Наукова думка



Сторінка32/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   48

Але що робити з йменнями пророків в Кулішевому перекладі, переложених єврейською фонетикою в староєврейській формі? Такими йменнями, як Цхарія (Захарія), Обадья (Авдій), коли б часом не налякати нашу громаду. Коли б часом і духовенство не спротивилось. Бо громада і на Україні і в вас в Галичині вже звикла до ймениів, 'як вони пишуться в “Святцях” та вимовляються в церкві в церковних книгах. Як на мою думку, то треба б доконче змінити їх на звичайно вживані в нас форми. Прихильники та хваленики українського письменства зви-

392

чайно пережують і це, але коли б часом громадянство не стало гопки та не витріщило очей, як корова на нові ворота... що через цю новину не впізнала хазяйського двору.



Добродійка Кулішева писала до мене, що Ви недавнечко їздили до Відня подавати міністрові меморандум за заснування українсько-руського університету в Львові. Великий спасибі Вам за це! Чи пак швидко розпочне Британське біблійне товариство друкування нашої “Біблії”?

Зістаюсь з щирим поважанням до Вас

Іван Левицький.

Мій адрес той самий:

Новоєлисаветинська, Кз 19,

Ів[ану] Семеновичу] Лев[ицькому].

Київ.

95. До Бориса Грінченка



10 лютого 1902 р. 1902 року 27 січия.

Високоповажний Борисе Дмитровичу!

Недавно я одібрав од д. Кулішевої лист, написаний, певно, хапком і дуже неясний, щодо справи рукописів св. письма. З її листа я довідавсь, що д. Пулюй ще й до того часу не віддав рукописів Міллярдові і написав секретареві Міллярда, що як він не передасть їх до 15 січня в Відень, то вважатиме контракт за неважний. Я вже давно чув од д. Лисенка, що рукописи вислані усі, а д. Куліш писала мені раз якось, що, мов, от-от буде висланий останній рукопис... А тим часом правдивої звістки про те, що усі дочиста рукописи вже вислані, я не мав. Бо чутки бувають усякові; їм дійсно не можна йняти віри. По тонові листа д. Кулішевої можна було гадати, що є якась притичина, що, може, не усі рукописи вислані д. Пулюєві. Та, сказати по правді, тон листів до мене д. Кулішевої буває часом такий мрійний, що я не розберу, чи то вона пише про факти, чи про свої мрії. В одному листі, приміром, вона пище так: “машини стукотять, гуркотять. От-от незабаром і візьму дитину моєї дружини на руки...” Я й пишу до неї, чи не писали часом до неї, що вже розпочато друкування біблії? А вона мені одпо-

393


відає, що “то мої тільки мрії”. Мені ж в цій справі цікаві не мрії, а факти, та ще й дуже дійсні. Тут мріями не покрепишся й не здобрієш!

З щирим поважанням зістаюсь

І в. Левицький.

Київ.


96. До Івана Белея

26 лютого 1902 р. 1902 року 13 лютого. Киї

Високоповажний добродію!

Великий спасибі Вам, шановний пане Іване, що Ви згодились надрукувати “Князя Єремію Вишневецького” в додатках до “Діла”, і спасибі Вам за Ваш лист до мене. Лист Ваш, промкнутий наскрізь теплим почуванням та згадками про минувші літа, заворушив і в мене приємні згадки про Вас, про Львів, про давніх львівських знайомих... з котрих декого вже й на світі нема. Насамохіть вирнули згадки, як я, передніше шістнадцять років, їздив двічі на води в Щавницю і, їдучи в Карпати і вертаючись, кожний раз заїжджав до Львова на три й чотири дні на одпочинок: пригадав я, як з Вами й д. Франком ходили на Замкову гору, пригадав, як заходив на вечірок до небіжчика Гладиловича, до о. Омеляна Огоновського, до д. Вахнянина, як з небіжчиком Кониським ходили на публічний іспит в дівочий інститут, як прибув на іспит митрополит Сільвестр Сембратович, як поперед нас на стільцях сидів Площанський, редактор москвофільської часописі, і все балакав з своєю жінкою польською мовою між усім громадянством, що все говорило українсько-руською мовою, і тільки ці двоє прихильники російської мови уперто балакали посольській!; що мене незвичайно збентежило і вразило. Пам’ятаю, як ми надвечори вийшли з іі[н]ституту і в гурті громадян гуляли по інститутському здоровому городі, де саме цвіли троянди. “І широкую долину, і високую могилу, і вечірнюю годину – не забуду я”г як казав Тарас Шевченко. І це все й досі неначе уявки стоїть перед моїми очима. І приємні згадки про львівців несамохіть виникають рядами, наче перед очима манячать... І все то були люде чесні, великі трудовники

394

коло національної справи, що несли на своїх плечах дві праці: одну службову, скарбову, другу приватну, національну. І через те підривались і занепадали на силах не в свій час. Багатьох з тих чесних трудовників вже нема на світі. Земля над ними пером! І добра пам'ятка потомків... Незвичайно мені жаль, що й ви вже помарніли, й посивіли, і їздите на води в Карльсбад. А в Галичині дуже й дуже багато потребується трудовників, щиро прихильних до народної й національної справи, та ще в теперішній час, коли зайшла справа про українсько-руський університет у Львові.



Здоров’я моє ще, до котрого часу, мені служе, і служе непогано, хоч і я вже підтоптався, бо хоч голова несива, але борода вже аж біла. Ото тільки шкода, що ви, добродію, так завчасу занепадаєте на здоров'ї.

Рукопис “Князя Єр[емії] Вишневецького” я вислав поштою вчора. Вибачайте, що дуже позамазувана й посправлювана. Наші історики знайшли, що початок повісті, про молодечі Єреміїні літа, виходе блідуватий та нуднуватий, і я повикидав усе, що стосувалось до виховання і дома, і в колегії єзуїтській у Львові. Палац ЕреміІ в Лубнах я скопіював з стародавнього палацу XVIII віку Радзивілового в м. Білі Седлецької губіернії], бо я ще застав ту озію цілісіньку, навіть з виліпленим суфітом в здоровій залі, а колегію у Львові скопіював з колегії й монастиря в Дрегочині Гродненської] Губернії], де вони стояли цілісінькі. Зразець кохання Єремії, цього психопата, я взяв з Наполеона І, схожого на вдачу з безглуздим Єремією. Бо як Наполеон І був в Єгипті, і йому раз за обідом впала в очі одна генеральша, то він одразу спахнув, зумисне перекинув їй на коліна графин з водою, і як вона побігла до другого покою, він вхопив серветку і побіг слідком за нею... Але на цьому його любов

і спинилась. Так він і з Жозефиною оженивсь. Раз стрів він на вулиці маленького гімназиста незвичайно гарного. Питає його, чий ти? Він каже, що удови генеральші Богарне. “Веди мене до мами!” – каже Наполеон. Євгеній Богарне привів його до свого дому, і... Наполеон оженився з Жозефиною. Але певно той спах кохання швидко й минув, коли він без жалю згодивсь розвестись з нею.

Редакція “Київської старини” не зохотилась друкувати моєї повісті через отого Корзона і каже мені, щоб я видав її навіть не під своїм йменням, маючи на увазі, що

395

польська критика паскудитиме моє ймення, хоч... як мені здається, їй нема чого чіплятись, бо Єремія був же не поляк, а чистий українець, а тільки, знайшовши свій ідеал в Польщі і привілеях польської шляхти, став перевертнем і одкаснувсь од демократичної тогочасної України ще і пролив багато української крові, певно, стільки, скільки козаки пролили польської в Полонному та в Барі. Але мені байдуже, коли на мої плечі посиплються усякі вдари. Та й хто з поляків повість читатиме?



В останні часи нові товсті наші книжки пішли в громадянство дуже добре. Оце позавчора казав мені д. Карпенко-Карий, що він видав своїх утворів 3000 пр.1 і за п’ять років розійшлось 2400 і зісталось тільки ще 600 прим. Д. Грінченко публікує, що незабаром вийде здоровий том його драматичних утворів. “Вік” 1-й т. розійшовся за сім місяців в скількості 1600 примірників. Щасти, боже, так і надалі! Друге видання моїх “Хмар” не пустила цензура. “Люборацькі” Свидницького і дві книжки повістів Шевченкових вже вийшли з друку. Друкується

2 і 3 т. “Віку”, оповідання Марка Вовчка, вірші Суданського і “Драми й комедії” Грінченка.

В Британського бібл[ійного] товариства д. Пулюй вимовив мені 10 пр. перекладу біблії. Візьміть од мене на пам’ятку в д. Пулюя один примірник. Як коли будете в Києві, прошу не минати моєї хати.

Зістаюсь з великим поважанням Іван Левицький.

97. До Бориса Грінченка

26 лютого 1902 р.

Високоповажний добродію!

Як тільки вийде том Ваших драм та комедій, покорно прошу негайно вислати мені в Київ. Ново-.Єлисаветинская уїлица], дом № 19-й.

З щирим поважанням

Іван Левицький.

Київ. 1902 р. 13 лютого.

1 В рукопису пар.

396


98. До Михайла Грушевського

28 лгй?Ьгь 1902 р. 1902 реку 1Ь ллтого.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Давно я збирався написати про одну річ, яку я надибав в “Літературно-науковому вістникові”, та все якось не було часу. В публічному відчиті, читаному в Перемишлі 2 січня 1901 року і надрукованому в 2-й книжці “Літературно-наукового вістника” під заголовком “На порозі століття”, автор промови, слідкуючи за рухом й розвитком українського письменства в першій половині XIX віку, пише, що й “Основа” в шістдесятих роках, і Костомаров, і Куліш не вважали за потрібне вироблення наукової української мови.., що “таку неясність в цій справі ми помічаємо і у Куліша, ба навіть і у Шевченка (з сього погляду особливо інтересний його “Дневник”)...”

Якось раз, бувши з одвідинами в Куліша в Варшаві, я розбалакавсь з ним про Шевченка і спитав в його: навіщо то Шевченко писав свої повісті по-російському? Чи він думав, що такі речі, як-от, приміром, повісті, не треба писати українською мовою, а треба доконче писати по-російській. “Де там! – казав Куліш,– Шевченко думав, що треба писати українською мовою не тільки повісті, але й усе. А писав він свої повісті для журналів, ради заробітку, бо в його засіб був малий. Писав він, як непросвічена людина, дуже поганою російською мовою, а я йому виправляв, бо без цієї поправки жаднісінький російський журнал не заходився б друкувати їх”.

Потім знов автор промови пише, що Харківський університет “засновано на гроші зібрані місцевою шляхтою, інститут зав’язано місцевим добродійним товариством з ініціативи славного Квітки... Але й університет, й інститут, і театр були російські...”.

Університет засновано геть-то рано, ще 1805 року чи що. Сказати що він був зовсім російський по мові, буде не зовсім докладно тоді, коли ще Карамзін, як пишеться в історіях руської літератури, тільки що вкладав й упоряджував російську мову (помер 1825 p.), а Пушкін ще не пускав на сцену великоруської мови м. Mogkbh... Щось воно та не так!

Мова та була ще Києво-ломоносовська, книжна, тільки з Великоруською вимовою, що й наддавало їй сутінок ве

397

ликоруський, але й та давня київська мова дуже далеко одскочила од народної української сільської мови. Пригадаймо, що в Києво-Могилянську академію приїхав перший професор з великоросів аж 1803 чи четвертого року, чи що... которий, певно, перший вже читав лекції живою великоруською мовою. Говорити про російську мову в Харківському університеті в такі ранні часи буде занадто сміливо... В другій половині XVIII віку священики подавали прошения до Переяславського владики Гервасія з Липовецького повіту на притиски ксьондзів. Ці прошения писані сливе ніби чистою російською мовою, чистішою, ніж в Тредьяковського. Але... де ж би вони вивчились мови російської, коли вони жили за границею, в Польщі і навіть ніколи й не чули російської чи великоруської мови? А діло в тому, що ще Єкатерина І звеліла професорам Києво-Могилянської академії вимовляти свою книжкову мову на російський спосіб... і вийшла з Києво-української мови – російська. Вона на простий спосіб присвоїла нашу вироблену мову собі... та й годі.



Винен я Вам, добродію, свою карточку. Давно не знімавсь, то й не оддавав. А це довелось-таки знятись, то й посилаю Вам.

Щасти Вам, боже, на все добре!

Щиро шануючий Вас

Іван Аевицький.

Київ.

P. S. Чи не провели б Ви до нас якимсь способом свій журнал?



99. До Бориса Грінченка

12 березня 1902 р. 1902 року 26 лютого.

Високоповажний Борисе Дмитровичу!

В “Причепі” слова, показані Вами,– це друкарські помилки в обох виданнях: замість каманом, треба було надрукувать калганом. Калган – це корінець рослини, схожий на хлапу або на солодкий корінь, а що таке бодян, то я й сам не тямлю, бо це слово приписано небіжчиком Кулішем. Я ні горілки, ні деяких настойок із-

398

роду не пив, то й не тямлю в них смаку. В “Світогляді”– каможну волу – це знов помилка друкарська, бо в Галичині часом не розібрали гаразд рукопису. Там повинно стояти – заїржавлену, калюжну воду, а може й каламутну. Але, надісь, повинно бути – калюжну воду, як-от, прикладом, кажуть – рінану, криничану або криничну (в Стеблеві кажуть криничину). Я сам не держав коректури, то й чимало помилок позоставалось в виданнях, ще й помилок дуже смішних. Прикладом, в “Старосвітських батюшках”, в тому місці, де описується образ Покрови, цей чудернацький утвір сільського маляра,– надруковано, що на патріархові омофор намальований, неначе дамка, а треба б було надрукувати неначе дошка (тертиця). Що подумають читальники про ту дамку на духовній особі, я цього на жадний спосіб не вгадаю. Є чимало й дрібніших помилок, як-от, пуля (в III т.) замість куля, і т. д., але без цього вже жадна книжка не обійдеться, як вівця найчепурніша без реп’яхів.



Щиро шануючий Вас

Іван Левицький.

Київ.

P. S. Чи пак не кажуть в Галичині каман замісць калган? І з цього могла виникнути помилка вже не друкарська.



1903 р.

100. До Михайла Коцюбинського

20 січня 1903 р. 1903 року 7 січня.

Високоповажний Михайле Михайловичу!

Нема що й казати, що Ви задумали добре діло – видати український збірник утворів. Цих збірників виходе тепер стільки, що з їх можна б зробити український журнал. Час би вже мати свій журнал,– та ба! Горенько наше! В Петербурзі неначе затялись – не пускати українських журналів та газет. Д. Рябошапка оце недавнечко їздив сам до Петербурга і – вхопив облизня. Не можна, та й годі! Хоч сядь та й плач! Хоч святого голубчика співай!

399


Я згоджуюсь з Вами, що українським письменникам не можна омежовуватись обписуванням одного селянського життя, і за це писав ще Дм[итру] Васильовичу] Марковичеві, як він мав на думці видавати збірник. Якби книжка призначувалась для селян, то це було б добре, бо селяни тільки й читають з цікавістю ті утвори, де описується їх життя й певно позіхали [б] з нудьги, якби їм довелось читати якогось, наприклад, “Кіна, або Генія розпусти”, або хоч би й “Евгения Онегина”. Так, надісь, позіхає з нудьги і наша просвічена верства, як читає утвори про народ...

А тим часом українська книжка в наші часи має багато інтелігентного читальника. Треба для нього постачати й утворів, де б було обписувано й його самого з шкурою та кістками, правдиво й реально, який він є. Змістом великоруських утворів натурально буде завжди великоруське життя з небагатьома винятками, як-от утвори українців: Потапенка, Дмитриевой, Бердяевой й годі. Інші великоруські письменники хіба часом випадком доторкнуться до життя нашого краю. Натурально, що нашим письменникам треба дбати про свій край, обписувати усі верстви, усе життя, усіх людей, які тільки є на території українського плем'я. Та ще й передніше давніші письменники, як-от Котляревський і Квітка, хоч-не-хоч, а при нагоді мусили заскакувати в панські верстви, писали то про офіцерів, то про губернаторів, то так, як кажуть, “до слова прийшлось”. Наша найновіша література обмежилась сливе винятково селянським життям може й через те, що ще в XVIII в. книжна слов’яно-малоруська мова, вже зовсім вироблена, стала вже далеко од народної мови, бо вища мова в книгах вироблювалась не з народного коріння, а з церковної мови. Ця мова так одійшла од народної, що вже письменники мусили писати народною мовою в тих випадках, коли в інтермедіях драм та містерій виводили на сцену селян. А як ще до того й Ломоносов зобрав вершки з цього нашого глечика й прилучив їх до великоруської підбійки, як з'явивсь на Україні цей язик в книгах, то Котляревський мусив вже обернутись до щиро народної мови в своїй “Енеїді”.

Я скінчив здорову повість “Неоднакові на вдачу”, але вона більша за “Причепу” і в збірник не влізе, бо здорова. Хотіли оце з неї надрукувати два уривки в Київському] збірникові, але вони, як вирвані зсередини, будуть незрозумілі, як звичайно бувають не до тями усякі шматки

400


та клапті. Теперечки послали в збірникові до цензури половину мого оповідання “Київські прохачі” – теж без кінця і просили, що як я скінчу нове оповідання про артистів (бо з наших повітів їх є вісім в операх, ще й капельмейстер в Петербурзі Помщанський), то щоб замінити уривок, посланий до цензури, цим новим оповіданням. Але цих оповіданнів в мене буде два. А я почав писати не п е рше, адруге. А друкувати треба їх вкупі доконешне, бо публіка не втяме гаразд, як надрукувати передніше друге, а потім перше. Між ними є органічний зв’язок. Вийде, певно, аркушів з 12. Може й для вашого збірника це буде занадто здорове. Я постерегаю, що на київський збірник не встигну увинутись. Певно, доведеться послати Вам. А тут ще й д. Літе пише з Одеси, посилаючи оповістку за надрукований збірник д. Вороного, щоб надалі заслати йому будлі-яку річ для дальшої книжки. Але до мая ще далеченько. Поживемо – побачимо та й поміркуємо.

Київський літературний збірник припав мені до вподоби своїм змістом. Зміст його таки добре –різноманітний, може публіка не позіхатиме з нудьги. Одно мене неприємно вражає: це систематична й зумисна зміна форми существительного] зя на є – життє, питтє, життєм, питтєм і т. под. Ця форма заведена і в інших київських виданнях. Не що? Задля чого, я й сам не відаю. Ця форма йменників древня, давня й зісталась тільки в вживанні, як жива, в двох далеких закутках: в Галичині та в Чернігівщині. Скрізь по Україні її нема, й не диво, що й мені вона чудна. Мені вже казали – нащо я її вживаю, коли так не говорять? “Ми думали, що це друкарська помилка”,– кажуть мені. І справді, це так чудно, якби от, приміром, хто накидав систематично по книгах поліських форм: кунь, вул, макогун, Вувдя (Вівдя) або куінь, вуіл, куіт (кіт), як говорять в узькій смузі залюдніння, починаючи од Більського й Білостоцького пов[ітів] Грод[ненської] губернії] і понад Прип’яттю до Чернігова. Це архаїчні форми, що, певно, вимруть незабаром, і не годилось би ними плямувати утворів, коли усей обшир України не вживає, бо вони тепер чудні. Та ще й до того ми виженемо самостійну українську форму йменника середнього] роду на я – як, приміром: ма~ чіння, топління, оповідання і т. д.

Ще й другу форму архаїчну заведено в нас, хто його зна й навіщо: дат[ельний] і пред[ложний] п[адеж] женс[ького] роду: зеленій, на зеленій траві, на сирій землі. Це щось старе,

26–ї* Нечуй-Левицький, т. 10.

401

книжне влізло, бо нігде так не говорять: ні в Київщині, ні в Полтавщині, де я бував по селах, а д. Чикаленко казав мені, що й під Прилуками не говорять так. Мені все справляли галичани, і я писав так. Але більше так не писатиму, а писатиму: на зелені траві, на сирі землі, як говорять. В Номиса проскочила ця форма в фразі: “на ножані ступі”. Ця форма – це вже справді труп, якась трухлятина, а ми її залюбки усі вживаємо. І тут ми вигнали другу самостійну форму української] мови. Усього скасували самохіть дві родові самостійні форми й з десяток падежів... як корова язиком злизала (додавши оце: оповідань, піль (полів). Я наважився надалі писати, як говорять.



Ще в збірнику трапляються великорусизми: хуторы, дворы. А треба писати хуторі, дворі, коморі, професорі, вівчарі, ярі, бо так говорять. Коли приймете мій утвір до свого збірника, то я проситиму, щоб друкували так, як написано. Але треба додержатись і двойчастих форм навіть в неологізмах, бо це потрібно для поетів, для рифми, де часом якраз припаде до слова: йменнє, життє. То нехай собі дехто й так вживає. Але систематизувати мертвоти ніяк не випадає. Передайте мій поклін д. Чернявському. В його в віршах є поезія й багато почування.

З щирим поважанням зістаюсь Іван Левицький.

Київ.

P. S. На селах я позаписував он які форми: багато весіллів, печів, коло полів, коло житів, пшениців, вівсів, робисся, лаесся (а не лаєшся). З коло Полтави я не чув, щоб говорили: лаєшся. Цю форму я чув тільки в задніпрянських панів.



101. До Івана Пулюя

26 січня 1903 р. 1903 року 13-го января.

Високоповажний добродію!

Ще перед самими нашими по старому стилю різдвяними' святками в “Киевское общество взаимного кредита” прийшла тільки бомага, що “Bohmische Sparcasse” має вислати гроші д. Кулішевій і мені. Управляющий цього банку зараз сказав мені за це і питав, що вчинити і яку одповідь дати в Прагу. Я зараз написав д. Кулішевій, чи

402

згоджується вона, щоб її частка грошей була вкладена в банк, а коли згоджується, то нехай зараз шле від себе в банк “Заявок” за цю справу, бо без цього “Заявку” банк не хотів приймати грошей. Добродійка негайно й одписаЛа і прислала од себе згоду, і вже аж тоді київський банк подав звістку в Sparcasse в Прагу, щоб слали гроші в Київ, бо хоч я й сказав управляющому, щоб гроші усі вклали в банк, але уся ввага була звернута на гроші Кулішевої, так як моя частка – це тільки, як кажуть, “пришийкобиліхвіст” при її капіталі. Аж тоді київський банк дістав усю суму в австрійських кронах, розміняв на наші гроші і залічив на вклад на півроку з 5 процен. передніше давали 6. Добродійка Куліш дістала 2 999 карбов., а я 444 карбованці і 50 к. с. Добродійка Кулішева буде мати сливинь 150 карбованців проценту, що є немала річ, бо вона в листах писала за свої недостачі та нужду, хоч це мене трохи дивує: оце недавнечко вона писала до мене, що вже продала свій хутір, окрім своєї оселі та парку, в котрому поховані її чоловік небіжчик та Вас[иль] М[ихайлович] Бїлозерський, її брат.



Як бачите, добродію, ця тяганина з переводом грошей тяглась таки довгенько, але, хвалить бога, скінчилась. Посилаю Вам, добродію, сердечну подяку за усі Ваші труда та пеклювання про цю біблійну справу. Ми невідомі, де друкується переклад “Біблії” і чи вже видання дійшло кінця, чи ще й досі не скінчено друкування. Раять мені, щоб я звернувся до цензора, щоб він пропустив по одному примірникові “Біблії” мені й д. Кулішевій. Але навряд чи пропустять, бо духовного змісту книги мусять переходити ще через другу цензуру – духовну, а ця цензура ще консервативніша од світської: в неї скуплюється традиційна релігійна і національна нетерплячість, з котрою неможливо нам мати будлі-яку справу. Будьте ласкаві, прийміть од мене як єдину щиру подяку примірник “Біблії” з призначених мені як даровизну от Британського біблійного товариства; один примірник прошу передати Іванові Белеєві, один М. Грушевському, один Ів. Франкові і по одному в Товариство просвіти та в Товариство ймення Шевченка.

Мій адрес: Іванові Семеновичу Левицькому, улица Пушкинская (Новоелисаветинская), № 19.

З щирим поважанням зістаюсь вельми шануючий Вас

Іван Левицький.

26*

403


P. S. Українських книжок виходе в нас багато: видані утвори Марка Вовчка, Кулішевої, поетів Кримського, Чернявського, Сви азійського, Руданського, “Літерату рний збірник” в Києві і багацько популярних книжечок. Трохи одлигло в цензурі.

/. Левицький.

Київ.

102. До Михайла Коцюбинського



21 квітня 1903 р. 1903 року 8 квітня.

Високоповажний Михайле Михайловичу!

Оце перечитую черніговського альманаха “Дубове листя” і мушу признатись, що цей альманах мене дуже засмутив, що стосується до деяких язикових форм. І книжка на зміст гарна й неодноманітна, і не наводе нудьги, як передніші^идання, слова винятково народні. Але я бачу, що й київські нові видання й ваше чернігівське заповязались систематично завести стару форму іменників на є, що панує в Галичині, позмінювали у всіх письменників я на є. Цю тенденцію мав і небіжчик Кониський, як чернігівець, і я з ним за це войдував завсіди, доки одесці не позмінювали цього при виданні. Чи питали ви за це згоди в авторів? бо мене в Києві не питали і позмінювали самохіть, тимчасом як в Галичині нам в оповіданнях нічого не змінювали. По-моєму, ці видання просто таки попсовані архаїзмами, і тільки ще одна “Киевская старина” держиться живих форм живої мови. Читаю “Дубове листє”, і мені таки зовсім уявляється, що я читаю будлі-яке галицьке видання, наче Галичина виїхала в Чернігівщину б на Україну і там вселилась, тоді як повинно бути навпаки... Тим,часом це видання читатиме не одна ж Чернігівщина, а вся Україна. Цей напрямок в письменстві йде і проти живої мови по усій Україні, і проти народної літератури в збірниках народних пісень та казок. Перечитайте збірник Чубинського й інші і там побачите, що ця архаїчна форма трапляється дуже рідко на далеких окраїнах та спорадично подекуди на Волині. Це зостанки стародавніх юсів, скаменілих і подекуди ще не померших. Є на Волині коло Кременця село Боголюбов, де усі наші я вимовляються є і дуже консек

1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка