Наукова думка



Сторінка4/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


Виясняючи на уроках уроки з ширшого катехизиса, Креховський навіщось одступав убік од катехизиса й навіщось розказав нам, в чому одрізняється од нашої православної віри віра католицька, в чому одличка й різнація їх. Він казав про найголовніші одлички католицтва в то

39

му, що в католицтві за главу церкви христової вважається не Христос, як у нас, а папа римський, а по католицькому катехизисові дух святий виходить не од одного бога отця, а нібито од отця й сина, і що в католиків причащаються не вином та проскурою, а облатками, цебто прісними коржиками з борошна, спеченими на вині. Кілька уроків Креховський дуже широко розказував про ці одлички, ще й звелів написати на урок це усе по пунктах. Ми й понаписували це усе, як він звелів, і подали йому. Він перечитав наші [записи] дуже вважливо, подописував, що було невповні й дуже коротенько виложено, роздав, щоб ми вивчили свої писані одповіді на дальший урок, що ми й зробили. З цієї причини ліг в моїй пам’яті цей урок, як щось надзвичайне, причину котрого я втямив потім згодом, як пішов по вищих класах. Одначе доросліші й розумніші синтактики дометикувались за ту причину.



Маєтність сливе на цілий здоровецький повіт в Канівщині, Васильківщині і т. д. першого графа Ксаверія Браніцького, подарована йому на Україні останнім польським королем Станіславом Августом Понятовським, вже тоді була поділена між трьома братами. Меншому Браніцькому дістався так званий “Богуславський ключ”, найстаршому – “Білоцерківський ключ”, найбільший, з багатьма селами, а найменшому – Ставищанський в Таращанському повіті за Россю. Менший Браніцький обрав собі за осередок, ніби за столицю, місто Богуслав, поставив в Богуславі гарний мурований костьол на найвищому місці міста поруч з двома дерев’яними церковцями стародавніми, маленькими, [неначе] сільськими. Він мав на думці збудувати собі палац за монастирем, недалечко од Хохітви, на горі недалечко од Росі, звелів насадить великий овощний садок алеями та рядками, насадив поблизу широкий парк до самого скелистого берега Росі, де шуміла вода на порогах, і поставив садовника коло квітника коло самого берега, де була купальня в глибшому березі. Далі на низькому березі він згодом збудував велику сахарню в Хохітві, де за горою поставив палац на Поташні для свого “рондзи”, цебто задля головного управителя “ключа”, і забудування для його канцелярії. Коло парку на горі, коло самої царини сельця Хохітви збудували прездорове забудування на три етажі, муроване, довге, неначе казарма задля солдатів, нібито призначене задля зсипання й складу пашні, й склад борошна нібито на продаж в околиці. Такі ж

40

самі здоровецькі та довгелецькі нібито “магазеї” були збудовані в м. Рокитні і трохи нижчі в Миронівці, на середині дороги до Білої Церкви, в самій Білій Церкві, ще й в Києві на Подолі, коло самої пристані Дніпра.



Довго, довго стояли ці “магазеї”, здоровецькі, мов Колізей у Римі, без рам у вікнах, без дверей. Ніякої пашні в них не зсипали, ніякого сіна не складали. Вони через здорові вікна світились наскрізь. І всі в околиці казали що це понаставлені казарми для жовнірів колишньої знов одбудованої Польщі. Богуславський Браніцький навіть ніколи й не жив у Богуславі, а всім правував його “рондза” на Поташні. Я чув, що їх озія стоїть і досі. В селі Хохітві збудували здоровецьку сахарню й забудування для сахароварів, і в Рокитні з такої озії звеліли забрати цеглу на збудування церкви, а в Білій Церкві з такої ж озії скинули два поверхи й зробили стайні для коней кавалерії, а з цегли поставили рядок жител для офіцерів, ще й збудували довгелецькі на один етаж казарми для москалів.

В народі в околиці пішла поголоска про ці озії-магазеї, що пани ховають в них свої незліченні скарби, що внизу на першому етажі скрізь на стелях почеплені торби з червінцями та карбованцями, бо на вікнах були товстющі залізні гратки, що вночі там спали самі пани на ліжках і стерегли ті скарби.

В той час в цих маетностях графів усі місця на сахарнях, на усіх інших фабриках і навіть питлях були обсаджені поляками, і українців приймали туди на службу, як бракувало своїх поляків. Поляків запрошували на службу з Польщі. Питлі й млини оддавали доконче багатим євреям.

Сливе усі станові пристави були так само поляки, котрі брали хабарі незгірше. Канцелярії головних управителів маєтності були повні поляків, а цих одділів канцелярії було, мабуть, більше, ніж в деяких невеличких німецьких герцогствах. В Богуславі й по містечках, у Білій Церкві усі євреї вміли розмовляти з панами польською панською мовою, щоб запобігти в панів ласки й вигід задля себе, скуповуючи пашню, борошно та сахар. На Волині і Подольській губерніях навіть священики розмовляли польською мовою з дідичами, а в Київщині в їх довго не виводився цей язик у Липовецькому та в межуючих з Волинню повітах.

Але дрібна “сірячкова” шляхта вже тоді почала вер* татись до давньої своєї православної віри й почала ходи

41

ти по містечках до церков. Ще давно більші польські дідичі пооднімали од них клапті поля, загарбавши їх і прилучивши до своїх полів, зоставивши їм на прожиток тільки оселі та городи, що вже вчинив великий дідич, перший Браніцький, польний гетьман Ксаверій, попаливши в каміні документи на їх поля в околиці і зоставивши їм як власність, і то чиншову, садиби та городи. Так втратив поля і батько Сошенка, художника й друга Тараса Шевченка, як він був вчителем чистописання й мальовництва в першій київській гімназії.



Перед польським повстанням 1862 року наш стеблівський дідич просто-таки не втерпів і сказав моєму батькові, що по Дніпро повинна бути знов Польща, а отих гайдамак ми викинемо за Дніпро, нехай вони там заводять свою козаччину... Мій панотець раз якось зайшов в магазин суконної фабрики, де сидів за прикажчика якийсь старий ксьондз, втративший парафію. Коло його на столі лежала здоровецька купа польських букварів. Панотець зацікавивсь і розгорнув одну книжечку.

– Навіщо це ви накупили так багацько польських букварів? – спитав він у ксьондза.

– Та для тутешнього ж хлопа, для народу,– одповів він.

– Адже ж наші хлопці, наші школярі не втямлять і не розберуть їх,– сказав батько.

– Чому не втямлять? Ми їм розтовмачимо мову й навчимо їх. Це мені недавно їх прислали для стеблівської школи.

– Але в нас і школи нема для мужичих хлопців!

– То ми позаводимо й школи незабаром,– одповів старий ксьондз,– бо тут повинна буть незабаром Польща.

Мій панотець, не гаючи часу, зараз влітку завів першу в Стеблеві школу для селянських дітей в пасіці, в катразі. Набрав він хлопців в сім'ях шляхтичів та крестян. Вони почали вчитись вкупі зо мною в катразі щодня. Але дідич Зіновій Головінський покликав мого панотця і сказав йовду: “Покиньте ви оту школу. Як ви їх понаучуєте, як вони постають письменними, то й ви, ксьондже, будете самі ходити в поле на роботу, й я муситиму ходить в поле орать та сіяти пашню”.

Дідич зараз позабирав дітей панщанних батьків й послав з суконну фабрику, звелівши посадити їх до легшої

42

роботи. В школі зостались тільки діти дрібних шляхтичів, що були усякими майстрами на фабриках.



Креховський, певно, бачив у своєму містечку те, за що дізнався й мій панотець. З тієї причини він і вияснював нам д^же докладно різнацію між католиками й прарославними, щоб покласти в наших головах принаймні зародок, паросток для дальшого розвитку нашої свідомості в справах націоналізації й для напутіння на будущі часи нашого живоття, щоб ми не чевріли і тільки животіли на світі несвідомо, а набирались досвіду й свідомості серед людей усякої масті в рідній околиці нашого краю, де якийсь польський дідич мав нібито якесь право вмикуваться в шкільні наші справи, а його прикажчик ксьондз готував вже польські букварі для дітей українських селян.

Як Катерина II одібрала в 1795 році од Польщі наш край і прилучила до Російського царства, як цар Миколай І в тридцятих роках скасував в краї унію, справа, що стосувалась до віри, пішла правдивою давнішою стежкою. Дрібна наша шляхта знов верталась потроху до своєї давнішої віри, котрої держалася уся суцільна маса народу. В нашому Стеблеві почало ходити до церкви п'ятнадцять сім’їв сірячкових шляхтичів, здебільшого різних майстрів на фабриках. Коло. Фастова в Білоцерківщині почалося таке ж саме рушіння. В Білій Церкві було те ж саме. Вертались до віри свого народу й дідичі й нащадки усяких дідичів, як-от, прикладом, Борис Познанський в Білій Церкві, дідич Рильський, проф. В. Б. Антонович і т. д. Наше духовенство, вважаючи на захист нашої віри од правленства, захист механічний з силуванням та усякронами, дрімало й куняло, забезпечене од нападів супротивників, котрих не вгамувала історія Хмельниччини і нічому їх не навчила. Наші дрібні шляхтичі незабаром знов почали переходити до католицтва...

Але в останні часи в добутку усього вийшов несподіваний результат, що стосується до віри в нашім краї. Де стикаються будь-які супротилежні течії думок та гадок, там вийде щось надзвичайне й несподіване задля обох супротивників: в нас вийшла в цім краї ш т у н д а, вона з’явилася й ширшає й досі дійсно в цих краях стички вір: в Богуславі й околишніх селах та в Білоцерківському краї. Супрбтцвники зачепили й порушили самий грунт, саму сущість справи віри,– і врешті виникла несподівана направа в душах та пересвідченнях народу, направа (на-

43

строение) критична, раціоналістичний потяг до критики обох вір, і штунда виникла не тільки в українських масах, але з'явилась і поміж католиками поляками в Білоцерківщині. Білоцерківські священики не так давно з’їхались на з'їзд в Білій Церкві, почуваючи небезпечність в справах віри, запросили на з'їзд і трьох ксьондзів і місцевого єврейського равина, бо й між місцевими євреями, а найбільше вченими, по школах, з'явився раціоналізм, вдивив* ший самого равина, котрий жалівся на байдужність євреїв до синагоги, що по суботах вона буває сливе порожня, бо єврейські “барині” і паничі в час одправи в синагозі сидять на балконах й одпочивають од тижневої праці, замість того, щоб йти на молитву до синагоги.



В Богуслав в той час з Києва часто приїжджав відомий місіонер Скворцов для напутіння штундів й на пораду з місцевими священниками, але його силкування були сливе надаремні: релігійний грунт в масі порушився й захитався так, що й до цього часу він хилитається і по околицях Богуслава рушіння це не спинилося й досі...

IV


З нашим інспектором Страховим трапилось щось чудне. Часом старші вченики, смерком вертаючись з міщанських квартир од товаришів по стежці понад Россю, бачили, що [він] йшов з палицею в руках і спинявся коло старих верб, котрі росли понад стежкою коло Росі. Він спинявся сливе коло кожної товстої верби й довго лупив по вербі палицею так здорово, що аж кора лупилась і сипалась на стежку. Попобивши всмак донесхочу одну вербу, він згодом натикався на другу вербу і знов лупив її з усієї сили. Це здивувало нас усіх. Старші вченики гадали так, що йому верби здавались учениками, і він карав їх сучкуватою палицею, заганяючи додому. Але річ була простіша і втямнітливіша. Та стежка вела до греблі й до Беркового шинку, куди смерком часом простували й старі ченці з монастиря...

Через рік своєї служби Страхов десь зник, кудись виїхав, а куди він перейшов, ми так і не допитались. Замість його в нас за інспектора став міський священик благочинний Мирон Акимович, людина тиха, помирлива, з доброю вдачею, красунь такий, якого трудно було й побачить. Він викладав грецьку мову дуже добре й зрозумї-

44

ливо задля нас. Він нікого не вибив різками ні одного разу, навіть не сердився не кричав на HaG. Це було велике щастя задля нас усіх. Його делікатність нагадувала шляхетність давнішого Ігнатія Мацькевича. Було вже знать* що давня жорстокість в школі минулась, й запанувала гуманність давньої, дуже давньої культури історичної на Україні, що йшла, може, ще од князівської доби на Україні та од цивілізації візантійсько-царгородських греків, а не од Батиєвої дикої татарвй.



Несподівано в половині мая смотритель оповістив в училищі, що в четвер, саме серед тижня, нас поведуть на рекреації в монастирський ліс на монастирському хуторі за три верстві за горою. Певно, вчителі просили смотрителя поновить цей давній звичай маївки, занедбаний і знехтуваний суворим аскетом ченцем.

Старші вченики, котрі ще пам’ятали останні рекреації в лісі, заворушились, на радощах голосно співали різних веселих пісень, дригали ногами, махали з нестямки руками, неначе знавісніли.

Регент хору, Билінський, ігуменів небіж, послушник в монастирі, розпочав опівки хору, щоб повиучувати напам’ять старовинні канти й пісні, щоб співати їх для розваги вчителів та й школярів. Билінський по обіді сливе щодня скликав півчих в училище (я співав у хорі дискантом), і ми вчили під грання скрипки Билінського старовинні канти: “Проснется день, его краса, увижу божий свег. Увижу море, небеса, а родины уж нет” (вольний переклад початку поеми Байрона “Чайльд-Гарольд”), “Мы тебя любим сердечно” і т. д.

В четвер година була ясна й тепла, неначе влітку. Після раннього обіду нас вчителі поставили в ряди й повели навпростець через межі полів, проз величезну озію Браніцького, коло самої царини в Хохітві та через спадисту довгу гору до монастирського лісу. Ми забрали м’ячі, навіть цурки й гилки, щоб розважать себе в лісі, як нам дозволять. Поки ми дійшли до [лісу], смотритель і монастирський економ чернець диякон Меркурій були вже там. Смотритель в сизому кафтані та чернечій літній шапочці був зовсім не страшний, мов простий якийсь панотець. Він усьому давав лад. Під густими липами в тіні стояли коні, а на широкому возі білів довгий стіл та червоні стільці. Меркурій з погоничем поставили під липами стіл та стільці, поскладали на столі якісь пакунки й поставили блиску

45

чий самовар, потім вийняли два заступи, закопали в землю два стовпчики й прибили цвяшками довгу дошку.



Поки вони порались під липами, усі школярі навкруги тієї прогалини визирали на те вештання з густих кущів, дивлячись та кмітячи за тим рушінням попід липами, мов за якоюсь сценою в театрі.

Надворі була спека. Сонце шкварило, як улітку. Нам остогидло дивиться на те вештання. Декотрі розпочали на близькій, просторій галявині грати в м’яча, в гилки, обравши дві матки і їх дітей і розділившись на дві ворожі партії: одну в городі, а другу в полі. Простір на галявині був широкий. Щоб бігати, було багацько місця.

Незабаром прийшли вчителі, прийшов і наш регент, а згодом прибули й сусіди батюшки з близьких сел, запрошені смотрителем на ті рекреації. Малі школярі позбігались і зорили по прогалині потаєнці й крадькома з-за кущів.

– Гей, ви! Зайчики! – гукнув на них веселий Меркурій, – глядіть лиш, не потолочіть та не поїжте нашої капусти та моркви на нашому огороді коло течії! – гукав він нас в кущі наздогад.

Ми нишком розбіглись на всі боки й реготались в кущах, іщо він дражнить нас зайцями.

Поки закипав самовар, декотрі вчителі прийшли до нас на галявину й загадали нам грати в кота та мишки, поставивши нас в широкі кружки й одібравши по двоє – котів та мишок. Потім поставили нас в рядок парами й звеліли грати в “Довгої лози”, щоб передня пара розбігалась врозтіч і перескакувала через рядок нагнутих школярів, плигаючи через їх спини й нагинаючись на кінці рядка. Ця “Довга лоза” тяглася далеко через простір на галявині до самої густої стіни лісу.

Меркурій прийшов подивиться на ту “Довгу лозу” і з жартами напутював нас збоку:

– Та задирайте вгору ноги вище! Плигайте, як плигають кози в город через тин та прямо на грядки капусти та огірків.

– То покажіть нам, як плигають! – гукнули деякі ученики.

– Моє плигання вже минуло, бо якби плигнуз, то заплутався б у полах та й бебехнув би на землю, – одгукнувся Меркурій з-під гілля липи, неначе перегукувався в лісі з нами.

46

Вже сонце стояло на вечірньому прузі й спускалося над лісом униз. На галявині з’явився регент Билінський й скликав півчих й повів до стола. На столі стояв самовар і спорожнений кошик з пирогами, начиненими рижом та просільним судаком. Пироги спожили сливе усі, і їх^залялось на дні кошика кілька штук того сухого, не дуже ласого поживку. Вчителі, ігумен та три батюшки сиділи щільно за столом і вели веселу розмову. Хор поставили збоку в кущах ліщини саме проти стола. Передніше од усього ми заспівали старовинну пісню Григорія Савича Сковороди, відому в ті часи по всій Україні: “Бідну птичку уловили і в кліточку посадили навсегда. А вже ж мені не літати, тьох, тьох, тьох! А вже ж мені тут бути, ох, ох, ох!” Потім співали старовинні канти: “Суетен будешь ты, человек”, інші, а нарешті заспівали кант во славу нашого начальника:



Мы тебя любим сердечно.

Будь нам начальником вечно.

Наши зажжены сердца.

Мы тебя любим, отца.

Рады с тобой веселиться,

Рады с тобой водки * напиться.

Этот налитый стакан

Выпей, начальник, сам, сам, сам.

Рады с тобой в непогоду!

Рады с тобой в огонь и воду.

Этот прекрасный наш край

Кажется нам рай, рай, рай!

Ніякого стакана з вином ми не бачили на столі, на що натякав цей облесливий для начальника кант. Стояли тільки стакани з чаєм навкруги самовара, з котрих вчителі сьорбали ложечками гарячий чай й закусювали смачними пісними пиріжками. Хохітвянський батюшка, вже літній і бездітний, нахилився позад себе, дістав крамну червону хусточку з чимсь, розв’язав її й вийняв з того червоного пакунка печеного каплуна, завинутого в листок паперу, та чималу паляницю, дістав з кишені ножика, покраяв це усе на шматки й запросив вчителів до полудня, котрий він “одняв од зайця” в лісі, йдучи з Хохітви через ліс, як звичайно приказують батьки до дітей, вертаючись додому з ярмарку.

* Замість слова водки регент звелів нам вставляти в спів слово вина.

47

Нас усіх зібрали докупи, поставили в ряди й повели додому вже при заході сонця. Старші вченики несли в руках товстенькі сучкуваті палиці, вирізані з гілля диких груш з держалнами, штучно й гарно повирізуваними ножиком мережками, певно задля того, щоб було чим оборонятись од лютих собак в подвір'ях міщанських квартир.



Ми усі були голодні, мов вовки, бо піснюкали в лісі довго, й кинулись на полудень з жадобою вовків, вже як сонечко стояло на заході. Поки гуляли, поти й голоду не почували, бо були ладні бавиться в лісі та грати в “Гуси та Вовки” хоч би й до пізньої ночі, як дівчата на вулиці під вербами співають та роять голосно пісні до пізньої ночі й сливе до світу.

Перед зеленими святками починалась літня спека. Після полудня нас мордувала така смага, а річана вода в діжці в сінях з Росі була тепла, неначе ми пили літепло. Ми, менші школярі, сливе перед вечором брали кухоль і бігли до криниці Кам’янки в Лужок, щоб напитись всмак холодної криничаної погожої води. Кам’янка була од нас недалечко, зараз за училищем, внизу під монастирською спадистою горою, звідкіль треба було [йти! через насипану ніби гребельку між двома ровами по обидва боки,, бо гребелька була насипана через долину на мочарах до самої криниці. Криниця була під високою, рівною, мов стіна, скелею, котра висунулась з крутої “ламаної” гори, як звуть круті покручені гори понад Россю. З-під цієї скелі Івнизу була щілина, ніби печерка, а звідтіль дзюрчала товста цівка чудової холодної погожої води й спадала вниз в глибоченьку западину, ніби в яму з кам’яним дном вже в нижчому гранітному шарі, на котрому й стояла вища скеля.

Певно, що в дуже давній час хтось поклав з трьох боків і примостив три довгі кам’яні плити – надгробники, взявши їх з могил ченців, бо на цих плитах було ще знать сліди написів, виклюваних колись гострим молотком – клювачём. Плити були обсипані землею і обкладені дерном, а вода з Кам’янки стікала в визубень внизу з-під поперечної плити й стікала вниз в мочар Лужка. Під скелею був поставлений рядок каменюк для сидіння на одпочинок.

Ми тут пили воду й розташовувались для довгого гуляння по Лужку. Сюди збігались в цей час й інші школярі з квартир, що були на горі за возвозом в крутій горі, й з інших ближчих жител на низині понад Россю.

48

Широка долина Лужка загиналась півкругом попід спадистою монастирською горою, й по другий бік її стирчали так само півкругом Ламані круті гори, вкриті лісом, де росли граби, липи та дикі груші. Певно, в дуже старовинні часи через цю мокру долину текла Свавілка ({)укав) з Росі, бо така Свавілка в Богуславі є і в наш час, а в нашому Стеблеві така Самовілка тече з Росі кругом високого острова Замка, де за гетьмана Тетері, котрому польський король Владислав четвертий подарував як маєтність Стеблів [нездкінчен.]. Але цей Лужок коло монастиря замулило мулом і по мочарах по куп’ї поросли вільшини та росла густими купами чорна смородина, а подекуди лисніли плеса води, обсипані зеленою ряскою, чи [багаті] безоднями, од котрих ми бережно одмикували, щоб не застрягнути в їх та щоб нас часом не поглинула навіки страшна безодня, як ми нишпорили в кущах смородини.



Дрібних пташок була тут незліченна сила! Вони тут вили скрізь по кущах свої гнізда і надвечір в пишні та ясні дні так щебетали, аж Лужок гудіів], ніби лящав од співу усякових пташок. Співали соловейки, щебетали щиглі, чижики, синички, снігурі, одуди викрикували своє туп-туптуп, ніби тенори; чубаті сусідки-посмітюхи викрикували своє “під-підьом!”, десь далі, над ставочком внизу Лужка дерчали деркачі в кущах глоду. А ще далі обзивались зозулі, кували одна за другою. В величезних осиках з білим листом спідсподу витягала співуча омелга свої м’які рулади, неначе десь грала делікатна флейта, виспівувала. Деркачі в кущах дерчали безперестану, неначе решето з брязкотьолами (бубон) брязкало на троїстих музиках на сільському весіллі. Ввесь Лужок ніби співав на радощах, мов справляв своє пташине весілля раз на рік в ці пишні ясні вечори над своїми гніздечками, котрих було повно в кущах та на деревах по крутих Ламаних горах.

Школярі, понапивавшись води, гуляли по стежці, що вилася по покатій горі через ввесь Лужок до ставочка. Раз ми застукали на стежці їжака. Він в одну мить вглядів нас, скрутився в клубок і ніби завмер, як ми перевертали ломакою. Він був такий шпичастий та колючий, що до його не можна було й доторкнуться пальцями. Цих їжаків було багацько. Попід грушами та кислицями вони, певно, живились своїм поживком, грушами та кислицями, що оббивав вітер на гіллі, і вони сипались на стежку. Ми поминули того їжака, і він це, мабуть, бачив, бо став на

4 І? НечуЙ-ЛеВИЦЬКИЙ, Ті Юі

49

ніжки й пошився в траву та й зник в кущах. А крик невгамований, галас пташиний, якийсь ніби навіжений, все тягся та аж лунав по високих Ламаних горах, неначе на прощальне привітання червоному сонцю, що скотилося на верби внизу над Россю, йдучи на свій одпочинок.



Менші школярі любили назнавать гнізда усяких пташок. Що стосується до пташиних гніздечок, то ці малі школярі були такі нишпорки, такі цікаві кміти, як закатовані вчені натуралісти, котрі любили сідати на засідки в кущах і кмітили за будь-якою пташкою в гнізді, як вона вертається до гнізда, як годує і яким поживком годує своїх дітей. Менші школярі в своїй прилюбності виявляли свою прилюбність до природи, бо ця любов до пташок єсть один з проявків любові до природи в кращих крилатих її виявках, UoJ усякого птаства. Школярі знали, в яких к>щах і в яких місцях пташки люблять вити свої гнізда. Гнізда довгохвостих плисок вони знаходили попід довгими каменюками, котрі лежали над Россю в лозах. Чижі, щегли та снігурі вили гнізда в Лужку в гущавині кущів. Де на кущах глоду теліпались зверху довгі сухі порожні шкурки плазуючих (пресмыкающихся) животин, маленьких гадюк та ужів, там в кущах хлопці шукали гнізда деркачів, бо деркачі, певно, живляться цими плазунами, вбивають їх дзьобом й виносять і чепляють їх на колючому глоді й видзьобують усей їх м'якенький осередок, а шкури кидають почепленими на гілках. Раз один школяр знайшов в кущах над Россю в гнізді плиски здорове зозуленя, котре виросло в гнізді так, що позсовувало усіх голочереваньків додолу, а стара плиска годувала його одного. Школяр приніс нам те зозуленя, що вилупилось з яєчка зозулі, знісшої яєчко в чужому гнізді, щоб збутись клопоту годувать свою дитину. Зозуленя все настовбурчувало рябе пір'я, неначе бундючилось, роззявляло широкий дзьоб з червоним ротом та жовтими заїдами. Ми ловили в пекарні на столі жменею мухи й кидали йому в дзьоб, ліпили галки з хліба й засовували в його ненажерливу пельку, й воно ковтало й глитало та знов роззявляло дзьоб. Ми грались ним два дні та годували, а на третій воно несподівано пурхнуло в одчинене вікно і сховалось у гіллі береста. Менші школярі десь доп'яли навіть яєчка ящірки та гадюк і ужів, як вони казали: ці яєчка були

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка