Наукова думка



Сторінка7/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   48

76

тії, дух рівності і рівноправства. Європейські літератури втягували в себе народні мотиви, бо саме життя почало рівняти вищих і нижчих, городян і селян, хазяїнів і робітника. З того часу і в великоруській літературі повіяло народним духом. В літературі великоруській, попереду*(навіть з Пушкіним, Лєрмонтовим, Гоголем) чисто панській, почав пробиватись новий дух народний. Сказати правду, новий народний дух попереду проявився в літературі старої московської партії, хоча конечне під впливом європейським. Так звані московські слов'янофіли попереду почали інтересуватись народними піснями, почали збирати їх, записувати, як-от Безсонов, Киреєвський, Буслаєв і др. Тільки московські слов'янофіли перейшли вже були міру, поставили билини про Іллю Муромця і др. врівні з “Іліадою”, швиргали тими билинами, дуже негарними і не поетичними, до лиця європейської цивілізації і тепер, як побачимо потім, скінчили на тім, що одступились від народу, бо вони приступали до його з якимись химерними ідеалами, а партія московська виявила всю свою силу в аристократичних своїх органах, і показалась слабою в демократизмі. Очищені здоровою критикою результати збирання народної літератури московськими патріотами знайшли собі тепер [прихильність] в ліберальній, петербузькій літературі, маючій перед очима на прикладі в європейських літературах міру користування народними творами. Але це так сталося дуже недавно. Ще за років шість, сім деякі петербурзькі журнали, як-от покійний “Современник”, не зрозуміли добре ідеї національності, сміялися з неї, ставили науку і просвіту вище неї і проповідували прямо якийсь космополітизм. Може хто пам'ятає, як той “Современник” звав національний рух в Галичині нашій національною безтактністю...



Одначе той дух космополітизму вже видихався з петербурзької журналістики, і може тим так швидко, що він був викликаний протестом проти консерватизму старої московської журналістики, котра викидала знамено національності. Тепер в петербурзьких ліберальніших журналах повіяло духом народності, яким ще попереду повіяло і в Європі. В минувшім році (1869) в тих петербурзьких журналах, про котрі ми згадали вище, виступили автори зі своїми поетичними творами, в котрих малюється життя простого, темного великоруського народу, московського непросвіченого і темного, по-варварському деспотичного в

77

сімХ купецтва. Такйх письменників, котрі звернули увагу на життя великоруського народу, в останній час з'явилося чимало. З сьогочасного життя великоруського народу вигортають сюжети для своїх творів петербурзькі поети: Островський, Некрасов, Николай Успенський, Гліб Успенський, Щедрін, Слепцов, Решетников, Левітов і др. Некрасов пише свої твори віршами, а всі другі – прозою. Вони належать до ліберальних петербурзьких журналів. Всі згадані нами письменники своїми творами дають народний дух ліберальнішим російським журналам і переробляють навіть самий сьогочасний літературний великоруський язик, наближаючи його до народної мови і відсовуючи його, час від часу, далі від слов’янщини церковного язика. Хто тільки читав старіших –великоруських письменників, як-от Гоголя, Пушкіна, Лєрмонтова, і прочитає твори згаданих нами письменників, той зразу зрозуміє, що язик літературний у їх не однаковий. У письменників 40-х років язик тхне болгарщиною; в віршах Некрасова, хоч і не зовсім, але все-таки можна постерегти дух народної пісні, приказки, казки, пословиці, можна знайти слова і фрази щиро народні, вхоплені з живих уст народу, а не з псалтиря болгарського. Островський, драматичний письменник, заставляє говорити в драмах своїх москойських купців і купчих їх хатнім щиро народним язиком, котрого часом трудно й зрозуміти для українця, навіть знакомого добре з великоруським язиком. Герої Решетникова, великоруські селяни й бурлаки волзькі так само говорять своїм сільським язиком в повістях. При такім народнім характері поетичних творів, очевидячки, вже зміняється і літературний великоруський язик, поновляється живою хатньою мовою селян і міщан. Наперекір московським слов’янофілам, котрі думають зміняти великоруський літературний язик, втягуючи в його елементи слов’янських язиків, сам язик зміняється зовсім другою стежкою, ще далі відступає від болгарщини церковного язика і слов’янських язиків, бо народна мова сама твориться, не наближаючись до слов’янських язиків, а відступаючи від них далі й далі.



З язиком письменників народного прямування зміняється і самий дух літературних творів. В журнальних поетичних творах виступають селяни й міщани, бурлаки й робітники, з своїм життям, з своєю нуждою, горем, з біднотою та злиднями; виступають купці з дикарським, звір-

78

ським деспотизмом в сім'ї; виступає “темное царство”, як назвав його критик, покійник Добролюбов, розбираючи комедії Островського. Вже не самі за себе пани, князі та графи інтересують письменників і читачів, а в поетичних творах стали вже на листках журналів рядом з панами і мужики, часом обірвані, босі і голодні, навіть не зовсім християни, як описує Решетников одне село за Волгою.



Коли в поетичні твори журналів петербурзьких вклюнувся такий народний дух, то конечно з великою прихильністю загомоніли про народ і прозаїчні твори, научні, соціальні. Згадані нами вище петербурзькі журнали виявляють свою прихильність до народу щирим своїм прямуванням. З великою симпатією вони розбирають все, що тільки стосується до получчання народного буття, що тільки потребується для народної просвіти, до луччого і правдивішого збирання податків, до рівноправства перед законом, перед судом. “Петербургские ведомости”, “Киевлянин” і другі все встоюють за український і білоруський народ проти польських поміщиків на Західній Україні, в Білорусії і на Литві. В Остзейськім краю вони оступаються за латишів і естів, котрих пригнічують німецькі поміщики, якраз так, як польські пани українських, білоруських і литовських хлопів. Всі ліберальні журнали й газети обороняють народ, народний волосний суд від нападання аристократичних газет як петербурзьких, так і московських. Емансипація народу має за себе в тих журналах заступців, котрі хотять і бажають якнайскоріше злити народ і вищі стани в одно тіло, розпустити просвіту якнайширше, якнайглибше в маси темного народу. І можна в певній надії сподіватись, що ті журнали й газети будуть демократичними органами, вироблять демократичну партію, як тільки дадуть більше волі для преси, для мислі і діла. І така надія може бути певнішою тим, що письменники в тих журналах всі повиходили з простого народу, з міщан, з духовенства, і вже за собою потягли і панів. В демократичних журналах петербурзьких вже можна знайти не одне княже ім'я (князь Юрій Голіцин, князь Салтиков, граф Кушелев-Безбородко...).

В Європі тепер, час од часу, приймає більше сили діло робочого люду, а найбільше в тих царствах, де класа робоча розрослася в велику масу. Питання про робочих, про їх заробітну плату, про стосунки роботи й робочих до хазяїнів, до капіталу ввійшло тепер там в науку, в газети й

79

журнали. Скрізь по Європі почали складатись асоціації робітників, почалися протести проти фабрикантів, змовки всіх робочих проти своїх лихих і скупих хазяїнів. Згадані нами вище петербурзькі ліберальніші журнали й газети почали пересаджувати те питання і на російську землю. В їх подекуди з’являлися звістки про той рух в Європі, про научну сторону того діла. Якраз під той час в Росії настало визволення кріпацького народу з підданства панам (19 лютого 1861 p.). Цензура тоді дуже жорстоко слідила за тими журналами, не пропускала нічого того, що тільки ходилось о робочих людях, об асоціаціях робочих. В тодішніх журналах “Современнике” і “Русском слове” те питання з’їжджало на комунізм. Звісний великоруський емігрант Бакунін, котрий і тепер, в 1869 p.* був послом на конгресі робочих від орлеанських робочих, держався комунізму, спільного розділу добра і землі між людьми. В тодішній так званій “подпольной литературе” в Петербурзі і Москві проповідувались комуністичні ідеї Бакуніна і Герцена. Російський уряд дуже боявся тих ідей, боявся бунтів селян, різні, гайдамаччини над панами, і після стріляння Каракозова в Олександра II ті обидва журнали було заборонено видавати, бо в їх проривалися вже ідеї комуністичні. Так, в “Современнике” Чернишевс ь к и й печатав свій роман “Что делать?”, де його героїні Вірі снився сон, ніби на якихсь диких пісках Росії, під палким сонцем, стала родюча і пишна сторона: там пани, дуже гарно й просто повбирані, всі гуртом жнуть на полі хліб; над ними від сонця розіпнуті шатра з полотна; вони роблять досхочу, а ввечері йдуть в громадський чудовий дім, де всі їдять за одним столом, всі співають, грають, танцюють, паруються і виходять в бокові кімнати... За такі сни своєї Віри Чернишевський одкупився Сибір’ю. Одначе та мисль, що сільська громада повинна мати спільну землю, не покинула й тепер революційної великоруської літератури заграничних великоруських емігрантів. А питання про робочих, про їх асоціації за границею і тепер проявляється в ліберальніших журналах, наскільки попускає тяжка цензура. А все-таки вже можна вгадати, що в тих журналах і газетах тепер тільки починається, а колись зовсім затвердиться прихильність до робітника, до наймита, до бідного обідраного бурлацтва, а не до пишного панства. На який спосіб розв’яжеться те питання, тепер ще трудно вгадати [...].



80

Замовляючи слово про емансипацію простого народу, ліберальні журнали почали оступатись і за права жінки. Вони почали писати про емансипацію жінки, бо в Америці і в Європі не тільки вже писали про те, а навіть давали жінці деякі права нарівні з чоловіками. Питання о праві жінки на вищу науку, на урядову службу заворушило^айбільше громаду в столицях. В 60-х роках, тоді як в Великороси студенти і всякі молоді хлопці і навіть чоловіки почали вбиратись в національний убір, в червоні мужичі сорочки, в кафтани, а на Україні почали носити сиві шапки, вишивані сорочки і широкі козацькі шаровари (то була проява демократизму і ідеї народності), тоді молоді дівчата в столицях почали підстригати коси по-хлоп’ячи,-а деякі і вбирались пополовині в хлоп'ячий убір. “Стрижені б а р и ш н і”, як їх дражнили “Московские ведомости”, хотіли тим тільки показати, що їх доля дуже негарна, важка, що вони хотять чесно заробляти хліб, хотять тих прав на науку, на життя, які мають чоловіки. Дівчат, одначе, тоді не пустили в університетські авдиторії; їм не хотіли дати права на яку-небудь службу, і вийшло те, як розказують, що в сім році, в ділі революціонера Нечаева і студентів московського університету вмішано чимало жінок і чимало їх арештовано і закинуто в Петропавловську кріпость в Петербурзі. І треба сказати, що тим журналам повинні дякувати жінки в Росії, що їм вже буде можна служити коло телеграфів, що для них відкритий в Петербурзі вищий курс науки в залі Міністерства внутрішніх діл, як писали в газетах.

Всі ліберальніші журнали і газети проймає дух реальної науки, той дух, що тепер панує в Америці і в Європі. В Європі, після ідеалістичного філософа Гегеля, зовсім занедбали ідеальну філософію. Недавно померший філософ Шопенгауер, ідеального прямування, був названий в петербурзьких журналах остатнім ідеалістом... Найновіші філософи, як Бюхнер, Фейербах, Мілль, стоять уже на реальній основі, не витягають своїх метафізичних тезисів з ідеї, з логічної, спекулятивної думки, а підпирають свої думки фактами очевидячки ясними, узятими з історії, з наук природних. Найновіша філософія носить в собі дух матеріалізму, знає одну матерію, взнає духа тільки результатом органічного розвиття живої сили природи. Бюхнер прямо зве наперекір ідеальній філософії і самій богословії, зве одну матерію – безсмертною, вічною, незмінною,

6 – І. Нечуй-Левицький, т. 10,

81

неділимою, живою... Фейербах в своєму “ Das Christenthuni” і в “ Das Wesen der Religion ” дійшов до тієї думки, що чуття релігіозне – то чуття природи; що язичеська релігія була поклонінням природі, а християнський бог–то сама душа людська з своїми силами, котрій і кланяється християнин і боготворить її, создавши сам собі свого бога з себе ж самого... Така матеріалістична філософія в Європі, такий реальний дух в вишукованню істини дуже мав вплив на розвиття природних наук в Європі і на занедбання старого класицизму... В Німеччині, в Англії сипнули книжками популярними і вченими о природі, як: Дарвін, Фогт, Молешотт, Люїс, Ціммерман і другі. Досвід і вивчення природи запанували над класичними греками і латинами, над теологією...



Той дух реального прямування в науці з Європи пройшов і в пом’януті нами ліберальніші журнали. З найбільшою увагою і любов’ю ті журнали прихиляються до реальних наук, мають їх за потрібні для людського життя. З заграничних книжок найбільше перекладено на великоруський язик творів по натуральній історії і другим природним наукам, хоч конечне ті журнали більше працюють над теорією природних наук і не гурт-то дбають об тім, щоб прикласти ті науки до самого діла.

На ідеальну філософію ті журнали поглядають з сміхом, а над богословією злегка кепкують, наскільки можна в Росії над нею насміхатись. Зате в Росії духовні і інші люди консервативної московської партії звуть ті журнали матеріалістичними, нігілістичними, безбожними, як і саму молодіж великоруську звуть безбожниками, матеріалістами. Духовні навіть гримлять проповідями в церквах проти нечестивого духу сього часу, конечне, хто вміє гриміти проповідями. Одначе, правду сказати, ті журнали нічого самостійного, свого, не зробили й не вигадали по природним наукам і по тому матеріалізму, за котрий їм так достається; вони тільки знакомлять російську публічність з тим реалізмом, котрий вже панує в Європі, і потрохи пережовують системи Дарвіна і інших учених європейських натуралістів.

Скажемо тепер про погляд ліберальних журналів на політику всередині імперії. В Російській імперії, хто не згоджується з політикою урядовою всередині імперії, тому небезпечно мати свій власний погляд, небезпечно вимовлятися перед людьми на словах, а ще стра-

82

шніше виявити свою мисль в журналі... В інших царствах, на Заході, принаймні вільно говорити і писати, хоч уряд і не слухає громадської думки і карає письменників тюрмами і арештом. Одначе ніяк не можна рівняти цензури заграничної і цензури в Російській імперії. Той письменник, що де в іншому європейському царстві одкупився б тільки кількома франками за сміливу мисль, в Росії заплатив би половиною свого віку в тяжкій каторжній роботі в Сибірі. В Росії часом уряд накладе “предостережение” газеті або журналові за такі .безвинні слова і мислі, що читач тільки здвигне плечима, прочитавши в журналі покаране місце...



Уряд зовсім заборонив видавати деякі петербурзькі журнали за їх “направление”, а те направление тільки ловило і подавало в Росію тисячну частину хіба однієї луни, а не то що самої цілої європейської ідеї! * Вже минуло літ п'ять, як ліберальніші журнали мовчали, як німі, боялись словом заїкнутись, що тільки не згоджувалося з урядом. Одні консервативні “Московские ведомости” тоді пануйали, мали вплив на уряд, карали журнали, які їм були невгодні, і помогли заслати не одну безвинну душу на Сибір своїм шпигунством.

Після польського повстання політика урядова всередині імперії попереду трошки бувши ліберальнішою, ніж за Миколая, знов круто і швидко повернулася назад. “Московские ведомости” професора Каткова видумали мисль про “обрусение окраин империи”, мисль невидана за царя Миколая. Ми не будемо говорити про результати тієї, ідеї, бо вони звісні теперечки по всій Європі. В нас на Україні був виданий вже попереду указ завести український язик в народні школи. Ще й не встигли завести навіть шкільні книжки на народній мові, як другим указом вже і заборонили теє, вигнали наш язик з народних шкіл, заборонили видавати євангелію на українському язикові, а цензура пропускала може двадцяту українську книжку, і то нікчемну. Швидко потім з Польщі забрали виділи міністерств до Петербурга, завели великоруський язик в урядові місця, в гімназії, в університет варшавський. Те ж саме було зроблене в “Остзейськім краї” з німцями і латишами. Запанувала політика “обрусения”, маючого на

* “Современник” “Русское слово” заборонено видавати в 1864 р.

6*

83



самім краю ціль скасувати всякі інші народності, де тільки їх захопила границя Російської імперії...

До цього часу ліберальніші журнали мусили мовчати. Ніхто не смів слова пікнути, а найбільше після того, як Каракозов вистрелив в імператора Олександра II в воротях Літнього саду в Петербурзі. Тільки в кінці минувшого (1869) року, вже після “слов'янського з’їзду” в Москві, журнали почали дещо закидати навздогад, несміливо, більше про слов'ян і про слов'янофільське діло московської консервативно-національної партії. Потім піднялися голоси трохи голосніше. В кінці минувшого (1869) року “Вестник Европы” (октябрь) перший сміливо почав докоряти “Московским ведомостям” і “Голосові”, що їх погляд політичний сам собі перечить. Де ходилось про діло австріяцьких слов'ян, про німецько-мадьярське давління слов’янських національностей, там вони виступали ніби лібералами, стояли за оборону слов’ян, за збереження їх національності, їх країв. А де тільки хоч трошки ходилось про слов'ян, тих, що жили під російською державою, про поляків, про українців, і про німців, фінляндців, там вони зміняли, як той аспід, свою фарбу і кричали, щоб побити на смерть всяку національність між російськими границями, і поляків, і німців, і нас, українців, і литовців, щоб всіх поробити великорусами... Було там промовлене слівце і про слов’ян австріяцьких, що вони їздили на “виставку” в Москву, щоб тільки морочити людей, піддурювати хитрощами політики самих же москалів, баламутити людей в Росії (на лихо луччій часті громади російської і на шкоду самим же слов'янам, котрі живуть в Росії,– скажемо від себе).

Тепер, в 1870 році, як почала вже падати московська партія і її журналістика, всі ліберальніші журнали кинулись на “Московские ведомости” і їх редактора Каткова, опали його і, здається, якби можна, рознесли б його на шматочки. Всі вони дишуть великою нелюбовію до московської партії, всі вони тепер сміливо підняли на сміх і справді смішні (якби вони не були такі лихі і гіркі) принципи “Московских ведомостей”; всі прямо почали сміятись з того “обрусения окраин” і кепкувати над ним. Конечне, ніхто не сміє прямо встоювати за невеликоруські інші національності, бо то була б річ проти імператорського указу. Але за те ж достається Михайлу Никифоровичу Каткову і Леонтьеву! Здається на їх одних хо-

84

тять помститись, зігнати всю злість, всю перекипілу жовч. В 18 номері “Петербургских ведомостей” (1870) якийсь “Незнакомец” пише прямо лист до Михайла Никифоровича, де прямо глузує над ним, сміється з його і, оглядаючи його темну, пекельну роботу в його газеті, не знахрдить в ній ні однісінького путнього діла, ні одного правдивого, нефальшивого погляду на все, що тільки зробилося доброго в імперії. Він не радів визволенню кріпацьких людей з-під панщини, не замовив за селян ні словечка, стояв проти реформ і тільки й його діла, що він роздражнив окраїни Росії, переніс “ржонд” з Варшави на береги Неви і Москви, шпіонив, заслав сотні безвинних людей в Сибір, а тепер сам падає й падає, тратить пренумерантів і добру славу в очах всіх... Таким тоном заговорили тепер і інші ліберальні газети. Сатиричні журнали вже пишуть “бюллетень предсмертной болезни” Каткова і його “Московских ведомостей” і дуже комічно обмальовують його смертельні останні літературні і жандармо-поліцейські муки.



Який же погляд самих ліберальних журналів на політику всередині імперії? Чого б хотілось їм самим? – спитають нас. Чого б їм самим бажалось, про те в Росії не можна писати... Погляд ліберальних журналів на внутрішню політику можна тільки постерігати з їх тяганини з консервативними газетами, де, часами, проявляється власна думка якого-небудь журналіста. А ще більше зостається нам вгадувати їх погляд тільки по аналогії... Ліберальні журнали почали піднімати на сміх “обрусение окраин империи”; це певно, що вони не вірять в те “обрусение”, а коли не вірять, то виходить, що вони оступаються або готові оступатись за вільне розвиття кожної національності між границями імперії, за національності побиті, за народ на Україні, в Білорусії, Литві, за латишів, за фіннів, а з цього можна вже вважати, що їх принцип – рівноправне розвиття кожної національності, так, щоб жодна не давила, не вигублювала другої. Вони не вірять в “обрусение”, але зате дуже судять і феодальні середньовікові права німецьких баронів, котрі німечили і нівечили латишів, і не плачуть за польською шляхтою, котра не попускала в себе, в Польщі, нічогісінько для свого ж народу, визволеного від панщини тільки російським урядом. Коли вони не оступаються за поляків, за остзейських баронів німецьких, то тільки тим, що ті журнали – демо

85

кратичні і не люблять аристократії польської і феодалів німецьких в остзейських губерніях за те, що вони так само, як і “обрусение”, давили, ополячували і німечили білорусів, литву, латишів, естів. На яку позицію до кожної національності стануть колись, при вільнішій пресі, ті журнали, те трудно тепер вгадати.



Скажемо ще кілька слів про погляд ліберальних журналів на важніші діла всередині імперії, а іменно на школи.

Попередній шкільний устав для гімназій і духовних семінарій був доволі реального духу: там не дуже багато вділяли годин на класичні язики, а в семінаріях вчили навіть зоології, мінералогії, сільському хозяйству і медицині (популярній).

Теперішній міністр просвіти граф Толстой, за поміччю консервативної московської партії Каткова, змінив шкільний устав, поперероблював майже всі гімназії на класичні, зменшив натуральні науки, наставив в устави десятки годин на латину і на греку, так що ученики тільки те й роблять, що барабанять латинську і грецьку граматику. Ціль урядову тут можна бачити всю: уряд хоче вигубити дух реальний, а з ним разом і дух ліберальний, маючи його за духа тьми, а греками та латинами хоче заморочити голови молодому поколінню і повернути його мисль не вперед, а назад, в часи Греції й Риму, щоб зробити її консервативною.

Ліберальним журналам, з їх реальним духом, дуже не подобається новий гімназіальний устав, в котрому ввесь час, ввесь курс шкільний напакований тільки лекціями класичних язиків і великоруського отечественного язика.

І так як петербурзька вища громада подала недавно міністрові прошеніє, щоб він визволив їх дітей з того класичного пекла, то прямо можна сказати, що ліберальніші журнали тільки передають луну громадського голосу про той класицизм.

З такою ж самою енергією говориться в тих журналах про все те, що тільки ходиться об народі: о просвіті народу, о народних школах, об народних театрах, сільських банках, народних школах майстерства, сільській управі, а найбільше про земства.

Земства закладені недавно імператором по визволенні селян од кріпацтва. Кожна губернія і кожний повіт

86

має своє земство: в йому збираються вибрані посли від усіх станів – дворянства, духовенства і простого народу. Земства мають свого пре дсідателя і своїх членів.



їм дано право старатись о народній просвіті, народнім здоров’ї (лазарети), об шляхах, о правдивім збиранні податів. Тут вперве всі стани сіли на одній лавці і прчали говорити лицем до лиця. Ліберальніші журнали дуже прихилились зразу до земств, бо там давався початок рівноправства мужикам врівні з панами. Деякі журнали почали вже закидати слівце про розширення прав земства, на приклад, мабуть-то, сеймів... За такі речі уряд був закрив петербурзьке земство...

Ми сказали про дух і прямування ліберальних, або європейських, журналів дуже загальним поглядом, бо дрібніші розділи на партії ще не виявилися в тих журналах, може тим, що в Росії ще не сформувались і самі партії, які ми бачимо в Парижі, в Відні, в Мадріді. Ми сказали, що ті журнали прихиляються до народу... А як вони хотіли б надарити народ і яким добром, про те трудно теперечки вгадати... То певна річ, що в ліберальних журналах повіває демократизмом... Але який то демократизм? якої масті, якої фарби? Чи там вигляне початок республіки, чи демократичного монархізму, про те не можна нічого й сказати... Сама та журналістика дуже молода, років десять, як почала вбиватись в палки, ставати на ногах, набиратись національного і народного духу, хоча він і давненько вже проглядав в Великоросії в творах Кольцова, Некрасова, конечне далеко в слабіших силах, як у нас на Україні в Шевченкові і у всіх наших письменників.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка