«наукова думка»



Сторінка18/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.01 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25
Л. У.

236. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

29 грудня 1902 р. Сан-Ремо 29.ХІІ 1902

Лільчику мій дорогий!

Оце ж я таки листа тобі пишу, а то що ж усе одкрит-ки! Се я, звісно, не для того кажу, щоб ти не мала мені одкриток посилати, ні, як не маєш часу, то краще не томися листами, а піди погуляй. Я ж не то що абсолютно, а тільки релятивно не мала часу — винен був «6-годинний робочий день», якого я старалась дотримуватись і хотіла помістити в нього всю щоденну писанину, з листами у compris 3 та з найтруднішим читанням (діловим). А чому вийшло так, що я деяким менше близьким людям писала, а тобі ні? Тому, що тобі все хотілось якось «настояще» написати, а як прихапцем, то, здавалось, уже все одно, що хватаний лист, що одкритка.

Се хутко два місяці, як я тут. Перших тижнів два більш того що невиразно прокалатались, без замітної роботи, тільки з прелімінаріями її в формі читання. Далі я взялась до писання, далі надійшло трохи редагування, далі



1 Для хліба і води (лат.).-^ед.

2 Для спасіння душі (лат.)^- Ред.

3 Включно (франц.)Ред.

прийшов лист від «Мира божьего» з замовленням юбілей-ної статті про Конопніцьку, от я і взялась до тої статті, а для неї прийшлось перекласти масу віршів (з польського дуже трудно і неприємно перекладати!) і робота зайняла тижнів три і розтяглась на 50 стор. великого формату, а ще посеред роботи я було трошки розкисла (не з причини роботи, а з іншої, більш натуральної і незмінної), то про-калатала скілька день, так і не мала охоти навіть листів писати. Скінчивши статтю, справила всякі посилки до біб -ліотек з замовленнями нових матеріалів до моєї статті in spe про поетесу Делле Граціє, поперечитувала всякі «за-леглості» (у мене за час наглого писання нагромадилось маса всякого матеріалу, що конче слід було перечитати), понаписувала деякі листи, та й досі ще пишу (зрештою, переписка.— се ж робота данаїд!). А се маю знов писати дещо до австрійських, земляцьких і німецьких журналів, так всякі замітки, та ще коли дасть біг вмоститись, то, може, й в італьянську пресу попаду. Тільки все це в границях 6-ти го[дин] в день, далебі! Далі писатиму менше, але мені важно «положити лапки» в ті журнали, куди мене просили або куди я сама впросилась. Чим більше поважних журналів стоятиме в моєму «формулярі» професіональному, тим легше буде мені надалі здобути собі повсякчас літературний зарібок (a propos, що з тими перекладами для фірми Малих?}, а я маю причини дедалі все більш ним інтересуватись, бо таки матеріальна незалежність єсть одна з поважних підвалин моральної незалежності. Та, крім сих матеріальних «видов», я маю ще й інші і через те «кладу лапки» не абикуди, а тільки на чисті місця, де мої лапки не тільки мені самій послужити мають. Воно таки погано, що укр[аїнський] літератор не може «в своїй хаті» ні шеляга заробити, і се справжній наш хрест — оте оббивання чужих порогів, ще ж слава богу, що я маю як перебирати та вибирати, а інші, то й в калюжу сідають, бо так мусять.

Мені досадно страх, що я все не скінчу своєї літньої роботи. Але я таки працюю і над нею, а се тепер, поки знов статтю до «М[ира] б[ожьего]» почну, може, таки викінчу її. •

Ти не бійся, що я перетомлюся. Я з норми не виходжу, та й лікар потачки не дає, он знов риб’ячим жиром заливає та tiocol’eM засипає, бодай його! І, зрештою, не можна рік у рік по-санаторськи бездільно жити, а треба навчатись «бути здоровою в умовах нормальних», себто в умовах не лежня, а людини. Так? Бо, звикнувши занадто бути лежнем, можна справді дійти до такого, що потім уже найменша робота буде шкодити.

Отримала вчора і я листа від Оксаночки, першого, відколи я тут. Мій лист до неї або розминувся, або пропав, бо вона скаржиться, що я не пишу їй (я їй, власне, двічі писала), і думає, чи не серджусь я3 просить забути «те все* що було літом», і вірити, що вона всіх нас любить. Натурально, я їй зараз написала, що і не сердилась, і не серджусь, а тільки рада за неї і за всіх і Т. і. Кличу її до себе в гості. Вона, можо, й приїде, бо і папа, і мама писали, що не від того, аби вона поїхала з т[ьотею] Єлею і в Мюнхен, і до мене. Тільки псе ж мав що бути «обсуждение вопроса», той фатальний період для нервів всеї нашої родини, що конечне мусить отруїти кожному з нас його най-щиріші бажання і радість від сповнення їх. Наскільки я хотіла, щоб Оксана їхала в Запруддя, настільки я тепер не рада, що вона їде на свята в Київ (боюсь, що не тільки на свята, а вже аж до виїзду за границю — коли він ще вийде з усіх тих «обсуждений»). Я писала і папі свою думку, і самій Оксані, і мамі, та, певне, то так само не матиме впливу, як і твої листи до їх. Оксана згадує в листі до мене, що ти противишся сій її подорожі до Києва, але що вона «не може не їхати» (kurz und gut! !), що хотіла, правда, остатись на ггерші дні свят в Запрудді рада ялинки для замрудських дітей, але мама (вона ж була в Запрудді) «обидилась» за такий замір, отже, «не варт сваритись із-за пустяків», і Оксана вже поїде празнику-вати в Київ. «Історія нас учить, що вона нічого не учить!..» Знов ті самі «обиди», замість нормального відношення до здоров’я і волі своєї дитини! Знов, значить, будуть і ті самі «обсуждения» з вимотуванням жил обо-юдним, і всякі інші контраданси, а нерви, тільки що сяк-так наладжені,— кріпись! І тут же мама пише мені, що хоч вона несказанно рада за поправку Оксани (вона не могла не признати, що Оксана в Запрудді поправилась до непізнання!), але що вона «Хома невірний» і боїться за тривкість поправки. Раніш мама писала, що в Київ Оксану «тягти» не буде, тепер пише, що Оксана туди «сама хоче», але про свою «обиду» примовчала. О sancta --)г)

1 Коротко і ясно! (нім.) — Ред.

hysteria! 1 І так робиться жаль при сьому всьому і тих, кого ніяка істерія не навчає, і тих, на кому вона окошає-ться. І чуєш своє безсилля що-небудь в сьому помогти. Ну, що, справді, ми з тобою можемо з далекого краю помогти, коли і зблизька приходилось мало не кров’ю своєю здобувати найпростіші речі для тії ж Оксани, коли і зблизька нам казали: «Не мішайтесь!..» Ще злить мене сей культ празникування, все одно як культ вінчання у людей, що нібито не вірять в те, во ім’я чого установлені і свята, і обряди. Далебі, я сумніваюсь, чи то щире те невір’я і те вільнодумство, бо, щоб не щадить нервів своєї дитини для якихось «культурных переживаний», я того не розумію, в мою логіку то не поміщається.

Властиве, що про се й говорити, коли все одно не по-можеться, та так уже на серці накипіло, що невидержка!

Мама писала мені пару разів (взагалі мені рідко пишуть з дому, а перший місяць і зовсім не озивались) листи з добрим настроєм і врівноважені, одно було мені прикро, що раз у мами пробилось якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні. Воно, власне, було замітне вже й в остатні дні перед моїм виїздом, уже тоді у мами був неприємно холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т. п. «симптоми», либонь, добре знайомі тобі. Се вже, я бачу, починається «ревность материнська», але все одно, може, тій ревності буде далі ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити. Тільки все-таки се прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи симпатія, чи любов не могла досі обійтись без сеї отрутної ревності, чи що воно таке, з боку мами, ї властиве ж Кльоня як єсть нічим не завинив против мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував, та й потім, коли вже факти значно розбили ту ідеалізацію, то він завжди відносився з повагою і без найменшої прикрості.

Чи пише тобі Кльоня?

Мені він часто пише. Справи його в Тифлісі пішли дуже неважно, і йому знов приходиться дуже задумуватись про той «хліб насущний»., та добре, що здоров’я все немов трохи ліпше. Має він жаль до всеї нашої компанії в Києві, головно до Ради, Дори і Макс[има] Ів[ановича], що ні одно з них не провело його навіть на вокзал при виїзді і взагалі нічим не проявило якогось почуття перед такою справді «безсрочною» розлукою. Признаться, і на мою думку се «дерев’яно» з їх боку, невже ж таки нікому з наших і з Драгом[анових] не було часу хоч на вокзал напикнути, щоб провести приятеля (вони ж з ним ще й на «ти», Рада, і Дора, і М[аксим] Ів[анович]), коли він їде «на погибельний Кавказ»? Правда ж, ти б так не зробила? Я, напр [иклад], не розумію, як би я, бувши здорового, не провела Михаля або Френкеля, не відповідала на їх листи і взагалі «закинула гадку за грядку», раз вони з’їхали з моїх очей. Словом — «не статуїть» і навіть «середам»!..

Оце я пишу, а надворі світопреставлення — цілий день буря грає і дощ лупить! А так же було славно досі! Ну, та мусить же зима якось обізватись і на Рів’єрі, адже кругом сніги і всяке лихо, а в нас тут сади різним цвітом процвітають.

Я взагалі здорова і, головно, далеко енергічніша, ніж торік і ніж літом була, раз тільки три дні бронхіт був та нерви були трохи покапризували, коли-не-коли кашель обзивався, але так нічого особливого, і тепер я маюся добре. Лікар знаходить, що легке моє статкує, що тільки «дыхание слабее в правом легком, чем в левом, но хрипов нет, инфильтрации уже не замечается», взагалі що против торішнього багато ліпше. А все-таки тримає мене під ферулою. Що то якби він бачив мої літні «уклонения от спокойного образа жизни»,— як він своїм сукняним стилем виражається!..

Тут у нас гості: приїхав брат Садовського на поправку, «козерог-козерожейший», як називають його Наташа і Путя за його вдачу «з затоном», або, як сказали б у Ко-лодяжні, «здракувату». Але так він нічого собі чоловічина і проти чужих затону не показує. Пробуде тут 4 місяці. Наїхало в Сан-Ремо ще скілька землячок чернігівських і київських, та все люди розкислені, бо слабі, сливе всі лежать та дихають. Мал[анья] Фом[иничпа] все їх одвідуе і, певне, скінчить тим, що сама заслабне, бо не вважає ні на яку втому, недомагання, негоду, а все бігає по отелях, де «страждущие и обремепенные». Наташа теж бігає, але менше, бо її чоловік теж трохи розкис, відколи негода (він завжди так).

А тепер знаєш що? Пора скінчити та ще на другий раз лишити. Коли не буде трудно, то напиши мені, Giglio шіо, що нового в твоїх планах? Коли б ти не морилась так роботою,— я вже боюсь за тебе, цур і тій науції Цілую тебе.

. . Леся

Мій Лільчик золотий, і рожевий, і іскристий. Так!

Привітай від мене спільних знайомих. Сад[овські] тобі кланяються.

237. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

ЗО грудня 1902 р. Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, 30.XII 1902

Мій хтосічок дорогий що про мене думає? Нехай не думає нічого лихого. Хтось був дуже зайнятий, писав статтю до російського] журналу (для зарібку) про поезії М. Конопніцької, спішився, щоб не спізнитись, і не мав вільного часу на справжні листи. Потім був трошки хорий, маленький бронхіт вчепився, тепер вже минув, тільки хтось ще кашляє, але вже не болить і гарячки немає, то, отже, здоров. Поки не видужав, не хотів писати, бо неприємно під таким враженням. А до того мав трохи ділової та іншої наглої кореспонденції, що зібралась, як «проценти» на довг, за час писання статті (за 2і/% тижні). Хтось же знає, як хтось листи хронічно пише, і все їх винен, і ніяк не одпишеться. І тепер, натурально, має досить того писання в перспективі, але таки сьогодні комусь напише. Чорненькій дитинці хотів картку послати, але не мав картки, а до міста вже давно не ходив,— тут досить далеко від нас до склепів,— сусіди ж мої все люди або хорі, або зайняті коло хорих, то їм не дуже вигідно робити мої орудки. Але, може, сьогодні піду сама, тоді пошлю якесь «море».

До мене ніхто не писав про фотографію для карток, і то мені все-таки дивно, що вже моя «особа» десь в «збірці», а я про те й не знала б, якби хтось не написав. Се не дуже-то чічо з боку «збирачів», я тільки не знаю, хто вони такі, а то б дала їм догану, хоч воно вже тепер запізно для якихсь практичних наслідків.

Якось я читала в «Ділі» про депутацію чернівецьких русинів (в ній і наші спільні знайомі були) до о. Вороб-кевича з нагоди дарування йому цісарського ордера. Може, воно на австрійські звичаї інакше виходить, але нам, українцям з Росії, то дуже чудною і навіть прикрою здається така kaiserlich-koniglich-patriotisch-ruthenische Demonstration бо в скільки-небудь ліберальній пресі у кас навіть не споминають про всякі офіціальні «поступки» пи-сателів, та, правда, що у нас порядні писателі не дуже-то й отримують ордери. Та, здається мені, і австрійським] українцям нема чого так уже тішитись, аж до урочистого святкування, коли те правительство, що, властиве, за ніщо їх має, кине якийсь там ордерчик «з ласки на потіху». Нехай би ще старіші ходили з такими депутаціями, то ще розумію, бо вони все ж виховані в дусі c[esarsko]-k[r6-lewskim}, а молодші, коли хотіли поздоровити і потішити старого і хорого поета, то могли знайти до того тисячу інших нагод, більше людських, а менше бюрократських. При нагоді хтось може чиюсь думку переказати Сімовичеві, що репрезентував «Молоду Україну» при тій урочистості. У всякім разі, молода Україна (не товариство, а покоління) по тім боці кордону не прилучилась би душею до такої урочистості, за се ручу.

Я не знаю, чи «К[иевская] старина» вже видрукувала чиєсь «За готар»,— перед моїм виїздом обіцяли видрукувати в найближчім числі, але я тут «К[иевской] ст[ариньф> не бачу, а з дому мені про те не написали. Чую, що в «К[иевской] ст[арине]» була «критика» на когось (чорненького), на Кримського і Хоткевича, яко на «декадентів». Мені обіцяють ту критику прислати сюди. Має бути що.сь не конче мудре. Моя мама збирається щось відповідати в чиюсь оборону, а може, і хтось (білий) щось напише.

Хтось пише тепер чимало всякого, бо йому позволеио більше працювати, ніж торік, тільки все хтось жалує, що не має стільки сили, як нормальні люди, а то б хтось так нагострив перо, що аж! Хтось послав скілька поезій до «Вісника», а не знає, коли умістять. Чи хтось не пише до віденської «Zeit»? А хтось, може, буде там писати, бо вже запрошений, тільки комусь тяжко по-німецьки писати. Хтось, якби міг, розірвався б па кавалки, стільки йому треба на всі боки писати.

Як же там мій хтосічок, мій чорненький живе? Чи не дуже він гризеться? Нехай пе журиться, нехай не буде



1 Цісарсько-королівсько-патріотично-рутенська демонстрація (нім.).— Ред.

бідний. Хтось когось дуже хотів би забрати з собою на Україну, як буде вертати звідси. Хтось, певне, не буде тепер вертати морем, бо хоче на поворіт до Мюнхена і до Праги вступити і когось побачити як не в Чернівцях, то у Львові.

Хтось сього року дуже не хотів до Італії їхати, але тепер йому тут не зле, навіть легше жити, як торік, може, тому, що більше роботи має, а може, й тому, що хтось тут уже до людей і до хати звик за минулу зиму. Таки хтось, як приїхав до Сан-Ремо після подорожньої поневірки, то так, як би до родини. І таки море хтось любить. Коли б хтось бачив, що сьогодні діється на морі: хвилі так скачуть, що аж страшно дивитись, а гримають, як на баталії, тим часом сонце світить і гріє і вітру нема. Се воно так після вчорашньої зливи розсердилось. Ой, якби хтось бачив!..

То тільки зле, що так ся сторона далеко від всіх, кого хтось любить. Ще від когось чорненького найближче, а є в мене такі приятелі, що до них по 9 днів мої листи йдуть. От, наприклад], Квітка (хтось його пам’ятає?) заїхав аж на Кавказ на службу, а то зовсім півсвіту від Сан-Ремо. До Лілі теж у Петербург півсвіту в другім напрямі. Се так прикро. Але ще добре, що тим часом ні з ким нічого лихого не робиться, то ще далечінь не так лякає. Наша Оксана одужала, пише, що вже має добрий настрій і вибирається до мене в гості. То вже комусь один камінь з серця скотився. Ліля страшно працює і мало до когось пише, з дому теж рідко пишуть, але недавно мала звістку, що всі здорові.

Хтось би так хотів до когось часто-часто писати, а чому не пише? от так часом і сам не тямить чому, бо хтось... якийсь!

Хтось здоровить св[яту] Анну з родиною і бажає веселих свят. А комусь, комусь так [...]

Хтось

238. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)



Осінь 1902 р. Сан Ремо

(Сей листок aparte, для тебе тільки).

Хвалю тебе, Лілея моя славная, що ти не ставиш всього на карту для любові. Мені дивно, що т[ьотя] Єля міряє любов таким надзвичайним аршином 245, я думала, що і в неї аршин наш. Взагалі вона мене тепер де в чому здивувала, та про се колись потім, не так се важно. Тільки ж не вважай ти так занадто і на всі окодачності, бо знов же й у «жінок Косач» не раз буває, що вони приносять жертви таким людям або й околичностям, що зовсім того не варті. Не раз буває, що ми щадимо ті кошти, яких все одно ощадити не можемо і вони йдуть на справи, ще менше важні, ніж наші; не раз ми, щоб не зачепити чийого занадто дражливого почуття, ріжемо собі душу і завдаємо серцю повік незагойні рани. Але ж се вже «само-сожигание» і до нього допускатись не слід. Коли ти щаслива і маєш у всьому удачу, то не ображай своєї долі, не відпихай її дарунків, не марнуй їх. Що ти не переводишся до Львівського університету], се, звісно, так і слід, бо тепер українцям ганьба вступати до нього. Що М[ихайло] В[асильович] не їде до Києва, то теж розумно, бо міг би зруйнувати ледве-ледве налагоджену справу своєї загра-ничної науки. Але чому тобі не поїхати в гості до нього, то вже я не знаю. Вже ж од того нічого не завалиться і не пропаде, ні матеріально, ні морально. Се, звісно, ваше спільне діло, а не моє, тільки ж коли ви говорите зо мною на сі теми, то й я вимовляю свою думку. Trop de raison devient irraisonnable l.

Взагалі, я, певне, менше розсудлива від тебе: я не завжди тямлю, «за що і через що я кого люблю», при-наймі, часто буває, що за те саме я одного люблю, а другого ні люблю, ні не люблю. Здається, я тільки те напевно знаю, за що я кого перестаю любити. Часто, люблячи когось, я думаю: якби він був отакий і такий, вчинив те і те, то я б його не любила (і се напевне), але якби хто інший мав усі ті добрі прикмети, що сей, то чи я б того іншого любила? не знаю... навряд. На мою думку, в кожному почутті єсть іще щось недослідиме, un je пе sais quoi2, і то, власне, теє «щось» дає барву цілому почуттю. І тут «чад» ні до чого. Напр[иклад], тебе я безперечно люблю без чаду і Мишу теж (братерське почуття, кажуть, найчистіше в світі), я стрічала людей, об’єктивно говорячи, не гірших од вас, чому ж я їх не любила більше од вас?

Не знаю і, скажу правду, знати не домагаюсь. Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості не знав, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю — любов’ю!

Я не стою за абсолютну правду такої «теорії любові»,

з мене взагалі кепський теоретик, але ж «кожний Іван Іванович має свою філософію», то нехай і в мене буде своя...

Коли ти пересердилась на Мишу, то добре, але я ще не пересердилась на нього за тебе (за других взагалі трудніше прощати, ніж за себе,— правда?). Я не розумію його поводіння в сій справі. Видно, справді «історія нас учить, що вона нічого не учить» — се власне я бачу на Миші і Шурі. Кому-кому, а їм би не випадало дивитись на все Familienstandpunkt навіть от Philisterstandpunkt246. Я з ними ще поговорю про се.

Ніжності Квітки тобі нема чого боятись ні з якого погляду: ти найбільшої ніжності варта, а він така чудово чиста натура, що від нього варто її приймати. Я дуже-дуже рада за ваші відносини. Він мені теж писав на сю тему.

Нападись там на Квітку, щоб не відносився з легко-мисленим розпачем до свого здоров'я. То правда, що він дуже нещасний з тією неврастенією, і хто знає, що з нього буде з нею, але ж він тебе признав за Geistmedicus 247, то, може, ти якось його дух підтримаєш в сьому напрямі. Взагалі йому слід помогти. Папа обіцяв мені помогти найти місце «сиделицы» Квітчиній матері (не конче в Києві, можна в уїздах), та, здається, забув про сю справу. Нагадай йому якось (тільки не від мене, а від себе говори). Запитай^ Квітку, як стоїть тепер та справа, то він тобі скаже. Lv матеріальний стан дуже поганий, ще ж до того вони всі більш-менш хворі.

ПРИМІТКИ

Одинадцятий том Зібрання творів Лесі Українки у 12-ти томах охоплює 238 листів за 1898—1902 pp. До тому увійшли епістолярні матеріали, які друкувались у попередніх багатотомних виданнях творів письменниці, а також в окремих збірниках і періодичних виданнях. Понад 20 листів публікується вперше.

Переважна більшість автографів листів Лесі Українки зосереджена у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР: фонд Лесі Українки (№ 2); фонд О. Кобиляпської (№ 14); фонд М. Павлика (№ 101); фонд І. Франка (№ 3). У примітках до кожного листа вказуються лише номери фонду та автографа.

Частину листів подано за автографами, які зберігаються в Державному літературно-меморіальному музеї Лесі Українки (Київ), у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР та в інших сховищах, що також зазначено в примітках. Листи до сім’ї Драгоманових друкуються за копіями О. П. Косач-Кривинюк з рукопису Гл. Лазаревського, виготовленого

з оригіналу.

Деякі листи подаються за першодруками, оскільки їхні автографи не знайдені,

1898

1. ДО О. П. КОСАЧ (сестри). 13 січня 1898 р. Ялта



Вперше надруковано у вид.: Українка Л. Твори в 5-ти т., т. 5. К., 1956, с. 215—216. (Далі посилання па це видання дається за формою: Твори в 5-ти т., т...).

Подається за автографом (ф. 2, N° 282).

Л і л і ч к а (ще: Лілія, Лілея, Олеся, Пуц, Пуцик та ін.) — Ольга Петрівна Косач, в заміжжі Кривинюк (1877—1945), молодша сестра Лесі Українки, за фахом лікар. Відома як поетеса, перекладачка творів А. Доде, Жорж Сайд, Ч. Діккенса, Е. Ожешко, Джека Лондона, виступала під псевдонімом Олеся Зірка.

Уксусовий лист...— тобто лист від другої молодшої сестри Лесі Українки, Оксани Петрівни Косач (1882—1975), яку в сім’ї жартома називали «Уксусом».

Мама — Ольга Петрівна Косач (літературпий псевдонім Олена Пчілка1849—1930), українська письменниця ліберально-буржуазного напряму.

Папа — Петро Антонович Косач (1841—1909), вихованець Петербурзького і Київського університетів, громадсько-культурний діяч, голова з’їздів мирових посередників у Новоград-Волинському, Луцькому, Дубенському та Ковельському повітах.

К о л о д я ж н е — маєток родини Косачів у селі Колодяжному за 7 км від Ковеля на Волині, де Леся Українка проживала в 1882—1907 pp. (з деякими перервами). 1949 р. тут відкрито Музей-садибу Лесі Українки.

...ся античність...— Леся Українка жила тоді в Ялті (вул. Виноградна, нині — Чехова), на віллі лікаря Мартироса Сергійовича Дерижанова (1870—1900) «Іфігенія», названій так по імені однієї

з героїнь давньогрецького міфу.

...як, певне, бувало у самої Іфігенії...— За грецькою міфологією батько Іфігенії, цар Агамемнон, мав принести доньку в жертву богам, але її врятувала богиня Діана (Артеміда) і перенесла в Тавріду (Крим), де Іфігенія стала жрицею храму Діани.

... як тому беранжерівському petit horn me...— Мається на увазі вірш видатного французького поета-демократа П’єра-Жана Беранже (1780—1857) «Le petit homme gris» (в російському перекладі В. Курочкіна має назву «Как яблочко румян»), У третій строфі цього вірша говориться про сірого чоловічка, який

Забился на чердак Меж небом и землею,

Свистит себе в кулак Да ежится зимою.

Его пе огорчит,

Что дождь сквозь крышу льется:

Измокнет весь, трясется...

«Да ну их!» — говорит,

«Да ну их!» — говорит,

«Вот, говорит, потеха!

Ей-ей, умру...

Ей-ей, умру,

Ей-ей, умру от смеха!»

Хом’ якова А. П.— подруга Лесі Українки та Ольги Косач (Кривинюк), у 900-х роках — студентка Петербурзького жіночого медінституту. В радянські часи — професор медицини.

Михайло — Михайло Васильович Кривинюк (1871—1944) — давній товариш поетеси, наречений, а згодом чоловік її сестри Ольги, учасник соціал-демократичного руху на Україні.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка