«наукова думка»



Сторінка6/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

4%
Високоповажаний добродію!

Дуже дякую за книжки, що були-сьте ласкаві прислати мені. Видання гарненькі, я нічого не маю проти того, щоб мої вірші були так видані. Брошуровка тільки трохи погана, аркуші страх розлітаються, як тільки книжка розрізана, але, певне, сього вимагає економія, то вже, либонь, так і буде.

Я весь час мала на меті другу, т[о] є[сть] остатню ко-ректу, інакше, справді, видання затяглось би ad infinitum l.

Будьте ласкаві, скажіть тому, хто переписує мої вірші, аби переписав оглав моїх віршів у зб. «На крилах пісень», бо я добре не пам’ятаю, які, власне, з моїх поезій увійшли туди, отже, боюся, щоб не умістити до нової збірки щось давнього. Ще питання: чи повинна збірка складатись тільки з оригінальних речей, чи можуть увійти деякі переклади?

В Берліні пробуду я щонайменше три тижні, а певне, й більше, бо ще процедура зо мною далеко не скінчена.

Ще одно прохання: при переписуванні віршів кажіть зазначувати дату, яка стоїть під ними, а коли її бракує, то хоч дату того числа часописі, де уміщена п’єса.

Дозвольте мені дати одну пораду щодо книжок «Видавничої спілки»: може, цензура російська] скоріш допустила б їх на Україну, якби автори кожний від себе просив би за свою книжку, бо цензура головно спілок не любить, індивідуум її не так лякає. Шкода, коли книжки не підуть на Україну, бо варто, щоб ширша громада прочитала їх. Надто оповідання п. Кобилянської, се просто окраса нашої літератури.

Хтіла далі писати на сю тему, але так раптово заболіла голова, що годі. От і літератка з мене!

Зостаю з правдивим поважанням

Леся Українка

67. ДО П. А. КОСАЧА

із_і


13 травня 1899 р. Берлін 18—^. ■ 99

Любий папа!

Тільки що збиралась тобі писати, як прийшов твій лист. Спасибі, що ти мені пишеш, хоч, далебі, я не заслужую, по правді сказавши. Я так мало тобі писала за увесь сей час! Ти, я знаю, не сердишся, але все-таки се погано з мого боку. Одно оправдання, що я взагалі мало пишу, хоч остатніми часами вже куди краще «вла-дію пером», €о вже можна сидячи писати, а се багато значить, тільки все-таки часто одно письмо по три дні пишу — трохи трудно, а трохи лінуюся, а часом втомлюсь, то й робить нічого не хочеться.

Вчора зробили мені пов’язку, ке гіпсову, а просто з крохмального бинта, се вже, певне, буде остатня, бо апарат мені вже заказаний в середу (три дні тому назад) і тижнів через півтора, кажуть, буде готовий. Дуже чудно, як здіймають мірку для апарата, роблять гіпсову модель ноги, так що апарат буде вже іменно «як улитий». Казав бандажист, що апарат буде стоїти 70 марок. Бергман казав, що апарат треба буде носить місяців 6. Як буде готов апарат, то я ще мушу тут пробуть тиждень чи півтора, щоб добре випробувать і щоб, в потребі, могли тут поправити все, що буде недобре. Так що приїхать додому ми не можемо в перших числах мая, а хіба що в середніх, десь так перед Лілиними роковинами, коли, певне, вже всі наші збиратимуться в Гадяч.

Рахунків тепер не посилаю, бо ще хазяйки їх не позводили (остатній, який вони дали, ми тобі послали), а Бергман тепер виїхав на скілька днів з Берліна, так що прийдеться ще трохи з рахунками пождати. Я думаю, що для залагодження всіх рахунків, певне, треба буде зо 2000 марок.

Тепер тут досить добра погода, і я часто виїжджаю гулять. Сьогодні просто олімпійська погода, Ліля оце поїхала в Потсдам (се час їзди звідси) з одною сусідкою-зем-лячкою подивитись на резиденцію, там має бути дуже гарно, вернеться, певне, по обіді. А я збираюся їхати гулять з служанкою, не ждучи, поки вернеться Ліля, хочеться побути в городському саду, поки сонце так гарно світить, подивитись на розмаїту німоту, як вона доброде-тельно, по-фамільному гуляє і життям утішається; сей вид завжди наводить на оптимістичні думки.

Ходжу я тепер все ще дуже помалу, але вже можу ходить тільки з палкою, ні за кого не держачись. Положим, як держусь, то йду лучче, але можу і сама, тільки не багацько. Тут у нас такий довгий коридор, як буває в гостиницях, то я можу по ньому тричі пройти, і се моє звичайне гуляння щодня, навіть в ті дні, коли виїжджаю. Нога від ходьби не болить, а часом від сидіння, тільки Бергман каже, що се нічого і що я повинна старатись менше лежать, а більше ходить і сидіть, а що боль, певне, ще з півроку буде озиватись, бо такі операції, зв’язані з ортопедичною виправкою, надовго зоставляють боль. Та нехай там собі, як знаєш, що се тільки тим часом, то якось і не досадно, тим більше що і боль невелика. Приятно, що Бергман нікуди не посилає на літо, обридло-таки мені волочитись по курортах, а так поїду собі в Гадяч голубів їсти, і благо мені буде. Досадно, що ти мусиш все літо в Києві сидіти! Хіба б не можна хоч на місяць вирватись? А то так ми з тобою знов мало що будемо бачитись?

Шкода, що, як ти кажеш, дом в хуторі не буде до кінця іюня скінчений. Але ж я думаю все-таки, що, властиве, я могтиму там одразу поселитись з ким-небудь; признаться, мені сього більше хочеться, ніж сидіти в самому Гадячі, дуже я тут, серед камінного Берліна, заскучала за лісом, таки лісова натура обзивається.

Чи не занадто ви собі клопоту задаєте з кіньми і т. і.? Коли се, власне, для мене, то справді не варт було, бо я думаю літо сидіти «безвиїзно», а коли й їздити, то на човні, а не кіньми.

Ну, я ще хочу Дорі приписати, а Ліля тобі, то треба кінчать, а то лист тяжкий буде. Міцно цілую тебе, маму і людоньків. Знакомим привіт.

Твоя Леся

68. ДО І. П. КОСАЧ

13—1

13 травня 1899 р. Берлін Berlin, 18 —^—99



Милая Гусінько!

Спасибі за листок, я дуже з нього рада. А напротив чого срібна свинка — га? Ай, Гусю, Гусю!.. Я тепер буду писать не довго, бо треба збираться їхать гулять: я надіну свою нову, вчора куплену, чорну накидку і червону (!) шляпу з чорною лентою, сяду в «одкидную карету» і поїду «во всю прыть тихими шагами», на тих конях, що так чудово копитами клапають. Тут, знаєш, усі коні клапають, навіть тії, що возять пиво у таких величезних возах, як цілий вагон. Поїду дивиться, як маленькі німчинятка у зелених, червоних і ярко-розових шляпках з обручами бігають і лебедів кормлять.

От якби ти бачила, Гусю, як тут смішно дітей возять в тачках, по двоє в одній тачці! Сміхота! Смішно теж, як багато людей на велосипедах їздять, зовсім, як ті павуки, що скачуть по болоті. Панове в коротеньких штанчиках, а пані в коротеньких спідничках, дуже чудно.

Іще скажу тобі чудну штуку, як з мене гіпсову мірку здіймали: намазали погу жиром, а потім наложили гіпс так товсто, як тісто на буженину, а як трохи підсохло, розрізали вздовж і зішли осторожно, щоб не розломилось. Потім доктор тую порожню форму з ноги забинтував так як живу, щоб пе скривилась, і її понесли до майстра, щоб робив на неї апарат. Той апарат теж буде такий, як ціла нога. Тепер я буду иастоящий божок па трьох ніжках — зобачиш.

Ти, Гусю, повинна мене літом глядіти так, як Ліля тут,— ти будеш мене водить гулять на Макітру й гойдати в гамаку, бо інакше я не хочу, я тепер дуже капризна.

Я хотіла тобі знов послати картинку, тільки ми вже всі порозсилали, а нову сьогодні не можна купить, бо неділя.

Кланяйся од мене Мусі і Олі. А тобі я сама кланяюсь» і міцно цілую, і за крильце твоє гусяче потрясаю.

Твоя Леся

69. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

20 травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,



20

18—99


Дорога і шановна товаришко!

Багато приємності справила мені Ваша швидка і прихильна відповідь, приємна, між іншим, була вона мені ще й тим, що в ній я пізнала Вас таку, якою бачила Вас досі в Ваших творах,— отже, на сей раз Dichtung und Wahr-heit74 не стали в сперечність. Хотіла б я, щоб Ви могли так само сказати і про мене, коли побачите мене, та боюсь, що я не відповім тому високому ідеалові, який Ви зложили собі про мене. Ви порівнюєте мене навіть з ангелом, але, дорога пані, щоб Ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом. Не така сторона наша російська (ба й австрійська!) Україна, щоб виховувати ангелів... Однак я, властиве, не про се хотіла говорити. З Вашого листа, запевне без Вашої волі, забринів мені немов докір, що я раніше, тоді, коли Вам се найбільш було потрібно, не обізвалась до Вас, не подала братньої руки помочі. Се сталось тільки через те, що маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, попадаю в інший гріх — здаюсь індиферентною. Врешті, може, так вийшло краще: Ви тепер маєте ту гордість, яку не кожний має, Ви самі створили собі свою долю і нікому пе завдячуєте її. Крім того, вірте мені, чужа поміч, властиве, не поміч: мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літератської родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне — невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі інших, про які я не буду Вам говорити, бо Ви їх, певне, знаєте. Що значить признання цілого світу, коли автор сам не вірить в свою силу? Чи пам’ятаєте трагічний діалог майстра з жінкою в «Versunkene Glocke» Haupt-mann’a де жінка вмовляє його, що він великий майстер, бо всі люди, всі авторитети сказали, що його твір — вінець всіх творів, але майстер з розпачливою одвагою відповідає: «Nein, mein Werk war schlecht — ich weiss, ich fiih-l’es!» 75. Справді, нам тільки здається, що хтось інший може визволити нас від сумніву в нас самих, ні, сього ніхто інший не може зробити, тільки ми самі — і то не завжди. Врешті, ся ідея краще виражена в Вашому нарисі «Мати божа». Запевне, нам мило, коли нас розуміють, коли нас люблять, але се не поміч, се часом велика надгоро-да, часом невеличка приємність, але се завжди приходить post factum 76, коли діло так чи інакше скінчене. Тим-то і я тепер, збираючись знов говорити про Ваші твори, не думаю, що се дуже придасться Вам практично, просто мені самій се приємно, а Вам, може, буде цікаво, яко «голос з публіки». Властиве, критика більш потрібна публіці і — самим критикам, ніж авторам. Однак моя Einleitung 77 виходить довга, простіть — се вже берлінський вплив! Я, власне, хотіла зазначити різницю між поглядами галицької критики і моїми: гал[ицька] критика докоряє Вам Німеччиною, а я думаю, що в тій німеччині був Ваш ря-тунок^ вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки,— се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад], Франка, бо він не належить до більшості); там (у гал[ицьких] писаннях) чути закуток, запічок,— у Вас гірську верховину, широкий горизонт.

Се, власне, добре, що Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу, а не через галицько-польську, як більшість галичан, бо та школа гал[ицько]-польська, властиве, не школа. Якби почали з того, чим скінчили, певне, користь була б менша. Що Ви пізно навчились нашої літ[ературної] мови, дарма, зате Ви н а в ч и л и с ь її тоді, коли інші одразу думали, що знають. Та ще й те, entre nous soit dit78, х т о знає укр[аїнську] мову? себто так знає, як можна знати французьку], нім[ецьку], англійську] etc. Коли Ви з німецької школи прийшли на Україну, то прийшли свідомо, знаючи, куди і навіщо, отже, тепер нема страху, що Ви покинете її. Може й правда, що Ви часто залітаєте ins Blau 79, але — не мені корити Вас за се! лишаю се людям практичнішим. Не у всьому я можу цілком співчувати Вам, так, наприклад], я не поділяю Вашого ніцшеанства, бо сей філософ ніколи не імпонував мені яко філософ: його ідеал Ubermensch’a 80, тієї blonde Bestien 81, якось не чарує мене. Його афоризми справді часом блискучі і гарні, але я не кохаюсь в афоризмах. Таке антиніцшеанство не повинно становить між нами стіни, у мене є один дуже близький друг ніцшеа-нець або щось коло того, і він мириться якось з моїми виступами проти blonde Bestien, хоч я виражаюсь перед ним далеко гостріше, ніж тепер перед Вами. Я сподіваюсь, що в сьому Ви будете до мене толерантні. Сподіваюсь теж, що ми з Вами поговоримо ще не раз на сю

і па інші теми і в листах, і живим словом. Дуже мене тішить, що Ви збираєтесь влітку на Україну. Прошу Вас, напишіть мені конечне перед виїздом, коли маете прибути до Києва, бо я хоч і не буду на той час там, то, певне, могтиму приїхати вмисне, а якби вже абсолютно не могла, то чей же Ви, дорога товаришко, не відмовите мені завітати до мене на хутір в Полтавщині. Літом я маю пробувати близенько біля міста Гадяча, в Полтавській губернії 82, на хуторі моєї матері. Гадяч — се рідне місто родини Драгоманових, отже, і матері моєї. До нього з Києва їхати не дуже далеко, годин з 10 (на російські простори, то се зовсім близько!), і коштує недорого, а поїхати туди варто, бо там побачили б Ви справжні центральноукраїн-ські села і типи, та й околиця, хоч, певне, не така гарна, як Ваша зелена Буковина, та все ж є в ній багато лагідної краси. Так чи інакше, але, якщо Ви в серпні приїдете на Україну, то я конечне привітаю Вас в нашій хаті — чи в Києві, чи в Гадячі, або і там, і там. Добре так? Сама я тепер, відай, поїду найпростішою дорогою додому, бо з мене такий інвалід, що аж не бере охота в товаристві показуватись. Врешті, я б рада заїхати і до Відня, і до Львова, але, говорячи без жартів, у мене ще замало сили; ходжу ледве-ледве, їздити можу з великою бідою, а навіть сидіти дуже тяжко, бо ся поза найгірша для такого пацієнта, що має не всі кості в кульші. Приїхати ж до Львова і лежати в готелі не весело, та я й не влежала б при моїй натурі — у мене натура не по організмові! — а се могло б скінчитись дуже сумно для мене, бо зруйнувало б з такою тяжкою бідою заложені підвалини. Я була хора 16 років, нарешті знайшовся хірург, що схотів мене різати, операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге я собі й за царство небесне такого не хочу, та ще й не все скінчено, все буде скінчене хіба через півроку. Бачите, які терміни? Так, немов я збираюся жити стільки, як прамати Єва... Поїду, може, тижнів через IV2 додому, а знов через півроку, може, треба буде ще раз в’явитися до хірурга, чи позволить зовсім увільнитись від ортопедії. Тоді-то, може, матиму волю в Галичину і на Буковину «залетіти», а тепер мені не літати, хіба що на крилах мрії, бо навіть пісні мої щось примовкли серед хірургічних вражень. Оце з тяжкою бідою берусь переписувати

Леся Українка з матір’ю Оленою Пчілкою серед знайомих. Зелений Гай. Фото. 1904—1905



свої «пісні» для нового видання, та й робота ся йде, як

з каміння...

Якби Ваш знайомий літерат був цікавий бачити мене, то я була б дуже рада його пізнати, я дуже високо ціню la confraternite litteraire 1, Все ж я не настільки інва-* лід, щоб не могти бачити людей. Щодо приймання незнайомих, але відомих людей взагалі, то ми, українки, в сьому досить ліберальні. Та й взагалі, наперед прошу Вас, простіть, коли я часом в чому не дотримую прийнятих у русинів австрійських звичаїв, се, запевне, буде не з браку поваги до Вас, а тільки через те, що я — українка. Щиро, сердечне вітаю Вас від себе і від сестри.

Ваша товаришка Леся Українка

70. ДО О, П. КОСАЧ (матері)

«Й=*799

29 травня 1899 р. Берлін

Люба мамочко!

Сьогодні я вже хотіла писать тобі листа з «жалкими словами», та ось якраз, ще ми не вставали з ліжка, як отримали твого листа. Спасибі, дуже спасибі за нього, багато в ньому цікавого і наперекір Якимовій поговірці багато нового і доброго вкупі. Сьогодні ж получилась од Миші одкритка із Пскова. Оце ж він вчора вже мав бути в Києві. Як же там вам усім Євця показалася? Шкода, що я її не бачила.

Приємно, що вже кінець тій канітелі з Ярчевським. Але все ж «иноплеменнички» деякі будуть в Колодяжно-му — чи се тобі нічого? Положим, се навіть добре, бо інакше могло б уже за сей рік «воцариться запустекке».

Літер[атурне] общ[ество] щось завело рисковану гру, ще потім почнуть літераторів та поетів за довг продавати! А з святом Пушкіна, то мені, при всій моїй національній] толерантності, робиться нарешті досадно, що хохла хоч в церковь і не пущають, а проте як до чого запрягти треба, то і він годиться. Я розумію «принять благосклон-ное участие», але всяку чорну роботу повинні б взяти на себе Соловцов і С°, а то се вже занадто благонравно.

Ще ж потім того ж Стар[ицького] й лаятимуть, що, мовляв, своєї хохлаччини напустив до юбілею.

Яворська, справді, «женщина руча», як я бачу... Ото, якби...

За дом у Гаю я дуже радуюся, тільки чи не дуже ти вже собі клопоту завдаєш з такою нагальною роботою. Впрочім, і для тебе ж краще, як те будування скінчиться. Коня нового я, признаться, трохи боюсь. От до чого дійшло— я вже коней боюся!.. Але то все нічого, я таки довольна, що житиму «в земному раю» — адже ж сього від часу прабабуні Єви ні одна жінка не зазнала! Надто звідси з кам’яного і тепер дуже, занадто шумного Берліна то наші українські зелені простори здаються навіть краще раю.

Ходить я, певне, могтиму і пішки до річки, бо вже ж коли ходжу на 3-й етаж по сходах, то воно, може, по землі й легше. А може» в апараті й зовсім хороше ходитиму. Апарат ще не готовий, німецькі зелені свята, певне, перебили роботу бандажистові, але завтра обіцяв принести міряти, після примірки, кажуть, уже хутенько докінчить. Проте Емма, у котрої скоріш можна «правдоньки» допитатись, ніж у Лютр, каже, що я ще пробуду тут zwei Wochen ganz bestimmt83. Та нехай уже й zwei Wochen, сиділа більше! Може бути, що з апаратом я і Мишиного коханого Bote 84 побачу, а тепер ще боюсь ходить по галереям. Єсть можливість побачити й мені Rochegross ^ бо він тепер виставлений на великій берлінській Jahrausstel-lung 85 (відповідає паризькому «Salon»), там же єсть і та картина, що розказувала лютеранка: «Abschiedsgedan-кеп» 86, постаті, що привиджуються в клубках диму з локомотива. Вистава ся уряджена в саду Lehrtezbanhof, в окремій будові, au rez de chaussee 6. Може, й побачу. Ліля була на сій виставі і каже, що хоч дуже надзвичайних картин нема, але гарних багато. Була Ліля і на виставі «вёсеззіоп» 87 («Modernisten»88, отих, що «Jugend» 89 вида-* ють), вона їй страшно не сподобалась. Купила мені на показ ілюстрований каталог, то справді якесь страхіття. Емма і Марі, роздивляючись той каталог, раз у раз скрикували: HaBlich, grafilich scheufilich, greuelhaft! Nal 1st es moglich? Ich bin Sprachles! 90 Я на сюю «Secession» н e хочу .дивитись, хоч би й могла!

Еге, признаться сказать, я ледве «скрыла своє изумле-яие», коли Лютра сказала мені, що Geheimratt бажає собі тільки drei Hundert Mark91, бо ніхто б йому не заперечив, якби він двічі стільки сказав. Я думаю, що й наші добродії людськості, оті, що пінцети в животах «забувають», беруть навряд чи менш 150 р. за свої добродійства.

Я вже дещо купила собі: дві спідниці нижні, накидку, літню довгу блузу, одну блузку, а то ще куплю скілька блузок і, може, ціле літнє плаття. Шляпу тим часом маю простішу, а гарну куплю тоді, як буду вільніша в рухах,

бо шляпу завжди треба купувать в присутності того, хто має її носить.

Твоя сенсаційна новина про Мумму справді сенсаці-онна. Хто ж би се? Чи не Пашкевич? Вони ж давно «друг к другу возвышѳнныя чувства питали».

Ну, буду хутко ще писать, після полученія апарата, то понаписую ще дещо, а тепер не хочу дуже утовщать листа, бо ще пропаде.

Міцно цілую тебе і всіх! До побачення, дорога мамочко.

Твоя Леся

71. ДО В. М. ГНАТЮКА

29 травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstr[asse], 11,

29

V9


Високоповажаний добродію!

Посилку (вірші) отримала, дуже краяно дякую. Вибачайте, я чогось ніяк не сподівалась, що то Ви самі маєте переписувати, і через те якимсь надто категоричним тоном давала свої розпорядки в сій справі, не беріть мені сього за зле. Проте все ж мушу Вам знову докучати: будьте ласкаві, пришліть мені ще три мої поезії: «Східну мелодію» і «Мрії», обидві друковані у «Віснику» за минулий рік (не пам’ятаю тільки, в яких числах), Крім того, «Поет під час облоги» з «Привіту» Франку. Тоді вже буде все. Я вже своє все переписала, тепер ще гаразд перегляну, дам порядок — і буде готове. Одно тільки, я згадала, що деякі з недрукованих речей маю в Росії, а вислати їх мені ніхто не може, бо не знайде без мене, отже, не знаю, чи мені їх прийдеться друкувати просто в кінці книжки як Anhang чи можна буде завести в хронологічний порядок, чи краще пождати з друкуванням, поки не пришлю все. Се, що маю тут, пришлю Вам, звичайно, тепер, з Берліна. Переклади, справді, краще полишити до слушного часу. Між іншим, як гадаєте, чи не взялася б «Спілка» згодом видати мій переклад «Атта Троля» Гейне і переклад його балад та драми «Раткліф» (пер. Стависько-го)? Сі переклади давно готові навіть до друку. Я маю навіть тута з собою сі речі (окрім «Раткліфа») і могла б їх, в разі потреби, послати до Львова.

Забавлю тута довше, ніж думала, може, ще тижнів зо два — хірурги ще не пускають додому.

Про видання «Спілки» напишу в другому листі, а тепер мушу кінчати.

З правдивим поважанням

Леся Українка

72. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

29, ЗО травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstr[asse], 11,

Шановна і дорога товаришко!

Зачинаю писати дрібно — знак, що лист буде довгий, і погано — знак, що пишу його лежачи: мала сьогодні зрана трохи роботи, то се вже втомилась та й лежу. Диво, що і Ви говорите про мою енергію, хіба прийдеться мені й самій колись повірити в неї, а досі я думала (до остатніх 3—4 років), що, власне, енергії нема в мене ні крихти і що найменше енергії в моїх віршах. Правда, що й та енергія, яка є, чисто пасивна — я таки лінюх, кажучи по правді! Сього допевнитесь, листуючись зо мною; часом на мене нападає, що місяцями не пишу ні до кого, а що роблю? Хто його знає!

Не робіть собі такої великої ілюзії з моєї «широкої освіти». Запевне менше знаю, ніж Ви, бо навіть жадних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що эапорву, без жадної заборони. Правда, коректив був в осо

бі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на иауку, релігію, громадське життя і т. і. Коли б він був жив довше, то, може б, з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер, а так — буде, що буде! Пишу Вам про се для того, що взагалі маю звичай рекомендувати себе новим знайомим не тільки з найкращого, але й з найгіршого боку, щоб, коли хто має розчаруватись в мені, то міг би зробити се скоріше, а коли хто має стати моїм товаришем, то щоб знав, з ким має діло, і приймав мене telle que je suis *.

He обіцяю Вам, люба пані, «гримати» на Вас, бо раз, що не буде за що (так я думаю), а друге — гримання не в моїм характері, та коли мене побачите, то самі скажете, що воно мені не до лиця. Се не значить, щоб я була дуже добра, ні, але просто злість у мене приймає інші форми. Врешті, думаю, що злість моя ніколи не покажеться Вам, бо чим можете Ви її викликати? За теоретичні незгоди я ніколи не доходжу до злості, за риси характеру було б чудно нападй’гись на людину, бо характеру свого ніхто не може самохіть змінити, та й оскільки я догадуюсь про Ваш характер, то він може мені тільки подобатись, а не викликати на гримання. Я не раз кажу, що в мене натура «хронічна», бо справді у мене все хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть. Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним. Вибачайте за такий непоетичний стиль — адже я мешкаю в шпиталі: «Wer den Dichter will verstehen, muss in Dichters Klinik gehen!» 2

От і гаразд, що про клініку згадала: я ще з неї не

1 Такою, якою я в (франц.).— Ред.

2 «Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в поетову клініку 1» (нім.) — Ред.

зараз виїжджаю, бо німці трохи одурили, не зробили мені на термін ортопедичного апарата, а без нього їхати ие можу, отже, знов тижнів на IV2—2 відтягається мій виїзд. Шкода, що я тоді так Вам написала, через те, може, і Ваш знайомий не прийшов до мене, думаючи, що вже пізно.

30.V. Оце отримала від нього карту — прийде.

Тіепер нова комбінація про Вашу гостину до мене: чи не було б для Вас вигідніше приїхати багато раніше вистави просто в Гадяч? Там би Ви побули з нами на хуторі, а потім ми б рушили вкупі до Києва, бо раніш в Києві нецікаво: всі роз’їдуться по літніх мешканнях. А під час вистави, певне, однаково моїй родині час буде вертати до Києва, бо дітям до шкіл пора буде. Для мене, властиве, однаково, я тільки гадаю, що Вам краще так, бо в липні на селі ціла вигода, а в місті краще пізніше. Напишіть заздалегідь, як зважите.



Київська адреса моя: Киев, Назарьевская ул., № 21. Я в Києві довго не затримаюсь, так хіба пару день, але якби Ваш лист розминувся зо мною, то все ж мені його перешлють до Гадяча. Хутір мамин зараз же під Гадячем, та тим не маєте чого сушити собі голови, бо якби тільки написали, то сестра моя виїхала б до Вас назустріч до двірця, а в Києві теж я попрошу татка, щоб Вам поміг. То все не я«урба, ось тільки приїздіть. Далебі, Вам треба приїхати на Україну, так як українкам треба їздити в австрійську Русь і взагалі за границю. Коли б Вам було цікаво познайомитись, наприклад], з російською літературою, то я з великою охотою, в чім можу, послужу Вам. Ой боже! якби-то, наприклад], д. Павлик знав, що я хвалю Вас за німеччину і запрошую до російщини,— то б то сварився! А я таки йому про се скажу — часом люблю скандалізувати компатріотів. Я не дивуюсь, що галицькі уми не мають на Вас впливу, бо, мені здається, Ви самі виросли понад їх. І,— я не знаю,— розумних людей Я в Галичині стрівала, тільки всі вони якось не чарують, чогось їм бракує,— темпераменту, чуття, серця чи хто його знає чого,— не можна з ними почувати себе вільно. Говорю про мужчин, жінок мало знаю. У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні — зроду! Хіба ж могла б яка жінка чи дівчина сказати або написати якомусь галичанинові «дорогий товаришу» або й «дорогий друже» без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні. А поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння «жіночому питанню» лишаться фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в това-рйстві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад], в Болгарії, я його бачила... Не подумайте, що се в мені говорить «гординя» українки. Пишу так, бо думаю, іцо можу говорити з Вами щиро про сі речі. Мені здається якимсь лицемірством, коли галичани (мужчини) плачуть над духовним убожеством своїх жінок і вихваляють українок; від кого залежить, щоб справа змінилась? Нехай університети, права, патенти etc. залежать від уряду, але товариські звичаї не декретуються. Було колись і в Росії так, що жінці «з доброго товариства» не вільно було й кроку ступити по-людськи. Ще в часи Пушкіна написати листа до панича значило скомпрометуватись навіки («Я вам пишу, чего же боле? Что я могу еще сказать?» — пише Татьяна до Онєгіна), а тепер якби хто таке сказав, то люди б сміялися. Пам’ятаю, якось один «січовцк» признався мені, що хтів «украсти» мою фотографію, бо ніяк не думав, що може просто її попросити, не будучи ні свояком моїм, ні нареченим. Дрібний факт, але він здавсь мені характеристичним. Тоді ще, пам’ятаю (се було літ 8 назад), аж лютила мене та мішанина понять: жіноча рівноправність, вільна любов, з якою «січовики» ніяк не могли дати собі ради. Так мов гвіздок якийсь сидить у них в мізку! Вже нащо д. Павлик найбільш «українізований», але й той заплутується в сьому. Ей, та вже недаремне ті галичани, що приїздили «шукати жінки собі» на Україні, стали з тим своїм сватанням «притчею во язы-цех»! У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок. І то ж приїздили не які-небудь, а поступовці... Цур їм, аж говорити не хочеться! Мені здається чомусь, що на Буковині люди інакші, сердечніші, хоч справді я про Буковину нічого не читала, окрім Федьковичевих та Ваших оповідань.

От несподівано і показала я свою злість, напалась на бідних галичан мокрим рядном, хоч вони мені особисто нічого лихого не вчинили. Такий-то з мене ангел!

Тільки, дорога пані, не лякайтесь, не думайте, що я і до товаришів така, Ні, мені здається, я завжди розумію, коли людину болить, надто якщо та людина мені симпатична. Завдати прикрість Вам я б не хотіла ніколи ні словом, ні вчинком. І Ви не бійтесь мені завдати болю, я звикла приймати чужі болі і жалі, у мене були і суть і тепер близькі товариші, друзі, що звертаються до мене в хвилини смутку і тим, власне, найбільше притягають мене до себе. Я сама не дуже експансивна,— се, здається, вдача всеї нашої родини,— се не добре, але я нічого не можу проти сього, і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам не досить одвертою. Ніколи найближчі друзі не знали мене все ї, та я думаю, що се так і буде завжди. Друзі мої звикли до сього і дали мені волю говорити тільки про те, про що я хочу. Але я думаю, що їм ніколи не трапилось жалувати про те, що коли говорили мені.

Однак лист мій виходить страх довгий! А я ще забула спитати Вас про те, що просила сестра моя. Будьте ласкаві, напишіть, яке то, власне, дерево смерека? У нас на Україні його, здасться, нема. Адже се не сосна і не ялина? А також, як треба розуміти ?ираз: «Що й залежить на мені, коли лиш музику чую». Чи то значить: «сама себе забуваю», чи, може, «чую в собі незвичайну силу», чи що іншого? На Україні так не говорять, то ми якось не можемо як слід зрозуміти. При сьому сестра моя просить передати Вам її вітання, подяку за дозвіл перекладати і запросини в гостину до нас. Я сама теж, нарешті, вітаю Вас і — кінчаю.

Ваша товаришка Л. Косач

73. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

31

31 травня 1899 р. Берлін 18^99



Люба мамочко!

Листа твого ми ждали, як бога, уже й Briefkrankheit1 починалась, я сьогодні збиралась писати укорительного листа, ну, та гаразд, що не написала, бо з таких листів нема нікому приємності. Перше питання у тебе і всіх наших запевне: коли ми приїдем? Отже, і досі нема жадної певності! Апарат я ношу і при тому ношенні щодня виявляється потреба такої чи іншої поправки, а коли він дійде до «совершенства», хто його знає. Оце й сьогодні в

6 г[один] має знов прийти бандажист, забрати апарата і переробити до грунту всю верхню частину його, через те завтра лежатиму цілий день, се, впрочім, не дуже досадно, бо погода щось-то зіпсувалась, то й не жаль в хаті сидіти. Вчора коник «для проби» приказав мені більше ходити, ніж звичайне, отож я пішла для тої проби в Altes Museum 92 і там в нижньому етажі подивилась ассіро-єгипет-ський відділ, я ж, властиве, цих речей ніколи в оригіналах не бачила. Найцікавіші здались мені сфінкси, таки справді «таємні істоти», і я не вірю, щоб то були образи раннього сонця, вони всі злорадні, таємні і страшні — чого ж би сонце мало бути таким?

Сьогодні вже проби не треба було, тож не ходила нікуди, тільки поїхала в магазин і купила собі дві блузи, довгу і коротку (блузку). Всякі «проби» показали, що для щоденного убрання мені можуть служити тільки довгі блузи (Morgenrocke 93), бо всякі спідниці, ліфи і навіть блузки при апараті невигідні, бо при ньому ні станика, ні корсета не можна толком надіть (пояс у ньому дуже широкий, т[о] є[сть] високо підходить), так на годину-дві для гуляння можна вбратись, але сидіть, а надто лежать дома таки найвигідніше im Morgenkleide94. Через те я купила два Morgenkl[eider], таких, що до прання, одно за 8, друге за 57г марок, а одно шерстяне за 11, се остатнє дуже гарненьке. Блузок коротких купила дві, дуже трудно знайти добрі для мене, бо тут все або англійські (з стоячими комірами крохм[альними]), або на підшивці і розщитані на дуже великих німок, а не на таких Wesen 4, як я. От і та, що я сьогодні купила, по матеріалу і фасону гарненька, але широка скрізь. Шляпи я ще не купила, все не виберусь ніяк до того Вертгейма.

З ваших порученнів Ліля вже сливе все купила, тільки морковок ніяк не може знайти, чи вони з моди вийшли, чи що, тільки нема нігде!

Хтіла я вчора піти на «Versunkene Glocke» (вдень), та побоялась і не пішла. Може, апарат врешті дійде до ідеалу, тоді, може (і то тільки — може), в суботу піду. Ліля бачила «Einsame Menschen» 95 на сцені,— каже, що дуже хороше виходить, так, як і сподіватись трудно було. Драму сюю я тобі купила.

Ти, мамочко, не бійся, що я натруджу ногу,— тут сього не дадуть, скільки прикажуть, стільки людина й ходить. Тут єсть один пан, що рад би і міг би, як той Spanier96, в 2 г[одини] додому вертатись, та от коник заборонив йому «без надобности» ходить, і сидить пан, правда, лається страшенно, але все ж сидить. Я, по думці коника і Geheimrat, належу до тих пацієнтів, що ходять менше ніж слід, і через те мені все приказується ordent-lich spazieren97. Все-таки в апараті ходить тяжкувато, та й сама нога ще не прийшла в нормальний стан, але прогрес чималий, напр[иклад], мене вже можна було «легко и без труда» посадити в ванну і витягти з неї; вночі я сплю без ніяких «оков» (Juz dawno nie doznawalam takiej rozkoszyl4), ну і т. д. Врешті, може жл таки я скоро і сама тобі покажуся, не можу ж я безконечно тут стриміти!

Ну, бувай здорова, я ще Уксусові приписку зроблю. Цілую міцно тебе, папу і всіх. Куди ж тепер тобі писать?

Твоя Леся

P. S. Пакети досі в Гадячі вже.

74. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ 5, 6 червня 1899 р. Берлін 5.VI

Дорога моя, люба дядино!

От спасибі, що написали. Я вже збиралась робить Вам «інтерпеляцію», не маючи відповіді на наші листи. Сподіваюсь, що Ви вже досі маєте звістку від Зорі про екзамени, але я все-таки «виразила ему своє порицание» за те, що він лінується Вам писати. Біда з такими хлопцями-підлітками! От хоч би і наш Микось, він як напише за півроку два листи, то і то вже «подвиг силы беспример-ной»! Нам писала Оксана, що хлопці витримали всі екзамени, а осталось до кінця всіх ще два якихсь, як вона каже, неважних, за які вже нема чого боятись.

Врешті, Ліля за Зорю не боїться, бо він увесь час добре вчився і учителі не мають чого чіплятись до нього. Скоріш Микось міг би схибити, бо в нього за рік не все було гаразд, але і то тим часом якось іде. Сьогодні писав папа, що має певну звістку, ніби Вас мають пустити в Росію. На бога, як отримаєте оте формальне «разреше-ние», то не гайтесь дуже з приїздом. Нам так хочеться, щоб Ви вже скоріш були з нами! Не говорячи вже про те, як то добре для Зорі, але і для Ради, я думаю, се буде куди краще, недаром же і дядько завжди казав, щоб я взяла Раду «в Новоград-Волынск»,— яка б не була погана Росія, але для жінки і дівчини в ній легше жити, ніж в Болгарії, яка, признаться, в моїй пам’яті зосталась стороною жіночої неволі par excellence (N’en deplaise a Ванн достойнейшему из болгар!)

6.VI. Через день перериву відхотілося кінчать перебиту фразу, тим більше що Ви і самі все цеє знаєте. А перебили мені писання апаратом — нова перипетія мого Heilkursus 98. Сей апарат неприємна машина, наполовину шкуратяна, наполовину стальова, доволі важка і незграбна, а вже що гаряче в ній, то цур йому, наче в кожусі! Не скажу, щоб се було багато краще, ніж гіпс, тим хіба краще, що на ніч здіймається, отже, людина має хоч вночі святий спокій. Вчора на перший раз, походивши в ній півдня, я так втомилась, що, розпрігшись увечері, писати вже була не в стані, а сьогодні оце знов надвечір розпряглась і пишу лежачи, в надії, що Ви розберете і таке писання. Врешті, я тепер і сидячи пишу погано, бо ніяк мені справжня писательська поза не дається,— певне, бог карає за якісь давні літературні гріхи, нових-бо гріхів не може бути, я от швидко півроку, як нічого, крім листів, не «творю», хірургія заїдає мою музу. Нічого, revanche99 за нею! (за музою, а не за хірургією, хай бог милує!). Лілія моя оце тепер в театрі, пішла дивитись на драму Ґауптмана «Einsame Menschen», завидую їй, бо я тут гауптманісткою стала. Вдень Лілія шукала Вам голок «Germania» 1 і не знайшла. Завтра ще пошукає. Врешті, вона сама Вам про се напише.

Мінцес уже поїхав раніш, ніж прийшов Ваш лист. Багато цікавого розказував про Фінляндію] і т. п., я передавать не буду, бо він же і Вам розкаже. Перед виїздом звідси не вспів до мене зайти, прислав листа з обіцянкою своєї брошури про Фінляндію], але я бро[шуру] не отримала. Політика заважала йому розказати мені про вас всіх стільки, скільки б я хотіла, але зате власне сі «політичні» розмови так живо нагадали мені софійські часи... Славний він чоловік, сей Мінцес! І я справді була extre-mement touchee 2 тим, що він, маючи весь час так занятий, уділяв його все-таки на розмови зо мцою, хоч, власне, для нього, Мінц[еса], жадної користі літературної чи громадської від interview 3 зо мною не було.

Тепер про мої перспективи: через тиждень, може, німці пустять додому, але се так тільки a peu pres 4, бо от завтра має бути зроблена одна реформа в апараті, а скільки таких реформ потребується — невідомо, бо се виясниться в міру того, як ходитиму, щодня потрошку. Треба випробувать добре, бо в Росії нема кому робити реформ, навіть в хірургічних] апаратах, а недобре прилажений апарат все одно, що погана конституція — не стільки помагає жити, скільки заважає. Так чи інакше, але тут уже бути недовго!

Щодо мого здоров’я, то «прогресе идет вперед», ходить можу (правда, з усякими «поддерживающими основами») навіть на другий етаж (по-русски — третій), болить мало, більше заважає, ніж болить. Врешті, як знаєш, що все це тільки до часу, а там за яких півроку воля настане, то всі хірургічні варіації здаються пустяками! Коли б тільки се вже було остатнє митарство в сьому роді,— на інші я згоджусь, але хірургічних вже справді доволі, j’en аі par dessus les oreilles 5.

Бувайте здорові! Hi, до побачення, моя люба, мила, дорога дядино! Міцно-міцно обіймаю і цілую вас, і Ліду, і Раду, і Міку та й Ваню, не во гнів його ученій милості.

Ваша Леся



1 «Германія» (нім.).— Ред.

2 Надзвичайно зворушена (франц.).— Ред.

3 Інтерв’ю (франц.).— Ред.

4 Приблизно (франц.).— Ред.

5 Я маю їх по вуха (франц.).— Ред.

75. ДО М. І. ПАВЛИКА

7 червня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,

18^99


Шановний друже!

Знов я замовкла, се найбільш через те, що коли подумаю про Вас, то згадую про ту роботу, яку мушу, а не можу тепер зробити, і зараз такий візьме жаль, що аж світ темним здається. Ви кажете диктувати: на жаль, не можу, не вмію сього абсолютно, куди й думки всі діваються! Я навіть не люблю, щоб хтось сидів коло мене, як пишу, а вголос думати можу тільки в гарячці. Тут всі обставини настільки не сприяють писанню, що поки я тут —» я не літератор і навіть не людина, а хірургічно-ортопедичний манекен. Ви бачили, який вид мають мої листи, переривані усякими медичними експериментами,— хіба ж то було писання, скажіть самі? Я, живучи остатні роки па більшу половину зовсім самотньо, присвоїла собі непрактичну звичайку, а власне, що можу займатись літературою тільки тоді, коли сама в хаті, і то головно ввечері і вночі. А тут день і ніч я вдвох, в 10-й, 11-й іду спати (такий режим), потім щовечора оті масажі, здіймання і (ранком) накладання апарата вибивають мене з настрою, бо занадто нагадують, що я «матеріал», а не людина. Писати «як-небудь», аби не гаяти, я могла б, але не хочу, бо занадто люблю пам’ять М[иколи] Васильовича] і говорити про нього прилюдно, не узброївшись тим хистом і таланом, на який тільки можу здобутись в нормальніших, ніж тепер, обставинах, не вважаю згідним ні з моєю любов’ю, ні з моєю літературною гордістю (признаюсь, що вона таки в мене є). Се робота більше белетристична, ніж компілятивно-біографічна, а белетристика мій фах, darum soli ich das beste leisten... 1

З поводу німецької фрази згадала Кобилянську. Щодня хвалю сама себе, що познайомилася з нею,— вона, видно, розумна і хороша дівчина, по листах дуже мені подобається; я вже взяла з неї обітницю, що прибуде до мене в гості в серпні. Щодо німеччини, то я іншої гадки про се, ніж Ви і всі галичани. Не эгубила, а вирятувала К[обилянськ]у німеччина, показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю (не в значенні слів, лексики, але в значенні фрази, багатства форми), а розвивши їй розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю. К[обилянськ]а вже не кинеться в вузький шовінізм, бо звикла до широкого лету думки,— гадаю, що й збочення до клерикальства для неї йеможливі. Найкращий спосіб втримати К[обилянськ]у при нашій літературі назавжди — се не дорікати їй щодня Німеччиною, не називати чужою, екзотичною квіткою, & признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує. Порівняйте писання (прости боже!) Коваленка, Катренка, Коваліва,— і як там ще вони звуться, ті патріоти-белетристи, що пишуть для патріотів-читачів,— з яким навіть найменше вдатним оповіданням К[обилянсько]ї, то зважите самі, хто більш екзотичний,— чи вона з своєю «Німеччиною», чи вони з своїм «українством». У Кобилянської, напр[иклад], в 1-й частині «Царівни», та й у всіх оповіданнях в збірці, скрізь живі буковинські люди, нехай хоч і в профіль, силуетами змальовані (наприклад], в оповіданні «Жебрачка», «Час», «У св. Івана» і т. п.— між іншим, яка «німеччина» в сих оповіданнях?), а в Коваленка і С° маріонетки з написами «писар», «становий» і т. і., ті маріонетки говорять таке, якого ні на Україні, ані деінде в світі ніхто не говорить. Найменш мені подобається її оповідання «Мужик», хоч воно найменш німецьке, і коли вона піде на сей шлях, то недалеко зайде. Тепер лайте мене. Я не тільки не відучу К[обилянсько]ї від німецької] мови, але попрошу її зредагувати один мій ні м[е ц ь к и й] переклад мого оповідання для німецького] берлінського видання українських] оповідань, куди мене люди, дякуґочи К[оби-лянські]й, запрошують. К[обилянськ]у збираюсь «втра-вить» ще й в російську] літературу, бо, видно, вона її з третіх рук знає, а по-моєму таки, напр[иклад], Тургенєва і С° варто з перших рук приймати. Лайте ще раз або похваліть.

Можу Вас повіншувати, друже? Остатнє ч[исло] «Громадського] голосу» сповіщає про перемогу радикалів. Мені шкода молодих соц[іал]-демократів] русинів, коли їх з’їсть Польща, але зовсім з’їсти соц[іал]-демократію руську вона не може, сей напрямок таки прокинеться, згодам вільний від решток національно-духовної неволі, від йкої ще не визволився Яросевич і тов[ариші], се занадто уні-версадьний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього. Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене публіцистичного] талану), то ввернула б якнайсерйознішу увагу на соціал-^демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, т[о] є[сть] як мають, напр[иклад], українські], польські і великоруські соціал-демократи відноситись межи собою. Се була б нова «Історична Польща». Але писати про такі речі без публіцистичного талану — пожалься боже! маю досить досвіду для того, аби знати, що публіцистика не мої ризи. Хотілось би знайти якого талановитого публіциста на Україні і «втравити» його в се. Я думаю... але знов-таки — «не кажи гоп, поки не вискочиш».

Мені здається трохи чудним, що на з’їзді постановлено «ніколи більше не здіймати питання» про соц[іал]-дем[ократію]. Як можна постановляти щось за інших людей? Адже, може, через скілька років більшість в партії буде зовсім інша, тоді що? Тоді ся «постанова» буде мертвою буквою, запевне.

Познайомилась недавно (листами) з Кузьмою. Треба постаратись щось порадити йому, тільки для сього мог*) власного бажання трохи мало,— я сама подібна до героя моєї «Давньої кавки»,— що то тільки й мав талан до віршів не позичений, а власний. Бувають часи, коли мені хотілось би стати капіталісткою, такий час, між іншим, тепер. Що ж, коли належу до народу, у якого літератори мусять бути безсеребрениками або шукати іншої роботи чи — іншого народу!

Простіть, пищу знов нерозбірно і погано, се я знов лежу. Зробили мені на ногу машину, та от все роблять в ній реформи, а я тим часом мушу лежати, бо вільною ногою не можна на землю ступати. Через тиждень, кажуть, пустять додому, але се залежить від реформ, а скільки їх ще треба буде, покаже практика. Бачите, яка практична політика, чи пак медицина. Шановний друже, присилайте мені в Гадяч (як торік) «Громадський] голос» і що буде цікавого з виступів рус[ької] соц[іал]-де-м[ократії], хоч би й на польській мові (коли не важитиме багато в пакеті) — все оце, звичайно, на мій кошт. Я ду-5>маю, що туди буде доходити; коли буде доходити, то шліть і потім восени і взимі, там у мене тепер завжди зв’язки з Ґадячем є. Туди ж пошліть і поп[улярні] вид[ацня] дядька. Може, згодом дам і ще яку адресу, а се тепер даю на всякий случай, щоб не переписуватись про такі речі з Укр[аїни]. Досада, що тепер не можу везти нічогісінько, тож мушу тепер читати так, як індики глитають, не пережувавши, аби швидше. «Спілка», спасибі їй, прислала ще книжечку Мопассана — вибір і переклад порядні. Далебі, такий лінивий робітник, як я, не вартий стільки дарунків.

Пишіть, що і кому маю від Вас сказати на Укр[аїні], може, маєте діло, я вивчу напам’ять і скажу. Ви давно щось писали, та тоді я ще була дуже запаморочена наркозом, то й забула. Тепер я «в здравом уме и твердой памяти». Заїхати у Львів ніяк не можу, бо ледве соваюсь по світі, не знаю, як ще додому дістанусь. Приїду, але заїду в Галичину і на Буковину, як буду вільніше розпо-ряджувати собою.

Писатиму Вам ще звідси, а потім з Гадяча. В Росії тепер якийсь хаос, незгірше австрійського, цікаво, як він зблизька видасться. Тим часом рубрику Russland 1 в берлінських] газетах читати не дуже весело: голод,

арешти, страйки, бійка... Все-таки добре, що я помалу, все життя привикала до «заключения» і «стеснения сво-боды» через хірургію,— се капітал на будуче,— як гадаєте? «Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно». Бувайте здорові.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка