Наукова думка



Сторінка22/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   48

264

й верби. День пишний, літній, тихий. А на березі сидить якась дівчина й чеше гребінкою такі довгі коси, що вони падають на осоку, на траву, вкривають осоку й падають аж у річку. Вода несе ті довгі коси й метляє ними, наче довгими шматками полотна. Коли гляну я, аж берег з осокою й дівчиною вже одколовся і пливе серед річки. А дівчина пливе, чеше косу та все співає: “Тихо, тихо Дунай воду несе!”



Баба Мотря часто водила мене з собою по селу на хрестини, на весілля й на похорони. Мене дуже лякала та картина, як родичі й діти опадуть мертве тіло й страшно голосять, понахилявши рядом голови^ Баба Мотря водила нас в гості до старого Коркішки, і до баби бранки Радчихи, де нас інтересували здорові вишивані рушники на стінах та повиліплювані на грубах здорові орли.

Сам батько вчив мене письменству по граматці, часословцю й псалтирі. Я вчився з сільськими хлопцями в школі, що заклав мій батько. Та школа була недовго: приїхав польський пан і звелів забрати школярів до фабрики, а батькові сказав: “Як ви, ксьонже, вивчите мужиків, то піду й я на поле робити, підете й ви”. То був час процвітання панщини.

На сьомому році літом мене одвезли заправлятись в Богуслав, за 20 верстов од Стеблева. В Богуславському духовному училищі був учителем мій дядько Євтроп Лук’янович Трезвінський. Я прожив у нього літо з ,одним польським хлопцем таки з Стеблева, вчився і в клас не ходив. Потім дядько оженився і став священиком в селі Семигорах, коло самого Богуслава. На зиму й на ціле літо мене оддали до дядька в Семигори. Дядько вчив мене дуже добре, і мені легко було в нього вчитись. На дев'ятому році мене одвезли в Богуславське духовне училище, при монастирі, за містечком, над Россю.

То був темний час школьного діла. Учителі погано вчили, а били добре; нігтем назначали уроки, і ті уроки треба було вивчити од слова до слова. Інспектором був один великорос з жовтим лицем п’яниці. Ученики продражнили його шкарбаном. Він не сік різками, а велів бити товстим кінцем різки по руках чи давав палі. Од тих паль в дітей пухли долоні так, що декотрі не могли держати пера в руках. Інспектор пив запоєм, а то й часом зовсім сходив з ума. Раз прийшов в клас в халаті до дзвоника і звелів ученикам співати ірмоси. Другий раз

265

прийшов на нашу квартиру і застав, що ми полуднали холодець. Він вийняв табакирку і посолив наш холодець табакою. Ми сміялися з нього, знали, що він дурний, і не були в претенсії за посолений табакою холодець. Часто він вночі ходив понад Россю, бив товстою сукуватою палицею по вербах: думав, що то бродять ученики. На наше щастя, він поїхав на нове місце.



Смотрителем був ігумен монастиря Федор, подолянин, маленький, сухенький, трохи таранкуватий чернець. То був щирий аскет. Він насовував клобук на самісінькі очі і ходив, похиливши голову. Я ніколи не бачив на його лиці веселості й сміху. Сумний, крикливий та сердитий, він кричав у класі на учеників і посилав часом під різку цілі парти школярів. Як били учеників, він одвертався до вікна або виходив з класу; а цензор лупив різкою по стіні або по помості. Здається, він знав про те і тільки так згонив свою злість. Потім він зійшов з ума і вмер. Другі учителі були далеко добріші й ласкавіші. Були й такі, що зовсім не били учеників: і не сікли, й паль не давали, і вчили непогано. За лайку й за український язик карали нотаткою: то була плисковата дощечка з ремінцем, і його надівали на шию тому, хто сказав погане слово або говорив по-українській. Всередині вона була видовблена, і там лежав журнал, де записували, хто сказав яке українське слово і як було треба справляти по-великоруській. Записаного ждала кара. В старших класах та нотатка спочивала аж на грубі, а ми всі інакше й не говорили, як по-українській, і називали один другого по-сільській: Левко, Корній, Йосип, Павло, а не фамиліями. Ученики вищого класу, синтаксиса, були старшими на квартирах і дуже обижали менших, силували їм услуговувати і навіть били.

Зате кругом монастиря була пишна природа. Внизу Рось, а на Росі шум на порогах. Кругом монастиря глибока долина, з лужком, з чудовою криницею під скелею Кам’янкою. Всі квартири були в міщан і всі в чудових садах та вербах. За Россю високі гори, а на горах ліс, а внизу широкі луки. В містечку видко млини й скелі. Гуляти й купатись було де вволю.

До чотирнадцяти літ, до самої семінарії, я був дуже богомольний під впливом матері. Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. При-

266


їжджаючи додому, я читав житія святих і прочитав чотири прездорові книжки; і мені здавалось, що я буду на Афоні, або в Синаї, або в єгипетських лісах. Мені хотілось там бути, так мені подобалися картини аскетичного життя і та природа, що описувалась в житіях. Разом з^ житіями я читав історію України, що знаходив в батьковій шафі. На празники смотритель роздавав ученикам і світські книжки, і мені попадались з образками птиць, звірів, рослин і навіть грецьких богів.

Шість літ пробув я в Богуславі, і мене перевели в семінарію. До 14 літ я не бачив города, і вперше побачив Київ. Церкви й собори з золотими верхами, доми, Дніпро – все те дуже мене вразило. Я не думав, щоб город був такий непохожий на село. В Київській семінарії половина учителів так само нігтем зазначали уроки, але друга половина вже вчила: то були молоді свіжі сили. Вони повикидали старі допотопні школьні книжки і позаводили новіші. В семінарії різок не було, хоч іще ставили на коліна і саджали в карцер або на голодний стіл. Мені прийшлося стояти на міщанських і чиновничих квартирах в нездоровому місці на Подолі, понад канавою, і набратись лиха. Ще в Богуславі в мене боліли раз або два рази на рік очі, і були навіть більма на очах. В Києві в богословському класі наша квартира трохи не вся заслабла гарячкою. Нас учились чотири брати, і всі чотири разом послабли. Скінчивши курс семінарії, я був так нездоровий, що не міг іти в духовну академію і мусив піти в Богуслав учителем, де був трохи не два роки, а потім поступив в Київську духовну академію.

В семінарії в той час трудно було достати книжок для читання. В семінарській бібліотеці нам давали або “Училище благочестия”, або “Опыты студентов академии”, або “Маяк”. З руською літературою я обзнакомився в вищих класах семінарії. Приїхавши в семінарію, я почав вчитись французькому язику. В товаришів попадались ілюстровані французькі романи. Мені показали на контрактах на французький магазин, де їх можна було купити. Я глянув на вікна і вглядів на одній книжці намальованого чорта і купив її: то був “Кривий біс” Лесажа. Я прочитав його і од того часу всі свої гроші, що батько давав на гостинці, тратив на французькі ілюстровані дуже дешеві книжки; купив “Павла і Віргінію”, потім “Дон Кіхота”, “Пертську красавицю” Вальтер Скот-

267


та, “Божественну комедію” Данта, і се все прочитав попереду, ніж Пушкіна й Гоголя.

Найбільше мене здивували пишні картини Дантового аду. Всі вакації й празники в семінарський курс я читав французькі книжки, і потім як почав читати Гоголя, то зразу зрозумів його. Разом з тим між семінаристами ходили українські книжки і в рукописі Шевченкові стихи.

В Стеблеві батько достав альманах “Ластівку”, де була Шевченкова “Причинна”. Я й сестра вивчили її напам’ять і читали часто вечорами. Сила таланту очевидячки притягла до себе дитячу ввагу. Окрім того, про Шевченка тоді скрізь говорили в околиці: він тоді приїжджав на Україну і жив у Корсуні. Його родина Кирилівка за 25 верстов од Стеблева. В Кирилівці у однієї польки на економії вчилася моя сестра. Я часто їздив у Кирилівку до сестри і знав, що там родився Шевченко.

В семінарії я вивчив і німецький язик. Вчитись мені було дуже легко, уроків в день було тільки три; часу було ціле море: було коли вчити німецький язик. Більш од усього я не любив математики. Вона здавалась мені дуже сухою, скучною наукою. За математикою в мене злипались очі од сну, наче їх хто намазував карюком. Цифри здавались мені цвяхами, котрі я забивав собі в мозок.

Пробувши учителем в Богуславі, я видержав екзамен в Київську духовну академію. В академії тасують, не знаю навіщо, студентів з усіх губерній. Половика моїх товаришів були великороси, але було чимало сербів, були й болгари, молдавани, й греки, й грузини. Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фаміліярністю. Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу і ні з сього, ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда і сміялись з нас. В той час виходила “Основа”. Студенти складались й виписували самі всі луччі журнали: “Современник”, “Русское слово”, “Время”, “Русский вестник”. Українці виписували ще й “Основу”... Українські студенти піднімали питання про українську народність, язик, літерату

268


ру, історію. Великоруські студенти дивились на все українське з антипатією примітивних людей; то були природні катковці, котрі не люблять інших людей, як н ех р и с т і в. Якраз тоді були напечатані в “Основі” “Две русские народности” Костомарова і підлили масла в огонь. Один рязанець, молодший од мене курсом, пока* зував кулаки, почувши, що в Києві є українська народна й національна школа. Ми більше дружили з сербами й грузинами. Вони далеко прихильніше дивились на українську літературу. (Студент священик з сербів правив по Шевченкові панахиду, як його ховали, казали мені). В той час я перечитав Бєлінського, Добролюбова. Тоді вийшли Тургенева “Отцы и дети”, а далі й критика на них Писарева. Студенти трохи не гризлись, та все змагались по номерах за “Отців та дітей”, аж одляски йшли по стінах. Великоруські професори так само, як і студенти, не були ласкаві до українщини, а українці професори були офіціально й неофіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні. Годували студентів в той час дуже погано, так що ми мусили столуватись в пости на стороні.

Скінчив я курс академії, і нас розписали на місця в семінарії. Я просився в Київську семінарію, а мене послали в Полтавську учителем словесності. В той час декотрі професори академії виїжджали в Варшавський учебний округ начальниками учебних дирекцій. Багато моїх, товаришів просили в їх місця учителів в гімназіях. Я поїхав в Полтаву і зайняв уряд на 250 карбованців на рік. Там я написав “Дві московки” і догадався, що мені не жити з ченцями.

Мене дуже вражала страшна бідність учителів семінарії. Декотрі дуже сімейні просто не мали чого обідати по два дні і сиділи з дітьми на харчах святого Антонія. Поживши на таких грошах кілька місяців, я побачив, що треба втікати з семінарії, щоб не вмерти з голоду. Учителі тоді втікали з семінарії, куди хто міг, або постригались в попи. Я подався в Варшавський округ і ждав до літа одвіту, а тим часом готувався держати екзамен на учителя гімназії. Мене визвали в Каліш учителем руського язика й руської історії й географії, хоч я просився в Білу; я знав, що там ще край український. В Білій було багато моїх товаришів. Мусив я їхати в Каліш, і забився один серед поляків та німців, серед польських учите-

269


лів. Поляки, одначе, прийняли мене делікатно: тоді ще в£і їіауки з гімназії читались пр-поладьній. Директор поляк обійшовся зо мною ласкаво й привітно. В Каліші я служив один рік і попросився в Седлець: там одкривали женську гімназію для уніаток. Я перейшов в Седлець і служив там сім літ, але, діставши обиду за службу й працю, покинув Варшавський округ.

<Ще бувши в Київській академії, я почав писати народну повість для “Основи”. “Основа” перестала виходити, і я покинув початок тієї повісті і загубив його. В Полтаві я написав “Дві московки”, в Каліші “Рибалку”, в Седлеці “Причепу”, потім – згублену десь за границею Кулішем повість “Наймит Яріш Джеря” і комедію “Жизнь пропив, долю проспав”, перероблену з Шевченкового “Сотника”, де була описана козаччина часів Єкатерини II, вже панська й споганіла; потім “Хмари” і ін.>.

7. До Олександра Кониського

18 травня 1876 р. 1876 року 6-го мая, Кишинев.

Шановний добродію! Дуже добре Ви зробили, задумавши видавати свою “Хрестоматію” на спосіб книжки Полевого; тільки все-таки мені здається, що коли Вами буде видана не для науки, а для публіки, то все-таки недобре вийде, що в цілому томі будуть стихи та все стихи, а потім сама проза. Такий порядок для читання не дуже добрий. Кожний любить усякість у всьому, а однаковість трохи обридне. Мені здається, що приємніше читати стихи, помішані з прозою й наукою, як воно вийшло б при хронологічному порядкові. Одначе чи так, чи інак, а діло Ваше дуже добре.

Ще важніша річ альманахи, коли не можна видавати... Я так стомився, що не можу обіцяти тепер нічого, хіба в 1-й книжці напечатаете, коли схочете, фантазію з “Правди” “Бідний думкою багатіє”. К пилипівці може й напишу, бо сюжети маю готові на три або й чотири пієси. Редактор “Одеського вестника” просив мене і йому написати що-небудь для фельєтону... та треба кінчати українську історію, а там... починати читанку для сільських ді-

270


тей, бо в Києві люблять накладати і справді Veto, а до роботи не дуже квапляться, бо накладати Vsto... не трудно...

Я й справді не получаю “Правди” два місяці. Чи не перестала виходити?

Я пристав би до Вас, та ще вчора получив з петер-^ бурської] цензури “Причепу” й “Дві московки”, і треба буде видавати, хоч, сказати яравду, “Причепу” так покалічила цензура (хоч вона й петербурзька), як я й не гадав. Аж не хочеться видавати, та горе, що нічого не виходить у нас. Цензура позамазувала навіть слова рідні в фразах: “рідні українські пісні”, позамазувала все, що говорилось про польських панів, навіть те, що вони вирубують на сахарні ліси. Аж сум бере за літературу, за мисль...

Щиро шануючий Вас /. ІЛевицький.

8. До Олексія Антеповича

З череня 1876 р.

Гайдамака Іван Сухопара

Ще то давно, за Польщі, був собі воїн Залізняк, а другий воїн Іван Сухопара. Іван Сухопара був родом з Лебедина. Ще й тепер є в Лебедині Сухопари, є й левада Сухопарина, а коло левади і пасіка їх стоїть. Тоді ляхи нападали, а Сухопари одбивалися. Нікого так не боялись ляхи, як Сухопари. Оце було як набіжать ляхи в долину, а Сухопара нападе на їх та й вирубає усіх. Думали вони та гадали, як би Сухопару з світу звести. От і довідались вони, що Залізняк їздить на коні, а Сухопара на кобилі. Та кобила була така прудка, що ні один лях було не дожене її. Що нападуть на Сухопару ляхи та поженуться, то він і втече на кобилі. Ото раз як напали ляхи на Сухопару, так один лях виїхав проти його, вибачайте, на жеребці. Сухопара хоче втекти та жене кобилу, а вона як зачула, що ірже жеребець, та все повертає назад. Ото ляхи догнали його та й убили. Сухопару поховали коло самої дороги і поставили над ним низенький хрест з білого каменю. Ще як був я хлопцем, та було їздимо з батьком з Матусова тим шляхом на Сви-

271

парку до млина, то бачив той хрест над шляхом. А тепер вже нема того хреста. Про того Івана Сухопару і розказував мені покійний батько.



(Записано со слов 70-ти літнього Мойсія Турчака в с. Матусове Черкасск[ого] у[езда]).

Як смілянський князь ловив гайдамаків

Був собі якийсь смілянський князь. Він довідався, що коло Сміли в лісі появились гайдамаки, та звелів своєму управителеві, чи що (вже не пам’ятаю), щоб він їх забрав живими і, борони боже, щоб їх повбивати. От довідались якось, що гайдамаки збираються в однім місці десь у лісі; хотіли їх зловити, та ніяк не можна було: все було повтікають. А князь все приказує та сердиться, що їх не половлять, а далі каже тому управителеві, що як він їх не зловить, то йому буде погано. Управитель назнав те місце, де збирались гайдамаки вночі, підглядів, як вони сиділи кругом багаття, мабуть-то, кашу варили, чи що; набрав людей, закрався та й повбивав усіх сокирою. Князь сердився на його за те, що він повбивав їх, а він каже: “А як же я половлю їх? вже мені аж докучило, що я їх не зловлю”. Тоді каже князь управителеві, щоб він ішов до попа сповідатись, бо він зробив великий гріх. Пішов управитель до одного попа, а піп не схотів його й сповідати і не простив йому; пішов він до другого, і той йому не простив. І ні один піп не зняв з його душі гріха і не схотів накласти на його покути за той великий гріх.

Записано со слов Мойсія Турчака в с. Матусове Черкаського] уезда.

Як цариця Катерина ставила короля в Варшаві

Це було ще тоді, як у нас були польські королі. Тоді було нашим людям дуже погано жити. Оце було приїдуть ляхи в село та й беруть, що вглядять. Той бере коня, як углядить у чоловіка доброго коня; той бере вола; той одбирає в людей хліб. Так було беруть усе, що запірвуть. А було як углядить лях у кого гарну жінку, то й жінку одбирає. Ото в той час не стало в Польщі короля. От

272

ляхи давай посилати до цариці Катерини, щоб вона їм настановила короля. Цариця вбрала дуже гарно свого льокая, дала йому грошей та й послала його в Варшаву за короля, та й каже йому, щоб він мовчав і слова не говорив, як його в Варшаві настановлять королем, щоб, бач, не догадались, що він льокай. Як приїхав він до" Варшави, його й зробили королем. А він усе мовчить; його розпитують, а він нічого не говорить. Ляхи думали, що він і справді з королів, бо був дуже гарно убраний. Але як тільки він заговорив, так вони зараз і догадались, що то був льокай, та й прогнали його.



Записано со слов Мойсія Турчака.

– Чи не вмієте, діду, давніх пісень про Богдана Хмельницького або про козаків? Чи знаєте, хто був Богдан Хмельницький? – спросил я Мойсія Турчака.

– Ні, не знаю і не чув про Хмельницького, а давні пісні колись умів, та вже позабував. А про гайдамаків чув од покойного батька.

– А заспівайте, діду, я*ої-небудь давньої пісні про козаків або про гетьманів,– сказал я.

– Колись ще хлопцем знав пісню про Семена Палія та Мазепу...

И старик начал довольно твердым голосом петь думу про Мазепу и Палия.

Ой крикнув, крикнув проклятий Мазепа Та на своїх лейтарів:

“Ой беріть, беріть Семена Палія Та закуйте в кайдани”.

Ой крикнув, крикнув та Семен Палій,

Сидячи в темниці:

“Ой бреше, бреше проклятий Мазепа

Та у царя у столниці” (в столице, вероятно).

Оце і все... далі вже й не знаю, бо позабував. А було хлопцем співав усю пісню... Тільки пам’ятаю, що в пісні було, що Палій був дуже здоровий, та такий здоровий, що ніякий кінь не міг його вдержати на собі. От послав він шукати собі коня, та нігде не знайшли такого коня: тільки його вдержав на собі той кінь, що ним жид воду возив...

І. Левицький.

18 – І. Нечун-Левицькии, т. 10,

273


P. S. Передайте, Олексію Даниловичу, сей лист в Київське] геогр[афічне] общество. “Богдана Хмельницького” вже давненько скінчив, Сам привезу на вакації, щоб часом не пропав, бо шкода буде: неділь з чотири гнув спину над ним; вийшло 23 листи. “Причепу” й “Дві московки” прислали вже з Петербурга. Привезу в Київ сам для видання. Цензура повикидала все соціальне, що було проти польських панів. Що було про язик – пропустила. Чи застану я Вас в Києві? Попросіть Луку Васильовича, коли ласка Ваша, щоб зібрав гроші за продані книжки. Скільки їх там буде? Скільки ще треба буде докласти? Я вже третій місяць не получаю “Правди”. Од чого б то воно було?

У нас 9 мая був мороз. Пропав увесь виноград.

Шануючий Вас щиро

/. Лев[ии,ький].

Кишинев,

1876 року 22 мая.

1879 р.

9. До Володимира Барвінського

1 березня 1879 р. 1879 року 16 лютого.

Високоповажний добродію!

Вибачте, добродію, що так давно не писав до Вас. Моя повість “Кайдашева сім’я” була не в мене, а в Києві. Якби вона була в мене, я був би відіслав її зараз; а то мені прийшлося писати лист до Києва і ждати звідтіля відповіді. Теперечки я маю звістку, що повість вже послана до Вас. Тільки осмілюсь просити Вас, шановйий добродію, про одну річ: нехай не зміняють та не переіначують в “Правді” правопису і рукописі. В попередніх повістях, надрукованих в “Правді”, я начитав, наприклад, бю, бе, замість бью, бье, до дому, в гору, с ним – замість додому, вгору, вниз і т. д.

Посилаю Вам свою фотографічну карточку. Вибачайте, що робота не дуже гарна, бо в нас, в Кишиневі, нема кращої фотографії, але кажуть, що я похожий на цей обра-

274

зон. Петербурзький вчений Пипін в своєму новому (2°) виданні “Истории славянских литератур” згадує і про вашу “Правду” і називає її луччим галицьким журналом.



Вам треба б достати цю книжку й прочитати її, а виділ про малоруську літературу було б добре переложити на український язик і видати осібною книжкою. Це була б ціла історія української літератури, написана дуже чесно й правдиво, хоч автор її сам великорос: це показує, що й в Великоросії появились чесні й правдиві до нас люде. Вона написана по такій системі і під таким поглядом, як “Очерк малор[усской] истории литературы” Прыжова, тільки далеко ширше й більше. Автор зачіпає навіть сьогочасне українство й найновішу нашу літературу.

Збирайте, будьте ласкаві, гроші за мою “Причепу” та висилайте мені до Кишинева. “Кайдашеву сім’ю” я послав і в Главное управление по делам печати в Петербурзі, але це все одно, що я вкинув рукопись в огонь. Предсідатель, професор університету Григор’єв, ярий великоруський націонал – і навряд чи він випустить повість з своїх залізних ручок.

Щасти, боже, Вам у Ваших літературних ділах!

Щиро прихильний до Вас

/. Левииркий.

Кишинев.


10. До Володимира Барвінського

26 вересня 1879 р. 1879 року 14 сент[ября].

Високоповажний добродію!

Вашого листа од апреля місяця я не одібрав, а одібрав останній лист в серпні, і одібрав пізненько, бо я виїжджав на вакації здому.

Ви, шановний добродію, звіщаєте, що д. Сушкевич мав послати мені 200 кар. за продану “Причепу”, але ні листа од п. Сушкевича, ні грошей я й досі не маю.

“Кайдашеву сім’ю” мені вернули з Петербурга, з Главного управления по делам печати, з тим, щоб рукопись була переписана офіціальним теперішнім правописом, тобто, щоб на кінці слів був т>, а щоб тверде и писати через ы, а м’яке і – як хочеш. Я згодився на це, аби

18*

275


тільки дозволили печатати. Тепер рукопись переписується в Києві. Мені здається, щ© її припустять до друку, як пропустили (вже надрукованого) “Марка проклятого” Стороженка, тим-то може бути зайва річ клопотатись Вам, щоб цензура наша пропустила “Кайдашеву сім'ю” Вашого видання. Одначе зачекаємо трохи – побачимо. Про пояснення декотрих слів в повісті напишіть мені, я Вам поясню.

“Марка проклятого” скінчив сам Білий, одеський книгар, тим-то кінець вийшов дуже не похожий на початок, написаний дуже талановитим пером, грандіозними картинами.

Щиро шануючий Вас

/. Левицький.

Кишинев.

11. До Михайла Комарова

13 жовтня 1879 р, 1879 року 1 жовтня.

Шановний добродію!

Вибачайте, будьте ласкаві, що я так довго не одписував на Ваше письмо. То за сим, то за тим, та й часу не було.

Перші мої повісті: “Дві московки”, “Рибалка Панас Круть” і “Причепа” печатались в львівському журналі “Правда” “починаючи з 1868 року. Потім я видав їх в Львові осібною книжкою під заголовком “Повісті Івана Нечуя”, часть І (1872 г.). З цих повістей “Рибалка” був переложений на руський язик і напечатаний в “Киевлянине”, а потом в каком-то сборнике (в пользу голодающих самарцев что-ли. По поводу чего и был помещен отзыв о “Рыбалке” в “Вечерней газете” за 1875 г. в зимние месяцы, кажется, между рождеством і масляницей).

Этот первый том был уже пропущен цензурным комитетом для напечатания в России, но потребовалось еще подтверждение Главного управления по делам печати, где он и лежит уже 2 с половиною года.

“Причепа” переведена на польский язык, издана в Познани в Пруссии, и, как видно из библиографического

276

указателя по делам печати за прошлый год, дозволена в России безусловно. Заглавие перевода: “Przyblgda.



Ukrainska powiesc Iwana Neczuja” (Пшибленда – Приблуда). Спросите в магазине Гинтера и Малецкого. Рецензия про “Причепу” была помещена в галицких ии польских газетах, и довольно благоприятная, невзирая на то что в “Причепе” описываются поляки нашего края не с выгодной для них стороны. Была еще рецензия на нее в итальянском журнале “Revista Еигореа”, где она озаглавлена “Паразиты” (в статье I в “Mowemento Literario Ukraina”) была еще заметочка на нее в выноске в “Киевлянине”, в том №, где напечатано “Рыбалка”. В России первым из моих произведений было напечатано брошюркою: “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (“Баба Параска” была напечатана и в “Киевлянине” на украинском языке). Потом напечатаны “Повісті I. Левицького” (“Хмари”, “Запорожці” і баба Параска), затем поема “Запорожці” – отдельною брошюркою, “Рибалка” і “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” – тоже брошюрками. “Запорожці” і отрывок из “Хмар” были изданы во Львове отдельною брошюрою. Оперета “Маруся Богуславка” і комедія “На Кожумьяках” выпущены брошюрами в Киеве. “Світогляд українського народу” (миросозерцание) печатался в “Правде”, а потом вторая часть его – ескіз української міфології, вышел в Галиции брошюрою. Три брошюры по украинской истории, я думаю, Вам известны. Рецензии на мои сочинения помещались в “Киевском телеграфе”. На “Бабу Параску” і “Запорожців” була рецензія в “Петербурзьких] відомостях” 1874 или 75 года в зимние месяцы, в фельетоне; общий отзыв о сочинениях был в “Вечерней газете” за 1875 год Шкляревского. Довольно обстоятельная оценка двух типов из “Хмар” – Радюка и Дашковича – была помещена в львовской “Правде” за 1876 год, под заглавием “Коли ж виясниться” – направлена против “Киевского телеграфа”. В ней говорится, что тип Радюка в 60-х годах можно было встретить от Кавказа до Карпат.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка