ніченьки,

Щоб не плакали мої карі оченьки.

Вчора не було і сьогодні немає.

На третій вечір коником приїжджає,

Свою миленьку словами вговоряє.

– Ой ти, дівчино, ти пахучеє зілля!

Не брав я тебе, та прошу на весілля.

– Не проси ж мене, та проси свого роду.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка