Наукова думка



Сторінка37/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   48

Скрізь в Європі робиться з письменниками он як: доки він живе, він виправляє свої книжки і видає “исправленныя издания”. А як він умре, то його книжки видаються по останньому виданню. Карамзіна, Гнєдича, Сумарокова не поновлюють же тепер. Рабле–“Гаргантюа й Пантагрюель” XVI в. і тепер видається з такими чудними кінчиками в глаголах, що тільки очі витріщаєш. А Ви кажете, що “українська філологія буде йти своїм шляхом, установить граматику мови, випустить словарі з певи ими формами (?! а то ще є й непевні форми?), з науковою правописсю; вся література стане на міцні наукові підвалини, а видавці творів Нечуя-Лев[ицького] будуть приковані ланцюгом до його правописі 1905 г. ...Ці* старовірство, сугубое аллилуя” ...А то ж як? А як би Ви

452


думали? Невже ті словарі й граматики (?!!) повинні зміняти правопись (тут є не одна правопись, а й падежі й лиця) і мені, й усім письменникам переднішим в якомусь 1950 p., а через 50 років – знов... Це щось дивовижне, хоч у нашій здичілій місцині це й робиться, бо видавець “Драмованої трилогії” змінив Кулішеві форму глаголів – робить на робе, хоч, правда, поставив цю найновішу форму. Але й це погано (для історії мови). Але поки ті словарі та граматики заведуть правопись... то хто ж буде її заводити? Та й хто її заводив в усій Європі? Письменники, оті нікчемні письменники, що часом ніяк не слухаються... неписьменників та й пишуть. В нас, як в Пет[ербур]зі, міг би це зробити (та й робе) приказ цензури. А “Вік” – це теж третя інстанція цензури, але гірша од офіціальної, бо повертає на “староття”, назад, до старої мови, а не вперед. Але... хвалить бога, од цієї інстанції можна хоч... втекти. Я й радий, що це не “министерство просвещения”, що тільки воно могло б зробити такий coupcTetat або бойкот на нас.

Ще от що я скажу. Нехай ваше “Общество” видає народні книжки з якими завгодно суфіксами й флексіями: і мерщій, і на високій могилі, ...і навіть – насінне і Петру, і цара (а не и,аря), бо суф[ікси] і флек[сії] заміняють тільки части речі і наддають словам в значеннях тільки інший сутінок. Народ скаже, що це чудно, але таки розбере тяму слів. Але не зміняйте в коріннях ні одної букви – як цей, ця, мині, міні і т. д. Бо інша корінна буква часом змінює саму тяму слова, а коли не зміннеє, то слово стає незрозуміле для народу. Розберіть польські отакі слова, 'де змінена тільки одна буква: жека, може, вилькь, пулькь (ріка, море, вовк, полк) або наші окраїнні: не стульки в нас пуль (піль), скульки в вас, єк, дек, куґь (як, дяк, кіт). Таке вражіння робе й старинне сю, ся, сей, мені в нашому народі; хоч нам усе це так ясно, а для народу неясно. От, приміром, поставте замість с, е будлі-яку підхожу букву з, о і вийде зе диво! зі люде казали моні за зе... Яке на Вас враження робе оце, таке ж – робе враження ваша книжка на народ, що вперше на віку баче такі слова, хоч потім і догадається. Але нащо і “Вік” і ваше “Общество” дає народові хліб трошки з піском? Краще давайте чистий хліб, щоб не тріщало на зубах.

453

Кожного давнього й недавнього автора, для п у б л ік и, само по собі, треба видавать, як він пише. Але коли пускаєте його в народ, то народні книжки треба видавать, як говоре народ, треба приспособлятись до його! Так роблять і в Германії, і в Італії. Німці для народу просто таки переробляють Вілланда й самого Шіллера по народних підмовах, бо за 300 літ язик в народ> далеко вже одбився од книжного гох-дайтша, од язика матерового.



Тепер в “Правление общества” не робіть ніякого “доклада”. Хіба... може я сам зроблю.

Київ.


P. S. Ви пишете в листі, що треба писать і печатать етимологічно: насінне, провалле, сей, ся, се, отеє, дивишся, а кожний нехай читає: насіння, провалля, цей, ця, оце, дивисся, як хто схоче, щоб не прив'язувать ланцюгами мови до 1905 року. А я думаю, що лучче писать так, як тепер народ говоре, та так і читать. Це ж простіше й легше. Лучче прив'язать книжну мову до 1905 p., ніж до 1705 або й до 1605 року. По вашій системі можна вернутись і до правопису Максимовича, а то й Нестора Літописця і навіть до Кирила й Мефодія: писать конь, воль, моій тільки “з дашком”. Колись в старих польських книжках писали ж: рйОП Boog (паонъ Боокгъ), бо тоді, надісь, так говорив народ, а потім і тепер пишуть: pan, Bog (пан буг), бо тепер так говорять. Це зроблено розумно. Французи, й англичани, й німці не догадались заздалегідь так зробити, щоб поновлять книжки народними живими формами й словами, то от вийшло те, що, як кажуть всмішки, в англійській мові написано й напечатано – тарілка, а читай – ложка. При вашій системі через якихсь 200 або 300 років коли б і на Україні не з'явилась ця англійська тарілка. А німцям не довелось би тепер видавать для народу книжечок на mundartax, як-от: “Humoresken in Thurqauer Mundart”–Штелля, “Sackscho Poesien” – Формейєра, “Undruba und druhten aus der Schlasing” – Кречмера і т. д.

Я не пишу етимологічно і глаголів: дивишся, дивуєшся, 'бо народ так не говоре. В мене записана ця форма (як і мені) тільки од чернігівських і городянєьких прочан. Так записав і Дикарєв у своєму “Воронежском этнографическом] сборнике”: “густо дивисься, та рідко ба-

454

чиш” (стр. 273); так записує й Пор. Мартинович; так писав і Шевченко. В виданнях 1860 і 1867 р. в “Наймичці” стоїть: “Роздивисся в хаті”, а в виданні “Общества” в “Наймичці” 1904 р. ви вже замінили на “Роздивишся в хаті”. Я йду за народною живою мовою й за Шевченком, а не за чернігівцем Кулішем, та й годі.



Ви питаєте, що ви одбились од живої народної мови, живучи в столиці. Оце так свята правда. Я бачу, що й наші молоді спілчани одбились од живої мови, забившись в городи, декотрі навіть зумисне їздили на села, щоб довідатись, чи справді народ каже: мерщі, хутчі, на високі могилі, говоре, ходе... Вони знають тільки книжну укр[аїнську] мову, поставали книжниками і по кабінетах сочинили теорію поріднання книжної мови на старий зразець, а не на зразець живої народної мови, та й повертають усіх живих письменників на сто років назад до часів Котляревського.

Це не Ви самі писали лист. Я бачу по стилю. Початок і кінець Ваш, решта – не Ваша. Це лист або Лотоцького й його київського кружка, що мене бойкотує... задумав зробить літературний coupd’etat й бойкотірує наших письменників. Цих шість чи п'ять душ намовлені галичанами. Ви пишете, прикриваючи товариша й заступаючись за його.

М'які с, ц, з в народній мові такі вже вдались по самій сутності своєї вроди. Не кажуть же в народі: тьріскатъ, дьвісті, Франьція, а цьвіт, сьвіт кажуть. В Дикарева, в “Воронізькому етнографічному] сборнику” записано: “цього цьвіту по всьому сьвіту”, записано сьніг, зьлякався.

На успеніє в Лаврі я оце перепитав силу народу і дізнавсь, що на Лівобер[ежній] Україні, в Полтавській] та Харківській] губерніях] мова вже зрівнялась з київською, вже скрізь вирівнялась: вже й там нема сей, ся, давншший, мерщій, хутчій, на мокрій землі. Це останнє– на мокрій землі – я записав тільки од прочан селян з двох сіл Пирят[инського] п[овіту] (Кроти й Кононівка) і з села Байрака Миргородського] п[овіту], скрізь теперечки кажуть – на широкі долині, на чисті лаві, мерщі, хутчі. Так треба й вам видавать народні книжки, а не калічить на галицький лад. Змініть систему Лотоцького й К°, бо... “Вік” порозгонив письменників, а д. Лотоцький ррзжене спільців петербурзького] “Общества” і ме

455

не першого. Ставте скрізь – цей, ця, оце, мині або міні, давніше. “Ходімо за ним” – це по мові галицька книжка, видана для у к р а ї н с[ь к о г о] народу з полонізмами, з пред[ложними] польськими падежами, як-от в житю. Це не педагогічно. Старих наших письменників для суспільства треба видавать доконешно так, як вони писали, але для народу... то треба змінять форми старої мови і видавать, як говоре народ і для полегкості йому. Бо народні книжки – це книжки педагогічні, от-як шкільні учебники. Недобре робе й “Вік”, видаючи отак само книжки для народу, та ще й галицькі без зміни галицької мови. В його, як й в вас, передніше за все тенденція, а не педагогія, і цій тенденції приносять в жертву народну живу мову й видають книжки, негодящі для народу та ще й не на свій, а на чужий кошт. Ви там, під полярним кругом, одбились од живої мови, то вам вже й не болить, а в мене од цього усього – болить душа.



Шануючий Вас Іван Нечуй-Левицький. Київ. 1905 р. 8 сент[ября].

P. S. Тепер, хвалить бога, нам не доведеться видавати книжок для, народу по губерням. Скрізь зрівнялась мова, окрім чернігівського] Задесення та оборочки на півночі України до Білостока.

127. До Бориса Грінченка

16 листопада 1905 р. 1905 р. З листопада.

Високоповажний Борисе Дмитровичу!

Д. Череповський показував мені кілька листків “Досвітніх огнів”, вже надрукованих. Там є 13 авторів, що писали живими новими формами народної мови. Ви вже позмінювали їм цей, ця і т. д. на сей, ся, мені і т. д. Авторів скрізь в Європі видають так, як вони писали, і нікому й на думку не приходе зміняти їх та й заднім числом, як робить от, приміром, “Вік”, а переднім числом німці то зміняють старих авторів – для народного читання, бо народні книжки – це все одно, що учебники, в котрих доконешно треба приспособляюсь до школярів.

456

Доходе черга до моєї “Баби Палажки”. Прошу Вас не змінять її в правопису, і нехай присилають мені коректуру, щоб був на ній мій підпис для типографії, бо я піду в типографію, і як буде листок надрукований не по-народному, я не дозволю печатать. Череповський стоїть за народну мову, як і я. Він плате гроші на видання, ми, автори, даємо свою працю дурно, без плати, а ви в тій праці проводите свою й галицьку стародавню правопись, так робе й “Вік”, так робе Петербурзьке “общество”, що на чужий кошт проводе свою галицьку тенденцію й дає для українського] народу щось галицьке. Це не педагогічно. Як напечатаете мою “Бабу Палажку” старим правописом, то це буде ще один терен на моїй стежці, як читали мені на ювілеї в адресі од студентів академії. “Вік” покидав вже доволі мені цього останнього терну. Буде вже з мене! Ви в правопису пішли за старими письменниками. Я вкупі з Старицьким, Кропивницьким, Карпенком, Кримським, Мирославським, Коцюбинським і т. д. пішов за народною мовою. Вам так припало до вподоби, нам інакше, і ми держимось своїх поглядів та пересвідченнів. Ви вволяєте свою волю, але зоставляйте й нам нашу волю й не підводьте нас під себе чи під галичан. В інших “збірниках” друкують же авторів, що пишуть і так, і інак, та й нічого, нікому не шкоде.



Само по собі, що Череповський не хоче викидать з “Збірника” “Баби Палажки”, та він і має резон. Через те-то я й прошу прислать мені коректуру.

Шануючий Вас /. Н[ечуй]~Аевии,ький.

Київ.

128. До Панаса Мирного



23 грудня 1905 р. 10 студня 1905 р.

Високоповажний Афанасій Яковлевич!

З дорогою душею я пристану до редакції “Рідного краю”. В нас в Києві д. Чикаленко теж думає видавать український журнал. Але він становить за редактора Єфремова. А я вже добре знаю і Єфремова, й Грінченка, й Лотоцького, котрі заводять в нас правопись галицьку, а українські народні форлде мови навалялись викинуть –

457


навіть в книжках для народу, ще й напихать мову часом чисто польськими словами й падіжами (в життю – в житті; помешканнє, польське, значить – квартира...) Вони йдуть в мові не за нашими класиками, не за Шевченком, а за галицькими поганенькими газетками: певно, так дуже вразила їх ця новинка!

Але діло в тім, що в мене є готова вже повість “Неоднаковими стежками” і драма про Виговського, повість така завбільшки, як “Над Чорним морем”. Не ввійде вона в маленькі зшитки-номери, бо займе багато місця. Якби ви видавали журнал щомісячними книжками, то вона б змістилась. В кожному разі я можу посилати вам дрібні речі з свого давнішого зшитку і статті, так сказати б, чи полемічні, чи бібліографічні, або й інші.

Добре зробите, коли будете держаться сільської простої мови, бо... літературна, книжна мова з новими словами, та й ще й галицькими, може одіпхнуть од нас широку публіку, навіть налякать... “Вік” повидавав галицьких авторів, не підправивши чудної мови. А з публіки мені дехто каже, що тих книжок читать не можна і що українофіли видають ці книжки, певно, тільки для себе...

Будьте ласкаві, держіться форми живої народної мови, ставте цей, ця, оце, мині і т. д., як ставе д. Шемет в “Хліборобі”. Щасти вам, боже!

З щирим поважанням зістаюсь

їв. Нечуй-Левицький.

Київ.

P. S. Цензура пустила мою етнографічну статтю в передньому слові до 1-го тома, котрий оце зараз друкуватиметься.



В “Оповістці” редакції теж єсть полонізм: “Оскільки ми можемо”, що перейшов з галицьких книжок, треба б сказать: на скільки або просто – скільки. В “Хліборобі” трапляється предложений] пад[еж] польський: в життю, в 19 століттю (в житті, в 19 столітті). Я радив би редакції не заводить апострофів галицьких, як завів їх “Хлібороб”: б'є, з'їзд, з'їзді. Це дуже чудно для публіки. Чом би не ставить після согласних в слитних предлогах: ь, й; бьє, зйізд, зйїзді або зьизді?

458


1906 p.

129. До Петра Стебницького

2 січня 1906 p. 1905 року 20 декабря.

Дорогий Петре Януарійовичу!

Оце насилу зібрався написати до Вас, бо маю вільний час: вже здав останню коректуру IV тома. Прочитав я Вашого листа – та мені стало аж шкода Вас, що я навів на Вас сум своїм жартом, бо я писав до Вас трохи з жартом як до близького чоловіка. Вибачайте мені на цей раз. А що мені так здалось, то це, певно, од того, що Ви писали лист, мабуть, не за одним разом, бо часом і я сам по своїх писаннях бачу, що як покину їх та довго не пишу, а потім знов засяду, то виходе стиль трохи інший, ніж передніше, так що це якось примітно.

Що стосується до усякого правопису, то це правда, що Ви пишете. Усякі письменники писали так, як говорив народ в їх час. Це було скрізь так в давні часи. А вже граматисти по їх утворах понаписували граматики. Граматика й філологія усякої масті – йшли вже слідком за авторами. Та й філологія як наука почалась тільки з двадцятих років XIX в. од Гріммів в Німеччині, вже як європейські язики склались і навіть постаріли. Не філологія установляла правопис; вона тільки науково кмітила й виводила усякі закони язиків за готового, часом правдиві, а часом і помилкові. Усю цю справу ще до філологів робили теж тямущі літератори: вони, звичайно, йшли за попередніми авторами в правопису, але часом і обертались знов до живої народної мови і підправляли, а часом і зміняли дуже вже стародавні форми. Так Боннівар (Шильонський узник) в Швейцарії вживав в французькій мові ще чисто латинські форми глаголів, а Рабле, теж в XVI віку, в Франції вживав якісь чудернацькі форми лиць глаголів, яких вже тепер не пишуть в французьких] книжках. Само по собі, що новіші французькі] письменники поодкидали старі форми. В нас Квітка й Котляревський очевидячки писали так, як говорив тоді народ (Квітка писав – робисся, пачкаєсся). Та так само писав і Шевченко, як говорив народ. (Хоч він сам писав Ь, ы,

459

а не и). Але його видання “Кобзаря” 1860 року зроблено за його живоття і під його доглядом, а в цьому (і в Кожанчиковому виданні 1866 р. він вживає теж – роздивисся, оце, це (тільки він і прийняв се, почать мені). .Як будете що-небудь видавать з “Кобзаря”, то держіться Кожанчикового видання 1866 p., а не попсованого празького, по котрому видані потім в Києві усі видання з такими формами, як мені, роздивишся. Потім, починаючи од празького видання, пішли “Кобзарі” вже покалічені (хто попсував праж[ське] выд[ання]?). Я, само по собі, йду і піду далі за першими виданнями “Кобзаря”, ще не підправленими,– писав і писатиму – міні, роздивисся і т. д. Філологи можуть тепер тільки обміркувать отакі справи: чи ставить ы, чи и, чи і, чи ться або тця і т. д. Та, сказати правду, наші філологи та книжники більше шкодили нам, ніж були корисні. Максимович завів такий книжний правопис, що в Галичині насилу його збулись. Д. Русов в “Пригодах” “возстановив” старе й всередині слів там, де йому повинно буть: побілійиіав, почорнійшало, найважнійиіий і т. д. (бо ті, що хотять писать по-галицькій, тільки так говорять, а самі не потрапляють на форми і роблять помилки); але ці стародавні форми зробили книжечку д. Русова “Пригоди на хуторі” такою важкою для читання, неначе вона залита патокою. Сам народ це давно постеріг і вже поодкидав усе, що було важке в мові. Д. Русов зробив це надаремно, як д. Пулюй в перекладі біблії...



В І томі оце цензура пропустила мені “Переднє слово”. Не пишу Вам усього за усі дріб'язки, бо вони там будуть напечатан!. Там Ви побачите, що я нічогісінько не вводжу нового, а тільки йду слідком за тими давнішими авторами, котрі вживали щиро народну мову і на котрих утвори потім насипали пороху... А оте усяке – насінне, помешканнє (“Вільна Україна”), з’їзд, на зїзді і т, д.– нісенітниця. Це просто – галицька інтрига (бо... недавно був у мене пр. Грушевський і говорив, щоб я так писав...), котра не піде в нас і тільки баламуте “ас.

Як же в вас там постановили видавать книжки для народу? Чи з галицькими формами (се, отеє, сі, мені), чи з народними українськими (цей, оце, мині, міні, як і Шевченко писав, і т. д.)? Будьте ласкаві, напишіть мені за це хоч кілька слів.

460

Лл. А. Русову передайте од мене поклін. Я, признатись, і не знав, що він живе в Петербурзі.



Зістаюсь щиро прихильний до Вас

/в. Н[ечуй]~Аевии,ький.

P. S. Небіжчик Куліш в “Чорній раді”, вид. 1857 p., теж писав подивисся, мині, а в “Досвітках” (1876 р. в Іогансона) писав міні. Одесці не попсували його в новому виданні, як “Кобзаря” в Празі. В нас чудно якось діється. Скрізь луччі автори заводили правопис, а в нас це заводять тепер не українські автори, а галицькі газет к и!!

130. До Ганни Барвінок

11 січня 1906 р.

Високоповажна Олександро Михайлівно!

Я дістав Вашого листа з юбілейним поздоровлінням в свій час, ще перед юбілеєм. Але... ще за тиждень до юбілею почали слати мені поздоровні листи й телеграми, а потім наслали стільки, що в купі затерялось і Ваше письмо, а мене, в час юбілею, здорового, дуже людного та шумливого (зовсім не по моїх нервах) в мене й голова стала запаморочена, бо ще як привезли до мене напередодні нового року з Літературно-артистичного клубу усі адреси та приносини, то до мене три дні зранку до вечора приходили роздивлятись це усе. В мене в горниці став неначе якийсь музей, бо ще й після того сливе щодня заходили дивитись, та й теперечки, хоч рідше, але все-таки заходять, і добрі люде, спасибі їм, з усіх усюдів ще й досі шлють запізнені адреси та листи. Оце на цім тижні я дістав уже 70-й адрес з Галичини. Не дивуйте мені, що я забувсь, бо заморочивсь зовсім. Спасибі, що нагадали.

В одповідь на мій лист, щоб в наступаючому виданні біблії Британське] товариство держалось наших рукописів, д. Пулюй одписує, що в Пантелеймона Олександровича є подекуди пропуски. Єй спішна, несправлена робота. Мабуть, небіжчик в господарських клопотах забувавсь назначувати карандашем в біблії, доки напередодні переклав, а сідаючи, пропускав один стих. Його робота, надісь, була чорнова, не виправлена гаразд, бо він,

461

певно, мав на думці виправити усе, скінчивши переклад. Пулюй гадає за це й правдиво. Він набравсь таки багато мороки при коректурі. Але я писав д. Пулюєві тільки за те, щоб... він не зміняв нам форм мови... на галицький взорець.



Для української] преси буде, надісь, полегкість, бо вже зібрано в Петербурзі] для цього комітет.

Посилаю Вам листи д. Пулюя, як Ви цього бажаєте та як бажає й д. Пулюй.

Будьте здорові!

Шануючий Вас щиро, щиро Іван Нечуй-Левицький.

1905 р. 29 дек[абря],

Київ, Пушк[інська], 19-й.

131. До Михайла Грушевського

27 березня 1906 р. 1906 року 14 марця.

Дорогий Михайле Сергійовичу!

Будьте ласкаві, передайте мій подячний лист в “Руське педагогічне товариство”, з котрим я дуже опізнивсь. Спілка Череповського має на думці видати “Історію України”, цебто мої брошурки по історії України, починаючи з “Перших київських князів” і т. д. Будьте ласкаві, пришліть мені мого “Українського] гетьм[ана] Богдана Хмельницького” й другу брошурку: “Гетьман Юрій

Хмельницький та Іван Виговський”, видану окроми. Ще колись давно я послав в Галичину рукопись “Велика Руїна” – це про гетьманів аж до Мазепи. Довго її не видавали, аж оце років зо два назад десь ця “Руїна” була надрукована в ваших газетах. Цей рукопис тепер піде в діло. Коли він є, то теж пришліть мені його, а коли нема, то найміть переписчиків, нехай перепишуть з газети, і пришліть мені. Я за переписку заплачу. Як можна прислать ще й уривок з “Історії Русі” д. Барвінського, властиво про “Галичину”, то й цей уривок пришліть, щоб хоч трохи сказать про історію Галичини. За Мазепу й останні історичні події доведеться приписати.

В наступаючий мій VII том повинні увійти, окрім повісті “Неоднаковими стежками”, ще “Без пуття” (це п мене єсть), “Афонський пройдисвіт” і “Скривджені ІІ

462

нескривджені”. Цих останніх, надісь, ще не час видавать. “Афонського пройдисвіта” теж скажіть переписать, я заплачу за переписку. Була ще дуже давно видана, як одбиток з “Діла”, малесенька брошурочка “В Карпатах”. Це можна прислать просто в листі. “Живцем .поховані” в мене є в рукопису. “В Карпатах” піде в VI томі. Рукопису “Українських штукарів” в мене нема, але це вже на потім. Тепер думають видать “Українство на літературних позвах...” Бувайте здорові! Вибачайте, що турбую Вас.



З щирим поважанням до Вас Ів. Нечуй-Аевицький.

Киї


P. S. Лучче, щоб при нагоді хтось перевіз рукописи. Шкода буде, як не пропустять. Брошурки, надісь, пройдуть в пакеті. Од д. Гнатюка дістав “Хмари” й “Гуморески”.

Ів. Н[ечуй]~А[евицький].

132. До Михайла Коцюбинського

10 квітня 1906 р. 1906 р. 28 марця.

Високоповажний Михайле Михайловичу!

Дістав я “З потоку життя”... і, на превеликий жаль, не можу подякувати за книжку. Ви обіцяли надрукувать так, як було написано в рукопису, а тим часом мені поприставляли * и в д[авальному] і пред[ложних] падежах ще й покропили оповідання непотрібними апострофами, котрих і в Галичині не ставлять, окрім тих слів, де в руській мові ставлять ъ, як-от объявить, изъяснить і т. д. Вигадав ці апострофи “Вік”, а провела далі “Вільна Україна” ( в предлогах з*, с\ в*). Ці апострофи не потрібні, бо в українській] мові три букви перед я: м, б, п вимовляються ніби нарізно од я, з задержкою, не так, як в великоріуській] мові. Але це не більше, як прикмета опрічної української вимови цих трьох букв. А в нас українську вимову цих букв підганяють під великоруську та й пишуть або з ъ, себто з ь, або ставлять зверху притики. Тим часом нічого цього не треба.

463

Я Вас не виную, аЛе Ви послали книжку для друку в Херсон д. Чернявському, і вийшло з книжкою те, що з вашим альманахом “Дубове листє” в Києві... або й з моїми книжками, виданими “Віком”. Позміняв мені все Єфремов, приносе книжку та й каже, наче сміється: “Та, бачте, що ж зробите, коли книжка вже напечатана...” Оце ж саме ніби каже мені й д. Чернявський, а певніше, мабуть, той кружок г а л і ц і я н.ц і в, що видав “Першу ластівку”... з галицькими словами: сей, сі, отеє і т. д.



Звичай змінять мову в авторів – це звичай тільки український. Хто мене не зміняв і не перекручував в Галичині й на Україні! Це наш, страшний український індивідуалізм, в котрому затаїлась велика доза деспотизму. І Єфремов і Грінченко підводили мій правопис під свій. А чому б пак їм не підвести себе під мене? Д. Чернявський знов гне мене теж під себе, а я спитаю: чому ж пак йому не підвести себе під мене? Хто дав їм право гнути авторів під себе, по своїй вподобі? Це все <показуе>, що в них люди дикуни, цього не можна сказати, але в літературних звичках – це ж чисті дикарі та ще й не без деспотизму...

Галицькі газети нам страшенно пошкодили. Молоде покоління може 10 років читало їх потаєнці і... збавило собі мову. Тепер наші газети пишуться не українською] мовою, а галицькою. Вийшло же, що ці газети пошкодили нашій літературі, одбили й одхилили од наших газет і книжок широку публіку й навіть ту, що читає й купує українські книжки. В редакцію “Громадської думки”, найбільше обгаличеної, шлють письма навіть підписчики з докором: що це за язик? читать і розуміть не можна? Один підписчик з Єлисаветграда написав, щоб більше не висилали йому газети, бо без словаря її читать не можна.

1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка