Наукова думка



Сторінка29/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   48

Бувайте здорові! Дай боже побачитись в добрім здоров'ї!

Щиро шануючий Вас Іван Нечуй-Левицький.

Киї


23*

355


70. До Петра Стебницького

21 лютого 1899 р. 1899 року 9 лютого.

Високоповажний Петре Януарієвичу!

Отже, як я бачу з Вашого листа, Єлисей Кипріянович недокладно написав до Вас про мої книжки. Він дуже зайнятий та заморочений, то й не диво, що не про все написав. Перший том моїх утворів цензура пропустила ввесь, а з другого тома “Причепа” не пропущена (хоч я восени сам подавав прошения в Главное управление), а пропущено тільки “Поміж ворогами”. Щоб цю останню річ друкувати вкупі в 1-му томі, на це треба добуватись дозволу в Глав[ном] управлении, а без цього друкувати вкупі не можна. Діло загайне. Прийдеться видавати окроми, і, само по собі, вже в такому форматі, як і 1-й том, та й “Поміж ворогами” пропущено ще 3 серпня, коли мене і в Києві не було, і строк роковий минув вже наполовину. Треба хапатись, бо ще зісталось права на друк – шість місяців.

Я на раді уступив право на видання обох книжок за 100 р. Але коли Вам, через які-небудь умовини, не можна буде видати обох книжок, то, будьте ласкаві, вишліть мені “Поміж ворогами”, і я тим часом де-небудь притулю їх до друку в Києві.

Надпис на обкладинці заголовків змісту повістів я бачив на книжках Чехова, чи що. Там заголовки списані в стрічку і обведені лініями отак . Але ліпше помістити

зверху не всі, а тільки ті заголовки, про котрі я писав до Вас,– вряд. “Бабу Параску” подав до цензури не я, а один добродій – для популярного видання, як-от, приміром, “Кайдашева сім'я” харківська. Якщо це видання буде на перешкоді для Вашого видання, то я накладу на його своє Veto. Та воно ще з цензури не вернулось.

Ще от-що: на 22 стор. “Бурлачки” вичеркніть слова, поставивши точку після цих слів: Ястшембсъкий любые слідкувати за політикою,– далі викиньте п’ять стрічок – до слів: Молодий Ястшембсъкий.

“Поміж ворогами” треба друкувати окремою книжкою ще й через те, що 1-й том вийде дуже здоровий – і дуже дорогий, що загаїть розхід книжки.

Про переклад св. письма Морачевського спитаю в редакції “Киев[ской] старини”. А в покажчику Комарова – то тільки показаний заголовок, як він був надрукова-

356

ний в “Правді”, бо в одній біблії не 712 сторінок, а 1219! Рукопису “Миколи Джері” я прочитав тільки з половину, а решти не встиг дочитати. Коли там знайдеться якийсь пропуст, то припишіть. Котрого року написані “Попались” та “Вітрогон”, я не пам’ятаю, бо в мене нема їх черновок. Вони написані того ж таки року, коли й надруковані.



Бувайте здорові!

Зістаюсь щиро шануючий Вас Іван Левицький.

Київ,

Новоєлиз[аветинська], № 19.



71. До Петра Стебницького

15 березня 1899 р. 1899 року 3 марця.

Високоповажний Петре Януарієвичу!

Останнього видання утворів Л. Толстого я не бачив і йму Вам віри. Коли вже Вам так заманулось видавати книжку з портретом, то видавайте. Хоч знаю добре, що через це наросте й ціна, бо не дурнички ж хтось буде лаштувати портрет та ще в чималій скількості. Що стосується до того, що ви бажаєте видати і “Поміж ворогами” в одному 1-му томі вкупі з іншими повістями, то робіть, як знаєте. Мені про це байдуже. Тільки мені здається, що інший читальник купить один том, а другий – другу книжку; словом сказати, подроблені видання йдуть на продаж швидше, а більші книжки сунуться поволі. Дивіться, щоб не промахнутись.

Про переклад св. письма Морачевського мушу сказати, що й досі його не бачив. Був в редакції “Київської старини” і нікого не застав. Оце сьогодні піду вдруге, може застану кого. Але, сказати по правді, чи маю я або хтось інший порушувати текст перекладу без згоди з перекладчиком, само по собі, окрім тих випадків, де переклад зроблено невідповідно оригіналові? Отут і закарлючка: принаймні, щодо себе, то скажу, що я б не дозволив виправляти комусь мову своїх перекладів біблії на якийсь інший лад та спосіб.

Бувайте здорові! Щасти, боже,

на все добре!

357


P. S. Оце тільки що скінчив переклад “Книги премудрості Соломонової”. Ну й набрався лиха! Намудрив цей Соломон – александрійський адвокат, ритор еллінський, ще й до того софіст! Ця кружанина софістики та риторства схожа на промови президентів французьких або мудрохитрих англійських політиків, що говорять часом не те, що думають, закручують думки в пусті гучні фрази, що й сам чорт їх не розкрутить.

Щиро шануючий Вас

Іван Левицький.

Київ,


Новоєлиз[аветинська], № 19-й.

72. До Михайла Грушевського

22 березня 1889 р. 1889 року 10 марця.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Дві перші книжки “Літературно-наукового вістника” одібрав я разом аж в лютому обидві, а це недавно одібрав і третю. Посилаю в редакцію решту грошей – шість карбованців. Щодо рукописі, посланої Вам, то там всередині вкладена тетрадь (ціла глава), котрої я не думав подавати до редакції “Київської] старини”; її треба вставити в середину (коли захочете друкувати). Пропущений цензурою 1-й том моїх повістів та оповіданнів і “Поміж ворогами” я продав за 100 кар. в Петербург, де вони й будуть друкуватись в одному томі всі, коли дозволить цензура. Книгарі так мені обридли, так замотують гроші, що я вже не хочу мати з ними ніякої справи. Пропало моїх грошей в Корейва 200 р. та в інших – 100 p., а це луснув магазин і Дінтера. І цей виїхав і не заплатив мені 20 р. Хоч сядь та святого голубчика співай! Хоч пакуйся та тікай з Києва на Кубанські степи! І це гроші – вже чистий заробіток, бо видання вже оплатилось. Доля неначе сміється мені в самісінькі очі,– і так цілий вік мені не йдеться та й не йдеться! Казав мені колись Корейво: “Не посилайте книжок в інші міста книгарям, бо тільки їх і бачили”. Я й не посилав нікуди. А тим часом самі київські книгарі умудрились похапати мою користь в мене сперед очей.

“Літературно-науковий вістник” – журнал гарний, по

358

важний і припав мені до вподоби. Осип Маковей та Spectator публіцисти гарні, цікаві, читаються з великою охотою. “На нові гнізда”, оповідання Вячеслава Потапенка, дуже мені припало до вподоби і тхне перворядним талантом: воно художнє, народне і написано з почуванням та гумором щиро народним, бо наші сільські молодиці та бабусі – люде дуже почувливі, навіть плаксиві, як німкені, за що їх часом звуть сентиментальними. Щодо погляду редакції на оповідання Чехова “Мужики”, то я з усім не згоджуюсь з ним. Це є поверхній ескіз сільського життя, скільки я знаю село (бо, певно* й великоруське село взагалі схоже на наше). Трохи сього, трохи того – трохи пожежі, трохи злодійства мужицького, трохи роману – всього потрошку. І картина є, але взагалі малюнок зроблений з птичого льоту. Видно, що автор завернув в село, побув в йому трохи, якийсь там час, і назирцем зловив загальні ескізи сільського життя.



Перекладу пропустів у біблії я вже зробив 100 листків (не сторінок, а листків), а ще зісталось 60 листків. До осені скінчу зусім. Куліш, як показалось, не переклав цілої четвертини біблії. Набрався я лиха, та й ще наберусь! Насиджусь над біблією, як жидівський хусит!

Бувайте здорові! Вашій жінці від мене низенький поклін.

Зістаюсь з пошануванням

Іван Левицький.

Киї

P. S. Слово горожанин в “Літ[ературно]-н[ауковому] вістнику”, в тямку – гражданин, дуже ріже очі. Чи не ліпше б писати – громадянин, громадянство? Це ліпше на^значує тямку предметів. Слабий Ibid. Утвір (слабкий) – виходить – больное произведение.



73. До Петра Стебницького

29 березня 1899 р. 1899 року 17 марця.

Високоповажний Петре Януарієвичу!

Оце позавчора передали мені мою карточку – накидок, щоб я одвіз до цензора і попросив підписати дозвіл для видання її при 1-му томі моїх повістів та оповіданнів. Кар-

359

точка така невдачна, що мені тут нараяли наші люди, побачивши в мене мою простішу й недавнішу карточку, одвезти й її до цензора, щоб він і на цій підписав дозвіл на той випадок (коли Вам вона припаде до вподоби), щоб напечатати її при книжці замість першої. І справді, ця друга карточка хоч простішої роботи, але більше схожа на мене, як кажуть люде, і мені здається, що ліпше печатати цю останню, бо вона ліпше передає мій вік, вже як Ви тому відомі, зовсім-таки немолодий, коли вже Вам доконче заманулось видати книжку з портретом. Цензор дозволив друкувати повісті в якому завгодно порядку і обидві книжки чи вкупі, чи нарізно – як завгодно. Але Ви все-таки поставте номери того порядку, на який я показав Вам, бо й цензори можуть позабувати, що дозволяли, і щоб часом причепи не було потім. Показання нанизу про видання треба вдержати, бо з числом виданнів вже й тепер пішла плутанина. Бо хто ж знає певно за їх? Наприклад, в “Раді” в “Покажчикові” Комарова покійний злодюга книгар Лука Ільницький надиктував “Запорожців” одно своє видання – 1874 р. в 3200 екземплярів]. А тим часом як я сидів в Кишиневі і нічого не відав, він за один рік видав двоє виданнів на 3800 екземплярів і, само по собі, гроші поклав в свою кишеню. Перше видання “Запорожців” він напечатав в 1200 екз., але воно за три місяці розійшлось. Тоді він попросив цензора Пузиревського, і він зайшов в типографію і звелів надрукувати друге видання в 2600 екзем., бо рік дозволу ще не вийшов, тільки звелів поставити той самий рік на обкладці. Бо тоді було так, що на дозвіл книги треба було подавати прошения і показувати, скільки примірників хоче автор друкувати. Це з “Запорожцями” так було, як з “Чортячою спокусою”, що останнє видання видав і я, і Гомолінський за один рік, але тепер, коли вже дістав дозвіл, то качай-валяй хоч сто тисяч примірників, ніхто не буде в претензії до кінця одного року.



Оце посилаю Вам, не одкладаючи надалі, обидві карточки. Робіть, як хочете, коли Вам схотілось того клопоту.

Зістаюсь щиро поважаючий Вас Іван Левицький.

Київ. 17 марця теплого (холодного)

Олекси (бо в нас сьогодні 5° морозу і стоїть зима).

360

74. До Михайла Грушевського



12 травня 1899 р. 1899 року ЗО квітня.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Вибачте на цей раз, що так довго не відписував до Вас. То через роботу, то через ті святки не було часу. З моїми історичними повістями виходить, як казав цар Давид: “Тісно мені звідусіль”. Пішла поголоска, щоб писати повісті на історичні сюжети, і я понаписував собі клопоту, бо з ними мені нема де притулитись. А ще один клопіт: “Князь Єремія Вишневецький” лежить в мене на шухляді!!! Цензура в Росії їх не пропустить окремою книжкою, і я оце понаписував їх в пустопорожній простір. Подайте, будьте ласкаві, Белеєві, може, він переведе повість через “Діло” в фельетонах. Як же ні, то передайте мені, але не через пошту, а через руки, і руки певні, і доконешне мені особисто, як буде з'їзд археологічний в серпні. Я тоді вже буду в Києві.

Четвертої книжки “Літературно-наукового вістника” я й досі не дістав. Питав на пошті, і на пошті його не було.

Ну та й чудні галицькі москвофіли з своїм безглуздим “Катехізисом” для народу, в котрому вони дають раду народові не читати книжок, в котрих не буде *Ь, о, ї>, ы!!! Це якась проява, невидана на світі! Ця проява нагадує мені одно місце в Талмуді, як бог проводить день на небі: зранку до обіду він сідає на грифа і їздить по світі, оглядає зорі та усякі мири. А по обіді сідає одпочивати, грається буквами єврейської азбуки. Найбільше він любить велике МЕМ та мале нун, бере їх на руки, садовить на коліна, і вони співають йому хвалу. Чи пак не беруть і львівські та перемишльські протопопи на руки *Ь, ы, ъ й інші, щоб гратись ними? Може й ця етимологія дає їм якісь концерти, котрі чують і слухають тільки москвофільські вуха. Чудасія та й годі! Наші письменники XVI та XVII віку були багато прогресивніші, ніж ці зашкарублі голови, бо писали про живе життя того часу, а ці – на тобі чортовиння з бутвинням! Замість того, щоб писати щось путяще, для народного розвитку, щоб хоч перевелись швидше ті х р ун і, що продають на виборах свої голоси панам за відро горілки.

Прощавайте! Бувайте здорові!

Щиро шануючий Вас Іван Левицький.

Київ.


361

75. До Михайла Грушевського

12 липня 1899 р. 1899 року ЗО іюня.

Високоповажний Михайде Сергійовичу!

Дуже великий спасибі Вам, що Ви примостили для друку мого “Гетьмана Виговського”! Не знаю, де б ще примостити “Князя Єремію Вишневецького”. А примостити й надрукувати його треба, бо скільки я зауважив, широка публіка, коли й трохи знає дещо з історії, то зовсім не з вчених історичних утворів, а більше нахапалась з історичних романів та драм. Знаю навіть таких дам, котрі не подужали й не спромоглись прочитати Костомарова, а коли й прочитали, то тільки дещо, а тим часом вони прочитали Кулішеву “Чорну Раду”. Хоч вона написана сухувато, але белетристична форма робить утвір доступнішим для людей середнього розвитку. Тим-то я й Вас, добродію, прошу, коли скінчите свою “Історію України-Русі”, напишіть історичний роман, обмалювавши який-небудь період нашого давнього життя. Не дурно ж Крашевський, Сенкевич та інші польські повістярі понаписували чимало історичних повістів...

Ви пишете, щоб я написав якусь побутову повістку для Вашого журналу. Але на це мушу сказати, що письменники-повістярі, після шістдесяти років свого життя, писали дуже мало, а хоч і писали, то тільки ті; котрим треба було заробляти на хліб насушний по журналах. Та й утвори їх виходили вже не ті, бо час має своє право й бере своє. Та й, сказавши по правді, нема про що й писати, нема путящого сюжету для мене. Я вже давно живу в Києві, багато бачив я людей всякого чину, всякої верстви в свого хазяїна, бо він, як управляющий банку, повинен давати вечори та обіди для членів-засновників банку та для своїх знайомих. Але, сказати по правді, все то люде не типичні, не визначуються ні в добрий, ні в поганий бік. “Свинячих гоголівських рил” вже не видно, та вже й час їх минув. Само по собі, що шкода й заходу шукати між ними позитивних, ідеальних типів. А “вари воду – вода й буде”. Все це годиться тільки хіба під легку сатиру або смішки. На такий спосіб може й напишу дещо, як буду живий та здоровий, а повісті не варто й розводити, бо вона буде нудна й нецікава для суспільства. В цих кружках я ледве унайшов зо три, з чотири чоловіка, котрі спочувають до укра-

362

інської літератури и мови і цікавляться нашими книжками. Решта – люде байдужі до всякої літератури і, здається, й руських журналів не читають. Читає їх більше молодіж, а не старше покоління, та й то паничі, а не панни.



Оце 16 іюня в середу поховали Василя Васильовича Тарновського. Був і я на похороні. Дуже мені жаль цього дуже для мене симпатичного чоловіка. Ще оце зимою, бувши в Петербурзі, він напитав в якоїсь дами десятків зо три Шевченкових малюнків. Дама та запросила з його за малюнки 12 000 карб., але уступила якось за 3000 карб. І він заплатив. Такі збирачі історичної давнини свідчать, що ще в першій половині нашого віку культура в нашому суспільстві стояла не низько, коли знаходились такі люде, як небіжчик Тарновський, що цінували давнину і все те, що позоставалось після геніального Тараса. Тим часом як в Англії, з початку XVII віку, ще не знайшлось людини, котра б додержала в схованці автографи Шекспірових драм. Певно, проста мадам Шекспір пекла на автографах свого чоловіка паляниці, підмостивши під одно печиво “Короля Ліра”, а під друге “Гамлета”, а під якісь британські паски, певно, пішов “Макбет”... І вийшло так, що від великого Шекспіра зістався тільки свідковий Вільямів підпис в Стратфордській думі на якомусь ділі. Вічний покой Василеві Васильовичу] Тарновському! Нехай над ним земля пером на Аскольдовій могилі!

Бувайте здорові!

Зістаюсь щиро шануючий Вас Іван Левицький.

Київ.


1900 р.

76. До Наталії Кобринської

5 липня 1900 р. 1900 року 23 іюня, Київ.

Високоповажна добродійко!

Вибачайте мені, будьте ласкаві, що я й досі не подякував Вам за присланий Вами Ваш презент. За тією письменницькою працею мені не було коли, як кажуть, \ вгору

глянути. З одного листа, давно написаного, котрий, через цензурні умовини, не можна було змістити в першому виданні моїх “Хмар”, теперечки я зробив три чималі главі як додаток до кінця “Хмар”. Лаштую до нового видання 111-й том своїх утворів. Спасибі Вам за презент, дуже для мене приємний. Я прочитав його з великою приємністю. В “Сыне отечества” був зміщений критичний погляд на Ваші утвори, дуже прихильний, достоту такий самий, як і в “Київській старині”. Критик каже, що виданий томик Ваших оповіданнів служить окрасою української літератури. Я держусь такої самої думки. Правдивість дійсного реального оповідання робить на мене дуже гарне вражіння. В оповіданні “Суддя” подекуди примітно проблискує публіцистичний елемент, дуже потрошечку, але він, якось примішаний до психологічного елемента і зусім не пошкодив оповіданню. Оповідання “Пані Шумінська”, хоч воно складено не з подій, але з самих думок старої людини, теж гарне: бо це зовсім не той важкий та досадний психічний аналіз Достоєвського, що часами тягнеться на три сторінки та ще й повторяється, про що казав Тургенев, що Достоєвський все “копається та копається”. В Вас воно вийшло інше, бо пані Шумінська не передумує абстракцій та спозирання, котрі показують її психічну вдачу, а вона передумує події свого життя та життя своїх дітей. Тим-то воно й вийшло, що оповідання і нібито складається з самих думок, а в дійсності воно складається з подій.

Щоб мати втямок про будлі-якого письменника оповіданнів, треба читати його в збірках, підряд усі оповідання, бо по оповіданнях, розкиданих по журналах, дуже трудно мати правдивий погляд на автора в гурті інших речей та в натиску усякої журнальної всячини. В збірці Ваші утвори дають багато краще вражіння на мене та й, певне, на кожного читальника, не тільки на мене одного. Пишіть, працюйте! вишукуйте в житті Галичини сюжети, і я Вам скажу великий спасибі!

Окрім цього, в Ваших оповіданнях є та прикмета, якої часто недостає нам, письменникам-кавалерам: це м’якість, симпатичність, почування душі, те “Das ewig-Weibliche”, про котре колись казав Гете і що тільки вряди-годи і то рідко трапляється в писаннях декотрих письменників, звичайно, шерсткуватих або холоднуватих, дякуючи їх твердій вдачі, властивій чоловікам. Чи то ж мало великих поетів, котрі зробили великий вплив і добули собі славу через

364

здійснення в своіх утворах ідеї й поезії ненависності, презирства, нехтування недоладніми та й загалом усіма людьми, гордощів і навіть великої помсти, як-от в Міцкевича!



І в тім була їх міць і сила таланту, бо... мета їх утворів була добра, зовсім не та, щоб милуватись тільки усякими там Каїнами, сатанами, Демонами, Конрадами Валленродами або й Чичиковими та Плюшкінами. Але це все-таки показує й виявляє, що вони були здатні обвидити й обличчити ці усі свої ідеї тим, що в їх недостачало того “Das ewig-Weibliche”, про котре казав Гете... Правда, що це “Das ewig-Weibliche” не мало б сміливости й відваги йти з Віргілієм в “Пекло”, як пішов Данте, і зирнути сміливо на страшні кари, які терплять в пеклі усякі людожери та душогуби людськості.

От, приміром, Ви добре знаєте польських письменників, пані Оржешко, Крашевського, Сенкевича... Я добре тямлю, що талант в Сенкевича вищий й більший за талант Оржешкової. Але...,признаюсь Вам по правді, що я з більшою прихильністю і залюбки перечитую все, що написала Оржешкова, ніж утвори Сенкевича. Сенкевич для мене сухуватий, холодний і навіть в дечому д е р е в’ я н и й, як сказав недавно “Вістник Европы” про Золя, невважаючи на те, що в його в “Quo vadis?” і в американських оповіданнях є пишні картини бенкетів Нерона та кари християн, та вандрівки караванів в американських преріях. Сенкевичового “Поланецького” (сім'я Поланецьких) я не міг дочитати цілком до кінця і кінчав, минаючи листки, а вже його “Потоп” та “Пана Володієвського” можуть читати хіба польські патріоти, таке це все сухе та нежизньове. А тим часом я з охотою й приємністю перечитую усі утвори Оржешкової і польські повісті, оповідання, бо в їх є щось цікаве, є почування і легкі жарти, і вони не наганяють нудьги. Сенкевич чомусь скинувсь на північних, норвезьких та північно-великоруських письменників, а вони для мене холодні, неначе кити, сьомги та осятри Льодового окіяна. Та й сам Л[ев] Толстой, хоч великий талант, але дуже розтягнутий і дуже вже об'єктивний: од його не заплачеш, і навіть не зітхнеш, і не засмієшся, і навіть не осміхнешся. Зовсім не те, що Тургенев.

Прощайте! Щиро поважаючий Вас Ів. Левицький.

365


77. До Наталії Кобринської

25 вересня 1900 р. 1900 року 13 сентября.

Високоповажна добродійко!

Передніше за все щиро дякую Вам за прислані Вами презентики, котрі я прочитав з великою охотою й залюбки. Вибачайте, що я оце й досі не одповідав Вам і в свій час не подав Вам подяки листом. Я оце недавно вернувсь з Білої Церкви, де купавсь в Росі і звідкіль мені не дуже й хотілось поспішати до Києва і ради чистого повітря, і і ради чудових околиць по Росі, і ради української мови, і ще й через те, що в Білій Церкві я почував себе як вдома, бо це місто чисто національне, невважаючи на 600 душ католиків, чи поляків, як їх там звуть (хоч вони сливе усі чистого українського роду, бо міщани, а найбільше простіші навіть не вміють балакати польською мовою), невважаючи навіть на жидів, бо усі жиди одзиваються до мене щиро народною мовою. Навіть деякі й без акценту. Через це я більше вподобав білоцерківських жидів, ніж отих туполобих киян, з котрих тільки часом дехто і то ненароком обізветься до мене українською мовою. Хоч вони усі чисто знають українську мову і вміють нею балакати, але чомусь не хотять, чи гордують, чи нехтують нею, вже й сам не вгадаю. Не люблю я через те киян. Люблю тільки Київ за його гори, Дніпро та чудову місцину, чудові вигляди, куди ні кинь оком. Шкода тільки, що на такій місцині вгніздилось якесь байдужне ще й збите з пантелику залюдніння, котре ще й балакає якимсь жаргоном, як кажуть великороси, “мішаниною французького з нижегородським”, себто по-нашому сказавши, мішає горох з капустою, а селян та селянок вже зве “чохлами та хохлушками”, чого ще не було в Києві тоді, як я вчився тутечки в школах. Та, одначе, Ви й самі це добре знаєте, бо були в Києві і бачили тих киян та киянок. Навіть коли я проходжу коло літнього театру в садку, де стоїть юрба актьорів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не українською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штучництва мають хлібець, ще й добрий,– і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові. Ви добре зрозуміли значіння слова сутнота, котре я кинув в своєму

366

оповіданні під заголовком “Без пуття”. “Сутнота” – це те, що по-церковнослов'янському существо, або все сущеє на світі взагалі. Я не вживаю слів, які в нас теперечки вживають в письменстві: істота, істнувати. Чогось вони мені здаються непідхожими під народну мову, хоч в одному оповіданні Марка Вовчка і трапилось слово стота. Оце слово чомусь мені здається більше народним, ніж з приставкою. Є в народній мові слово животіти (существовать). Приміром, коли питаються в кого, “Як живете, як ся маєте?”, то часом одповідають: “Ет! не живемо, а тільки животіємо!”, себто: тільки существуем на світі. Але слово животіти можна прикладати до живих створіннів, а про неживих – не можна сказати, що вони животіють. Я вживаю в такім разі слово сутніти (з таким суфіксом, як чевріти, чучверіти, жевріти) – сутнію, сутніє, сутніють (од кореня суть, суще). А загальний йменник буде сутнота, бо народне слово животйна не назначує усіх створіннів, а тільки “живих существ”. Та й в наші часи його вживають для назначіння звірів та худоби, як і в великоруській народній мові слово животина значиться – животное, ще й вживається, як лайка: “Эх ты, эдакая животина!” Цебто худобина чи коняка.



Моє оповідання “Без пуття” – це пародія на декадентство та символізм в письменстві, котрі мені зовсім-таки не припадають до вподоби, і разом з тим це сатира на недоладне й безладне в деяких фамиліях, яке вже трапляється в нас подекуди, та на деяких сучасних киян. Мушу признатись, що ті всі дрібні чудасії, які побачите в оповіданні, всі дочиста нахапані й списані з натури, які вони нібито ні дивовижні, окрім хіба самісінького кінця, чи закінчення, скомбінованого та стуленого, як умови від усього переднішого... хоч і тутечки є багато дечого, що мені доводилось бачити на свої очі на своєму віку.

1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка