Наукова думка



Сторінка9/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   48

Тепер ми хочемо мати свою українську літературу, бо вона потрібна для просвіти народу і має право розвиватись, як, всяка література на світі, по таких самих законах,– на основі потреби розвивати свої власні особності, які лежать глибоко в природі нашого народу, які показує наша національна психологія, психологічна будівля українського духу, особливості української фантазії, серця, розуму, щиро українського гумору, сміху, про котрого вже знає наука, знають люди. Наша література вже доволі виросла на підставі народних дум, пісень, і буде рости, і має право рости все вгору та вшир, доки їй покаже міру – не хто інший, лиш вона ж сама. Ми маємо більші

98

і багатші джерела для поезії, для драми, для комедії; ми маємо багатіший язик народний, ніж хто інший, язик поетичний, плавкий, м’який і текучий, як кринична вода, що виливається з жолоба і тихо плине між зеленою травою. Окрім того, ми маємо тверду ідею національності, котра була й досі дуже слаба в нашому племені. Ту ідей) розвила в нас європейська наука, любов до свого доброго, нещасного народу, любов до своєї милої України з її синім небом, зеленими степами, зеленими дібровами, з широким Дніпром, любов до нашої минувшої історії, до благородного, хоч і дикого, Запорожжя і козаччини, вільної, як Чорне море, протестуючої проти польського деспотизму. Українську нашу ідею вже держать чудові пісні Шевченка, його пам'ять, його висока могила над Дніпром; її вже буде держати європейська цивілізація, і в тім багатім джерелі ніколи не загине мисль про нашу літературу, наш язик.



“Московские ведомости” своїм нападом на нас, на наш язик, на літературу, тільки роздражняли нас і тим ще більше затвердили нас в нашім ділі, роздражнивши навіть тих людей, що попереду і не дбали про свою національність. Всякі репресалії над нами тільки викличуть од нас більший протест, як і скрізь буває на світі. Ми прямо і сміливо радимо російському урядові дати нам волю розвивати свою літературу, вироблювати свій язик, коли хотять знайти в нас своїх прихильників. Хто ж з нас буде любити того, хто зв’язує нам руки, суне нам свою мову, виганяє з України нашу українську національність, забороняє нам любити свій народ, дбати о його просвіті? Хто ж подякує за таку ласку? Хто ж подякує за те, що євангелія на українській мові, перекладена Морачевським, лежить в “Святейшем синоде” швидко років з десять і не діждеться права йти на Україну благовістити нашому народові Христове слово!!! Тільки одні єзуїти в середні віки забороняли перекладати святе письмо з латинського на живі народні язики. Ми не хочемо ні “обрусения”, ні ополячення, ні мадьяризації; хочемо зістатись русинами-українцями і не попустимо знущатись над нами, робити експерименти всякої пропаганди над п’ятнадцятьма з половиною міліонів нашого українського народу.

Про Польщу нічого й говорити! Тепер поляки страшенно ненавидять москалів! Ненавидять великорусь-

7*

99

кі школи, ненавидять самий великоруський язик. Та ненависть обхопила вже і городян, а через духовенство входить і в народ. По царському указові поляки не повинні служити навіть в самій Польщі, але все-таки приймають на службу і поляків, бо нестає вже руських учителів і урядників, щоб ставити їх в Польщі. Великоруські школи і адміністрація в Польщі стоять тільки воєннадо диктатурою і держаться сотнями тисяч війська. Польща має іншу віру, інший язик, багату літературу, багаті історичні традиції, а щонайбільше – має вваги й сили. Польща має тверду ідею національності, котра вже аж через міру перехвачує на Галичині і Білорусії, Західній Україні і Литві, і те, конечне, дуже шкодить і шкодитиме самій же Польщі, готуючи їй ворогів. А сама Великоросія ще слаба в національній ідеї, в національній літературі: петербурзька журналістика тільки недавно почала себе звати молодою національною партією. Те ж саме треба сказати і про остзейських німців, котрі злякались того “обрусения” і почали пригортатись до Пруссії. Росія поробила з них собі ворогів...



Велика помилка московської партії та, що вона думає, ніби з великоруським язиком скрізь піде і московська ідея. Вона забуває, що язик – язиком, а думка – думкою; забуває, що язиком великоруським можна проповідувати всякі європейські/і польські, і німецькі, і українські, і грузинські ідеї. Чеська національна ідея народилася з німецької науки; і перші чеські народовці писали понімецькій, як і наші народовці українські почали возвіщати свої мислі великоруським язиком. Час натурального перевертування вже минув для пом’янутих народів. А силування до язика великоруського і воєнна диктатура для “обрусения” тільки наробить лиха для Росії, бо скрізь розворушить революційний дух, ненависть, протест проти деспотизму і поробить ворогами для Росії т; народи, які попереду не були ворогами для неї.

Ще більше нашкодили “Московские ведомости” для російського уряду, силуючи його придавити ліберальну літературу, затулити міцно рот, тоді як самі вони мали право говорити, що їм тільки подобалось. Ліберальніша громада в Росії не мала де і не сміла виявити голосно свої думки й гадки, і вона кинулась в еміграцію, завела еміграційні колонії коло Женеви, почала видавати революційний журнал “Народное дело”. Вкінець всього з’явився

100

в Петербурзі Каракозов, а в Москві недавно виявилась революційна партія Нечаева, котрий втік в Швейцарію і пише тепер (1870) в “Марсельєзі” Рошфора в Парижі... Так то московська стара партія дуже пізно взялася за своє діло, для котрого вже минув час в wPoci‘i... Користуючись переполохом уряду, “Московские ведомости” встигли зробити своє страшне діло, зробити початок побивання всякої національності сміливо й раптовно, водячи рукою й пером царським. Стара партія вже поклала подушку під голови і хотіла відпочити, сподіваючись, що через кілька десятків років не буде ні України, ні Грузії, ні Польщі, ні фіннів і Литви. Катков збирав уже витязів, розпускав стязі, щоб воювати Цареград і забирати Слов'янщину... Він побив усе, коли оглядівсь, як побачив, що під ним провалився грунт, і він упав сам в безодню. Катков у п а в з своїми газетами, з своєю невеличкою старою партією...



Російська громада, опам'ятавшись після польського і каракозовського діла, подивилась на світ божий аж в 1870 р. і побачила, що в Російській імперії запанувала смерть: смерть мислі, смерть європейських ідей, смерть літератури. Московські професори з Катковим почали вже аж надто дуріти, почали з солдатами арештовувати тих студентів, що не хотіли слухати лекцій старих і дурних професорів (Полуніна і др.).

Своїм шпіонством, класицизмом Катков дійшов до того, що його газети і журналу (“Русского вестника”) не схотіли пренумерувати і читати. Сього року (1870), 12-го января, був празник закладин Московського університету. В той день звичайно були на громадському обіді в університеті всі професори, всі давні колишні студенти московської almae matris до 500 душ. Тепер професори кликали до себе гостей, і ніхто не пішов на той обід. 400 душ москвичів зібралися на той празник обідати в клуб “Аристократического кружка”. З усієї Росії в той клуб слали телеграми. Професори обідали самі... і не дістали аиі одної телеграми! Громада разом одхилилась од “Московских ведомостей”! Класичні гімназії почали порожніти. Тепер петербурзькі газети говорили так сміливо проти Каткова, що якби вони так заговорили рік назад, то не втекли б од Сибіру. “Московские ведомости” вже мають в 1870 році одне “предостережение” від уряду; уряд побачив, що непереливки! В 43-м номері “С.-Петербургских

101

ведомостей”, в переднім слові, розбирається’^система “обрусения”, з котрого нічого не буде путнього, а буде багато шкоди для Росії. Сатиричні журнали вже підіймають на сміх стару московську партію, пишучи передсмертні бюлетені Каткова. Ліберальна мисль, задержана від самого польського повстання, тепер тільки починає знову прориватись з великою злістю. На Каткова і Краєвського так страшно нападають в газетах, що, здається, розірвали б їх на шматочки, якби тільки було можна. І в той час, як ліберальні газети і журнали набираються сили, дістаючи собі молодих письменників (і деяких старих навіть), дістають собі більше й більше пренумерантів, “Московские ведомости” і “Русский вестник” Каткова тратять і письменників і пренумерантів... “Московские ведомости” тепер (квітень 1870) на п’ятнадцять номерів опізнюються врівні з другими газетами, бо не достарчають їм матеріалу *. А “Русский вестник” ледве виплуганивсь з першою книжкою, як другі журнали вже видають книжки третього місяця 1870 року! Так-то московська партія хотіла побити все живе в Російській імперії, коли оглянулась,– аж вона сама лежить на смертельнім одрі і вже помирає!!



Що ж доброго зробила стара московська партія для слов'ян? Що вона зробила для свого народу, которого національність вона приймає?

Ми вже сказали, що московська партія сподівається загарбати собі Слов'янщину, запровадити там свій язик і літературу і навіть свою православну віру, побиваючи разом з тим слов'янські національні елементи. Для такої цілі стара партія заклала в Москві “Славянский благотворительный комитет”, котрий має виділи в Петербурзі і інших городах... Члени складають гроші і “благотворят” слов'янам... Тільки, на лихо слов'янофілам, російська громада і вся Слов'янщина дізналася, що ціль того благотворительного комітету дуже злотворительна. Тепер той комітет ледве скрипить... Членів у нього найбільше з епіскопів і духовенства, котрі більше правлять служби та молебні в соборах за слов'ян, ніж дають гроші... Капітал

* Не можна не пожаліти нещасних читачів львівського “Слова” Дідицького, котрий годує своїх пренумерантів такими новинками з “Московских ведомостей”, котрі навіть в Росії маються за дуже не нові і спізнені врівні з іншими газетами.– Лет.

102


комітету, як бачимо з самого ж “прибавления” (додатку) до “Московских ведомостей” – “Современной летописи”, дуже невеличкий. (Шкода, що “Слово” Дідицького не всі звістки з “Московских ведомостей” подає для галицькоукраїнської публіки!). За теперішній (1870) рік комітет має в себе білетів внутреннього займу (позички) '(номінальна ціна білетові – 100 руб. срібн.) і 2000 з лишнім рублів срібних! Всього на 3000 рублів!! З тих грошей 500 руб. послано в Галичину (мабуть, в звісну редакцію!) і в Відень, а часть роздана по рублів ЗО, 20, 10 і т. д. молодим слов'янам, що вчаться в російських школах. Невеликі гроші! За їх Слов'янщини не купити. Та й Слов’янщина тепер розумніша і хитріша від Москви! Недурно ж самі “Московские ведомости” в своєму додаткові признаються вже, що їх чехи не люблять! Було б чудно, якби любили! Тепер Слов'янщина з своєю європейською наукою, з європейськими ідеями, з пресою, далеко вільнішою від російської, стоїть гаразд вище від Росії. Навіщо ж їй здався Катков з своєю теорією “обрусения”! Що він дасть Слов’янщині? А відібрати від них він хотів би багацько дечого!.. Пропали дурно ті гроші, що московська партія розсипала по Слов'янщині! Московська слов’янофільська партія була тільки опудалом, котрим слов'яни хотіли налякати Австрію – та й годі!

Ніякому слов’янському народові більше не нашкодила московська партія, як галицькому. До 1862 року журнали в Галичині і газета “Слово” стояли на правдивім грунті народнім, хоч “Слово” і тоді писалося не знати яким язиком старої київської академії і держалося допотопної Ноєвої правописі.

Московська партія вплинула на редакцію “Слова”, і з того часу “Слово” почало наближати свій язик до великоруського, замість свого народного україно-галицького. Інтерес Москви став від того часу для “Слова” вище інтересу свого народу і своєї галицько-української (малоруської) народності. “Слово” почало пропагандувати великоруський язик, виписувати письма з “Московских ведомостей” і “Голосу”, і – по наказу з Москви – почало підпускати ті самі штуки, що і Катков; почало наговорювати на молодіж свою, звати польським все, що йому не подобалось, почало лаяти українську щиро народну партію в Галичині, накидати на неї тінь польщини, щоб обговорити її перед публічністю і народом. Російське міні

103


стерство просвіти під впливом слов’янофільства почало забирати до Росії професорів з Галичини і тим способом зробило ще слабішою невелику україно-галицьку інтелігенцію. Члени “Слов'янського комітету” їздили скрізь по Слов'янщині, підмовляли слов'ян, закуповували, старались скрізь посварити їх між собою, де було можна, щоб лучче користуватися ними, говорити в Слов'янщині орації і доказали тим не раз, що вони навіть не вміють двох слів зліпити докупи,– а в кінець всього побачили тепер своїми очима і дізнались, що з їх праці не буде ніякої користі.

Якого ж добра бажала московська партія для свого великоруського народу? Ми сміливо скажемо – ніякого! Московські консервативні газети не держали переду ні в однім питанні, близькім до народу, до народної просвіти, до нових ліберальних реформ в імперії, як-от: голосні суди, земства, визволення народу від панщини. Все те з дорогою душею розбиралося в ліберальних газетах, а Катков все отягався, зоставався позаду, все говорив, що народ дуже темний, що нема де взяти народних учителів, судій для нових судів. Катков не зрозумів земства як основи провінціального самоправства... бо йому хотілось побити все провінціальне і скріпити централізацію. А до народу “Московские ведомости” не горнуться, бо та газета є органом аристократичної частини старої московської партії. Від народу та партія бере тільки язик великоруський і національність, а самий народ їй зовсім непотрібний. Хто не пам'ятає, як “Русский вестник” Каткова в минувші часи носився з британською аристократією, як дурень з ступою? Хто не пам'ятає його англоманії? Його любові до англійської форми уряду? * Хто не знає, що в “Русском вестнике” і до цього часу писали все графи, та князі, та генерали? Нижче чином генерала-письменника там було тяжко знацти. Там граф Т о л с т о й писав свій роман “Князь Серебряный”

(з старого московського життя); там знайдете “Записки генерала Єрмолова” про “Л орда Пальмерстона” і т. д. “Московские ведомости” пишуть про своїх князів, неначе про яких коронованих осіб! Там минувшого року раз я читаю в “Московских ведомостях” про якогось князя Владимир а... Катков дуже його вихваляв!

І мені здалось, що мова мовилась про київського св. князя Владимира! Коли дочитуюсь, аж там говориться, що

104

той славний князь Владимир вчився в сьомому класі гімназії! Дивуюсь я та й читаю далі, аж то говорилось про князя Гагаріна, що втонув десь, купаючись, за границею разом з батьком своїм. “Петербургские ведомости” часто говорили, що в катковської московської партіьч>днакові государствені ідеали з польською аристократичною партією, тільки їх не зводить докупи одна націонал ьн а ненависть *.



Одначе “Московские ведомости” дуже обережно робили своє діло. Вони знали, що тим собі дужче пошкодили б, і для того вони не виступали дуже сміливо з своїми аристократичними тенденціями, щоб не одвернути від себе читачів, як тепер робить газета “Весть”, орган російської і разом польської аристократії.

Є ще друга часть московської партії – демократична. Органом її був колись “День” Аксакова, потім газета “Москва”, потім була газета “Русский”. їх тепер уже нема. Верховодить тією партією П о г о д і н, дуже старий чоловік. Та партія і любить народ, але якось ідеально; більше любить народність, ніж народ. Вона більше любить язик і народну літературу великоруського народу, ніж самий народ; вона чваниться якимись сокровищами, захованими в великоруському народі, але то тільки по ненависті до Європи. їй тільки хочеться дістати в своєму народі нові основи цивілізації; для неї народ – грунт, та й годі! Так вона поставила великоруські б ил и н и про Іллю Муромця врівні з “Іліадою” Гомера і... заспокоїлась, викопавши таке сокровище. Конечне, всі письменники, котрі не хотіли держати народу в його патріархальній нерушимості, щоб не попсувати його національності європейським духом (як того хотіли демократи-слов'янофіли), всі письменники, котрі хотіли поліпшити соціальний стан народу по законах європейських соціальних наук, ті письменники цурались слов'янофільських демократичних газет і приставали до петербурзьких. Тим-то московська демократична партія має тільки старих письменників і все зменшається. Старі тенденції слов'янофільства: православіє, самодер-

* Недавно газета “Новое время” оповістила, що Катков в 1858 році писав письмо в Вільну до білоруса Яна із Сливина, редактора “Текі Wilenskiej” на польському язиці і клопотав “о сближении великорусской и польской литературы”! Ян напечатав письмо Каткова в своему польському журналі,

105


ж а в і є відпихають від тієї партії молодих людей, котрі більше горнуться до ліберальних органів.

Який же суд дамо ми об московських слов’янофільських журналах і газетах?

Московська стара партія з своїми газетами, з своїми тенденціями простує до замирання, бо держиться старих основ давнього історичного життя і загороджується від всемогущого впливу нового європейського життя. Вона проповідує православіє, а теперішній вік – то вік індиферентизму в релігії. Вона встоює за самодержав і є, тобто за абсолютний монархізм, а тепер скрізь в Європі річ іде о децентралізації: громада в Європі хоче правити сама собою. Стара партія шукає якихсь нових основ великоруської цивілізації в великоруському мужикові, тоді як Європа вже знайшла в собі ті основи прогресивного життя, котре є й буде однакове для всього світу... Московські теревені про боротьбу Востока і Запада, котрі знайшли навіть місце у львівському “Слові”, живучому позиченим розумом московської партії, теперечки зовсім смішні і по-дитячи нерозумні. Восточні патріархи тепер зробились прохачами; російські ієрархи почивають, ситі й п’яні, на м’яких возглавіях і не думають ні про Восток, ні про Запад. Римський папа вже нікого не перелякає буллами і анафтемами і ледве держиться на престолі як політична іграшка Наполеона III. Життя великоруського народу буде поліпшуватись не билинами про Іллю Муромця і інших богатирів, а просвітою європейських наук. Саме будування імперії буде діятись не по ідеалах слов'янофілів, а по ідеалах європейських. Всяка національність в Росії хоче жити своїм власним життям, годуватись і виростати при своїй літературі і своїм язиком. Стара партія московська падає вже... Час її настав... Само собою розуміється, що і прихвосні московської партії, “Слово” Дідицького в Галичині і “Світ” ужгородський повинні в швидкім часі згаснути з своїми ретроградними, обскурантними прямуваннями.

Є ще одна часть великоруських газет, котрою виявляє своє прямування одна партія в Росії. В Петербурзі Скарятін видає газету “Весть”, а Кіркор видає газету “Новое время”. Ці газети служать органами аристократичної консервативної партії в Росії. Консервативною вона зветься тільки тим, що хоче вернути той порядок, який був до 19-го лютого 1861 p., тобто до визволення селян з

106

кріпацтва. Словом сказати, видають ті газети і читають пани-поміщики всякої масті, дуже злі на те, що від них відняли мужиків... Показані нами газети страшно злі на мужиків, на земства, де поміщики повинні сидіти нарівні з мужиками, на самоправство сільських волостей і судів. В кожному сливе номері тих газет ви знайдете, як лають мужиків, звуть їх п'яницями, “лапотниками” (лапоть – личак), народом темним, не здібним собою правити, завзятим і т. д. Натомість вони прославляють аристократію і кажуть, що нібито одні пани повинні всім правити, судити, над всім порядкувати... Словом сказати, між російськими панами є партія, котра противиться демократизмові теперішнього царя і хоче конституції, похожої на англійську. Ті газети не жалують адміністрації, де трапиться, стоять проти “обрусения”, бо не мають ніякої ідеї національності, як звичайне буває у великих панів. Найбільше читачів ті газети мають межи польськими поміщиками на Західній Україні: на Волині, Поділлі, в Київщині, в Білорусії і на Литві... Один польський поміщик пренумеруе “Весть” на 1000 руб. сріб., всього 90 екземплярів, а другий – на половину менше!



Ми огляділи найвартовніші газети й журнали світські з їх прямуванням. Про духовні журнали ми не згадуємо, їх є багато, тільки всі вони “одним миром мазані”, як-то кажуть; всі вони мають один православний дух, всі держаться православних догматів і не мають і гадки розпочати яку-небудь самостійну думку! В діла мира сього, в політику духовні журнали і не вмішуються, бо їм і не можна вмішуватись. Православна церква роздавлена зовсім монархізмом, і “Святейший синод” – вірний слуга мирської власті.

Не можна не згадати тут про літературу релігійного шарлатанства, яка знаходиться в Росії. Віктор Аскоченський видає в Петербурзі “Домашнюю беседу”, невеличкий духовний журнальчик, брошуркою в кілька листочків. В своїм журналі Аскоченський без сорому видумує сам чуда, пише про них і обдурює темне купечество і письменних мужиків. Так, наприклад, він писав, що Темза має вже каламутну воду, тим що сам господь вже карає Європу, карає Лондон карами єгипетськими... Аскоченський має так багато пренумерантів, що – бувши безштаньком – він уже купив мурований дім в Петербурзі – на гроші темноти людської! Ім'я Аскоченсь-

107

кого стало сміховищем в літературі. Одна духовна особа назвала його псом православія!



Тепер згадаємо коротенько про найвартніші письма, які заявлялись в великоруських журналах за минувший рік (1869) і за початок сього року (1870).

В теперішнім часі “Вестник Европы”, безперечно, стоїть на першому місці між усіма великоруськими журналами і займає високе місце по коштовних письмах історичних і поетичних. До “Вестника” пригорнулись всі старі письменники ліберального духу, котрі не хотіли зістатись в катковському обозі. Редактор його – Стасюлевич, попереду професор Петербурзького університету. Помічники його – Миколай Костомаров, Спасович, Пипін, В. Стасов і т. д. “Вестник Европы” найбільше журнал історичних наук, і поклав собі ціль познайомити публічність з історією царювання імператора Олександра І. Найвартніше діло в “Вестнике Европы” минувшого року було: “Последние годы польской Ржечи Посполитой”

М. Костомарова. Воно протягується через усі книжки за цілий рік і написано так талановито, як і інші письма дуже звісного автора. Деякі місця аж надто широкі і повні дріб'язків, трохи втомлюючих читача, хоч і заслуговуючих великої наукової уваги.

Автор вивів на сцену всю тодішню Польщу з її магнатами, сеймами, з столицею і провінціями, з нещасним народом, з політикою Росії і Пруссії, з тодішньою просвітою, норовами і звичаями – з п'янством і розпустою шляхти, з безхарактерним останнім королем. Причину погибелі Польщі, окрім політики Росії і Пруссії, Костомаров знаходить в самій Польщі, в тодішньому шляхетському урядові і в самій шляхті, котра показує незвичайний приклад деморалізації. Шляхта останніх часів Польщі втратила всі свої давні добродітелі, давній міцний дух. Просвіта в Польщі стала схоластичною. Шляхта п'янствувала разом з духовенством, дуріла, як тільки можна було дуріти. П'яні шляхтичі бігали по улицях голими, влізали в бочки з горілкою, різалися за не знати що! Не тільки великі пани, але навіть дрібні шляхтичі щомісячно брали від російського уряду і від Пруссії поставлену плату червінців і очевидячки продавали свою о й ч и з н у. Катерина II мала право сказати,, що вся польська шляхта в неї в брильянтовім намисті і що в Польщі варто тільки нагнутись, щоб знайти що-небудь. Голос патріотів

103

був ледве примітний, і шляхта продала Польщу. Одна партія шляхти не згодилась віддати часть своїх прав королеві, щоб уміцнити центральну власть, і – сама ж таки пристала до Росії і навела в Варшаву російських солдат... Шляхта не хотіла зрівняти з своїми правами права городян, міщан і набратися сили в масі народу. А король Станіслав-Август не мав характеру, не мав до-, волі енергії, щоб сміливо стати проти натиску москалів. Російські посли тягали його на сейми, як вола за роги, і загадували підписувати, що тільки їм хотілось. Маючи по шию багато довгів, король бажав як найбільшого щастя – дістати грошей і їхати до Італії доживати спокійно віку. Шляхетський уряд не мав війська; шляхта не заохочувалась ні в однім ділі для добра своєї батьківщини. Катерина кождого разу мала за кого і за що вчепитись, щоб зробити свою партію в Польщі і через неї кінчати своє діло розділу Польщі. Замість того, щоб зразу розділити Польщу, Катерина II навіщось протягувала політичну інтригу в Польщі, мабуть, для людського ока... Катеринин посол німець Сіверс зганяв в останній час шляхту на сейм; солдати загорожували колюгами дорогу тим шляхтичам, котрих не треба було впускати або випускати з сейму; в сеймі вже сиділа ціла лава узброєних московських офіцерів, тоді як Сіверс звелів самим же шляхтичам відірвати Познань для Пруссії, а Литву і Україну – для Росії.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка