«наукова думка»



Сторінка15/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.01 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   25

Хтось як приїхав сюди (6.ХІІ), то перший тиждень було славно, бо тепло (хоч не так, як тепер), і так се було дивно після російських та й австрійських снігів, дощу, вітру та всякої біди. Потім і тут почався дощ, але не було холодно дуже, отак було, як тоді в Чернівцях, коли дощі йшли, проте хтось мусив подумати про грубку і казав її поставити в себе в хаті (тут грубки па двох ніжках і на двох коліщатках, їх можна ставити і викидати з хати je nach Laune *). Ледве хтось поставив грубку, як уже знов стало славно, тільки хтось за грубку не жалує, бо все-таки часом і дощ перепадав, і похмуро було, то приходилось трошки «сушити повітря» в хаті. Тут, властиве, завжди так, що поки сонце світить, то дуже тепло, а по заході сонця робиться досить раптова зміна і хворі вже мусять сидіти в хаті, бо ввечері тут легко застудитись.

Рано, до 9-ї год[ини], теж холодно (ступнів 6—8 тепла, а часом і 5), зате від 9-ї рано до 5-ї пополудні буває таке літо, що [до] 23 ст[упнів] тепла доходить, отже, 8 годин денно можна сидіти па свіжому повітрі, се ж не мало! Тепер уже хтось добре знає всі можливі капризи тутешнього клімату і вміє так до них пристосуватись, що й повітря заживає і пе застуджується, а спочатку було не вмів, і через те раз таки розклеївся. їздив частенько з своїми господарями (вони мають коня і їздять щодень) в гори та й пізненько додому вертав, вже по заході сонця, та й напала на когось маленька пропасниця, та й почало когось млоїти, та й почав хтось голову клонити, і знов йому руки палило, і знов він спати не міг... не чічо було геть! Але когось вигоїли хутко (тут в хаті лікар дуже часто буває і до когось заходить), і він вже давно здоровий. Се тільки перед трьома днями почав було кашляти «залізним» кашлем, але й то минуло, і тепер хтось зовсім добре почувається, ну, там часом трошки голова заболить, та то вже пусте.

Хтось уже зважив покласти сю зиму на те, щоб склеїтися, то вже дуже статкує і слухається лікарів. Тільки одне зле, що, певне, хтось нічого не заробить за цю зиму, бо лікарі заборонили йому всяку серйозну роботу, наказали, щоб хтось не смів нічим томитися, а хтось мусить признатися, що таки його статті досить томили. Хтось чорненький пам’ятає, як хтось білий писав розправу про М. Крамера? Таки немало «аршином» намахався, нігде правди діти, а то ще була найлегша робота, бо цілком не вимагала перечитування всякої всячини. Отже, хтось тепер тільки буде читати собі та нотатки робити (ну, часом там якого вірша складе, вже не без того!), а як склеїться, тоді напише якусь більшу роботу про італьянську літературу і тоді, може, й більше грошей заслужить. То, певне, буде аж літом. Тут студіювати італьянську літературу саме добре, бо книжки і журнали хтось тут завжди може мати навіть задарма. Хтось тут познайомився з одною італьянською літераткою, і вона обіцяла комусь випозичати свої книжки, отже, хтось тут вже не буде відчувати літературного голоду.

Нехай хтось не боїться, що, може, хтось та ще хтось вже восени до моря не збереться через те, що комусь заборонили працювати. Чей же хтось поправиться і ще вспіє щось зробити.

Хтось тільки тепер уже так слухає лікарів, бо таки сам почуває, що неміцний дуже і аби від якої дурниці може розклеїтись, але як уже склеїться на добре, то зовсім іншої пісні заспіває... А що там чиїсь «Відгуки», чи відгукнулись?

Що ж там мій хтось дорогенький за новелку пише? Чому хоч не скаже комусь, на яку тему? Чи плагіату боїться? Чи там друкується чиясь велика повість? Хтось її у «Віснику» не бачить — що з нею сталося?

А правда, хтось комусь говорив, що хтось чорненький таки буде писати і багато і, може, ще ліпше, ніж досі? Хтось уже те знає... Цвіт папороті не може зовсім загинути від якоїсь «ведмежої» лапи, так тільки на який час прив’яне, а потім знов розцвіте, як прийде та чарівна хвилина, коли дух свою силу виявляє серед темної ночі, коли цвіт-поломінь здіймається раптом від землі вгору, до неба, в невідомі простори. Так завжди буває.

Хтось отримав чийсь лист у Києві, та й не вспів відповісти, бо тоді збирався їхати. Хтось хотів ще з Венеції цілого листа написати, але не був в силі, бо там тільки день пробув і поїхав далі, хоч і втомлений трохи. Хтось комусь хотів свою подоріж описати, але не може, то було б дуже довго і все-таки не дало б поняття. Хтось комусь так згодом все розкаже, як побачиться, а дещо, може, одіб’ється згодом в чиїхсь творах. Хтось хотів би ще побачити Рим і Флоренцію, може, на поворіт їдучи, побачить, але все ж думає, що вони не кращі від Венеції, бо та, здається, найкраща в світі, ота цариця моря й краси.

Хтось надумав ще один маленький драматичний етюд, до пари «Міріам», але не знає, коли напише, тепер ще не має сили. Колись напише. Хтось просить поклонитись всій родині і поздоровити. Як здоров’я св[ятої] Анни?

Ну, треба ж колись і сього листа скінчити. Нехай хтось хутенько напише, тоді і хтось писатиме, тепер уже писатиме.

Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати...

Хтось

188. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)



2 січня 1902 р. Сап-Ремо 2.1 1902. San Remo

Лілея моя!

Де тебе питати, де тебе шукати, в якому ти краю? Обізвись! Я хотіла недавно розігнатися з довгим листом в Петерб[ург], та т[ьотя] Єля каже, що ти вже не там.

Мені тут було різно — і добре, і не дуже добре, і так собі, але тепер (власне, сьогодні) дуже добре, навіть не кашляю зовсім від ранку. Тут мене «в струні держать»

і господарі, і тітка, і лікар, так що не дають розкисати. А головна річ — сонце, що гріло сей тиждень, як літом.

Ну, обізвись, то й я довшим словом обізвусь, а тим часом з Новим роком, бо він уже тут єсть.

Твоя Леся

4 січня 1902 р. Сан-Ремо 4.1. Italia. San Remo,

villa Natalia, Corso Cavallotti

Бідненька моя товстенька Лідочко! (а може досі вже й не товстенька, тільки бідненька?)

Господи боже, як ми давно одна одній не писали! Просто не знаю, з чого починати... Хіба з того, що просити вибачення, але я пе знаю, хто, власне, винен з того, що я не писала, я чи ти, чи «доля», нехай краще «доля», так буде приємніше. Я до тебе озивалась раз з Карпат, але ти, може, не отримала моєї картки, може, розсердилась, що то тільки, картка, а не лист^ а може, так не зібралась «за всякими околичностями», досить того, що мені твоя мама і Рада не раз возвіщали: «Ліда збирається тобі писать», але так на тому й стало...

А я, Лідочко, так за сей рік свою кореспонденцію запустила, що, може, й до смерті своїх довгів не виплачу,— далебі, щодня пишу листи і все краю їм не бачу. Се не значить, щоб взагалі для мене листи до родичів і приятелів були тяжкою повинністю, ні, але, знаєш, бувають такі періоди, коли взагалі не пишеться або пишеться тільки до тих, що самі дуже часто пишуть і дуже інтенсивно визивають на відповідь. Важно «установити» кореспонденцію, тоді вже йде як з води, але хто її знає, чому вона часом не установляється. Се правда, що до мене й писати навряд чи було цікаво сей рік, така я була..., а самій «починати» після довгого перериву мені було надто трудно. Певне, мама твоя дещо писала тобі про мене, то, може, ти знаєш, який був для мене сей недавно минулий рік, я не буду повторяти тобі всеї його історії, бо то мені даром не дається, а завжди розшарпує до крайності мене саму і, боюсь, моїх кореспондентів теж. До того ж я не знаю, як ти до того всього відносишся... ну, та сподіваюсь, що нема причини тобі відноситись гірше до мене тепер, ніж було раніш. Правда ж?

Починаю з середини. Поки була енергія, то була і на роботу і на все, а як наступила detention des forces, то я мусила втікати в гори і там трохи прийшла до пам’яті, але всеї енергії не вернула. Морально стала міцніше (так чи інакше змогла взяти себе в руки і стала до людей подібна), а фізично не дуже-то. Спочатку мені здалось, ніби й дуже, бо кашель пройшов, припадки теж та мовби й енергія вернулась. А не вспша приїхати в Київ, як за першою простудою знов закашляла і розкисла. От мене лікарі і вигнали в Сан-Ремо, знайшовши якесь там «предрасположение» до хвороби легких.

Тут лікар теж знайшов всі «предрасположения» до чахотки, але самої чахотки не знайшов (впрочім, хоче ще раз вислухать і зробить аналіз мокроти для «пущей важности»). Я не придаю, властиве, значення тим «пред-расположениям», бо в кого їх нема? У мене вони, певне, й зроду були, та не зверталось уваги за більшим лихом, а тепер от нічого гірше нема, то хоч се. Тільки ж наші всі іменно тепер найбільше за мене бояться, то я і мушу лічиться від «предбудущих» бід,— нехай буде спокійна головка! До остатнього тижня мені і тут було не дуже добре, маленькі лихорадки були і кашель, навіть немалень-кий, але остатній тиждень вже добре і кашель зійшов на minimum, остатніх два дні зовсім його не було, тільки сього вечора знов трошки єсть, але зовсім пустий, так що я і про морфій, недавно прописаний, забула (навіть не купила). Сподіваюсь, що тепер вже мусить бути добре, бо наладилось уже і моє здоров’я, і тутешня погода. Тут тепер так гаряче, що я собі сьогодні білу солом’яну шляпку мусила купити, а то в чорній фетровій мало не вмерла. Тут тільки вечори холодні, і я їх пересиджую в хаті (часом навіть грубку палю), а вдень тепло, зовсім літо, всі одягаються по-літньому. Зрештою, ти знаєш Рі-в’єру і взагалі Італію, ти ж по всіх усюдах бувала, то я тобі не буду описувати того всього.

Живу я тут у папиних земляків і трошки ніби родичів (родство ледве дослідиме, але у Мглині, як і в Гадячі, всі якось трошки родичі межи собою). Я у них на пансіоні і дуже добре устроїлась, головне без всякого клопоту і по-санаторськи. Тут же тепер гостює і моя тітка Елена Антоновна, так що [я] не сама і не безпомічна, хоч би й розклеїлась часом. В Сан-Ремо тепер живе (тільки, слава богу, не зо мною) і п. Нестроєва. Живе вона в санаторії «Riviera» !, але вже сьогодні, чую, хоче вибиратися звідти і шукає по всьому Сан-Ремо собі нової домівки, та не може ніяк знайти rien de convenable210. Капризна вона пані і не дай боже тому, хто з нею увійде в ближчі відносини. Вона все жалує, що «Людмилочки» нема тут при ній,— мало вона ще тую Людмилочку в Києві морила шуканням квартир і т. н., то ще б тут не-доставало. Ти, може, скажеш, що я до неї несправедлива, але я зостаюсь при особій думці. Приїхала п. Нестр[оєва] сюди з компаньйонкою і з котом (!!), скучає і жалує, чом не поїхала на Кавказ, однак здоров’я її тут ліпше.

Більш тут знайомих земляків не маю, а незнайомих маса бродить по вулицях, та що мені з них. Зрештою я не скучаю, бо скучать не в моїй натурі, так тільки часом досада візьме: чого се я весь вік по курортах волочусь?.. Та на сю тему не варто багато говорити.

їхала я сюди на Львів, бачила, натурально, Павлика; він уже має гроші на подоріж до Софії і жде, коли ти дозволиш приїхати. Твоя мама просила, щоб ти помістила папери конечне в таких скринях, щоб замикалис ь,— чи ти так і зробила? Тепер з тими паперами чиста біда: галичани підлазять з усіх боків до дядини, щоб оддала все в Товариство ім. ІПевч[енка], а ми (я і товариші) не радимо їй сього, бо з галичанами не можна мати певності, що якої несподіванки не утнуть; вона склоняється на нашу раду, а ті лютують,— ну, та дарма!

Пиши мені, Лідочко, тепер ти, я давно вже від тебе нічого не читала (ну, таки й сама я винна, та що вже! в Євангелії сказано, що 77 раз треба прощать, а мої провини ще до сього числа не дійшли). Мушу признатись наперед, що навряд чи буду писати дуже часто (ну, звісно, все ж частіше, ніж досі), хіба що позволиш картки писати, бо мені, сказать по правді, всяку роботу заборонили і писання теж, а я, коли б бути акуратною в кореспонденції, то мусила б щонайменше по ЗО листів на місяць писати (я й так уже 25 написала, відколи тут), а я се не завжди в силі робити, тим більше що мої листи не вміють бути короткими.

Ну, годі, ще до другого разу. Цілую тебе з обома меч-ками. Обізвись, «не пам’ятаючи зла». Бувай здорова.

Твоя Леся

А! З Новим роком!!

5 січня 1902 р. Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, 5.1 1902

Вельмишановний і дорогий товаришу!

Я чую, що Ви довідуєтесь від моїх родичів про мою адресу. Се ж, видно, Ви хочете подати мені слово привіту, невважаючи на те що я була до краю негречна супроти Вас і навіть не обізвалась ні словом подяки на Ваші товариські дарунки, хоч вони глибоко порушили мені серце. Вірте мені, товаришу, коли, приїхавши восени з Буковини, знайшла в своїй київській хаті Ваші книжки, то здалось мені, що се Ви самі зустріли мене на порозі моєї хати і щиро стиснули мені руку. І хоч воно, може, на погляд здається інакше, але Ви повірите мені (я в тому певна), що не байдужість чи неуважність до Вас тому винна, що я не озивалась до Вас. Я навіть писала до Вас раз ще зимою з Мінська, потім раз уже літом з Буковини, та, певне, мені не вірну адресу дали, чи мої листи дорогою пристали, досить того, що я на них відповіді не мала. Тим часом Ваші книжки показують, що Ви таки не забували за мене. Спасибі Вам.

Обізвіться ж тепер, товаришу, на сі мої слова, коли вони дійдуть до Вас. Я знаю, що тепер з мене кореспондент нецікавий: сиджу я, хоч і в Італії, та «в печі замазана», бо примушена дбати виключно про своє вічно розхитане здоров’я, примушена навіть на який час покинути всяку роботу, ледве-ледве що виторговую собі дозвіл писати листи. Не то щоб я була небезпечна і справді до краю хвора, але недавно минулий рік приніс мені стільки лиха, стільки забрав мені і моральної, і фізичної енергії, що треба її якось хоч силою відновити, бо сама вона не вертається. Лікарі запевняють, що то, власне, і треба тоді керуватись, коли сухот ще нема, а тільки загрожують, отже, я тепер, на думку лікарів, саме до таких «загроже-них» належу. Прикрий се стан,— щось подібне до католицького Purgatoriuin *,— я б воліла вже або рай, або пекло, тільки аби щось виразного!

їдучи сюди, була я два дні у Львові, був саме гарячий час агітації в справі українського] університету. Настрій був незвичайний для людей нашого племені, бо дуже завзятий та бадьорий,— хоч би частіше був він такий!.. Саму справу з усіма деталями Ви, запевне, знаєте незгірше від мене, то не маю що її розповідати.

Ще раз в дорозі я забула і себе, і мету своєї подорожі, то було того одного дня, що я прожила в Венеції. Не знаю, чи побачу її ще коли, але що не забуду ніколи, в тім певна.

Тепер життя моє монотонне, як в санаторії, оживляється тільки листами з України та з інших сторін, де живуть прихильні до мене люди. Оживіть і Ви моє пробування на чужині Вашим щирим і завжди цінним для мене словом,— воно ж мені не тільки на чужині жадане.

Тим часом бувайте здорові. Стискаю Вашу руку, мій товаришу.

Л. Косач

191. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

10 січня 1902 р. Сан-Ремо San Remo, 10.1 1902

Лілея моя лілейная!

Хотіла я тобі написати другого дня після написання «універсалу» до всіх вас, але залінувалась і не написала. Позавчора возилась, споруджуючи собі відповідне до літньої погоди убрання, а вчора нахмарило (без дощу), і я своє убрання сховала в кошик, сьогодні знов тепло, тільки трохи вітряно (отож, вітер і розігнав хмари), і я, притаївшись під стіною, щоб не досягав вітер, сиджу все-таки на своєму балконі під одкритим небом і пишу тобі листа, від часу до часу оглядаючись, чи вже зникли остатні хмарки з горизонту. Ся практична метеорологія хутко стане зовсім моєю манією, та я й сама, як той барометр, то падаю, то здіймаюсь духом відповідно станові погоди. Що ж, коли се тут головний інтерес!

Вчора був у мене лікар, вислухав мене ще раз, сказав, що бачить велику зміну до кращого, що хрип чутно тільки при значно глибокому диханні, а інакше тільки «некоторая жесткость чувствуется, но без хрипа» (ти вже, певне, знаєш, «против чого» се, а я й не тямлю), похвалив мене за збільшення ваги і за нормальну t°, наказав знов якнайменше ходити (позволив їздити, і то не багато) і знов повторив заборону всякої серйозної

роботи. Зробив він уже і аналіз мокроти (добре, що зробив, бо тепер би вже не можна було—кашлю нема), каже, що бацил туберкулів нема, а єсть якісь там «отложения», що показують на слабкий стан легких, але не на справжню хворобу. Зрештою, я просила його послати (або дати т[ьоті] Єлі для того) самий «протокол» аналізу папі, то вже там самі побачите і зважите, що воно і 'до чого. Лікар ще й мені повторив, що, на його думку, мені не варт переїздити в Каїр, бо подоріж мене втомить, а ще, може, й простудить, та й в самому Каїрі буде трудно врядитись так, як тепер тут, щодо їди і т. і. Отже, я сидітиму тут. Чого ж мені треба, коли й тут я поправляюсь добре? Се вже більш місяця, як я тут сиджу, привикла вя^е трохи, обжилася. Життя чисто санаторське: нічого не роблю і все нема часу (от розв’яжи таку загадку!). Читаю по-італьяиськи багато, а говорю мало, бо нема з ким: в домі тільки один хлопець служить італьянець (кухарка французка), та й з тим, хоч би й говорити багато, користі мало, бо він говорить місцевим лігурійським діалектом, а про той діалект в Італії така слава йде, ніби ним примушують в пеклі говорити — за гріхи б то! Але від сьогодні буду вже говорити з Путиною учителькою-тосканкою, ми з нею Conversations-stunden 1 врядили через день: один день вона зо мною годину по-італьянськи говоритиме, а другий день я з нею годину по-французьки.

Писати жадних вправ, учити жадних слів і т. і. я не буду, бо вважаю зайвим і втомним (так і їй сказала), а так тільки балачка буде, та й годі. Де трапляється, то я й тепер говорю по-італьянськи, але то мало, бо я мало ходжу і мало справ маю, знайомості ближче теж якось не клеяться.

Живеться тут, як в раю Котляревського: «не холодно й не душно, не весело й не скушно», так собі, середнє. Тьотя Єля збирається вже хутко виїздити, через те по цілих днях шиє всяку накуплену контрабанду (могла б уже й на дверях написати: «здесь шьются платья»). На її місце має приїхати одна панночка, з тих, що жили торік у Садовських. Сей приїзд не заважає мені і надалі тут же зостатись, бо ми будемо, значить, все в однаковому комплекті, а тепер нам не тісно, кожний має окрему хату. Тут мені, окрім вигоди, що я, може б, і в пансіоні якому знайшла б (за більшу ціпу, запевне), багато значить ще загальне відношення всіх до мене і певна ферула в справах гігієнічних (мені ж, як Свіфтовому математикові, часом не вадить «людина з паличкою»), часом я на неї лиха, але, зваживши об’єктивно, пе смію бути лихою...

Скінчу, то, може, ще сьогодні піде лист. Мені взагалі не слід би довгих листів писати, та все не вмію стримувати свою красномовність (ох, не тільки в листах!). Оце вже виплатила всі задавнені листовні довги, то аж полегшало, а тепер уже писатиму тільки постійним кореспондентам, себто тим, що сами часто пишуть і хутко відповідають. Від тебе залежить прилучитись до сеї категорії. Врешті, я не беру тобі за зле, що ти мені рідко писала, де вже тобі там у Петербурзі листи писати! Там хоч би головочка здорова була. Добре робила, коли замість листів пішла часом погуляти. Ну, а тепер, може, напишеш мені обіцяного листа, поки в Києві? Я така рада завжди, коли отримую «графійку» від моєї Лілеї лілейної! Так же вона славно дряпає завжди і такого багато різного наскребе. Міо Giglio d’oro! 1 А знаєш, тут єсть вілла «Giglio d’oro»,— я завжди згадую тебе, коли її бачу (се буває досить часто, бо вона близько).

Нехай Рада вибачить, що я не спом’янула її в «універсалі», се якось ненавмисне вийшло. Я хутко їй напишу зате окремо. Я маю написати тепер теж Дорі й Оксані, тільки з інтервалами, а не за одним махом? то й втоми буде менше і цікавості більше.

Тим часом всім ще раз (і вже остатній раз сього року) мій новорічний привіт — се ж таки вже по всіх світах буде 1902 рік, коли мій лист прийде до Києва. Привітай там од мене всіх знайомих,— коли я не пишу «поклонів» кожному зокрема, то не з браку пам’яті, а через те, що маю багато добрих знайомих і сподіваюсь, що вони самі обізвуться, кому з них мій привіт належить.

А тебе, моя Лілія, моя білая, моя любая, міцно, міцно цілую. Поцілуй за мене всіх наших. Пиши! Садовські і т[ьотя] Єля всім кланяються.

Твоя Леся

17 січня 1902 р. Сан-Ремо 17.1 1902

Люба Дориночко!

Аж ось коли пишу тобі давно обіцяного листа, довгенько збиралась? Ну, краще пізно, як ніколи.

Найперше прошу тебе сказати мамі і всім, що я вже не лежу, нічого мені не болить і ходжу добре, як звичайно. Поки сей лист до тебе дійде, то я, певне, зовсім забуду про цю пригоду. Я дуже рада, що сьогодні встала, бо шкода було б такий день пролежати. Вчора й позавчора був вітер то з моря, то з Франції, а сьогодні нема і так тепло, що чудо ( + 21°). Наші цілий день ходять та їздять, от і тепер поїхали в гори, а мене не взяли, та вже нічого, я рада, що хоч у хаті не треба сидіти.

Тьотя Єля збирається завтра виїздити. Остатніми часами вона все шила, бо накупила собі вишиваних матерій італьянських, то треба було пошить, кусками не можна везти. Сі матерії тут гарні і не дуже дорогі, може, я вам такі блузки привезу, коли стане моїх коштів на те: се зроблено так, як гафти для білизни, тільки на цвітному батисті (рожевому, блакитному, ліловому і т. д.). Тьотя Єля і Маланья Фоминична багато бігали тут по всяких магазинах і на базарі, де, як вони кажуть, все нібито «не-обыкновенно дешево», але я туди не люблю ходити, бо то щось подібне до толкучки — раз піти, то ще нічого, а більше, то нехай йому цур. Ти знаєш, я взагалі не люблю купувати. Отож ходять «тьотінькі» самі і говорять з купцями межинародною мовою — на кйвах, часом то дуже смішно виходить, а де кивів не стає, там просто по-російськи, з приміткою всяких «иностранных звуков», як вони кажуть. Ну, і дають собі раду незгірше. Краще всіх тут в домі говорить Путя (її батько і мати говорять по-італьянськи, але не зовсім плавко), бо вона ще перше знала добре по-французьки (перше в неї була гувернант-ка-швейцарка, а тепер, коли та виїхала, то Путя говорить по-фр[анцузьки] зо мною, щоб не одвикнути), а це за 8 місяців так вивчилась по-італьянськи, що витримала екзамен в тутешню гімназію і ходить туди. Там хлопці і дівчата вчаться вкупі, тільки дівчат мало (в тому класі, де Путя, всього 4), і то їм трохи заважають учителі товаришувати з хлопцями, бояться, щоб не дражнились і не бились межи собою. Але то нічого не помагає: хто хоче, той товаришує, а хто хоче, то язика товаришкам показує потай від учителя, а хто хоче, то дурні записки товаришкам посилає, різно буває. До Путі часто приходить в гості одна товаришка, маленька італьяночка, метке дівча, не то що Путя—та не дуже-то метка,— хитре таке, все списує у Путі і латинські переклади, і навіть італьянські роботи, а потім в очі Путі одрікається, що і не думала списувати. Вони сто раз на день сваряться і стільки ж раз миряться, бігають разом на шоколадну фабрику і бавляться дуже добре. Ти собі здумай, що отаке мале дівча (11 літ) не хоче в гостях ні мандаринів, ні фініків їсти: «...мені се вже наскучило! Вдома у нас так сього багато!» (її мати продає садовину). Воно правда, що тут всі не дуже-то голодні на сі речі. От і ми щодень за сніданням маємо каштани, мандарини, яблука, грушки, фініки і фіги,— се вже конечне мусить бути щодня.

Мандарини вже і в нас виросли в садку, зовсім маленькі деревця, в аршин, а вже є мандаринки — дуже гарненькі деревця, мов цяцьки.

От би тобі сюди! А може б, і тобі хутко «наскучили» сі мандарини. Ріжків тут люди не хотять їсти, а купують їх для коней, і Садовські для своєї Ніни (кобили) купують. Взагалі, щодо їди, то тут нічого не бракує, ти за се похвалила б Сан-Ремо, а вже щодо театрів, то не дуже: єсть тут нібито опера, та дуже у неї «славушка худа», я навіть щось і не збираюся туди, єсть музика в саду, та чогось вибраний для неї найменший і найгірший сад, і взагалі чогось на ній скучно, я тільки раз була і більше не хочеться. Так, на вулиці музики і співів багато, бо італьянці ніколи не мовчать, тут і військо гарно співає, не так, як у нас, грубо і різко, а наче в концерті, часом дуже помалу і навіть ніжно.

Оце через два тижні буде карнавал з bataille des fleurs 1 і всякими штуками, тут сподіваються всяких див на той карнавал, бо, кажуть, город асигнував на [нього]

14 000 франків, та ще наїхало всяких багатих англічан, що їм нема куди кидати гроші.

Ну, я ще тобі потім допишу, а тепер скінчу, бо треба послати, та й пришла італьянка до мене, треба з нею говорити.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка