Наукова думка



Сторінка5/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

м'якенькі, без шкаралющ, білуваті й кругленькі, мов білі м’які горошинки.

50

До одного ученика приїхав батько, сусід батька Масі Коломацького. Він передав нам сумну звістку, що Мася вмер. Як поїхав він додому на Великдень, то вже не вернувся в школу, бо заслаб на сухоти, захирів, схуд та й помер. Усі товариші Масі спочували слабому Масі в* його хворобі й неначе зажурились. Не справдилась надія Масиного батька, що з його вийде значний видатний чоловік і стане йому в пригоді на старості літ.



Наближались зелені святки, цебто свято св. духа та св. тройці. Старші школярі заворушились, міркували, де одрізувати густі гілки лип, кленків та чорнокленків на клечання, щоб убрати в клечання передніше од усього свій синтаксис, а потім й інші менші класи, середній одділ та інфіму. В училищі велася старовинна поведенція прикрашувати класи гілками клечання та квітками, неначе святі церкви. Вранці в клечальну суботу синтактики та більші інфімісти повставали дуже рано, сливе вдосвіта, забрали свої чималі ножики та з пекарні куховарські ножі й дременули в Лужок, де вони поназнавали ще напередодні рясні листом дерева й понарізували їх цілі оберемки. Йдучи коло Кам'янки, вони повмочали гілля в холодну воду, щоб гілля не пов’яло дорешти ще й на третій день святок, як вже будуть уроки. Клечання (стар[е] слово – квітчення) поставили коло парт по обидва боки класу по чотири гілки в синтаксисі, по троє в середньому одділі інфіми й по дві в нижчій інфімі й поприв’язували їх до ніжок парт. Менші школярі напелехали запашного чебчика коло каменів повні приполи й нарвали татарського зілля та осоки на мокрачах, а малі школярі нарвали оберемки квіток: білих лісових ромашок, синіх дзвоників та липкої червоної смілки, повмочали в воду снопки й принесли в училище. Старші дбали за те, щоб усі прикраси й закраси були поставлені й розсипані на своєму місці. Столи понакривали дрібним чебчиком, татарське зілля розкидали скрізь по підлогах, навіть [ві коридорі меж класами. Квіти поставили в кухликах по столах по два кухлики на кожному столі. Почепляли менші гілки кругом образів.

Усі високі класи в цьому святочному убранні покращали, стали веселіші. Класи стали схожі на зелені алеї в Лужку, між котрими зеленіла трава. Двері в усіх класах були поодчинені.

Впоравшись і давши.лад в прикрасах, школярі похапцем-покатали в свої житла на снідання, несучи в руках

4* 51


дрібніші зелені гілки та приполи, повні чебчику, щоб позатикать його по кутках та за свої опрічні ліжка. Вони снідали хапком, щоб не спізнитись в клас, і дременули до училища.

За промовляння вранці уроків ніхто й думки й гадки не мав. Як входили вчителі в класи, замість звичайного читання одним учеником по черзі молитви усей клас співав “Царю небесний!” Ученики співали, ніби в зеленому гаю, заслонені густим гіллям. На столі лежав обсмиканий журнал, кругом оповитий вінком з білих головок ромашки. Ця поетична святкова обстава звеселяла вчителів. Усі наче повеселішали, побадьорнішали. Навіть понурий та звичайно поважний вчитель ігумен наче повеселішав, наче й його веселила ця святкова обстава: його звичайно різкий, трохи крикливий голос ставав м’якіший та добріший.

Вчителі в той день викликали й питали завдані впереддень уроки тільки луччих, перших вчеників, бо, певно, добре дізнались, що поганші й слабкіші на тяму школярі не повторювали вранці уроків, пораючись та вештаючись в Лужку цілий ранок.

В цьому дбанні прибрати й очепурить свої класи виявилась велика любов до природи в школярів, велике почування краси в природі, в усіх її проявках і загалом природжений потяг естетичний до краси, до штучності (искусства) й художності: наші школярі, сливе усі, клеїли самі для себе дуже гарні пірники з паперу, щоб не носити в клас пер в книжках, а в пірниках, обклеювали ці пірники гарним кольоровим папером; старші робили собі з жовтого тонесенького дроту, змотаного, мов у товстий бублик, що купували в містечку в крамницях, намотували цей дріт, мов нитку, на товсту дротину й ножиком одрубували до камінчика кільця, зчіплювали їх докупи, й виходив гарний ланцюжок, котрий чепляли в петельку жилетки й носили на йому ключики од своїх скриньок, де вони1 складали свої сорочки та книжки, ховали яблука й різні овочі, привезені од батьків. Декотрі старші вченики, залюбленики пташок, самі робили гарні клітки й держали в їх співучих пташок, котрі вже були підлітками й часом випадали з гнізд додолу. їх ловили руками й закидали в клітки. Декотрі доставали голубів туркотів з волохатими ніжками й держали їх на горищі в коморі.

Один грошовитий старий панотець Ковалевський з недалекого села дав обітницю поставити в монастирі му-

52

ровану велику церкву замість старовинної дерев’яної. Стару церкву знесли. Розпочалась робота, ворушня. Над Россю збудували цегельню з горном, де випалювали цеглу. На березі Росі в сірих міцних каменюках довбали й свердлили дірки, щоб розривати порохом каміння на дрібні шматки й закладати фундаменти. Приїхав і син Ковалевського з молоденькою дочкою.



Ми всі й навіть вчителі збиралися на високій горі, щоб подивитись на це диво. Молода жвава панночка, гарна з лиця, схожа трошки на грузинку, чорнява, з матовим кольором лиця та з гарними блискучими очима все вертілась коло нас. Її там углядів вчитель Креховський і познайомився з нею і її батьком. Він почав вчащати до панночки з одвідинами. Він припав панночці до вподоби, і згодом вони повінчались. Але недовго жив Креховський: все слабував, кородився на груди, п’ять год часто їздив в Потік до відомого в свій час лікаря Потабенька, котрий лічив травами, і нарешті помер од чахотки. Усі його вченики жалкували за цим добрим гуманним вчителем.

Вже й нова мурована церква була збудована, вже її й посвятили, як на монастир спало велике нащастя, неначе вдарив страшний грім. Ігумен Феодор поставив на Росі млин на троє коліс саме проти нашої квартири на кінці Шума, де на камінні на неглибоких місцях була перекинута гребля з тарасу та каміння на супротилежний порожній берег. Ігумен не спитав за це дозволу в “ржондзи” графа Браніцького, котрий жив недалечко за горою, бо ігумен був гордовита людина й не запобігав ласки в польських панів. “Ржондза” написав зараз за цей вчинок ігумена білоцерківському Браніцькому, унукові першого Браніцького Ксаверія. Граф звелів розпочати позов на ігумена. Монастир мав, окрім того, 300 десятин поля й лісу на своєму хуторі, де в давню давнину був збудований Богуславський монастир, потім перенесений на гору над Россю. Суд вимагав документів на той хутір, але документів не було, бо вони згоріли в час пожежі. Позов на суді вели в той час, само по собі, поляки й вони видали присуд одібрати од монастиря хутір і скинуть з берега кінець греблі млина, що була причеплена до маєтності графа за Россю.

Ігумен подав прохання до тодішнього митрополита. Але в той час з Браніцькими ще родалась царська фамілія, бо за Ксаверієм була замужем Олександра, дочка цариці Катерини II. Великі князі часто прибували до Білої

53

Церкви в гості до неї. В парку її над Россю на великому кружалі й тепер ростуть великі дерева, посаджені великими князями, і коло кожного дерева стоїть мусіндзова таблиця з написом, що такий-то великий князь посадив це дерево такого-то року своїми руками.



Київський митрополит не насмілився виступати на оборону монастиря проти такого дужого супротивника, бо тоді і вся канцелярія губернатора була повна поляками урядовцями. І виходило, що українців били поляки... московськими ж руками... бо віжками цих рук правували на Україні – поляки.

А млин против нашої [школи] молов, колеса крутились на всі застави. Коло млина все стояли вози, навантажені усякою пашнею, й застоювали своєї черги. Мірошник вештався коло млина під вербами, даючи усьому лад.

Але в один день вранці ми вийшли з двору з книжками під пахвою й попрямували до училища. Ми вгляділи, що за Россю на кінці греблі вештаються чоловіки з сокирами й рубають хворост і тарас на греблі, скидають усе це в воду, і воно пливе за водою. Не втямивши цього чудного вчинку, ми мерщій й похапком побігли до школи. Вертаючись з класу, ми вгляділи, що гребля розкидана на сажнів два од берега, й шум вдарив в порожнє місце, а колеса спинились і стоять у воді.

Дивимось ми на луки, а на монастирському клапті огороду коло Росі люди косять зелену огородину: цибулю, часник, розсаду, бадилля картоплі, соняшники й пшінку. Це було щось схоже на давні заїзди чи наїзди старопольських панів на оселі сусідів, своїх ворогів, в їх небутностї з дому, котрий вони руйнували й палили. На горі коло брами стоїть ігумен, дивлячись на ту польську з а к у ц і ю, потім він важко зітхнув, заломив руки і пішов у монастир.

Вже нам наша хазяйка витовмачила, що суд присудив розрубати й скинуть половину греблі, скосити огородину, щоб повернуть огород на графську сіножать. Ми дізнались вже потім згодом, що й хутір забрав граф Браніцький і прилучив до своїх полів вкупі з монастирським лісом. Монастир од того часу зубожів. Млин купили євреї, розібрали деревню й перенесли млин і поставили нижче на Росі в селі Хохітві, на графській землі за плату щорічного чиншу графові.

Монастир, одначе, втратив хутір з лісом не на довгий час. Один з моїх учеників Павло Іванович Клебановський,

54

збурений цією незаконною справою, скінчивши курс семінарії, перейшов в Київський університет, на юридичний факультет, і після скінчення курсу зараз поїхав у монастир, забрав усі документи по судовій справі за це діло, переглядів їх і розпочав позов з Браніцьким. Це вже діялось зараз після польського повстання 1861 та 1862 років, коли вже вияснилась роль другого Браніцького як володаря маєтності “Богуславського ключа”. Як казав мені Клебановський, цей позов вівся незаконно й неправдиво по всіх пунктах. Усе булр підставне й вигадане зумисно. Клебановський виграв позов, і монастиреві вернули і хутор з лісом і навіть той клапоть города, де колись “ржондза” звелів силувано викосити цибулю й картоплю. Клебановський так любив Богуслав і усі ті чудові поетичні місця в околиці вчилища, де промайнули його дитячі школярські [літа], де він набирався сил й здоров’я, як він писав в своїх статтях про історію Богуславського монастиря. Це була його дармова безплатна подяка тим поетичним місцям, котрі викохали його сили й міць на будущі трудові часи адвокатства.



До його поетичної подяки я можу додати й свою подяку долі, що судила й мені прожити дитячі літа в цій чудовій околиці й набиратись в ній сили й поезії серед чудової обстави природи. Мені довелося знов пробути в цій околиці двоє літ і одну зиму, бувши вчителем в цьому училищі. Аж тоді я втямив гаразд слова пісні, котру співав наш хор смотрителеві: “Цей пречудовий наш край здається нам рай, рай!” Школи треба б закладати й заводити для дітей доконче в таких чудових місцинах, де природа гарна й чудова. Такі школи мені довелось бачити в Швейцарії в Цюріхові, де на горбу за містом над самим городом на пригорку під лісом поставлене велике забудування міської школи на зеленім лужку, з усяковими різними причандалами для гімнастики поруч з школою, де багацько простору, зеленого дерева. Такі ж самі міські школи я бачив і по інших містах. А в нас міські школи ставлять серед міста, де, як пише відомий педагог Ушинський, діти бачать перед собою тільки самий камінь; і в дворі камінь, і на вулицях камінь, з якої причини й душі виходять к ам’яні й цегельні, без поезії, без почування краси натури й її поезії.

1914 року.

СТАТТІ ТА РЕЦЕНЗІЇ

КРИТИЧНИЙ огляд

Мотря Кочубєївна, драма в 5 годинах, мовою мірною, зложення Марка Онука. Полтава, 1864 р.

Дослідній кошовий запорозький, малороссийская опера в 4-х действиях Д. Старицкого. Полтава, 1865 р.

бидві помічені нами драми мають грунт історичний, взятий із часів козаччини. Грунт драми п. Онука взятий з часу гетьманства Мазепи, а діло драми п. Старицького діється за панування імператора Миколая І, в тих часах, як запорожці поверталися з Туреччини в підданство руське. Минувша давня історія України може бути невичерпаним жерелом не для одної драматичної української поезії. Перший приклад тому показав наш незабутній Тарас Шевченко, написавши свого Назара Стодолю, козацького сотника. Минувша велика слава старого княжого Києва повинна натхнути поетичним духом не одного прийдешнього поета України. В старому Києві цвіло широке історичне життя. Там була поблизу просвічена Греція, впливаюча своєю цивілізацією на тодішній Київ. До Києва плавали грецькі купці з чудовими виробами грецької землі. Візантія переглядалась, перекликалася з Києвом, своїм дитям, своїм сином, котрий був

59

украшений на вид Візантії, мав її собі за приклад до передражнювання. Розкіш візантійська не була невідома і в Києві, проходячи шляхом крамарства і торгівлі. Грецькі колонії чорноморські були не за горами. Наші архієреї, навіть священики були з греків, наші князі дуже часто ріднилися з грецькими імператорами, женили своїх синів на царівнах грецьких. Київ бачив не раз і не два послів грецької землі і був у стосунках дуже близьких з греками. Владимир Мономах коронувався в Софійському соборі золотою короною, котру привіз йому з Греції ефеський митрополит з посольством. Князі наші знали грецьку мову, читали грецькі книги і перекладали [їх] на старослов'янську мову. При таких дуже близьких стосунках історичне життя старого Києва може воскреснути у зсяких поетичних творах разом з тодішніми стосунками до Візантії, з її двором, царями і царицями, дворовими інтригами, її восточною розкішшю, з тодішнім життям, яке воно було. З великим розумінням тогочасної історії, як грецької так і київської, наша давня епоха може бути широким історичним полем для поезії, а найбільше для поезії драматичної. Правда, що тодішнє розумове життя і вся література візантійська й київська була духовна. Всі розумові інтереси вертілися коло питання о ділах віри, о символах ісповідання, о єресях. Але не все таки життя обертала релігія; в тогочасних людей були і свої світові, хатні й інші інтереси...



Період української козаччини може бути полем для поезії ще ширшим, ще багатшим, ще більше зрозумілим для сьогочасних людей. Не дурно так багато українських писателів обертали увагу на козаччину і брали звідтіль грунт для своїх драматичних творів. Козаччина – то цвіт українського історичного життя, то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства. Породивши багатий, поетичний козацький епос, сама козаччина має в собі незвичайну поетичність, тхне духом волі, одваги, духом вольного степу, вольного моря, вольного повітря, мужньої боротьби, своєї віри, землі, своєї батьківщини – України. Самий дух вольного братства, рівності, правдиво демократичний дух, не гнучий шиї ні перед ким і ні перед чим; саме їх життя веселе, гуляще, безпечне, як життя піднебесного птаства, як гульня веселих дітей, все те огорнуло козаччину якимсь поетичним бляском, якимись проміннями слави, волі й добра, якимсь незвичайним ореолом, котрий навіть притягував до себе його ворогів,

60

поляків, манив їх степовою поезією вольних дітей України. Великі мирові поети Гоголь, Пушкін, Байрон брали матеріал для свого творчества з козацького життя. Не один польський поет натхнувся поетичним духом нашої козаччини. Козаччина й буде родючим полем для квіту поетичного, а найбільше має в собі зачатків для драми і трагедії. Сама козаччина єсть об'ява страшної боротьби, єсть сама боротьба за оборону України від сусід, єсть тяжкий процес за історичне життя України між дужими сусідами, простягавшими на неї, безталанну, свої жадібні, заздрісні руки. Не одна путня душа того часу, прилягаючи серцем і розумом до тодішнього стану своєї батьківщини, переболіла й перемучилась. Не одна страшна психічна боротьба палала й згасла тоді в кращих, в щиріших душах українських, дбавших не об одній своїй особовій користі. Поетові українському треба тільки поблукати по тому минувшому пожарищі і своїм поетичним природником постерегти психічні тайни минувших наших історичних працьовників.



Як ми згадали попереду, не один поет український брався заглянути в ту манячу козацьку минувшість. Ми маємо вже не одну хорошу драму з козацького життя, але ні одна з їх не сягає до правдивої цілі історичної драми, як-от і помічені нами.

Чим повинна бути історична драма? Історична драма не повинна бути намальованням тільки правдивого історичного минувшого життя; не повинна бути тільки копією минувшого і дбати тільки об історичній правді осіб і подій. Для того єсть у нас наука історії, історична критика, археологія і другі науки, в котрих ми бачимо і вивчаємо минувше життя. Театральна сцена не мусить бути тільки ігрищем, де актори будуть в особах і в костюмах представляти які-небудь історичні школярські учебники та вчені історичні розправи. Ми це все знаємо з науки. Драматичні особи історичної драми не повинні бути тільки такими, якими вони обмальовуються в учених історичних системах. Минувше життя не інтересує нас само по собі в поетичних творах, а найбільше на театральній сцені. То мертва, перебута й пережита річ. Нехай над нею земля пером! Вже давно згасло й стліло те серце, котре жило тим життям, вже давно стліло те серце, котре збурювалося тим горем і тими втіхами.

Класична школа штучності тим не має тепер жадної ва

61

ги, що вона стоїть за мертву, хоча й чудову минувшість. Те ж саме треба сказати і об чистій штучності, котра тепер так же втратила силу, бо не має ніякого прикладу до сьогочасності. Що нам з тієї давнини, з тих чудових образів з життя греків і римлян, коли їх життя було інше, давно поснуло мертвим сном? Що нам з єгипетських мумій, сухих, запорохнявілих, хоч і повбираних в багаті вбори, обнизані дорогим камінням? Життя їх було не похоже на наше і воскресити його в штучних творах все рівно, що витягати мертві мумії з єгипетських підземних катакомб. Нехай над ними земля пером! У нас тепер доволі свого горя, своєї недолі! У нас тепер своє щастя, свої втіхи, своє й безталання! Життя наше інше і поетична штучність повинна бути інша. Не вся історична минувшість має право виступати на театральну сцену, ставати грунтом драматичної штучності.



Але бувають у ступанні історичного руху часи дуже між собою схожі, і так багато схожі, що, здається, яка-небудь народність тільки перебуває вдруге пережите вже одним народом. Воно й правда, як згадаємо, що не всі народи разом розпочали цивілізацію, не всі народності йдуть поруч по дорозі просвіти. Цивілізація розпочалася на Сході, перейшла в класичний мир, а звідтіль в Європу Західну, а потім в Східну. Не дивно, коли один народ, ступаючи по слідах другого, приймаючи від нього підстави цивілізації, перебуває сам перебуте вже його вчителем. Є в розвитку народностей дуже схожі часи. Окрім того, випадають часами схожі історичні події, історичні обстави, серед котрих працюють дійники, схожі історичні ідеї, котрими хвилюється громадське думання. Та схожість має велику вагу для драматурга. Виставляючи в драмі яку-небудь історичну особу або історичну подію попередніх часів, поет тільки одягне співчасні ідеї в одежу минувшості. І тоді перед очами слухачів у театрі пройде не одна минувшість, мертва й давня, а сьогочасне життя сьогочасної громади, сьогочасні ідеї в образах і лицях, і часом повніше і лучче, бо в тих особах обмалюється не тільки ідея, але навіть її результати, її послід, її вплив. Тим-то в драмі має законне місце тільки така минувшість, котра має який-небудь приклад до сьогочасності, обмальовує в формах минувшого сьогочасне життя, показує сьогочасну ідею, розвиває її посліди, її кінці, її вплив, її виворотний бік, її недійшлість або її дійшлість. А те

62

можна ще лучче зробити в історичній драмі, ніж в якій іншій. З минувшим життям поет має право поводитись вільніше, ніж з сьогочасним. В образах минувшого можна легше і зручніше розвести яку-небудь ідею, показати її початок, її підстави і разом її маючий бути послід, вплив на людей. Тільки в такій драмі історичній люде будуть читати про своє життя, про свої інтереси сьогочасності, будуть плакати не чужими грецькими, римськими чи там якими пустими слізьми, а своїми власними, будуть сміятись не з давньої давнини, а самі з себе, з власного морального каліцтва. Такі історичні драми Шіллера, німецького поета. В давнє життя вкладав він зачаткові ідеї свого віку, розводив їх в минувшому життю. В своєму “Вільгельмові Теллі”, “Дон-Карлосі”, “Жанні д’Арк” він розвив ідеї протесту проти деспотизму й натиску сім’яного, государнього, громадського,– ті ідеї, котрі вже зачиналися в тодішній громаді і виспіли в голові й серці великого поета. Тільки такі історичні драми можуть зворушити чуття в душі сьогочасних читачів. А один виклик на сцені минувшого, ні на що не цілячого життя зостанеться без ршвого впливу на слухачів, не потривожить ні розуму, ні серця, зостанеться таким мертвим, минувшим, яким воно [є] й справді. От як ОстровСького “Минин”, “Василиса Мелентьевна” і драми графа Толстого. Рідко хто видержав, щоб прочитати до кінця таку мертву штуку, як “Минин”! Все таке підроблене, сухе, тхне архівними паперами, неймовірно скучне. П. Толстой в своїх драмах “Смерть Ивана Грозного” і “Федор Иоаннович” одстоює своїх героїв тільки своїм талановитим пером, своєю легкою плавкою мовою. Але не можна їм прорікати довгого бування на сцені, бо ті драми не мають ніякої сьогочасної ідеї або дуже слабо нагадують про деякі недостачі нашого часу, тільки об'являють минувше життя старого московського царства, як-от робиться в школярських історичних книжках.



В крузі так званої “чистої штучності”, де поезія цурається всяких сьогочасних інтересів і має діло тільки з психічними силами людської душі, як великими, так і нікчемними, історична драма може тільки справуватись в однім разі, тоді як вона буде воскрешати великі історичні характери, значні або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю. В кожнім разі в драмі повинна розвиватись яка-небудь психічна сила героя. Такі

63

історичні драми англійські Шекспіра. В його драмах розвивається одна психічна сила історичної особи – або добра, висока, або недобра, злодійна; любов батьківська і невдячність дитяча (в “Королі Лірі”), лютість женщини і честолюбність людська, слабість волі (в “Макбеті”, “Гамлеті” і др.). Не можна сказати запевне, щоб і такі твори чистої штучності не мали ніякого прикладу до сьогочасності. Людська кровопійність, переступи, людська славолюбність і підлість, здається, ніколи не стануть дуже далеким минувшим, а людське добро й дійшлість розуму й серця не швидко стане певним сьогочасним. Велика боротьба психічного миру, змагання добра й зла, проливання крові ще довго буде мати інтерес свіжої сьогочасності. Історична драма матиме інтерес, як викличе з давнього минувшого які-небудь історичні особи з великими або дуже нікчемними характерами, з слабими або дужими психічними силами, видержуючи страшне змагання, сильну психічну боротьбу. Така історична драма не матиме сьогочасного інтересу в поєдинчості, але буде сьогочасна взагалі, як-от сьогочасні і до сього часу великі драми Шекспіра, викликаючі думку філософічну о недійшлості людської натури, о тому поганстві, яке загорнено в глибині психічного миру [і] не освічено й досі цивілізацією й просвітою. Така драма не буде мертвими кістками минувшого, бо наведе не одну душу, порушить не одно серце. Така драма буде сьогочасна взагалі, в загальній вселюдській своїй ідеї.



Тепер гляньмо на помічені історичні драми. Чи мають вони який приклад до сьогочасності, якого треба ждати від історичної драми? Чи можуть вони мати інтерес сьогочасний для українського життя або хоч для вселюдського?

Грунт драми п. Онука ось який: молодий сотник Незбієнко, з часів Мазепи, повертається з київської школи додому. Там стрічає він Мотрю, дочку Кочубея,, з котрою він кохався ще змалку, з котрою батьки зговорили його ще малими дітьми. Гетьман Мазепа, тоді вже на старості літ, закохався в Мотрі Кочубеївні, своїй хресниці, і хотів на ній женитись. Щоб не було жадного перепину на дорозі до цілі, Мазепа висилає Незбієнка в Росію в похід задля добуття слави й чину. А тим часом циганка вчащає до Мотрі, приворожує її серце до Мазепи і потім приносить звістку о смерті Незбієнка. Мотря не дуже сумує, бо прехороший гетьман своїми поцілунками запалює в неї не ко-

64

хання, а честолюбність. Вона зараз забуває про Незбієнка, марить о гетьманстві, об тім, як вона буде поруч сидіти з царем Петром, частувати його вареною, одягнеться в золоті кунтуші, надіне на голову кораблик. Потім з марами

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка