Наукова думка



Сторінка8/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   48

Такий-то загальний дух і прямування ліберальніших великоруських журналів і газет в теперішній час,– а тепер оглянемось на загальний дух журналів противної партії і поставимо їх врівні з ліберальними, щоб видніше було їх обох з їх думками і прямуванням.

Консервативн о-н аціональна, московськ а, або, як її звуть в Росії, слов’янофільська (розумій – слов’яноїдська) партія має тільки один товстий журнал “Русский вестник”; видається він в Москві Катковим. Другий журнал товстий “Заря” трохи тільки зачіпає ідеї Каткова і не має в собі такого заїлого поліцейськошпіонського духу. Найвартовніша слоз’яноїдська газета

87

суть “Московские ведомости” так само Каткова. В Петербурзі “Голос”, газета Краєвського, і “Биржевые ведомости”, звуться в Росії, шануючи прав, сонце, прихвоснями “Московских ведомостей”. Органів консервативної московської партії, як бачите, не дуже багато. Колись попереду, років з ЗО назад, слов’янофільська література була саме в цвіту. Москва була (як і тепер є) тим вертоградом, де вона зійшла, виросла, цвіла і де вона тепер одцвітає і на наших очах вже посихає. Щоб лучче зрозуміти тенденції теперішньої московської журналістики, ми повинні вернутись трохи назад, бо тоді ті основи московського слов’янофільства були пряміші, ясніші; слов’янофіли не церемонились тоді ні перед ким і сміливо вигадували і писали свої системи.



Місто Москва з своїм чисто великоруським залюдненням, з своїм сорок сороків церков, з своїм старим Кремлем, додержала до цього часу основи історичного життя Московського царства XVI і XVII віку. І тепер в ній ще живе і дише той старий дух національної гордості і самопохвали, котрий мав колись свою Москву за третій Рим, вважав одну Москву за місто щиро православне, дивився на неправославних як на нехристів, на європейців-німців і інших як на нижчу расу, противну, близьку до жидівства і бусурменства. Стара Москва з своїми церквами, монастирями, великими дзвонами, з своєю гидливістю до просвіти і любов’ю до церковної болгарщини, до церковної літератури, з давніх давен дивилась сторч на Європу, цуралася європейців, з гордістю відпихала од себе європейську цивілізацію. Той самий дух виявився в московській слов’янофільській літературі років з ЗО назад, тоді як європейська просвіта з своїми ідеями почала напирати з Петербурга все дужче та дужче. Широко тоді розкоренилася вона, бо тоді з’явились люди з великим розумом, хоч і з темним консервативним антйєвропейським духом. Хомяков виступив тоді з двома томами богословії православної, хоч сам був чоловік не духовного чину, Киреєвський виступив як слов’янофільський філософ, Аксаков як поет того ж прямування. Не будемо тут розбирати їх писань темних, трохи містико-богословських, а скажемо тільки про основи їх вчення.

Запад (Європа), говорили вони, гниє і швидко зовсім згниє, розвалиться з своєю гнилою цивілізацією.

88

' Причина тому та, писали вони, що Європа сливе вся католицька, неправославна; Європа несамодерж а в н а, не має твердих основ государства й гражданства. Царства Європи роз'їсть революція, католицтво заступило людям дорогу до вічного спасіння, європейські літератури ступили на стежку безбожжя. Європа розсипається і розсиплеться, бо не має під собою твердого грунту. Філософія німецька не доволі релігіозна, не має сили віри, не має в собі сили тривної для чоловіка... Зате ж на Москві повинне зійти і вирости нове життя, нова цивілізація на руїнах Європи. Киреєвський в своїм писанні “О необходимости и возможности новых начал для философии” дуже наївно вимовляється, що в Москві тільки повинна виявитись нова філософія на грунті православія і духу великоруського народу. Новицький (проф[есор] Київського] університету]) в своїм “Постепенном развитии религии...” так само правує тією чудною думкою...



З яких же первопочатків складається те нове московське життя?–спитаєте ви. Нова, восточна (слов'янофіли навіщось себе мають за Восток) цивілізація повинна скластись на грунті московськім; в неї увійдуть елементи: православіє, самодержавіє, великоруська національність з її язиком; все те запечатається духом народним. Такі елементи нової московської цивілізації, бо таке було життя старого Московського царства, з візантійським грецьким догматом, з самодержавієм царів московських. Поклавши такий краєугольний камінь нової восточної цивілізації, московські світські письменники стали богословами, підіймали до небес візантійство, почали збирати великоруські народні пісні, казки, духовні стихи, билини... (Безсонов, Рибников, Киреєвський, Афанасьев і інші назбирали великі томи народної літератури). Московські поети стали писати богословські вірші, романісти чванилися стародавнім життям, малювали його і підмальовували, становили

XVII вік (дуже варварський в Москві) за приклад, до котрого треба б вернутись, щоб нова цивілізація була пахуча; хвалили стару московську Русь за її смиреніє перед царями.

В кінець усього московська партія з своєю літературо^ лаяла Петербург, звала й тепер зве його німецьким городом, ненавиділа європейські ідеї, європейську науку,

89

хоч сама вона нею вигодувалась, на ній вивчилась навіть писати і думати.



Тепер можна легко зрозуміти, за що так полюбила московська партія слов'ян австріяцьких і турецьких, за яку любов і дістала собі прізвище с л о в'я н о ф і л ь с ьк о ї партії. З цілої Європи тільки ще не згнили зовсім слов'яни, говорила старомосковська партія, бо одна часть слов'ян держиться православної віри, як серби, болгари; їм тільки треба ще дістати од Москви єдинодержавія і великоруської національності, щоб зовсім уже зробитись людьми. Друга часть слов'ян-католиків не пропала зовсім тільки тим, що їх народність ближче до руської, НІЖ німецької; їм не трудно ВИВЧИТИСЬ ПО-ВЄЛИКОруській, прийняти літературу од Москви. А щоб вони не зовсім згинули без сліду в історії, їм доконче треба перевернутись на православіє, пристати політично до московського єдинодержавія, змінити латинську азбуку на слов'янську, покинути свій язик, свою літературу і якнайскоріше приймати великоруську літературу і національність.

Московські слов’янофіли мали певну надію, що всі слов'янські національності зіллються в великоруському морі; як не тепер, то колись втягнуть в себе ті пресловуті елементи московської цивілізації по добрій волі, доброхіть прийдуть в об'ятія московських братій... Одначе, невважаючи на свою тверду віру в свою цивілізацію, московська, старша в Слов’янщині, братія вже давно почала даватись на хитрощі, щоб обморочити і піддурити меншу слов'янську братію; вже давно вона запрошувала в свої університети бідних слов'ян, давала їм субсидії, купувала їх – сказати інакше... Пригнетені чужоземцями, забиті слов’яни кинулись доброхіть до матушкиМоскви, а деякі вчені філологи між слов'янами і справді покумались були з московськими вченими слов'янофілами, конечне, поперед усього тільки на грунті чисто научнім...

Такі були первопочаткові основи московської старої партії, такі вони зостались і тепер. Перед роком 1863 московське слов’янофільство було вже почало падати. Петербурзька журналістика почала підіймати його на сміх, бо бачила в ньому темну ретроградну силу, бо примічала в ньому велику охоту “п о г л р щ а т ь” –їсти слов'янські національності незгірше самих турків. Російська гро

90

мада була вже одвернулась зовсім і навіть забула про те слов'янофільство, як трапилось польське повстання, а потім – діло Каракозова. Російський уряд знов оперся об московську партію, і “Московские ведомости” знов кинули рукавичку Європі і заговорили про слов'ян, конечне, маючи при собі силу не громадської думки, а силу свого впливу на уряд.



Чого ж хотять теперішні журнали й газети московської слов'янофільської партії?

Газети й журнали московської слов’янофільської партії роблять прямий контраст петербурзьким журналам і газетам. Між ними не було ладу і, мабуть, ніколи й не буде, бо обидві партії стоять на грунтах зовсім противних: одна встоює за ліберальні ідеї європейські, друга хоче встояти на основі життя старого московського государства, зовсім противного всьому європейському. Чого хоче Петербург, того певне не хоче Москва; що любить Москва, те ненавидить Петербург. Теперечки московська партія – мала й має найбільший вплив на політику всередині Російської імперії; об ній ми вперед усього поговоримо.

Початок панування теперішнього імператора російського, до польського повстання, був ліберальніший від миколаївського. Олександр II зніс панщинне право, визволив народ від кріпацтва, заклав земства як основу для самоправства всіх станів, скасував зайві канцелярії. Першим указом наш український язик був заведений в народні школи. В українських городах розпочалися громади, котрі загомоніли о просвіті народу. Російський монархізм, бувши за Миколая аристократичним, починав трошки приймати масть демократизму, почав трохи ставати на європейський грунт, прихиляючись до ліберальніїпих журналів. Але трапилось польське повстання за автономію Польщі. Російський уряд злякався своїх дуже скупих реформ і знов здався на “Московские ведомости” Каткова. І з того часу вся політика всередині імперії круто повернулася знов назад і все йде тією стежкою, під ретроградною рукою московської партії, котра все лякала і насмерть перелякала уряд цілосвітньою європейською революцією і польським повстанням... До того часу нікчемна губернська газета “Московские ведомости” почала від 1863 року підноситись вгору, чванитись своєю силою над урядом.

91

Катков знов викинув старе побите знамено московського слов'янофільства: що Європа гниє, що цілосвітня анархія і революція покладе додолу весь Запад з його цивілізацією; через європейські ідеї на Москві прийде таке саме лихо і в Росію, а через нього заметаться вся Росія; та європейська іржа переїсть, погризе здоровий московський організм; почнеться те страшне лихо,від країв Росії, від Польщі, од остзейських німців, від України, від Грузії, і розпадеться вся Російська імперія; а потім той звір залізе і в саму Москву і, як та чума, заморить давні великоруські основи історичного життя. Щоб спастися від європейської чуми, треба повернути Російську імперію не вперед, а назад, до життя XVII,



XVIII віку... до страшної централізації давнього московського государства; треба побити на смерть провінції: Польщу, Литву, Україну, Остзейський край, Грузію; треба заморити невеликоруські національності. Найкращий спосіб для того – великоруський язик. І від того часу, від 1863 р., Катков вигадав термін, незнаний попереду,– “о б р у с е н и е”. Великоруський язик, великоруська національність повинна для Російської імперії ніби зробити якесь чудо – закрити Росію якимсь чудовним покривалом од європейської чуми. З того часу настали в Росії часи австріяцького Меттерніха; з того часу в Польщі, в остзейських німецьких городах завели адміністрацію на великоруськім язиці, забрали з Варшави міністерство, потім вигнали польський язик з польських гімназій і других шкіл, з варшавського університету; вигнали український язик з тих народних шкіл, де він був уже заведений, позакривали українські громади. Думка тут така, щоб великоруськими школами скрізь повбивати невеликоруські літератури, а потім попсувати і самі національності і в кінці всього з усіх поробити колись москалів, великорусів. Конечне, Катков думає, що з язиком його скрізь піде його мисль, що як поляки, німці, українці заговорять повеликоруській, то вже й стануть думати по-московській... І тоді тільки Росія стане міцна, тверда, стане одна, ціла, велика на півсвіту, і ніколи не розпадеться, бо буде міцно зшита адміністрацією на великоруськім язиці, великоруськими школами і великоруською літературою.

Як бажали “Московские ведомости”, так тепер і зроблено. Всяке життя окраїн Росії побивається тепер з надзвичайною енергією і поспіхом; уряд дуже хапається

92

зробити діло “о б р у с е н и я”. На поміч великоруській адміністрації, школам, язикові, посилається ще на о к р а їн и неправославно! віри “православие”. В польських городах скрізь строять православні церкви. Московські газети приймають під свою оборону православних латишів і естів, а “Голос” недавно (1870) писав, що йому було б дуже мило, якби латиші вивчились по-великоруській і звали себе руськими. Таке діло дуже налякало німців-протестантів і допровадило уряд до гніву з римським двором. Як би не маскувався Катков, а все він не може втаїтись з тим, що йому хочеться поробити православними католицькі, протестантські і всякі окраїни і православієм стягти міцно, як залізними обручами, “матушкуРассєю”.



Своє діло московська партія не хоче спинити границею Російської імперії. За границею живуть слов'янибраття, і московська партія знов наново підняла з домовини вже померше своє слов'янофільство. Один слов'янофіл, Ламанський, в “Журнале министерства просвещения” за минувший (1869) рік прямо сказав, що російський язик, заведений в Польщі, вже доторкнувся і до самих заграничних слов'ян і що настав вже час подумати, погадати, як би надарити тим язиком і всіх слов'ян. Ламанський забуває тільки про одне дуже просте діло: що великоруський язик не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір, а за границею імперською, в землях слов'янських великоруський язик повинен вже йти без війська, без пушок і Сибіру, а сам по собі, доброхіть. Як би там не було, а московської партії люди, користуючись волею для своїх ідей і неволею для ідей ліберальної преси, знову загомоніли про слов’янських братів. Деякі газети, як “Москва” і “Русский” Погодіна, говорили трохи церемонно, хоч і дуже хитро, запрошували слов'ян прийняти великоруський язик, писати на ньому вчені книжки, дозволяли навіть слов'янам змішати свої язики з великоруським і зробити новий, спільний для всієї Слов'янщини язик. Сміливіші і гордіші слов'янофіли, як-от щ ебальський в “Русском вестнике”, прямо з гордістю говорили, що великоруська література од всіх слов'янських літератур, зложених докупи, краща, що слов’янські язики слабі, добре не вироблені; що слов'яни – їх братія, але гаразд менша від великорусів, і для того всі

93

слов’яни повинні покинути свої язики, одцуратись від своїх національностей, своїх дрібних літератур, зараз таки обміняти все те на великоруське і стати, разом з Москвою, одною нацією великоруською.



Врешті, в Москві був задуманий і зроблений слов’янський з’їзд, чи “этнографическая выставка”, куди з’їхалось багато слов’ян, окрім українців і поляків, добре знаючих московські братерські объятия. Москва багато дечого сподівалася від того з’їзду, та слов’яни тепер стали вже далеко розумніші, ніж були колись,– розумніші навіть од Москви.

Московська партія не цурається думки завести православіє і на Слов’янщині. На празник Гуса в Празі вони посилали чехам як відрізняючу прикмету иравославія. І тепер скрізь позаводили слов’янські комітети – в Москві, в Петербурзі і в інших городах, збирають гроші, кличуть в російські школи слов’ян, щоб вони потім розносили “обрусение” скрізь по Слов’янщині. І вони сподіваються, що слов’яни так оце і покинуть все своє, приймуть все великоруське, і зробиться одна велика імперія, хто його знає, кому потрібна і для чиєї користі, а така велика, що сонце в ній ніколи не буде заходити, як сказав один галицький наївний поет (п. Стебельський). За слов'янами слов’янофіли хотять забрати Константинополь, і для того їм дуже хочеться, щоб Росія вмішалась в “восточний вопрос”.

Велику перепону в імперії для себе московська партія бачить в ліберальній літературі, в європейських гуманних ідеях, котрі загально побивають насмерть кожду ідею слов’янофільської партії, бо домагаються вільного розвиття, вільної мислі кождого народу, кождої національності, як тільки вона не має охоти гнітити слабішу національність; бо домагаються прав для цілої громади, а не для кількох людей урядової адміністрації. Московська ііартія дуже ненавидить ліберальнішу петербурзьку партію, котру вона зве “молодим поколінням, молодою Росією”. Взявши в руки російський уряд після польського повстання і після стріляння Каракозова, московська партія почала душити молоду партію, скільки мала сили, користуючись своїм страшним впливом. Вона давила і давить її усяким способом: шпіонством, наговором; лякала й полохала уряд, чим можна було тільки налякати його, щоб побити насмерть молоду партію. Російський уряд дуже

94

налякало повстання в Польщі і діло Каракозова. Катков в своїх “Московских ведомостях” вхопився за теє обома руками і зробив з польського повстання і якоїсь ц і л освітньої революції якусь дуже страшну мару, котрою і тепер не перестає полохати боязких урядових людей. Розуміючи добре, яку силу має та страшна машкара для уряду, Катков почав набріхувати, що всі ідеї в петербурзьких ліберальних журналах, всі ті ідеї, що недавно заворушились в російській громаді,– все то діло польське, все то ніби польська інтрига варшавського н ародового ржонду, котрий розпустив по всій імперії ліберальні ідеї, щоб насторочити молоде покоління і петербурзьку літературу проти уряду, щоб збунтувати самих-таки росіян, розпочати революцію в самій Росії, а потім покористуватись тим часом для своєї польської справи. Хто не знає і не пам’ятає, як “Московские ведомости” кричали, ніби наше українське діло, ніби наша українська література – то так само діло польське? І російський уряд повірив і почав давити нашу літературу і наших письменників, конечне, на радість полякам, котрі на вічний сором своїй нації і самі показували урядові на наше діло як на революцію проти Росії, показували урядові, що в могилі Шевченка сховані – ножі! А тепер тільки Катков мусив признатись, що українське діло не мало нічого спільного з поляками... Як Каракозов стріляв на імператора, “Московские ведомости” репетували: “Нет! он не русский! он не может быть русским! он поляк!” В “Русском вестнике”, того ж самого Каткова, торік надрукована повість “Панургово стадо” Крестовського. В тій повісті все молоде покоління, весь ліберальний європейський рух в російській громаді – все те назване Панурговим стадом,– ділом польським. То була б велика честь і слава для Польщі, якби все, що зроблено і що робиться в Росії ліпшого, якби все то було діло польське. Тільки, конечно, в ліберальнім прямуванні в Росії винна Європа, а вже Польща, як кажуть, ні сном ні духом тому не винна. Катков назвав все те ділом польським, щоб розізлити уряд на ліберальних людей, щоб опаскудити прогресивну мисль в громаді і руками уряду вислати в Сибір кого треба, а потім і зовсім побити ліберальне європейське прямування.



Романіст І. Тургенев в одній своїй повісті “Отцы и дети” намалював тип молодого, нового чоловіка Б а

95

з а р о в а, котрий гудить всі старі російські звичаї, порядки, гудить аристократію, осміює старого простого батька-матір, не визнає кохання, браку... Таке прямування Тургенев назвав нігілізмом (nihil). В тій самій повісті є одна дівчина Кукшина, теж нігілістка: вона підстригає коси по-хлоп’ячій, п’є шампанське з студентами і живе собі вільно. Катков ухопив те слово – нігілісти, охрестив ним ліберальну молоду партію, і стало в нього слово “нігіліст” те саме, що й “революціонер”. І Катков знову зробив з того нігілізму якесь страшне опудало, якогось страхопуда для російського уряду, лякає ним адміністрацію, а “стрижеными барышнями” полохає Росію, ніби якимись страшними “амазонкам и”, що от-от колись наступлять і поб’ють Російську імперію!!



Щоб зовсім побити молоду партію, Катков зробив свою газету жандармо-поліцейським органом. “Московские ведомости” без сорому шпіонять, як жандарми, на все ліберальне, що тільки з’явиться де в газетах. Ніколи вони не забувають тикнути пальцем, показати для уряду на кого їм треба, хто їм стоїть на дорозі. Так робить тільки той, хто не надіється на силу своїх ідей, хто потребує сили з боку, сили поліцейського кия, солдатського кулака. В цім таки році (1870) студенти московського університету не хотіли ходити в клініку на лекції проф. П о л у н і н а, бо він дуже старий і нічого не розуміє на роботах операцій. Студентів повиганяли, забрали деяких з солдатами. Газета “Архив судебной медицины”, видавана на скарбові урядові гроші, почала встоювати за студентів і лаяти професора, котрий лікував людей по методі 1830 ще року. “Московские ведомости” зараз і показали урядові, що, мов, на скарбові гроші та сміють в газеті оступатись за студентами проти професора (хоч і дурного). Так у них усе. Катков ніколи не минає брехні і жандармського шпіонства. Від 1863 року “Московские ведомости” давили ліберальну літературу руками уряду, виказували на молодих письменників, наговорювали на них. І не одна ні в чому неповинна душа залетіла в далекий північний край і в Сибір! Не одну українську і таки свою, великоруську, душу “Московские ведомости” з “Голосом” зігнали з світу!

Хоча Катков і Краєвський (редактор “Голоса”) кричали, що всі нові ідеї, всі нігілісти і стрижені панни –

96

все то діло польської інтриги, однак же вони добре розуміли, що тому не поляки винні, а Європа і XIX вік, реальний і матеріальний. Катков почав репетувати, що треба загородити стінку від того зловредного духу, не пустити його в російські школи і заново почати рчити молоде покоління по такій програмі, котра б загатила на віки-вічні міцною греблею вплив європейського революційного духу. Катков нараяв урядові помостити таку греблю з класицизму, з грецького, латинського язика.



І безневинні греки і латини стали, самим собі навдивовижу, тою страшною довбнею, котрою Катков хотів побити європейські ідеї! Катков добре знав, що класицизм може стати консервативною гнуздечкою, котрою можна загнуздати молодіж, повернути думку молодого покоління назад, а не вперед, в давній мертвий класичний мир, дуже бідний соціальними, національними і іншими ідеями, хоч і дуже гарний в поезії; заставити молодіж зривати квітки на полях щасливої Аркадії, не вмішуватись в діла царства, не набиратися нових європейських ідей, запроваджуючих до цілосвітньої революції. Уряд повірив Каткову, поставив міністром просвіти графа Толстого, закоханого в класицизмі. Написали новий устав для гімназій і поробили їх майже всі класичними, з одним або й з двома класичними язиками. Реальних гімназій зоставили дуже мало. Лекцій тижневих по класичних язиках постановили велику силу. Вся російська молодіж мусила не вчитись, а склонять і спрягать всякі деклінації і кон'югації. Катков неначебто вже й почав потішатись, бо греки і латини вбивали насмерть не тільки всяку мисль в молодих головах, але й здоров'я школярів. Реальні науки, натуральну історію трохи зовсім не вислали з гімназій, бо їх мали за джерело революції. Надаремне всі жалілись на той новий устав, непотрібний для теперішньої Росії, вся петербурзька громада подавала “прошение” міністрові, що діти тратять дурно час і здоров’я в гімназіях. Надаремне навіть “Голос”, кум Каткова, писав проти класицизму,– один Катков на всю Росію встоював за класицизмом. Уряд не послухався цілої Росії, а послухав одного чоловіка! В Москві Катков заклав “ліцей”, чи “лікей”, як його звуть насміх, де вчать тільки класицизму панських дітей, бо плату з пансіонерів Катков поклав на 900 рублів срібних!!! Не знаємо, як то московський народ зможе покористу-

7 –ї. Нечуй-Левицький, т. 10*

97

ватись таким “учреждением” слов’янофільських московських патріотів! ч



Таке славне діло в імперії зробила московська слов'янофільська партія! Вона побиває урядовими силами всі національності, хоче їх поробити великоруськими, хоче повбивати всякі літератури великоруськими школами, великоруським язиком в адміністрації, в неправославних релігіях, хоче' забити ліберальну, свою ж, журналістику, європейські ідеї в ній, повернути Росію назад до давнього життя Московського царства, побити молоду мисль класичними школами і як тільки можна держати в імперії інституції status quo, а потім те саме зробити і в усій Слов'янщині...

Велика слабість і нікчемність тієї системи так ясно кожному чоловікові кидається в очі, що не треба нам Дуже й розводитись об тім. “Московские ведомости” ХОТЯТЬ на все життя вже таки справді європейської Росії повернути назад... Ми прямо скажемо, що в тієї партії (і в самого уряду з його міліонами війська) дуже мало сили, щоб зробити таке страшне діло, шкідливе для цивілізації і, в кінець усього, все-таки недовговічне. Перевертання навіть фіннів і татар в Сибіру на руських цілими масами – вже перестало... Об тім вже говорять і пишуть самі великоруські учені. Фінни мають свої газети і свою літературу... “О б р у с е н и е” на Україні йшло через адміністрацію і великоруські школи і ввійшло тільки в вищий стан, городян і урядників; навіть воно не зачепило ще духовенства, не тільки що народу. Сила того “обрусения” України була в недостачі своєї української літератури, котру ще до того забороняв уряд, і в тому, що була ще слаба ідея національності...

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка