Наукова думка



Сторінка3/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

28

вепської позоставались тільки старі діди, баби та калікуваті люди, нездатні до важкої праці.



Отець Ігнатій Мацькевич жив небагато в Каневі. Місто було мале. Його жінка була нехазяйновита, любила гостювати, любила світську і більше од усього офіцерську компанію, била байдики, шукала розваги, їздячи по селах в гості, на весілля та храми. Мацькевичеві довелось ховати нашого поета Тараса Шевченка, як на пароході привезли його в домовині в Канів. Мацькевич пошанував поета чудовою промовою, оповідаючи про його гірку долю в час його живоття, котра не покидала поета до самої могили на Монастирській горі в Каневі, де в давню давнину були поховані три перші українські козацькі гетьмани.

Після виїзду Мацькевича на місце інспектора училища був присланий вже немолодий чоловік, якийсь Страхов. Здається, що він був засланий в нашу богуславську глушину на покуту за потяг до горілки з якоїсь далекої північної губернії. Це була людина неприємна, сувора, часом криклива, часом жартівлива. Він таки добре йипивав і приходив до нас, оДвідуючи учеників на квартирах, смикнувши з кварту горілки. Він був сухорлявий, високий на зріст. Широка сиза шинеля з довгим дармовісом (коміром) на плечах теліпалась на йому, неначе була напнута на кілок. Він скрізь ходив з товстою сучкуватою палицею в руках з міцного грушевого дерева. На виду він був жовтий, завжди ніби заспаний, і тільки його темні карі очі блищали, наче іскри під чорними тонкими бровами. Чорне кудлате волосся на голові й борідці, здається, ніколи не було зачесане, і з цієї причини він здавався нечепурним, не похожим на пана. Він мав житло в монастирі зараз за брамою. Вранці, як нам траплялось йти коло одчиненої брами, ми бачили, як він в халаті, підперезаний шнурком, рубав дрова навіть в неділю до служби божої, що нас малих дуже дивувало, а сільські баби й молодиці, що приходили з околишніх сіл говіть в монастирі, тільки очі витріщали з дива, що якийсь пан рубає дрова в неділю та ще й до служби божої.

Цей новий у нас інспектор карав усяких провинників школярів тільки в суботу щотижня: по давньому звичаю “давав суботників” тим школярам, котрих записував у журнал так званий “церковний старший”, один з синтактиків, тих, що в церкві в рядах розмовляли або сміялись, або тих, що сам інспектор ловив у “лужку” коло самого

29

монастиря, де вони гуляли після уроків надвечір і не вчили уроків, сидячи дома. Страхов не вдоволявся поляпасами по морді та потиличниками й стусанами, як робив вчитель К....ИЙ, котрий, одначе, ніколи не посилав учеників “до порога”, щоб цензор (кат) дав там лозою кілька різок. Він в суботу після уроків викликав провинників в широкий коридор між чотирма класами, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам “давав палі” по долонях учеників не тонким кінцем лози, а товстим кінцем міцно зв'язаних паличок лози, щоб було дошкульніше. Він лупив по маленьких долонях так, Що школярі аж вищали, аж присідали од болісті. Як долоня ставала червона, він кричав навіжено: “Давай другую руку!” – і лупив по другій долоні. Менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок заливався слізьми. Решта учеників По одчинених класах слухала ті крики, неначе в Дантовім пеклі крики тих грішників, котрі пеклись на червоних розпечених залізяках решотках. Скінчивши те катування, інспектор випускав з класів усіх школярів. Вони розходились по своїх житлах і голосно плакали, а квартирні хазяйки обливали їм долоні холодною криничаною водою, щоб вгамувать крики, стогніння й сльози. В декотрих долоні напухали так, що вони кілька день потім не могли писати й насилу могли за вечерею держать ложку в руках.



Недурно ж старші, синтактики, ті, що пам'ятали ще переднішого інспектора Ігнатія Мацькевича, згадували його й споминали його добрим словом за його м’яку, добру й делікатну вдачу. І справді, Мацькевич – це був, врівні з цим катом, ніби джентльмен, котрий ніколи не лупив би учеників сам та ще й таким нешляхетським струментом, як різка з лози... як лупив цей “Глек Макітрович” за якісь малі дитячі провини школярів-дітей ще недорослих, як за царя Миколая І офіцери лупили немилосердно різками солдатів. Недурно ж при цьому інспекторові чимало менших школярів тікало додому до батьків в ближчі села. Батьки привозили їх знов, а смотритель, ігумен Феодор, приймав їх і не дозволяв карати за таке школярське проступство, одсилав їх на квартири, напутивши ласкавим напутінням, щоб вчились та не втікали додому до батьків, бо треба ж доконешно вчитись у школі, щоб стать просвіченою людиною, а не зоставатись простим чоловіком на все живоття, щоб не довелось потім згодом “пасти свині та вівці”, як він казав.

ЗО


Якось раз вже перед покровою хазяйка подала нам на полудень чималу миску холодцю з свинячих ніжок. Тільки ми сіли за стіл і всі десятеро почали їсти холодець, несподівано увійшов в кімнату інспектор в шинелі з товстою палицею в руках і в картузі. Ми всі встали й поклали ложки на широкий складчастий, з двома висунутими крйлами по боках стіл.

– Усі вдома? – спитав він в високого синтактика, що був старшим на квартирі, Лисянського.

– Всі дома, – одказав Лисянський.

Страхов полічив нас, тикаючи пальцем на кожного, як лічать кури або качки в той час, як вони допались до свого поживку й натовпом похапцем дзюбають його й ковтають, заплющивши очі. Потім він придивився до миски і вгледів, що ми полуднуємо холодець.

– А вы едите холодец!... Но вы не солили его,. – промовив він. – В вас на столе нет соли, а без соли он не вкусен. Вот я вам посолю его.

Він витяг з кишені в штанях табатирку, одчинив її й почав посипати холодець табакою. Потрусивши холодець по всій мисці, він зачинив табатирку й сховав її в кишеню та й пішов мовчки з хати. Ми всі повитріщали очі і тільки з жалем дивились на потрушений чорною табакою холодець. Старші ученики переглянулись і осміхались один до одного. Ми шкодували й скривились, бо пересвідчились, що наш смачний і тривний полудень пропав од якогось вередування нашого начальника.

– Чи пак він не п’яний часом сьогодні, що вчинив таку штуку? – обізвався з сміхом Лисянський.

– Може, й п'яний, а може, це в його такі жарти, – сказав хтось з-за стола.

Покликали хазяйку. Вона зирнула в миску, придивилась і побачила, що табаки так багацько зверху, що й ложкою не можна її зібрать. Ми мовчки дополуднали шматками хліба, що зостався на столі, не потрушений табакою. Хазяйка з злістю викидала холодець у помийницю, тільки здвигнувши плечима од таких примхів інспектора. Мабуть, він хильнув горілки так, що в його голові змішалося докупи уявлення солі й табаки, що йому здавалось, ніби в його кишені в табатирці й справді була сіль, а не табака.

Вже була осінь. Після дощів, туману та сльоти й негіді почались маленькі морози й випав маленький сніжок. На пилипівчані заговіни була чудова погода, суха, з малень-

31

Ким бадьористим Морозцем. Заговіни трапились в суботу. Наша хазяйка, богобояща удова Гапка Шульга, з своєю небогою Палажкою, вже дохожалою дівкою, зготували нам вечерю: наварили холодцю з свинячих ніжок з часником і напекли млинців на салі і, як звичайно робилось, подали до млинців кожному з нас присмажені шматочки сала. Ми посідали за стіл, їли млинці, хапаючи їх з великої миски й прикусюючи для присмаки подовжасті чималі шматочки ніби вишкварок. Після цього вона поставила на стіл холодець. Ми усі згадали переднішу оказію з холодцем і з тривогою поглядали на двері. На нас усіх найшов острах, що от-от несподівано одчиняться двері, і в покої ускочить інспектор з страшною табатиркою в руках і знов збавить нам другу смачну потраву та ще й останню до самого різдва. Старший квартири Лисянський похапком підвівся з стільця, прожогом кинувся до дверей і защепнув защіпкою двері. Як тільки защіпка клацнула, неначе зубами, усі ми стали бадьористі, забезпечені од страшної табатирки, й уплітали холодець, аж за вухами лящало од напруження в щелепах.



Після вечері й молитви вже ми всі пороздягались і думали лягати спать. Але в той мент між старшими синтактиками почалась розмова, щоб пробігатись та трохи протруситься після важкої вечері, щоб лучче спалось після млинців. У двох других покоях було поночі, в одчинені двері сипався світ повного місяця: там було ясно, мов

удень, ясніше, ніж в нас у великій кімнаті, де ледве блимала світлом одним одна лойова свічка. Ясна ніч, місячне ясне проміння в вікнах двох інших покоїв, очевидячки, дратувало уяву старших школярів, вже сливе паничів кавалерів.

– А знаєте що? – обізвався наш старший, – а пробігаймось оце до училища та побачимо, як гарно світить місяць коло училища та в монастирі. Прогуляємось так, як сидимо, в самих сорочках і босі.

– А справді, побіжім на прогуляння. В цей час наш інспектор за брамою вже хропе на подушках на всі застави, – додав Василь Левицький Гаврилович, батько відомого в наш час Миколая Васильовича Левицького, що в Ялисаветградщині заводе кооперативні спілкові хазяйські товариства.

– А ну, усі гуртом! – гукнув Лисянський й раптом одчинив двері в сіни, а з сіней у подвір'я. Ми усі, як стоя-

32

ли в самих сорочках і босі, так і шугнули в двері за своїм приводцем, мов вівці за бараном, вибігли за браму й, мов та зграя горобців, побігли попід високим барканом стежкою до училища.



Стежка було потрушейа дрібненьким сніжком, котрий попримерзав до тоненької кори з льоду. Було видно, як удень. Місяць був повний, білий, неначе висів високо, високо в темно-синьому небі, неначе одлип од неба й плив у небесному просторі. Над нашими головами біліли густі гілки берестів, висунувшись з-за довгого баркана з чернечого садка, й біліли легеньким інеєм. Ми катали швидко, прудко, мов шугали якісь білі птахи й миготіли темними тінями на помальованому баркані, неначе за нами (бігли! слідком чорні чортики.

Ми ніби на крилах долетіли до училища й спинились. Я кинув очима на низ од училища в темну долину, де під горбами був лужок, і тільки тоді опам'ятавсь і почутив” що мені холодно в босі підошви, що холод неначе коле в пальці, мов колючками, а я біжу по колючках. В здоровецькі високі вікна світив місяць так ясно, що було видно білі груби. Проміння сягало через класи.

– Як ясно всередині, в класах! – обізвавсь Лисянський нишком,– може, там оце злетілись відьми на бен-, кет на свої заговіни.

Я зирнув на ясні вікна, і мені вмить уявились відьми в білих сорочках, що п’ють молоко з дійниць. Це уявлення навело на мене страх. Я рушив ногами і втікав.

Ми раптом всі в одну мить повернулись назад, мов по чиїйсь команді, й дременули, з ляку од тих відьом, що було духу до квартири. Я тільки примітив, як на Росі на водоспаді в шумі по каміннях неначе плигали білі зайчики й стиха лисніла й булькала вода в глибокій долині в Росі. Холод ліз під сорочку й штанці. Ноги хололи й мерзли.

* Тим часом хазяйка, сидячи в пекарні, примітила, що в покоях стало одразу тихо. Вийшла вона в сіни – сінешні двері стояли одчинені навстіж. Вона пішла в покої, там сидів тільки Мася Коломацький на ліжку і думу думав.

Вона вернулась у сіни й зирнула на подвір’я, де було ясно, як удень. В той час в одчинену браму несподівано влетіла, мов зграя білих голубів, [юрба], катала бігцем до дверей та шугнула в двері в першу кімнату повз хазяйку, навіть не примітивши її в темних сінях, й ніби нишком

З – І. Нечуй-Левицький, т. 10.

33

розбіглась по покоях. Усі школярі неначе попадали на ліжка, й позіакутувались з головою в теплі укривала й притаїлись, бо їм аж [дух] забила прудка біганина.



Хазяйка увійшла в велику кімнату, де на столі горіла свічка і де спали старші ученики, і обернулась до ліжка, на котрому лежав старший квартири Лисянський, ледве одсапуючи.

– Де це ви були? Куди ви бігали? – питала вона в Лисянського.

– Та це бігали до училища на прогуляння після заговін, щоб протруситься трошки після млинців, – обізвався він голосно з-під укривала.

– Ой боже мій! Хіба ж пак вам дня мало? Хіба ж ви не нагулялись удень, щоб бігти на прогуляння ще й уночі та ще на морозі. Ти ж старший, а певно, дав привід і малим. А що буде, як вони, борони боже, оце послабнуть, – бідкалась хазяйка, стоячи коло порога, згорнувши руки на грудях.

– А хіба ж я звелів бігти за мною? Я й більші змовились пробігатись, а малі й собі поохотились бігти та так і шугнули за нами. Хто ж їм давав привід або загадував бігти за нами. Не поохочував же я їх до прогулянки. А як послабнуть, то я тому не буду винен, – виправдувався Лисянський.

– Боже мій милий, боже єдиний! Не дай, боже, як начальник (ігумен) дізнається за цей вчинок. Він же дав мені приказ, щоб я доглядала отих дітей, як рідних. Спаси ж їх од нещастя, од усяких слабостів, од кору й поговору, – сказала Гапка, перехрестившись до образів і важко зітхнувши, вийшла з кімнати й рипнула дверима в сінях, закрутивши завертку коло дверей.

Наша хазяйка й справді доглядала малих школярів і щиро піклувалась за них, як піклуються усі сільські молодиці своїми малими дітьми. Вона щосуботи, пр народному звичаю, готувала митель, гріла окріп, кликала малих у пекарню й наливала митель у дві миски й вкупі з своєю небогою Палажкою мили нам голови й вичісували густим гребінцем, щоб не завелась нужа. Декотрі старші школярі вже нехтували цей народний звичай, але декотрі з них ждали своєї черги в пекарні й так само мили самі собі голову. Після того Гапка давала нам чисті сорочки. Палажка, як дівка, мила й собі голову, бо на селах усі дівчата щосуботи повинні доконче мити голови й заплітать коси,

34

але хлопці вже нехтують цей звичай, як і не молоді молодиці.



Гапка Шульжиха дбала за чистоту й чепурність покоїв, чепурила покої, щосуботи мазала діл і підмазувала білою глиною стіни коло кожного ліжка.

Нас харчували добре. Різник єврей в м’ясниці носив яловичину з містечка на борщ, а в неділі й на святки нам давали на другу потраву печеню з картоплею, а не кашу. Тоді за яловичину платили по три копійки за фунт, а за баранину платили одну копійку сріблом, цебто два шаги. На полудень давали шматок хліба й шматочок сала, а на вечерю варили куліш або галушки з салом. На снідання давали тричі на тиждень млинці з салом, а тричі варили куліш або давали лизанки, цебто варяниці з салом. Нас годували дуже добре. Батьки наші приставляли в квартири харчі натурою, кілька пудів борошна пшеничного та житнього, крупи, пшоно й сало. Усі хазяйки на трьох монастирських квартирах були надзвичайно чесні і богобоящі: вони не крали ні жмені борошна або крупів, ні сала. Усі вони були вЖе не молоді удови з близького сёла Карапишів з сім’ї Шульгів. їх було три сестрі. Усі вони, як і їх небоги, не молоді вже дівчата, служили без плати за службу, тільки за харч та одежу, котру справляв для них економ на монастирський кошт. Усі вони давали обітницю послужить богові за спасіння душі, бо в монастирі можна було часто ходити до церкви, де щодня була одправа, правили службу божу щодня. Найменша з трьох сестер Текля була письменна й не схотіла виходити заміж. Вона довго була за хазяйку на монастирській квартирі, але була така хазяйновита й правдива, що ігумен настановив її за начальницю монастирської палати. Палатою звали велику дубову комору, котра була збудована за нашою квартирок) в садку, великому, як парк, недалечко од ігуменського дому. В цій коморі з ганком з східцями, були засіки з борошном, крупами, пшоном, діжечками з медом, олією, з оселедцями, всім, що було потрібно для трапези, для харчі задля братії. Ігумен не дуже-то йняв віри ченцям, послушникам-слимакам, котрі часом потаєнці ходили в шинк до Берка коло греблі млина, і йняв віри тільки Теклі. Вона жила в пекарні, видавала провізію для чернечої трапези і всім правувала, що стосувалось до харчів у складі в палаті (коморі) й до готування обіду й вечері в трапезі. Довго послуживши в монастирі,

З*

35

Текля постриглась в черниці в панянському Іржищівському монастирі, жила довго й не так давно вмерла.



Палажку, небогу нашої хазяйки, вивчили читати ученики, а найособливіше менші. Проказував їй буквар то один, то другий, і вона втямила цю премудрість письменства. До Гапки часто приходила на прощу, щоб говіть в монастирі, ще одна її небога, вже немолода Текля. Це була таки красуня з чорними очима, з тонкими, неначе намальованими на білому чолі, бровами, біла на виду, неначе панянка. Батько її був заможний. Багацько парубків сватали її, але вона не схотіла виходить заміж. Вона була письменна, читала дуже добре псалтир. Вона зав’язувалась чорною хусточкою, спустивши довгу товсту косу на плечі, бо, певно, мала природжений потяг до монастирського життя, святості. Цей світогляд опанував усю її душу й вів до вищого ідеального життя, котрого вона не знаходила в сім’ї свого батька. Сідаючи за стіл до книжки, вона кожний раз висмикувала з рукава хусточку й передніше стирала місце на лаві, а потім сідала й читала книжечку під заголовком “Сердце человека”, де було на одному листку велике серце грішника, в котрому чорними силуетамиобвідами були намальовані чорти усякових різних людських гріхів, з написами над кожним якогось гріха, а на другому листкові був попереду намальований янгол з крилами серед проміння навкруги його, а кругом його через лінії обвіда серця втікали чортики гріхів, неначе плигали через тин.

Ця красуня читала, а хазяйка й її небога сиділи коло стола й вважливо слухали, підперши щоку руками і обпершись ліктями об стіл. Ці чортики в серці були для нас малих дуже смішні, неначе рогаті кози, що ніби скакали й брикались цапиними ніжками на городі, і нам ці обтілені людські гріхи були зовсім не страшні. Старші школярі сміялись і навіть жартували й знущались, вигадуючи усякі смішні вигадки.

В той час, як ми прибігли од училища й лежали на ліжках, позакутувавшись з головою, мені було чуть, як хазяйка розмовляла з Лисянським, бідкалась та казала йому усякі нарікання і напуті, несподівано спало на думку, що то буде нам, як часом інспектор дізнається за наше прогуляння вночі. Адже ж нас ждуть його страшні палі лозою по долонях. Але я швидко нагрівся й заснув якимсь тривожним сном, і мені снились чудернацькі сни, ніби я

36

блукаю за барканом по горі й бачу якісь дивовижні картини на Росі й за Россю на широкій подовжастій горі. В шумі і далеко по Росі неначе плигали безперестанку білі зайці, неначе з дна виринали білі баньки та дрібні бульки, ставали зайцями й плигали за водою без кінця. Місяць котився високо в небі, неначе котився круглий золотий глобус. Гора була біла, а коло неї виступав високий круглий горб, мов паляниця, вкритий чорним лісом, а над лісом крутяться чорні галки та ворони. От я неначе йду в клас, одчиняю двері, а за партами сидять відьми в довгих білих сорочках. Коси в їх розпущені й спадають на плечі, а перед ними замість чорнильниць стоять дійниці з молоком. В вікна світить ясний місяць і обливає ці білі постаті золото-жовтим сяйвом. Мене бере страх. Я, певно, перевернувся на другий бік. Моє ліжко було маленьке, неначе колиска, а діл, певно, був нерівний, трохи спадистий, бо ліжко одразу перекинулось, і мене вкрили дошки з укривалом та подушкою. Я прокинувсь і не знав, що зо мною трапилось: чи відьми мене кудись кинули, чи завалився на льоду на скобзалці.



Ця третя кімнатка, де спав я та Петро Дашкевич, син товариша мого батька, і Мася, була рядом з пекарнею, довга й вузька. Двері в пекарню були одчинені. Стара хазяйка, мабуть, ще не спала з журби та неспокою через наш вчинок. Вона зараз увійшла в кімнату, куди через вікно світив місяць, і побачивши, що я перекинувся з ліжком, зараз поставила ліжко, помостила дошки й сінник, а я поклав подушку й ліг. Вона полапала мій лоб, чи він гарячий, і спитала в мене, чи я не заслаб. Я сказав, що я здоровий, і бебехнув на подушку та й заснув одразу так міцно, що мені вже не ввижались ні відьми, ні білі зайчики на Росі. Ми всі вранці повставали здоровісінькі. Ні в кого не було навіть нежиту в носі. Тільки в нашого старшого Лисянського кілька день боліло одно коліно й вище од коліна в кул.ьші (ляжке), і він трошки, днів зо три [хворів]. Про наш вчинок ніхто не дізнався. Знала тільки про це стара хазяйка та повний місяць, але вони обоє за це нікому не сказали. Бовкнув дзвін в монастирі, і ми всі, вмившись, побігли в училище, щоб ставати в ряди та йти до церкви, бо до служби божої нам не готували снідання.

– Чи ти пак чув уночі, як я перекинувся з ліжком?– спитав я в Петра Дашкевича перед обідом, як ми вийшли

з церкви.

37

– Нічогісінько не чув, як перекинулось з тобою ліжко. Я спав так міцно, що вранці через силу продер очі. Тільки мені все здавалось, що я спускаюсь вночі на саночках з гори; саночки перекинулись, а я все кочусь з гори кудись наниз, – промовив він.



– А мені снилось, що я вдома в садку рву червоні яблука та їм та й їм і ніяк не наїмся, – обізвавсь Мася з кутка.

– Оце значиться, що тебе вчитель виб'є різкою, – додав Дашкевич в жарти, – бо як комусь присняться яблука, то в той день доконешно виб'ють в класі різкою. Начувайся, Масю, заздалегідь, вчи уроки добре, бо буде тобі біда.

III

Одначе така біда не трапилась Масі. Наш вчитель К....ий зайняв парафію свого батька, оженився й поїхав до Києва висвячуватись на священика. Так ніколи нікого не бив лозою в класі, хоч був палкий на вдачу й скуб школярів за чуб та за вуха. На його місце перейшов в нашу інфіму з свого заправляльного класу вчитель Черняк, високий, чорнявий та з рум'янцем на щоках. Цей Черняк був



4 тихий на вдачу та поміркований – ніколи не сердився на школярів, не верещав, мов навіжений, як передніший вчитель. Він не вибив різками ні одного з нас, навіть не сердився, ніколи не скуб за чуб. В йому була примітна навіть якась тонка делікатність та звичайність заможного пана. Він сам на уроках співів по “Обіходові” співав гарним тенором і поохочував нас співать. Ми з охотою цілим класом співалй, аж кричали усі, мов навісні дівчата на вулиці ввечері.

Повчившись ще рік у Черняка, ми усі перейшли в середню інфіму. Перевели в цей клас Якима Нетупського. Але згодом його батько взяв його з училища з тієї причини, що він став вже дорослим, а латинська та грецька мова не потрібна задля його як будущого заступника чи настоятеля на місце дяка в Таращі, як гадав старий батько. Його гадка справдилась, бо старий батько довго слабував, і син зайняв його місце ще за його живоття. Ми всі шкодували, що не буде вж£ кому в класі чинити нам пера, як чинив їх дядько Нетупа.

В середньому класі було два вчителі: Креховський та

38

Лихнякевич. Креховський був вчителем грецької мови й катехизису й св. історії, а Лихнякевич – латинської мови й інших наук. На моє щастя, в училищі трапились гуман* ні й добрі вчителі. І ці два вчителі за ввесь курс класу (два роки) не вибили різками ні одного школяра! Обидва були зовсім культурні люди, гуманні вчителі, з, охотою і вважливістю вчили кожного з нас, були ласкаві до нас, а особніше Креховський. Він був невисокий на зріст, чорнявий, з чорними вусиками, з карими чималими блискучими очима, такими добрими очима, з таким ласкавим поглядом, якого мені потім на віку не доводилось бачить. Але на виду він був блідуватий. Зародок якоїсь хвороби, певно, вже тоді був у нього... Лихнякевич був схожий на випещеного веселого пана, високий, гарний, з веселими чорними очима, з високими тонкими бровами, котрі при осміху неначе сунулись ще вище, як тільки од сміху блищали його білі рівні зуби. Він любив заводить в місті знайомства по сім'ях урядовців та офіцерів, і до його залицялись не тільки панни, але й панії і запрошували часто до себе в гості. Креховський любив самотність і все сидів за книжками, а ввечері влітку любив ходити понад Россю стежкою, а найбільше на широкі луки понад Россю, де попід лозами та вербами вилася стежка до самого села Хохітви. Йдучи проз наше житло на углі баркана, він часом мене й Дашкевича брав з собою і, певно, з нудьги балакав з нами, розпитував, з яких ми сіл, і, як вчитель географії, оповідав нам [про] зорі, про місяць, що зорі – це такі ж самі сонця, як і наше сонце, тільки вони так далеко од нашого сонця, що здаються для наших очей тільки блискучими свічками, що мигтять високо в небі, але кругом їх певно й без вагання можна гадати, обертають такі ж землі, як і наша земля. Ми обидва мало йняли віри цьому, бо не розуміли здогадів астрономії, до котрої ми ще розумом не доросли. Але як він показав нам вечірню зірку, велику, як м’ячик, що стояла на небі над Россю, і сказав, що вона така ж достоту, як і наша земля, сусіда нашої землі, ближЕча! до сонця, ми пойняли йому віри, бо ця аврора була велика, як блискучий кулак.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка