Наукова думка



Сторінка6/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


0 гетьманстві з'являється і кохання. Мотря забуває" Незбієнка і кохає Мазепу, кидає батька й матір. Після кари Кочубея Мотря блукає по Україні, з'являється в Києві на великім шляху, де запорожець гуляє і купається в шаплиці з дьогтем. Там вона споминає минувшу славу Києва, а потім вертається додому, в Батурин, і жде смерті, прохаючи отця Костянтина, хрестившого її, поховати її і молитись за її гріхи.

Який же сьогочасний інтерес має оце діло? Сміливо можна сказати, що ніякого. Перша роля тут належиться не Мазепі, а Мотрі, дочці Кочубея. Женщина часів козаччини була без жадної просвіти, без жадного впливу на тодішню козацьку політику. А Мотря Кочубеївна була звичайна молода дівчина, котра тільки вміла кохатись та туряти о золотих кунтушах, о сані гетьманші. Такий тип має першу ролю в драмі і конечне не може бути інтересним для нашого часу. В Пушкіновій “Полтаві” обмальовується дочка Кочубея душею люб’ячою, до втрати розуму, покидаючою батька і матір. То момент психічний дуже інтересний хоч

1 для драми. В п. Онука така властивість не об'являється в натурі Мотрі дуже видко і згадується тільки так собі. Що п. Онук мав на думці приклад до сьогочасності ідеал Мотрі, те ми бачимо в кінці драми, де Мотря на великім шляху в Києві, а потім в леваді говорить дуже довгий монолог, де вона згадує давню красу Києва, пишні палати князів, великі церкви, згадує взаємини України до Візантії, Батурин і гетьманщину, військо запорозьке. Але вся та річ ніяк не тулиться до цілого руху драми, не виходить логічно з попереднього діла. Так і видко, що все те пришито й прибито, все те зайве і його можна одірвати без попсовання цілого. Признатись треба, трохи чудно, що дівчина, ніби яка пророчиця, говорить такі речі, котрі були б під стать поважному гетьманові і чесному патріотові, а не молодій коханці Мазепиній. Коли тодішні чоловіки не дуже дбали про славу України, а дівчатам було й потім. П. Онук зробив помилку, не давши першого місця Мазепі, особі дуже значній, куди не обернись. Його драма дуже багато була б видніша й лучча. Другі лиця не мають нічого ясного, що б стосувалося до сього часу. Один пол-

5 – І. Нечуй-Левицький, т. 10.

65

ковник, Незлома, виступає яко прихильник Петра ї. В за* гальному дусі драми, в характері дійових осіб нема нічого спільного з нашим часом, з нашим станом, з нашими думами, опріч думок Мотрі, котрі навіть виходять зайвими, не виступаючи природно з попереднього діяння.



Не можна сказати, щоб драма п. Онука була дуже значна на погляд чистої штучності. Тут не виступає яка-небудь одна історична особа з дуже значним психічним характером, з якими-небудь великими або нікчемними страстями. В цілій драмі ми не бачимо панування одної якої-небудь сили духу, одної страсті, на котрій була б збудована вся драма, котра б розпочиналась з початку діяння, уміцнилась, розвивалась і довела б діло до розв’язання, закінчуючого драму. Мотря Кочубеївна двічі міниться в любові і в характері: раз до Незбієнка, вдруге до Мазепи. Раз вона встоює за коханням, вдруге – за честолюбістю. Мазепа стоїть на дальшім місці і має твердіший і ясніший характер, але автор не дуже звертає до його увагу. Кінчаємо драму і не знаємо, чи любити нам дійових осіб, чи ненавидіти, чи жалкувати за похожими людьми, чи махнути на їх рукою.

Од того, що в автора не було одної ідеї, одної психічної сили на виду, котру він поЬинен був би розвести на цілу драму, од того нема в драмі цілини. Вся драма з початку й потім міняється, як міняється й сама Мотря. Вся драма є ряд кількох сцен, зв’язаних докупи механічними зв’язками, а не внутрішніми і несхибними, виходячими з самого духу перших дійових осіб. У першій дії виступає з Мотрею Василь Незбієнко, а далі в другій і третій дії – Василя нема, вже виступає Мазепа і Кочубей, а в п’ятій, зовсім зайвій, виступає нащось на великій київській дорозі запорожець-гуляка, танцює, точить жарти, сідає в шаплик з дьогтем і... там же стоїть Мотря і починає монолог про свою долю, про минувшу славу України. Першу половину першої дії і всю останню п’яту дію можна викинути, і ніхто з глядячих на сцену навіть не завважив би на страту цілини драми. Що стосується ще до форми, то не можна не сказати того, що монологи Мотрі незвичайно довгі, тягнуться на шість листів у третій дії і на сім листів в останній дії. Такими монологами можна приспати найуважливішу публіку в театрі. Є в драмі особи зовсім зайві. В третій дії (лист 57) виступає в садку Кочубея на розмову з Мотрею якийсь старець з поводатарем,

66

розказує їй про своє, в драмі непотрібне, життя, про своє козакування. Протопоп отець Костянтин виходить на сцену тільки для того, щоб прочитати з псалтирі кілька псалмів, ні до чого не стосуючихся в драмі. Признаємось, це перший випадок тому, що в драмі находимо так "'рясно псалмів, канонів і євангельських стихів, які читаємо в драмі п. Онука. Опріч о. Костянтина, котрому вже подобає читати псалми, говорить стихи з псалтирі і Мотря (л. 59), і Мазепа (л. 36), і старець, і Незлома, і двоє дітей малих (л. 120) за деревом співають з євангелія стих: “Приидите ко мне вси труждающиеся”. Чи не мав собі на умі автор представити .“Фавста” Гетого?



Драма п. Онука написана мірною мовою. Але то не стихи з ритмами; то проста, прозаїчна річ, котру автор нащось подер на шматочки і поставив стовпцями на листах один на другому! Там і сліду нема мірної мови! От приклад тому (л. 48), якою мовою Мотря туряє о величі Мазепи:

Під час веселий, його річі Ідуть, яку він ласку має На Москві – як його пораду Приймає цар, і як шанує.

Той голос, мов дає одраду...

Чи не лучче б писати простою, прозаїчною мовою, ніж такою шматкованою, дертою! Сама мірна річ автора проситься в прозу і її лучче було б і читати, ніж такий чудний важкий стих. А од мірної мови вийшло те, що читати драму так тяжко, як мусиш плисти в густій медовій патоці...

Стрічаються дуже чудні вирази на вид отаких:

... І співають

В поході козаки, собі

Завдать одваги щоб против

Злих ворогів! Не раз і я

їх чула од старих співак і т. д. (л. 6).

Такою мірною мовою наділяв публіку блаженної пам’яті Тредьяковський... Ні! лучче писати чистою, розмовною прозою, ніж стихами. В прозі драма п. Онука була б далеко лучча. Стрічаються місцями і великоруські слова і складання фраз, як, наприклад:

Один тільки мелькнув для мене місяць,

Зо дня окончания мого учення,

І рій товаришів моїх завзятих

5*

67

З-за книг, із-за письма і зразу вмчав У школу удалі й одваги,– мигом і т. д. (л. 1).



Все це великоруське, тільки трошки перекручене на український лад.

А що ми маємо за дуже вартовне, то недостача щиро народного українського духу в цілій драмі. Ні Мазепа, ні Мотря, ні о. Костянтин, ні полковники не мають в собі нічого українського. Мова Василя Незбієнка тхне школярством і класичністю. Йому, як київському школяреві, можна вибачити. Але о других не можна того сказати. З письом Мазепи до Кочубеївни (в “Історії” Маркевича) ми бачимо, що Мазепа був пропаханий духом українських народних пісень, думав по-українській. Козацька старшина часто сама складала пісні, котрі пішли в народ. А об женщинах нема й слова! То були такі ж дівчата й молодиці, яких тепер бачимо на селах. Не дурно ж пані Кочубеїха тиче дулі в драмі п. Онука! Чом же вона не говорить сільською, щиро народною мовою, коли виробляє такі простонародні штуки? Тільки луччі думки Мотрі й пісні нагадують про дух щиро народний, про характер українських пісень

(л. 107).

Край рідний, край милий,

Долини з лісами,

Козацькі могили!

У пять (знов) я, вп’ять з вами.

Уп’ять надо мною Ти, сонце Вкраїни,

Гориш. (Слова Мотрі).

П. Онук зве годиною – дію (действие), а вихід зве – ділом. Навряд чи прийметься в нашій літературі таке звання! Воно не відповідає добре самою суттю діла!

По всій цій мові не можна, одначе, сказати, щоб драма п. Онука була нехороша на театральній сцені. Не можна одрікати того, що у автора є вміння легко й природно розвивати драматичне діяння, викликати до виходу дійові особи, зв'язувати їх докупи. Тільки автор не приймає їх з сцени за часу і неволить їх довгими монологами. Середні дії будуть хороші на сцені, з природним ходом розвиття драматичного діяння: А історична значність дійових осіб, повсюдна їх значність, дуже цікаві психічні підстави, водячі першими дійовими особами, Мазепою, Мотрею, – все те обіцяє, що драму приймуть на сцені з приємністю. Опріч того, невважаючи на мірну мову п. Онука, ми зна

68

ходимо чимало місць у драмі хороших, написаних з чуттям, з серцем і навіть з поезією. Такі деякі слов^Мотрі і других осіб.



Гляньмо тепер на “Кошового запорозького” п. Старицького.

Сидір, волосний голова, своїми здирствами допроваджує сім’ю Йосипа до бідності. Сам Йосип мусить кидати край рідний і тікати за Дунай, в Туреччину, до запорожців. Писаренко, волосний писар, кохав Ганну, дочку Йосипа, заступався за Йосипа, виплачував довги своїми грошима. Але за таке заступання голова присилував і Писаренка тікати в Туреччину до запорожців. Швидко Йосип став кошовим задунайських запорожців, а Писаренко його писарем. Звідсіль і починається дія опери. Писаренко сумує і тужить за рідною стороною, за Ганною, в Туреччині, благає бога, щоб повернутись на Україну, тоді як його кошовий Йосип навіть не знає о його коханні з [його] дочкою Ганною. А тим часом російське військо стояло за Дунаєм, коло Ізмаїла. Кошовий Йосип побував там, бачив москалів, бачився з російським царем. Цар побалакав з ним, розпитав про його сім’ю, про дітей, про жінку і здався Йосипові дуже добрим, таким моторним, розумним, хорошим, що якби зібрать докупи султана турецького і пашу єгипетського, то вони б і вдвох не зрівнялися з ним (л. 10); не тільки що один їх государ-султан. Після цього кошовий взяв думку оддатись білому цареві з повинною головою, просити прощення за зроблені гріхи і вернутись в московське підданство. Свою думку кошовий виявляє Писаренкові, а потім на раді і запорожцям і потайно передається москалям, перепливши Дунай. А тим часом Катерина, жінка кошового, і Ганна, дочка, дійшли до страшної бідності і заробляли хліб пряжею. В останню лиху годину той самий голова хотів висватати Ганну за свого сина Василя, зовсім дурного, приніс багаті подарунки, невважаючи на те, що Ганна щиро любила Писаренка. І тоді як Ганна мусила обрікти себе на жертву за свою бідність, нежданно повертаються кошовий і Писаренко додому: кошовий в козачому полковничому мундирі, а Писаренко в офіцерському. Жінка й дочка довго не пізнавали своїх у такій благодаті, а далі пізнали, обнімались, цілувались. В кінець всього приходить голова, падає навколішки і прохає помилування за свої гріхи, за свої шахрайства. Писаренко жениться з Ганною, і рсі гуртом виїжджають до

69

Азова, де запорожці перевернулись на козаків азовських.



Вся опера чи драма збудована з анекдоти, ходячої в оповіданні. Яка ж головна початкова ідея закладена в опері? Та, що запорожці, чи гайдамаки, чи козаки (у п. Старицького то все одно) звикли тільки рабувати, розбивати, шкодити (л. 19), самоволити, не слухати старших. Саме лучче для запорожців було в тім, щоб іти до москалів з повинною головою, каяїйсь у своїх гріхах (чи не в обороні краю від ляхів?), похилити голову перед білим царем, передягтись в солдатські шинелі, а старшині в офіцерські мундири, взагалі перевернутись москалями чи солдатами... Автор цією ідеєю очевидячки не має за законне давнє козацтво і Запорожжя, радіє о перевертанні козаків у московських солдат, не призінає за протестом козаків жадного права, і саме зламання козацьких прав, саме перевертання їх на московський вид солдатчини виглядає з його драми як коханий ідеал, може, проти волі й переконання самого автора. Полковничий мундир і офіцерське убрання грають в його драмі дуже ефектну ролю, морочать бідних жінок і стають їм у таку дивовижу, як би викопаний скарб або негаданий талан! Словом сказати, в драмі п. Старицького перевертенство українців у москалів, яке й тепер панує в наших вищих станах горожан чиновного, а особливо воєнного люду, і солдатська шинеля з’являється неначе янгол-благовісник з неба, віщуючи якесь незвичайне щастя, з’являється як рок, доля грецька eijiOCQfiivr] 19 розв’язуюча драму!! Запорожці й гайдамаки маються автором за розбишак, за злодіїв, і то після чудових “Гайдамак” Шевченка і “Коліїв” Куліша 2. Вони й були потім такими, як сила побила їх і розвіяла пр лісах. Але не таке було призначення! Так погано дивляться на запорожців і гайдамак тільки поляки, потріпуючи їх розбійниками! 3 Але відома річ, чому гайдамаки не любі ляхам! – Бо вони були спасителями своєї батьківщини і ворогами своїх ворогів! Така початкова ідея драми п. Старицького, пронизуюча всі дії з початку до кінця.

Пишучи драму на українській мові з такою ідеєю, автор перечить сам собі, сам одрікає свою працю. Навіщо було час тратить, коли солдатська шинеля стоїть як зна-



1 Доля, талан (грецьк.).

2 Дивись “Хата”.

3 Дивись драму “Hajdamacy па Ukrainie” і Поля “Mohort”.

70

мено! Ми в певній надії, що сам автор не мав такої думки, що вона вийшла в його випадком, дякуючи вибран[ому] сюжет[ові], допровадивш[ому] діло до солдатчини. А як ні, то годі компонувати драми та треба мерщій кутатись з головою в солдатську шинелю та й годі!



В розвитку драматичної дії є чимала недостача. Тз чотирьох дій, друга і четверта – зовсім зайві. В першій дії кошовий і Писаренко згоджуються передатись Москві і підмовляють запорожців. Писаренко тужить за Ганною. В третій дії жінка кошового Катерина й дочка Ганна бідують в нужді на Україні. Голова присватується з синомдурнем і приносить багаті подарунки. Що ж би ви думали діється в другій дії? Показується, як кошовий і Писаренко вертаються додому! Вертаються люде дуже звичайно! Або водою, або пішки, або кіньми. Не лізуть же рачки! В другій дії кошовий вертається човном Дунаєм, доїжджаючи до другого берега, перекидається мовою з офіцером, а Кучугурий (курінний) з донським козаком. Ми вважаємо, що в самім процесі вертання нема нічого пригідного до драматичного діяння! В третій дії ми бачимо, як коїповий з Писаренком входять в хату в офіцерських шинелях, де їх не пізна[ють] мати й дочка. Цього самого було б і доволі! А то автор замостив вертання в другій дії дуже незначними і скучними розмовами. Так, кошовий розмовляє з офіцером про пашів турецьких, про якогось Бурян-пашу та Гурієль-пашу, котрим можна з халявами в рот влізти, котрим і в вічі стріляй, а вони й бородою не кивнуть! Очевидячки, що ці паші з бородами так потрібні в драмі, як п’яте колесо в возі! Так же само розмова Кучугурого з донським козаком про своїх начальників, про ведмедя кошового та про московського главнокомандуючого, про кохання Кучугурого – зовсім не туляться ні до чого! А вкінці козак з Кучугурим ще переспівуються піснями про своїх-таки начальників, заївши такою закускою попередню нісенітницю! Вся друга дія так сама й проситься з драми навтікача!

Офіцер і донець ведуть розмову по-великоруській. Такі латки дуже шкодять драмі українській і немило б’ють в вічі. Пора б нам перестати мішати в літературі горох з капустою, хоч наше життя ще й досі перемішане й переплутане. Не здається ж нам чудно, як в переводних творах і французи, і німці, і англічани ріжуть по-великоруській на нашій сцені! Нехай ш не буде чудно, як в україн*

ській літературі бодай дійові особи з великорусів і поляків, не говорячих ніколи по-українській та ненавидячих цю мову,– будуть говорити по-українській, щоб драма не била ушей латаниною!

В кінці третьої дії Катерина й Ганна пізнаються, обнімаються, цілуються. Саме діло проситься на кінець. Так читець і думає собі. Аж ні! В четвертій дії Ганна ні з сього, ні з того одвертається од Писаренка, а він од неї! Чого б то ви думали? А тим, що вони поставали вже великими панами. Вона тепер, по царській милості, дочка полковника, а він офіцер! – велика тютя з полив'яним носом! Він не сміє доступити до дочки свого полковника і комизиться! Зараз видко, що офіцерська шинеля мала чарівничу силу перевернути голови простих селян в один мент і вбити їм в мозок погляд сьогочасного пролетаріяофіцера і пиху інститутки полковничої дочки!! Але розпитавшись одно одного, молоді знайшли свої голови й душі ще на своєму місці і ніяк не дошукались до тих думок, котрими хотів наділити їх автор. Вони побачили, що Писаренко і в шинелі таки волосний писар, а Ганна сільська українська дівчина “з серцем простим, не спесивим”, які, хвалити бога, і теперечки з’являються навіть між інститутками і пансіонерками, загублюючими в школі і народність, і любов до своєї народності. На кінці виходить ще голова, падає навколішки і просить вибачення у пана полковника азовського, всемогучого карателя людських провин. Скажемо, що четверта дія зайва й дуже неприродна, а голова, коли йому припала охота каятись, нехай би вийшов у третій дії, і діло було б добре.

В розкладі діяння драматичного, в самих дійових лицях – вся драма п. Старицького є чисте передражнювання “Наталки Полтавки” Котляревського, а Василь-дурень є копія Стецька Основ’яненкового. Самостійного ми не находимо нічого. Катерина й Ганна – то Горпина Терпелиха і Наталка Котляревського. Обидві так же бідують, Працюють, заробляють хліб. Сама сцена, де вони обидві розмовляють, роблячи діло, дуже нагадує сцену із “Наталки”, де Терпелиха з дочкою розмовляє про своє бідування. До Терпелихи входить Виборний і сватає Наталку за Возного, а тут до Катерини вступає в хату голова і сватає Ганну за свого сина придуркуватого, Василя. Діло діється так похожо, що не пізнав би, дивлячись на сцену, яка оперт грається. У Котляревського Петро, Наталчин

72

милий, блукає по світу і вертається після заручин Наталки за Возного. У Старицького Писаренко теж блукає за Дунаєм і вертається в офіцерській шинелі, тоді як старий з дочкою трохи не згодились на сватання. Замість Миколи, приятеля Петрового, з Писаренком приходить сам кошовий, батько Ганнин. Особи, як бачите, ті ж саміГ розклад діяння той самий, тільки в іншім трохи порядку. Тільки й іншості у п. Старицького, що вертання додому кошового, розмова про Бурян-пашу та московське начальство в II дії, та чарівничий вплив солдатських шинель в остатній дії – все те, що зовсім зайве і спиняє природний розвиток драматичного пливу діла. Ми не докоряємо п. Старицькому за передражнювання. Рідко в якого писателя перві твори не мали на собі жадного сліду передражніння. Навіть [такий] великий поет, як Пушкін, не втік од цього духу.



Після всеї нашої мови не можна не сказати, що “Послідній кошовий” написаний дуже хорошою мовою, за виємом кількох великоруських слів і надписання (действие, явление і ін.), навіть мовою чистою, народною; читання йде легко, плавко, без запину. Драма була б на сцені дуже нескучна, з викидом II дії, котра дуже псує гармонію цілої штуки. Як згадаємо, якими великоруськими драмами частують нас частенько в наших театрах, то згодимось, що помічені нами драми, сповнені з доброю хіттю, з талантом, з розумінням щиро народного життя, на наших театрах були б багато луччі і займаючі для серця, зачіпаючі рідніші струни нашого серця.

18 червця 1868 р.

ОРГАНИ РОСІЙСЬКИХ ПАРТІЙ

Я

шШ сі великоруські журнали і газети 1^ цього часу можна розділити тільки І і на дві категорії: на є в р о п е й-



Zm с ь к у, або ліберальну, і на московську, або консервативну. Ще недавно в Росії ліберальніші журнали звалися “западническими”, а люди того прямування – “западниками”. Московська невеличка частина журналів звичайне зветься в Росії “с л а в я н оф і л ь с ь к о ю”. Ми в “Правді” ще попереду перемінили те слово на правдивіше, назвавши московську партію “слов’яноїдсько ю”, або “восточно ю”, ще лучче “азійсько ю”.

Ми ділимо всі великоруські журнали тільки на дві частини, бо в Росії ще нема органів усяких партій, як то буває в Європі; а нема газетних органів тим, що нема і самих партій; принаймні вони ще не виявили себе в літературі. Тяжка цензура, тяжкий уряд, недостача правдивої науки – все те наполягає тяжким каменем на громадську мисль, пригнічує її, не дає виявитись їй вільно й

74

широко в газетах і журналах, хоч вона вже й є в людських головах. Тим-то ми звемо більшу частину великоруських журналів європейською. Вона пересаджує європейську мисль на землю Росії і прямує до зміни старих давніх порядків. Московська маленька частина газет хоче повернути життя Росії до старого життя колишнього Московського царства.



Європейська частина великоруських журналів складається з товстих щомісячних журналів, которі видаються в Петербурзі. Ось вони: “Вестник Европы”, “Отечественные записки”, “Дело”, “Всемирный труд”. Ці журнали виходять щомісяця по одній товстій книжці. До цієї категорії стосуються сатиричні журнали: “Искра” і “Будильник”, котрі виходять зошитами. Найважніша газета європейського прямування “Санкт-Петербургские ведомости”. До цієї ж категорії належиться ще чимало газет, як-от “Киевлянин” (видається в Києві), журнальчик .“Неделя” і інші.

Московську, чи консервативну, частину журналів складає один тільки товстий журнал “Русский вестник”, та й той тепер тоншає, бо виходить далеко меншими книжками, а колись його видавали по дві книжки на місяць! Органом старої, чи московської, партії служить газета “Московские ведомости”. Прихвоснем її (як звуть в Росії) служить “Голос”, газета в Петербурзі. Є ще, окрім упом’янутих, один товстий журнал “Заря”, але він, як кажуть, ні до бога, ні до людей, ні до Петербурга, ні до Москви! Те ж саме можна сказати і про декотрі газети і газетки, столичні й провінціальні: вони не мають ніякого добре омежованого прямування, а так собі, подають звістки політичні і літературні. Між невеличкими газетками дуже витикаються дві: “Новое время” и “Весть”. Обидві видаються в Петербурзі, обидві прямо звуть себе консервативними. Ми їх лічимо між газетами азійської, або московської, категорії, бо вони тхнуть дуже старим московським духом, хоч і виходять в Петербурзі.

Всі журнали й газети європейської категорії мають собі ціль пересаджувати європейську просвіту, європейську науку на російську землю. Центром європейського впливу в Росії давно став Петербург. Ще від царя Петра І, котрий прорубав вікно в Європу, построївши Петербург, і справді полилася швидше й ширше просвіта з Європи в Росію, іменно через Петербург. Море вкоротило далеку

75

дорогу в Європи, морем швидше наплило чужоземців в Петербург, котрі, обрусівши там, змішалися з тамошніми руськими і далеко підігнали наперед просвіту в Росії. Між пишучими в газетах петербурзьких, навіть між редакторами, є чимало людей з прізвищами німецькими. Петербург з своїми журналами і газетами став в опозиції з старою московською літературою. І до цього часу між ними тягнеться лайка та колотнеча на папері, бо й досі петербурзькі і московські письменники ні в чому не згоджуються між собою. Тепер та боротьба ще прибільшується, бо Москва відстоює й досі за старе життя Московського царства і ставить собі за ідеал XVII вік московського життя, а Петербург хоче переробити те старе життя по європейському ідеалові. Ладу й миру між ними не може бути.



Щоб лучче познакомити галицько-українську публічність з духом і прямуванням великоруських журналів і газет, ми попереду скажемо гуртом про ті підстави, на котрих вони стоять, про ті ідеї, що пронизують наскрізь ті журнали, а потім вже покажемо, що путнішого з'явилося в журналах за минувший рік.

“Вестник Европы”, полемізуючи проти ненависті “Московських ведомостей” ік усьому європейському, в одній своїй книжці сказав, що теперішня Росія не повинна ставати боком до європейського життя, бо вона сама стоїть вже по коліна в Європі. Воно й правда. Все, що тільки вигадала Європа в цивілізації, все те переходило ік сходу сонця, посуваючися далі й далі до Уральських гір і навіть за гори Уральські. Всі ідеї, що в теперішнім вікові заворушили європейську громаду, всі ті ідеї потрохи входять в великоруські ліберальніші журнали, і можна сказати, що вони гаразд міцніше і лучче прийнялися в громаді, ніж вони виявляються в печатнім слові, в журналах.

В теперішньому вікові європейські літератури почали скидати з себе тяжку і негарну одежу класицизму і романтизму, почали освіжати себе народними красками. Німецький письменник Ауербах написав кілька книжок повістей з народного життя; Беранже своїми піснями вніс у французьку літературу народний дух. Скрізь у європейських літературах запахло пахощами поля й лісу, сіножатей і польових квіток. Причиною тому було саме європейське життя. Ширше й глибше пішов скрізь по Європі дух д емократизму, дух любові і прихильності до меншої бра-”

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка