Наукова думка



Сторінка41/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   48


А коли вже конче треба щось про мене говоритй, то десь небавки, певно, буде нагодам чую, що знудився по мені цвинтар. І вже загодя бачу, як це воно буде: отак якоїсь днини вранці не встану, поприходять люди і скажуть: “Йому удар приключився”. Та й повезуть у сльоту осінню. Будуть іти люди та нишком лаяти, що через мене мусять по тій сльоті чимчикувати. А проте на цвинтарі такого набалакають – куди там! Опісля ж статтю напишуть, що от, мовляв, небіжчик таки добре смішив читателів своєю бабою Палажкою.

Ну, а по всьому на Байковім чи якім там цвинтарі на пам’ятнику букви позітруться і зостанеться лиш якийсь “ський” та й усе.

Отож, кінчаючи це послання, кажу: не треба, серденько, того юбілею, хай йому!

ПРИМІТКИ


I. С. Нечуй-Левицький, крім художніх творів, залишив чималу літературно-критичну, публіцистичну та епістолярну спадщину. У цьому томі подаються біографічні матеріали, вибрані статті, рецензії та листи. З біографічних матеріалів подаються автобіографія, що була опублікована в журналі “Світ” (1881), та уривки з мему-

Шів та згадок про перебування автора у Богуславському училищі, е дві автобіографії друкуються в розділі “Листи”, оскільки вони є складовою частиною листів до О. Кониського та О. Огоновського.

У десятому томі подаються лише вибрані статті. Свого часу вони друкувалися в журналах, виходили окремими книжками. Сам письменник не міг видати цих праць окремим томом, бо на перешкоді стала перша світова війна. Не видавалися статті і після смерті письменника.

Більшість статей подається за першодруками, а решта – за автографами.

У примітках наведено дані про першу публікацію твору, вказано джерело, за яким подається текст, вміщено відомості про автограф, коли він зберігся, коротко коментуються згадувані в творі історичні події, особи, книги, органи преси (які не потрапили в реєстр енциклопедій і довідників), уточнюються, коли це потрібно, помилково вжиті у автора дати, імена осіб тощо.

БІОГРАФІЧНІ МАТЕРІАЛИ

ЖИТТЄПИСЬ ІВАНА ЛЕВИЦЬКОГО (НЕЧУЯ), НАПИСАНА НИМ САМИМ

Вперше надруковано у журналі “Світ”, 1881, №'7, стор. 125– 127; № 8 і 9, стор. 154–156. Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР–ф. З, № 3112 (далі скорочено – ІЛ). Автограф являє собою лист, що починається словами “Високоповажний добродію”, адресований І. Белеєві, редакторові журналу “Світ”. Першодрук майже нічим не різниться від автографа. Зроблені тільки незначні скорочення (одного-двох речень), замінені деякі слова (“нрдбря” –на “па

507

долиста”, “сан” – на “чин” тощо), уточнена пунктуація; стаття розбита на абзаци. Заголовок належить редакції журналу.



За своє життя І. С. Нечуй-Левицький написав не одну автобіографію. З його листування видно, що дві з них (українською та російською мовами) він писав для якогось петербуржця. Писав він біографії О. Кониському у листі 19 квітня 1876 р. та О. Огоновському у листі 12 липня 1890 р. (листи друкуються в цьому томі).

В автографі дата: “1881 року 9 іюня. Кишинів”.

Подається за першодруком.

Отець мій, Семен Степанович Левицький, був священиком в Стеблев і... – Батько І. С. Левицького за дорученням П. Куліша записував народні пісні, казки тощо. П. Куліш пізніше писав, що той синок попа, який переписував словесні утвори, зібрані його батьком, був малий Нечуй.

Перед його смертю я привіз йому зі Львова євангелію Кулішевого українського переклад у...– Йдеться про “Євангелію од Матфея” в перекладі П. Куліша та І. Пулюя, яка вийшла у Відні 1871 р.

Мати моя вмерла... – Рік смерті приблизно 1851.

Воиа мала дві пари близнят... – В автографі зазначені їхні імена: Амвросій, Анна, Дмитро та Федір. Там же сказано, що Дмитро недавно скоропостижно вмер (мабуть, 1876 p.).

Восени мене одвезли в Семигор и... – Восени 1845 p., там він вчився зиму й літо 1846 р.

Монастирська квартира, в котрій я жив шість рік... – Від 1847 до 1853 р.

Смотрителем в училищі був ігумен монастиря Феодор... – Ігумен Федір Мислінський (бл. 1814–1889), як писав про нього в журналі “Киевская старина” П. Клебановський, був своєрідний “просвітитель” середини XIX ст. Для “искоренения малорусского языка” він завів спеціальні дощечки-нотатки.

“М а я к” – російський щомісячний журнал консервативного напряму. Виходив у Петербурзі 1840–1845 pp.

...к упив “Павла та Віргіні ю”...– твір французького письменника Жака-Анрі Бернардена де Сен-П'єра (1737–1814), виданий 1787 р.

побув рік у батьк а... – У батька пробув від літа 1859 до весни 1860 р.

був рік учителем в Богуславському духовному училищ і... – Призначення на посаду вчителя він одержав 22 квітня 1860 p., а увільнився 20 вересня 1861 р. Про перебування І. Левицького на цій посаді згадував один з його учнів П. Клебановський. Він писав, що І. Левицький був одним з нових, молодих учителів, які не тільки стали уникати щоденного карання учнів різками, а й дуже обурювалися цим каранням і обстоювали цілковите знищення різок.

... вийшов “Базаров” Тургенева, і критика на його Писарєва. – Роман “Отцы и дети” І. С. Тургенева вийшов 1862 р., того ж року надрукована і праця Д. І. Писарєва “Базаров”.

...м ене послали в Полтавську семінарію учителем словесності...– На цю посаду І. Левицький призначений був 9 жовтня 1865 р. Про вчителювання майбутнього письменника пізніше тепло згадував його учень І. А. Зубковський (1848– 1933). Він писав, що з викладачів семінарії найбільше впливав на

508

нього І. С. Левицький, який читав на уроках твори українських письменників, розвивав у своїх учнів художній смак (“Архіви України”,



1967, № З, стор. 35).

...В Полтаві я почав писати українську повість “Дві м о с‘к о в к и”. – Це було в 1865 р.

В той час виїхали в Польщу два професори а к ад е м і ї... – Це Ф. Г. Лебединцев, майбутній редактор журналу “Киевская старина”, і Ю. М. Крижановський.

... мене послали учителем ж енської гімназії в Каліш... – Переведено його до Каліської гімназії 20 квітня 1866 р.

... перевели на П і д л я с с я, в Седлец ь... – Призначення відбулося 3 червня 1867 р.

там я служив шість рік – тобто від 1867 до 1873 р. ...д істав місце в Кишинівській гімназії. – Призначення учителем російської мови в Кишинівську гімназію відбулося

11 серпня 1873 р. У цій гімназії письменник працював до відставки

12 квітня 1885 р.

УРИВКИ З МОЇХ МЕМУАРІВ ТА ЗГАДОК

В БОГУСЛАВСЬКІМ УЧИЛИЩІ

Вперше опубліковано в кн.: Н. Є. К р у т і к о в а, Творчість І. С. Нечуя-Левицького, Вид-во АН УРСР, К., 1961, стор. 205–242. Автограф зберігається у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР, ф. І, № 27786 (далі скорочено – ЦНБ).

Писати мемуари І. С. Нечуй-Левицький розпочав на 76-му році життя. У 1894 р. в журналі “Киевская старина” (№№ 9–11) були вміщені мемуари його учня П. Клебановського “Богуславское духовное училище (по школьным воспоминаниям)”. Автор мемуарів писав про час перебування в цьому училищі, тобто про 1855–1861 pp. Можливо, спомини П. Клебановського й були тим першим поштовхом, що змусили письменника взятися за перо. Та великий розрив у часі (від надрукування мемуарів П. Клебановського і до написання І. Левицьким своїх згадок минуло двадцять літ) дозволяє зробити припущення, що письменник послухався поради агронома з м. Змієва Харківської губернії В. О. Яблоновського, який у листі до нього 12 квітня 1913 р. писав: “Чи Ви вже склали свою автобіографію, чи ні? Як ні, то заходіться тепер; певно, що Вам на віку траплялось багато чого цікавого бачити й чути...

Ви б могли воскресити в пам’яті нащадків багато такого, що швидко вже зотреться з пам’яті людської, а що тим часом дуже корисно було б знати. Через це Ваші мемуари і біографія стали б у великій послузі українському громадянству” (ЦНБ, ф. І, № 27992).

Коли зіставити дату листа (1913) і дату написання споминів (1914), то можиа гадати, що лист і подав думку писати мемуари. У рукописі лишився тільки уривок “В Богуславськім училищі”, в якому йдеться про роки навчання (1847–1853).

Дата в автографі – “1914 року”.

Подається за автографом.

прийшов приказ призначити Кані в... повітовим містом замість Богуслав а... – Центром повіту Канів був визначений 1837 р. Проте Богуслав вважався повітовим містом

509


до 1846 p., коли були остаточно переведені в Канів повітові “присутствені місця”.

Мацькевич пошанував поета чудовою промов о ю... – У своїй промові протоієрей І. Мацкевич говорив про великі заслуги українського поета перед народом: “Было время, когда

об Украине нашей думали как о стране, недоступной для возвышенных чувств и мыслей; но Шевченко доказал, что сия забытая для народного просвещения страна имеет такое же сердце, такую же душу, доступную для всего высокого и прекрасного... Пройдут века, и отдаленное потомство сынов Украины увидит и узнает, кто был Тарас Шевченко!” (М. К. Чалый, Жизнь и произведения Т. Г. Шевченка, К., 1882, стор. 197–198).

...де були поховані три перші українські козацькі гетьмани. – У Каневі поховані: Іван Підкова, що був гетьманом у другій половині XVI ст., його наступник Яків Шах, що гетьманував у 1577–1579 pp., і оспіваний козацькою думою Самійло Кішка (гетьман початку XVII ст.).

Левитський Микола Васильович (1859–1936) – український буржуазно-ліберальний діяч, який у 90-і роки XIX ст. організовував землеробські кооперативні артілі. Проти його “маніловських прожектів” у народницькому дусі (як, наприклад, проект обов'язкового страхування життя всієї сільської людності та ін.) гостро виступав В. І. Ленін.

Як Катерина II одібрала в 1795 році од Польщі наш край... – Помилка в автографі. Треба: “в 1793 році”.

Познанський Борис Станіславович (1841–1906) – український етнограф, автор праці “Одяг українців” (М., 1905).

Рильський Тадей Розеславович (1841–1902) – український культурний діяч, батько Максима Рильського. Належав до Київської громади. 1860 р. відмовився від своїх дворянських привілеїв. Автор праць “До вивчення українського народного світогляду”, К., 1903, “Про херсонські заробітки”, К., 1904.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834–1908) – український буржуазний історик, археолог і етнограф.

...д е за гетьмана Тетер і... – Незакінчене підрядне речення. Очевидно, автор мав розповісти про фортецю, що її збудував цей гетьман на острові Замку в подарованому йому польським королем Стеблеві і яку в 1664 р. під час повстання українських козаків та селян зруйнував польний гетьман Стефан Чарнецький.

Тетеря Павло (рік народження невідомий – 1670) –гетьман Правобережної України в 1662–1665 pp., ставленик шляхетської Польщі, на службу до якої перейшов, зрадивши український народ. Противник возз’єднання України з Росією. В кінці життя виїхав до Туреччини, де й помер.

Владислав IV Сигізмунд (1595–1648) – польський король у 1632–1648 pp., за якого розпочалась визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У автора мемуарів тут очевидна помилка. Подаровано Тетері Стеблів тоді, коли він був гетьманом, тобто 1662 p., отже, за польського короля ЯнаКазимфа, що був королем з 1648 до 1668 р.

510

СТАТТІ ТА РЕЦЕНЗІЇ



КРИТИЧНИЙ ОГЛЯД

Мотря Кочубеївна, драма в 5 годинах, мовою мірною, зложення Марка Онука, Полтава, 1864 р. (треба 1861 p.).

Послідний кошовий запорозький, малороссийская опера в 4-х действиях Д. Старицкого, Полтава, 1865 р.

Вперше опубліковано в журналі “Правда”, 1868, № 29, стор. 348,№ ЗО, стор. 358–360; № 31, стор. 371–372; JVTe 32, стор. 382–384.^

Даний відгук письменника на “Мотрю Кочубеївну” М. Онука – це вже Друга рецензія. Першу надрукував П. Куліш в “Основі” (1862, № 3).

Дата в першодруку – “18 червця 1868 р.”

Подається за першодруком.

Онук Марко – псевдонім українського маловідомого драматурга С. Метлинського.

Старицький Дмитро – український драматург і режисер 60-х років XIX ст. Ставив п’єси на сцеиі Чернігова (разом з Опанасом Марковичем) і в Полтаві.

...я к запорожці поверталися з Туреччини в підданство руське. – Мова йде про 1828 рік, коли запорожці, проживши після зруйнування Січі в 1775 р. понад п’ятдесят років у Туреччині в Задунайській Січі, знову перейшли иа бік царських військ.

Не один польський поетнатхнувся поетичним духом нашої козаччини. – Йдеться про таких польських письменників, як С. Гощинський, М. Грабовський, А. Мальчевський, Юзеф-Богдан Залеський та ін., представників так званої “української школи” в польській літературі, які для своїх творів брали теми з історії України.

Чиста штучність – так у автора зветься теорія “мистецтва для мистецтва”, проти якої він завжди боровся, вважаючи, що в історичному творі має відчуватися “не одна минувшість, мертва й давня, а сьогочасне життя сьогочасної громади”. “Чиста штучність” заперечувала сьогочасність.

“Історія” 'Маркевича – п’ятитомна “История Малороссии” (М., 1842–1843), написана українським дворянським істориком М. А. Маркевичем (1804–1860).

Поль Вінценти (1807–1892) – польський поет-роМантик. Жив у Львові. З кінця 30-х років перейшов на позиції консервативного романтизму, став ідеалізувати шляхетську старовину. У згадуваному тут творі “Mohort, rapsod rycerski z podania” (1885) найвиразніше виявилась його прихильність до шляхти.

“Н авіть [такий] великий поет, як Пушкін, не втік од цьго духу”, тобто од “подражания”. Автор солідаризується з пануючим у той час помилковим поглядом на “південні поеми” Пушкіна як иа наслідування Байрона.

511


ОРГАНИ РОСІЙСЬКИХ ПАРТІЙ

Вперше опубліковано в часописі “Основа” (Львів), 1871, № 28, стор. 110–111; № 29, стор. 113–114; № ЗО, стор. 117–118; № 32, стор. 125–126; № 33, стор. 130; № 35, стор. 139; № 36, стор. 143; № 38, стор. 149–150; № 39, стор. 153–154; № 40, стор. 157–158; № 41, стор. 162; № 42, стор. 165–166; Ne 43, стор. 170–171; № 44, стор. 175.

У першодруку стаття підписана криптонімом “І. Н.” Цей криптонім розкрив М. Д. Бернштейн в книзі “Українська літературна критика 50–70-х років XIX ст”. , Вид-во АН УРСР, К., 1959, стор. 154–156, а також у статті “До характеристики світогляду раннього І. С. Нечуя-Левицького”, “Радянське літературознавство”, 1966, № 9, стор. 34–37.

Редакція “Основи”, вміщуючи статтю, додала до неї таку примітку: “Се та розправа, написана одним з наших українських письменників, що подала п. Вахнянинові матеріал до його відчиту на першім преподавальнім вечорі “Просвіти”. Поміщаємо її в цілості, перемінивши тільки правопис, но задержуючи всі особливості мови”.

У праці зроблено огляд російських журналів і газет за 1869 і перші місяці 1870 p., охарактеризовано позиції російської преси в суспільних і національно-культурних питаннях, проаналізовано вміщений в цих органах літературний матеріал. Автор показав себе пильним дослідником, людиною прогресивних переконань.

Праця І. С. Нечуя-Левицького, хоч, правда, не позбавлена окремих хиб (суб’єктивно-тенденційна оцінка творів “Кому на Руси жить хорошо” М. Некрасова, “Что делать?” М. Чернишевського, деяких демократичних періодичних видань тощо), була помітним явищем української критики и публіцистики початку 70-х років XIX ст. Написана не пізніше квітня 1870 р. Подається за першодруком.

...Б а к у н і н ...д ержався комунізм у...– Мовиться про утопічний соціалізм, прихильником якого були М. О. Бакунін і

О. І. Герцен. “Це був зовсім не соціалізм, а прекраснодушна фраза, добра мрія, в яку прибирала свою тодішню революційність буржуазна демократія, а також пролетаріат, що не звільнився з-під її впливу” (В. І. Ленін, Твори, т. 18, стор. 9).

“Всемирный труд” – науково-літературний щомісячний журнал реакційного напряму. Виходив у Петербурзі з 1867 по 1872 р.

“И с к р а” – російський сатиричний журнал революційно-демократичного напряму. Виходив у Петербурзі з 1859 по 1873 р. за редакцією В. С. Курочкіна і М. О. Степанова.

“Будильник” – сатиричний журнал, який перші роки був демократичним органом. З 1865 по 1871 р. видавався в Петербурзі, а з 1873 по 1917 – у Москві. Засновник і редактор М. О. Степанов.

“С а н к т-П етербургские ведомости” – політична і літературна газета, офіційний орган царського уряду. У 1863– 1874 pp. її редагував ліберальний діяч В. Ф. Корш, який залучив до співробітництва багато видатних літераторів. У 1866 р. на її сторінках обговорювалось питання про навчання на Україні в школах дітей українською мовою.

“Киевлянин” – щоденна газета реакційного напряму, що

512


виходила в Києві в 1864–1919 pp. Проводила розгнуздану погромно-шовіністичну агітацію.

“Нед еля” – щотижнева ліберально-народницька політична і літературна газета. Виходила в Петербурзі з 1866 по 1901 р.

“Русский вестник” – реакційний орган, виходив з 1856 до 1906 р. Спочатку видавався у Москві. Редактор–консерватор і мракобіс М. Н. Катков. Після визволення селян 1861 р. журналч стає на позиції консервативного дворянства.

“М осковские ведомости” – газета, заснована 1756 p., існувала до кінця 1917 р. Виразниця реакційної ідеології царизму і поміщиків-кріпосників. З 1863 по 1887 р. газету редагував М. Н. Катков, який перетворив її на рупор великодержавного шовінізму.

“Г о л о с” – щоденна політична і літературна газета помірковано-ліберального напрямку. Виходила в Петербурзі з 1863 до 1884 р. Видавець і редактор – А. О. Краєвський.

“З а р я” – науково-літературний і політичний журнал реакційного напряму. Виходив у Петербурзі з 1869 до 1872 р. Ідеалом “моральності” і “справедливості” для неї був М. Н. Катков.

“Н овое время” – щоденна реакційна газета. Виходила у Петербурзі з 1868 до 1917 р. Спочатку це було помірковано-ліберальне видання, а з 1876 p., коли перейшла в руки О. С. Суворіна, перетворилась на реакційний орган, що проповідував великодержавний шовінізм і антисемітизм.

“Вест ь” – консервативна політична і літературна газета. Виходила в Петербурзі з 1863 до 1870 р. Орган дворянства, не задоволеного з селянської реформи.

Безсонов Петро Андрійович (1828–1898)–історик літератури, слов’янофіл. Його реакційність особливо виявилась у збірнику “Калики перехожие” (1861–1864).

Киреєвський Петро Васильович (1808–1856) – видатний російський збирач фольклору, слов’янофіл. Зібрані ним народні пісні й билини видано після його смерті. У деяких книгах цих пісень є записи українських дум.

“Современник” – літературний і громадсько-політичний журнал. І. С. Нечуй-Левицький робить помилку, коли пише, що журнал називав національний рух у Галичині національною безтактністю (мова йде про непідписану статтю, що належал” М. Г. ЧернишевсЬкому, вміщену під таким заголовком у журналі, 1861, № 7, стор. 1–18). У цій статті Чернишевський різко критикував москвофілів з львівської газети “Слово” за консервативні погляди як у соціальному, так і в національному питаннях. Редакція “Основи” вважала за потрібне поправити автора, давши до цих його слів таку примітку: “Сей докір відносився не до національності нашої, о котрій “Современник” виразився дуже симпатично, тільки до тодішньої німецької політики русинів”.

Космополітизм – тут у значенні протиставлення ідеї національності.

...я зик тхне болгарщино ю... – Як і тодішні прогресивні вчені, автор називає болгарщиною церковнослов’янську мову, яка була літературною мовою східних і південних слов’ян (болгарів, сербів і хорватів у XV–XVII ст.). Церковнослов’янска мова вживалася на Русі не тільки в релігійній, а і в науковій літературі і

33–Нечуй-Левицький, т. 10*

513

великою мірою впливала йа російську та українську літературні мови аж до XVIII ст.



“Русское слово” – щомісячний літературно-політичний журнал, що виходив у Петербурзі в 1859–1866 pp. Спочатку не мав чітко вираженого напряму. Д. І. Писарєв визначив його революційно-демократичну програму. 1866 р. уряд закрив журнал.

...з аборонено видавати в 1864 р. – Треба: 1866 р.

...був виданий... указ завести український язик в народні школи. – Можливо, під таким указом автор розуміє дозвіл на відкриття недільних шкіл, що його дав у жовтні 1859 р. попечитель народної освіти Київського учбового округу М. І. Пирогов. У недільних школах справді навчання часто велося українською мовою. Були видані й українські підручники і серед них “Букварь южнорусский” Т. Г. Шевченка. Офіціального ж царського указу не було.

...д ругим указом заборонили і те є... – Йдеться про “удостоєне височайшого схвалення” розпорядження міністра внутрішніх справ Валуєва від 20 червня 1863 р. про заборону української літератури.

Щебальський Петро Карлович (1810–1886) – російський публіцист, історик реакційного напрямку. Тут мова йде, очевидно, про його статтю “Прежний и нынешний панславизм”, що була надрукована в журналі “Русский вестник”, 1867, ки. 4.

“С л о в’я нський з’їзд чи “этнографическая выставка”.– Слов’янський з’їзд відбувся у Москві в травні 1867 р. Тоді ж відкрилася і етнографічна виставка. На з’їзді зазнали цілковитої поразки російські панславісти, тобто прихильники державного об’єднання всіх слов’янських народів під владою російського царизму.

“Биржевые ведомости” – буржуазна газета, що видавалася в Росії з 1861 до 1917 р. Безпринципна і продажна газета бульварного типу.

Новицький Орест Маркович (1806–1884) – філософ-ідеаліст, противник матеріалізму. Професор Київського університету з 1834 по 1850 р.

Візантійство – від Візантії, східної Римської імперії в IV– XV ст. В основі візантійства лежить кріпосницький лад з його елементами: самодержавством, православієм і народністю.

Рибников Павло Миколайович (1831–1885) – російський етнограф і фольклорист. У 1861–1867 pp. видав чотири томи зібраних ним народних пісень.

Афанасьев Олександр Миколайович (1826–1871) – росі ський фольклорист. Видав збірники казок і легенд.

Ламанський Володимир Іванович (1833–1914)–вченийславіст реакційного напрямку. Професор Петербурзького університету. Автор праць з історії слов’янства, історії російської літератури.

“М о с к в а” – щотижнева політична і літературна газета, орган слов’янофілів. Видавалася в Москві в 1867–1868 pp. Видавець і редактор – І.С. Аксаков.

“Русский” – реакційна газета, що виходила в Москві 1867– 1868 pp. Редактор – М. П. Погодін.

Стебельський Володимир (1847–1891) – український

письменник З Галичини, спочатку народовець, потім москвофіл і перед смертю полонофіл. Писав українські і польські поезії, оповідання, публіцистичні статті.

514

Крестовський Всеволод Володимирович (1840–1895) – російський письменник, автор реакційних романів “Панургове стадо” (1869) і “Дві сили” (1874), в яких зводив наклеп оа революцій нерів.



Краевський Андрій Олександрович (1810–1889) – російський публіцист буржуазно-ліберального напрямку. До 1867 р. видавав журнал “Отечественные записки”. 1863–1884 pp. – редактор помірковано-ліберальної газети “Голос”.

“Н ародиое дело” – закордонний орган групи соціалістів народників з російської революційної еміграції, що ввійшла в І Інтернаціонал як російська секція. Газета видавалась у Женеві з вересня 1868 по вересень 1870 р. Була далека від марксизму, ідеалізувала сільську общину.

“Ма р с е л ь є з а” Рошфора. – Рошфор Анрі (1830–1913)– французький буржуазний публіцист і політичний діяч. 1869 р. став видавати газету “Марсельєза”, в якій виступав з своїми гострими памфлетами проти так званої Другої імперії.

“Современная летопись” – щотижневий додаток до реакційного “Русского вестника”. Виходила в 1861–1862 pp.

“Слов о” –громадсько-політична і літературна газета, орган москвофілів. Виходила у Львові в 1861–1887 pp. Редактором до 1871 р. був Б. А. Дідицький (1827–1909) – один з ідеологів москвофільства. Писали в ній “язичієм”.

“Князь Серебряный” – роман О. К. Толстого (1817– 1875), виданий 1862 р.

“Д е н ь” – російська щотижнева слов’янофільська газета. Виходила в Москві в 1861–1865 pp. Редактор–І. С. Аксаков. Виступала проти шовіністичного цькування слов’ян, що його вели прусські і австрійські органи преси, і замовчувала прояви шові ізму щодо слов'ян в середині Російської імперії.

“С в і т” (“Св'Ьтъ”) – літературний тижневик, що його видавало “Общество Василія Великого” в Ужгороді в 1867–1871 pp. Напрям клерикальний. Писали в ньому “язичієм”.

1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка