Наукова думка



Сторінка21/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   48

Нев датливий – неудачный, неудачник. (Остерс(ький] пов[іт]).

Ятренний – ятрений (про тіло). Тело у кого-нибудь здоровое, неспособное при ранах воспаляться: “В мене тіло не ятрене; як вріжу пальця або як набіжить болячка, то я проколю, і рана зараз загоїться”. (Вінниц[ь]кий пов[іт] Подольс[ь]кої губ[ернії]).

Усмикалка – то, что можно и стоит украсть чтонибудь: “Злодії носом чують, де лежить усмикалка, що можна смикнуть, пощупать руками”. (Сквир[ський] пов[іт] Київської] губіернії] у Дмитра Лепського з села Томашівки).

Прикмечать (примечать) – те, що в Васильківському] пов[іті] прикмічать, в Канівському] п[овіті] примічать, від [нрзб.] прикмётить. (Радомишльський] пов[іт] Полтавської] губ{ернії]).

Коворот – в Васильківському] п[овіті] коловорот (межи ворітницями, високий стовп з причепленими по обидва боки ворітьми, котрі крутяться на стовпі, в Канівському] – царина – ворота в деревню с полей.

Ладить – те, що лагодить,– подчинять, заплатат^ вещь. (Радомисл[ьський] п[овіт]).

О с у ч а – на воде, на жидкости налет нечистый:

249

“Здми осучу на воді, на юшці та тоді пий і їж”. (Канівський] пов[іт]).



Ковбик – те, що кендюх в кабана, а в людей шлунок,– желудок. (Радомисл[ьський] пов[іт]).

П о в і й н а дівчина – ветренная.

Назахватку – нарасхват: “Розібрали недогінь – денатурирований спирт – назахватку”.

Скрипуха – грибки на пеньках дубових, котрими підкурюють бджоли.

1916 року.

Кисливці – те, що кйслощі,– гуща сирівцю. (Черкаський] пов[іт]).

О б і х і д к а – надобность: “Збрехав на свою обіхідку!” (Канівський] пов[іт]. Слово обіхідка підхоже до слів: надібка, потрібка (Васильковськ[ий] пов[іт]).

Колодач – ніж з держалном бокатим, товстим, а ніж цікавий увесь залізний, з держалном тонким, рівним, залізним.

Горно – те ж саме, що горен з огнем для кузні або для випалювання цегли в цегельнях або горшків. (Уманський] пов[іт] Київської] губ[ернії]).

Пісочний – те саме, що піскуватий: “В нас коло Луцька земля пісочна”. (Луцьк[ий] пов[іт], Волинь).

Хракать – те саме, що харкать. (Луцький пов[іт], Волинь). На Волині є перестановка таких слів, як наліастир – манастир.

Впер ід – те, що й вперед, уперёд: “Йшли вперід”. (Луцьк[ий] пов[іт]).

Бурка (Луцький пов[іт] Волинс[ької] губ[ернії] – те ж, що в Чернігов[ській] губ[ернії] кобеняк, а в Київській] губ[ернії] кирея – осіння й зимня довга свита з відлогою, що напинають на голову в дощ. Кирея од грецького слова ttjejcocr (кіріос) – господь, а відлога киреї в Київщині й коло Луцька [нрзб.] на Волині зветься ще богородиця.

Богородиця – те саме, що відлога в киреї й бурці. Названа вона так чудно давно, як наші прапредки вперше побачили на образах богородиці хустку на голові, чи покрівець, котрим вона закутала голову. А кирея довга, –певно, скопірована з хитонів святих на образах, довгих до землі з широченькими рукавами.

Сермяга, семряга – все одно, що свита,– армяк. (Луцьк[ий] пов[іт], Волинь). В піснях Полтавської]

250


губ{ернії] є слово сермяга: “Осідлаю коня, надівши сермягу”. За часів Богдана татари кримські в [нрзб.] армії звуть свиту сукмона: “Маємо кінь, маємо сукмана” (грабували села).

С о р о м’я з н і слова – те, що сороміцькі слова,– скабрезные слова.

Тйрса – те саме, що опилки (Канівський] пов[іт]), трйни – Васильківський] пов[іт] (Луцький п[овіт], Волинь; Київ[ська] губ[ернія], Іржищів Київ[ського] повіту]).

Піхом, піхотою: “Ми до Іскорості йшли піхом,

піхотою, а од Іскорості приїхали по залізні дорозі”. (Волинські] губі[ернія], Овруцький пов[іт]. Записано од прочан).

Братика – те ж, що братова в Київській] губернії],– жена чьего-нибудь брата: “В Києві стала на службу й моя б р а т й к а, що втікла, як і я, з села Теремів коло самого Луцька, як почалися за нашим селом битви з австріяками та як згоріло наше село”. (Луцький пов[іт], Волинь).

Пружйнить стіна (Київ). Як забивать в тонку стінку дощану цвяшок, то стіна упругая й подається то туди, то сюди, мов пружина. Ці слова вийшли од українського] слова понапружуваться: “Жили на руці напрудились, понапружувались, налились кров'ю”.

Ходім у Г ути баньок дути – приказка. (Харківська] г[убернія], Богодухівський пов[іт]; Буди – село в Харківському] пов[іті]; Шенчисни (Schdn – Шен – прекрасне) Богодуховс[ького] пов[іту] Харківської] губ[ер•нії]. Це село має остготське назвище: там колись кочували вони).

Перепілчини – перепелкина: “Пішла дівонька

та пшеницю глядіти. Ой там побачила перепілчині діти” (пісня: “Ой там за горою та буйний вітер віє. Ой там удівонька та пшениченьку сіє...”. Луцький пов[іт] на Волині). Слово прикметне од перепілка буде перепілчаний, як слів: петрівка, наука буде петрівчаний, научаний і т. д.

Перерва – перерыв: “Добродій Перерва родом з Черкас, але батько полтавець: він зайда в Черкасах і там оженивсь і осівся на життя”.

X р о б у р – скелет: “Молодиця так схудла од хвороби, що в неї зостався тільки хробур”. (Канівський] повіт], с. Миронівка).

И1ЭИ1Г

1872 p.


1. До Павла Житецького

23 квітня 1872 p.



Милостивый государь Павел Игнатьевич!

Несмотря на мое желание перейти в Киев, мне как-то не удается привести в исполнение мое желание, да и едва ли удастся когда-нибудь. Сказать правду, трудно надеяться на получение места в Киеве или в другом каком-нибудь университетском городе, где всегда бывает очень много конкурентов.

Место учителя в педагогической семинарии и в ремесленном училище очень невыгодное, особенно при страшной дороговизне в Киеве. Я мог бы подать прошение и на это место, если б знал наверное, что мне придется служить при таких неблагоприятных обстоятельствах очень недолго... положим, год. Но если, за неимением лучшего места, дело затянется на неопределенное время, тогда я буду поставлен в очень невыгодное положение. Без денег, именно в настоящее время, я все равно что без рук...

Позвольте искренне поблагодарить Вас за Ваше доброе участие в моем деле и познакомиться с Вами хоть заочно. Покорнейше прошу Вас засвидетельствовать мое почтение Льву Г. Лопатинскому. Я очень жалею, что не застал его в Киеве вакациями!

С истинным почтением честь имею быть Вашим покорнейшим слугой

Ив. Левицкий.

1872 г. 11-го апр[еля], Седлец.

255


1873 p.

2. До управи Ставропігійської друкарні

26 січня 1873 р. 1873 року 14-го январ[я].

Високоповажний добродію!

Якраз буде тому місяць уже, як я послав Вам 300 рублів серебр[ом] через шановного пана К. Сушкевича, на його ім’я і просив його написати просто до мене, скільки ще слідує Вам заплатити. Бо я пам’ятаю, що Вам слідувало триста рублів з чимсь. Вже пройшло доволі часу, а я й досі не маю од його звістки. Тим-то я пишу до Вас, щоб Ви були такі ласкаві, потрудились самі написати до мене просто на моє ім'я, скільки Вам ще слідує, і я зараз-таки пошлю Вам гроші. Розписку потрудітесь віддати п. К. Сушкевичеві.

Жду од Вас звістки якнайскоріше. Мені пишіть під таким адресом: В г. Седлец (Царс[тво] Польск[ое], Его высокоблагородию Ивану Семеновичу господину] Левицкому, учителю Седлецкой гимназии на Варшавской улице.

Маю честь бути Вашим покірним слугою

Иван Левицкий.

Г. Седлец.

1874 р.


3. До Миколи Лисенка

1 липня 1874 д

Шановний Николай Віталійович!

Послухавши Вашої ради, я оце на селі, в Трушках (під Білою Церквою), почав лібретто, записавши з уст бабів і дівчат обряд весілля і весільні пісні.

Обряд дуже драматичний, багатий, і не дасть заснути публіці, тільки прийдеться змінити його тим, що молодий і молода мусять співати на своєму весіллі та щось робити. Solo будуть для молодої, молодого, дружка, молодої двох

256


У Стеблівському народному літературно-меморіальному будинку-музеї І. С. Нечуя-Ле-

вицького (1-а та 2-а зали).

братів; дуети – для батька, матері, молодої й молодого, двох свашок. Можна звести голоси в квартети і т. д. Хо~ ри дружок і бояр то співають нарізно, то разом і вміщуються в цілій дії в інші співи. Я починаю дію тим, що дружки вбирають гільце й співають:

Благослови, боже,

Пречиста госпоже!

І отець і мати І Своєму дитяті Се гілечко звити,

Сей рід звеселити.

Батько й мати обзиваються дуетиком; рід підхоплює хором і т. д.

Про другу дію я говорив з Владимиром Боніфатьєвичем, котрий розказав мені дуже до ладу про вибори і показав малюнки, як стояла на майдані рада. На сцену зараз викличуть старого сивого гетьмана Томиленка, котрому дякують всі, але здіймають з його власть як з старого і починають вибори. Діди показують двох кандидатів: Тетерю й Байду. Перший не пройде... Отут я знов обертаюсь за радою: чи годитиметься для музики вибор невдатний, де голоси стасуються, здезгармоніруються: підкинуть шапки вгору, і не вийде більшість, і вже потім підуть правильні вибори, як Ви писали. Третю й четверту дію я складу так, як Вам сподобалося. Одно, що мене трохи збиває, як епіка, то те, що Маруся Богуславка, ім’ям котрої назветься опера, з’явиться аж у 111-й дії...

Я вже думав, думав, та й не придумав, як би її хоч показати публіці трохи попереду, але прийшлось би вивести на сцену хіба те, як татари беруть її в Богуславі десь коло криниці абощо, так в невеличкій картині. Або чи не виве[с]ти її батька в 11-й дії, на майдані, що він просить козаків за свою дочку Марусю, котру давненько вже взяли татари і продали в Цареград...

1-а дія вся складеться з народних пісень. Для другої дії я познаходив уже в збірниках деякі пісні для арій і, певне, ще знайду багацько пісень козацьких. Але що я робитиму з тими місцями, де треба зложити самому вірші, коли я не зугарен стулити ні одного вірша? Хіба я писатиму прозою, а може знайдеться спасенна душа, що переложить прозу віршами, хоч білими.

Я зоставив комедію і буду працювати коло лібретто. Коли Вам, Николай Віталійович, треба буде, коли у Вас

17 – ^ Нечуй-Левицький, Ті 10*

257


є час працювати, то я б Вам списав *©ч весілля і переслав би по Вашому адресу”

Я буду жити у Трупїках до 3-го серпня і поїду до Кишинева. Коли ласка Ваша, то пишіть мені вже в Кишинев, в дом учителя Сороки, на Губернській улиці, бо Ваше письмо вже не застане мене в Трушках.

Прощайте, бувайте здорові!

Щасти Вам, боже, у всьому.

Зостаюсь щиро шануючий Вас

/. Левицький.

1874 р. 19 червця, с. Трущки.

1875 р.


4. До Володимира Барвінського

22 лютою 1875 р. 1875 року 10-го лютого, Кишинев.

Шановний добродію!

Перед самим різдвом вже вийшли в Києві “Повісті” Левицького. В тій книжці напечатані “Хмари”, “Запорожці” і “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі”. Можна було б послати Вам в Галичину з сотню екземплярів на продаж, та поки книжка дійде до Вас, то наросте така ціна, що в Галичині буде важко купувати її. Мені здається, що лучче буде так зробити: на гроші, зібрані на “Причепу”, наново напечатати “Хмари” в Львові. Скільки там екземплярів можна буде напечатати та й продавати в Галичині і на венгерській Русі. Коли Ви ще не маєте “Хмар”, то, певно, Вам швидко вишлють їх з Києва.

Як будете печатати “Хмари”, то, будьте ласкаві, вставте “Екзамен”, викинутий у нас цензурою, а главу “Новий чоловік” треба перепечатувати з “Правди”, бо в київськім виданні ся глава дуже покалічена цензурою, як самі побачите.

Напечатавши “Хмари” і другі дрібні п’єси, пускайте на продаж, збираючи гроші до рук, як і попереду.

Я оце подав в цензуру на різдво нову комедію в 5-ти діях: “На Кожум’яках” з київського міщанського життя,

258


оперету в 4-х діях “Маруся Богуславка” і для народного читання “Унія і Петро Могила”. Все це й досі спочиває в цензора. Комедію передайте, будьте ласкаві, для галицького театру, кому там треба буде передати, як тільки доведеться Вам її дістати од нас. “Марусю Богуславку” можна, здається, всю напечатати в “Правді”, а комедія велика: не влізе в “Правду”; хіба напечатайте котру-небудь дію або сцени деякі.

Прощайте! Щасти Вам, боже, у всьому! Мій низенький поклон Вашій сім’ї і всім моїм знакомим.

Ваш щирий доброжелатель

/. Левицький.

5. До Володимира Барвінського

29 серпня 1875 р. 1875 року 17 серпня.

Високоповажний добродію!

Ваш лист прийшов до Кишинева ще в липці, тоді як я вже виїхав з Кишинева в Київ на цілі вакації. Тим-то лист Ваш пролежав два місяці на пошті, і я тільки оце що дістав його. Самі можете бачити, що перший пункт Вашого прохання я не можу задовольнити, бо вже діло дуже спізнилось, і, мабуть, Ви вже видали № “Правди” за місяць серпень. Щодо “Хмар”, то видавайте, так як Ви пишете, як II часть повістей. Коли нема для чого печатати її з “Запорожцями” і “Бабою Параскою” (йому дричини я не бачу), як напечатана вона в Росії, то підождіть трохи: я пришлю в “Правду” “Бабу Палажку” і напечатаете “Хмари” з цією новою повісткою. Комедії Вам не прислали, мабуть, тим, що я в другому виданні мушу її вкоротити на 2 печатні листи, бо вона дуже велика, і для сцени в такому виді вона не годиться. Цього видання “комедії” в себе і не видавайте, а підождіть до другого видання. Шкода, що Ви не мотивірували, чом не можна печатати в “Правді” всього ескізу “Міфології...” Про мене, зробіть так, як Ви бажаєте, а послі видайте брошурою, бо мені здається, що цей ескіз пропустить і наша цензура. Як трапиться, то передайте рукопись до мене або до Києва після напечатания.

Українську хроніку писати дуже трудно тепер, хоч і є кому, бо тепер вся великоруська преса консервативна

17*


259

і про Україну не говорить і слова: зовсім її ігнорує. Нема з чого збирати матеріали для хроніки. Але як часом збереться дещо, то ми пришлемо Вам.

Шануючий Вас

/. Левицький.

Кишинев.

1876 р.


6. До Олександра Кописького

1 травня 1876 р. Кишинев 1876 року 19 квіт[ня].

Шановний добродію! Ви задумали добре діло видати альманахи. Українських книжок виходить у нас так мало, а журналу видавати не можна. Тільки не можу не звернути увагу на те, що оглав Ваших книжок коли б не наробив сміху; боюсь, що наші неприятелі піднімуть його на сміх. Замість слова “Пашня” треба б вигадати щось трохи поетичніше, бо насмішники прикладуть до “Пашні” слово лантух et cetera... Ще чуднішим здається слово “Скриня” та ще й з шухлядами (шухляд в скрині не буває: шухляди бувають в комоді, в столах). Та й воно не натякає на суть діла. Якось чудно, що українські писателі вийдуть на світ божий в Скрині. Признаюся, і мені чудно, що й я буду в Скрин і... Для першого альманаху треба б придбати таке слово, як, наприклад, “Барвінок”, “Рута”, “Ряст” абощо. “Скриня” не буде похожа (по розділу на стихи, белетристику й науку) на хрестоматію задля історії словесності, ні на історію української нової літератури. Вона по ідеї найбільше буде похожа на “Хрестоматию русской литературы” Поленого, звісну дорогу книжку з образками. Не пам’ятаю, чи такий її оглав до слова, бо не маю в руках теперечки. Се книжка більше для публіки, чим для школи. В неї є довгі й добрі біографії авторів, потім уривки творів і мало критичного елементу. Буде вона похожа й на “Пособие при изучении рус[ской] литературы в образцах” Попова. Добре було б, якби й Ви, добродію, видали книжку, найбільше похожу на книжку Полевого, тільки не таку дорогу (аж 5 кар.).

260


Маючи ідею познайомити публіку з новою українською літературою, Вам треба вже змінити основу, покладену в розділі книжки на 3 частки: у Вас основою для логічного розділу матеріалу взята тільки форма писательського матеріалу. Тим-то той розділ дуже знадвірний (внешний) і не видержить критики. Мені здається, що лучче всього йти хронологічною дорогою і печатати твори писателів рядом хронологічним, одні за другими, починаючи з Котляревського. Можна б поділити книжку на звісні в історії літератури періоди, але се діло для нашої літератури ще нове, не протоптане, бо в нас ще не було ні критики, ні історії літератури. Тут уже треба шукати повертання літератури на іншу стежку, на інше простування, дякуючи новій ідеї, котра повернула писателів на нову стежку. Се діло трудне. Та в нас нова література взагалі все народна. Є тільки краплі класичної та романтичної риси, та й годі.

Мені здається, що Вашу “Скриню” не можна назвати альманахом, а треба назвати “Нова українська література в образках” або похоже на це.

Коли Ваша воля, то перепечатайте в свою книжку “Рибалку П[анаса] Крутя” й “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі”. Ся “Баба” сподобалася у Києві. А з учених діл є мій “Світогляд українського народу” в “Правді” за попередні роки (“Християнський світогляд”), а в “Правді” за теперішній рік печатається “Ескіз української міфології”. Можна вирвати шматок з “Християнського світогляду” або з “міфологічного”, наприклад: “Міфологічний елемент в колядках та в щедрівках” – Бог Громовик, Богиня Сонце, Зоря і т. д.

В “Пашню” не маю нічого нового, бо тепер я пишу “Богдана Хмельницького” для народного читання, і вже дуже втомився, і очі в мене вже заболіли. Треба кидати роботу, щоб ще й очі не повилазили.

Свою автобіографію я написав по-руській. (Мені писали з Києва, що в Петербурзі якийсь учений хоче щось видавати про українських писателів). Я її одіслав секретарю Географічного] Київського] общества Ол[ексію] Д[аниловичу] Ант[епо]вичу. Одначе можу написати й вдруге дещо й подекуди. Перші повісті: “Дві московки”, “Рибалка” й “Причепа” були напечатані в “Правді” в 1868 року. Там був напечатаний і “Світогляд” – все під псевдонімом “Іван Нечуй”. Потім вийшли в Галичині

261


“Повісті ч. (І) Івана Нечуя” 1872 року, напечатані у Львові. У Києві вперве напечатана “Баба Параска”, а потім “Повісті І. Левицького” (“Хмари” і т. д.). Щиро шануючий Вас /. Левицъкий.

P. S.


В своїй автобіографії на руськім язиці я помилився, написавши, що родився 1839 року. Я родився 1838 року. Не заглянув я тоді в метричне засвідчення.

Здаючись на Ваше прохання написати свою автобіографію, я напишу Вам більше про раніші часи своєї жизні. Про пізніші часи ще рано писати.

Я родився 1838 року 13 листопада в містечку Стеблеві Київської губернії Каневського повіту. Стеблів стоїть по обидва боки Росі в дуже гарному й оригінальному місці. Річка Рось тече з півночі і серед Стеблева круто повертає углом на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю Спас. Над самою скелею стоїть церква Спаса, а коло самої скелі впадає в Рось невеличка річка Боровиця, між високими скелями, між тополями та вербами. Далі на схід сонця Рось розділяє од себе рукав Самовілку, і там стоїть чималий високий острів Замок, а ще далі вниз, між Замком і скелистим берегом, стримить ще один острівець, з однієї голої скелі, де притулився питель. По обидва боки Росі скрізь стоять високі скелі, наче стіни, то часом трохи подаються од води і лежать великими купами. Понад берегами місцями стоять верби, разками росте густа лоза над самою водою. Од церкви, з скелі Спаса, між двома нагнутими скелистими берегами видко фабрику, а далі пішли гори, як скаменіла морська хвиля, де мріє над самою Россю на горі давній вал, а там з вищої гори видко могили, де бився Хмельницький з поляками; там коло Корсуна сховався і той Різаний я р, що в ньому застрягли поляки.

Наша хата стояла за Россю проти самої церкви, а з порога хати видко на горі за Россю дуже високу могилу коло кладовища, де, кажуть, колись стояла шибениця; к селу Яблунівці знов видко могилу й вали, де, кажуть, стояв Хмельницький, думаючи переходити Рось. Ще малим хлопцем, їдучи в Корсун з батьком через той Різаний яр, проз ті могили, я слухав батькові оповідання про те, хто бився коло тих могил, в тому Різаному яру, і чого один шлях коло Корсуна і тепер зветься Наливайковим

262

шляхом, і в котрій могилі поховані козаки, а в котрій поляки.



Батько мій Семен Степанович Левицький був священиком в Стеблеві, де був священиком і мій дід, і прадід, і цілий ряд предків, списаний в поминальнику стеблівської церкви. Мого прадіда уніати й поляки душили димом в хаті, щоб він пристав на унію, але він зостався православним. Мої предки звались не Левицькими, а Леонтовйчами, і тільки дід змінив давнє прізвище на модну тоді фамилію Левицьких. В нашій сім'ї я самий старший між чотирма живими дітьми. Батько не мав впливу на мене: дуже флегматичний, заїкуватий в розмові, але не в читанні і в проповідях, він сидів, а більш того лежав в своїй кімнаті з книжною в руках і рідко виходив до нас – і нас не пускав до себе. Він не любив хазяйства, все сидів над книжками і був придатний більше до тихої кабінетної жизні. Все хазяйство вела моя мати, всім клопоталася і тим вкоротила свій вік. Мій батько любив українську історію і літературу. Між його книжками не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була “Історія Малоросії” БантишКаменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську євангелію Куліша і просив мене достати йому українську біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками. То й не диво: його мати була з стеблівських селян, з фамілії Коркішок. Коркішки й тепер живуть в Стеблеві і признаються до нас як до родичів. Перед смертю батько збирався писати козацьку повість і розказав мені сюжет тієї повісті.

Моя мати, Анна Лук’янівна, з фамілії Трезвінських, була дочка священика Лук’яна Трезвінського. Він був священиком в панянському Лебединському монастирі. Моя мати була висока на зріст, здорова, весела, говорюча, мала добрий голос і за роботою любила співати українські пісні, як роблять селяни, бо й її мати була селянка з Лебедина з фамілії Давиденків. І тепер в Лебедині та в Матусові є мої родичі селяни Давиденки. Вона не вміла говорити по-великоруській і говорила чудовим чистим українським черкаським язиком зовсім по-народному, з приказками й прислів'ями. Вона була письменна,

263

вчилася в лебединських черниць по церковнослов’янським книжкам і не могла од їх вивчитись по-руській, бо Лебединський монастир зовсім народний: в ньому черниці все селянки і говорять між собою по-українській. Я пам’ятаю малим дуже стару черницю Мар’яну, родичку моєї матері, з багатих селян. Вона збудувала собі в монастирі хату, одписала гроші на монастир і жила в монастирі. Дві рідні тітки моєї матері, так само селянки, жили в хатині коло самого монастиря. Зрісши коло стін монастиря, моя мати була дуже богомольна, любила молитись богу з товстих полуставів, любила голосно читати вечорами житія святих. Читаючи житіє Іосифа Прекрасного, вона плакала, а я, слухаючи, плакав разом з нею. Вона знала церковні гласи, часто давала нотації дякам за те, що вони помилялись, читаючи парамеї і апостол, або переіначували гласи. Дві парі близнят, що зостались живими: сестра Анна і брати Амвросій і Федір, і в сім року померший скоропостижно Димитрій, дуже попсували її здоров’я. Мені було тринадцять літ, як поховали мою матір. Мати любила мене більше од усіх дітей, і як вона вмерла, то мені здавалось, що й я був повинен в той час вмерти.



В нашій сім’ї всі говорили по-українській. При батькові доживав свій довгий вік до 90 літ дід Степан Левицький, доживала віку материна мати, і обоє вони, як і моя мати, не вміли й слова по-великоруській. Очевидячки, батько, я, брати й сестра говорили українським язиком.

Наш дом був старинний, непросторний, з великими сіньми серед дому, з пекарнею й хижкою по один бік, з світлицею та кімнатою – по другий. Я, брат і сестра сйали в пекарні на полу коло нашої няньки, баби Мотрі, бо в горницях не було місця. Я переймав од баби Мотрі і наймичок всі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря. В довгі зимні досвітки я було чую пісні дівчат через сон, і мені було в сні показувалися ті образи, про які співали дівчата, тільки трохи переіначені. З тих ранніх дитячих літ я й досі пам’ятаю декотрі сни, так вони засіли в моїй пам’яті. Раз я через сон чув мотив пісні “Тихо, тихо Дунай воду несе; ще тихіше дівка косу чеше. Що начеше, то й Дунаєм несе. Пливи, косо, під гай зелененький!” Дівчата співали, а мені снилась якась крепка й широка річка, далеко ширша од Росі. Над річкою скелі

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка