«наукова думка»



Сторінка16/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.01 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25

Спасибі всім за гарні новорічні карточки! Всі получи-ли і дякують. Цілую тебе міцно. Пиши ще. Будь здорова, Біла Гусь, моя широкенька, моя дорогенька. Цілу» всіх наших.

Твоя Леся

193. ДО К. ГОЛОТИ 19 січня 1902 р. Сан-Ремо 19.1 1902

Дорога панно Катерино!

Дякую за привіт. Сердечно здоровлю. Аби-сьте завжди підскакували.

Леся Українка

194. ДО М. І. ПАВЛИКА

19 січня 1902 р. Сан-Ремо 19.1 1902

Шановний друже!

Бажаю Вам нової сили в Новому році (не то що бажаю, а сподіваюсь, бажати я завжди боюся). З С[офії] мала я тільки маленьку картку і з неї я не дуже мудра — нічого в ній нема. З К[иєва] теж нічого особливого, так собі всякі приватні справи, без ширшого інтересу. Мій побратим, певне, може Вам більше розказати про К[иїв], ніж я. Простіть, що запізнилась відповісти: була мені пригода, впала я на гладкій дорозі, вдарила ногу (оперовану) і три дні пролежала в прикрому настрої. Тепер уже цілком здорова, небезпечності нема. Взагалі я поправилась дуже, навіть рідко кашляю, не щодня.

Бувайте здорові.

Л. У.


P. S. Гадаю, що в К[иїв] Вам не слід їхати, надто тепер,— кому треба, нехай до Вас приїде або пришле.

Привіт Вашій мамі.

29 січня 1902 р. Сан-Ремо 29.1 1902

Шановний друже!

Я, на жаль, нічого докладніше не знаю про ту запропащену статтю. А може, та «Нев[инная?] вдова» то все одно, що «Фатальная вдова»? — так звалась одна робота, уміщена в кінці 80-х чи в початку 90-х pp. в «К[иев-ской] с[тарине]».

Хто такий та «дама», я догадуюсь (щось подібно, як

і «прекрасная маска»), а коли Ви не догадуєтесь, то можу і Вам сказати: се, здається, наш «приятель історик». Я думаю, що нам з Вами можна переписуватись виразніше, поки я тут: я не думаю, щоб «прірва» межи Австрією і Італією була така непевна, як «прірва» між двома Українами, та й наша мова тут мепше відома.

Ваше питання я передала Раді сьогодні,— її мати сама досить обережна, так що я необережності з їх боку пе боюся; зрештою, «дами» до них не вчащають, а пере-писка Радина, я гадаю, досить вільна.

Коли то Ви писали про Крив[инюка], що його матеріальний стан лихий, то найкраще напишіть про се Сте-шенкові (самі чи через Тр[уша], чи через кого іншого), бо я сама тепер дуже несамостійна фінансово людина, а дуже врізувати свій тутешній бюджет не маю права, бо зобов’язалась словом честі того не робити, а вживати ті гроші, що мені присилаються, на свою курацію.

Зрештою, я б могла щось трошки відтягти з «надзвичайних видатків» (наприклад], з убрання), але їх у мене так мало, що вийшло б смішно мала сума (тих ЗО frs., що я послала на комісії і т. і. п. Крив[инюкові], я і то з бідою «відтягла»), та й то я знаю, що побратим її від мене не прийняв би, знаючи, власне, мою теперішню несамостійність. Поки в мене було своє, то була інша розмова. Я могла б написати звідси до Ст[ешенка], та се кружно переписуватись зо Львова в Київ через С[ан]-Ремо. Я чула, що там був якийсь земляк у Львові, то, може б, Ви ним наказали в Київ. Тут же, зрештою, нічогісінько «не-благонамеренного» нема — помогти матеріально товаришеві на чужині. Можна про се і Раді написати, вона знає приятелів деяких п. Кр[ивинюка]. Бувають хвилини, коли б я хотіла бути капіталісткою...

Шкода, що з Вашим здоров’ям так не ладиться — коли б уже справді скоріш до весни та до Софії. Місяців через 172, либонь, поїдете?

Од Ліди я отримала листа, але на мої питання ні слова відповіді. Видно, прийдеться ждати теж 172—2 міс[яці], поки щось певного довідаюсь... Біда з таким листуванням!

Ному пишете, що тепер до Львова не варт їхати? Взагалі чи спеціально Раді не варт? Однак вона якби їхала, то таки до Львова, а не до Сан-Ремо. Зрештою, то звістка непевна, може, й так собі говориться.

Бувайте здорові! Спасибі, що озиваєтесь. Ви ж не гніваєтесь, що я часом пишу на картках і лаконічно. Я нічогісінько проти того не маю: Вашого часу і шкода на часті та довгі листи до таких людей, як я тепер,— я, зрештою, тепер не людина, а ростина...

Стискаю Вашу руку.

JI. Hoc.


196. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

З лютого 1902 р. Сан-Ремо З.ІІ 1902

Люба мамочко!

То таки правда, що замовкли були ви всі, паче змовились. Та вже, звісно, було вам «пе до солі» за тими концертами та біганиною. Тільки мені дивно, чого то і сей рік, власне, Ліля взяла на себе тую біганину: адже вона вже сеї зими і так досить послужила товаришкам по курсу, бувши «депутаткою», та й минулий раз вона ж метушилася з концертом, то вже на сей раз нехай би ще інші побігали, а то вона, певне, більше втомилась за такі свята в Києві, ніж за всі будні в Петербурзі. Адже то відомо, що гіршої каторги нема, як уряджування всяких спектаклів etc... Ну, то вже я раз виражала свої думки з поводу «київських свят», то що вже повторяти знов? Тим більше, що і вперше, запевне, мої слова не зробили великого враження. На таких просторах, як від Києва до Сан-Ремо, всяке слово може «витхпутись», поки доїде, а як воно й одразу не дуже у мене здатне «жечь сердца людей», то що вже з нього сподіватись після тижневої мандрівки!.. У всякім разі приємно, що з тої біганини хоч матеріальна користь для інституту вийшла.

Мені приємно, що вже не треба реферату для галицького вечора, бо таки тут було б трудно написати такий реферат, все-таки матеріали було б нелегко зібрати.

Збірник «Левада» єсть і в мене, але з нового року щось уже мені ні «Вісника», ні «Левади» не шлють — треба їм про себе нагадати. Оце або сього місяця, або в марті буде надрукована моя «Одержима» і, здається, вийде окремою відбиткою потім.

Яцків тепер «ыаймодніший» з молодих белетристів в Галичині, так що Оксаночка трапила в самий курс, почавши його перекладати. Він пише досить нерівно, часом дуже гарно, часом тільки чудно, але таки частіше гарно. Він сам про себе писав одному своєму біографові (уже й біографів має), що він не заміряє триматись ніякої «школи», що навпаки буде якнайчастіше зміняти літературні напрями, витворювати все нові genres 211 і сподівається завдати ще не одну несподіванку своїм критикам. Пишу се ad usum 212 перекладача, може, на що придасться. Саму цю біографію (чи скоріш критичну замітку) Оксаночка, може б, могла прочитати, коли треба, в літніх №№ галицького журналу для молодежі, якщо він є в Києві.

Шкода, що я не знала раніш про ювілей Комарова, напишу хоч тепер йому скілька слів,— vont mieux tard que jamais 213, правда?

Тепер — «нам пишуть з Сан-Ремо»: погода змінилась до гіршого,— після цілого місяця ідеальної ясності й теплості почався вітер, а далі, як і слід було по такому початку сподіватись, дощ. Але дощ не безпросвітний. Вчора, наприклад], зовсім гарний і сухий був день (перед тим два дні мокруваті), сьогодні до полудня хмарно, але сухо (можна було гуляти і сидіти на дворі), а вже пополудні «заколодило» і оце до самого вечора ллє. При тому, однак, не холодно: навіть вночі не нижче +9°R. Приймаючи на увагу, що вся Франція і північна Італія до Рима в снігу, що в Мілані снігу на три метри завтовшки і навіть Генуя біла, то треба признати, що нас іще бог милує.

Вчора мене вислухував лікар, знайшов у досить доброму стані, тільки завважив маленькі приливи крові до легких (се виражається тільки легеньким рипом—часом — та. почуттям певної завади при диханні, а більш нічим), порадив мені горчишник, і справді те почуття завади зникло. Він уважає, що ті приливи були не з простуди і не від погоди (погода не така вже була погана), а скоріше з нервових причин. Може бути, я справді щось була pas dans шоп assiette 1 — і спала поганенько минулого тижня, але остатні дні ночі виспалась і якось врівноважилась, то се, певне, більше помогло мені, ніж горчишник. Взагалі ж почуваюсь нічого собі: жару нема, кашлю теж нема, принаймні нападів нема, так часом коли-не-коли кашляну раз та на тім і кінець.

Роздражнила я було собі перни більше всякими думками (певне, те й в остатньому моєму листі трохи відбилось), але ти не думай, що то з иудоти. Ні, справді, я вже тут значно звикла і так розложила час, щоб не нудитись, мені ж не вперше звикати до курортного життя, а на сей раз воно склалося для мене далеко ліпше, ніж звичайно.

Маємо ще одну товаришку, панлу Гассель з Орла (вона тут у Сад[овських] торік жила), я писала про неї Раді. Всі, і я в тім числі, вдоволені з її товариства.

Новина на нашій віллі та, що купили недавно корову і маємо своє молоко, се для С[ан]-Ремо новина не пуста, бо тут куповане молоко таки поганеньке.

Ще буде новина — карнавал (завтра починається),— Путя страх боїться, щоб дощ не попсував карнавалу. Про се італьянське свято напишу Дорі згодом, коли цікаво.

А тепер треба кінчати, бо приказано мені не писати листів увечері.

Цілую міцно мамочку-голубочку і прошу знов писати.

Твоя Леся

Всі тобі кланяються.

197. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

10 лютого 1902 р. Сан-Ремо 10.11 1902

Чому се хтось до когось пе пише? Хтось дуже тим зажурився. Може, хтось на когось нагнівався, то нехай не гнівається, бо хтось не знає навіть, що він лихого зробив, аби на нього гніватись? Хтось читав в «Ділі» про «Тов[ариство] русь[ких] дівчат в Чернівцях]» і що хтось до нього належить. Хоч би хтось написав, що там за промови були? Може, хтось промовляв?

Хтось, певне, дуже зайнятий, що вже й карточки не напише... Нехай хтось хоч одне слово напише своєю власною тонкою ручкою, а то тільки через нашу дитинку передав привіт, та більше нічого,— се мало.

Хтось дуже поправився, але ще не до кінця, може, до літа зовсім поправиться.

Як хтось напише, то і хтось напише більше, а тепер — па!

Всій родині мій привіт. Як там маються мої «Відгуки» і п. Сім[ович], мій видавець? Па, па! па!

Хтось


198. ДО М. І. ПАВЛИКА

15 лютого 1902 р. Сан-Ремо 15.ІІ 1902

Шановний друже!

Засмутив мене досить Ваш лист і своїм настроєм, і поданими фактами, та що ж — словами на те не багато поможеш, а до діл «гріхи не пускають», то я мимоволі мовчала який час. Тим часом отримала відповідь з Києва про «Фат[альную] вдову», що тепер, за давністю літ, неможливо відшукати слід запропащеної рукописі, та й винуватців того запропащення теж «у ступі не влучиш». Як буду сама в Києві, то, може, чогось допитаюсь, хоч

і мала надія, бо патріотичні цензори зовсім не в щирих відносинах зо мною, хіба якось через люди доберусь.

Ви зле поінформовані, ніби мені тільки віршів не можна писати. Я то сама ніколи нічого подібного не зважила б, а зважили за мене лікарі, щоб я нічого не писала за сей час інтенсивної курації, через те я мусила покинути навіть таку, здавалось би, нешкідливу для нервів роботу, як критичні статті для зарібку. Навіть право на писання листів приходиться виторговувати, бо мій лікар кожний раз, коли, приходячи, застає мене з пером в руках, лається зо мною. Я, далебі, не знаю, чо-го-то до мене так гостро беруться, бо я тепер маюся далеко ліпше, ніж минулої весни та осені, а тоді ж я писала і працювала. Лікар каже, що в мене нічого небезпечного нема, а трактує мене наче дуже хвору, не дає нічого робить, нападається за найменшу втому або простуду, так наче від нежитя мені не знати що загрожує. Я сеї політики не розумію, та вже мушу слухати, коли сюди заїхала. Може, згодом подарують мені вільнішу конституцію, то буду писати обіцяні мемуари, а зараз трудно, бо не дадуть (мої господарі в змові з лікарем), хіба малими уривками (а я, власне, не терплю роботи уривками). Власне, иайтрудніше «зважити» не писати віршів, бо то не робота, а так собі хвилеві імпровізації, певна форма нападів божевілля, за які людина здебільшого ручити не може; взагалі ж я в м и с не, з виразним заміром, ніколи не віршую,— як пе йдуть вірші самі на думку, то я їх ніколи пе кличу, хоч би й рік цілий,— обійдеться. Зовсім іпша робота писати спомини, там треба інтенсивного і більш-менш постійного напруження пам’яті, систематичного думання. Я вже не кажу про те, що писання споминів про таких близьких людей, якими були для мене і дядько, і Ков[алевський], не може вважатись спокійною роботою,— наперед застерігаю, що там, певне, не мало буде суб’єктивного. Сим я не хочу сказати, що я відкладаю сю роботу ad infinitum а тільки прошу «потерпіти мало-немного», поки визволюся трохи з кормиги лікарської, з неволі бусурменської... тоді вже визначу виразний термін і дотримаю його вірно.

Хоч які ми з Вами ссьмо хворі і т. і., а таки ми сю справу доведемо до кінця. Як витримаю «іскус» італьян-ський, то, може ж, таки наберуся потрібної енергії і сили, а тоді й матеріально стоятиму ліпше. Згодом і з товаришів дехто стане на свої ноги, то, знаю, поможе мені з охотою.

Тим часом не падайте духом, ще наше не загинуло!

Міцно і щиро стріскаю Вашу руку. Вашій мамі низенький поклін від мене.

Л. У.


’ До безконечності (лат.).—Ред. 12 Леся Українка, т. 11 321

26 лютого 1902 р. Сан-Ремо San Remo. Villa Natalia.

Corso Cavallotti. 26.11 1902

Мій любий чорненький хтось!

Вчора хтось білий отримав від татарчатка і п. Мо-гильн[ицької] картки, що у когось родичі хорі і що хтось все збирається до когось писати, та ніяк не може зібратись; отже, хтось саме замірявся сьогодні писати до когось сам, а тут принесли листа від когось чорненького! То тепер комусь ще ліпше буде писати. Натурально, і хтось білий не гнівався, що йому не пишуть, тільки був неспокійний, бо думав, що, певне, комусь там дуже зле, коли так довго не обзивається. Правда, спасибі татарчаткові, воно часом подавало мені звістки про когось, та ще пару разів споминалося чиєсь ім’я в «Ділі», то хтось знав, що хтось живенький і не хорий фізично, то ще не досить знати комусь, аби міг бути спокійний. Тільки все ж хтось просить когось, щоб не робив над собою примусу та писав би листи, коли хоче і може, а тільки щоб карточки посилав частіше або хоч казав татарчаткові кар-точку написати, як там хтось мається, бо інакше хтось боїться. Хтось дуже-дуже радий з чиїхсь листів, хоч би й як вони були смутні (хтось на веселощі не дуже-то й звик!), а тільки все ж хоче, щоб хтось у листуванні з кимсь був зовсім вільний і щоб ніколи не гризся, отримуючи щирі листи від когось, бо хтось їх не на те пише, аби комусь додавати гризоти, вже ж її й так досить! Хтось хоче, аби чиїсь листи, коли вже не вміють розважати, то хоч би не журили когось дорогого.

Хтось не дуже радий, що хтось зайнявся тим спіритизмом, хтось того, признає по правді, не любить. Ще коли хтось тим тільки бавиться, то нічого, але коли трактує те поважно, то недобре, бо то дуже шарпає нерви і вже не одного допровадило до сильної нервової хороби. Надто коли чиясь сестра «добре медіум», то їй би слід покинути ту забавку, бо то значить, що її нерви дуже вразливі і приходять на сеансах в дуже подразнений, ненормальний стан. Я знаю два випадки, коли такі медіум (обидві мої знайомі) мусили по якімсь часі такої «духовної служби» вдатися до лікарської помочі, бо дістали напади гострої істерії і не хутко від неї вибавились.

Отже, то -забавка д^же небезпечна, і нехай хтось дуже уважає, коли б хо не пошкодило і сестрі і комусь, бо і хтось тепер не дуже сильний нервами. В тому, що «дух» наказав не забувати когось, хтось не бачить нічого tiber-naturliches 214 — очевидно, чийсь дух і пам’ять навіть несвідомо бувають зайняті кимсь, але се хтось і без «духів» знає, і радий тому і вдячний за те, але вже ж не духам, тільки своєму вірному, дорогому приятелеві, комусь.

Коли хтось хоче, щоб хтось об’єктивно сказав, що думає про спіритизм, то хтось скаже так: я припускаю, що в спіритизмі не все шарлатаперія і самооблуда, можливо, що закони, ще дужо мало досліджені, але вже признані наукою, накоїш гіпиохинму, нервової енергії і т. і., відіграють тут значну роль і що спіритизм, управлений і досліджений експериментально людьми науки поважно і безсторонньо, з холодною науковою критико ю, може, колись так послужить для нової психології, чи скоріш нейроііатії, як в свій час середньовічна алхімія послужила новітній хімії. Але в такому виді як тепер, напівзабавки, напівхороби, напівшарлатанерії, спіритизм мене не інтересує,— я тільки раз в житті могла витримати один сеанс до кінця і то потім як заснула, то аж у другій годині дня прокинулась, так то мене знудило і змучило. Я гадаю, що якби такі духи, які звичайно показуються на салонових сеансах, і справді безперечно існували, то вони мене теж пе інтересували б, принаймні не більше, ніж інтересують звичайні, безперечно існуючі, але смішні люди, що до старих літ бавляться маскарадами та містифікаціями. Коли тії духи справді існують, то вони недобрі і не щирі; коли вони все знають, то чому не кажуть просто, без загадок, замилювання очей, при помочі якихсь дурних столиків, мисочок і т. і.? Коли не знають нічого, то чому так просто не признаються: не питайте, люди добрі, бо ми такі самі мудрі, як і ви? коли знають, та невільно їм щиро казати, то чому не мовчать, а кокетують з бідними людьми: а я щось знаю, а тобі не скажу!.. У всякім разі такі, якими вони показуються на сеансах, вони дуже подібні до sellout Masken und Domino 215 банальних маскарадів і мені особисто дуже несимпатичні. По-моєму, так поводитись, як вони, можна порядній людині тільки на 1-го Aprilis \u8212? зрештою, може, у духів інша етика, і я до неї не доросла... Бачите, яка я невдячна,— духи мене протегують перед кимсь, а я так про їх! Отже, побачимо, чи дуже розсердяться.

Я собі подумала, що, може, хтось буде вражений отим, що тут написано? Нехай вибачить, я не хотіла його вразити ні насміятися над його вірою, коли то вже віра. Тільки ж хтось питав, як хтось думає, то хтось мусив щиро сказати, інакше було б негідно нас обох. Правда ж?

Я взагалі давно вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії Віри), а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзиває-ться, як, напр[иклад], страх дзеркал вночі, прикре почуття від темряви і т. і., певне, се якісь спогади фантастичного настрою мого дитинства, але я знаю, що то «пережитки»,— вірю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй «Bergidylle»216 і що йому служили всі найсвітліші душі людські. І з мене тієї віри досить. Той дух може замінити всіх духів, що грають на столиках, бо той дух грає просто на серцях людських

і що може, те творить просто, без містифікацій, і створив він найкращі діла людської штуки через своїх обранців. А що створили спіритичні духи, окрім нападів істеричних? «По ділах їх пізнаємо їх»,— сказано в Євангелії.

Чудний се лист, правда? Се, може, того, що сьогодні «урочистий» день моїх роковин. Сьогодні я скінчила 31 рік. Сей день завжди якось неприємний, бо мимоволі оглядаюсь назад, «на путь минулу» і... зрештою, не варт розводитись на сю тему, бо все одно не поможе.

Тим часом за «високими матеріями» я нічого не сказала про дрібні справи світу сього, а спеціально про мої. Життя моє тут райськи монотонне, так що й описувати нема що. Живу головно сонцем, морем та ще листами. Коли дощ іде, море сиве і листів нема, то я сумна, коли погода і маю добрі звістки, то весела. Цілий січень була чудова погода і листів було багато; в лютому вже не так, хоч все-таки один тиждень (власне остатній) щодо погоди був ідеальний. Поправилась я настільки, що, мепі здавалось би, вже досить, та лікар каже, що треба ще, бо щось там ще не до кіпця вигоїлось в грудях, та мусить вже хутко вигоїтись. Може й правда, що не зовсім ще вигоїлось, бо як трошки застуджусь або роздражнюсь нервово, то зараз мені знов «стінка» стає з правого боку і рипить щось замітио, але остатнього тижня сього ні разу не було. Хтось буде знов здоровий, він вже знає.

Хтось не читав чиєїсь повістки, бо чомусь мені сей рік «Вісника» не прислали, не знаю чому. «Одержима» моя лежить в редакції що ізід грудня, а має чомусь аж в марці друкуватись. Чого лізти до мене, щоб я її скоріш присилала, то не знаю. Хтось тепер нічого не пише, бо лікар йому заборонив — хтось дуже з того не рад, але мусить слухати.

А хтось нехай би таки писав, коли може, то менше б про ті прикрості думав. Ст[оцький] не варт того, щоб на нього стільки енергії ненависті тратити — він мені завжди здавався нещирим і філістром до краю. То правда, що таке «приятельство» подле, але ж філістри звикли справи серця все «практично» рішати, то він, певне, в добрій вірі був, що то «розумна порада», та й годі. Але, звісно, заходити з такими «практичними» (на чужий кошт) людьми не варт.

А хтось у свій час, ще як тільки що цриїхав до Чер-нівець і як бачив ведмедя з кимсь, то думав собі: «Хоч би хтось був і два рази старший од ведмедя, то таки ведмідь його не вартий» ... але хтось тоді не казав того, бо думав, що то комусь буде прикро. Тим часом хтось і тепер так думає і журиться тільки тим, що хтось так мучиться, а якби хтось не мучився, то було б усе добре.

Хтось не знає ще, коли виїде з Італії., Лікар радить лишитись до літа і їхати додому морем, навколо Італії і Греції просто до Одеси, аби зміцнити курацію пробув ванням в чистому морі. Але хтось не знає, чи могтиме так довго лишитись, бо все-таки життя тут досить дороге. І взагалі до літа ще далеко. От якби хтось міг з кимсь так навколо поїхати! А може б і міг? То коштувало б його 200 гульденів.. Тільки, чи не хорував би хтось на морі, ото тільки страшно. А може б і ні,— літом море спокійне. От би славно було!!..

Нехай хтось скаже свЦятій] Анні, що хтось її хоро-шенько і ніжненько просить не хорувати і не тупати дуже і не шпортатись, аби не томитись. В[исоко]п[оважапо-му] таткові мій привіт і бажання здоров’я. Также і брат-тям привіт. Сестриці, і чорненькому, і Могильн[ицькій] посилаю картки на чиєсь ім’я, а хтось буде ласкав передати.

Хтось когось дуже жалує і любить, з охотою і сів би,

і ліг навколо когось, і розважив би ліпше, ніж ті духи (хтось на них eifersiichfcig !), духи не можуть любити, а хтось може і любить.

Хтось

200. ДО Є. Ю. УРИЦЬКОЇ



26 лютого 1902 р. Сан-Ремо

Дуже дякую високошановній пані за спогад і прошу вірити, що мені були дуже милі ті власноручно написані стрічки. Дозволю собі просити, аби Ви, пані, не давали Ользі дуже займатись спіритизмом, бо то небезпечно для первів,— музикою займатись далеко ліпше.

Я дуже рада нагоді виразити свою симпатію до Вас, дорога пані, і прошу й надалі не забувати мене.

З правдивого пошаною і симпатією

Л. Українка

San Remo, 26.11 1902

201. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

5 березня 1902 р. Сан-Ремо 5.1 II 1902, San Remo,

Corso Cavallotti, villa Natalia

Лілея моя лілейная!

Дуже ти впору мені написала, моя Ліліціка! Бо то тепер надто прикро не мати довго звісток від рідних та дорогих людей з того краю, де всі par excellence «під богом ходять». Сьогодні в газетах тривожні звістки з Москви... Коли б ти знала, як то здалека все ще прикріше впливає, ніж зблизька.

/ v Наші було устрої лд мед і «бенефіс», узяли та на цілих три тижні и .замовшш,, ніхто ні слова4! То я вже було просто «до чортаків.» дійшла і такі листи писала, що аж самій топшо, то нарешті вони схаменулись і обізвались. Ну, натурально, тендер і моя досада минула, а то, признаться, я таки була лиха зовсім «не голубим» способом. Ще якби-то в інші часи таке мовчання! Ні, правда ж, не статуїть так робити? Отже., ти так не роби,, а посилай мені «спасенні одкрдтки» частіше.

«Книга» твоя мене зовсім не втомила, адже я і довші книги читаю, навіть італьянські (правда, друковані), і то не томлюся. Взагалі, не треба думати, що я тепер слаба і нещасна. Я тільки часом розкисаю, але пе часто, і не до краю, і ненадовго. Як я тобі в Київ остатній раз писала; то я тоді була дужо montee 217 і більше через те так утомилась, а взагалі я нічого, можу і читати, і писати довгі «книги».

То була «помилка стаїло,»., коли виходило так, ніби я тільки то б.і раджу бути щиріше і т. і., я вважаю, що інші ще більше повинні проявляти ту щирість до тебе. Та мушу признатись, іцо я ще більше «с детства не при-выкла» вдаватись, до них просто,, бо, треба сказати, з усіх дітей мене найменше до того привчали. Отже, я боялась, коли б ще гірше не попсувати справи, вдавшись просто до них. Я ще трошки вмію говорити з пими, але писати на певні теми зовсім їм но вмію, бо ніколи не певна, в яку хвилину настрою влучу, а се, як ти знаєш, в розмовах з ними (надто з мамою) дуже важно. Тоді ж мені найбільше хотілось, щоб ти поїхала до Львова, по можливості, без дрикростів і непорозумінь. І тепер я вважаю, що та подоріж була потрібна. І взагалі здається мені, .що відносини таки якось ліпші стали.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка