«наукова думка»



Сторінка15/26
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   26
«очь

До подружжя помірковано лівого приїздить пайі крайня-ліва, з «поглядом св. Ольги». Жінка, взагалі ревнива (скрито-ревнива), не ревнує свого чоловіка до сеї приїзної, бо чоловік з приїзною все свариться, а та на нього кидає мрачні погляди і навіть перед жінкою не криє своєї «антипатії» до чол[овікаІ Потім наїзна кидає ту домівку через загострені відносини до господаря, але — тоді саме їх обох непереможно тягне стрічатись, щоб «докінчити суперечку», «вимовити правду в вічі» і т. п., се, власне, велика любов «у злобній формі». Жінка догадується (їй каже третя особа, «мораліст») і зникає з дому безвісти, щоб лишити чоловіка вільним. Закохані борються з собою, щоб не скористати з сеї жертви, але вже готові піддатись почуттю, коли «мораліст» (не знаючи про виїзд жінки?), видає наїзну властям (або товаришам яко «шпіонку», а вона вже мусить сама викрити своє ймення, і розголос про се доходить до властей). Наїзну засилають в каторгу. Чоловік з горя «лівіє» і «несе свою голову» на яке-небудь рисковане підприємство.

«А ВСЕ-ТАКИ ПРИЙДИ!»

(Утопічна фантазія)

Якось в Італії, блукаючи без мети по тісних стародавніх вулицях «препишної» Генуї, натрапила я на магазин антикварський. Була то, правду кажучи, звичайна крамарська буда, яких безліч в Італії. При. ярому італьян-ському сонці її крам здавався чистою міаеріею. Обтріпані, вилинялі церковні орнати,. покривлений бронзовий дзигар в стилі рококо, порцелянові аморетки. з одбитими носами, по-дикарськи розмальовані, алебастрові мадонни, недотепні імітації класичних мод елів, добре відомі в Італії під іронічною назвою antiquita moderne 1 (новітні ста-родавнощі),— все те мало якийсь немов засоромлений, жебрацький вигляд. Знічев’я спинилась я перед вікном тії крамниці і так само знічев’я хтіла вже відійти далі, коли раптом впала мені в очі невелика пожовкла і пошарпана книжечка, не то друкована, не то писана якимись чудними ламаними та кучерявими літерами. На окладинці стояв довжезний заголовок — я вже не можу пригадати його тепер дослівно,— либонь, якась «правдива історія життя, мандрівок, вражінь, спостережень» і т. п, і т. п. «славного мореходця» — здається, Черкаторе,— «а списав її, для забави благородним дукам преславної, сильне-дужої, гордо-пишної республіки Генуезької смиренний слуга господа нашого Ісуса Христа брат Веріфі-кус» — чи, може, Верідікус,— вже не можу гаразд пригадати імення чи, певніше, псевдоніма автора дивної книжки. Але більше, ніж сей заголовок, спинив мою увагу девіз, виставлений вгорі картки: там було намальовано бич і світач, навхрест зв’язані терниною і наївно зображеною блискавицею, а під сею емблемою підписано слова: «Е pure venga!» (А все-таки прийди!)

Тим часом меткий крамар-антикварій завважив мене і вибіг на поріг свого «магазину» та й почав гречно-настирливо закликати до себе, «як не купити, то хоч подивитись — вже ж се нічого не коштує!» Я добре знала, чим кінчається звичайне такий «некоштовний» спосіб розглядання в антикварських крамницях, але книжка так заінтересувала мене, що я рискнула зайти в крамницю, попросивши крамаря дістати мені з вітрини твір «брата Верідікуса» (буду його вже так називати). Крамар проникливо подивився на мене, трохи прижмуривши круглі, як у хижого птаха, темно-карі очі, далі кинувся до вітрини виймати книжку. Обережно здмухнувши з книжки порох, він розсипався в компліментах то книжці, то мені, зручно єднаючи ті компліменти докупи.

Я тим часом розглядала книжку і дедалі все менше могла скрити від круглих очей антикварія, що справді «оцінила» її. Я не могла одірвати очей від тих сторінок з тонко розмальованими заставками, з кучерявим візерунком кучеряво стилізованих фраз. Все було таке середньовічне в тій книжці, і разом з тим було в ній щось глибоко рідне моїй душі. Я перегортала картки, часом поривалась читанням, аж мусила силоміць одри-вати очі від них, тямлячи на собі скрито-нетерплячий погляд аншкварія. Уривок за уривком укладався в моїй думці в чудну фрагментарну картину, з остатньої картки забринів трагічний акорд, і знов я одірвала свої очі,

бо антикварій промовив аж до нещирості лагідним голосом:

— Гадаю, що сеньйорі дуже невигідно читати в моїй крамниці — у мене, на жаль, ніякого комфорту! — що іншого було б у себе дома, в затишному кабінетику...

Сей тонкий натяк примусив мене почервоніти, але як я вже стуляла книжку, мій непокірний погляд таки забіг на остатні стрічки і там прочитав: «... так смутно говорив мені Черкаторе, але я звернув здивовані очі моєї думки до Нового світу і, простягаючи руки моєї яетер-пливості до нього, серцем покликнув: «А все-таки прийди!» (Е pure venga!)». Остатня картка була надірвана внизу, тільки з шматочків фраз та слів можпа було догадатись, що автор просить «вибачності» (indulgenza) у своїх «ви-сокородпих» читачів за свій «скільки недосконалий, стільки ж і скромний» твір. А наостанку велика, майстерно виведена літера F давала наздогад, що, либонь, то був кінець книжці, бо, певне, там стояло слово Finis, а може, й ціле речення «Finis coronat opus» як то було в звичаю у давніх письменників. Я запитала антикварія про ціну книжки. Він заломив таку суму, що вся моя подорожня каса зникала в ній незначною часткою. З одвагою розпачу я попробувала визначити можливу для мене (хоч і то тяжку) ціну. Антикварій усміхнувся так, як дорослі усміхаються дитячій наївності.

— Як то панство подорожні люблять жартувати! Ось, напр[иклад], вже третій день ходить до мене один лорд і все дає мені за сю книжку ціну — ну, правда, тричі більшу від тільки що призначеної мені,— але ж я, натурально, розумію жарти і жду терпляче того часу, коли моїм покупцям схочеться говорити серйозно.

Надія на владання книжкою зникла без вороття... Щоб вийти з ніяковості, купила я щось з antiquita moder-пе, свідомо переплативши, і вийшла з крамниці, проведена іронічним поглядом круглих очей.

Не знаю, яка доля спостигла ту, втрачену для мене, книжку, може, купив її той «лорд» або який інший бібліоман і поховав од світу у своїй аристократичній колекції «уніків», а може, антикварій, передороживши занадто, мусив потім продешевити і продати за безцінь якому невігласові, що досі, може, й з світу її звів... Не знаю. Видимий її слід загубився для мене, але в думці лишився і досі від неї слід невидимий, і тепер спогад про неї виступає дедалі все виразніше, як літери на давніх потайних манускриптах — «палімпсестах»,— писаних таким атраментом, що, невидний одразу, потім виявляється і вже від часу не блекне, а все виразніє. І тепер мені ясно стоять ті фрагменти і зложена з них картина, я згадую хоч не самі слова, то барву їх, і так би хтілося мені списати їх тією самою барвою, чи не обізвуться на їх інші душі так, як обізвалась моя на стогін тії середньовічної туги, а як обізвуться, то, може, не промовчать і на стогін моєї новітньої туги, новітньої, та рідної тій давній... Ось яка та картина, що відбилася в пам’яті моїй наперекір течії вічно біжучого часу.

Одважний мореходець Черкаторе і смиренний брат Верідікус провадять мирну розмову в тихому, білому рефекторії закинутого в далекі гори монастиря. Обидва розмовники були колись нерозлучними друзями в світі, тепер монастирські мури порізнили їх, та все ж не порвали між ними тії таємної нитки духовної кревності, що, з ласки божої, певне, єднатиме ті душі і на небі, коли спаситель нашого грішного світу сподобить їх зострі-тись там після мук очищення.

Черкаторе оповідає, а Верідікус нанизує слова його па міцну нитку своєї уваги і часом подає своє слово,— так побожна людина, слухаючи в церкві слова божого, дійшовши остатнього зерна своїх чоток, тихо промовить «амінь» або Kyrie eleison і далі почина послухання від першого зерна...

Морські дива і чуда суходолу швидко пролітають у тій розмові, швидше, ніж летить корабель білокрилий під вітром погожим...

Не так швидко списує потім брат Верідікус тії дива і розмову, зоставшись без друга в самотній своїй, суворій келії. Він спиняється над кожним реченням і думає,— так задумується журлива мати над колискою своєї дитини: яку долю викує собі той, що от-от вийде з тієї колиски в широкий світ?

ФРАГМЕНТ ДРУГИЙ

Брат Верідікус пише:

«...І я спитав його:

— Як же зветься ота найдивніша сторона, про яку ти мені тепер оповідаєш?

А він мені на те:

— Я не можу сказати тобі її ймення, бо не живуть гуки його в моїх устах, тільки серце моє знає його і чує. Дозволь мені називати її в мовчанні.

Я схилив голову, а друг мій провадив далі:

— Те ймення будуть знати всі люди колись, бо тая сторона — плавуча виспа серед вічного океану, і хто не шукає її, того вона знайде сама колись, і по волі чи по неволі, а буде жити той нецікавий чоловік в чуді та в диві межи синами предивної країни. Тільки горе тому, хто не загартував духа свого для тої зустрічі, як пе він, то нащадки його спокутують за неміч його духа.

Я зітхнув і промовив:

— Ох, брате-друже, немічний дух між зроду, і тільки сила святого духа не дає йому погаснути у тьмі безпро-зірній. Не крию, стільки ж лякає мене та шіавуча впспа, скільки і вабить,— хто ж я такий,, що мав би дивитись на великі незбагнуті дива господні без жаху? Але заодно я спокійний: ніхто, крім мене самого, не буде покутувати гріха немочі моєї, бо для слави божої зрікся я земних нащадків по собі,— адже чернець не має спадкоємців від плоті своєї.

— Але він має,— сказав Черкаторз,— спадкоємців від духа свого, і за тих він більше відповідає перед вічним судією, ніж необачний батько за свого недолугого сина, Плоть винна проти смертної плоті,, дух може завинити тільки проти беасмертнога духа, а. се ж і є та вина, що не проститься вовіки...



З ЛЮДСЬКОЇ НАМОВИ

— Та чого ти плачеш? Чого тп плачеш? Ну, чого? Хоч бп я раз знала, чого тій дівчині бракує! А господи, а милостивий! — і баба Настя заломила худенькі топень-кі ручки та аж вдарила ними себе в сухі груди з жалю та досади на дочку Ярину. А тая ридала-заходилася, спершись на припічок.

— Ну, чого ти плачеш? — знов почала Настя, помовчавши трохи, немов почекавши, чи не скаже чого Ярина.— Чи тобі хто кривду яку робить? Скоро тільки хто за ті заручини слово змовить — вона в плач. Таж де публіка якась! Чи ми тебе силуємо? Таж батько тобі й слова не сказав — може, не правда? А я? та я ж тобі не мачуха, ти в мене лавки не просиділа, ти мого хліба не переїла, я тебе з хати не вигоню. Цу, чого ж тобі плакати, хоч би хто сказав? Госиади! та 'через м*ейе гонде й невістки ще й разу не плакали, а тут рідна дочка, та ще й одиначка...— Баба Настя далі вже не могла витримати, закрилася вузеньким рукавцем і схлипнула жалісно, як дитинка.

Ярина трохи схаменулась, оглянулась на матір, випросталась і промовила сплаканим голосом.

— Ей, що ви-те знаєте, мамо? От плачу, -бо нема мені так, як мені треба,— та й подалася до дверей, ухопивши хустку з жердки та якогось кошика з полу.

— Тільки й гуторки! А як їй треба, то #ема відома,— кинула наздогін мати лагідним докором, але дочка вже не чула того.

Ярина хутко-хутко, мов по пильній справі, поспішала до лісу. Ліс починався зараз-таки за цариною і золотів верховіттям проти осені, тільки темна ліщина на узліссі ще нагадувала літо, різко темніючи супроти споловілої стерні близького поля. Дівчина і через ту стерню хутко перейшла, так вправно совгаючи по ній босими ногами, що й не покололась, а може, де трохи й покололась, то не вважала — не в голові їй те. Не чула вона, як товаришка її, Дарка, ще від дороги коло царини гукала па неї. Вже як стала в лісі, то аж тоді дух одвела. Зашуміла навколо ліщина, залепетали осики, і якось легше стало на серці. «І чого-таки я справді плачу в одно? — подумала собі Ярина.— Ну, не хочу я його, то й не тре. Таж ніхто мене не силує, мати правду кажуть»,— і знову їй чогось сльози до очей приплили. На сей раз Ярииі здалось, що се їй матері шкода стало: така матінка ста-рейка, малінейка, худейка і має гризоту з такею дочкою... Ярині тепер якось всіх шкода, всього жаль, а себе найгірше, хоч плач... та отже й плаче раз у раз.

— Ей, годі вже того! — сказала вголос і почала нагинати ліщину та шукати горіхів.

Потроху зовсім заспокоїлась, далі навіть заспівала, спершу стиха, а то вже й голосно:

Ой сосна, сосна тонка виросла, гей!

Не піду заміж, бо ще не зросла.

І трохи засміялася собі: «Добре не зросла! 22 роки, а висока, як тичка»... Ярина знов було трохи посмутніла, та щоб смуток перебити, голосніше взяла:

Зрубаю сосну з правого боку, гей!

Не піду заміж я сього року...

Раптом їй відхотілося співати. Рвала собі горіхи мовчки, все далі заходячи в гущавину. Пізні пташки зрідка щебетали-перекликалися, «бабине літо» висіло по віттях, як прядиво, часом легенько-м’яко лягало Ярині на очі, вона протирала їх, усміхалася і щось їй невиразне нагадувалося. «Чи це так було позаторік? А що такого було позаторік? Та що? нічого... от так саме ходила по горіхи... з Даркою... А Йван тоді казав...» Так і став їй Іван перед очі такий, як був тоді, коли зустрівся з ними в лісі. Говорив тоді за призви, що його, май, в москалі візьмуть... а їй тоді павутиння очі застелило... ще щось там за сватання плутав, а Дарка сміялася. Коли б хоч раз був виразно сказав, чи ждати на нього, чи ні! А то й потім увечері, як сам прийшов під комору, як то вже прийняли його до війська, то все: «Ти на мене не чекатп-меш, тебе віддадуть»... а нема, щоб сказати просто: «Чекай на мене. Як прийду, то тебе возьму». Не самій же казати: «Заручися зо мною». А чому б не сказати? Еге, щоб потім гочі вибивав... Боялася... а тепер хіба ліпше?.. Що ж такого тепер? Нічого нема! Так тепер, як і позаторік! Яка була, така є, і не потрібно думати, бо нема про що. Як не хочу, то не хочу — і по всьому!

Ярина нагнула собі високу прутку ліщину і звисла па їй, добираючись до горіхів, що на самім вершечку — жовті такі, аж красні, безмаль солодкі!

Аж то шелеснуло по ліщині та хтось заспівав «весе-ля» голосно-голосно так, тільки не словами, а так «триндикаючи» — Ой та да-да, та-на-да-да, ой да-да! — А далі: — Ярипо! Чп ти навідалась! Гукай на неї, роздерися — ні слуху, ні послушання! Нагнівалась? чи якої біди?

По сім слові Дарка продерлася межи корчів ліщини та вдарила Ярину по плечі, аж тая випустила гілляку з рук.

— Та я не чула, одчепися, бідо! — відмагалася Ярина.— Чого б я там нагнівалась?

— Тож-бо й я думаю. А втім, хто тебе вгадає. Ти тепер така пишна стала — відомо, засватана!

— Дай мені спокій хоч ти з тим сватанням!

— Ну, та чого «дай спокій?» Або то твоє сватання святе, що про нього не мона й говорити?

— Коли вельми досада...

Дарка придивилась пильно до Ярини і споважніла.

— Слухай-но, братице, що я тобі скажу. Щось-то, правда, нема ладу з тобою та й з твоїм сватанням. Ти, відай, не забулася за Йвана?

Ярина мовчала та обгризала зелену луску з горіха, дивлячись кудись поперед себе, не змильнувши й разу оком.

— А що ти маєш за нього пам’ятати, як він за тебе не пам’ятає? — провадила Дарка.

— Ти відки знаєш, що не пам’ятає? — обізвалася Ярина, скоса глянувши на товаришку.

— Якби пам’ятав, то хоч би раз письмо до тебе подав чи вже там поклона прислав.

— Говори до гори! Що він має мені письмо подавати? Хіба ми заручані? Щоб люди сміялися? Таж я того письма не прочитаю сама. А поклони так само нема ким пересилати — ми не кревні апі не свояки.

— Ну, та отже бачиш сама: ти йому нічого, він тобі нічого, та й чого маєш за нього думати? Якби ходь за-ручаяі...

— Нібито на думання треба заручин! — Ярина кинула розкушеного горіха додолу і взялася знов нагинати ліщину.

Дарка чогось розсердилася.

— Ну, як так, то якої ж ти напасті з Петром засваталась?

— Я там так засваталась...

— Як то «так»? Адже запоїни вже були?

— Та ніби були...

— То таке «ніби», що за нього безчестя сплатиш, як не підеш.

— То й сплачу, а таки не піду.

— До твеї волі. А Петро казав, що в неділю заручини будуть.

— Буде він бачити ті заручини!

Гілляка тріснула в Ярининих руках і зломилася, дівчина впала і мусила обтрясатися з листя.

— Ти мені, Дарко, не говори за це,— промовила, на

лагоджуючись додому йти,— я й так жалую, що тоді тебе послухала. "

— Що мене послухала? Коли? А я ж тобі хіба що казала? Хрестися, дівчино!

— Авжеж... почала отак, як і тепера...

— Що ж тепера? Я ж кажу: до твеї волі. Тільки що правда, то не гріх.

Ярина знов завернулася і стала перед Даркою, ще й руки їй на плечі поклала.

— Слухай, Дарусю, я тебе, як рідної сестри послухаю. Як ти мені порадиш? Піти? — піду. Не піти? — не піду.

Дарка знизала плечима і зняла з себе Яринині руки.

— Ти, небого, пе складайся на мене, сама голову маєш. Що я маю тобі радити? Якби собі, то б я порадила, а з тобою трудна рада.

— А як би ти собі порадила? Як? — Ярина трясла Дарку за рукав і заглядала в очі. Дарка і сміялася і сердилася, далі поборола Ярину і кинула в траву та й сама сіла коло неї, обхопила собі коліна одною рукою, а другою помахувала то туди, то сюди, говорячи,— вона все мала звичай так «розправляти».

— Я б собі порадила або так (мах рукою!), або так (знову мах!). Або Петра сюди, а Йвана не треба, або чорт бери Петра, а я ждатиму Йвана хоч до сивої коси.

— Ото порадила! — вкинула Ярина.

— Я собі раджу,— відгризнулась Дарка,— та й со

бі кажу: що Петро, то не Йван. Бо Петро хороший парубок: високий, білявий і гочі малейкі.

— Як у свпні!

— Ти мовчп, не до тебе п’ють... І гочі малейкі і гу-торка до толку. А Йван малий, чорний як циган, ще п шудратий, гочі як цибулі, лепече як та лепетя.

Ярина зірвалась на рівні ноги.

— Багато говориш, а нема що слухати!

Дарка засміялась.

— Чи я просила тебе слухати, чи ти мене говорити? Ото ще верискої Та ліпше не говорити, бо ще на мене напасть звернеш, як не того жениха влучиш. Вибирай собі сама — маєш їх аж два, є з чого вибирати.

Дарка встала п собі,. струснула фартушину, перев’язала інакше хустку і подалася геть від Ярини.

Ярина & собі подалась геть від Дарки і пішла до села.

Я своє «інтерв’ю» почну-таки з опису самого себе. Властиво, так роблять всі «інтерв’юїсти», що з себе починають, собою кінчають, та не ким іншим і наповняють свої interviews, але вони роблять се скрито, «межи стрічок», а я от зроблю відкрито, так, може, буде оригінальніше, а вже напевне буде чесніше.

Отже, дозвольте рекомендуватись. Я — естет. І то не в теорії тільки, а в житті. На доказ сього мушу зробити невеличкий екскурс автобіографічний. Зовсім недавно знав я одну панночку, себто знаю я її і тепер, але тоді я її любив, а тепер не люблю. Не люблю рішуче і безповоротно і то саме через те, що я естет всіма фібрами своєї істоти. Панночка була (і єсть) гарна, ідеальної вроди (се я признаю й тепер), ідеальної добрості, має душу живу і навіть іскру божу, я в значній мірі завдячую їй свою славу незвичайно чуткого interview’i'cia — маю щирість признатися в тому! її іскра божа, правда, не творча, дехто називає таку іскру прозаїчним терміном «нюх», а я назову се (нехай хоч із вдячності) «дар». Отже, має вона дар пізнавати прийдешніх знаменитостей у «починаючих» письменниках. Між іншим, ви не думайте, що «починаючий» се справді той, хто тільки що починає писати, ні, «починаючим» можна бути і в 20 літ, а на 21 раптом стати «нашим відомим», я навіть знав і такий курйоз, що автор був перше «нашим відомим», а потім спустився до «починаючого» (alias99 «подаючого надії»). Не вірите? Далебі, правда. Але се так, між іншим. Так, отож, кажу, панночка моя — ох, колись, і ще недавно, чого б я не дав за се «моя»! і тепер се тільки холодний fagon de parler! 1 — панночка моя була для мене, я б сказав, музою, та interview’epaM музи не належиться, ну, то вже не знаю, Егерією, чи як там хочете. Вона любить тих «починаючих» (кажу ж вам, добрість ідеальна!), завжди у неї на столі тоненькі книжечки віршів у ясних обложках з «дерзающими» заголовками, і коли вона стріне мене з такою книжечкою в руках і на привітання скаже, показавши пальчиком на ймення автора: «Слухайте, сього вам варто побачити»,—то я без найменших сперечок виходжу від неї, сідаю в трамвай і мчу розшукувати прийдешню знаменитість, поки її інший не «відкрив».



НЕНАТУРАЛЬНА МАТИ

Пані Порицька сиділа у віконця на глибокому, вигідному кріслі і пильно шила. Хто знав її від десятьох літ, то здивував би з неї тепера — де взявся в неї сей лагідний і навіть примилений усміх, чому її погляд, звичайно такий холодно-байдужий, тепер блищить вогким промінням щирих, аж болючих, радощів? Раз вона одвела руки з шитвом далі поперед себе, подивилась на нього в захваті, як на твір великого хисту, вся спалахнула і палко, запам’ятало поцілувала свою роботу.

«Любеє! Милеє! Малесеньке моє, золотесеньке, пере-пеляточко моє!..» — шепотіла вона в якомусь щасливому нестямі.

— А пані дома? — почувся з сіней чийсь голос.

Потім голос служниці:

— Дома, он вони шиють. .

Пані Порицька стенулась, швиденько сховала своє шитво поза собою і взяла якусь книжку з вікна.

— Подивлюсь я на те диво, як там «вони шиють»,— і з тими словами в хату вступила гостя, така подібна до господині дому, що хто й не знав, то б одгадав, що то її рідна сестра. Тільки гостя була чп молодша, чи менше біди зазнала на віку, бо волосся їй було зовсім темпе, без срібного павутиння, та й очі без «гусячих лапок», не так, як у сестри.

— Ну, дивись ти,— мовила Порицька, вітаючи сестру,— я не пізнала голосу твого, думала, хто чужий,— і вона витягла знову своє шитво, залишивши книжку.

— То ти таки справді шиєш? Що тобі біг дав? — сміялася сестра.— Зроду я не звикла бачити тебе з голкою.

Се вже ти вигадуєш, Олюшо, я таки часом шила.

— На годинах «рукоділля», як була ще гімназисткою? — Подражнила її знову сестра, далі придивилась до її ішіття і ще засміялась: — Та ти се що—ляльками бавитись маєш? На кого се ти таке малесеньке шиєш?

Пані Порицька низенько нахилилась над шиттям і, вся зчервонівши, стиха вимовила, не дивлячись на сестру:

— Ні,., не ляльками... А на кого шию... ще й сама не знаю...

Сестра придивилась до неї пильніше, потім швидким поглядом слизнула по всій її постаті, схопила за руку і зашенотіла радісно і неймовірно:

— Ти! слухай... та невже?., чом же ти мені нічого не кажеш?

— Та... що ж там казати...

— Ну, вже не удавай! «Що ж там казати»,— перекривила сестра Порицьку,— нібито я не знаю, що се ж мета твого життя мати дитину.

— О, вже й «мета життя»,— запротестувала Порицька, але не дуже завзято,— неначебто в моєму житті так уже ніколи нічого не було, крім сеї «мети».

Сестра легковажно махнула на неї рукою.

— Та знаю я, знаю. Ну, була ти «педагожицею», ще п завзятою, ходила у фребелівки *, в охоронки, була і в сільській школі, але це все водив тебе незагоджений інстинкт...

— Ет, Олюнько, у тебе якісь такі'вирази...

— Які ж там вирази? Як же ее інакше виразити? Ти знаєш, я не люблю в папірки завивати, і вже коли хочеш знати правду, то я не така дурна, щоб не догадатись, чому ти могла піти заміж за такого... як би се сказати...

Пані Порицька раптом стала знов холодна, як бувала здебільшого, і в її байдужому тоні ледве можна було помітити нотка на то роздражнення, не то образи.

— Я не хочу знати ніякої твоєї правди*, я ніколи не думала, що ти дурна, і ти зовсім даремно добираєш елів до такої думки, якої зовсім ие варто ніяк вимовяшш.

Вона одкусила нитку зубами і одвернулася від, сестри, втягаючи нову нитку в голку проти світла.

Ольга нишком усміхнулася, але не злорадо, скоріше з жалем, і змінила тему.

— А знаєш, ти вже щось занадто мале викроїла, ще, гляди, не налізе.

— Хіба? Та вони ж такі малесенькі...— холод знову зник з очей Порицької.

— Малесенькі то малесенькі, а як вдасться часом такий опецьок, як от мій остатній... ти тільки здумай — 15 фунтів важив!

Пані Ольга мала звичай, говорячи про своїх дітей, не називати їх на ймення, тільки «мій перший, мій остатній, моє середнє», і се чомусь дуже не подобалось її сестрі — «наче про звірят»,— подумала вона й тепер і пригадала собі того «остатнього». «Справді, опецьок... ніде правди діти, поганенька дитина... моє не таке буде!» — додала вона в думці і навіть думкою не засміялася з такої певності, а вголос промовила, наче жалуючи: — Навряд, щоб я могла таку заживну дитину мати, я старіша і слабша за тебе.

— Се дарма, коли батько здоровий,— потішала її Ольга і тут же не могла втриматись, щоб у думці не порівняти свого чоловіка до пана Порицького: «Ніколи б я не могла любити такого чоловіка, як той губань Пори-цький, чисто якесь «мнясало»... бідна Настуня!» — і Ольга так жалібно глянула на сестру, що та аж стурбувалась.

— Чого ти так на мене дивишся?

Ольга не одразу придумала, що сказати.

— Я... думаю, що, либонь, ти боїшся тепер за себе.

— Боюся? За себе? Ах, справді, може, й є чого боятись, але якось я не думала досі про се... А воно справді боятись-таки є чого. В 40 літ перша дитина...

Ольга збагнула, що зовсім не до речі повернула розмову.

— Та ні, ні, Настусю, бог з тобою, се я так, здуру. Чого-таки тобі боятись? Людина ти здорова...

— Не так-то вже...

— Ну, там часом щось трошки, так яка ж інтелігентна жінка буває ідеально здорова. Ми з тобою роду довговічного...

— Хоч і подагричного...— докінчила Порицька.

— Ну, ну, нема чого лиху славу на наш рід наволікати. Ти от краще скажи, чого се ти передо мною таїлася? Мені й не в думці, чого се ти так реформовані сукні полюбила, аж воно он що! Ні, ти таки недобра,— не сказати своїй єдиній сестрі! Я навіть не сподівалась від тебе.

Порицька і червоніла, і втішно всміхалась, гамуючи сестру.

— Даремно ти ображаєшся, Олюнько. Бачиш... я навмисне не сховала від тебе сеї сорочечки, що шию, аби ти догадалась. Я хтіла, щоб ти знала, а тільки ніяково чомусь було просто сказати.

— От іще інститутщина! «Ніяково»! — засміялась Ольга.

— Нехай собі «інститутщина», я інакше не можу. І знаєш що, Олюню, я тебе дуже-дуже прошу, не кажи про се нікому, чуєш, нікому.

— Навіщо такі секрети? Все одно хутко всі завважать.

Порицька поправилась у кріслі і натягла на себе шаль, що спустилась була з плеч.

— Поки там ще завважать, а ти таки мовчи. Ні, справді, без жартів, мені було б дуже прикро, якби ти...

Порицька так стурбувалась, аж обличчя плямистою краскою вкрилось. Ольга погамувала її рукою.

— Гаразд, гаразд, мовчатиму, коли так хочеш, мені все одно, хоча й не розумію твоєї примхи. Людина поступова не повинна б соромитись таких речей, се пережиток варварства. Речі натуральні не можуть бути «нечистими», і значить...

Тепер уже Порицька сміялась, дивлячись на сестру.

— Яка ти смішна, Олюнько! Кому се ти проповідуєш? Невже мені, «педагожиці», як ти кажеш, треба ще доводити такі «істини»?

— То-то бо й є! — докинула сестра.— Сама тямиш, що смішно, а тим часом...

Порицька споважніла.

— Ні, знаєш, Ольго, щодо мене, то се не смішно, така — як би сказати — здержливість, чи що... Я так довго сього ждала... вже й ждати була перестала... і ніхто вже не сподівається... і здумай собі, в разі якого нещастя...

— Ну, ще що вигадай! яке там нещастя!

— ...або й просто помилки... бувають же й помилки...

— Хіба ти непевна? — почала було Ольга, але сестра не дала докінчити.

— При найбільшій певкості все ж можливі помилка

А тоді мені було б і так гірко, а якби ще всі знали і... сміялися....

Ольга щиро обурилася.

— Який би таки нелюд сміявся? що се ти кажеш, Насте?

Порицька журливо похитала головою.

— Чого там «нелюд?» Люди, Ояншьцю, люди сміятимуться, звичайні нормальні люди... Оті самі, що сміються з старих дівок, з одурених чоловіків, з покинутих кахашдо». Ти не знайома а такими людьми?

ОльЕа мовчала. її зворушив сестрин журливий тон. «Справді, бідна Настуся на собі вивідала отих «звичайних нормальних» людей, дівуючи до 30-го року... А скільки було шептів та поговорів на її весіллі про те, як і чому вона «піймала» Порицького... І все то були «добрі знайомі»...»

Паризька завважила знов на собі вболіваючий погляд сестрин,, і щось їй защеміло на серед, згадалось щось давнє, десять літ як забуте. Так було дивилась на неї мати в ті хвилини, коли вона надівала нову сукню, збираючись на вечорниці, де вона мала бути найстаршою з усіх дівчат... І як бувало тоді, так і тепер вона шукала оборони від такого погляду, видобуваючи з себе слова, все одно які, аби не мовчання.

— От ти смієшся (Ольга тим часом зовсім не сміялась), а воно таки в тім щось є, щоб не казати про себе. Як я була в Зарічинцях учителькою, то завважила, що селянки дуже не люблять розказувати, коли саме вони сподіваються дитини, і до остатнього намагаються, щоб ніхто не бачив їх мук і не чув крику. «Скільки людей знатиме, за стількох мусить відболіти породілля»,— пояснила мені се одна баба-повитуха. І якось мені се так у голову вковалося...

— Ха-ха-ха! от так «педагожиця»! замість нести освіту в народ, сама від нього навчилася бабських забобонів!

Порицька була рада, що одвернула сестрині думки на інший бік, і навмисно перечилася з Ольгою.

— Нехай собі й бабські, але чи забобони, то зовсім невідомо. Коли вірити в гіпноз, то може ж бути, що кожен, хто подумає: «От як тій бідній жінці буде трудно!» — може й справді «надати» їй більшого болю в відповідний момент.

Ольга сміялась і махала на неї руками:

— Ну, ну, ну, ти так з своїм «гіпнозом» до того дійдеш, що ще й «уроків» почнеш боятися або «пристріту»*

— А що ж ти думаєш, може, й «уроки» та «пристріт» не такі забобони, як звикли думати середні інтелігенти, може, люди справжньої науки...

— ...Як ми з тобою! — перебила Ольга і затулила сестрі рукою губу.— Мовчи вже краще, людино справжньої науки, бо он, я бачу, твій педагог простує вулицею. Ось нехай-но він почує твої міркування про «уроки», «пристріт» і подібні їм науково встановлені факти, то буде тобі лекція, що й не переслухаєш.

В сінях уже чутно було шаркання калошами, і незабаром увійшов Порицький, правою рукою обтираючи одвільжені вуси, а лівою тулячи під пахвою якусь грубу книжку, загорнену в папір і перев’язану шнурком. Надійшовши до жінок, він спершу подав руку Ользі, потім нахилився і поцілував Настю в чоло холодними вогкими губами. Настя вся стиснулася під тим поцілунком. Десять літ терпить вона сі великі, мокрі, холодні губи і все не може звикнути! Щось закипіло і звилось навколо серця, аж дух заперло, але Настя погамувала його: «Як мені не сором! се ж батько мого перепелятка!» І вона вже без великого примусу глянула лагідно на чоловіка і приязно сказала:

— Добридень. А що се в тебе за книжка? Нова, здається?

Порицький помалу розв’язав книжку, звинув у каблучку шнурочок, сховав його в кишеню, розгорнув папір, розправив його і почепив на гак з паперами, прибитий до стіни, і тоді тільки відповів жінці:

— Авжеж, се нова книжка. Се я тобі дарунок купив.

— Спасибі. Дай же подивитись.

Порицький урочисто простяг їй книжку. На окладин-ці стояло великими літерами: «Мать и дитя».

Порицька злегка зашарілася і знов промовила:

— Спасибі.— Потім додала: — Я дуже хотіла мати сю книжку.

Ольга заглянула на заголовок.

— Ет, знаю я сю книжку. Теж «студіювала», ще як свого першого сподівалася. Тепер і в руки пе беру.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка