Наукова думка



Сторінка33/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   48

404


вентно. По Волині ходять всмішки ці боголюбовські вирази: “одлучи те/іє (теля), а лоте (лошя) зажени в загороду”. “–А хто ви такий?–Я дек (дяк) з Боголюбова”. Ця форма, як теле, курне (курчя) ще зосталась жива в Карпатах в гуцулів як стародавня скаменілість. Як читаю отаке в галицьких виданнях, то вже й не дивуюсь, бо то*ж Галичина: це ж десь далеко. Але коли читаю чернігівське видання, то мені все здається, що після тих: чуттє, почуте, повітрє, повітрєм (!!!) от-от вискоче й боголюбовське телє, й лошє, і навіть гуцульське курчє.

Смішки-смішками, а воно й справді може з’явиться якийсь теоретик язичник, що йому прийде на думку підвести логічно під один ранжир усі такі форми. Усього бува на світі. От і в Києві позмінювали форми, надісь, ради граматичних падіжів, щоб видно було, що ім[енний] пад[еж] оповіданнє, а род[овий]–оповідання <та чи то в Києві?>. Я балакав з одним таким приїзжим граматником та падежником, і він каже: “Як аре так, що ро[довий] п[адіж] буде її і дат[ельний] її, і вин[ительний] теж її, і предлож[ний] її (і на неї? Бо й справді предлож[ний] пад[еж] в народній мові буде – на її. В нас пишуть на ній, але так нігде не говорять: це просто перероблене великоруське – на ней. В весільній пісні співають: “Світилка – шпилька при стіні, а на їі сорочка не її. То ж тиї баби, що в шпиталі. Прийшла та баба – торкає: “Скидай сорочку! Смеркає!” Бгати під граматику живу мову – це помилка, і помилка шкодлива. Граматика – це рабиня жцвої мови, що повинна слідком ходити позад своєї панії, а не пхатись поперед батька в пекло та псувати живу мову.

Ми абсолютно запротестуємо проти цього накидання архаїчних форм. Балакав я за це з д. Лисенком. Він каже, що треба кликнути клич по газетах.

Але це може пошкодити виданням... Коли вже мені чудно те чуттє та повітрє, то для читальників і потім. Читальники спротивляться і ще й одкинуться од книжок. Та й чи можна ж і печатати в газетах за таку штуку, що такі слова, як повітрє, повітрєм та сей, сього, наближають наші книжки до великоруської мови й позбавлюють їх оригінальності й самостійності? Тим часом наша форма цей, ця, цього самостійніша, ніж чернігівська, бо чернігівська мова – це ж перехідна до великоруської, та ще й там натикано російських слів стільки, що Кониський насилу вичистив свої утвори од їх аж при виданні. Як на мене, то я б ладен

405

швидше завести як загальну форму для літератури: цей, цього, ці, ніж задніпрянську: сей, сього. В наших київських виданнях ще, спасибі, хоч покинули слова на мя: (сімя і т. д.), бо... вони схожі з великоруськими... то й, певно, од звички їх не зачепили, бо надто вже звикли до їх й оговтались. Обрусеніє проникається непримітно, невідомо. От тим-то людям вже стало й чудно, що ім[енний] п[адеж] буде оповідання, і род[овий] так само і множ[инне] чис[ло] теж оповідання. А на мій погляд, то це й добре: менше ваги буде на плечах школярів. Аджеж нові романські мови спростили стару латинщину й повикидали оті падежі, і в нас воно йдеться очевидячки до того ж самого, бо в нас падежів дуже вже рясно. “Баба з воза – на колеса легше”. Одна писателька вже казала мені, що в Києві – це кабінетні у к р а ї н ц і, бо часом її підводять щиро народні слова... І справді, живучи між збитими з пантелику щодо мови городянами, несамохіть заметишся й сам покаліченою мовою та київський жаргоном.



Ви, добродію, зросли у такому селі, де ще животіє ота архаїчна форма, то Вам і не чудно. Коли б Ви знали, що “Дубове листє” мені таке чудне, як би от, приміром, було написано: “Дубове листо”, або “Дубове листю”, або щось отаке. А вже оте чуттє, та почуттє та це мені таке дивовижне, неначе якась граматична карикатура, якийсь ніби Гюговський “чоловік, що скале зуби”, з ротом до вух. В галицьких книжках це усе не так кидається в вічі серед усякої язикової каламутні, а в нашій книжці – то це істинно: курчє та лошє або щось отаке!

Як думатимете зробити яку зміну в утворах авторів, то передніше спитайте на згоду в авторів, бо інакше Ви образите авторів. Небіжчик Володимир Барвінський, цей найделікатніший з галичан, було питає в мене за усякий дріб’язок.

Вибачайте мені, що я не згоджуюсь брати спілку в таких виданнях, бо я ладен взаконювати цю старовину або обминати те, що незабаром і само, згодом, а може й швидко, вищезне по непереможному натуральному потаємному законові.

Мій низенький поклін Вашій дружині. З святками Вас поздоровляю. Зістаюсь щиро шануючий Вас

Іван Левицький.

Київ.


406

103. До Михайла Коцюбинського

/ "цервня 1903 р. 1903 року 19 мая.

\ Високоповажний Михайле Михайловичу!

\

Оповідання “Гастролі” вже готове, але тільки раз перечитане й виправлене і... не переписане. Та й переписувати його в цей час нікому: саме скрізь робота. Мушу послати черняк. Але чи розберете Ви його з поправками, виправками та дописками збоку?



Як би було добре для самого оповідання, щоб я його перечитав і виправив дещо вдруге, в чистому рукописі! Чи не спромоглись би Ви, принаймні потім, коли рукопис вийде з цензури, дати мені її для прочитання, щоб дещо повикидати та дещо вкоротити? Оце вчора був в мене д. Вороний вже з жінкою і просив мене взяти спіл в його виданні – в другій книжці.

Чорняка пошлю Вам незабаром, не загаявшись, бо по тону Вашого листа бачу, що Ви хапаєтесь з збіркою матеріалу.

Мій низенький поклін Вашій жінці.

Щиро прихильний до Вас Іван Левицький.

Київ, № 19.

1904 р.


104. До Михайла Грушевського

21 січня 1904 р. 1904 року 8 января.

Високоповажний Михайло Сергійовичу!

З новим роком будьте здорові!

Вибачайте, що опізнився внести свою оплать в “Товариство”, як його спілець. Усе сподівавсь, що д. Труш, вертаючись з Криму, зайде до мене та й візьме гроші для передання, але він чомусь не зайшов. Мушу слати поштою.

Святкування юбілею д. Лисенка одбулось так пишно, що я такої пишноти й не сподівавсь, знаючи мертвоту та байдужість нашого суспільства і до української літератури

407

і, само по собі, і до письменських і артистичних діячів. Аж воно вийшло зовсім інакше, як виявилось при святкуванні юбілею. /



Був я і на виставі в оперному театрі Лисенкової “Різдвяної ночі”. Ставили оперу дуже добре, і опера дуже гарно видає на сцені. Київські театральні антрепренери Бирода та Саксаганський дуже добре покористувались юбілеєм і заробили на йому здоровецькі гроші тоді, коли звичайно перед різдвяними святками в театрах буває сливе порожньо. Казали мені Старицькі, що оперний театр заробив 21 декабря за денний Лисенків концерт і за вечір, коли йшла “Різдвяна ніч”, 3500 карбованців, бо ціни поставили бенефісні, ще й зверхом!..

Чи не помістили б ви, добродію, мою дописку до “Хмар” в “Л{ітературно]-Н[ауковому] вістнику”? (Усього 10 писаних аркушів). Десь воно блукає в молодих – і чистова й чорняк... Боюсь, щоб не запропастилось навіки, бо мені шкода своєї праці.

Оце позавчора писав мені д. Пулюй з Праги, що український переклад біблії вже вийшов з друку: в полотняних палятурках коштує 3 кроні. Британське біблійне товариство дарує д. Кулішисі й мені по 10 примірників. Прошу Вас прийняти од мене один примірник в знак поважання, а один примірник] передайте д. Франкові, один д. Белееві, один д. Шухевичеві, один в Н[аукове] товариство] імені Шевченка і один в “Просвіту”. Коли б мені хто з галичан привіз один прі[имірник] до Києва, бо інакше не пустять. Гроші за переклад, що на схованці в Київському обществі взаємного кредиту (тепер їх 500 р.) я записав в духовниці на користь убогих студентів русинів в Львівському університеті. Чи на стипендійку, чи на що інше – як Вам здасться краще. Бажав би я, щоб і д. Кулішева зробила так само з своїми 2999 р. за переклад (дві тисячі – 999 p.). Мій низенький поклін Вашій жінці.

Зістаюсь з поважанням до Вас

Іван Левицький.

Київ.


408

105. До Івана Пулюя

27\^ічня 1904 р. 1904 року 14 січня.

\ Високоповажний добродію!

Дуже Ви втішили мене, подаючи звістку, що український переклад “Біблії” вже надрукований. Великий спасибі Вам од мене та й спасибі Вам буде од кожного українця за Ваші труда по виданню “Біблії”. Через університет мені не можна дістати “Біблії” ніяким способом. Один примірник, коли Ваша ласка, зашліть в Львів до Товариства ймення Шевченка. Може, будлі-хто з галичан привезе мені. Один примірник прийміть од мене на щиру подяку за Вашу працю. Решту передайте по одній книжці добродіям: Грушевському, Франкові, Белеєві, Володимиру] Шухевичеві, в Товариство імені Шевченка, в “Просвіту”, в львівську мужську українсько-руську гімназію і один примірник д. Кобринській. Намовте Британське біблійне товариство, щоб воно послало один примірник в наш святий синод і просило дозволу продавати українську “Біблію” в Росії. Цікаво, яку-то одповідь дасть наш синод на прохання розповсюднювати “святе письмо”. Я добре тому відомий, що завсіди культура й наука йшли поза синодами і проз їх, що, починаючи з візантійського періоду, коли була знехтувана й одкинута наука як якась непотріб... Але... як каже приказка, “купити – не купити, а торгувать можна”. Нехай Британське товариство спробує поторгуватись, то, може, щось з того й вийде: може, в владик вже змінились погляди на перекладання “Біблії” на усі людські мови й підмови, бо й владики змінюються, як і все в світі змінюється.

Добродійка Кулішева писала до мене теж за “Біблію”. Вона тепереньки пробуває в селі Оржиці Полтавської губернії Лубенського повіту. Гроші за переклад “Біблії” тепер 500 карбованців я одписав в духовниці на убогих студентів русинів Львівського університету, але... моя сестра удова братиме ще проценти з їх до свого живоття. Напишіть, добродію, щоб і д. Кулішева повернула свою частку 2999 крб. на те ж добре діло: Ви авторитетніший і ближчий за мене до небіжчика Куліша, то, може, вона Вас і послухає. Вона якось писала до мене, що хоче повернути свої гроші за проданий хутір на добродійне призначіння.

З новим роком поздоровляю! Бувайте здорові!

З поважанням зістаюсь Ів. Левицький.

Київ.

409


P. S. Празник юбілею д. Лисенка празникували з такою пишнотою, якої я ніяк не сподівавсь. Його опера “Різдвяна ніч” йшла на сцені вже чотири рази з повним лірдей театром.

106. До Івана Франка

13 березня 1904 р. 1904 року 27 лютого.

Високоповажний добродію!

Ваш погляд на зміну статуту Наукового товариства імені Шевченка зовсім правдивий. Слово наука, як слово світ, дуже загальне і через те неомежоване. Чого тільки не можна підвести під ці загальні втямки! Бо й кожне штучництво, кожне навіть ремество й промислівство має і практичний, технічний бік, має й теоретичний, науковий бік. Але з цього ніяк не виходе, щоб це все убгати в Наукове товариство. Ви правду кажете, що треба трохи зузити й стіснити статут Наукового товариства принаймні до тієї програми, яка покладена в основу усяких європейських так званих академій наук. Через це прошу Вас, добродію, подати мій голос за зміну статуту в тім напрямку, який Ви проектуєте.

Прошу Вас, добродію, прийняти од мене примірник українського перекладу біблії, присланий д. Пулюєм до Львова. Один примірник задля мене може хтось привезе мені, як їхатиме до Києва, бо інакше не можна його добути.

З щирим поважанням зістаюсь Ваш прихильник

Іван Левицький.

Київ.

107. До Бориса Грінченка



26 березня 1904 р.

Високоповажний] Борисе Димитрійовичу!

Будьте ласкаві, попросіть, щоб принесли мені й ч ис т о в у додатка до “Хмар” на часок. В чорняку в кінці XII гл. написано: “покійниця Дуніна-Левченкова, та ще й

410


двічі, а в XIV гл. ця покійниця виходе до гостей і балакає з ними... Якось забувсь зачеркнута цю покійницю. А коли вона сутніє в чорняку, то, надісь, є і в чистовому зшитку. Вийде щось смішне... Та ще треба дещо виправити й потрошку повикидати. Слово хвиля доведеться нам заміняти в книжках. В “Досвітках” Кулішевих, в 2 вид. Іогансона на стор. 163 стоїть: “Над филястими морями живуть, мамо, люде...” В Чернівцях (“К[иевская] С[тарина]”, 1903 p., дек[абрь]) вийшла книжка “На филях часу”. І Франко так само вживає цю форму.

Бувайте здорові! З щирим поважанням зістаюсь

/в. Левицький.

Київ 1904 р. 13 марця.

108. До Ганни Барвінок

22 квітня 1904 р. 1904 р. 9 квітня.

Високоповажна Олександро Михайлівно!

Не було часу одповісти Вам на Ваш лист, що “Старий завіт” вже вийшов з друку. Роботи було так багато, що я насилу увинувся. Вже й д. Пулюй подав мені звістку, що український переклад “Біблії” надрукований. Я написав до його, щоб Британське біблійне товариство послало в наш синод один примірник і просило дозволу продавати своє видання в Росії, коли синод не згодився сам видавати. Але... трудно сподіватись поспіху в цьому ділі, знаючи, як Україні одплачують... певно, за усю ту послугу, якою колись Україна послужилась для Великої Русі, що до просвітності стосується. Давня Москва брала з України і Симеонів Полоцьких, і Славинецьких, і справщиків святих книг, і співців, і духовні драми-містерії, і книги ще Києвомогилянського часу, а потім увесь XVIII вік брали од нас на єпіскопські кафедри вчених Києво-Могилянської академії, котрі заводили на півночі школи і несли просвітність. За Петра Великого брали од нас і перекладчиків європейських книг. Петро В[еликий] посадив перекладати книги навіть флотського ієромонаха Симеона, родом киянина. Ломоносов забрав з Києва книжний науковий язик, над виробкою котрого працювали років з двісті ще од часів Іоанна Вишенського, в котрого на народну українську мову вже був

411

покладений чималий шар наукової мови, виробленої з церковнослов'янського. Це було ще за часів князя Костянтина Острозького та берестейської унії в 1596 році. Цю чужу працю Ломоносов забрав собі готовісіньку... Уся його послуга в тім, що він вмів вибрати з великої київської літератури підхожі слова й виречення, як-от, приміром, панни добирають гарус для шиття до взорця. А вибирати й добирати цей гарус було з чого, і він вибирав добре, поминав слова чисто українські, бо вчився в Києві і певно знав, яка одличка між українською й церковною мовою. А от історик Татищев за Катерини II так брав, не розбираючи, і набрав багато й українських слів в свої утвори. Замість того, щоб виробляти свою книжну мову з живої народної мови, вони брали вже готове з київських книг і вставляли в свою, та ще вставляли слова латинські та французькі і занечистили книжну російську мову так, що, як каже д. Пипін, “русский книжный язык тепбречки самый пестрый язык в Европе”. Забравши мову з Києва, забрали за Катерини II ще і вчених з Києва, отих Козицьких, Соханських, Максимовичів і т. д., що перші почали видавати журнали-альманахи в Петербурзі і були першими професорами Московського університету ще до відомого Новикова (та также одбивання в нас інтелігенції й писателів українців тягнеться і досі).



Само по собі, що таке забирання ліпших просвічених людей з України того часу не могло не бути причиною її збідніння й занепаду просвітності перед кінцем XVIII в., та ще й тоді, коли Катерина II в 1783 року завела на Україні панщину і збавила й розпаскудила наших козаків, поробивши їх “поміщиками”, котрі вже за губернатора Куракіна одписували йому, що “просвещать крестьян не следует”... А теперечки маємо в подяку заборону українського перекладу “святого письма”, може, знов з тієї причини, що мовляв, “просвещать крестьян не следует”... Усяково бува.

Правда, нам кажуть, що є ж великоруський переклад “Біблії” замість зовсім незрозумілого церковнослов'янського перекладу, з котрого народ не втямить нічогісінько. Але... і з цього великоруського перекладу не дуже-то багато втяме. Це не переклад, а тільки півпереклад, бо в йому трохи не половина не переложена на російську мову, так багато покинуто без перекладу церковнослов'янських слів. В молитовних місцях і в “Псалтирі” сливииь усе зосталось

412

по-старому: така сила церковних слів зоставлена! “Псалтир” в великоруському перекладі вийшла така, хоч перекладай її вдруге заново на народну великоруську мову. Я був тоді студентом, як вийшов той переклад “Біблії”, і навіть студенти академії казали, що то був переклад на російську мову тільки наполовину. Перекладали “Біблію” професори єврейської мови в чотирьох академіях. їм треба б було, як і Ломоносову та Кантемирові, утворювати нові церковно-релігійні слова з народної великоруської мови замість слов’янських – церковних, а вони чи не вміли, чи не насмілились, та й закидали переклад церковщиною. Тільки київський професор, киянин Гуляєв понакидав в “Параліпоменах” усяких горниць, покоїв та іншого українського таки доволі, неначе він мав на думці й Україну, і ці усі слова пішли... нібито за церковнослов'янські... бо хто ж там догадався б... Цей російський переклад “Біблії” якраз можна поставити врівні в паралелі з українськими перекладами “Євангелії” XVI віку Тяпінського, Петра Многогрішного та пересопницькою. То були напівпереклади, де покинута сливе третя частка церковних слів.



Пишу на Ваш давній “зимовий” адрес навмання, бо може Ви, добродійко, знов переїхали в хутір в Борзенщину.

Бувайте здорові! Щасти Вам, боже, в усьому.

З щирим поважанням зістаюсь Іван Левицький.

Київ.


P. S. Управляющий “Киевским обществом взаимного кредита”, мій квартирний хазяїн, помер, але дім його і тепер його жінки Сегет.

Мій адрес старий, давніший, той самий.

109. До Михайла Грушевського

31 травня 1904 р. 1904 р. 18 мая.

Дорогий Михайле Сергійовичу!

Коли спілка має на думці видати “Хмари”, то ось ще дописки, які приписані до видання в Росії: На самісінькому кінці, після слів, “Его збудили (решту кінця 2 стрічки викинути ст. 335). Кров кинулась йому в голову: його ду

413

шило в грудях, душило коло серця. Він насилу одійшов і опам’ятався.



“Чудний і страшний сон!–думав Дашкович.– Це не сон, а мої стривожені думи заворушились. Велике каламутне море заливає Україну, і вона завалюється в море. А я й сам незчувся, як тонув у тому морі і... втопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу, не передав навіть їм рідної мови, не передав прихильності до рідного краю, до народу. Я заблудився в дорозі і своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі...

Од переляку, од тривоги старий нервовий Дашкович заслаб і мусів пролежати кільки день в Сегединцях, і, одужавши, вернувсь додому в Київ”.

На стор. 324 після слів: “Радюк бігцем побіг з Дашковичевого дому, навіть не оглянувсь”, вставить оце:

“Надворі розходивсь страшний вітер, налітав з-за Дніпра на київські гори, неначе кидалась та сікалась скажена татарська орда. Дерева коливались, гнулись, аж лущали та скрипіли. Радюк вискочив з горниці і бігцем попрямував до свого житла якось несвідомо, механічно. Він навіть не чув, як буря сатаніла, ревла та свистіла, трохи не звалювала його з ніг, і все гнався улицями, доки не вскочив в свою кімнатку. Несподіване лихо неначе гналось за ним навздогінці, і він ніби втікав од його, якмога швидше, щоб принаймні знайти собі тихий захист, такий закуточок, де б йому можна було сховатись з своїми важкими думами і тихцем перетерпіти муки серця.

Він ускочив в свій покоїк, засвітив лампу, впав на ліжко, заплющив очі і одразу ніби замер. Ніякісінька думка не ворушилась в його голові. І тіло обважніло і неначе задеревеніло, і думки наче скаменіли. Щось ніби дуже важке та завальне нагнітило його, душило безперестанку і не давало ніякого просвітку думам.

Довго він лежав і не міг опам'ятатись. Минула година, минула й друга. Лампа ледве блимала на столі. Запаморочена голова каменем вдавила м’яку подушку, неначе пірнула в неї. Вітер свистів та гув, рвав віконниці та стукотів, неначе руками. Молодий хлопець од скорботи й жалю не чуб того лютування скаженої бурі, не чув стукоту й гуркоту. Він задрімав якоюсь важкою дрімотою, важчою за самий сон. Трохи згодом його думки, неясні та невиразні, помаленьку заворушились в голові, як поплутане павутиння, неначе перед його очима заворушивсь туман. І з того

414

туману виринули чиїсь види, якісь гаразд неомежовані обличчя. Йому здавалось, що він кудись йде в тому тумані, хоче вийти з його, силкується вийти, шукає стежки, нйкає, блукає навмання та все десь плутається в тумані, неначе в павутинні.



А туман клубками та хвилями все застеляє стежку, то розходиться поперед його, то знов густішає і знов спадає перед його сивими завісами, стає стінами і застує йому тихий світ з неба. От туман ніби звивсь і піднявсь вгору, і тепер ним замиготіли ніби зорі на чорному небі... не зорі, а неначе світло в канделябрах, замигали чиїсь обличчя. І одразу блиснули чиїсь пишні гострі очі, вигулькнуло чиєсь лице, свіже, свіже, неначе перша троянда в зеленому листі.

Радюк зрадів. Він неначе почував солодкий дух майської троянди. Але туман знов насунувсь. І зникло те пишне обличчя з осміхом на рожевих устах... І важка дрімота знов пройняла голову й думки... І знов в одну мить ніби піднялась завіса з легенького туману. Блиснуло синє-синє тропічне небо. Майнули пальмові гаї, якісь дивні велетні дерева саме в цвіту, білі квітки магнолій. Якісь дивні птиці, червоні, жовтогарячі й жовті запурхали по тих деревах. Вони миготіли, стогнали, свистіли, неначе вітер завивав в гаях. І Радюк не міг видержати їх страшного крику та свисту, оступивсь і плутавсь в якихсь пущах. Впав промінь з неба. І перед очима заясніла якась пишна долина. На долині мочарі; на мокрачах на здвижі виганялись ліани

з гарячого багна, хапались за гілки дерев, за стовбури пальм, обвивали їх гадюками до самого вершечка і спускались униз і коливались. А на їх теліпались пишні здорові квітки, неначе повироблювані з білого та жовтого воску,

з червоними осередками.

Артистична вдача потягла Радюка до тих гарних квіток. Він наближивсь, втирав в їх очі, милувався ними. Але од їх одразу вдарив важкий болотяний дух, неприємний, гидкий, неначе од трухлятини й гнилятини. Ті важкі пахощі душили його, от-от мали задушити. Йому вже трудно було дихати. Він хотів будлі-куди втекти, будлі-де сховатись од того важкого духу. А квітки все наростали, все ряснішали. Червона птиця криконула, мов навіжена...

Буря ірвонула віконницю, одчинила її і з усієї сили хрьопнула нею об стіну і страшенно гуркнула.

Радюк опам'ятавсь і раптом скочив з ліжка. Важкий

415


неприємний дух якоїсь порохні та гнилятини почувавсь йому неначе в кімнаті, ніби занесений на нервах звідкільсь, од когось, од чогось. Він зирнув по кімнаті й прочумавсь.

Буря вила надворі, неначе скаженіла. Віконниця билась об стіну, неначе підстрелена звірюка побивалась перед смертю. Щось дуже неприємне вертілось в Радюка на думці, щось незвичайно важке та гірке почувалось в серці. “Що ж таке оце скоїлось? Чого ж мені так важко на серці? Чого мені так гірко на душі?” – думав молодий хлопець, прочумуючись.

І він одразу опам'ятавсь. Свідомість вернулась до його. Він пригадав вечір в гостях напередодні, пригадав Ольгу, згадав її вразливі, насмішкуваті слова.

“Не топтати мені до неї стежки. Та й не піду я до неї ніколи. Розійшлися ми, як туман по степу, як доріжки в лісі розбігаються все далі та далі, і ніколи не зійдуться наші доріжки докупи, і не вийдуть на великий битий шлях людського життя. Не бути нам в парі. Моє серце покохало не богиню, а якусь чудову статую, котра не тільки не назначує собою якоїсь богині, але навіть не має в собі таки нічогісінько вищого, ідеального. Вона тропічна болотяна пишна квітка, що тхне гнилятиною та порохнею”.

І важка, тяжка була та ніч для молодого палкого ідеаліста!

(Далі буде “А в Дашковичевому домі вечір тягся

своїм звичаєм (по-своєму), як і почався...”)

В моїй дописці, посланій вам, стара Масючка зветься Олександра Степанівна, а в повісті – вона Остапівна. Треба змінити в дописці на Остапівну.

В повісті я зумисне ставив слово жизнь, язик. Треба

скрізь замінити на мова, життя.

Держіться видання Белеєвого. В йому і для його я повикидав дещо зайве. По йому й друкуйте, повставлявши оці уставки всередині. В київському виданні 1874 р. сила друк[арських] помилок і таких слів, як: до гори (догори), в гору (вгору). Коли Белей не викинув, то викиньте на ст. 6-і од слів “Лежачи лицем до стіни, він...” і кінчаючи– “свої ліжка ширмами”.

1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка