Наукова думка



Сторінка28/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   48

Бувайте здорові!

’P. S. Бачився я оце з Старицьким; казав він, що вже списався з Вами.

Зістаюсь з поважанням Ів. Левицький.

Київ.

342


60. До Василя Лукича

20 грудня 1893 р. 1893 £оку 8 декабря.

Високоповажний добродію!

Спасибі Вам що Ви подали мені звістку своїм листом, а і вдруге – спасибі Вам за презент для мене – за “Зорю”. На російсько-український словар (на будущий рік) посилаю Вам 2 р. с. Карту я дістав на пошті вкупі з № “Зорі” і теж посилаю за неї два восьмигривеники. Карта зроблена зовсім таки непогано, тільки ще раз мушу зауважити, що вона, щодо етнографії, не зовсім повна. Подаю свої деякі примітки, котрі я вичитав в усяких книгах. Укр[аїнське] плем'я йде на півночі під Слонім Гродненської] губер[нії] (дивись “Тр[уди] екс[педиції] Нубійського]”), потім вперемішці розсипалось до Ставрополя за Ставрополь. В Тавризькій губ[ернії] села йдуть до самого Криму до Перекопа (дивись “Очерки Днестра и Днепра” Афанасьева-Чужбинского), тільки на Молочних Водах (річечка) живуть старовіри молокани, та й то вперемішку з українцями.

В Криму скрізь розкидані колонії: під Бахчисараєм двоє українських] сіл; одно велике село зветься Чумакари. Коло Сухум-Кале села: Черніговка й Полтавка, а коло Батума половина нового села – Смикайлівки. Є укр[аїнське] село в Гомельському й Рогачівському пі[овіті] Могилев[ської] губ[ернії] – не дзекаючі. Херсонська губерня дуже замазана білим цвітом, а найбільше північна частина: це, мабуть, бувші “воєнні поселення” (з українців та сербів), але там усі серби давно поукраїнені, котрі Ріттіх, мабуть, вважав за великоруські. Молдавани в середині губернії] коло Єлисаветграда давно поукраїнились, як пише Афанасьев –Чужбинський, і тільки йдуть клинком під Ананьев. Я буп в селах, бувших воєнних поселеній, вони звуться й тепер 5 рота, 6-та рота, 9-та рота; це колись були сербські села, а тепер чисто українські, і народ в їх од перемішки з українським] вийшов дуже гарний! Хоч малюй!

Про карточку д. Тарновського мушу сказати, що попереду треба додати опис його музею і тоді прикласти його карточку, але без опису–ніяково це робити. Підождіть трохи цього опису.

З наступаючими святами будьте здорові!

Зістаюсь поважаючий Вас /е, Лсвицькиц,

343

P. S. Як вийде в Києві “Опись музея”, я дам Вам знати.



P. S. Коло самого Владикавказа, по дорозі в гори є українська слобода, а також коло П’ятигорська йдуть клином села. Як пише Афанасьев-Чужбинський в своїх “Очерках”, давні великоруські колонії в Херсонщині та по Дністру змалорусіли зовсім. Мені доводилось стрічати таких в Єлисаветграді на ярмарку та в Кишиневі з Акерманщини; вони зовсім забули великор[уську] мову, говорять по-українській, тільки ще й досі ходять в бородах. Не змалорусіли тільки новіші колонії та старовірські. Недалеко од Черкас, в селі Балаклеї, є півсела старовірів, вони чисто змалорусіли. Це, мабуть, єдиний випадок, що старовіри втратили національність, але вони держаться старої віри, хоч забули свою мову і носять українські] свити.

P. S. На пошті не прийняли серебра. Пошлю 40 к. простим листом.

Київ.

(Прошу редакцію переслати лист Василеві Лукичеві)



1894 р.

61. До Михайла Грушсвського

,2 листопада 1894 р. 1894 року 21 жовтня.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Ваш лист я одібрав і похапком накидав загальний огляд літератури найновішого періоду. Передайте, будьте ласкаві, й то[же] скажіть, нехай видавець зробить з ним, як схоче: чи повикидає дещо, чи поприписує, як те йому здається ліпшим. Подавайте про себе звістку часами хоч коротеньку. Все то для мене буде цікаво і втішно.

Зістаюсь щиро шануючий Вас їв. Левицький.

Київ.

344


62. До Василя Лукича

29 листопада 1894 р. 1894 р. 17 листопада.

Високоповажний добродію!

Оце я прохорував неділь зо три і не міг одповідати на Ваш давно одібраний лист. Свою повістку “Не той став” я думаю попереду подати до цензури. В цензурі вона звичайно лежить шість місяців, і як вийде з цензури, тоді я Вам пришлю, бо в нас є така постанова: як тільки що українське буде надруковано попереду в Галичині, то хоч не давай до цензури, бо все одно не пропустить. Повістка невеличка: 16 писаних листів.

Прошу Вас надрукувати в “Зорі” мою коротеньку подяку поздоровляльникам з моїм юбілеєм, бо в нас цього не надрукують.

“Не маючи змоги одповідати на всі телеграми, листи й адреси, котрі прислали мені високоповажні добродії з України й Галичини, поздоровляючи мене з 25 р. юбілеєм моєї літературної діяльності, обертаюся печатно до високоповажних добродіїв і од щирого серця дякую за поздоровління як поодиноких осіб, так і галицькі та буковинські товариства, котрі надіслали до мене поздоровляльні адреси та листи. Іван Нечуй-Левицький”.

Зістаюсь шануючий Вас Іван Левицький.

Киї


63. До Михайла Комарова

10 грудня 1894 р. 1894 р. 28 листопада.

Високоповажний Михайле Федоровичу!

Пробуваючи цього літа на селах, я ще познаходив кільки слів, може й нових, а може й не нових, але таких котрі мені довелося почути перший раз. Внесіть, будьте ласкаві, в словар.

Опорока, нареканіє, опорочение. “За це діло на мене не буде опороки од людей”.

ОплатЬу оплачимяие* “Б хазяйстві велика оплать”.

345

Зводини, коли двоє змагаються, то кличуть сторонніх людей і самі сходяться, щоб вияснити діло. “Очная ставка”.



Хватькома, очень поспешно, дуже хапаючись.

Запорожнить (мішки, засіки), заполнить зерном, понасипать мішки (против.– спорожнить мішки, випорожнить).

Батожиста квасоля, дуже довгі стебла.

Визаконить, отменить закон, обычай, вивести звичай. “Оте п'янство на коляду трудно визаконить”.

Облучувати, опорочить, обговорить кого, обнести.

Драча, оббирательство.

Літняк, наймит, найнятий на саме літо.

Поохочувать, поощрять. “Батько не поохочував мене до цього діла”.

Сплічитись (про коней) вивихнуть передню лопатку, плічко. “Кінь сплічився”.

Плічко, передня шинка, шинка з передньої кабанячої ноги.

Коли тобі непосідка тут, то шукай собі де інде місця.

Щуплаття, домашняя рухлядь, а найбільше одежа. “Дала мати за дочкою і скриню, й корову, і надавала усякого щуплаття”.

Обмінок, чортячий виродок, котрим чорт замінює дитину, як вона вродилась вночі, неохрещена, а в хаті не горіло цілу ніч світло.

Судомити, ломить руки й ноги (в ревматизме). “Судомить мені руки й ноги”.

Нездержка. “Продав хату й грунт, бо мені була нездержка”.

Примидикувать, приспособить, придумать способ. “Треба примидикувати клямку до дверей, щоб защипалась”.

Збутлявілий овес... що збуяв, без зерна.

Ходня, хождение.

Порський чоловік, юркий.

Здихатись чого, избавиться. “Не можна здихатись цього чоловіка або лиха”.

Позбутись чого, избавиться. “Позб[утися] лиха”.

Зозла, со злости. “Накапостив зозла”.

Обшугать (про гречку). Обтовкти в ступі луску.

Маю до Вас прохання. Київський цензор не пропустив мені навіть “Баби Параски”, а я маю подати до цензури повістку “Не той став”. Коли ласка Ваша, я одішлю

?46

її до Вас, а Ви передайте одеському цензорові. Може він буде ласкавіший до мене.



Бувайте здорові!

Щиро шануючий Вас

/в. Левицький.

Київ.


1896 р.

64. До Бориса Грінченка

22 січня 1896 р. 1896 року 10 генваря.

Вельмишановний добродію!

Поздоровляю Вас з Новим роком, з новим щастям і з премією за Ваші дуже симпатично написані “Ясні зорі”. Першу премію дістав М. П. Старицький за драму “Богдан Хмельницький”. Посилаю Вам виграну премію в кількості двохсот п’ятдесяти карб, і бажаю Вам щастя-долі й поспіху в Ваших літературних працях. Рукопись вишлю незабаром.

Щиро поважаючий Вас

Ів. Нечуй-Левицький.

Київ.


1897 р.

65. До Бориса Грінченка

22 квітня 1897 р. 1897 року 10 квітня.

Вельмишановний Борисе Дмитровичу!

Вчора одібрав Ваш лист з пошти, але не знаю, що діяти, бо Ви в Вашому листі мені не написали, по скільки примірників кожної книжки висилати в “склад”, як-от мені недавно писали з Полтави, визначаючи, по скільки кожної книжки висилати. Про це, будьте ласкаві, подайте

347


мені звістку, то я зараз і вишлю книжки. З моїх книжок вже розійшлись зовсім “Голодному опеньки...” та “Приятелі”. “Рибалки Панас Круть” є ще з сорок примірників. Напишіть, скільки треба висилати більших, як напр[иклад], “Бурлачка”, “Не той став” і т. д., і менших і на який адрес слати: чи на Ваш, чи на адрес “складу”?

Уступки більше не можу зробити, як на 35%, а пересилка на мій кошт, бо інакше книжки не платяться. “Гетьман шляхтич” і досі лежить в мене вдома. Як не пропустить цензура для “Киевск[ой] старины”, як-от пропустили “Богдана Хмельницького” Старицького, то мушу пустити його давнім шляхом у Галичину.

Зимою я одіслав в Петербург Білиловському невеличке оповідання “Старі гультяї” для 4-ої книжки “Складки”, а оце дописую “Одступника” (князь Єремія Вишневецький, лютий супротивник Богданів).

Жду Вашої негайної одповіді.

Бувайте здорові! Щасти, боже, на добре.

З прихильністю до Вас зостаюсь

Ів. Левицький.

Київ. Ново-єлизавет[инська], № 19-й.

1898 р.

66. До Михайла Грушевського



12 січня 1898 р. 1897 року 31 декабря.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Днів чотири передніше я дістав'з пошти 1-у книжку галицького “Літературно-наукового вістника” під бандероллю з позначкованням київської] цензури: “Д[озволено] ц[ензурою]. Киев”. Про це хапаюсь Вас звістити, але ще певно невідомий тому, чи пропускають Ваш журнал в Росію, чи це може для мене зроблено виняток? Тільки ж і Кониський дістав цю книжку, і ще хтось з редакції “Жизни й искусства”. Про це подайте мені звістку, чи пущений журнал в Росію, чи ні?

Мою “Причепу” не пропустило Глав[ное] управление], “Богдана Хмельницького” Стариц[ького] пропустила дра

348

м[атична] цензура на сцену. Для “Збірника” юбілейного зготую дещицю.



Шануючий Вас щиро Ів. Левицький.

Київ.


Ново-єли[заветинська], № 19-й.

67. До Михайла Грушевського

З березня 1898 р. 1898 року 19 лютого.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Будьте ласкаві, почекайте трохи з печатаниям “Збірника” для юбілею д. Франка, бо я трохи задлявся з своїм “Оповіданням”. Я вже його й давненько написав, але, перечитавши, я побачив, що він як[ий]сь неповний, дірявий. Довелось його сповнювати та залатувати продухвини та дірочки, а це можна було зробити при переписці власною рукою. Я мусив засісти і взятись за переписку, за це противне для мене діло і таке нудне, хоч спродуйся, пакуйся та втікай од його на Кубанські степи. Але я незабаром доконаю цю нудьгу і вишлю Вам рукопис під бандероллю. Але ж доки вона дійде до Вас, а може ще й по дорозі знайде собі небажаного читальника, та ще протягнеться трохи часу. А в нас це оповідання не пройде через цензуру, хоч у йому нема нічого такого, що б стало йому на дорозі і не пустило в світ. Якби воно було написано по-руській, то його можна було б сміливо надрукувати в “Русской мысли” або в “Вестнике Европы”. На українській мові його цензура не пропустить.

Другу книжку галицького “Літературно-наукового вістника” я вже дістав з пошти. Вона мене вдоволила тим, що знайомить з німецькою літературою, бо російські журнали знайомлять публічність сливе винятково тільки з французькою літературою та трошечки з англійською; че^ез незнання німецької мови вони мало подаютб звісток про німецьку літературу, а найбільше сьогочасну, біжучу. Ваш журнал добрий, науковий; про це нема що й казати.

Прочитав я дві рецензії на “Складку” і на своїх “Старих гультяїв”, і Обидва рецензенти коли б слово промовили про саме суття оповідання; про те, що тепер на Україні

349


скрутно з землею, що за клапоть землі часом йде борня, трохи не бійка на смерть. Розказували мені ті військові, що ходили в Текінському поході на Мерв та Асхабад через сухі степи Середньої Азії, який той похід був важкий, яка там влітку була страшенна спека, так що було поодбивають коробки з стеариновими свічками, а там свічок тільки й зісталось, що самі гноти. А води нема. Жага мучить солдатів, а напитись води нема де. Приходять до криниці, пускають в криницю відра, а там плаває собака: текінці понакидали в криниці несмачних презентів для москалів. Витягають гаком собаку, а з неї дзюрчить вода. І солдати підставляють пригорщі, хапають ту воду, що тече з собаки, хапають в роти, обмочують очі, щоки. П’яниця та гультяй Грицай – оце той пес, що собою занечистив воду в криниці. А під його підставляють пригорщі і Мотуз, і покритка Секлета, і уся далека рідня, усякі небожі – в-третіх та в-четвертих, щоб поживитись землею, платять і переплачують гроші, усяким “аблакатам” і часом мусять виселятись кудись “на міфічний зелений та на чорний клин”: в Уссурійський край, в Семиріченську область та в Ферган. У той Ферган наших канівців оце вийшло 1200 душ. І “Складка” дана на користь українських виселенців, там в “Складці” намальований і “Іссик-Куль”, і українські курені виселенців – та ба! Рецензенти не наскочили на цю думку. А це треба було б вияснити, про це треба було поговорити. А я ще й на кінці оповідання замкнув головну мисль, зібравши її в фокус. Пропав і мій фокус-покус!

Я й досі не допитаюсь, скільки галицький] “Л[ітературно]-н[ауковий] вісник” має в нас в Росії пренумерантів?

Бувайте здорові! Щасти, боже, на все добре!

Щиро шануючий Вас

Іван Левицький.

Киї


P. S. Гроші на галицький] “Літературний] вістник” і за книжки я вже давненько передав Вам через руки. Певно, вже дійшли до Вас.

350


68. До Наталії Кобринської

8 грудня 1898 р. 1898 року 26 листопада.

Високоповажна добродійко!

Ваш лист з Вашою промовою на святкуванні столітніх роковин “Енеїди” Котляревського я дістав і прочитав з великим вдоволінням. Окрім доброго змісту, і мова в Вашій промові така чиста, що й пізнати не можна в порівнянні з переднішимй утворами. Одне і єдине трапилось російське слово – чувство; замість почування, бо в народній мові є дієслова почуватись, начуватись... Натурально, що від цих дієсловів буде виходити почування, почувлйвий (чувствительный), і вже ніяк ні чуте, ні почуттє, як теперечки мішають ці три слові навіть в “Л[ітературно]-науковому вістникові”, мішають докупи, назначуючи ними зворушення серця. Тим часом чуття в народу – значить тільки– слух і більше нічого; почуття – це вже ніби назначує – ощущение, але ніяк не порушення душі, серця. І уявіть собі! Читаю я в “Літературно-науковому в[істнику]” таку фразу: в серці заворушилось чуте. По народній мові це он що виходить: в серці пробудился слух. Це виходить, що серце має вуха!! Де в його взялись ті вуха, один бог відає. Не дай господи! Коли б в його не виросли ще й роги! Та чи це ж одна помилка на такий спосіб? Для мене це чудно, і мені це кидається в вічі, бо я чоловік зроду сільський, і тепер літом пробуваю на селі, не втратив інстинкту чисто сільської мови, то все якось розумію усі слова по-народному, а не в іншій тямці. Начитую знов таку фразу: “то був упадок Наполеона III”... На селі “упадок” – це помірок на товар, на свині. І виходить по тій фразі, що на Наполеонів був помірок, як на вівці та свині, і вони виздихали... Словом сказати, тепер в нас багато слів плутають і мішають, як кому до вподоби: чулий, чутливий, почутливий, чуткий, почуткий – усе докупи, так що й не розбереш. А в народу чуткйй буває чоловік тільки на вухо; те ж саме назначує й слово почуткйй. А від слова – почувати, почування – можна вивести тільки слово почувлйвий чоловік, а почутливий й чутливий ще більше значить: ощутительный. Слово розвиток давно вжив д. Франко в передньому слові до свого перекладу Фавста і потрапив добре. А тепер він сам його навіщось покинув і вживає польське – розвій. А це розвій наводить мене на

351

думку і нагадує мені пісню: “розвій, вітре, русу косу до пояса”... І тепер цей розвій в книжках віє та й віє... так що якби підставити під його млинка, то можна 6 перевіяти кіп з десять молоченого жита, що і полови, й одвійків не зісталось би. І ще пишуть тепер: утвір слабий (а не слабкий); а це значить по-рос[ійському]– “произведение больное”. Цебто до того утвору хоч доктора клич!!



І цей розвій, і стіівчутє ще й до того польські; а слабий – великоруське; та польських слів в перекладах тепер сила! а ці слова в нас стільки втямлять, скільки японські або турецькі. Словом сказати, щодо чистоти мови, то до неї ставляють себе наші письменники дуже “халатно”, недбайливо. Вважають тільки на зміст, а мова – яка буде, така й буде.

Щодо Ваших літературних ворогів, то Ви, добродійко, не дуже вважайте на їх. Коли письменник виступив з книжкою, то він, як актьор на сцені: він стає суспільською людиною, і кожний матиме право говорити за його або проти його. Письменник – це віяло в панянських руках, котре панни вертять на усі боки: одна хвалить, що, мовляв, воно гарне; друга гудить, як кому до вподоби.

Жіноче питання в вас нове, а в нас з ним вже оговтались. Ви стійте на своєму і проводьте ваші гадки, де їх можна провести. Шкода, що в вас нема женських гімназій, а в самому жіноцтві задля цього ще не зворушений грунт. Через те це діло в вас не піде швидко.

Ваші публіцистичні статті мені дуже до вподоби; я їх читаю залюбки. Не раджу Вам кидати це діло. Та, сказати по правді, в статтях більше і багато більше дечого можна сказати, ніж в повістях. Щоб сказати стільки думок, скільки їх виявить публіцист в кількох десятках статейок або поет в сотні коротеньких стихотворинок, повістяреві треба б написати принаймні 200 томів, скільки написав їх Крашевський. Та й то ще, чи ж виявить він багато думок та гадок хоч би і в такій кількості томів? Тепер в літературі цілого світу напрямок реалістичний. А цей напрямок] – це таки доволі цупкий та твердий кгорсет, добре таки муляє в стан і душить в боки: не дає волі й обмежовує й держить авторів в відомій межі. Бо тільки реальне життя має право диктувати і призначати зміст і сюжети авторам. А чого нема в житті, того не може бути і в повісті, бо інакше воно вийде прибільшене, вигадане і... нереальне, і чудне, й смішне, як-от воно виходить в Пота-

352

пенка в його “На действительной службі” або в повісті “Живая жизнь”. Де він набрав тих студентів духовної академії– анахоретів та ідеальних безкорисних попів? їх в нас нема в житті! Він їх видумав, і вийшло і чудно, і смішно для того, хто знає правдиве життя на Україні. Стара школа романтиків була в своєму ділі щасливіша і поставлена догідніше. Романтик обертався до своєї голови, брав з неї, як з комори, усяке своє добро і потім, прихопивши з дійсного життя з добру половину, змінивши його по своїй вподобі, утворяв по своїй вподобі на усій своїй волі, що хотів, проводив думку, яку хотів. А письменникам сучасного напрямку цього не можна робити. Тим часом в Росії сучасні європейські принципи тільки що входять в наше життя, тільки що розповсюднюються. Але вони не мають давнього коріння в минувшості і ще не витворили визначних життєвих, ясно визначених типів, як-от в Англії, Франції, в Германії, де кожна верства суспільства, кожний напрямок пустив ще коріння в XVIII віку, а то й раніше, і породив типи, фізіономії ясні й виразні. В Росії це усе – ще тільки пудра, золотий порох, котрим притрушено зверху суспільство, і типів ще не народилось. Ці сутінки зверху, тільки сутінки – по-моєму, найправдивіше обмальовує Боборикін.



Прощайте. З поважанням зістаюсь Іван Нечуй-Левицький.

Київ.


P. S. Російська цензура оце заборонила мені видавати “Причепу” і “Перші київські князі”, а дозволила до друку “Поміж ворогами”. Ця заборона мабуть на пам’ятку 1 про столітні роковини українського письменства!! Лихо нам!

1899 р.


69. До Михайла Грушевського

14 січня 1899 р. 1899 року 2 января.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Передніше за все поздоровляю Вас з новим роком. Щасти Вам, боже, на все добре, а найбільше, щоб Вам бог



1 В рукопису папямку.

23 – І* Нечуй-Левицький, Т, 10. 353

поміг довести до кінця велике діло;– історію України-Русі. Посилаю три карбованці як вкладку в касу Товариства імені Шевченка, а два на “Вістник”. Пробуйте висилати по давнішому адресу. Ще маю до Вас прохання. Коли хто з галичан буде в Києві, попросіть, будьте ласкаві, .щоб зайшов до мене та взяв мого “Гетьмана Івана Виговського”. Рукопись здорова, та ще й переписчик розігнав її розгонистим почерком вже геть-то без тямку. Під бандероллю її ніяким способом не можна посилати, а посилать, як якийсь крам, це морочлива річ. Орест Іванович Левицький забракував її, не прийняв в редакцію “Київської старини”. Написав до мене, що я в повісті дуже вже принизив Виговського... Тим часом, на мій погляд, Орест Іванович вже без міри піднімає його вгору до небес, на що він не заслуговує, і пише до мене, що усі ті, котрі ставали йому в опозицію, себто мої повістярські герої, “люде неможливі”. А в мене в повісті поставлені в опозицію навіть не Мартин Пушкар з Чорнотою, а місцеві чигиринські козаки та народ, котрі носом почутили, що Виговський хотів завести на Україні шляхетський, аристократичний уклад старої Польщі з його темними перспективами, що й сталось на Західній Україні після Андрусівської умови, коли принципи Виговського під впливом Польщі і здійснились, увійшли в повний розвиток, а за Дніпром, в Гетьманщині, запанував демократичний уклад давньої уділової Русі, схожий на сучасний уклад в Норвегії, Швейцарії, а потроху навіть в Америці, аж до часів Апостола та Розумовського, коли старшина почала добуватись дворянства, вже московського, потрапила на стежку Виговського та Немирича і... в кінці усього бурхнула з головою та й потонула в тому дворянстві, потопивши давній козацький і уділовий уклад ради свого особистого “лакомства поганого”, само по собі закуплена “панщиною” селян.

Орест Іванович просто-таки закохався в Виговському та Немиричові, як в людях найпросвіченіших, європейських в той час. Воно й правда. Але просвічений був і Богдан, і Тетеря, бо вони вміли говорити латиною, певно, були такі просвічені і Лісницький, і Пушкар, коли Богдан рекомендував їх на ранг гетьманський вкупі з Виговським, але про це нічого не каже історія. Одним словом, гетьман Виговський – річ щекотлива і навіть як тип н евдячна для повістяря, бо невизначна, аби про його можна було скомпонувати сяку-таку повість, бо про його жінку

354

багато сказано в літописах: і хто вона, і якого роду, і який її був характер, і що вона не любила козаків, бо була аристократка по матері–з княжого роду Соломирецьких. А про жіноцтво в козацьких літописах, як щиро воєнних, говориться дуже мало, хоч молодицям часом доводилось і козакувати, і битись з ляхами й татарвою.



Цензура пропустила мені цілком 1-й том повістів: “Бурлачку”, “Миколу Джерю”, “Запорожці”, “Бабу Параску”, “Приятелі”, “Рибалку Панаса Крутя”, “В концерті”, “Два брати”, “Бідний думкою багатіє”, “Невинну”, “Попались”.

З II тома пропустили тільки “Поміж ворогами”, а “Причепу” заборонили. Про “Причепу” я подавав прошеніє в Главное управление] по д[елам] печати. Мені одписали, що після 1876 та 1881 pp. “последовали новые распоряжения относительно малорус[ской] литературы...” Не пропустили й “Перших київських князів”... мабуть, на пам'ятку про столітні роковини української літератури. Оце гадаю подати до цензури “Старосвітських батюшок”, а потім – “Хмари” як 3-й та 4 томи, а потім і т. д. Не знаю, якої-то мені заспівають?

Ваша промова на столітніх роковинах дуже мені при; пала до вподоби. Не можу не зауважити тільки про одну річ: наше дворянство (само по собі, вище) так швидко одкаснулось од народної мови з дуже простої причини: передніше, ніж воно обрусіло в мові, великоруська література (Кантемір, Ломоносов, Сумароков, Державін) сама тоді омалорусилась. Бо Ломоносов цілком присвоїв собі мову київських вчених і письменників, схопивши з неї верхній етаж, вироблений з церковної та старонародної київської мови і одкинувши нижчий етаж – українсько-народний. Ці великоруські письменники пішли на Україну, сливе як свої по мові: їх розуміли. А потім згодом, як Фонвізін та Пушкін підставили до неї нижчий етаж великоруський, народний, то й це вже пішло на Україну протоптаною стежкою, окрім, само по собі, шкільного шляху урядового, бо ще ж Єкатерина II звеліла через митрополита Самуїла Милославського, щоб в Київській] колегії професори викладали північною мовою.

1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка