Наукова думка



Сторінка36/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   48

Цензура пропустила для мене два номері “Рускої хати”, нового видання. Чи воно пак дозволено в Росії? Чи можна його виписувати в Росію? Чи це тільки для мене “ювілейний комплімент”? А видання гарненьке і в сутності свого змісту доволі цінне. Мені сподобалось, що редакція вживає слово розвиток, а не розвій, бо конструкція першого

440

щиро народна. Тим часом слово розвій (польське) чогось нагадує мені: “розвій, вітре, мою тугу по степах...”. В Галичині ще вживають недоладні слова: настрій, стремління, стремить до... їстнує, тим часом як в нас в народі вживаються народні слова: настрій – направа, стремління (і влеченіє)–потяг, стремить – потягується, їстнує – животіє. Кажуть же в нас: уся направа на сході йде од писаря... (настроїть скрипку–направить скрипку). Не живемо, а тільки животіємо.



Оце тільки що цензура пропустила мені “Над Чорним морем”. Чи було пак воно вже видано в вас окремим виданням? Цебто книжкою, як-от, приміром, були видані' “Кайдашева сім'я” і інші? Коли воно було видане, то я вже ставитиму на книжці II видання.

Бувайте здорові! З поважанням до Вас Іван Нечуй-Левицький.

P. S. Так вже надписуйте моє ймення на виданнях, бо вже між українськими письменниками є три Левицьких, і два з їх Івани.

В новому журналі: “Руска хата” названо типи Радюка та Комашка в “Хмарах” та в повісті “Над Чорним морем” “моделями” (неначе моделі кораблів або машин), цебто взорцями для наслідування... В Галичині нас все звуть теоретиками, що знають тільки бавитись в принципи й теорії... Тим часом, ще я був студентом в 1862 році, ці моделі секретно завели дві українські школки в Києві і викладали науки по-українській, й вони ж позаводили перші недільні школи і в Полтаві і в Києві. В Полтаві хотіли навіть заснувати народний театр. Само по собі, що декотрих їх за ці т е о р і ї запровадили в Вологодську та Архангельську Губернії], правда, на службу. Тип Радюка списаний мною з двох таких діячів: один мій товариш Алексій Львович Гулак-Артемовський, вже небіжчик, доктор, небіж автора “Пан та Собака”, а другий, полтавець, ще й досі живе. Це справді були сівачі, бо скрізь бігали, та проповідували, та розкидали усякі книжки – “Сон” та “К а в к а з” Шевченків, та Герценів “Колокол”... То вже провина моя, коли вони вийшли не дуже вдатні, що стосується до штучності в обмалюванні.

Ів[ан] Лев[ицький].

441


120. До Бориса Грінченка

25 лютого 1905 р.

Високоповажний Борисе Дмитровичу!

Позавчора дістав з пошти “Хмари” й “Гуморески”. Цензор пропустив. Будьте ласкаві, перекажіть, щоб мені зараз принесли рукопис “Над Чорним морем”. Буду перечитувати та виправляти після галицького видання деяку галицьку падь, бо вона там всеконечно зісталась. Чи не пам'ятаєте, чи був цей утвір виданий в Галичині окромі книжкою? Як був виданий, то в нас треба назначати – друге видання, бо “Хмар” там вийшло двоє виданнів, а в нас третє – через те наступаюче в нас видання в Росії треба лічити четвертим. Нехай не забудуться принести мені “додатки” до “Хмар” (гл. XIII, XIV і XV).

Щиро шануючий Вас /в. Нечуй~Левицъкий.

1905 р. 12 лютого.

Пулюй прислав мені в конверті свою брошуру “Кругова діаграма”. Цензор пустив.

121. До Івана Пулюя

9 квітня 1905 р. 1905 року 27 марця.

Високоповажний добродію!

На запитання Британського біблійного товариства, з якої мови перекладав Куліш “святе письмо” – чи з єврейської, чи з якої іншої – я не можу одповісти. Пам'ятаю тільки, що як я колись прийшов до його в Варшаві, то застав його за роботою, за перекладом “Біблії”, що потім згорів в Мотронівці. Перед ним лежала польська, російська і французька “Біблія”. Але він казав мені, що залишив французький переклад, бо він недоладний, так як в французькій мові взагалі мало слів, менше, ніж в слов’янських мовах, і багато менше, ніж в німецькій та англійській мовах. Здається, він перекладав з німецької лютеранської “Біблії”, бо видно було, що він знав її добре: казав тоді мені, що лютеранська “Біблія” переложена дуже добре, окрім неканонічних книг, переложених невдатно, навіть погано, в чому я пересвідчився потім, перекладаючи ті неканонічні книги. Саме тоді небіжчик брав лекції єврейської мови в одного варшавського равина і поохочував і мене

442


пристати до його, стати коло перекладу і брати лекції єврейської мови в того ж таки равина, щоб повторити єврейську мову, бо в нас в духовній академії усі студенти обов'язково вчать єврейської мови. Але чи перекладав Куліш з єврейської “Біблії”, я докладно сказати не можу. Мені здається, що небіжчик перекладав з німецького перекладу, перевіряючи подекуди єврейським текстом і повносивши єврейські ймення в свій переклад.

Я перекладав з німецького перекладу “Біблії” лютеранського, а в тонких деяких сутіночках ходив на пораду до вчительки німецької мови, бо вона саме тоді жила в нашому дворі і вчила хазяйських дітей. Але я держався й перекладу церковнослов'янського й синодального російського, бо все-таки мав на увазі, що як не тепер, то колись синод мусе пустити й український переклад, а синод, само по собі, рівняв би його до свого, російського, вже санкціонірованого, а не до якогось іншого. Але... сказати по правді, між німецьким та російським перекладом я не бачив ніякої одлички, навіть в маленьких дрібнотах. Тільки в неканонічних книгах знайшов деяку незначну одличку: так, в російськім перекладі, як Ездра вернувсь в Єрусалим, то побачив, що один священик поставив свою скриню в одній з горниць при храмі, а в німецькому – що він зайняв там для себе квартиру, житло. Потім трапляється так, що в німецькому маленькому стиху дві мислі два предложения, а в російському другої мислі нема, а тільки перша. Я, само по собі, держався великоруського перекладу з вище показаної причини і пропустив другу половину стиха німецького перекладу неканонічних книг, зробленого і справді не до ладу, щодо стилю – нечепурно, негладенько, пелехувато. Хтось інший робив цей переклад неканонічних книг, а не Лютер.

Спасибі Вам, добродію, за вислані книжечки “святого письма”, але я їх ще не дістав. Дістав тільки в свій час Ваш утвір науковий “Кругова діаграма генераторів для перемінних прудів”, котру цензор, надісь, пропустив як для ю б і л я р а, бо в інший час і ця стаття наукова, але написана по-українській, зроду-звіку не пройшла б в Росію. Спасибі за неї!

Зістаюсь з щирим пошануванням Іван Нечуй-Левицький.

Київ,

Пушкинская, № 19,



Ивану Семеновичу Левицкому.

443


122. До Івана Стешенка

13 квітня 1905 р.

Високоповажний Іване Матвійовичу!

Візьміть, коли Ваша ласка, в Грушевського мою статтю “Кельти і їх письменство”, котру він чомусь не надрукував в “Л[ітератур,но]-н[ауковому] в[існику]”, і привезіть мені. Може вона незабаром знайде собі місце і тут. Ще прошу Вас за квартиру. Колись Ви казали мені, що знаєте кватиру з 2 кімнат з столом у якогось добродія. Спитайте, будьте ласкаві, що це коштуватиме, і... чи зміститься там моя мебель, і який адрес дому. Будьте ласкаві, дайте мені знать оце на днях одкриткою, бо хазяйка хоче продать дом, а мені трапляється квартира, але далеко – на старому городі, а обід носитимуть з “столової”, і за квартиру треба дати одповідь в неділю.

Щиро шануючий Вас

/в. Левицький (№ 19).

Щасливої дороги!!

1905 г. 31 марта.

123. До Петра Стебницького

З травня 1905 р. 1905 року 20 апреля.

Високоповажний Петре Януарьєвичу!

Подав я в цензуру свій 1-й том і “Київські прохачі” в додаток до IV тома. В Києві цензор сказав мені, що це усе зараз одішлють в Глав[ное] управление] по делам печати. Але там воно, надісь, залежиться. Будьте ласкаві, навідайтесь в Глав[ное] управление] або попросіть Лотоцького, щоб навідавсь і попросив не задержувати довго, бо вже напечатали половину 11-го тома – “Старосвітських батюшок та матушок”, і оповістки за ці три томи вже розіслані, і “подписка” почалась на три томи.

Я двічі просив спілку “Вік” надрукувати ці три томи так, як Ви видали мій 1-й том: повною фонетикою з приставкою й і з правобережними формами мови. Єфремов двічі зрікся – і я більше вже не просив. Та й грошей в спілці, як я довідавсь стороною, катма. Бо вона винна в типографію Барського 5000 p., а книжки йдуть не бо-

444


зна як. Тепер й нас в Києві заснувалась друга українська видавнича спілка – без ймення: це гадячанин Череповський, прикажчик Ідзиковського, з товаришами-прикажчиками, що сплатили книгарню Всеволода Попова (на Фундуклеєвській) та управляющий типографы Ів. Чоколова (де друкуються мої книжки) Клименко і т. д. Ця спілка купила в мене три томи й оповідання “Старі гультяї” (для народу) і видаватиме чи по-правобережному, чи по-лівобережному – як хто схоче. Вона хоче купить і видавать і V т. (“Хмари”), і VI т. (колись 1-й) – “Маруся Богуславка”, “На Кожум'яках” і т. д. Само по собі, що я ладен продати їй й ці томи, бо “Вік” при своєму напрямку–галицько-чернігівському в правописі й формах–ні за що в світі не згодиться видавати їх. Мене вже “сключила” ця химерна “академія наук”, як вона зве себе. КарпенкоКарий казав мені, що не дасть їй друкувати нічого, бо вона в “Гандзі”, і в “Хазяїнові”, і скрізь позміняла йому цей, оце на сей, отеє і т. д. на галицький лад. Кримський тепер сам видає свої утвори. Коцюбинський одкаснувсь. Одним словом, ця “академія” вже заздалегідь порозганяла українців і, певно, зістанеться тільки з галицькими письменниками та сама з собою. Цей “Вік” щось трохи скинувсь на паризьку скарбову французьку академію штук та штучності, куди ніяк не могли попасти в спілці сучасні письменники, як-от Золя, Доде, брати Гонкури, Анатоль Франс і т. д., і проти неї Гонкури завели свою приватну, нескарбову академію наук. Як я довідавсь стороною, “Вік” і досі не покинув потягу – видавати на Україні книжки з галицькими формами – сей, отеє, насінне і т. д., щоб з'єднати усіх письменників, завести загальні форми на... галицький спосіб, а не на український народний.

Оце недавно вони випустили 5 книжечок для народу (“300 пісень”, “Про херсонські заробітки”, “Виборець” – і т. д.) теж з галицькими формами – сей, ся, сю, се і з галицькими ребусами: б'єте, сім'ї, подвір'ї. (Хлопці на селі читають їх: бете, мені (?), сімі, подвірі! і, само по собі, не розуміють). Спілка (хоче?) просто таки завести, коли не тепер, то потім для усієї України це[й] архаїчний спосіб писання, що вже вимер на Україні. Як я Вам писав, сей, сю, насінне, мені тільки зісталось в 12 повітах Чернігівської] губ[ернії] та в кількох Харківської, та й годі.

445

В Італії, в Германії, де книжні мови стали вже сливе мертвими, а народна мова вже багато пішла новішою своєю, не книжною стежкою,–там письменники пишуть ще книжною мовою. Але для народу скрізь видаються книжки – венеціанською та неаполітанською мовою, в Германії на саксонському, познанському й швабському mundarті. Так воно й треба. В нас, на Україні, виходе навиворіт, навпаки: письменники пишуть живою українською мовою, як-от Карпенко, Коцюбинський, Кримський, я (цей, цю, міні), а “Вік” видає для народу з стародавніми формами мови. І д. Грінченко любе те староття, і Єфремов розпинається за його... Даю я в селі ці книжечки селянам. Старіші швидко догадуються, що то таке – сей, сю, сі, отеє, а хлопчаки з школярів зовсім не розуміють: кажуть, хто його зна, що то таке – сі, сю, се. Окрім того, ці форми та ребуси з апострофами зовсім збивають їх з пантелику. Питаю в хлопців, що то таке: “на сім місці?” А хлопець каже: “це семеро місць”. “А що то таке – “на сій землі?” А він каже: “то треба насіять землі”. Виходе, що спілчині книжечки теж каламутять мисль в хлопців, як в “Причепі” каламутили Якимцеві Лемішковському мислі усякі слова – як Коноб, Моав, Амалик, а поті[м] – авца з одрубаним хвостом. Стара історія... Але чи це ж педагогічно?!



Як я оце передививсь, видані книжечки “Обществом издания об. малоріусских] книжок” печатае усі книжечки з старими помершими формами так, як і “Вік”. Це все негодяще для народу й непедагогічне. В нас цю провину скидають на однодума з “Віком” Лотоцького. Дізнайтесь, чи то він робе коректуру? Як він, то давайте цю роботу комусь іншому, щоб ставив живі форми – цей, ця, оце, мині, або міні. А коли це єсть напрямок товариства, усього “Общества”, то внесіть внесок в “Общество”, щоб видавало книжечки з живими сьогочасними формами, а не мертвими. Це я говорю не тільки сам од себе... Одна в нас інституція (після “Ради” д. Старицького) “Київська старина” ще держиться живих народних форм.

Я оце таки обрушусь статтею в “Київській] с[тарині]” на “Вік” за її непедагогічний напрямок. Але доведеться зачепити й “Петербургское] общество”. Коли це и Вас там діло однієї особи, то змініть цю особу в коректурі або оце видайте хоч одну книжечку з цей, ця, мині, щоб я міг сказати, що “Общество”, мов, “изменило на-

446

правление”. В наших – це очевидячки – змова, заговор,! вони, де тільки можна, будуть проводити своє, як проводили в Києві в нас під носом. Будьте ласкаві, зробіть швиденько і дайте мені знати. Не хочеться кидатись на ваше “Обществ[о]”, яке може ні сном, ні духом за це... й не знає.



Щиро поважаючий Вас

Іван Нечуй-Левицький.

Київ.

P. S. Усі книги старих авторів треба видавати так, як вони писали, але для н а р о д у їх форми треба зміняти по живій народній мові, щоб не морочити селян. В Германії перероблюють Шіллера, Віланда на народну мову. Те ж треба робить і з Вовчком, Кулішем і т. д., зміняти старе сей, сю, на цей, цю, міні. Петербурзькі українці, певно, живучи далеко, одбились од живої народної мови.



124. До Михайла Грушевського

22 травня 1905 р. 1905 року 9 мая.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Одже ж я справді не поміркував, що коли в “Ruthenische Revue” буде надрукований “Лік українського] народу”, то вже не годиться друкувать те саме цілком в “Л[ітературно]-н[ауковому] вісникові”. Але чи зроблять в галицьких газетах принаймні хоч виписку з німецької статті про загальну перелічку та число українців? Щоб і в наші газети попала та звістка, бо в нас в Києві з німецького журналу навряд чи зробе хто хоч цю виписку. Німецьку мову в нас мало хто добре знає. Через це то я прошу Вас, будьте ласкаві, попросіть, щоб редактор “Діла” зробив хоч виписку перелічки в половинах і частках тих губерень, де живе наш народ, а потім і загальне число. Ще там є важне місце і для галичан і для українців: це виписка з “Трудів експ[едиції]” Чубинського, де він лічив католиків поляків і католиків українців по виписах з костельних книг, зроблених по катол[ицьких] парафіях самими ксьондзами. Я б бажав, щоб і це попало в будлі-яку київську

447

газету, щоб нагадати за це нашим католикам-українцям, чиїх батьків, чиї вони діти. Бо оце в неділю в київському] костьолі кілька сімей католиків (як кажуть, бувших уніатів) з 18 душ маніфестаційно в костьолі перейшли в католицтво.



Мою статтю “Кельти й їх письменство” при нагоді перешліть мені. Статті “Од Києва до Миколаєва” мені не шкода, в географії Елізе Реклю (La Russie) вона зміщена в укороченому виді в статті: La vallce de Ros (Роси).

З щирим поважанням зістаюсь /в. Нечуй-Левицький.

Київ.

125. До Михайла Грушевського



28 травня 1905 р. 1905 року 15 мая.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Будьте ласкаві, передайте оцей мій подячний лист в “Драматичне товариство імені Котляревського” (бо я не маю його адреси), що обрало мене пошанованим спілцем свого товариства.

Ще маю до Вас прохання. Може з місяць передніше прислав мені листа д. Яворський з Нового Санча, запрошуючи до підмоги “Ruthenische Revue”. Я послав статтю “Лік українського народу в Європі, Азії і в Америці” і просив д. Яворського помістить в “Revue”, а український оригінал одіслати в редакцію “Літературно-наукового вісника”, де ви її надрукуйте. В Росії в газетах вже після того був надрукований лік в Росії усяких народів по перепису 1897 року з якихсь джерел... і, мені здається,– з шовіністичних неправдивих, бо в нас, звичайно, зменшують число українців та білорусів, а число великоросів ставлять неймовірно велике: “С намы, мов, бог! Разумейте языцы и покоряйтеся... бо нас он скільки!” За число усякових інородців в Росії ніколи не оповіщали, бо їх все залічують в “господствующую нацию” – і мордву, й мещеру. А тим часом по газетах – одно вятське земство оце налічило в губернії вотяків – 600000!

Коли в вас стаття буде надрукована, тоді я пришлю додаток – замітку на оповіщений облік народів, само по

448


собі, зроблений навмання, бо він тенденціозний. По йому великоросів в Російський] імперії 55 міл[ьйонів], малоросів

22 мільйони, білорус – 5, киргизів 4 000 500, татар – 3000 500, т![атарської] мордви 100 000 та ще якихось народців. Брехня ясна. Полічено тільки 10 офіціально признаних малоросійських] губерень, та й там і небіжчик Кониський і я оце налічили трохи не 23 мільйони. А в решті губерень? А в Семиріченській області? (то їх 1 мільйон).

В цій решті не багато... тільки я налічив 9 міліонів. І того в Росії усіх українців 32 000 000. В Середній Азії, де живуть киргизи, усього залюдніння 3 000 500, в Семипалатинській], в Семиріч[енській], Акмолінськ[ій], Уральській] і ін. ...областях. Де ж там взялись 4 з половиною мільйони киргизів, коли їх по газетах лічили щось 100 000! Це од нас украли та приточили числа до киргизів та татар – та й до себе таки... бо “С нами ж бог!”

Колись я переслав поштою до вас статтю “Кельти в їх письменстві”. Як вона не пропала, то, будьте ласкаві, перешліть мені через руки. Тепер з Галичини наїжджають люде. От позавчора був у мене д. Щурат. Та й наші до вас навідуються частіше.

Прощайте, бувайте здорові!

Іван Нечуй-Левицький.

Киї

P. S. Ще згадав. Колись давно був у мене д. Франко, і я дав йому тетрадь: описання місцини од Києва, через Поросся і до Миколаєва. Це ще давно просив мене Драгоманів через Цвітковського написати це для географії відомого Елізе ,Реклю, де писав за Україну статтю небіжчик Драгоманів. Коли ця стаття збереглась, то при нагоді перешліть мені.



Ів. Н[ечуй]-Левии[ький].

126. До Петра Стебницького

21 вересня 1905 р. Київ. 1905 р. 8 сентября.

Високоповажний Петро Януарійовичу!

Хтось вже писав до мене, як і оце Ви пишете: чому в ваших книжках (думають, що то я сам їх видавав) не

29–1* Нечуй-Левицький, т. 10. 449

однаково печатається щодо правописі й самих-таки форм, навіть падежів? І справді: в моїх виданих книжках стоїть – і їх, і йіх, і мерщі, і мерщій, і читає, і читайє і т. д., а в “Віку” в II томі цілі уривки з “Хмар”, “Баба Параска”, “Приятелі” надруковано сей, ся, се, замість цей, ця, це, а в “Пропащих” та в “Рибальці Панасові Крутеві” я вже з’являюсь чистим галичанином, бо мені вставили вже й насипне, пущаннє, сило і т. д. (це саме тоді, як в Галичині видавали мою “Бабу Параску”, “Чортячу спокусу”, “Навіженну” (“Гуморески”) з цей, ця, це, неначе в контраст і зумисне против “Віку”). Але це так випадком випало. “Де ж моє останнє слово?” – питаєте Ви. І справді, перечитає мої книжки, хто не знає, що і як, як оце Ви (бо Ви, певно, не бачили, що зробив “Вік” з показаними творами), і подумає, що це якісь “Записки сумасшедшего” в Гоголя, як я зву всмішки видання нашої “Спілки”.

Скажу Вам, що в тих формах моїх видань я стільки винен, скільки отой стіл, на котрому я пишу. В Галіції зоставили форми существительного] на –ння – насіння і т. д., але змінили цей на сей, на високі горі – на високій горі, мерщі на мерщій. Ще з “Хмар” я почав приставлять й до їх, бо на початковому м’якому ї це потрібно, та й воно само приставилось, бо так писать легко: не спиняєшся, щоб тикать оті дві точки, взяті з церковної азбуки. Посилаю я в Київ до друку на свій кошт. Вже тоді вийшли “Казки” Рудченкові, і в їх була заведена фонетика чиста: йіх, йіі, читайє, моейі, йійі (усе це зайве окрім початкового, бо всередині рядок гласних і в нас і в інших мовах вимовляється м’яко). Це часте й в Рудченка здалося видавцям (небіжчикові Антеповичеві й іншим) баластом, і вони й мені викинули й, навіть початкове, і спинились не на кулішівці, а на желехівці (в його словарі). Замість падежів на і (самостійних), поставили падежі на їй (а падежі – це ж не належиться до п р а в оп и с і, як Ви пишете). Само по собі, це все зроблено, не питаючись в мене, як не питається в авторів і спілка “Вік” в наші часи. Робе по-своєму, та й годі! Це вже в нас завівся такий звичай. Ви спитались в мене, як видавати 1-й том, за що я Вас дуже шаную. Після цього я в рукописах вже почав писати падежі на ій, щоб не завдавать галичанам зайвої роботи, але початкове й все-таки писалось механічно,– так воно натурально! Потім по

450

силаю в Київ друкувати “Бурлачку”. “Бурлачку” надрукували вже чистого повного фонетикою, але знов там були зайві – читайе, моейі. Тоді ж Лука Ільницький повидавав вже сам, навіть не спитавшись в мене за правопис, оту “Марусю Богуславку”, “Бабу Параску” для народу, “На Кожум'яках”, як хотів, видав на мій кошт, продав і гроші замотав. В 1886 році, напитавши собі видавця, я перед виданням заговорив з ним, що думаю печатать так, як я давно пишу – йїх, йш, і скрізь викинуть й: мерщі, хутчі, на високі горі, як скрізь говорять на Правобережній Україні і в Вороніжчині. Це я сказав заздалегідь, бо видавець мій полтавець чи харківець, та щоб не був в претенції; та я й не міг робить, як кажуть, не поблагословившись. Але видавець сказав, що нехай буде надруковано вже так, як і було передніше, а то якось буде трохи чудно. Час був глухий. Тоді ж ніяких книжок не друкувалось. Само по собі, треба було уступить ради кількох випадків в падежах. Подивіться ж самі, що зробила спілка “Вік” з декотрими моїми оповіданнями. Як бачите, маю право сказати, що мене в моїх книжках мало. Та це не тільки доля моїх книжок, а й взагалі – українських в ті важкі часи та й теперечки... В нас вже через те й звикли змінювати в їх правопись і падежі, як хто схоче. А дають тон не автори, а властиво коректори. Казав же мені Єфремов, що “Рибалку” видали тоді, як він виїхав з Києва.



Ви питаєте, де ж моє останнє слово? Я скажу – в 1-м т., (Що ви видали; тільки й ви там замінили міні на мені. А моє останнє слово в новому виданні моїх книжок

1905 року, де я вживаю форми живої народної мови нашого часу усієї центральної України, та й взагалі усієї України, окрім Чернігівщини, та Галичини, та Поліської (невеличкої смуги) підмови. Я знаю од прочан, де і як говорять люде живою мовою. Я довідавсь, що стара форма: сей, ся, отеє, на високій могилі – вже й за Дніпром вимирає. Адже ж Котляревський писав: сей, сю, се, і певно тоді так говорили в Полтаві! А тепер, поїдьте в Полтаву, то й не почуєте цього; нема там тепер і форм: ходить, робить (це тільки там городянська форма), а натомість кажуть: ходе, робе. Ви кажете, що я своєю д уховницею хочу прикувать ланцюгами свої сучасні форми до 1905 року. А то ж як? Не буду ж я їх ланцюгами прив'язувати [до] 1798 року на сто год назад, як робе

29*

451


“Вік”, або до форм 12 повітів Чернігівської] г[убернії], де ще вживаються: сей, ся, or се, як робите ви й “Вік”. А словарі та граматики робляться по живій народній мові та творах авторів, йдуть за ними слідком, як їх тінь, для науки й школи, і служать потім (словарі) для справок, як купа мовного матеріалу. Та й філологи не видумують же літературної мови, а видумують нові слов а усі автори – і вчені, і поети, і т. д., а філологи тільки роблять наукові усякі висліди.

За слово одмикував (а не одникував) скажу от що. Я записував на селах слова і зараз передавав їх Кониському. І він їх записував в свій словарчик. Диктую я слово одмикував, а він каже: краще буде одникував, та й записав так в свій словарчик. Чи подав він це слово в словар Спілки, я не знаю (а подивлюсь в словар Спілки). Наші спілчани принесли мені переписані “Пропащі”. Там було написано: одникуе і знестямку (знестямки). Я поправив, але, мабуть, так погано поправив н і тільки зачеркнув хвостик у, що було напечатано одникував і знестямку. Так воно опинилось в Грінченка в писаному словарі. Я дав йому усі свої записи слів, і він при мені, спасибі, зараз виправив на одмикував (це в противопол[ожність] – вмикуюсъ (вмешиваюсь), одмикую (не мішаюсь або отвиливаю). А в Галіції в “Хмарах” це слово з’явилось в такій чудній формі, якої певно й на світі нема, бо там-таки з слова катарні напечатано – Катарині!! От бачите, як з опечатків тепер робляться слова народні в наших книжках. Застерігаю, це слово (народне) од писаного словарчика Кониського!

1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка