Наукова думка



Сторінка35/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   48

Зістаюсь поважаючий Вас

Іван Левицький.

Київ.


Пушкінськ[а], 19-й

428


114. До Івана Пулюя

25 листопада 1904 р. 1904 року 12 ноября – студня.

Високоповажний добродію!

Київський цензор пропустив для мене один примірник українського перекладу “Біблії”. Я прочитав переклад і бачу, що як такий примірник подати в наш святий синод, то він його не пропусте через ті зміни в перекладі, як в Вас зроблено.

В перекладі вставлено багато Ваших місцевих слів, котрих і я не втямлю, бо їх не знаю. От, приміром, ті слова: Чамбул в 1-й книзі Самуїла, голова 13, ст. 17 і 18, цебто рота, загін, ескадрон чи що: хосен, хісно – там же в Самуїла – гл. 19, ст. 4; чемно – там же, гл. 30, ст. 21; розопсотилась столиця – пророк Ісаія, гл. 1, ст. 21, псьотить – пускать вітер задом... Треба б сказати – розпаскудилась, розпустилась столиця; став він стручений з престола– пророк Даниїл, гл. 5, ст. 20; цар бутній... недоста мені – книга Есфирь, гл. 5, ст. 13; не надоложив шкоди – Есфирь, гл. 7, ст. 4; стрібуй нас – Даниїл, гл. 1, ст. 12, 14; стребуємо загойьрити – Іов, гл. 4, ст. 2; борше – Йов, гл. 4, ст. 19; мурарів – 1 книга Параліпоменон, гл. 14, ст. 1, мурівщиків; в вістильницю храму – 2 книга Параліпоменон, гл. 5, ст. 4; рук штукарських – 1 книга Параліпоменон– гл. 29, ст. 5; штукарі – це шутніки по-великоруськи – комедіанти; штукарський – комедіянський; треба сказати – штучницьких; хісно – 2 книга Параліпоменон, гл. 13, ст. 12; благий – там-таки, гл. 7, ст. З, благий, благенький значить добрий, але дурненький, ідіот; колмби – 2 книга Параліпоменон, гл. 14, ст. 15. В творах М. Коцюбинського 1903 p., Київ, на стор. 420 “На крилах пісні” автор каже: “Я почав прислухатись... що голоси лунали з молдавської “колиби”, себто островерхої комишової хала'буди, яку звичайно ставлять по виноградниках для вартового... Це слово молдавське – по-нашому треба б сказати– курені; розопсотив Юдею – 2 книга Параліпоменон, гл. 28, ст. 19, розпустив; нім – перед тим нім упокорився – там-таки, гл. 33, ст. 19; ймившись – там-таки, гл. 13, ст. 19; здую – великоруське – зідму, там-таки, гл. 16, ст. 3-й; в застав в заставу – 5 книга Мойсеева, гл. 24, ст. 6.

Ці слова при наступаючому виданні треба доконечно

429

повикидати. Бо звичайно святий синод дасть для перегляду “Біблію” будлі-якому архиєреєві-українцеві, як давав він переклад “Євангелії”. Архієрей не розбере цих слів і може наложити veto тільки через це. Окрім того, в “Біблію” вставлено чимало великоруських слів без ніякісінької потреби, як-от: влюбив (вподобав )його, дворян двірських; дівиця, поступок (вчинок); любовався (милувався); просьб (прохання); упрямо (уперто). Переіначені ймення, як-от Сет (Сиф), Абдій (Авдій) і т. д., теж вражають нас так, що часом ми не впізнаємо біблійних осіб під тими йменнями.



З такої причини і я прошу Вас, добродію, і інші тутешні наші люде просять Вас, як видаватимете друге видання “Біблії”, то держіться оригіналів перекладу, не зміняючи ні слів, ні граматичних форм мови, а мені навіть не зміняйте таких форм, як покоління, насіння, насінне, бо між словами, згаданими мною вище, багато слів не нашого коріння, а якихсь чужоземських, вхоплених, мабуть, в сусідніх народів або дуже стародавніх, що зістались в Вас і в Чернігівщині од часів староття, як-от стрібуйте, стребуємо, церковнослов'янське погребіте. На півночі Чернігівщини в Городнянському повіті кажуть: “МоЛжо добре й свіже, отстребуйте молока”, цебто: попробуйте, покуштуйте. На Україні скрізь це староття позабувалось, а збереглось воно тільки в Карпатах та в поліських нетрях, де звичайно старовина держиться довго од того, що там, в лісах та в вас в горах між людьми нема єднання такого, яке буває на рівнинах та в степах, де люде далі їздять і більше єднаються між собою.

Видання “Біблії” гарне, чепурне і незвичайно дешеве!! Та ще й в палятурках, зовсім-таки недешевих.

Чи швидко пак розійдеться це видання “Біблії”? Чи добре воно йде в суспільство?

З щирим поважанням до Вас зістаюсь

Іван Левицький.

Київ,


Пушкинская улица,

№ 19.


430

1905 p.


115. До Бориса Грінченка

27 січня 1905 р. Киев. 14. І. 05.

Високоповіажний] Борисе Дмитровичу!

Оджеж я забувсь сказати Вам ще за одну річ: замість скоро в нас ще вживається слово незабаром, коли мовиться мова про коротенький час: “Школярі вже сіли в класі, і незабаром (скоро) увійшов учитель”. Замість скоро – слово затого, і Ви вживаєте: “Затого (скоро) вечір буде”, “Вертайтесь, та не гайтесь, бо затого обід буде”. Замість уйняла дітей – впинила дітей; замість мішає робити – заважає робити, перебранчає; пособи – поможи. Отоді вже в Вас буде усе “без сучка і задоринки”, як у Кар[пенка]Карого. Але в других не так... В “Гайяваті” Мирного є: п о обличчю, по одежі. В Єфремова: промайнув по о бл и ч ч ю... старанно уникав (польське unikaje), а в Франка – без ліку: в посту й мовчанню (мовчанні), в життю і т. д. В галицьку мову ще вліз польський предлож[ний] пад[еж], якого в нашій мові нема й вже заскочив і до нас в книжки (Panna па Wydanniu, Ро wydannu paszny...). В нас з предлогом по тільки вживається предлож[ний] пад[еж], як-от, приміром]: по полях, по лісах, по обличчях, а не по полям, по обличчям. По полям, по лісам– це буде по-російськи. Те ж буде й в единственному] числі: по обличчі, вівці ходять по дворі, мухи лазять по столі; пішли мати по селу – це в нас не вживається. Галицькі книжки таки псують нашу книжну мову добре.

Шануючий В[ас] /в. Левицький.

Оце треба виправлять.

116. До Михайла Грушевського

ЗО січня 1905 р. 1905 року 17 января.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Передніше за все щиро дякую Вам за прислані Ваші ^Спірні питання староруської етнографії” в день мого юбілею. Це, надісь, перша вчена праця на українській мові, на-

431

друкована в Росії. Цензура пропустила через границю, як пропустила й один примірник українського] перекладу біблії. Юбілейна тяганина втомила мене так, що я два дні потім одлежувавсь, доки дійшов до повного спокою. За день перед новим роком привезли мені з Літературно-артистичного клубу два здорові пакунки “лаврів”. “Лаврів” вийшло так багато, що я й інші люде й не сподівались цього. Теперечки в мене в покоях настояще ніби музей. 19 папок, дуже гарних і ціновитих, 68 адресів, вази, килим, рушники й скатерть з кустарної діхтярянської школи (в Прилуцькому] пов[іті]) портрет Шевченків в важкій срібній рамі, срібний вінок, книжки, повний портфель телеграм (80 штук) і листів од усяких осіб – це все розставлено й розкидано на фортеп'яні, на столі й на стільцях. Перші три дні до мене ходили дивитись на той музей зранку й до 11 години вечора і таки добре втомили мене ті завсідні одвідачі. Та й теперечки ще й досі так – через день – та й зайде будлі-хто з знайомих. От до такого клопоту доживи!!



Прошу Вас ласкаво, при нагоді передайте мені 1 прим. “Хмар”. Чи надписали Ви, що то ІІІ-є видання? Мене цікаве здорово, чи пак виправила редакція спілки ті слівця, що я посправляв? За “Історію України” спасибі. Мою подяку “за поздоровні телеграми й адреси” прошу негайно й незабаром одіслати в редакцію “Діла”.

Зістаюсь з поважанням і з щирою душею до Вас

Іван Нсчуй-Левицький.

Київ.


P. S. Отак надалі підписуйте мене на виданнях, бо і в Росії я так підписуватимусь. Тих Іванів Левицьких є чимало. В Києві животіє два Ів<[ани] Семенов[ичі] Левицьких

і в Галичині є Іван Левицький.

117. До Петра Стебницького

7 лютого 1905 р. 1905 р. 24 января.

Дорогий Петре Януарьєвичу!

В своїй духовниці я одписав право на дальше видання моїх повістів та оповіданнів “Обществу издания общеполезных и дешевых книг”. Але я був повинен ще додати на

432

окромнім листі додаток до моєї духовииці, вже чисто літературний, ось з якої причини: я дістав через київс[ьку] цензуру один примірник українського перекладу біблії і бачу, що видавець позмінював і в мене, і в Куліша форми мови по-галицькій. Наша Київ[ська} видавнича спілка почала видавати книжки, теж змінюючи форми і навіть слова по-галицьки, ще й ні в кого з авторів не питала дозволу, навіть в мене, хоч я й живу в самому Києві. Єфремов, побувавши в Галичині, змовився з галичанами, що видаватиме в Києві книжки з галицькими формами, дав слово, не спитавши ні в кого. Тим часом він мав дати обіцянку хіба тільки за с е б е, а не за усіх українських] письменників. І понаставляли ж вони й усім і мені – насінне, й оповіданне, і сей, і мені і т. д., само по собі, потай од мене. Я роблю другу коректу, а вони в третій коректі вимазують усі мої поправки, так що типографський коректор каже мені: “Навіщо ви поправляєте – іх, іи на йих, йіи? Вони після вас усе чисто замазують ,і печатають по-своєму”. А потім Єфремов приносе мені книжку та й каже на моє запитання: “Та що ж зробите? Діло вже зроблено”. Говоре й вусом та оком не моргне, неначе сміється з мене в вічі. Це вони зробили так з своїм “Літературним збірником” і навіть з моїм “Рибалкою...”, виданим вже для народу!! В їх була вже гадка та думка завести систематично в усі свої, навіть народні, видання галицькі форми, як-от: проваллє, щасте, сей, ся, по-людській, і це все для однаковості... як казав Єфремов, бо... в нас же нема академії нау к,– каже він до мене. Це вони були вже ладні завести таку академію... Ото напхали б форм! Щось вийшло б схоже не на теперішню російську академію наук, що викидає букву –Ь і заводе фонетику, а на Ломоносівську академію, стародавню, що всунула це, забравши його вкупі з українсько-київським язиком і зробивши його карою для школи.



Я запротестував. Вони вже божились, що більше не ставитимуть тих сей, ся, щасте та поколінне і т. д. Але... в книжці “На вічну пам'ять Котляр[евсько]му” знов усім вставили сей, ся і викинули цей, ця навіть в “Гандзі” Карпенка, котрий нікому так не писав, а потім ще й видали книжечку д. Грушевського знов-таки з тим щасте, поколінне, і... знов божились і клялись, що вже більш цього не робитимуть. Але я їм вже ані кришки не йму віри... бо... вони і не думають кидатись своєї системи. В їх тільки й

28–І. Нечуй-Левицький, т. 10.

433

думки, щоб не порвати з галицьким правописом. Та ще й, на лихо, між ними є фанатики... цієї безтямної системи. За центральну українську народну живу мову й її форми вони й не думають. Про це для їх байдуже. Вони стоять за свій принцип, щоб не розійтись з галицьким] правописом, а я встоюю за форми живої центральної київської та херсонської мови. Через це вони й не схотіли друкувати моїх “Київських прохачів”. Коли вони одкаснулись од мене, то й я розриваюсь з ними і одкаснувся од їх. В спілці народ все молодий, не підготовлений ні в педагогії, ні в етнографії. Правда, що вони щиро падкують коло видання українських] книжок, щиро люблять цю справу, але мені противні їх хитрощі, їх деспотизм, звичайний тільки в старих людях. Мене просто дурять, деякі сміються й регочуться мені в вічі, говорять нісенітницю, щоб збити мене з стежки й навернути до себе. Та ще між ними багато чернігівців, що встоюють за свою мову, за те щастє, мені, сей. Д. Грінченко знов проводе ту думку, щоб зв'язати нову укр[аїнську] письменність з старою та з Кулішем, і через те треба писати – щастє, сей, мені. А Куліш мені казав, що він пише так не по-чернігівській, а щоб був зв’язок теж з старою літературою... Але так можна дійти до Максимовичевої правописі і... навіть до Нестора-літописця. А я по своїй вдачі не люблю усякого староття і маю потяг до живої сьогочасної мови. За мій вік, за якихсь 50 років в нас на Київщині та і в Полтавщині мова так змінилась, що за народ[ною] мовою нам треба не йти слідком, а бігти, щоб догнати її, і не втекли хвилі цього змінливого моря од письменників. А наші письменники сидять по городах і вже одбиваються од живої мови та втягують вже галицькі форми: по обличчю (по обличчі), як вживають галичане польський предлож[ний] падеж (в життю, в споминанню), хватають навіть цілі польські фрази, що повлазили в галиц[ькі] книжки: старанно уникав – staranno unikal (Єфремов – “На вічну п[ам’ять] Котляревському]”. Я сказав би – падковито одмйкував,– це чисто народній київський вираз). Галицький вплив бере в нас верх над народним через гал[ицькі] книжки.



Через це усе я прошу Вас, Петре Януарьєвичу, наглядати за моїми виданнями, щоб їх видавали, як я пишу, з народними центральними формами Київщини та Херсонщини. Коли закриють часом “Петерб[ургское] общество”, нехай воно не передає своїх прав київській спілці,

434


а будлі-якій іншій, приміром], одеській. І тоді вже Ви і мої небожі напишіть заявок, щоб вони не одступали од моєї волі, показаній в духовниці.

2 лице гл[агола]: даесся, бо народ ще тільки в Чернігівській] г[убернії] говоре даєшся, та й годі (в казках Рудченка 2 кн. стор. 32: “Чи ти, дочко, журисся?” В Дикарєва в Воронезькому] етнографічному] збірнику, стр. 273: “Густо дивисся, та рідко бачиш”. В Записях Пор. Мартиновича, “Київі[ська] ст[арина]”: дивисъся). Треба печатать не мені, а міні, як в “Раді” Старицького, не сей, ся, а цей, ця. Я вислідив по богомільцях і слугах усякі підмови і знайшов, що сливе уся Полтавська] г[убернія] говоре вже мині, цей, ця (не висліджений повіт Хорол[ьський] і Лубенський]– і тільки), окрім незначної смуги в пограничних з Харківщиною повітах. Так говоре народ і в Остерському повіті, і в Вороніжс[ькій] г[убернії]. Мені, сей говоре тільки Чернігівська] г[убернія] та не вся Харківська там, де вживається форма щасте. Уся Катер[инославська] г[убернія] говоре мині, міні, цей, ця, щастя... Значиться, з 11 українських губ[ерень] (з Гроднянською, бо в Гродненській] Губернії] тільки в одному Гроднянському п[овіті] та в Сокольському живуть чорноруси і вже дзекають) та в трьох півгуберніях: Люблінській], Седлецькій і Воронізькій, себто в 12 з половиною українських губерень вживається тільки в двох, та й то не повних, форми: мені, сей, ся, щасте. Ці форми вживаються вкупі, сполучені. Але мині заходе вже аж в Конотопський повіт, в Батурин (“Казки Руд[ченка]”, ч. 2), а в Остерському говорять мині, цей і щасте. Як бачите, більшість така, що на яких півтори губерні не варто вважати, як на такі польські форми, як хвуст (Козел[ецький [пов[іт]), кунь, куинь (Остер[ський] пов[іт]), куень, пуль (галиць[ке] піль, укр[аїнське] полів). Коло Чорнобиля і в Річицьк[ому] повіті Мінської г[убернії] рюідний (Седлуцька] г[убернія] Соколовс[ький] пов[іт]), на хлебі, на олеї (Чернігівська] г[убернія], північ, і Соколовс[ький] пов[іт] Седлец[ької] губ[ернії])

Далі, самі, добродію, знаєте, що в Правобережній Україні говорять: мерщі, далі, хутчі, на круті горі, значніший і т. д., піду (а не пійду або пойду), викидаючи й для

1 Дописка збоку: “Р. S. Є і між нашими спільчанами такі, що не згоджуються з проводирями і просять мене писати статтю проти жуючих мову проводирів”.

28*


435

полегкості в мові. Зібрав я справки–і виходе, що й на боці цих форм більшість. Такі форми вживає уся Правобережна Україна (окрім Алексан Арійського) пов[іту] Херсонської] г[убернії], де в мене записано: “йшов по битій дорозі”). Записано це усе од людей – од Ковеля, Почаєва до Ананьева. Так говорять і на Буковині (записано од ювілейних депутатів з Буковини), в Галичині за Почаевом і Радзивіловом. За Дніпром ці форми вживаються од села Довгалів на самому південному кінці Прилуцького] повіту і йдуть понад Дніпром смугою на Миргород (село Сорочинці), на Кобеляки, Новомос[ковський] і Єкатеринослав[ський] пов[іти] (од Ореста Ів[ановича] Левицького) і до Каховки Таврійської] г[убернії] і в Вороніжчині (Воронезький] етнографічний] сбор[ник] Дикарєва і од поета Олекс[и] Коваленка). З цього числа треба вийняти геть усю Чернігівську] губ[ернію], де говорять: на мокруй землі або на мокруой землі, і Прилуцький] повіт. А ще д. Грінченко казав мені, що цієї форми не треба вживати, бо на її боці випаде меншість! Мене просто таки бере досада, що й в “Трудах экспедиции в Юго-Западный край” Чубинського нема й сліду в записях цих форм мови “югозападного края!!” Записували люди вже під впливом книжним і прогавронили... Це справді були якісь герої Кулішевої “Сірої кобили”... Через це я постановив собі писати надалі так, як говорять в нас на Правобережній Україні, бо наші форми найновіші. А я боюсь, щоб наша книжна мова нешвидко постарілась. Коли в нас постановлено писати живою народ[ною] мовою, то й треба писати так, як говорять, а не вигадувати і вносити в книги таких галицьких] форм, як вносе наша київська спілка: оповідань (оповіданнів), по обличчю, на обличчю (по обличчі– предлож[ний] п[адеж] місця), по тижню, по одному дню – це по з дат[ельним] п[адежом] значе – час, время.

Дописуючи цей лист, я одібрав Ваш лист і вирізку за біблію. Цю звістку я вже читав. Її передрукував “Киевлянин”!! Спасибі Вам і за лист, і за поздоровлення з ювілеєм. Ви й не опізнились ще, бо я ще й досі дістаю листи й адреси з поздоровліннями. Оце позавчора дістав я адрес з Городенки, повітов[ого] міста в Галичині. Це вже 70-й адрес! Телеграм дістав 72 і листів та карточок з 15. Це ні я, ні мої знайомі не сподівались... Окрім того, ще були приносини (килим, скатерки, рушники, вази з кустарної пол-

436


т[авської] школи). Мій стеблівській брат заслаб і виходе в заштат, через це не може нічого зробити. Зробе це д. Чикаленко через кононівських дядьків, що були на юбілеї і читали мені адрес, і другий добродій через молодого Рильського... Тоді пришлемо Вам бомагу. Спасибі за лист!

З щирим поважанням зістаюсь Іван Нечуй-Левицький.

Киї

Отак мене титулували на юбілеї, так і підписуйте мене на моїх книжках, бо Левицьких в літературі аж три.



P. S. От добре, що згадав. В половині января я подав цензорові свій II том, “Старосвітські б[атюшки] та матушки]”, додавши до його ще й “Бурлачку” (третє видання). Цензор Сидоров був такий ласкавий, що обіцяв вислать в Гл[авное] управление] по делам п[ечати] на другий день, бо це вже III видання, і сказав мені, чи не маю я такого знайомого в Петербурзі, щоб навідувавсь в Гл[авное] управление] та “подталкивал чиновников”, себто нагадував. Будьте ласкаві, скажіть Лотоцькому, нехай при нагоді заходе та нагадує, або й самі при нагоді забігайте та нагадуйте. Мордарьєв теж обіцяв другого дня одіслати в Гл[авное] у[правление]. Спілка не друкуватиме мені через те, що не схоче приставляти й: йіх, йіі, бо... бо в Галичині цього не роблять, а я хочу друкувати повною фонетикою, як Ви видали 1-й том. Та я й не дам спілці: пожує, перехитрить мене. Коцюбинський дав їм печатати “Дубове листя”, а вона в Києві переробила йому на “Дубове листе”. Теперечки він друкує II том “Дубового листя” вже в себе в Чернігові, боїться давать спілці; і добре робе! Спілка вже згоджувалась, щоб один, 1-й т[ом], надрукувати по-моєму, а 2-й по-своєму. Я не згодивсь. Друкуватиму сам. Цур їм, пек їм!

Нечуй-Левицький.

P. S. В мене в хаті тепер ніби музей: 20 чудових папок з адресами, портрет Шевченків в чудовій срібній оправі, срібний вінок, килим, вази, скатерть, рушники. За день до нового року привезли мені з Літер[атурно]-арт[истичного] клубу два здорові пакунки “лаврів”, і я заклав ними фортеп’ян, стіл, стільці в кутку. Три дні потім зранку до

11 години вечора безперестанку ходили до мене дивитись

437

та переглядати і... надокучили і втомили мене. І ще й досі так через день... приходять дивитись, та читати адреси, та оглядати приносини, бо... справді вони дуже гарні. Трохи це все мені... надокучає. Воно то й честь, але клопоту доволі.



/в. Нечуй-Левицький.

118. До Івана Пулюя

18 лютого 1905 р. 1905 р. 5 лютого.

Високоповажний добродію!

Оце недавно писала до мене д. Кулішева, що Ви, добродію, не писали до неї докладно за усі пропусти й недоладність в деяких місцях Кулішевого перекладу “Біблії”, бо вже про це усе Ви писали до мене, та щоб я переслав той Ваш великий лист з примітками до неї. Коли Ви дозволили, то я й послав її в Оржицю Ваш лист оце недавнечко. Тепер вона вже заспокоїться, бо, як Ви пишете в листі, в перекладі і справді є багато недогляду. Мабуть, небіжчик перекладав і не справляв переложеного, зоставляючи справку надалі. Багато ж Вам клопоту наробив цей переклад та одняв у Вас багато часу! Ми тут усі вже й не знаємо, як дякувати Вам за цей клопіт та труда, що Ви понесли за справлянням при коректурі самого тексту. Шість місяців загаяли часу! Я вже й сам не знаю, як і дякувати Вам. Я прочитав вже сливе усей переклад і не знайшов нігде недокладності і недоладності. Тепер і д. Кулішева пересвідчиться і побаче, що й справді не можна було буквально держатись первопису Кулішевого перекладу, де часом траплялись пропусти цілих с т и хі в. Мабуть, небіжчик сідав за переклад, заклопотаний господарськими справами і, не поставивши значка напередодні, спохвату перекладав далі та й поминав стих.

Слова розопсотилась столиця Пророка Ісаії, гл. 1, ст. 21, замініть – розледащіла, розпустилась, а слово штукарські замініть словом штучні, бо в нас в народі є слово – штучно (искусно), а од цього слова имя прилагательное буде штучний (искусный), або поставте слово зручні (ловкие) майстрі. Слово стрібуйте, витрібував буде – випробуйте, випробував; пивний од пиво – ставте питний посуд;

438

ступенів, шагов – східців. Слова чамбул, колиби, тривали, недоста, нш, бутній, борте, здібний, тривалого, не надоложме, шкоди, тривали, не зволікай, проступки (провини), здую (зідму), хісно, хосен і т. д.– це усе доконечно треба змінити в наступаючому виданні, бо цих слів в нас не зрозуміють.



“Біблія” йде таки просто поза спинами святих владик. Ви, добродію, пишете, що Ваш молитовник, переложений на народну мову, спалив колись крилошанин протоієрей Малиновський. Було і в нас те саме, як ще в шестидесятих роках послали в святий синод український переклад життя святої Варвари. Синод звелів спалити цей переклад, неначе якусь напотріб. І свята Варвара перетерпіла раз муки од свого навісного татуня Діоскора, а це вже в новіші часи... святого російського синоду. Оце недавно Петербурзька академія наук одіслала в святий синод переклад “Нового завіту”. Не знаємо, що то скаже святий синод?

Ваше поздоровне письмо з поздоровлінням мене з 35літнім мого юбілею я дістав в свій час. Дякую Вам од усього серця. Воно не спізнилось, бо ще й досі шлють запізнені поздоровні адреси. Оце на минувшім тижні дістав я з Галичини з Городенки адрес: це вже 70-й. Юбілей був людний, шумливий і втомив таки добре мої слабкі нерви. Але я дуже тому радий, що обізвалась сила народу! Навіть було три адреси од селян з сіл, а один – од дівчат з села Гостомля Радомисльського повіту, один од паннів-українок з околиці Києва.

Бувайте здорові!

Зістаюсь щиро шануючий Вас

Іван Н ечуй-Аевицъкий.

Киев,


Пушкинская, Новоєлизаветинська,

№ 19, Ивану Семеновичу Левицкому.

P. S. В книгах, переложених мною, зіставте так, як Ви написали слово міста утверджені, а в мене було – міста, городи зміцнені, бо по-нашому, по-стародавньому – кріпость, фортеця буде твердиня.

І[ван] Я[евии,ъкии].

439

119. До Михайла Грушевського



22 лютою 1905 р. 1905 р. 9 лютого.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Цензор пропустив для мене галицьке видання “Хмар” і “Гуморесок”. І ці книжки я дістав з пошти не як лист, а як крам – з таможенною “квитанцією”. Спасибі за посилку. Видання вашої Видавничої спілки гарне: я це вперше бачу спілчине видання, а “Гуморески”, певно, видані для народу. Прошу занотувати на кількох книжках “Хмар”, що це – п о в і с т ь-х р о н і к а (як я написав на “Старосвітських батюшках та матушках”, подавши оце недавнечко до цензури, бо – і це теж – повість-хроніка), і надалі видавати під таким заголовком, бо це і справді виходе повість-хроніка при тих додатках, що я послав, та і взагалі повість скидається більше на хроніку, ніж на звичайну повість, як звичайно в наші часи пишуть цей ряд утворів. Спасибі за те, що повиправляли деякі недоладності та такі слова, як “жизнь” і т. д. Мене тільки вражає оте церковнослов’янське ї (иже), бо я давно вже читав галицькі книжки і зовсім одвик од його. Це иже з двома точками чогось нагадує мені псалтир та часословець або давні “Ізмарагди” та “Чепи”. А коли трапляється ще отаке слово, як її з карнизрм вгорі, то це вже скинулось на турецьку азбуку або на “клинообразні” цегляні плитки, викопані в давній Ассірії. Це все теперечки мені здається чудним і дивовижним, і час би вже його змінити на повну фонетику: ші, йш, йіду і т. д. і повикидати ті карнизи вгорі, хоч, сказати по правді, і в нас в київській спілці є чимало між спілцями людей, прихильних до такої ассірійської та турецької азбуки, бо... чомусь дуже люблять усяке староття... І нам і галичанам треба б лічити видання сукупно: це вже “Хмари” вийшли в Галичині третім виданням, лічачи за 1-е видання те, що вийшло в Росії, бо, сказати по правді, видання тільки виходять в Галичині, а розходяться скрізь, і по Галичині і по Україні. В наші час[и] границь для книжок нема.

1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка