«наукова думка»



Сторінка17/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.01 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25

Ти, може, й права, що ми почасти підтримуємо традицію неодвертості з нашими меншими і що треба постаратись ту традицію зруйнувати. Тілька ж у нас то ніколи не виходило навмисне., ніколи не походило з байдужості, а скоріше в надміру discretion218 (принаймі у мене). Все-таки між мною і тобою ся «традиція» досить хутко зникла; з Оксаною діло теж іде па лад — вона мені недавно зовсім «дорослого» і щирого листа написала; не знаю, як

їй сподобалась моя відповідь, але я писала її щиро і без жадних педагогічних штук. Мені шкода Оксаночку, що вона якось так нидіє. При її малоекспансивній і, треба сказати, не дуже альтруїстичній натурі ся обстановка може ще більше заставити її заховатись в собі і пагороїжи-тись проти всіх. Досадно теж, що у них з Дорою такі дурні відносини (хіба, може, тепер поправились?) — ота дрібна пікіровка, безцеремонність в виразах, все то так противно і понижає їх обох. Звісно, Дора ще мала, а все-таки се не найкращий спосіб виховання. До Микося я пробувала «приступатись», але то удавалось тільки проблисками і ненадовго. Та я мало бачила його остатній рік, а воно таке, що коло нього треба довго і неабияк походити. Писати ж він не любить. Зрештою, попробую йому написати, може, що з того вийде.

З Дорою, мені здається, легше буде. Ми й так з нею досить близькі, наскільки то можливо при такій вже дуже великій різниці літ. І взагалі її життя ліпше складається, ніж Оксанине, бо у неї є талан знаходити собі товаришів, а в Оксани його нема. До того ж Оксана нездорова нервами, я в тім певна, бо в неї ненатурально пригнічений настрій... Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили «с дет-ства»!.. Треба думати, що інакше не могли... У всякім разі, се трагедія, про яку вже краще не говорити, бо в т і м ми не поможем.

Ти даремне так боїшся розчарування в тобі твоїх приятелів. Вони самі мають очі і коли дссі не всі розчарувались, то можна думати, що й далі так буде. Чи не краще старатись заслужити чиюсь прихильність, ніж старатись впевнити, що ти не варта її? То ж тільки вносить гіркість і робить враження, мовби ти не хочеш тії прихильності. От, напр[иклад], Квіточка думає, що ти не хотіла посвя-щати його у свої справи і настрої, не хотіла, щоб він жалував тебе, хоч він готов був з дорогою душею. Певне, тому, хто «с детства привык», таки трудно зрозуміти так хутко тих, що «с детства не привыкли». Вони думають, що та «непривычка» не мучить нас, і в тому вони фатально помиляються... Ну, та в сьому трагедії нема, се можна побороти і перемогти, я се знаю з власного досвіду. А то правда твоя, що Квіточку слід би «взяти в руки», страх воно бідне тепер. Ще, як на злість, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі наговорили йому всяких дурниць — може навіть несерйозпо,— і то ще гірше смущає його. Колись тобі розкажу те «для негативного прикладу», яким лікарем не слід бути.

Коли ти статкуєш щодо твого здоров’я, то гаразд, беру свої слова назад або краще зоставляю їх «на всякий слу-чай», коли «аиглийская кошка» заслужить.

Ну, від загальної філософії переходжу до фактів і описів.

* Поправляюсь я тут видимо, товщаю в очах. Окрім трьох днів, коли я була зовсім хвора від мовчання наших (валялась з болем голови і грудей і кашляла), я малася увесь остатній місяць зовсім добре і не кашляла навіть зовсім. Бували маленькі приливи, але пусті і хутко піддавались горчишиикам (вчора один був та й сам пройшов). Повищеиня t° вже й не пам’ятаю коли було. Енергія збільшилась, я вже рідко лягаю (а перше по цілих днях валялась) і вже дуже скучаю без роботи, дурю себе то вишиванням, то читанням, то листами. Хоч в добру погоду (от як тепер) нудота не так-то почувається, дуже вже гарно навколо. Лікар кожний раз знаходить у мене прогрес при вислухуванні. Тепер уже тільки «жесткость дыхания» знаходить, а більш ніяких художеств. Я все не нарадуюсь, що попала не в готель і не в санаторіум, а до Садовських, все-таки маю завжди товариство симпатичних людей (типу наших тіток) і не почуваюся «овцою бес-предельною». У нас тепер живе орловська панночка Anna Федорівна Гассель; її сестра (Катерина) вата медичка першого курсу — чи ти з нею знайома? Сестри Гассель — приятельки нашої кузини Маріанни Драгом[анової]. Чи ти стрічаєш там коли кузину? Інтересно було її «присвоїть» — вона, кажуть, порядна дівчина, не подібна до решти її сім’ї; Анна Фед[орівна] служить мені живим прикладом, як люди поправляються в Сан-Ремо, просто в очах і до непізнання! Отже, і я коли приїду в маї в Бо-ярку, то ти спитаєш: «Ваше ймення, препишная пані?» А я відповім: «Sono una forestiera da San Remo»

Треба знати, що я тепер завзято говорю по-італьян-ськи, і якби тільки не проклята consequenza dei tempi219 (пам’ятаєш consecutio temporum?220), отих всяких passato і trapassato '^то говорила б тоёканкаі. Навіть уже* звикг ла мужчин називати в очі «вона» (Іеі), як т>т вимагає італьянська етикета. Мені же більш©' і більше подобаються італьянір, я зовсім; ве розчарувалась в них, як Людя після подорожі. Збісню, шхш мати діло тільки з отель-ними посіпаками, гідами,, аишкв аріями і т. і., тої можна розчаруватись в кожному народі. А так як я тепер бачу ї буржуа, й інтелігентів, і слуг, і робітників в звичайних обставинах, то вони мені подобаються: яккь вони нр&род-но гречні, і привітні, і веселі. Славні лшдаі£ Тільки могли б трошки більше гігієну хат признавати і шнщ%е білизни на вулиці розвішувати, тоді були, б ідеальним народом. Багато тут і англічан, та щось вони мені з погляду не подобаються (особисто знаю тільки одну, та яічоаго собі): щтивні, носа деруть; жінки _все страх негарні, нагадують вираз якогось юмориста: «при виде англичанки чувству-ется рыбья кость в горле». Росіян тепер тут сила! Не раз лаються на вулиці без сорома, впевняючись, що їх «ника-кая собака не поймет», хоча «собак» таких, як вони самі, тут повно ка кожному кроці. Бувають пресмішнї сцени.

Однак, Лілея лілейная, чи не пора мені кінчати? Он Мартишоковий хлопчик, видно, розумний зроду і знає, що «во многоглаголании несть спасеиия». Кланяйся його мамі від мене і взагалі всім товаришкам, кого я знаю і хто мене знає. А що робить Хом’ячок?

. Бувай здорова, і да благословить бог линовище твоє.

Тобі всі тут кланяються, хто чув про тебе. Цілую тебе міцно і трощки трясу за плечі «з добрості».

Твоя Леся

P. S. М[ихайло] В[асильович] мені писав, спасибі йому. Взагалі ми тепер досить часто переписуємось і дуже добре розуміємо настрої один одного...

Як тобі сподобалась моя «Одержима»?

М[ихайло] В асильович] пише, що ти її читала, «Сто, рукопись читал и содержание оной не одобрил»?..

Лапку твою стискаю.

Леся

15 березня 1902 р. Сан-Ремо 15.III 1902



Дорогая Дориночко!

Ти не дуже сердишся, що я тобі не хутко відповідаю? Але по два листи заразом в один дім писати, то трудно, а папі і мамі треба було де про що хутчій написати, от так і вийшло, що я спізнилася з листом до тебе, хоч моя Гуся і варта дуже скорої відповіді. Але від часу карнавалу не було так-то чогось цікавого до описання. Було тут «утро», що врядили приїжджі росіяни з Ніцци, але таке погане, що ле тільки акторам, а навіть публіці було сором і ніяково дивитись одним на других.,. І програма така, як я не люблю, все якісь уривки, qui n’avaient пі queue пі tete ]. Ми всі дуже жалували, що пішли (нас затяг лікар і одна з актрис, ніяково було не літи), і ми з Иаташею дали урочисте слово перед лицем вічного моря, що більш ми за границею на жадні російські «благоглупости» не підемо, хоч би нас на ретязі тягли.

На mi-careme (середина посту) санремосці сподівались знов карнавальних розривок, але їх перенесли в Бор-дігеру (се маленьке місто коло Сан-Ремо, тепер воно вже так як передмістя, бо злилось віллами і садами з Сан-Ремо). Сьогодні там має бути balaille des Hours, але ми туди не поїдемо, пе хочеться, бо нового нічого не побачимо, а до того ж там, певне, будуть тільки квітки та конфетті, а не буде убраних сагго (возів з гротами, масками і т. і.), як було тут,— без їх уже не так гарно. Тут їздили цілі гори зелені з білим снігом зверху, і кораблі, і хати (кухня, звідки тарілки та городину кидали), і багато від коліс до верху убраних квітками ландо, а в Бор-дігері сього, певне, не буде, бо тільки приїжджі братимуть участь, а італьянцям сьогодні піст (mi-careme уже пропустили). Зрештою, й англічанам «піст»,— вони всі зажурені, що їх військо з Метуеном бури розбили, через те навіть на гонки яхт не ходять, а в самих гонках тільки дві англійські яхти беруть участь, і то, певне, ірландські (ірландці пе журяться англійською бідою). Гопки сі робляться зовсім не так, як я собі думала. Я думала, що всі яхти стають перше в ряд, а потім переганяються наввипередки, тим часом вони всі роблять круги по морю павколо різних значків, і котра більше кругів зробить в призначений час, та виграє. Круги ті широкі і значки поставлені зрідка, так що, з берега дивлячись, здається, іцо яхти так собі плутаються без мети і плану. Але й так воно дуже гарно, коли стільки різних кораблів на парусах (єсть яхти більші від дніпрових пароходів) бігають по морю. З нашої вілли, а надто з мого вікна, все те дуже добре видко. Я налічила 6 великих яхт і 18 менших, а три великі пароходи стоять увесь час напроти нас нерухомо і щовечора наводять світло електричне на Сан-Ремо. Сьогодні ми компанією їздили на один з тих пароходів, великий військовий, що зветься «Dandolo» (по імені одного знаменитого дожа). їхали до нього човном мінут з 20, бо він стоїть досить далеко від берега. Хитало досить нашого човна, але ми всі того не боялись, і ніхто не був хворий, тільки Путя дуже боялася, і плакала, і тре-бувала вертатись з півдороги, а ще нам довго якийсь катер заважав лізти на трап парохода, то вона вже розкричалась, що кинеться в море, потім же, на пароході вже, заявила, що вона не поїде додому, поки не втихне море (сього в марті прийшлось би довго ждать!). Чиста біда була з нею! Моряки сміялись і частували її коньяком «для куражу». Ми оглянули весь пароход, бачили масу гармат, та револьверів, та мітральєз і т. і., аж прикро було дивитись, що стільки-то всього того видумано і нагромаджено, щоб стріляти людей... Взагалі ж пароход гарний, чистий дуже, великий (з трьома поверхами),— я тобі посилаю його портрет, що мені подарували на пароході ті моряки, що нас водили. Назад їдучи, Путя було знов заходилась плакати, але один панич, італьянчик, товариш її по гімназії (тільки вже кінчаючий), так смішно почав удавати, ніби й він плаче, що вона мусила засміятись, а далі й зовсім розвеселилась.

Путя взагалі чималий страхополох, певне, через те, що виросла без товаришів та під крилом у гувернанток. Але тепер вона, може, дедалі набереться одваги, бо вона ж «гімназист». Хоч, зрештою, у них в гімназії і хлопці часто плачуть, се у них в звичаї. Але гімназія у них славна, нема такої казьонщини, як в наших. Надто учитель іта-льянської мови, історії, латині і географії (все в одній особі) такий симпатичний, так просто і вміло обходиться

з учениками, що ми всі, хоч незнайомі з ним, дуже його любимо і завжди помагаємо Путі робити для нього букети (йому ученики часто дарують букети,— інших дарунків він не приймає, та й букети тільки некуповані бере). Звичаї в гімназії дуже прості і вільні, найбільша кара — заборонити на скілька днів приходити в гімназію. Нулі та 1 «з поведения» ставлять часто, але й зачеркують хутко, і ніхто того особливо не боїться, хоч не раз «для годиться» плачуть і просять зачеркнути. Свят тут менше, ніж у нас, але зате, наприклад], позавчора ні з того ні з сього всіх розпустили з 10 г[одини] рано, через те що «сьогодні гонки». Сьогодні, в суботу, директор хотів, щоб замість того пропущеного часу учились по обіді тепер (тут тричі на тиждень учаться ще й по обіді від 4 до 5, одпу годину, а ранішня наука іде ЗѴ2 год[иии], від 8Ѵ2 до 12), але учитель італьянської мови сказав, що нехай директор «ловить», коли хоче, математика, а вігі (італ[ьянець]) на урок не прийде, бо й сам хоче в суботу гуляти. А математик ранком так умовляв одного учепика, що не хтів тихо сидіти: «Та посидьте ж, Корраді, ще півгодинки тихо, а я вже вас сам на гонки поведу, їй-богу, поведу, тільки заспокойтесь». Сей Корраді знаменитий на всю гімназію своїм пустуванням. Путя його хутко в гості до себе запросить, тим часом до неї вже ходять дві товаришки і два товариші, спочатку церемонились, бо тут хлопці з дівчатами не дуже-го товаришують, а тепер звикли і остатнього разу таке виробляли, що Путя потім аж по сходах не могла ходити і в 9 год[ин] спати пішла. Ще тобі колись про їх звичаї иапишу, коли цікаво, а тепер вже годі, лист і так довгий.

Про себе не маю що нового писати, бо я зовсім здорова, як і всі ці остатні дні.

Пиши мені, Гусінько, а я буду відповідати завжди. Цілую міцно твою білу голову, а ти всіх поцілуй.

Твоя Леся

203. ДО В. Д. АЛЕКСАНДРОВОЇ

16 березня 1902 р. Сан-Ремо San Remo, З—16.111 1902

Дорогая Вера Даниловпа!

Ваше письмо я получила сегодня утром... Так это и следовало. Не бойтесь, дорогая, что Вы увеличили мою печаль, нет, ее сегодня ішкто и ничто не могли бы еще увеличить. Я думала, что, собетвешо, годовщииа не долж-иа внушать больше или менызіе печали^ чш всякий дру-гой день после этого страшного события, а между тем нет, все-таки З.ІІІ чувств^ется тяжелее, чем 2 и пр., да, неизмернмо тяжелее. Много-много раз ггроходит в моей памяти все от начала и до конца, от первод минуты зна-комства и до последнего момента нашей жизни вме-сте, по на этом моменте мысль останавлнваеіся настойчиво и дол-го... Вам странным показалось моє выражение, что я «хочу/» помяить; я пѳютараюсь объясянть его, насколько в силах зго сделать при иомощи одних только сдов.

Виддте ли5 у меня до сих пор всякое шспоминание о там связашэ с болью, все равно светлое ли само по себе или мр.ачное., а между тем, когда бывают дни, что я мало вспоминам отвлекаюсь чем-нибудь или меныне чувствую эгу божь, я по^ему-то готова упрекать себя точно в ка-кой-то измене. Отчего ото? Ведь он нросил памяти, а не мучевдш? Он лшбил мой «стюицизм» и не переносил «ма-лодушия». Думая об этом, я начинаю приучать себя думать без боли, уверяя себя, что это малодушие, недостой-ное его памяти, имендо эта болезпенная память,— так было сегодня, но это было еще больнее. Иногда я думаю, что это всегда будет так, и вот гогда я и говорю, что даже при условди отого мучення я х о ч у этой памяти не только потому, что он просил, не только потому, что ина-че я не могу (Вы совершенно нравьт, что я и не могла бы забытъ, если бьі и хотела), но именно сознательно хочу. Ведь если истинная любовь должна быть сознательна, то и память о ней должна быть такою. Разве нет?

Может быть, так больно именно потому, что последние картины особенно врезалдсь в память, а они страшны, да, не только печальны, но страшны, просто не поддаются описанню. Ведь болезпь подчас изменяла его так, как даже самая смерть не изменила, он подчас становился совсем другим, как будто даже чужим. Да, были моменты, которые даже я хотела бы забыть, если бы могла, так они нёвыносимы. А между тем, когда я интенсивно начну думать о нем, я непременно, против воли, и на них останав-ливаюсь, и эю так ужасно, как будто я с ума схожу,— я как-то вдруг теряю ясность мысли, мне почему-то все на-чинает казаться призрачным, и люди, и обстановка, и я сама... вот и теперь так, я даже не уверена, точно ли пишу Вам, а между тем, я же это вижу.,. О, простите, это ужасно,

зачем я это говорю? Да, да, я знаю, это, как часто было, даже беспрерывно, первое время, теперь реже, но все же возвращается...

Нет, не бойтесь, я уже взяла себя в руки и заставила думать нормальнеє. Видите ли, я не всегда такая как сегодня, так жить бьіло бы совершенно невозможно. Я даже бываю иногда весела, чувствую и свои и чужие радости и печали, но вот иногда надвигается вот эта какая-то туча, и тогда все такое странное и страншое. Но это не всегда, нет, не всегда. Вот в эту ночь мне снилось, что он воз-вратился и опять жив, что это я оживила его, что мы вместе живем, но очень больны оба, что ои все в чем-то упрекает меня, сердится, что у меня єсть и другме симпатин, интересы, привязаииости и мысли, кроме заботы о нем: все это так не нахожо на бывшую действитель-ность,— ои ведь никогда пе делал мне таких упреков и не заявлял таких требований, и мне тяжело бьхло видеть его таким. Потом Ваше письмо рассеяло это впечатление, я пошла к морю, вспомнила Ялту, Крым и все, что мы там видели вместе, и я вместе с Вами находила, что такая па-мять может быть светлой. Но над вечер опять мьісли пошли обычным порядком, и вот Вы видели...

Но об э т о м не надо говорить, если даже думается.

Иногда, даже долго-долго, я бываю совершенно нормальна и спокойна, даже бывают очень ясныс, даже счаст-ливые мипуты. Я говорю ото, чтобы Вы знали, что я не всегда так песчастпа, как теперь.

Я, кал^ется, тогда поточно написала о «враждебиости» моих близких. Я не думаю, что они сознательно враждеб-ны к его памяти вообще, только спедиально к м о е й па-мяти о нем, и в этом, м[ожет] б[ыть], невольио виповата отчасти и я сама, т[ак] к[ак] первое время не всегда успе-вала скрыть резкие проявлення моей печали, пугала этим и заставляла жалеть их, зачем допустили меня до этой «жертвы», как опи это называют. Но, конечно, тут не было жертвы,— я же просто сама не могла бы иначе поступить, чем поступила. Некоторые, правда, не только не видят пикакой жертвы, но, напротив, видят эгоизм в том, что я, забывши о других своих обязанностях, о людях, которые мепя любят, поставила па карту своє здо-ровье «ради личного дела»,— может быть, эти больше пра-вы, но я хотела бы знать, сказали бьт они то же самое, если бы это был не друг мой, а муж, брат или отец?

Пожалуй, нет,— а если так, то они не правы, т[ак] к[ак] требуют от меня чего-то сверхчеловеческого.

Впрочем, все это я усмотрела из бегльтх слов, полу-слов и т. д. и, м[ожет] б[ыть], наполовину ошибаюсь. Да и вообще я не думаю, что все мои близкие так относятся, напр[имер], моя сестра, которую Вы знаете, совсем не так относится, она ведь сама его знала и ценит память о нем. Вы правы,— кто его знал, тот не может думать теперь о нем дурно. Но даже и с теми, кто знал, я не могу так говорить, как с Вами теперь, я чувствую, что все-таки его память Вам ближе, чем им. Что касается его теток, то я под конец ближе узнала их, и мы были в хороших отно-шениях, особенно с Соф[ьей] Вас[ильевной], но я все же не очень близка с ними. Раныпе они были слишком не-справедливы ко мне и доставили нам обойм много-много тяжелых минут. Да просто, если бы не они, я прожила бы с ним всю последнюю зиму, а не два месяца только,— они примирились во мне с сиделкой, а не с другом, они почти до последней минуты не верили миє, я это видела. Бог с ними, они слишком песчастпы, чтобы сердиться на них; мне только больио, зачем ему стольно лишних страданий причинено, хотя это уже и копчено совсем. Его отец гораздо больше понимал нас, и если тоже бывал ви-новат против сына, то против меня никогда и ни в чем, да и випу против сына он искупил страданием — не мне судить его.

Если я говорила, что, пожалуй, я покажусь Вам стран-ной и мало симпатичной, то это потому, что много раз встречала у людей, вообще очень умных, хороших, отзьів-чивых, неумение или нежелание понимать такие отноше-ния, о каких я писала Вам; я слышала не раз, как подоб-ную дружбу называли ломаньем, самообманом, чудачест-вом или, в лучшем случае, ненормальностыо; и это говорили не пошляки, а люди, вообще достойные уважения. Впрочем, «особенная» — ото, пожалуй, недалеко от «ненормальною), но это меня не смущает.

Вы его сказали с хорошим чувством, другие говорят почти с враждебным, а мне самой кажется, что если эта «ненормальность» никому не причинила зла и страданий (болезнь и смерть измучили меня, а не самое чувство, ко-торое давало только счастье нам обойм), то она не заслу-живает отрицательного отношения. Мне всегда казалось, что это лучшее чувство, на какое я способна, и я пе стала бы подавлять его в себе, если бы оио явилось в другої! раз. На этот раз я опять «разогиалась», т[ак] к[ак] знаю, что Вас нечего убеждать в этом, мы же с Вами в этом согласны.

По мере писания к Вам я как-то успокоилась и «прояснилась», а то в самом деле было как-то неладно. Вы пе принимайте этого близко к сердцу; я вынослива, и если уж не сломалась до сих пор, то выдержу еще долго. Да, я дажё поправилась теперь очень, особенно за последний месяц, даже кашлять перестала. Климат и природа ве-ликие врачи, особенно море la grande regeneratrice *, оио меня уже не раз спасало.

В следующий раз напишу Вам еще па другие темы, а теперь у ж довольпо. Я уже ио прошу прощення,— видно, иельзя ііеисіфеїшо писать к Вам. До свидапия!

Ваша Л. Косач

204. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

16 березня 1902 р. Сан-Ремо 16.III 1902

Лілея моя!

Спасибі за одкритку, я от теж одписую одкриткою, бо саме тепер багато «одписок» зібралось, то мушу полагодити. Я тепер почуваюся здоровою, ио кашляю і ие риплю. Настрій не завжди добрий, та то вже трудно... Отримала листа від Мані з Китаю, живеться їй пе зле, просить мене в гості, тобі кланяється.

У нас тепер тут гонки яхт, вчора ми їздили оглядати один італьянсышй броненосець. Оце і всі розривки. Наші сьогодні йдуть ще на велосипедні гонки, але я не піду, мене то взагалі не інтересує, а сьогодні я ще й пригнічена— се ж З.ІІІ ст. ст. роковини смерті С[ергія] Костянтиновича], багато спогадів... Ну, бувай здорова та обзивайся одкритками. Цілую тебе міцно.

Твоя Леся

Поцілуй маму, коли вона ще у тебе.

19 березня 1902 р. Сан-Ремо 19.III 1902

Хтось до когось знов озивається! Хтось здоровий і робиться гладкий. Хтось просить когось в гості, щоб потім їхати на Україну морем. Нехай хтось справді про те подумає, бо когось можуть родичі не пустити восени знов їхати, коли він заледве літом додому приїде після півроку життя на чужині. Комусь ще лікарі не дають нічого писати, то хтось і не заробив нічого. Коли хтось хоче, то хтось напише, скільки би могла коштувати така подорож. А до С[ан]-Ремо хтось міг би з п. Трушем доїхати.

Хтось читав чиюсь повість в трьох книжках «Вісника». Комусь подобається, а більше уваг напише згодом в листі.

Хтось когось любить, а родину вітає.

Хтось (татарчаткові па!)

206. ДО О. П. КОСАЧ (матері) і О. П. КОСАЧ (сестри)

19 березня 1902 р. Сан-Ремо 19.111 1902

Любі мої мамочко і Лілея!

Думаю, що ви тепер вкупі, то й пишу обом разом. Листа твого, мамочко, я вчора отримала з описанням київської «гоголіади», та й згадала: «мало, душечка, одного Гоголя»... Але то вже завжди так буває, коли «всякое ды-хание» заходиться «хвалити господа»...

Я дуже рада, що мій план повороту через Грецію не зустрів опозиції у вас, а я чогось боялась, що зустріне. Я ж сей план «давно в уме держу, да только случая под-ходящего не было», а тепер уже случай самый «подходя-щий». За Каїр, далебі, даремне жалувати. Ну, нехай там пані Лев[ицька] поправилась, так і тут же не одна пані поправилась, та й, здається мені, я сама вже можу вважатись викоруваною. Щодо зарази, я таки не можу згодитись: заражаються бацилами, ав мене їх не знайдено при аналізі,— заразитись же слабогрудістю і легким катаром не можна. Мінськ міг мати справді лихий вплив через втому і ті враження, що я там мала, і через те анемія та слабогрудість могли загостритись, але то могло все, одно і дока статись в той період... Не вірити в «гіред-расположение» через те, що воно досі різко не виражав лось, то 'даремне — про «ушютнение» чи там «отек» легких мені говорили ще після першого «витяження», коли мені було 16 літ, та тільки то відносили до наслідків довгого лежання і т. і. Я ж досі мала діло все з хірургами, а вони на такі речі не звикли звертати уваги. А ті болі в грудях, що^ було, тижнями тримали мене в ліжку, щ«-:трді як ми «в стареньком домике налево» жили,, може, то й плеврити були, то хто ж те знав? А кров у мене показувалась і тоді, як ми з Лілею вдвох в Києві жили (ти, Лілея, пам’ятаєш?),, і в Берліні раз, як напав кашель. Та вже здавна я задихаюсь,, ідучи в гору, і розкисаю восени й навесні, і фігура у мене розвита менше Дориної. Хіба ж се .все не ознака «иредрасположеиия»? Тільки того ніхто не боявся, поки не було безпосередньої зарази, а тепер кожний пустяк лякає. .Як же, маночко, в таких речах казати «вірю» чи «не вірю», коли тут можна просто бачити і знати і на основі того доказувати? Та, зрештою, тепер кажуть, що зарази чіпляються тільки там, де є «предрас-положение», інакше всі люди були б заражені при теперішній санітарії та гігієні. Сю тему, однак, можуть ліпше розвити в тому «медичному світі», де ви тепер обертаєтесь, а я, звісно, профан і говорю «по крайнему разумению», може, й даремне.

Тим часом, щоб там воно не було, але тут очевидно минає. Жару вже не буває, кашель дуже рідко і спорадично (се вже два тижні, третій, як зовсім не кашляю), приливи рідко бувають і хутко минають, тільки ще томлюся досить хутко, так що ні ходити багато, ні робити що-небудь довго не можу. Але се, може, я просто розлінувалась та од-викла від нормально роботящого життя, та мені лікар тим часом ще не позволяє робити проб моєї «роботоздатності», а наказує кидати зараз всяку роботу, як тільки почую втому. Треба слухати, хоч се досить марудно, такий режим.

Літературної роботи і заходів у мене через се зовсім нема, отже, й доручати нема що ні в Петербурзі, ні в Москві. Я тепер, як той grillon-cache dans l’herbe fleurie l. Так тільки прошу кланятись знайомим, які єсть у Петербурзі, а в Москві спеціально Кримському мій привіт і всякі complimenti221 (не в російському, а в європейському значенні — compliments les plus sinceres 222)„— та, може, нарешті виясниться справа, чи він отримав мій лист з Сен-Ремо і ще раніше з Буковини. Мені було б приємно, якби Кримський навідався до нас літом (я в іюні, найпізніше в середніх числах, вже напевне буду дома, отже, в Зєл[еному Гаю]).

Ваганову і Рудченкам прошу кланятись, спеціально Пасі, коли вона там.

Розпитайся, мамочко, там, як будеш у «Герцога», про здоров’я панича Шавловського, тут про нього часто розмовляють і журяться, та й справді шкода хлопця. А щодо «герцогства», то й наша ж Оксаночка la duchesse de ko-mor 223, так що нам герцоги зовсім не в дивовижу!

Напишіть мені там удвох хоч картку з Петербурга, бо на лист, певне, не буде часу,— я знаю, що то єсть попасти в Петербург] на 10 днів — самі «конки» душу витягнуть!.. Певне, там у Петербурзі тепер саме паскудство в тій quasi-природі. А тут тепер зовсім блакитний рай. Без білого капелюха і не показуйся, бо голову пропече.

Ну, будьте здорові, мої любі-дві. Треба оце ще один лист написати та й піти на passegiata al mare 224 — море таке гарне сьогодні, що гріх не піти. Цілую міцно вас обох і вітаю всіх будучих «світил», яких знаю. Наші всі вам кланяються.

Ваша Леся

207. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ 21 березня 1902 р. Сан-Ремо 21.III

Бідненька моя товстенька Лідочко!

Ти ж не сердишся, що я знов задержала свою відповідь? Та вже, певне, ти до моїх звичаїв звикла...

Тут життя таки досить монотонне, то так, що день минув, що місяць—«мальность разниці»... Та «разниця» тільки, що стало ще тепліше і всі вже викидають печі з хати. «Сезон» уже минає, англічан на улицях меншає,

скінчилась regate 225 на морі, відбулась остатня bataille des fleurs de la mi-careme 226, італьянці вже до великодня ладяться, а я вже починаю строїти плани повороту додому, хоч то ще не хутко буде, бо аж у маї думаю вирушити звідси. Ще не знаю добре, як їхатиму, може, перше одбіжу в Швейцарію і загляну на Рейн, але то навряд, краще не сідати на два стільці разом, щоб часом не провалитись. Я все-таки a la touriste227 їздити ке можу без риску. Хоч я і дуже поправилась, роблюся навіть гладка і кашель минув, та воно й торік так було в горах, а ледве почала знов київський «режим», то й знов розклеїлась,— мушу се пам’ятати. Тільки у Флоренції й Римі, може, таки буду, коли доктор дасть permis de sejour228, і, може, проживу по неділі в кожному місці, щоб не дуже a la diable оглядати. Через те прошу тебе, коли се тобі не трудно, пришли мені ті інформації (про отелі і т. п.), про які ти згадувала в листі, я хотіла б їх мати «на всякий случай». Ще, звісно, є час на їх, бо ще місяців IV2 я тут пробуду, та як будеш відповідати мені, то не забудь про їх.

Може, і правда твоя, що я не зовсім справедлива була до Пол[ины] Ник[олаевны], то я з охотою беру всі різкі вирази назад. Впрочім, їй самій я ніколи нічого різкого не виражала, і ми з нею тепер в добрих відносинах. Вона оце була з тиждень в Ментоні, а тепер знов тут, здоров’я її так добре, як тільки може бути при її хронічній слабості.

Радочка і мама твоя пишуть мені досить часто, як не листи, то хоч cartes 229. Зимою, як ти, певпе, знаєш, мама твоя часто слабувала, а тепер пише, що поправилась. П[ан] Труш збирається в апрілі в Італію, обіщав одвіда-ти мене тут, от, може, буде компанія мені до Флоренції й Рима. Та щось замовк остатнього часу, може, роздумав.

Ліля сьогодні прислала картку, що зайнята дуже, держить екзамени. Значить, їх інститут ще поки що бог милував, а я, признаться, боялась трохи за цілість Лілиних ребер в сі тривожні часи... Страх прикро отак здалека прислухатись до всяких страшних чуток з Росії, та ще й ті чутки завжди перебрехані наполовину в пресі...

Сьогодні, Лідочко «стаття» моя пе буде дуже довга, бо щось трохи болить голова (взагалі я тепер здорова, а се так щось, не знаю), то не хочу її томити. А від тебе жду хоч «аперстскго» 1 тільки скоренько — правда? Ти ж моя добренька товстенька Лідочка і не захочеш «око за око!» А я твоя «единственная старшая кузина» та ще й pour toute eternite 2.

Леся


P. S. Mille baci е saluti3 тобі і мечкам.

208. ДО В. Д. АЛЕКСАНДРОВОЇ

2 квітня 1902 р. Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, 2.IV 1902

Дорогая Bepa Даниловна!

Я все думаю, не слишком ли тяжелое впечатлеиие про~ извело на Вас моє последнее письмо? Забудьте о нем, дорогая, ведь оно писано все-таки в исключительном настроєний, я не всегда такая уже.

Кроме того, я вообще истеричка и наклонна к траги-ческим настроениям, но мои друзья могут этого не бояться, опасности в этом нет.

Недавно я уже от других причин (много всяких было) опять «вышла из берегов», несколько ночей не спала, по-худела почти на килограмм, да еще как-то угораздилась простудиться, несмотря на идеальную весну, схватила бронхит, да вот и теперь еще кисну с какими-то плеври-ческими болями в груди да спать людям мешаю своим утренним кашлем. А то раньше уж так было хорошо: и кашель совсем прошел, и энергия возобновилась, я начала себя за человека считать. Теперь зато мне приятно, что доктор стал со мною дело начистоту вести и признался, что находит у меня верхушечный процесе в правом легком (затвердение и инфильтрация), ке разрушительный н вполне излечимый, но с которым года два придется повозиться (под страхом обострения опасного), т[о] [єсть] только на лето наведываться домой, а остальное время проводить на юге в соответственной обстановке и режиме.



1 Огляд (зболгарщепе франц. aper^u).— Ред.

2 Навіки (франц.).— Ред.

3 Тисяча поцілунків і привітів (італ.).— Ред.

Я, право, довольна его откровеішостыо, т[ак] к[ак] терпеть не могу неопределенностей и недомолвок и нахожу их вредными для всякого с.колько-нибудь нормального человека. Но домой я еще об этом не писала, лучше па словах скажу, а то на рассто;янии все кажется страш-иее.

G Вами же не знаю еще, когда придется встретитьея, зшитому я пишу Вам эту свою главную новость.' Доктор не может решить, туберкулезный ли это процесе или только катаралыгыйг и находит зто практически неважним, т[ак] к[ак] и лечение и перспективы и в том и в другом случае одинаковы; на всякий случай рекомендовал мне меры предосторожиости, чтобы не заражать других.

Итак, еще два года скиталі>ческой жизни... Что ж, бы-вало и дольше. Жаль мне сѳмыо, ізсе-таки беспркойства и расходов будет за эти два года. А за себя только досадно, что работы настоящей нельзя будет предприиимать, а то пичего, я себя почти не чувствую больиой, иасморк го-раздо тяжелее, чем этот «процесе», это только слово гром-кое. Я даже очень сомневаюсь, так ли я больна, чтобы стоило два года по курортам елоняться, не’ошибка ли это? Еще эту неделіо я несколько похоя^а на больную, все же грудь болит и валяюсь на кушетке (пишу лежа, но оде-тая), а раньше бьтла вполне здорова, как и в преяшие годы не бывала.

Я собираюсь, если какой-нибудь бронхит и т. д. не по-мешает, недель через пять уехать отсюда и, заглянувши во Флоренцию и Рим, отправиться морем из Неаполя в Одес-ѵсу,— этот способ возвращения рекомендован мне доктором как средство укрепления нервов и общего состояяия. Потом месяца три побуду дома на хуторе, да и опять в бе-га... еще не знаю, сюда ли опять или в другое место.

Вы мне пишите и не бойтесь расстроить меня. Эти по-следние дни я как-то очень кротко и тихо настроєна, и, кажется, это надолго,— «трагическая» энергия уже исчер-пана и теперь у меня штиль.

Теперь еще более не предвижу, когда буду в Минске, боюсь, что меня туда не нустят в этом году, хотя мне и тяжела эта мысль.

Не соберетесь ли Вы как-нибудь на Украйну летом? Вот была бы мне радость!

Будьте здоровы. Мой привет Вашему мужу.

Ваша Л. Косач

2 квітня 1902 р. Сан-Ремо 2.IV 1902

Хтось комусь щось нового скаже: 1) що хтось когось любить (то найновіше!), а 2) що хтось та ще хтось таки зможуть восени на море поїхати, бо лікар комусь казав, що хтось може тільки літом побути дома, а з осені мусить таки знов виїхати десь на полуднє, бо хтось не зовсім ще вигоєний і мусить ще два роки триматись добре на осторозі, бо хтось таки має щось (так лікар каже) в правому легкому вгорі і теє щось не може за півроку життя в Італії минути, як того хтось надіявся. То нехай би хтось чорненький ладився так, щоб серпень побути з кимсь на Україні, а вересень в Криму або вересень на Україні, а жовтень у Криму, а потім хтось із кимсь роз’їдуться в різні сторони (хтось не хоче зиму в Криму сидіти, а поїде знов заграницю, в Криму зимою недобре і нудно). Тільки хтось білий не могтиме з кимсь і з татарчатком довше побути в самому Києві, як умовлявся давно, бо як буде літом в Гадячі, то вже йому краще їхати звідти просто у Крим, а не томитись переїздами у Київ та з Києва, а ще, крім того, лікар боронить йому мешкати у великому місті, поки праве легке зовсім загоїться.

Хтось тепер не дуже здоров, бо хорував на бронхіт (сам не знає, де застудився), а тепер має плевричний біль в грудях і не може багато сидіти, тільки трошки (і пише, лежачи на софі, як було не раз в Чернівцях), але гарячки не має, тільки кашель його знов мучить, найбільше ранком. І ще хтось був нервовий, і спати не міг, і напад мав досить прикрий, і схуд на ціле кіло, і нечічо було зовсім, тільки остатні три дні вже нічого, вже спить і не іритується. Нехай хтось за когось не боїться, бо комусь уже ліпше і когось тут доглядають добре.

Комусь чиясь повість подобається, окрім деяких фраз в розмовах, що здаються комусь трохи не селянськими по стилю. Але то хтось потім пагшіпе всі свої уваги, бо тепер невигідно довго писати лежачи, і хтось втомився, бо се не перший лист сьогодні.

Хтось хутко пришле татарчаткові картку, але тепер не має, як одужає зовсім, то пришле, а тепер дякує так за листа.

Хтось хоч трошки слабий, але не бідний, і хтось нехай пе буде бідний. Хтось та ще хтось поїдуть собі на

море та й не будуть бідні. Хтось вітає св[яту] Анну і всю родину, а когось дуже ніжно цілує.

Хтось


P. S. Тільки що отримала чиюсь картку. Нехай хтось присилає нариси — залагоджу радо. Хтось на когось ніколи не гнівається.

210. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

11 квітня 1902 р. Сан-Ремо 11.IV 1902

Giglio d’oro!

Спасибі за повіншування в такій любій формі. Хочеш, поділимо; «найголубішє» мені, а «найзолотіше» тобі, еп notre qualite de blonde et de brune — morales ainsi que physiques l. Я вже киснути більш-менш перестала: бронхіт минув і плевр [ичні] болі теж, кашель малий, ну, катар грудний ще потиху триває, та то, каже лікар, ще довгенька пісня (років на IV2—2), зрештою, катар сам по собі «без осложнений» мене не мучить, бо я його сливе не почуваю (не болить, а тільки щось єсть Еиразно в грудній скрині,— що вона не порожня, се почувається тепер конкретно, а не знається теоретично, як було перше).

Буду тут ще з місяць, а там два тижні в морі (може,

з одскоком иа Рим і Флоренцію), а там скілька день в Одесі, а там скілька день в Києві (може, десь на дачі), а там в Зеленому Гаю, а там... ще не знаю де. Десь мусимо бачитись з тобою конечне.

Твоя Леся

К[оса]чі вже тут. С[адовсь]кі тебе вітають.

211. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

14 квітня 1902 р. Сан-Ремо San Remo, Corso Cavallotti,

villa Natalia. 14.IV 1902

Нехай мій хтосічок дорогий вибачить, що хтось не зараз йому відписав. Хтось був такий, що навіть одразу чиїхсь нарисів не міг прочитати, прочитав другого дня, а

1 Оскільки ми блондинка і брюпетка морально і фізично (франц.).—Ред.

тільки третього (сьогодні) міг написати потрібного супровідного листа до Києва. Сьогодні «нариси» їдуть до Києва, до мами моєї, з моєю рекомендацією і всякими просьбами та вказівками, як їх провести в «Щиевской] стеарине]». Нариси мені сподобались обидва, пе знаю, котрий більше, і ред[акція] «Кпевской старины», коли не буде педанткою, то мусить їх прийняти. Я тільки дозволила собі викреслити олівцем одну фразу, а власне слова, що сказані про хвилі, «що гонять все вдаль, все по дев’ять разом». Як хтось чорненький побачить море, то згодиться з кимсь, що хвилі ніколи ке біжать від берега в даль, то тільки легкі гребінці від берегового вітру можуть рябіти так, наче від берега біжать, а великі справжні хвилі все до берега прибувають, наче здалека звістку несучи, і дуже трудно пізнати, котра з них, власне, дев’я-т а, бо то на просторі не бидно, а тільки вже аж коло самого берега, перед тим, як розбитись, хвиля показує всю свою силу. Хтось не має претензії когось навчати, як треба описувати море, хтось чорненький далеко ліпше опише, коли побачить, але хтось білий дозволив собі вказати фактичпу помилку. Тільки, може, хтось так ие хоче, то нехай напише, можна олівець витерти гумою, а як хтось так хоче, то можна й атраментом перекреслити. Нехай про те напише або моїй мамі, або мені, як йому догідно, а нариси можуть собі їхати тим часом (вже їдуть, бо хтось дав на пошту).

Хоч ведмідь «Сліпця» не зрозумів, то ще то не значить, аби й ніхто не міг зрозуміти. Хтось думає, що зрозумів, а як з р о з у м і в, то видно з того нарису-реп-dant що чут приложепий до листа. Чи т а к? Хтось не міг утриматись, щоб того ие написати, і ліг і не встав, поки не написав. Може, і про меви (по-українськи чайки) щось напише, але но зараз. Тепер уже втомлений і йому взагалі пе слід би писати. Бо хтось був не дуже здоровий, тижнів зо три кис, двома паворотами на велике безсоння хорував, і бронхіт мав і плевричиий біль, і схуд на IіІ4 kilo і змарнів, і став нездалий. Тільки вчора вже виспався і поздоровшав, та й сьогодні вже добре, та й, може, вже буде добре далі.

Хтось ще, може, тут лишиться місяць, бо не хоче додому «вимоклим» їхати, мусить знов поправитись.

А тепер хтось скінчить, бо ще мусить один діловий лист написати зараз, хоч і втомлений вже.

Ой, мій хтось дорогенький! що ж би йому зробити, аби він не такий бідний був? Якби я тепер була щаслива, то мені було б сором за себе, бо хтось (мій хтось) більше вартий сонця, ніж я...

Па! — Комусь «па» і всім, хто мене згадує.

Картку з Шевченківського] вечора отримала. Спасибі всім підписаним, що не забули за мене,— я їх теж вітаю всіх.

212. ДО М. І. ПЛВЛИКА

15 квітня 1902 р. Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti. 15.IV 1902

Шановний друже!

He беріть мені за зле, що я мовчала, я не лежала три тижні, але й здорова не була, все нападали бронхіти, то сухі, то мокрі, мучили безсоння та плевричні болі, а до того і душа, і думка були до краю неспокійні, а далі й змучені через різні справи, про які було б довго, та й пе-цікаво для Вас розказувати. Отже, писати не могла.

Я рада за Вас, що Ваші «добродії» хоч трохи схаменулися, а ще більше рада, що їдете до Соф[ії] — окрім всього іншого, Вам, може, так і на здоров’я ліпше буде, бо там сей сезон найкращий, ще не гарячий, але вже теплий.

Привітайте там від мене Ліду, Івана та Міку. Я й Ліді сього місяця тільки на картку здобулась, але нехай вибачить,— я не писала їй листа, з тих самих причин, що й Вам. Я тепер далеко не завжди в стані писати листи акуратно, і так ще, може, довго потриває (кажуть, я років за два тільки можу вигоїтись зовсім) — будьте вибачні, бо така нерівна психологія властива, здається, всім моїм товаришам по хоробі, певне, вона корениться в фізіології, хоч мені завжди здається, що причини мого настрою зовсім не в тім, що в мене груди болять або кашель мучить, та, певне, то тільки здається. У всякім разі, два остатні дні і я фізично і психічно здаюся собі здоровою цілком (що від чого залежить, не тямлю), так що навіть рука до роботи поривається. Так чи інакше, ми ще поборемось, я ще бачу довгу путь перед собою і думаю, що найгірше для мене вже минуло. Моє серце «горі»,— а Ваше?

Напишу ще до Соф[ії], а тепер боюся розминутися з Вами, та ще до того спішуся. Бувайте здорові, шановний і дорогий друже.

Л. Косач

213. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

27 квітня 1902 р. Сан-Ремо 27.IV 02

Лілеєнько!

Гляди, не «переучись»!

Не пишу тобі листів з економії твого і мого часу: досадно ж тобі було б читати листа, а відповідати одкрит-кою?

Тепер я вже здорова, а то була трошки розкисла. Все то «иервы», кажуть, винні... Тепер тільки втомлена і трошечки схудла, та, думаю, хутко знов погладшаю. Медитую, чи не поїхати в Швейцарію порадитися з тамошніми лікарями «или я больпа, или я здорова», та ще не знаю, як то випаде. А додому таки морем їду, то має мені лерви «настроїти». Пиши маленьке-недовгеє слово! Па!

Леся


214. ДО М. П. КОСАЧА

27 квітня 1902 р. Сан-Ремо 27.IV 02

Любий Миша!

Я тебе, Річі, Анну Іванівну і Queen Mab 230 завжди люблю і щиро вітаю, все рівно сердечно, що в будень, що в свято, так і тепер. Твоя телеграма налякала Мал[анью] Фом[иничну] страх,— вона боїться телегр[ам] з Росії, бо там у неї вдома хворі і взагалі діла неважні. Я було тобі написала листа, але потім подумала, іцо «письма пи-шут только аптекаря», і не послала. Як напишу більш відповідний аптекарським Bedingungen 231, то пошлю. Взагалі писати лінуюся, бо навіть рекомендовані листи пропадають — отже, шкода праці!

Мої бронхіти вже скінчились, забравши мене 1,3 kilo ваги, тепер треба вертати жир знову, а то лікар вилає. Але так почуваюся здоровою і ніщо не болить.

Бувай здоров. Цілую всіх вас.

Леся

215. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ



2 травня 1902 р. Сан-Ремо 2.V 1902

Хтось просить дякувати всім, підписаним на спільній великодній картці, а кождому зокрема пе пише, бо не знає адрес (і зрештою, unter uns sei gesagt *, не має що багато писати!). З тої картки з самими тільки підписами хтось однак цілу картину і сцену вичитав (викомбінував собі).

Хтось читав в «Ділі», що «Відгуки» його вийшли. Рад би їх дістати тут, бо навіть потрібні йому. Коли видавці не мають за що послати, то хтось їм верне за марки, але купувати власну книжку, далебі, встидається! Чей же хтось собі хоч Honoration-exemplar232 заслужив.

Хтось не так щоб дуже здоровий (зле спить і в грудях поскрипує), але і не хворий, от собі так! Ще тижнів

зо два тут побуде, а там вже подумує майнути.

Хтось когось любить.

Хтось

P. S. Хто в Чернівцях зветься «Мотя»? Якась мені Мотя картку прислала, годилось би подякувати, та не знаю кому.



216. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

6, 7 травня 1902 р. Сан-Ремо 6.V 1902

Люба мамочко!

Ото я тепер знов задумалась над своїми подорожами, та ще якось нічого рішучого не видумала. Оте тільки досить виразне для мене, що до Відня мені їхати пе при-ходиться. Тож, бачиш, морська подоріж корисна мені ие тільки еама по собі (лікар радить тижнів два, а то й довше побути на морі), а ще й тим, що скорочує час їзди залізницею. Мені тепер залізниця вадить-такн просто своїм димом, задухою, протягами серед спеки, тіснотою, неспанням, пересадками серед ночі і т. д... Якби можна було і до самого Гадяча водою їхати, то ще було б ліпше. Щодо курації Х-проміннями, то се і тут можна врядити, коли треба,— єсть і заклад для того спеціальний,— та мій лікар вважає, що то спосіб рискований, бо часом він важкі форми вилічує, а початкові часом вперед посуває, що він частіше помагає ярк слабостях костей, а слабості легких — річ взагалі тонша, менше досліджена, то з ними треба обережніше. Єсть і така думка в лікарів, що той спосіб просто індиферентний, що звичайне сонячне проміння ліпше далеко. У всякім разі, жити скілька тижнів у такому великому місті, як Відень, та ще й серед літа (в Берліні вже в апрілі ледве можна було витримати), то се значить рискувати заслабнути ради курації. Я от ще наведу справки, чи пе збирається Нотнагель знов сюди приїхати (він сюди навідується часами), тоді пожду його тут, і то буде найкраще.

Зрештою, не думаю, щоб і «світила» могли мені щось нового сказати, бо в «середину» і вони пе «влізуть», а бацил під мікроскопом не знайдено, пропаснпць, ночного ноту і т. і* признаків туберкульозного процесу кема, то звідки ж вони можуть знати, чи є там тая «моти-лиця», чи нема її? Що ж до «віри», то я досі навчилась вірити тільки в кліматично-гігієнічну курацію (я й до Каїра відношусь непогано, тільки не фанатично) та в хірургію, а всяка терапія для мене річ непевна,

і я, хоч не боюся її, та й не надіюся на неї дуже.

Се дуже добре, коли тобі «зараза» менше страшна, ніж «предрасположение», і я зовсім нічого пе маю проти того, що ти щиро мені говориш про те, як ти дивишся на мій стан,— я взагалі не «мнительиа» і ніяких страшних слів (та й речей) не боюся. Мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не міг нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або пошкодити, а більше ніхто; се я говорю на основі певного досвіду. Хто міг би мене одвернути, щоб я не була з Дорого при її дифтериті? Хто був' би винен, якби я тоді заслабла? Я думаю, ніхто. Так і тепер. Коли вже хто винен, то тільки я сама, отже, тільки мене можна винуватити, але ж тоді ти візьмеш назад те страшне слово «проклинаю»? Правда ж, правда? Я зовсім щиро признаю, що я таки дуже була- винна, завдавши тоді всім стільки турботи (ще й досі не заспокоєної) за мене, та тільки ж я вже й так досить «проклята» тією Мойрою чи як там вона зветься, тая «Лесина богиня»... Ну, та годі вже про сю прикру тему, то все речі минулі.

А тепер я почуваюся добре, і нічого мені остатніми часами не робиться, знов почала ваги набувати, стала добре спати і в грудях нігде не болить, значить, остатні сліди бронхіту зникли.

7. V. Вчора мені перебили писання, закликавши поїхати в гори. Воно й варто було. Такої маси квіток, як там по дорозі в гори, я ще зроду не бачила, всі тини рожами залиті, а червоного маку більше, ніж трави. Не знаю, чому то кажуть, що Італія суха, випалена, я досі її все зеленою бачу, що далі, то все зеленішою. Ти питаєш, чи тут тепло? Тут уже весна кінчається. Але ще не дуже гаряче, отак собі саме добре. Часом дощ переходить (але не часто); вітер от часом обридає, а то був би зовсім «Олімп»...

Ну, я ще хутко напишу, а тепер хочу послати сього листа та піти коло моря повалятись, поки сопце.

Ага, от що: моя нова книжечка віршів («Відгуки») вже вийшла і мені прислана, гарненько видана і в гарній оправі. Тепер вже всі «уліти з’їхались».

Цілую тебе дуже міцно. Лисаветі і гадячапам кланяюся.

Твоя Леся

217. ДО П. А. КОСАЧА

12 травня 1902 р. Сан-Ремо 12.V 1902

Любий папа!

Вчора я ще деякі справки попаводила, так що вже можу визначити точно свої плани. Я таки думаю поїхати в Швейцарію на два тижні, щоб порадитись там з лікарями. Мама помиляється, єсть і там лікарі не гірші віденських, і теоретики і практики, досить відомі в Європі, хоч, може, менше відомі в Росії. Коли мені там те саме скажуть, що тутешній лікар, то тим краще, я вже напевне знатиму свої перспективи на зиму та й восени вже пе буде того періоду нерішучості і надумування, що завжди так томить і мучить всіх. Літо я все-таки думаю дома провести. Тутешній лікар каже, що літо в Полтавщині не може бути небезпечним для мене при тих умовах, які я йому розказала. Може, в швейцарських горах і кращий клімат (але й там в горах тільки з іюля можна жити слабим), тільки ж приїхати звідти додому на осінь було б необачно, а жити без перериву 17г роки за границею, та ще самій, все-таки дуже тяжко, бо я, мушу признатись, і тепер вже дуже скучаю.

Тільки що був у мене доктор, і я ще раз радилася

з ним про свої подорожі. Він мені не радить їхати у Флоренцію й Рим, бо трудно сподіватись, щоб я могла там не втомитись, а втома може зруйнувати багато з того, що здобуто тут. Отже, не поїду. Може, будуть коли щасливіші часи, тоді поїду в Європу туристкою, а тепер уже буду їздити пацієнткою. В Швейцарії теж рекомендується мені в зайві екскурсії не пускатись. З лікарів-світил мій доктор рекомендував мені prof. Sali233 в Берні (більше практик) і prof. Eichhorst’a 234 в Цюріху (теоретик і практик, рівний Нотнагелю по європейській славі),— про сих обох професорів я і раніше чула. Отож поїду і в Берн, і в Цюріх — два тижні часу буде досить для сеї подорожі. А їхати до Нотнагеля у Відень я не хочу — страшно далеко і втомно, до того ж пускатись на море з Трієста до Одеси і дорожче, ніж з Генуї (я се напевне знаю), і менше інтересно (хоч я і не туристка, та все ж, коли можна вибрати щось інтересніше при інших, рівних умовах, то чом же й не вибрати).

Так я виїжджаю звідси 20(7) мая, перший тиждень буду в Берні, другий тиждень в Цюріху (відкинувши по 12 год[ин] дороги туди і звідти), 3 іюня (20 мая ст. ст.) вернуся в Геную і виїду на море, 4-го (я. ст.) буду в Лі-ворно, 6-го в Неаполі, коли там не застряну на тиждень, то 8-го буду в Палермо, 9-го в Мессіні, 11-го в Катаньї, а звідти вже дев’ять днів їзди до Одеси з остановками в Піреї, в Хіосі і в Смірні (або в Салоніках) і в Константинополі, тільки не знаю ще, на які числа прийдуться ті остановки. Вся подоріж морем займе 17 днів. Коли не задержусь в Неаполі, то буду в Одесі 20 (7) іюня, коли задержусь, то — 27-го (14-го), себто на тиждень пізніше, але не інакше, бо пароходи в Одесу виходять тільки раз на тиждень з усіх названих італьянських портів, а більш як на тиждень я не маю права переривати подорожі при білеті прямому (Генуя — Одеса), та й сама не хочу запізнюватись довіпе. Думаю, як не до 15-го, то до 20 іюня (ст. ст.) бути в Києві, а може, просто в Гадячі, не знаю ще як.

Інакше подорожі розміркувати я не могла, бо раніше ніж через тиждень від сьогодні не можу виїхати в Швейцарію (було б холодно, бо там пізня весна сього року), за тиждень там не справлюся без втоми, а пропустивши один вівторок, мені нема чого являтись в Геную раніш другого вівторка, бо тільки в сей день єсть пароход на Одесу.

Втоми за 17 днів на морі я не боюсь, бо пароход мене чогось не томить (досі так було), та, зрештою, то ж мав бути «лікарство». Те «лікарство» буде стоїти 230 франків (їзда і їда в 2-му класі). З другої половини мая на морі мусить бути добре, а тепер вітер хронічний — може, через

З тижні, нарешті, перевіє і заспокоїться.

Якби ти мені послав хоч одкритки в Берн, в Цюріх і в Неаполь, певне, днів 4—5 ідуть листи у всі ці три городи, то се б для мене дуже багато значило. Пиши просто M-lle Larissa Kossatch poste restante бо я ні в Берні, ні в Цюріху нікого знайомих не маю. З Генуї я напишу дальші дати моїх остановок.

Знаєш, любий папочка, я нікого не маю ні претензії, ні охоти перероблювати, але часом думаю, що занадто замовчувати і недоговорювати те, що можна зовсім просто і щиро сказати, теж не слід. От через те часом і пишу на такі теми, де вже нічого реально не можна помогти, от просто так, щоб було легше. Ну, а коли від того тяжче кому-небудь, так я мовчатиму надалі. Я себе' ні в чому обиженою не вважаю, і волі моєї ні ти, ні мама не обмежили, я тільки старалась на всякий случ&й виставити резони, чого я куди їду і чому я так, а не інакше поступаю, бо я ж не вважаю себе недоступною для всякої моральної критики і ніколи не кажу «ндраву моєму не препятствуй», воно правда, що «натуру тяжко одмі-нити», але можна, не одміняючи, здержувати, коли треба. У всякім разі, я дуже рада, що ти так просто віриш мені і здаєшся на мій розум, який там він вже е; я нічого кращого і бажати не можу. Спасибі тобі за все, і я за все тебе міцно цілую, дуже міцно.

Твоя Леся

218. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ 14 травня 1902 р. Сан-Ремо 44.V

Люба Лідочко!

Се я вже збираюсь виїздити з Сан-Ремо. Думаю виїхати 20.V (значить, поки сей лист до тебе дійде, я вже виїду). Не можу сказати, щоб я радикально вигоїлась,— доктор каже, прийдеться ще зими 80 дві по курортах поблукати, поки здобуду гарантію від слабості легких. Не дуже приємна перспектива, але бувають гірші. Все-таки я звідси ще не зараз додому, а перше буду в Швейцарії, попитаю у тамошніх професорів (Eichhorst і др.) провір-ки діагноза, може, й перспектива проясниться. Пробуду в Швейцарії] тижнів два, заїду по дорозі в Женеву (значить, там буду 21), а потім скілька днів буду в Берні, потім в Цюріху, потім вернусь в Геную і поїду морем в Одесу, се довгий шлях (17 днів на пароході), але мені його порадив доктор «для укрепления нервов», та мені се радили ще давно всі лікарі, до яких я вдавалась, коли істерія обридала мені. Та се й правда, що подоріж морем завжди була добрим способом на мої нерви; mal de тег 1 мене ніколи не бере, а їм і сплю я на морі за двох, отже, мушу вдвоє і поправитись проти сухопутного. Воно, властиве, я собі тепер не здаюся хворою: часом кашляну, часом в грудях трошки порипить, томлюся скоріш ніж би слід, а болить в грудях — рідко і то не сильно, нічогісінько надзвичайного не робиться* так що я таки думаю, чи не помиляється мій доктор, знаходячи у мене щось таке, від чого варто два роки лічитися. Восени в Києві я було справді розкисла (і то не до краю), а тут за зиму дуже поправилась, з марта, правда, ото було і бронхіт напав і плевричні болі, та й так деякі моральні прикрості були, то я з місяць знов було кисла, а тепер нічого, знов поправилась — людина як людина. От тільки нерви треба поправити, а то від кожної дурниці безсоння нападає і так різні прикрості.

Дехто з родичів нападається на мене, чого я додому їду, але ж доктор не боронить мені поїхати на літо. У мене ж mal de pays 1 почався і просто таки mal d’en-nui2, як не як, а я ж півроку просиділа на курорті, се хоч кому обридне. Природа тут гарна, а життя все-таки нудне і дуже чуже. Хоч я і в сім’ї, та все-таки не своїй. Відносяться тут до мене прекрасно, але «в гостях добре»..? А зрештою, я, може, взагалі нігде довго сидіти не можу, от мене й тягне геть.

В Рим і в Флоренцію не поїду, доктор не пускає, що втомлюсь і розкисну, се, може, й правда, бо я на втому тепер скора. В Швейцарію я теж не поїхала б навіть ради її краси, настільки мені тепер органічно противні залізниці і втома, зв’язана з ними, але вже мушу, щоб узброї-тись діагнозами віри достойних спеціалістів для моїх спорів з мамою: вона все доказує, що в мене «просто» чахот-ка, а я їй доказую, що ні, так от хочу мати більше авторитетів за собою. Слабогруда я, то правда, але з такою «чахоткою», як у мене, можна сто літ жити, то напевне. І взагалі ich habe zahes Leben, як всі Косачі, і хоч би й зовсім не лічилась, то таки б не хутко пропала, а буду лічитися не для того, аби не згинути (того я так хутко не боюся), а для того, щоб жити людиною, а не «скрипучим деревом, що два віки живе», та обидва без користі.

Може, тобі чи кому в твоїм домі треба що залагодити в Швейцарії], так я з охотою готова, поки там буду (до 1-го іюня нов. ст.). Пиши мені хоч на адресу Кузьми (rue Caroline, 11 3) або в Берн (W. Schitlowski, Ziegler-strasse, 35 4), або в Цюрих poste restante.



1 Ностальґія (франц.) — Ред.

2 Хвороба нудьги (франц.).— Ред.

3 Вулиця Каролін, 11 (франц.).— Ред.

4 В. Житловський, Ціглерштрасе, 35 (нім.).— Ред.

Окрім сих «скучних матерій» про мене, що тобі написати?

Пол[ина] Ник[олаевна] вже поїхала в Київ, вирвавшись від лікарів і від дочки (Ліди), що старались її за поли вдержати в Мерані; не знаю, як їй там тепер в Києві, а тут було досить добре на здоров’я. В Києві ж остатнього часу було холодно і погано, то коли б їй і не завадило часом. У нас тут мовби тепло, але вітер безконечний, часто в якийсь ураган переходить, обрид до краю і нагнав кашель на таких, як я і С°, се якийсь N[ord] 0[st], містраль, чи що... Ну, та перевіє, поки мені на море.

Я мушу кінчати, Лідочко, бо, як завжди перед виїздом, всякий клопіт і листів чимало. Кланяйся приятелю-гостю, нехай вибачить, що не пишу йому окремо, та життя моє монотонне, такі ж і теми для листів — отже, нехай ся «скучная матерія» служить для всіх, хто інтересується мною в вашім домі. Цілую міцно тебе і мечок. Бувай здорова, моя бідненька і [нрзб] ЛідочкаІ

En toute eternit6 твоя Леся

219. ДО БРАТА МИКОСЯ

І СЕСТЕР ОКСАНИ ТА ІСИДОРИ

20 травня 1902 p. С ампір дар єна 20. V 1902

Любії мої!

Се вже їду в Швейцарію. Завтра або позавтрьому напишу. Плани мої всі ті самі, що в листі до папи. Почуваюся здоровою, інакше не поїхала б. Пишіть мені poste restante, бо нудно без звісток від вас. Цілую всіх. Лілі і мамі не пишу, бо не знаю, де вони.

Леся

Лілі таки написала, а мама не любить одкриток, листа ж тепер нема як писати.



Дуже прошу папу дійти ладу з нарисами Кобилянської. Чи їх прийняли в «К[иевскую] ст[арину]»? Автор допитується, а я не знаю.

20 травня 1902 р. Сампірдарена 20.V 1902, Sampierdarena

Лілеєнько!

Може, ти вже й не [в] П[етер]бурзі? Але все одно обізвусь. Се я вже виїхала з С[ан]-Ремо. їду в Берн і в Цюріх радитись з знаменитостями про дальші перспективи курації,4 чи здоров’я. Почуваюся здорового. Але приливи ще бувають і кашель часом з’являється. Лікар в С[ан]-Ремо казав, що треба ще зими зо дві виїздити, а літом можна дома жити. Оце ж я тижнів зо два побуду в Швейцарії] (щоб не гнатись і не томитись), а потім верну в Геную і поїду морем в Одесу (морем їхатиму 17 днів). Буду в Києві між 7—15 ігоня, там не забарюсь і поїду в Зелений] Гай. Отже, через місяць — до побачення, Giglio bel-lissimo! 1 Леся

221. ДО М. ГАНКЕВИЧА

5 червня 1902 р. Середземне море, Статок «Entella», Navigatione пароплав «Ентелла» Gener[ale] Italiana2, 5. VI 1902

Високоповажаний товаришу, посилаю Вам переклад новелки п. Розенбаума. Він просив, щоб йому потім оді-слали сей переклад, як тільки буде вже манускрипт непотрібний в друкарні, бо він хоче поробити зміни в російському] тексті відповідно моїм поправкам в перекладі. Його адреса: United States (America), New York, 171 E. Broadway (East), M. Rosenbaum 3. Будьте ласкаві зробити так, як він просить. Коли б до «Волі» ся новелка не надалась, то автор просить віддати її «Молодій Україні».

Я пошлю Вам ще з дороги дальші переклади з де Амі-чіса. Писатиму на перестанках, а то для друкарів отаке тремтяче писання, певне, не дуже приємне. Та й Вас прошу вибачити мені сю дряпанину, але хочу завтра раненько з Неаполя відправити, бо вже й так спізнила. Хотіла в Швейцарії викінчити, але втома подорожня і всякі клопоти не дали. Оце пишу на морі, доїжджаючи до Неаполя, статок трошки хитає і значно трясе, через те і писання таке хороше. Коли схочете щось написати мені, то хіба



1 Найпрекрасніша лілея! (італ.) — Ред.

2 «Ентелла», Головне судноплавство Італії (італ.).— Ред.

3 Сполучені Штати (Америка), Нью-Йорк, 171 А. Бродвей (Схід), М. Розенбаум (англ.).—Ред.

на таку адресу: Constantinople, Navigatione Generale Ita-liana (C° Florio-Rubatino), bastimento «Entella», L. Kos-satch \par Тим часом моє поважання і привіт.

Л. Українка

222. ДО РОДИНИ КОСАЧІВ

7, 8 череня 1902 р. Палермо Piroscafo «Entella», Navigazione

Generale Italiana, 7.VI 1902, Palermo

Любії мої!

Питала я скрізь листів: і в Генуї, і в Неаполі, і в Палермо, але нігде нічого не отримала. Дуже мені то сумно взагалі, а надто після звісток, що Оксана#недобре почувається. Ну, ще в Генуї і Неаполі я думала, що то я, може, збила тими бернськими сумнівами (чи не зостатись в Швейцарії і т. і.) та що то мені через те не пишуть або знов, що листи розминулись зо мною. Але тепер вже починаю турбуватись. Вже міг би бути лист в відповідь на мій з Цюріха... Може, ще завтра буде. Коли не отримаю нічого і в Катаньї, то пропаде до решти той веселий настрій, з яким я їхала до Неаполя. Я не прошу писати в грецькі порти, бо, кажуть, туди листи ніколи не доходять в свій час, а вже прошу просто в Константинополь писати на адресу парохода (в початку листа). Але таки в Константинополь], не в Одесу, бо то буде занадто довга пауза.

8.VI. Була знов на пошті, дістала листа, але не з Києва... Пожду, значить, до Катаньї — ке хочу думати, що й там не діждусь.

Се вже п’ятий день, що я їду. І, дивна річ, ще нігде не було мені дуже гаряче,— всі кажуть, що тиждень тому назад було б навіть холодно. В Неаполі було якось туманкувато, через те колорит і контури неясні і не такі гарні, як я сподівалась (а може, я вже занадто великого сподівалась!). По-моєму, наприклад], пейзажі Lago Mag-giore235 кращі від неаполітанського; то правда, що я не була, може, в найкращих місцях (Castellamare 236, Sorrento237), а на Везувій і на Капрі де варт було, казали мені, їхати в такий не досить яскравий день; я багато часу потратила на руїни Помпеї, але не жалую, бо то, здається мені, річ єдина в світі і надзвичайно цікава. Ми таки мало стояли в Неаполі (від рана до 5-ї год[ини] по обіді), але, може, то й добре для мене, бо інакше трудно було б утриматись, щоб не бігати і не втомитись. Зрештою, я тепер вже не бігаю стільки, як тоді по дорозі в Сан-Ремо, бо вже навчилась їздити трамваями в незнайомих місцях, та ще, крім того, не ходжу по музеях, так що не томлюся.

Отож я тепер в тій Сіцілії, про яку Жевакіи розказував. Гарна сторона, загальний колорит рожево-золотий, він якось надто гармонізує з маврітапським стилем сливе всіх церков і більших будов у Палермо. Я чогось не сподівалась, що тут такі великі міста, у сій «країні бандитів і вендети». Тим часом сіцілійці (оті «бандити») показуються далеко гречніші і лагідніші від неаполітанців. В Неаполі так шарпають, ловлять за поли і набиваються з усяким поганим дріб’язком, що єдиний спосіб відчепитись, се бігтп, ні на що не дивлячись, махати руками і кричати: «No, no, по lasciami la pace!!» 238 В Палермо зовсім інакше, люди надзвичайно гречні, спитати їх дорогу, то ще й проведуть до самісінького пункту, куди треба, не чіпляються, не лізуть в очі. Тут я і мову розумію, а в Неаполі сливе нічого, такий там діалект. Компанія моряків на нашому пароході всі палермійці; я вже з усіма познайомилась, бо ми обідаємо за table d’hote усі разом — пасажири і паро-ходний персонал; зрештою, пасажирів мало: в 1-му класі ні одного, в 2-му, окрім мене, ще одна молоденька грекиня та двоє росіян (з росіянами мало знаюся, бо якісь несимпатичні) , ще двоє греків в 3-му класі — оце всі, що їдуть далеко, а то бувають італьянці на малі переїзди. Мені зовсім не нудно: розглядаючись на краєвиди (здебільшого ми їдемо ввечері і вночі, а стоїмо вдень до 5— 7-й годин), то знов сплючи (чогось страх багато сплю тут!), якось не завжди навіть маю час і охоту читати, та й до листів щось пе дуже охота бере, отак все більше dol-се far niente 239 займаюсь, лежачи на верхнім помості. І ще дивна річ, скільки їм, а все трошки голодна, у всяку годину можу їсти *— се вже така форма морської хвороби, певне! Відколи на морі, не кашляю зовсім, ніщо пе болить, про безсоння і думати забула! Якби ще не Briefkrank-heitто було б ідеально добре, але вже, видно, па світі не бу)ває нічого ідеального... Мені з думки не сходить Оксана з її істерією, часом така турбота за неї бере, що і сі эолото-рожеві пейзажі темніють. Вже в тисячу раз краще, коли я сама слаба! Ах, та що вже говорити!..

Знов, певне, будете дорікати, що я нічого не вміла описати. Та справді, якось я того в листах не вмію, при-йшлось би хіба дуже довгий лист написати. Нехай уже розкажу, що кому цікаво буде. Хутко побачимось.

Ну, піду потрактую з моряками, щоб одвезли листа на берег, певне, одвезуть, бо ще дві години до відчалу, а ні, то вже завтра в Мессіні відправлю.

Бувайте здорові та пишіть мені і в Константинополь], і в Одесу, на бога! Цілую міцно, міцно всіх.

Ваша Леся

223. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

11 червня 1902 р. Катанья Catania, 11.VI 1902

Люба Лілея, я не поздоровила тебе з іменинами, бо різні стилі календарні збили з толку. Прийми се поздоровлення. Бувай здорова! Спішусь одправити, поки ще не в «Азії». Па!

Твоя Леся

224. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

З липня 1902 р. Гадяч г. Гадяч, Полтавской губ.,

хутор Зеленый Гай, 20.ѴІ 1902

Хтось любий, може, й зовсім уже нагнівався? Бо чиясь карточка застала когось у Києві, а хтось не відписав. Але то хтось був так заморочений у Києві, що навіть і на карточку не міг здобутись. Та ще й утомлений був дуже. Отож хтось як виїхав ще 20 мая (н. ст.) з Сан-Ремо, то тільки 20 іюня (н. ст.) приїхав в Одесу; бо він одбіг у Швейцарію, як хтось знає (via2 Женева, Берн, Цюріх,

1 Хвороба листування (нім.)— Ред.

2 Через (лат.) — Ред.

Люцерн і потім вниз до Генуї через озера і Готарську дорогу), а потім у Генуї пустився на море та й плив

17 день. Набачив усякого дива: і снігові гори, і сині та зелені озера, і Рейнський водопад, і Неапольську затоку

з Везувієм, і мертве місто Помпею (то щось єдине на світі, таки справді), і золотисто-рожеву Сіцілію, і святий Акрополь атенський — престол вічної краси, і білу Канею, і безліч островів самоцвітних — цілий веселий світ, і Смір-ну — місто барвистих тканин, що виткані на взірець самої околиці, і фантастично гарний Константинополь... а поміж усім тим море, ’море і вічна пісня хвиль... Вражень було багато, та чогось не писалось про них, так що я тільки карточки з дороги посилала (половина їх, як тепер бачу, пропала), а то все було то втомлюся від біганини по якому місті, то спати хочеться від колисання на морі, то просто якось dolce far nienle не дає писати. В Одесі були прикрості: суворий огляд на границі, негода і те, що нікого з приятелів не застала вдома. В Києві застала з родини тільки татка (потім над’їхала братова і пробула зі мною три дні), їздила за місто до Драгома-нових (Рада при мені виїхала до Парижа складати іспити з французької мови і літератури, аби мати офіціальний учительський диплом), бачила Черняхівських, Стешенків, Старицьких, Лисенків, Матушевського і Квітку (обидва комусь кланяються), та ще зо два знайомих і Труша теж, зрештою, мало людей, бо в Києві мало хто літом сидить. Татко мені сказав, що чиїсь нариси «Киевская старина» не може умістити, бо під її програму не підходить (татко багато сперечався проти того, але нічого не вдіяв). Досі хтось мусив отримати нариси, бо татко мав їх відправити комусь в день мого виїзду. Дуже мені прикро, що так воно випало, але що вже з ними робити?

У Києві хтось просидів цілий тиждень, хоч думав було спочатку всього два-три дні пробути, отак то за різними справами, то за братовою запізнилась. Але то, може, й ліпше, бо в Зеленому Гаю тільки за день до мого приїзду настала погода, а то все йшли дощі, вогкість і зимно діймали. А хтось і так уже трохи застудився, приїхавши, спочатку на Сирці (у Драгоманових),— то такий собі хутір в лісі, от як і Зелений Гай,— бо там увесь час ішов дощ і спати трапилось у вогкій хаті; а потім дорогою ще трохи простудилась на тих нічних пересіданнях, так що тепер кашляю і горло болить. Але то так собі, невеличка простуда і мусить хутко минути, а взагалі всі кажуть, що я дуже поправилась і поздоровшала, та я й сама те почуваю. Мені в Швейцарії лікарі казали, що мені дуже мало бракує до цілковитого видужання, що вже той процес катаральний, який був, минув, тільки ще деякі сліди лишились, так що треба уникати простуди, виїхати зимою знов десь на полуднє, та вже можна сподіватись, що буду цілком здорова. Дозволили мені працювати (не більше як 6 год[ин] в день, а ввечері не писати і нічого поважного не читати) — €е дуже багато для мене значить, і я певна, .що так я далеко ліпше почуватимусь і фізично, і морально. А роботи маю досить, аби лише сила.

От як поїду знов на зиму, то, може, й Оксаночку візьму, бо вона щось розкисла. Весною було дуже захорувала на нерви (істеричні напади, безсоння і т. ін.)ч, та й тепер ще нездорова, якийсь пригнічений настрій і прикре відношення до всього і до всіх, але все-таки вже йде на поправку. Тільки я гадаю, що ліпше забрати її на зиму, бо я бачу, що їй київське життя не пасує.

Решта яашої родини здорова і добре мається.

Ліля вже тут, покінчила іспити і поправилась на здоров’я, а то теж трохи зимою хорувала. Ліля і всі наші когось вітають. Чекаємо в гості брата, Кривинюка і Квітку, татко теж, певне, на місяць приїде. У нас в новій, недавно збудованій, хатці мешкають Трегубови, а на долині якісь учительки найняли помешкання. Людей чимало, і нудно не буде, але мені бракує хтосічка. Нехай хтось пите, а хтось не буде мовчати. Як там у когось дома? А може б, хтось таки приїхав?

Нехай хтось вибачить за якийсь такий безладний лист, але я ще не оговталась з дороги, та й спішуся, бо страх багато маю листів на черзі. Прошу привітати родину і знайомих.

225. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

16 жовтня 1902 р. Київ Київ, -■ 1902

X

Як мій хтось дорогий може думати, що хтось гнівається на нього? Сам — якийсь, та ще й гніватися мав би?! Хтось отримав обидві карточки від когось у Києві, та не відповів, бо саме збирається виїздити, то має клопоту багато і так якось час розірваний то людьми, то справами. Тепер однак, хоч до виїзду два дні лишилось, маю більше часу вільного, бо вже справ менше. А як чиясь перша картка прийшла, то хтось був дуже розшарпаний, бо ще тоді Оксаночка була дома, та саме радилась з лікарями, що з нею робити,— її нерви за літо не дуже-то поправии лись і нам всім неможливо тяжко було витримати з її нервовими капризами. Отож ми з Лілею бігали до лікарів і вдома старалися все врядити, як вимагали лікарські приписи. Все те забирало часу й енергії багато, бо хтось собі здумати не може, що то за кара божа глядіти ва істеричними та ще розпещеними людьми, ми обидві, я і Ліля, самі вже мало не дійшли до такого або й гіршого стану, як Оксана. Нарешті лікарі порадили їй змінити оточення і виїхати на село в якусь родину, де був би порядок і де сама хвора узнавала б чийсь авторитет. На щастя, її запросила до себе на село наша старша тітка, що, власне, дуже добрий порядок в домі провадить і має авторитет перед Оксаною. Се вже тиждень як Оксана там, і пишуть, що там їй ліпше і що поводиться вона далеко нормальніше. То й гаразд! Хутко по Оксані виїхала Ліля до Петербурга. Бідна, дуже не хтіла їхати на північ! Мала охоту кудись до Австрії на університет вступити, та що ж, коли у Вас чужинок інакше як на госпітанток не приймають і докторату не дають, а без того Лілі не можна було б потім в Росії державні іспити складати. Отож забралося бідне та й поїхало в Петербург],— досі вже там. Не стільки вона відпочила за літо, скільки намучилася, не знаю, чи стане сили й на добру науку та*роботу... Се літо таки дорого нас всіх коштувало (не матеріально, звісно).



Я було думала раніш від сестер виїхати, але зосталася, щоб уже знати щось напевне, як буде, бо все-таки думала, що, може, візьму з собою Оксану (лікарі відрадили брати). А тепер уже випадкові причини затримали. Маю вже паспорта і все на дорогу, отже, в суботу (5— 18.Х) виїду на Львів— Відень, знов до Сан-Ремо на. всю зиму. Не почуваюся тепер слабою, а таки поїду, бо лікарі радять, «для певності» ще й сю зиму перебути в Італії, бо таки мені там значно помогло. Сього року буде не так сумно на чужині жити, бо я вже настільки здорова, що можу працювати. Маю роботу і «для душі», і «для хліба».

т

Власне, «для хліба» писатиму статті у великий російський] журнал «Мир^ божий», статті такого характеру, як я до «Жизни» писала, і платитимуть мені за них по 80 рубл. від аркуша. Тільки писатиму не щомісяця, а може, на два місяці раз, бо воно і втомно було б, та й журнал той не має постійної рубрики критичної, але обіцяв «від часу до часу» охоче приймати мої статті.



От і всі новини про когось білого. А комусь чорненькому скажу, що його «За готар» хутко буде надруковане в «К[иевской] с[тарине]». Хтось те оповідання читав і дуже собі вподобав, а давано було комусь читати рукопис для того, щоб хтось пояснив деякі незрозумілі слова (гуцульські). Отож хтось чорненький має хутко отримати і гроші.

А тепер хтось когось щось просить. Чи не міг би любий хтось виїхати напроти когось днів на два до Львова? Може б, там родичі той час самі справились би. Хтось буде у Львові від неділі до середи, а там рушить до Відня і далі. Хтось би з охотою заїхав до Чернівець, та час і гроші не вистачають, бо треба ще буде у Відні та в Мілані забавити конечне для залагодження справ літературних (з огляду на нову роботу), а що вже й так виїжджаю не рано, то боюся, щоб знов така негода в дорозі не захопила, як торік, коли хтось ледве не застиг від студені у вагоні і приїхав до Сан-Ремо застуджений.

Чи хтось зможе приїхати? Як зможе, то нехай просто приїде і довідається про когось в Товаристві, а як ні, то нехай напише комусь до Товариства (Чарнецького, 26), щоб хтось даремне не ждав.

Комусь дуже прикро, що не може до Чернівець заїхати, але жне може.

Хтось уже далі не пише, бо пора знов до роботи. Але хтось комусь буде в Італії часто-часто писати, хтось побачить.

І хтось когось любить і ніколи на когось не гнівається,

і не гнівався, і не буде гніватись. Хтось кланяється св[ятій] Анні і всій шановній родині, а когось цілує і гладить і так, і так... і ще так...

Хтось


Чорненьку дйтинку хтось цілує і дякує за пам’ять про когось.

23 жовтня 1902 р. Львів 10(23).Х 1902\par Люба мамочко!

Оце ледве вибрала часинку, щоб написати, а то все то люди; то так що-небудь — бігти куди, абощо. Приїхала, звісно, зовсім добре, нічого мені не вкрали і ніяких слу-чаїв не було.

Тут довідалась адреси Кр[ивинюка] (Taborska ul., № З, u Novacek Josa *). Дуже він запрошує мене листами до Праги, та я таки певне не буду, що досить воно вбік. У всякім разі сьогодні виїжджаю до Відня і якщо там так само хутко і дешево справлюсь, як тут, то може, таки буду на день або IV2 У Празі (туди з Відня 6 г[один] їзди Schnellzug’oM), тільки все ж навряд. Була у 0[льги] Ф[едорівни] (гроші віддала). Далеко дуже той дім, аж за містом. Місце гарне і хата нічого собі (я, звісно, суджу по виду, а чи практично збудовано, того не знаю), вони вже там живуть (ul. Poninskiego, 42), ледве устроїлись, в хатах дуже порожньо. 0[льга] Ф[едорівна] не то щоб слаба, але й не робить враження здорової і говорити з нею дуже трудно, через її дражливість і несподіване стрибання з теми на тему. З її чоловіком ми говорили чимало, все в границях гречності, ні до чого, звісно, не договорились. Запевняє, що, незважаючи на критику д е т а л і в, він зостається все таким самим прихильником, як і раніш... Нехай і так, але й на тутешніх людей його виступи остатні роблять таке саме враження, як на нас. Ну, та про се потім, тепер дуже не маю часу.

Я не простудилась і не втомилась, взагалі маюся добре. Бувай здорова. Міцно цілую тебе, і папу, і Кунтю, і

Гусика.


Твоя Леся

227. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

24 жовтня 1902 р. Львів 24.Х 1902

Лілея моя!

Пишу на вокзалі, ждучи поїзда до Відня. Ледве вибралась з Києва, все були перешкоди. Тут вже холодно до-

1 Таборська вул. № 3, у Новачка Йозефа (чеськ.).— Ред.

2 Вул. Понінського, 4 (польськ.).— Ред.

сить, треба спішитись. Позавчора в 3 г[одини] приїхала, сьогодні в 3 г[одини] виїжджаю. У Відні буду недовго, днів 2—3,— як покінчу справи, так і далі. Маю охоту до Праги, і дуже просять, але вже навряд. Будь здорова. Пиши.

Твоя Леся

228. ДО РОДИНИ КОСАЧІВ

2 листопада 1902 р. Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, 2.XI 1902

Любії мої!

Вчора ввечері (в 5 г[один]) приїхала я в С[ан-]Ремо, та вже не могла зараз написати, бо не випав час: поки роз-ложилась, повечеряла і т. і., то вже й спати схотілося з дороги. Та й тепер не писатиму довго, бо ще втома подорожня не минула. Хоч їхала я з чималими остановками, а все-таки поки людина не встановиться на стало, то щирого спокою немає. Як я писала зі Львова, так і виїхала, пробувши тільки один цілий день і дві ночі. Там було холодно і сніг ішов, отже, хотілося скоріш утікати, тим більше що справ не було багато. Бачила я там Богдана Комарова, що вже ходить до Львівського] університету],— постаршав і споважнів так, що я аж не пізнала його. У Відні я жила у брата і братової Кобилянської. Пробула аж чотири дні, бо перший день через втому нікуди не ходила і півдня проспала (дуже тепер тісно в австрійських вагонах, так що спати зовсім неможливо), другого дня була неділя, отже, скрізь все було зачинене, навіть до Nothnagel’a 240 я даром проходилась. В понеділок записалась у Noth[nagel’a], але у чергу не попала, а попала тільки в середу. Nothnagel мені сказав, що я ще не зовсім видужала від катару і що добре роблю, їдучи в S[an]Piemo, бо все одно, певне, прийшлось би зимою виїхати, приписав мені tiocol241 і другі ліки (що звичайне при слабостях в легких приписуються), розказав, де я можу гуляти в S[an]Remo (якраз там, де я живу, на східнім березі), а де ні, і дав записку до мого лікаря з якимись

настав леннями. Отож віденське світило дивиться на мене трохи менш оптимістично (хоч і каже, що я таки можу радикально поправитись), ніж швейцарські. Хто зна, котре 8 них має рацію, а може і всі, бо, може ж, я при виїзді звідси літом була в ліпшому стані, ніж тепер, після дощового, холодного літа і осені та після нервової втоми, на яку ми всі маємо чимале право сього року... Все-таки і Nothfnagel] каже, що стан мого здоров’я нічого собі (passable), тільки що на його ще не можна зовсім впевнятись, а треба таки ще стерегтись.

Справила я у Відні і всі літературні справи, записалась в бібліотеку (будуть сюди посилати книжки за

2 Gfulden’a]1 в місяць з пересилкою на мій щот), запевнила собі посилку безплатну газети «Zeit» 2 (куди мене запрошено співробітницею), була у писательки Delle Grazie 3, ну, словом, все, що треба, справила. Та ще і в Burgthe-atr’i4 на найновішій п’єсі була (буду про неї писати, то слід було піти). В середу рано виїхала з Відня. У Венеції на сей раз не спинялась (проїхала повз неї вночі), в Мілані спинилась на 5 год[ин] (від поїзда до п[оїзда]), щоб записатись в бібліотеці італьянській, і вже нігде там не бігала, нічого не оглядала, бо я вже й так там двічі булаг та й цікавостей там мало. В Генуї переночувала, щоб не в’явитись до Садовських серед ночі та не збивати тривоги, а виїхала вдень і отож у 5 г[одип] вечора була тут. Тут літо ще куди не скінчилось і всі мешканці villa Natalia возяться в саду, копають, садять, поливають. Путя збирається сьогодні купатись в морі, бо гаряче ( + 25°), всі ходять в батистових блузках і солом’яних шляпах. Після віденської мокрості і туману се вдвоє приємно. Взагалі проти Австрії мені Італія, а надто Сан-Ремо, здається «дома»: тут і тепліше, і привітніше і природа, і люди. Всі мене прийняли як рідну. Хата у мене та сама, що й торік, і все по-торішньому.

Всі вам кланяються. Кінчаю, пора. Цілую міцно, міцно всіх!

Леся

Як мається Оксана? Напишіть скоріше.



1 Гульдени (нім.) — Ред.

2 «Час» (нім.).— Ред.

8 Делле Граціє (італ.) — Ред.

4 Міськім театрі (нім.) — Ред.

4 листопада 1902 р. Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, 4.XI 1902

Лілеєнько моя!

Обіцяла я тобі одкритки з дороги посилати, але й того не дотримала. З моєю розтріпаністю то не завжди можна пам’ятати, щоб у свій час купити, написати і відправити одкритку. Розтріпаності помагало ще й те, що страх я була заклопотана увесь час (в дорозі я пробула більш тижня), хотілось як можна скоріше покінчити справи, щоб вибратись з австрійської мокрості, снігодощу і туману. У Львові було холодно, та хоч ясно, там я пробула всього один цілий день (а то ще вечір по приїзді і ранок перед виїздом), там справилась хутко, бо там все близько, при купі. Жила у діда,— він досі не може помиритись, що ти йе хотіла спинитись у нього, як приїздила. Я надіюсь перетягти знов на його сторону дядину, а то добрі приятелі таки чимало попсували їх відносини. Я ж думаю, що нам у львівські сварки нема рації встрявати, бо то здебільшого навіть не принципіальні, так собі «бабські» сперечки. Я трималась «межипартійного» станови-ська, через те всіх бачила і з усіма говорила. Гриць тобі кланявся. Він славний хлопець, і з ним добре мати до діла. Кланявся теж Богдан,— він ще трошки depayse 1 у Львові і при його тихості, певне, ще не хутко попаде в триб життя, але так на вид виріс (не стільки виріс, скільки обріс), що я його таки зовсім не пізнала, зустрівшись. Все-таки не жалує, що подався у Львів. Казав він (та й Люб[ов] Бол[еславівна] мені до Відня писала), що Марга-рита вже одужала (без операції), тільки анемія і нерви дуже її діймають; у Віри вже є другий син. Зрештою, ти про них, певне, знаєш.

У Відні я пробула 4 дні (жила у брата Кобилянської),

бо мала багато справ. Познайомилась де з ким з віденських літератів; попала між співробітники газети «Zeit»; була в театрі на новій п’єсі з артистичного життя ( гарно грали, а п’єса неважна); записалась в бібліотеку, так що мені тепер сюди всякі книжки посилають (тутешні бібліотеки всі дуже нікчемні); купила собі дуже порядний костюм для гуляння за 10 гульденів]; була, нарешті, у Noth-нагеля, і він мені сказав, що я зовсім недаремне їду в Сан-Ремо, бо мені таки ще треба коруватись, і до повної поправки ще, певне, з рік мине. Стан легких passable (нічого собі), але вимагає уваги й обережності. Працювати можна, але теж осторожно (я заміряю працювати не більш 6-й год[ин], з великими паузами, і не ввечері, і не в хаті).

їхала я з Відня з переривами. Спинилась на 5 год[ин] в Мілані (для бібліотечних справ) і на ніч в Генуї, 1.ХІ (нового стилю) була вже в Сан-Ремо. Тут мене прийняли по-рідному і взагалі після митарств подорожніх мені здалось, що се я «додому» приїхала. Я таки дуже рада, що маю тут таке добре пристановисько. Хата у мене торішня (найліпша в домі), надвірних робочих кабінети аж три (над морем, в саду і на найвищім балконі), сього року вони з більшим комфортом уряджені (понапинані брезенти і збудована альтанка, столів у мене три), так що я все могтиму робити надворі. Погода тепер чудова ( + 25° цілий день), я ходжу в літній хламиді (дуже рада, що її взяла), а на вулиці в літній шляпці і в самій сукні. Вчора був трохи вітер, а то всі ці дні не було і сьогодні нема, повітря м’яке, море ледве-ледве гуляє (в п’яти кроках від мене),— все як не може бути.

Почався лічебний триб. Я зважилась, і вийшло, що на З kilo менше важу, ніж до виїзду звідси (мама, значить, даремне казала, що я дома більше поправилась, ніж в Італії). Проте, вислухавши мене, лікар сказав, що в легких нема хрипу, тільки ще певна слабкість дихання, взагалі ж не гірше, навіть ліпше, ніж було весною. Значить, схудла я так собі, не в залежності від легких, та воно, правда, і було таки від чого, помимо легких...

Дорогою від негоди, протягів і найгірше від диму в тунелях напав мене кашель, але тепер вже минає. Зрештою, почуваюся добре і маю енергію, а се найголовніше. До роботи ще навсправжки не бралась, була втомлена з дороги і листів мала багато писати (та й тепер ще маю). Оце на перших порах понаписую-таки листи, а потім буду переважно одкритками відбуватись, бо інакше не ставатиме часу на роботу.

Ну, Ліцику, напиши, як маєшся, чи незгірше заморилася в Петербурзі, ніж дома. Страх досадно, що таке то

бі літо було... Хотіла я дуже заїхати в Прагу, та не випало через негоду і через кружність (прийшлось би ще днів

зо три в Австрії пробути). Може, вже на поворіт. Та то ще далеко.

Будь здорова!

Пиши одкритки, коли часу мало. Цілую тебе міцно, моя рожево-золотая.

Твоя Леея

Тут всі тобі кланяються. Вони всі здорові, садять і поливають і маються незгірше. Тільки у М[аланьи] Ф[оми-ничньг] Митька знов слабий, і вона журиться.

230. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

14 листопада 1902 р. Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, 14.XI 1902

Чи хтось на когось не гнівається, що хтось (натурально, білий) все такий подлий остатніми часами? і не пише і навіть адреси не шле! Нехай хтось дорогий вибачить. Хтось у Львові і в Відні все одно що в котлі кипів, такий був заклопотаний. Як не біг нікуди, то думав, куди ще має бігти і не мав часу нічим іншим зайнятись. Чиясь братова може посвідчити, що то так було. Чийсь брат і братова когось дуже гречно вітали і хтось справді чується їм обов’язаний за їх гостинність, п. Євгенія навіть в орудках помагала комусь, а то дуже багато значило, бо хтось в таких речах сам трохи безпорадний.

Хтось тепер має перед собою стільки всякої і літературної і хатньої роботи, що... аж майже нічого не робить через heilige Furcht1 перед такою масою. А листів-лис-тів... БожЫ

Хтось у Відні справив собі все, що хотів, і бачив, кого хотів, тільки М. Е. Delie Gracie не застав дома, а дуже хотів з нею бачитись, бо то цікава і симпатична пмсателька. Оце згодом напишу до иеї. Був хтось і в професора Nothnagel’a, і той комусь сказав, що хтось таки ще пе зовсім здоровий і мусить пильнуватись, але все ж passable і, певне, за рік.видужає зовсім.

Комусь таки се літо трошки зле випало на нерви та й хтось трохи схуд (на 3 кіло), то тим і менше поправився, ніж би міг. А проте нічого, маю енергію і чуюся не зле, відколи той плевричний біль (пу> тут по приїзді когось 8 тиждень мучив) минув. Правда, що то тут тепер чудово гарно і ясно, і тепло, то сором було б матися зле. Мешкае хтось в тій самій хаті і в тих самих обставинах, що й торік. Товариство те саме, тільки що на місці матері господаря єсть його тітка, а панна, моя торішня сусідка, ще не приїхала. Тепер тут саме цвітуть хризантеми і вряджено їх виставу — я таких гарних ~ще в житті не бачила.

Як же там мені хтось мається? Чи всі здорові в родині? Чи хтось тропіки поліпшив настрій? Що хтось пише? Чи надрукований вже чийсь нарис в «Киевск[ой] старене]»?

От як хтось когось запитаннями засипав! А сам мусить на сей раз не дуже розписуватись, бо таки масу писання перед собою має, а дозволено йому працювати тільки 6 годин на день і то в трьох «ратах». Тільки мій хтось нехай не думає, що комусь уже не буде часу відповідати, як йому напишуть. Вже довше чи коротше, а хтось таки все якесь слово знайде, бо любить когось і хоче з кимсь говорити. Комусь так жаль, так жаль, що когось у Львові не бачив... Нам би таки треба, та й треба, та й ще треба побачитись. Па! Чорненькому хтось хутко пошле картку, тільки от зараз не має, то так здоровить.

Св[ятій] Анні і всій шановній родині мій привіт. А комусь паси[...]

Хтось


231. ДО М. М. КОМАРОВОЇ-СИДОРЕІІКО

16 листопада 1902 р. Сан-Ремо

...Тут і сором було б слабувати, так чудово тут і на землі, і на морі. Сади всіма квітками процвітають, небо синіє, зовсім безхмарне, сонце світить і гріє, як улітку, а море аж вабить — таке хороше. Я оце пишу надворі, на високім балконі, звідки всю затоку і все Сан-Ремо видко, і пальми, і вілли, і нагірні церкви, і всі гори. А господарі мої внизу в саду квітки поливають.

232. ДО В. М. ГИАТЮКА

17 листопада 1902 р. Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corsa Cavallotti, 17.XI 1902

Високоповажаний добродію, ось посилаю обіцяні вірші. Все ніяк не могла зібратись переписати їх. Згодом можу прислати ще, коли треба, а на сей раз, може, й досить?

При такій нагоді запитаюся, чому мені не посилають «Вісника»?

Чи забувають, чи я не заслужила? Як не заслужила, то, може, ще згодом заслужу, а тим часом прошу посилати «в кредіт». Буду жити, буду працювати, то відплачуся, а як ні, то — «остави нам долги наша, якоже и мы оставляєм должником нашим»...

Прошу передати мою велику подяку проф. Грушев-ському за прислану книжку.

Мій привіт редакції і адміністрації. Бувайте здорові!

З поважанням

Л. Українка

233. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

8 грудня 1902 р. Сан-Ремо З.Х11 1902

Giglio miol

Я здорова і благополучна, але теж зайнята, через те оце пишу картку. Тут тепло, страх. Я вже погладшала сливе на kilo. Addio е tanti saluti242.

Леся


234. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

17 грудня 1902 р. Сан-Ремо 17.ХІІ

Giglio carissimo! 243

Писатиму хутко, а тепер саме кінчаю статтю для «М[и-ра] бож[ьего]», то ніколи. Оксані написала. Радуюсь за неї дуже, тільки боюсь, коли б її знов не затягло в Київ (мама тепер в Запрудді) — се було б ще зарані! Ну, та, може, тьотя надоумить поберегтись ще. Оксану сподіваюсь в гості і запрошую.

Я здорова і стережусь. Васі е saluti244.

Твоя Леся

23 грудня 1902 р. Сан-Ремо 23.ХІІ 1902

Cher Maitrel

Відсилаю Вам з подякою позичені книжки, бо вже ско-ристала з них,— саме оце викінчила статтю про Коноп-ніцьку до «Мира божьего» (ad panem et aquam 1 робота). Тепер який час можу собі дати спокій з російщиною та писатиму щось ad animae salutem 2. Взагалі за роботою діло не стало, коби здоров’я, а воно в остатні дні взяло та й схибило трохи. Ну, та поправиться!

В яку Ви сумну струну вдарили в своєму «З дневни-ка»!.. Мала я навіть охоту щось Вам з того поводу написати та вже дам спокій, бо, може, Вам і не дуже потрібні мої «відгуки»...

Будьте здорові з європейськими святами. Щирий привіт всій Вашій родині.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка