«наукова думка»



Сторінка10/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.01 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25
. ѵі("лг) 1901

Лілея моя лілейная!

Я по можу тобі взяти за зле, що ти мені не писала, бо я сама теж дуже неенергічно бралась до листів увесь сей час і, признаться по правді, писала їх з чималим примусом, хоч теж, властиве, нічим не зайнята настільки, щоб ие мати часу писати. Тепер мені досадно, що треба писати до тебе, коли, власне, треба б говорити і то ще не виключно словами. Я знаю, Лілея моя, як багато у тебе думок тепер, мені здається, що я їх вкупі з тобою думаю

і, мені здається, на твоєму місці я б зважила вчинити так, як ти. Коли ти можеш, то се вже досить для жінки з косачівського роду (згадай, що нам часом на сю тему тітки говорили), і, нарешті, життя кожної людини складається з моментів, часто суперечних між собою, треба тільки, щоб твоя дружина розуміла і поважала усі ті моменти. Ти розумієш, що я хочу сказати? Єсть речі, що якось не кладуться schwarz auf weiss... 1

Я думаю, відкладати було б гірше не тільки для М[ихайла] Васильовича], але і для тебе,— невиразне ста-новисько завжди мучить, коли воно надто довго триває, і ти добре зробиш, коли покладеш йому край. Порвати ви б не могли безкарно для обох, та й нема рації поривати: повної ідентичності в думках і почуттях двох дорослих і під різними впливами вихованих людей, я пересвідчена, не може бути, її навіть не треба вимагати, бо гармонія не в ідентичності... Ні, виходить сухо, педантично, книжно... Лілея моя, здається, я на сей раз втеряла всякий дар слова (принаймі писаного)!

Врешті, так буде, бо так мусить бути,— і знаєш, коли я вперше зовсім уже виразно побачила, що так мусить бути? Тоді, у Мінську, як ми з тобою одного ранку розмовляли. Я тільки нічого порадити тобі не могла, бо я не вмію радити, а тільки розуміти і співчувати, ні, навіть предчувати,— тільки мої предчуття ніколи мені нічого но помагають. Є речі такі, що людина мусить на них одва-жуватись сама, не питаючи ради нічиєї, і я рада, що моя

Лілея мав ею одвагу. Не порадою, а спільною розмовою, щирою, одважною, хотіла б я помогти тобі вияснити ті питання, що тільки я одна у тебе розумію. Так, я одна, бо я багато в чому думаю і почуваю інакше, ніж решта нашої родини і твої приятелі, але ж нормальним людям багато чого недоступно такого, що зовсім ясно стоїть для таких ненормальних, як я.

Виключаючи спорні моменти (про них будем говорити, коли хочеш), я безмірно рада за тебе (се видно й по неладу мого стилю і почерку), що ти матимеш таку справді вірну і щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо па сі речі пе досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а жив и, люби, скільки можеш і як можеш, то мепше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить.

Се дуже мало похоже на тверезу пораду старшої сестри, але ти знаєш, що твоя сестра часто буває «без вина пьяна» і тверезість не належить ні до її цнот, ні до її професії. Ні, ні, я нічого не раджу тобі і навіть не бажаю, я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива, а здається, ти досі мала репутацію взагалі щасливої (і «линовище» найшла!). Ось бачиш, тепер навіть все до сього часу обходиться без драм, так властивих нашій родині при всяких «рішучих моментах». Ііу, коли вже Ми-кунька «дає своє благословенство» (запевне, навіки нерушиме), то, певне, воно таки «іменно» так слід. Але справді, М[ихайло] В[асильович] покорив увесь наш клан (се перемога навіть численно немала!), бо він справді, об’єктивно взявши, має право на найбільшу симпатію. Щодо мене, то коли я називаю його своїм братом, то се не жарт і не марне слово. В яких би він відносинах не був до тебе, для мене він уже раз назавжди брат. Ще на Новий рік наше з ним побратимство не було вже пустою формою, а потім ті страшні і незабутні для мене часи, що ми вкупі з ним пережили в Мінську, зробили його мені ще ріднішим, показали мені всю одвагу і разом з тим ніжність його серця. Коли найближчі приятелі мого нещасного друга боялися «розстроїти собі нерви» його видом, в той час М[ихайло] В[асильович], не примушений ніяким «довгом серця», був для нього (і для мене ще більш) справжнім братом милосердія і помагав так, як тільки було в людській силі помогти. А вже до мене самої він і тоді і потім був таким уважним, що коли б хотіти віддати мірою за міру, то, певне б, знов математика зрадила б — може, ти вже якось відплатиш за мене...

А спитай лишень там мого братика, чи хутко він має виїхати до Америки і чи буде ласкав хоч мені подати свою адресу?..

Ти добре зробила, що не дотримала заміру скривати час твого весілля до остатньої години, бо я таки справді мушу собі сукню пошити хоч яку-небудь, та білу, бо я не хочу бути в чорному на твоєму весіллі, а в кольоровому я просто якось не в стані бачити себе тепер, та в мене навіть і нема нічого кольорового тепер. Ти знаєш, як я відношусь до церковних церемоній взагалі, а до сеї спеціально, але, як вона вже конечне мусить бути (коли се інакше вносить «трагедію» в родину!), то треба її принаймі зробити якнайменше неприємною. Єдине, що є гарного при тій церемонії, то убрання молодої, правда ж? Врешті, діло не в обряді, а в настрої того дня. Се дуже добра ідея виїхати до тьоті Єлі на той час, там справді ніхто не нависатиме. Дружками будемо тобі ми — правда? Боярами Микунька і Юрко,— можна обійтись en famille слава богу. Чи, може, маєш ти або М[ихайло] В[асильович] ще кого просити? Може, Галя К[омарова] приїде?.. Моя Джілія! Все-таки прости мене, трошки мені смішнувато казати «твоє весілля», «твої дружки», коли подумаю, що все-таки ти і Пуцик, і Пудільда і т. д. Ну, але ж правда, що ти і Лілея ще й навіть лілейная, се дуже важно і поважно!

Хотілось би знати, як то ви на осінь устроїтесь. Моя товариська, і дружня, і братерська поміч завжди до вашої послуги, не забудьте.

А як се мама помирила свої ідеї щодо замужніх студенток і жонатих студентів з вашими замірами? Цікава я знати, що каже Оксана? Вона ж у нас найхимерніша «свість»...

Я, здається, не втерплю і виїду звідси на цілий тиждень раніше, ніж спочатку думала. Раз, що хочеться скоріш бачити тебе; друге, що п. Ольга мусила виїхати до Чернівець і вже не може вернути сюди, а мені без неї скучно; третє, що розпочались дощі невсипущі і я починаю тратити надію на погоду, а дощ в горах — се розпачливе нещастя, щоб ти знала! Однак два тижні ще з певністю пробуду тут, бо треба конечне (крайня пора!) покінчити деяку літературну роботу, давно занедбану, а вже я напевне не могтиму її писати ні на переїздах, ні в Колодяжному. У всякім разі, хоч би й три тижні я пробула тут, то в початку іюля (ніяк не пізніше 1-го) буду в Колодяжному. Скоріш усього буду після 20 іюня,— раніш не можу, бо мушу на поворіт ще побути в Чернівцях, вступити до Львова, а може, й до Коломиї.

Про себе спеціально не маю що багато писати. Я значно «склеїлась», нападів нема (було в Чернівцях тільки два, і то з виключних причин), тільки часом трошки обридає кашель, що почався у мене ще в Мінську (Михайло] В[асильович] не раз мене збирався бити за се!), та по ночах часом буває якийсь status febrilis з дуже важкими снами, але то пусте, бо жадних лихих наслідків з того нема. Лінуюся страшенно і справді не знаю, «куди я йду» з такою лінню... Але хоч там як, мушу оце добре взятись до роботи, бо, далебі, час не жде. Життя проваджу тут таке буржуазно-регулярне, як стара німка, навіть засипаю сливе завжди в 11 г[один] (просто аяч сором!), встаю, правда, в 7 і раніше. Як тільки нема дощу, ходжу багато в горах, а як дощ, то сиджу на веранді і пишу або валяюсь на кушетці і думаю но більшій часті про те, про що взагалі не варто думати... От і весь триб. Ще, правда, позавчора, цілий день, від рання до вечора, писала вірші — вже іменно «стих найшов».

Ну, годі!

Спасибі за переслані листи, по мірі сил моїх буду на них відповідати.

Лілейнеє моє, будь здорове, і веселе, і щасливе, і «лег-комисленне» (се головно!). Міцно цілую тебе, так міцно, як люблю тебе, mio Giglio bianchissimo К Всю братію теж цілую.

Твоя Леся

P. S. A G[eorge] Sand189 все-таки читай! То не вадить!

10 червня 1901 р. Кимполупг Ocsterrcich, Bukowina, Kimpolung,

bei Frau Susanna Niesner,

10.VI (28/V) 1901

Простите, дорогая Bepa Григорьевна, впрочем, я знаю, что Вьт не сердитесь, Вьі не можете думать, что в моем молчании была злая воля. Мяого раз я собиралаеь при-пяться за письма к Вам, и — признаюсь — не хватало реній мости. Вы можете этому позерить после тех у ж а с-пых писем, которые я решалась писать Вам из Минска? Да, но тогда была выспіая мера напряженігя, а теперь detention des forces Я приехала в Киев разбитой, не стольно внешне (у меня всегда более или мгенее одинако-вьій вид), сколько внутренне: невыразимый разлад, мыс-ли, которьіе не поддаются словам, чувства, которые не находят ті в чем выражения, странные навязчивые идеи — все это измучило меня страшно, и ближайшим результатом бьтло сильное обострение моей истерии, неспо-собность к работе, а потом непреоборимая апатия, инерт-ность, подчас непростительная. Все это, что я Вам пишу, конечно, не служит мне оправданием, а только показыва-ет, что я далеко не героиня (н это, конечно, не ново!), но Вы оправдаєте меня без оправданий.

Сейчас после светлого праздника я уехала за границу, на Буковину, к одной своей приятельннце, украинской беллетристке, с которой мы недавно, но уже близко эна-комы. Здесь я нашла очень спокойную и подходящую обстановку и вполне дружеское отношение. Начала несколь-ко ириниматься за работу и приходить в себя, но несколь-ко тяжелых впечатлений, достигших до меня из родного края, которые я в другое время сумела бы гораздо спо-койнее прргнять, опять выбили меня из колеи, опять я «въішла из берегов», а к этому еще случайным образом присоединился легкий грудной катар, причем показалась дважды кровь из горла, et voila toute la boutique de diable a recommencer!..190 Я опять обратилась к испытанному средству, к перемене места, и переехала из Черновиц сюда, в Кимполунг, засела в горах, в одиночестве, и вижу, что хорошо сделала,— по крайней мере, ко мне возвратил-

ся образ человеческий и хоть некоторая работоспособ-ность.

Вот Вам моя одиссея, или7 если хотите, иеремиада, я теперь напишу о том, чго для Вас, наверное, более важно.

Я посылаю Вам теперь один переснятый портрет на-шего друга, я пересияла еще и другой, с одной группы, который в оригинале казалея мне наилучшим, но в пере-снимке он вьішел так ужасно плохо, что я не могу послать его Вам. Летом я буду в Гадяче, где была снята эта группа,— может быть, негатив еще существует, то я закажу отпечатать для Вас отделыіый медальон. Если же негатива уже нет, то осенью у меня будет болг.шой портрет, который напишєт для мепя один художник, знавший Сер[гея] Конст[антиповича] (я собрала для него целую коллекцию карточек, из которых не все принадлежат мне), если портрет будет удачный, я сфотографирую его для Вас. Вы же позвольте мне удержать за собой Вашу карточку, ту, которую Вы лрислали нашему другу, пусть она перейдет ко мне по наследству вместе с другими предметами, которые он сам завещал отдать мне.

Что написать Вам о его последяих днях? Все это было бесконечно тяжело. После моих писем к Вам и его по-следнего к Вам (это было вообще последнее его письмо, больше он никому не писал) ему становилось все хуже и хуже, и наконед я увидела высшую меру человсческой слабости [и] несчастья; я не могу и не хочу огіисывать Вам все это, так как знаю, что при жизни он был бы зтим недоволен: он все время, не раз по ночам, прості меня заботитьея, насколько в моих силах, о том, чтобы он не имел отталкивающего вида по смерти, просил покрыть его вуалью, украсить цветами,— он говорил, что это мой долг как друга и как лоэта 191. Пусть же будет так! Пусть никто не видит его таким, каким я видела его (даже ос-тальные окружающие не все видели). Довольно, если я скажу, что в последшш день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже эго было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне вспрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мьісль), если бы только я могла, я дала бы ему Gnaden-stoss \u8212? Вы знаете, что это такое? По довольно об этом, а то я опять с ума сойду... В самыѳ последние минуты, однако, не было уже ничего ужасающего, оп взял меня за руку, стал дышать всо реже и реже, потом совсем затих и вдруг сделался прекраснее, чем был когда бы то ии было при жизии.

При пем были тогда только его отец, я, доктор (его приятель) и один мой приятель из Києва. Я держала его за руку, пока совсем не прекратились последние признаки жизни, потом я начала исполнять «долг друга и поэ-та», но это еще не кончено. Осеныо я поеду устраивать вместе с его отцом его могилу (он и об этом просил), и много еще надо сделать, но это пока относится только ко мне. Что Вам сказать еще? Несмотря ни на что, он всегда был внимателен и деликатен к окружающим и с нежностыо относился к своим друзьям, но это Вы сами знаете из его писем. И знаете ли, иногда, разгова-ривая с ним (пока это еще было возможно), мне приходило в голову, что только болезнь (сначала непри-знаваемая ни им, ни его друзьями) заставляла его быть скептически-пассивным, а в сущности альтруис-тическая восторженность никогда не умирала в нем, даже в бреду...

Довольно у^ке, я устала и Вас утомила — ведь правда? Но другого я не могла написать, да и Вы ждали от меня этого,— не знаю, так ли я исполнила Ваше желание, как Вы ожидали, но, видите ли, я еще не совсем возвратила себе прежнюю энергию. Положим, и то была чисто нерв-ная энергия, да все же без нее еще хуже. Но она уже возвращается ко мне,— не правда ли, как скоро? Ведь еще не прошло и трех месяцев.

Сегодня я, правда, немного больна, весь день голова болит и кашель изводит, но я не хотела уже дальше от-кладывать с письмом, тем более что много очередной ра-боты и время с каждым днем все больше занято будет.

Напишите мне теперь о себе, я очень хотела бы знать, как Вам живется.

Здесь я пробуду еще две недели, потом отправлюсь в Черновцы (ул. Новий світ, 61), а в начале июля буду не-надолго в Киеве. Пишите мне лучше в Киев, чтоб навер-ное письмо меня нашло.

/ Жму крепко Вашу руку, привет Павлу Лукичу.

Ваша Л. Косач

11 червня 1901 р. Кимполунг

11.Ѵ[І]. Хтось має довести до чиєїсь відомості, що приїде до когось раніше, ніж сподівався. Прийшли такі листи з України, що хтось уже мусить бути в початку липня вдома, бо там без нього вода не освятиться. Звістки не сумні і не страшні, навпаки, але тим більше треба додому їхати. Розкажу в чім діло при побаченні.

Тут усе хляпає, але хтось ловить хвилини помежи дощем і таки бігає трошки. На Магурі тільки раз був, а на Vale Saca ніяк не попаде — кара божа!

Нехай би мені хтось добренький прислав книжки і ру-кописі (головно р у к о п и с і, а книжки можуть сяк-так заждати), бо хтось все-таки ще просидить тут два тижні, а 26-го виїде (се буде 4 тижні якраз пробування в Ким-п[олунзі]).

Сьогодні перший сонячний день, відколи хтось когось покинув,— бачите, і сонце комусь не світило!..

Хтось отримав гарненькі фотографії кримські і полтавські — для когось — і все-таки не пошле комусь, бо недобрий. Сам привезе.

Хтось був знов нещасний з листами, мусив написати їх 777 X 7 (завелика математика).

Хтось дякує комусь за уважність і добрість і — не може описати рухів своїх рук.

Дами Нізнер шлють Вам привіт.

Хтось вітає всіх, всіх.



Л. К.

138. ДО І. Я. ФРАНКА

11 червня 1901 р. Кимполунг Kimpolung

(bei Frau Susanna Niesner)

Шановний добродію et cher Maxtre *,— як стоїть справа з пашим каталогом? Я хтіла написати Вам взагалі звідси, та щось не пишеться (от і «писателька»!). Мої твори,, призначені до «Віс[ника]>>, переписують мені у

Чернівцях, та щось довгенько,— як будуть готові, то пришлю.

Щиро вітаю Вас з родиною і товариством.

З поважанням J1. Косач

У Львові буду через три тижні, а два тижні пробуду ще тут, у горах.

139. ДО О. Ю. КОБИЛПНСЬКОЇ

17

17 червня 1901 р. Кимполунг ~ѴТ



Liebe, liebste Wunderblume! 192

Хтось просить не сварити, що не зараз вислав фотографію, се вийшло так: листонош прийшов, як мене не було вдома, а він такий педант, що тільки в р у к и адресатові віддає рекомендовані] листи, отже, приніс вдруге Вашого пакета аж увечері в суботу, а в неділю хтось на пошту до полудня спізнився, бо намагався викінчити того ж таки дня статтю для «Жизни», але викінчив тільки аж пополудні! Тоді вже взявся заодно переглядати чужий манускрипт (присланий від когось з Чернівців]), думав, що пошле його сьогодні до Львова, але бачить, що конечне мусить мати старий манускрипт, бо деякі місця в копії полишені біло і невідомо, що там має стояти, а напам’ять хтось не вміє. Отже, чи не буде хтось такий добренький послати сюди хутенько старого манускрипта, аби хтось другий мав уже собі з тим спокій. Він уже одну біду з голови позбув — оту статтю до «Жизни» про Ми-х[айла] Крамера — es lebe die Freiheit!2 Хто не має обов’язкової, на термін, літерат[урної] роботи, той не зпає, яке то щастя має чоловік в той день, коли, нарешті, відправить рукопись геть з хати! Тепер на тиждень хтось має цілковиту волю (окрім чужого манускрипта!), а там мусить подумати про матеріал до дальшої статті, бо хтось інакше сяде на лід з своїми фінансами, як не буде статкувати, вже й так до кінця липня не матиме нічого і не знає, чи дотягне «до нового» о власній силі, чи прийдеться «просити помочі згори» (а хтось уже від того відзвичаївся!). Комусь три місяці безробіття (нібито спочинку!) і цензурні капризи вилізуть боком, бо муситиме потім подвійно гарувати... Ет, якось-то буде! не варт про те говорити!

Фотографій замовте, будьте ласкаві, б тим часом. Єсть деякі дефекти в тому знімку, то я щось не знаю, чи замовляти більше. Пораджуся з Вами, приїхавши.

Хтіла написати Вам більше, як ми з фрейліцікою ходили в Korlagan-Schlucht як вона там у воду впала і т. і., але нехай вже або другим разом, або розкажу на словах. Тепер якось я втомлена від писання і не маю гумору. Зрештою маюся добре і приїду, певне, до когось зовсім здоровою.

Св[ятій] Анні цілую ручки і прошу видужати зовсім, поки хтось приїде. Всій Вашій родині мій уклін. Чорненьку дитину поцілуйте.

Ой, спішусь, вже пізно, здається, на пошту!

Паси, паси, паси. . . ,.......па!

Хтось


Обидві п. Нізнер когось вітають.

140. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

23

23 червня 1901 р. Кимполунг —1901, Kimpolung



Хтось когось пасами гладить і дякує за посилку (вона вже поїхала далі, слава Ісусу Христу!),— хтось не од-писав одразу, бо мав багато спішної писанини. Що «Мі-ріам» не приїхала, то не біда, не буду вже її посилати, а повезу сама з цілою пачкою інших своїх «дітей».

Jemand gewiss hat Pech!193 Hi до Vale Saca, ні до Пут-ної не міг вибратись через дощ — і вже, певне, не вибереться, бо в четвер таки хоче їхати до Чернівець (з Гат-ної Schnellzug’oM поїде) — пора вже! І хтось там «праче» за кимсь, то треба йому раду дати.

Казав мені ведмідь з Рунгу, що симпатизуючий йому професор ist promovierl194, як правда, то прошу передати

повіншування від мене, а від себе порадьте не надуватись, бо то не файно і не фіалково. Мепо оп дощ мочить, і чаю вже не стало, і зо Львова піхто по пише, і кашель дере, і переписування «млоїть», а я й то пе надуваюсь.

Св[ятій] Аииі з родиною мій привіт.

Щані] Нізиер кланяються і дуже просять написати, чи маєте приїхати.

Па! Па! Па!

Хтось


141. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

2б_13


26 червня 1901 р. Кимполунг Kimpolung,———

Лілея!


Спасибі за телегр[аму].

їду все-таки звідси завтра, але з Чернівців], порадившись там, напишу. Я там запрошена в одно близьке село в гості, отже, там побуду, може, щодо Вижниці одвинусь (то недалеко і там має бути дуже гарно). У всякім разі значно не забарюсь, але, може, на тиждень проти визначеного. Вже хочеться до вас, годі блукати... Напиши в Чернівці], чи довго будете в Колод[яжному],— може, мені вже просто в Га[дяч] їхати? Але скілька день в Коло-д[яжному] я б з охотою побула (довго боюся), я вже давно там не бувала. Зрештою, сподіваюсь застати листа завтра в Чернівцях].

Бувайте здорові всі, хто є вдома, хутко побачимось.

Леся


142. ДО М. І. ПАВЛИКА

З липня 1901 р. Чернівці 3.VII 1901,

Чернівці, Нов[ий] світ, 61

Шановний друже!

Я таки позволю собі все Вас так називати, як було давніше в листах,— а Ви чи позволите мені?

Ваш лист я прийняла до відомості, хоч і сподіваюся, що мені не прийдеться по Вас брати спадків, бо Ви самі будете в силі покінчити те, що заміряєте. Але, звісно, обачність ніколи не вадить. Спомини Ков[алевського] тримайте в себе або хоч і Лоз[инському] передайте, а я їх, вкупі з своїми споминами про Ков[алевського], сподіваюсь видати восени на українські гроші. Свій манускрипт, може, могтиму лишити в Галичині тепер, як буду там на переїзді додому. Було думала я 10.VII їхати до Львова, аби ще там захопити Франка для деяких своїх справ, та потім виявилось, що ті справи можуть пождати, то я ще собі посиджу на Буковині, бо мені якось добре тут. Вас я таки сподіваюся бачити на поворіт. Пишіть мені, чи думаєте куди із Львова на літо виїздити, коли і куди, власне.

Про листи Кон[иського] відповіді ще не маю,— попрошу Труша, щоб залагодив сю справу, досі віп вже в Києві.

Тепер я Вас попрошу помогти мені в одній справі, бо я вже не знаю, як мені з нею бути. Я лишила Ганкевичу скілька рукописів моїх товаришів з України для видання у Львові, просила його обчислити, скільки ті видання будуть коштувати (кожде окремо), котрі з них можуть бути видані на галицькі кошти, а котрі потребують українських. Він обіцяв мені се в найшвидшім часі написати до Чернівець, тим часом я сама йому вже тричі писала і не маю ні слова, ні відгуку,— а тут товариші допитуються, що буде з роботою. Се мене ставить у дуже прикрий стан супроти товаришів, та й погано се тим, що може розхолодити до праці людей, а вони ще тільки недавно взялись до неї охоче. Я Вас дуже прошу, коли Вам се тільки не прикро, побачтесь з Ганк[евичем] і попросіть його, коли не написати, то хоч Вам на словах сказати те, про що я оце питаю, і напишіть мені сюди ту відповідь. Ну, а крім того, я взагалі рада завжди кождому листові до Вас.

Сердечно стискаю Вашу руку.

Л. Косач


143. ДО М. П. КОСАЧА І О. П. КОСАЧ (сестри)

Чернівці, Нов[ий] св[іт], 61,

5 липня 1901 р. Чернівці

Дорогі мої обоє, ви вже там, може, лаєте, що я мовчу, але мені так трудно було зібрати думки, що я просто не знала, як і з чого почати, та добре, що несподівано моя «проникливість» (до крайності розвинена останніми часами) одкрила мені вихід, і я вже можу писати просто.



Діло було так: я отримала ваші листи і днів два-три все думала, чого се до мене так гостро взялися? Чого Миша радить їхать в Швейцарію і робить со «ішушенис» папі? Чого ви так напинаєте, щоб їхати до Відня, йти притьмом до лікаря etc., etc.? Was ist eigentlich geschehen? 195 Адже я нічого нового про себе не писала проти того, що було в Києві; проте досі був spokoj w kraju196, а тут раптом... Сиджу так і медитую, аж тут надходить Квітка, я дивлюсь на нього і якось несподівано «думаю вголос»: «Чи не ви се зра-^ дили мене?» Його раптом мов хто окропом полив, зробився такий, що аж у мене вже не стало жорстокості напастися на нього так, як би варт було. Та властиве, чи справді варт було? Може б, кождий так вчинив на його місці. Головно ж те, що я не маю нічого проти того, аби мої обставини були відомі вам (я їх ховала головно від мами, бо не хотіла її попусту лякать, а без переляку вже б не обійшлось), і коли досі не писала нічого, то почасти через те, що взагалі рідко писала, а тема остатнього листа заставила меле зовсім забути про деталі мого здоров’я, почасти ж не хтіла ставити вас у фальшиве становисько, як стануть допитуватись старші: а що вона пише і т. д., головно ж думала, що хутко буду зовсім здорова, то не варт і турбувати вас даремне (Квітці я якось печаяно проговорилась, і то не думала, що він придасть таке значення). Ну, нема лиха без добра, дякуючи неконспира-тивності Щвітки], можу за те писати (навіть уже мушу)' зовсім по щирості, без недомовок. Отже, почну ab ovo 197: відомо вам, що кашель дере мене давно (ще з Мінська)’, часом менше, часом більше, а як зовсім перестає, то дуже не надовго, днів на два, а потім знов починає. Перше був кашель сухий, потім став трохи мокрий, але не дуже, аж нарешті (неділь 7 тому назад) об’явилась трохи кров горлом, нерви знов заграли, стало якось «млоїти» в грудях (головно з правого боку, з того ж боку у мене чогось завжди червоніше лице, так наче рум’янець), я вдалась до лікаря, що тут вважається найліпшим (бувший ординатор з Allgemeines Krankenhaus 198 у Відні), він мені сказав, що кров пішла від нервових причин, але що все-таки маю в грудях ein kleines Katarrh 199 (чи в бронхах, чи в лег-ком, того не сказав), що сам по собі зовсім не єсть небезпечний, тільки що я взагалі дуже анемічна і слаба (zu schwachlich200) і хоч не маю виразної хвороби грудної (Keine eigentliche Brustkrankheit201), але маю «предраспо-ложение» (nur die Anlagen sind vorhanden202 — до тих Anlagen належить і теперішній катар); порадив мені їхати з міста десь у гори, жити гігієнічно і дав надію, що катар за яких два-три тижні мине. Отож я поїхала в Кимполунг. Жила справді дуже гігієнічно, нічим дуже не томилась, їла багато, лягала спати рано, але мене погода «підкузьмила» трохи: тільки перший тиждень було порядно, а потім як став іти дощ, то з малими інтервалами ішов увесь час (так я і виїхала в дощ!). Вільгості, правда, великої не було, бо там дуже швидко сохне (такий грунт і каменю до того багато), але гірські потоки порозливались і попсували мені сливе всі променади, так що приходилось більше сидіти вдома або ходити десь поблизу, тимчасом як найкращі місця були власне найдальше (а туди і ходила перший тиждень). Була помилка певна в тому, що я (оглядаючись на раду київських лікарів, що казали мені дуже високо не забиратись) оселилась в долині, а не на горі, хоч долина сама досить високо положена, тим часом, живучи там, завважила, що завжди, як заберусь вище в гори, де вже ніякого сліду міського нема, то зараз мені дихати вільніше і більше енергії почувається; та перебиратись було вже трудно (повірте на слово, бо довго описувати, чому власне). Все-таки я завважила, що стала поправлятись, але остатніх тижнів 11/г так припустив дощ, що зіпсував мені геть настрій і з’явилось щось наче пропасниця, маленька, без жадної правильності в нападах, якась капризна, тривала дуже недовго і таки ще в Кимдол[унзі] минула без жадних ліків. Кашель було відновився, знов два-три рази трохи об’являлась кров (прожилками в мокроті) і скілька днів обридав мені якийсь противний залізний смак після кашлю, нарешті се минуло, але кашель таки не минув. Вернула я до Чер-нівець і ото вже роздумувала, щоб додому вертати, та надійшли ваші листи, тим часом я знов трохи киснуть

почала: нічого виразного, тільки упадок енергії (остатніх днів три), малокровний стан голови (се трудно описать, але здумайте собі той стаи, коли занадто довго просидіти в воді), кашель то менше, то більше. Отож я сьогодні знов пішла до того самого лікаря. Він ще уважніше оглянув мере і сказав, що катар таки не минув, хоч, на його думку, поменшав, але що загальна поправка дуже-дуже незначна. Сказав, що, певне, я завжди буду більш чи менш анемічною, але в такій мірі, як тепер, то не годиться і треба конче поправитись, з огляду на Anlagen та й на нерви, що мусять нібито теж поправитись вкупі з загальним станом (вони, може, й так поправились, бо в Кимп[олунзі] ні одного нападу не було і тепер нема). Знов повторив, що слід мені жити в горах, і то чим вище, тим лі п ш е (скілька раз наказав) , і то жити, а не ходити на гори, вибрати місце з дуже чистим повітрям, пити багато молока (сього я досі не робила), ну і триматись звичайних гігієнічних приписів. В болотяному і низькому місці боже борони жити! (Adieu Колодяжне!) Я знов спитала, як і той раз, чи до санаторії не треба, сказав, що не треба, а тільки що звичайне гігієнічне життя десь високо в горах буде багато значити для всіх трьох моїх бід: анемії, катару і нервів.

Отже, я тепер на розпутті і не знаю, що почати: чи вертатись просто додому (в Гадяч), зваживши, що Anlagen то ще не справжня слабість, чи таки їхати в гори. Тут мені радять одне місце в руській Буковині (ще за Вижницею, близько Чорногори), високо на 1000 метр[ів] над рівнем моря, не город, не містечко і навіть не село, а так собі «колонія» для літніх мешканців, з закладом4 купельовим і з хатками типу chalets203 (а не великих будов санаторських), кажуть, що там є весь потрібний комфорт і не нудно, бо русини всі з’їздяться туди на поправку, так що завжди якесь товариство єсть. Околиця, судячи по фотографіях, гарна (впрочім, вся Буковина гарна), і хати, як з тих же фотографій видно, таки іменно на горах і в самісінькому лісі смерековому стоять.

То ж якби зважити не їхати додому, то я поїхала б туди, пробула б з місяць, а там, якби ще не стало ліпше, може б, далі в Європу забралась і віддала б себе в лапи

якійсь «знаменитості». Тим часом же думаю, що не варт мені ще ні до Відня, ні в інше велике місто їхати, бо коли мені там те саме скажуть, що тут, то буде даремна трата і коштів і сили, бо життя в великому місті мені тепер вадить, я от навіть з Чернівець, чекаючи вашої відповіді, втечу в одне поблизьке село, бо місто, видимо, зле на мене впливає.

Я думаю, що розказувати всі оці деталі мамі не слід би (врешті, як уиажасте),— все-таки се її може налякати. А папі я оце нарай коротко напишу в Київ, коли ж вія тепер в Колодіяжиому], то покажіть йому сього листа.

Відпишіть мопі зараз (па чернівецьку адресу) вашу раду, бо я (може, від анемічного етапу голови) чогось ні на щось зважитись не можу. Завтра пишу вам про іпші справи, а тепер будьте здорові.

Ваша Леся

144. ДО М. І. ПАВЛИКА 6 липня 1901 р. Чернівці Чернівці, Новий світ, 61,

Шановний друже!



Добре, що-сьте мені по щирості написали про Вашу уразу проти мене: так завжди і краще, і справедливіше, бо дає можливість обвинуваченому виправдатись. Отже, коли я була у Вас тільки раз, то не через те, щоб не ін-тересувалась Вами чи справами, а через те, що була дуже розклеєна і втомлена і на велику силу успіла побувати хоч по разу, де мені було цікаво і потрібно (і то далеко не скрізь!). Вас я ждала в отелі далеко довше призначеного часу, може, або я не добре почула призначений від Вас час, або Ви забули мій,— у всякім разі се було дуже прикре для мене непорозуміння... Про візити д. Лозин-ського мені в отелі ніхто нічого не казав, хоч я завжди питала портьєра, чи не приходив хто до мене,— я се вперше сьогодні з Вашого листа довідалась про ті візити. Я дуже прошу Вас, перепросіть за мене д. Лоз[инського] і скажіть, що я дуже жалую на таку нашу «незустріч» і постараюся направити втрачене, як буду на поворіт у Львові. Рівно ж тільки тепер я довідалась, що Ви поси-лади мені «Громадський] гол[ос]»7 певне, се було тоді, як я була в Кнмполупзі, і коли б Ви написали на опасці, що то для мене, то мені б туди переслали. Ті газети і книжки, що Ви лишили у портьєра, я маю, а за дарупок їх (мені) щиро дякую. Отже, бачите, що всі Ваші урази походили тільки з непорозуміння; що все тільки що написане— щира правда, я сподіваюсь, Ви не сумніваєтесь, бо я ж досі не дала Вам приводу сумніватись в моїй правдивості супроти Вас, через те я не буду ображати ні Вас, ні себе надмірними запевненнями: хай буде слово ваше «так» — так і «ні» — ні. Так найкраще, правда?

За те, що Ви було «усумнилксь» в мені на якийсь час, я не ображаюсь, бо розумію (може, з власного досвіду) психологію людини, багато раз зрадженої і зневаженої приятелями, здавалось би, найщирішими. Чому ж би мали Ви більше впевнятись на мене, ніж на давніших, більше знаних Вам друзів? Отже, не дорікаю Вам за се, тільки прошу, аби Ви кождий раз, як заворушиться у Вас який сумнів проти мене, казали б мені його просто, не замовчуючи, а я Вам завжди з охотою так само просто відповім. Я думаю, що так буде найкраще і найгідніше нас обох. Я не буду ні запевняти, ні присягатись Вам, але я певна перед своєю власною душею, що я Вас ніколи но зраджу і не зневажу, бо се було б проти моєї натури. Не беріть мені за зле млявість в моїй розмові з Вами у Львові і моє неписання до Вас з Буковини (до недавнього часу),— я була взагалі така прибита, що просто боялась озиватись до людей, аби їм не завдавати смутку. Звісно, на погляд я такою не здавалась, бо сю «видержку» я завжди маю (се ви, либонь, і в Болгарії бачили), щоб триматися при людях (надто при чужих) спокійно і навіть quasi-енергічно,— нащо ж має кожний заглядати мені в душу? Але перед приятелями, надто в листах, я сеї видержки не маю, отже, коли не хочу їх журити і себе шарпати, то мовчу. Не беріть мені за зле, коли я у Львові поводилась дивно і проявляла видиму байдужість до того, що повинно мене інтересувати (і справді воно мене інтересує), я була тоді в стані хворобливої апатії, фізичної і моральної перевтоми. Ся зима була для мене дуже тяжка, я була півроку в моральному пеклі, а два місяці були такі, що справді не знаю, як я їх витримала, стільки се мені коштувало і нервів, і взагалі здоров’я, потрачених безнадійно... Описувати не буду, що се було,— нехай колись при нагоді розкажу,— але вірте па слово, що се була страшна трагедія, не кождий може таке витримати. Я витримала, тільки все ж не зовсім без наслідків: маю загострення істерії та анемії, а до того ще й якпйсь катар п грудях (новий дарунок щедрої природи!) їхала я сюди просто рятуватись, мені треба було змінити обставини, враження, спосіб життя. Нерви я справді значно поправила (хоч певності нема, що найменша причина знов не поверне status quo1), але ж анемія й катар зостаються в силі. Оце хутко їду куди-небудь високо в гори втікати від лиха, куди, власне, ще не знаю напевне. Напишу, як знатиму, куди їду. Дуже прошу, пе кажіть там у Львові нікому (якби ненароком прийшлось де згадати про мене), що я хвора і що я перебувала якісь трагедії,— у Львові, я се мала нагоду завважати, люблять займатись чужими приватними справами, але я до своїх справ тільки приятелів допускаю. Все, що пишу, то тільки до Вашої відомості, щоб Ви розуміли те, чого, може, інші не розумітимуть в моєму поводінні, а власне сих ненормальних змін активності і апатії, експансивності і замкненості etc. Се не captatio benevolentiae 2 (можете мені все-таки найщи-ріше виявляти, що тільки матимете прикрого проти мене,— мої нерви се видержать), а тільки «об’єктивне подання фактів».

Про громадські справи, порушені у Вашім листі, напишу Вам з гір, а тепер се б далеко завело, а я вже втомлена.

Пишіть мені ще сюди. Стискаю Вашу руку, шановний друже.

Л. Косач


145. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ 14 липня 1901 р. Вішниця Вижниця, 14.VII 1901

Хтось не написав вчора, бо дуже був утомлений (а до того розкис) і не мав^ одваги взяти перо в руки. За пересилку листа дякує і просить пробачення за клопіт з грошима.

Тут все йде дощ, але з павзами, то все-таки хтось з п. Кв [іткою] ходить до Черемошу і над Виженку, а се

1 Стан, який був і раніше (лат.).— Ред.

2 Запобігання прихильності (лат.).— Ред.

зараз вибирається їхати фіакром трохи за місто. Отже, не нудиться, але на дощ все такий лихий, бо невідомо, як то їхати дощем до Буркута. Як не дуже хляпатиме, то в середу їдем, а як дуже, то ще не знаю. П[ан] Квітка посилає комусь сердечний уклін.

Хтось добре зробив, що не всім кланявся від мене, бо то не завжди варт. Нехай хтось без когось не журиться, нехай купить трембіту. Нехай пише,— хтось любить, як хтось пише. Паси, поза коней і [...]

Поклін родичам і братам.

Па!

Хтось


146. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

14 липня 1901 р. Виоісниця 14—1.VII 1901. Вижниця

над Черемошем, в домі п. Москви

Лілея моя! Дякую за готовність приїхати до мене, але помагати мені властиве нема в чому, почуваюся я настільки здорового, що скрізь у всьому даю собі раду сама. Товариство твоє мені, звісно, завжди миле, але ради самої приємності не варт зриватися і їхать такий світ. Це все я кажу зовсім обдумано і щиро. Я це тут на перепутті (пиши мені сюди, то перешлють, а дальшу адресу подам, доїхавши), їду-таки в гори, бо коли їхать, то найкраще тепер, серед літа. Кашляю все ще по-прежнему, але сподіваюсь, що в горах мине. Напишу згодом довше, а сьогодні не маю енергії, бо й так мусила довго писати. Будь здорова і сама й не сама.

Твоя Леся

147. ДО П. А. КОСАЧА

14 липня 1901 р. Виоісниця Буковина Вижниця

над Черемошем у н. Москви, властителя руського склепу

14—1

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка