«наукова думка»



Сторінка16/26
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   26
УТОПІЯ

Дівчина з чорними смутними очима, жертва спадку по занадто великодушних родичах.

Артист — самовбивець (з мирних анархістів), що жив на кошт праці інших, аби творить, і творчість зрадила його.

Учений, що винаходить нові дива, щоб улегшити життя своїй любій хворій чорноокій дівчині. Він оптиміст-філософ і шанує «силу слабких», їх «пасивне двигання прогресу».

Родина: дві жінки і «їх дитина».

Дівчина і її «батько» (учитель).

Чоловік і жінка, що кохаються і нізащо не хотять жити вкупі, спробувавши того раз. Діти їх теж живуть окремо. Всі вони любляться.

— Я бачу, ти дивуєшся, та й мені трохи дивно з тебе, так наче ми зовсім чужі й незнайомі. Але ж ні, ми таки знаємо одна одну, тільки я краще знаю тебе, ніж ти мене: я бачила тебе у мріях про минуле,— а сі мрії завжди певніші себе,— ти ж бачила мене у мріях про те прийдешнє, що завжди загорнене у ясний срібно-блакитний та мало прозорий серпанок. Але тепер ми зустрілись віч-на-віч, якась сила одслонила той серпанок перед тобою і зблизила минуле до мене, не будемо ж дивитись одна на одну з подивом недовір’я — друзі мрій завжди рідні собі, хоч би віки ділили ті мрії одна від одної. Дай мені руку! бачиш, рух сей пережив віки — і поживімо вкупі хоч одну годину, сестро моя, в людськості, може, тоді ми порозуміємось краще, може, хоч відгадаємо серцем одна в одній і в наших різних поколіннях те, чого розумом збагнути не можемо.

Я подала їй руку, й з того часу ми стали рідні перед самими собою і любо стало нам говорити одна до одної: «сестро»!

І хоч знову той мало прозорий серпанок заслонить передо мною прийдешнє, хоч, може, сумнів примусить мене зректися і забути те, що я бачила там, я, може, забуду все, але сеї дівчини з чорними лагідними очима,— такими лагідними, аж не вірилось, що вони не блакитні,— я не забуду повік. Я не відречуся ніколи, що я держала в своїй руці її вузеньку білу рученьку, ніжну і холоднувату, ш пелюсток $ рожі, що я бачила, як тінь від її темного волосся спадала на її щироке і високе чоло і глибшала між чорними брозами. Я ж пам’ятаю її хибку походу,— вона ходила у воді і. рада була спинитись якнайшвидше,— я пам’ятаю її втомлені повільні рухи. Тільки вії у неї рухались часом швидшу, мов* хдаада змахнути- якусь, болішу думку з-перѳд очіейѵ та у<ьта її барви зів’ялого маку рантово тредаіля чтои бале ца мшть одну) немов від стриманого болю,— після того вона закривала очі, зітхала, потім тихо всміхалась, і знов дивились мені в душу її великі чорні очі, очі мучениці. Як же можу я зректися її?

«ЧИСТЕ РІВНЕ ПЛЕСО МОРЯ...»

Чисте рівне плесо моря, дрібно переткане тонкими довгастими скалочками текучого срібла... Вода стала ще тихшою, скалочки змінилися в дрібнесеньку луску, далі й вони розгладилися і в тій наче скляній поверхні відбилися, злегка хвилюючись, темно-эелені безлюдні поважні гори, укриті буййим руном лісів, де-не-де перерваним рудими глинястими кругами,



ЕКБАЛЬ-ГАНЕМ

Екбаль-ганем лежить на ліжку в подружній кімнаті. Отак одягнена одсвятно, як завжди, серед білого дня — лежить. Чорне, блискуче, трохи жорстке волосся вибилося з-під химерно-штучної зачіски і спадає безладними пасмами на щоки, як у простої фелахині, хороші очі втратили агатовий полиск і стали подібні до зерен з дешевих чіток, стертих занадто богомільною рукою, ніс — і так вже трохи величенький — припух, позбувся товстої пудри, став смуглявим і червонястим, ніжні уста сквас-ніли й згіркли... Екбаль-ганем знов плакала... Ох, і що його робити, щоб не плакати?! Се ж лихо, се ж погибель — тії сльози! Адже після них наче написано на обличчі: «Ся жінка має тридцять літ». Тридцять літ! То ж то старість!.. Звісно, аллах справедливий, але нащо потрібно його справедливості, щоб ті розпусні біляві франки здавались молодими часом і понад сорок літ, а бідна арабка хіба чудом задержить красу до тридцяти, як от задержала вона, Екбаль. Може б, те чудо ще кілька років протривало, коли б... коли б не стала на дорозі франка! Ой тії франки! Либонь, їх створено на кару людям, як сарану, як гусінь, як скорпіонів. І кожна франка ще й на тім світі, по смерті, сподівається жити та красувати (яких гарних святих жінок показують у школах арабоч-кам католицькі черниці!), а найчесніша мусульманка хіба має ту надію?.. Однак же були святі жінки-мусуль-манки: Хадіга, Фатьма, Зейнаб... де вони тепер? Адже гурії то не вони, а де ж вони? Чи варто ж бути святою?..

Екбаль-ганем вжахнулась. Які се думки їй в голову лізуть? Хіба жінка може розважати про такі речі? І не треба думати багато, від сього будуть зморшки на лобі.

Вже й так доводиться волосся нижче спускати на лоб, ніж би слід,— ще ж добре, що тепер на се мода!

Глибоко зітхнувши, з тихим тоненьким стогоном, Екбаль-ганем підвелася з ліжка, пішла до столика туалетного і сіла перед свічадом. Найперше ухопила пушок з пудрою і швидко-швидко забілила носа. Потім почала спокійніше розмальовувати все обличчя, поки воно набуло бажаної подібності до гіпсової маски, з різкими рисами брів, з чорними обідками навколо очей, з кривавими рубцями замість уст. Далі взялася до зачіски. Занадто буйне африканське волосся нелегко було покорити паризькому шаблонові, придатному більше до штучних мертвих «постішів», ніж до справжнього живого волосся, однак мусила скоритись Африка перед Європою. Екбаль-ганем таки досягла того, що, ззаду подивившись, можна було взяти її коли не за парижанку, то все ж за якусь «франку», хоч би колоніальну.

Але то тривало довго. Вже спущені матово-жовті жалюзі в кімнаті попрорізувались жовтогарячими смужками від низького сонця, далі ті смужки зарожевіли

і поширшали, наче розцвіли, а ще трохи — і запалали, мов від близької пожежі. Се вже починався єгипетський захід. Там сонце уміє вдавати переможця в остатній час перед неминучою поразкою, і так гордо та весело, без пайменшої тіні вечірнього суму, сипле барвисті дари на небо, на пустиню, на велику ріку і на кожну дрібную дрібницю своєї улюбленої країни, що навіть за одну хвилину перед навалом темряви якось не йметься віри її неминучості.

Екбаль-ганем рідко бачить захід сонця у всій його красі, а відколи живе тут, на купелях, то й ніколи не бачить. Вона ж тут живе, як у в’язниці, не в звичайному, призвоїтому гаремі, як годиться поштивій мусульманці, а таки в справжній в’язниці, без садка, без піддашків

з точеними гратками, звідки можна чудово споглядати на вулицю, без родичок і приятельок, що, бувало, так охоче додержують їй товариства і дома, й у гостях, і на проходках. Тут і йти нема куди, хоч би й було з ким,— нема ні кладовища порядного з могилами кревних (найпризво-їтіше ж ходити на кладовище, а не сновигати вулицями без мети!), нема крамів, окрім бакалійних та з усяким мотлохом, куди ходять тільки слуги та франки, а жінці родовитого арабського бея сором і поріг переступити;

в гості Бкбаль-ганем не можна ходити, бо прийшлось би й собі гостей приймати і відкрити перед ними всю злиденність життя свого тутешнього,— адже вона живе у дворищі, де уміщається пансіон для хворих чужинців, а се ж все одно, що locanda! 1 — се ж крайня ганьба для порядної ганем жити попри локанді.

Коли-не-коли бувають весілля, заручини, похорони, і то більше не тут, а в Каїрі. їздити туди трудно, шкода кидати своєї маленької Зейнаб, а не тягати ж за собою таке немовлятко межи люди, щоб ще хто наврочив.

Згадавши про Зейнаб, Екбаль-ганем затривожилася, схопилась, відхилила трохи надвірні двері (так що ледве чи й долоня просунулася б), ляснула двічі в долоні і гукнула тонким, гострим, трошечки рипучим голосом:

— Е! Сальтане! — і зараз же оступилась від дверей.

Знадвору вступила стара негритянка в яро-зеленій

вовняній сімаррі *, надітій без сорочки, у срібних грубих, як кайдани, обручах на босих ногах, з непокритою, розпатланою, дрібно-кучерявою головою, тільки перев’язана над чолом, наче стрічкою, вузько зложеною жовтогарячою хусткою з червоними берегами; з шиї на розхристані чорні груди звисало важке глиняне намисто різних яскравих кольорів. Здавалося, що вона не йшла, а неначе точилася, така дрібна й легка була у неї похода, і дивно відбивала тая похода при її низенькій, надзвичайно тілистій постаті. Неначе велика зелена онука з розгону впала і не своєю силою закотилася до хати.

— Де ти поділа Зейнаб? — одразу дражливо крикнула до неї Екбаль.

— Там,— спокійно і недбало кинула Сальтане, махнувши рукою собі через плече.

— Де се «там»? що се за «там»? Ти її надворі покинула з Саїдом? Я тобі казала, щоб ти не сміла! щоб ти не сміла! їй небезпечно бути надворі! ти ж тямиш? ти ж розумієш! А ти все-таки «там», «там»!

— Ти ж, ганем, ще не знаєш, де саме Зейнаб, а вже кричиш,— сказала Сальтане так само спокійно чудним, якимсь пташиним голосом, що нагадував «людську» балачку папуги.

— Ну, то де, де? кажи ж, де! — і з нетерплячки Екбаль сіпнула її за зелений рукав.

— Звісно, де — у гладкої сет, там їй чаю дають, вона любить. Гладка сет казала, що сама її принесе додому.

— А, у гладкої,— вже й собі спокійно протягла Екбаль,— се нічого, можна. А «фірузи» 100 на Зейнаб в?

— Авжеж е і фірузи, і серце, і ключ, і все, що треба, як же інакше?

— Иу, то йди собі,— недбало кинула Екбаль і вернулась до свічада, але негритянка не пішла з хати, тільки раптом сіла долі напочіпки там, де стояла, і швиденько, несподівано промовила своєю пташиною гуторкою:

— А тая вже вбирається, і дитину свою нарядила у такі білі-білесенькі «дантелі» *, як «інгліз-бебі» носять. Ти, ганем, конче повинна такі дантелі нашій Зейнаб справити, бо то ж не подоба, щоб ліва дочка у бея була краще ~від правої вбрана. І черевички треба їй білі. Ні, знаєш, ти краще справ їй з золотого сап’яну, то вже тая на такі не спроможеться.

Екбаль-ганем пильно вдивлялася в свічадо, але нічого в ньому не бачила; очі їй знову заходили слізьми, і вона боялася, коли б сльози знов не зруйнували їй так трудно відбудованої краси. Вона мовчала, щоб слідом за словом не прорвався плач. Важко дишучи, вона будувала греблю мовчання. Коли се чутким вухом піймала один гук з надвірного гомону, і сльози одразу спинились і висохли, не викотившись. їй почулося якесь італьянське слово. Екбаль-ганем кивнула мовчки негритянці, щоб тая відхилила трохи надвірні двері, і стала наслухати. Але в одхилені двері влетів дитячий щебет:

Barbarino, fino, fino, mangia porco, beve vino!101

Потім якесь падання чимсь плесковатим, наче хто хустя прав. То малі «ізраєліти», що приїхали недавно на купелі з Александрії, дражнили старого берберіна-воро-таря, а він «учив» їх, скинувши з себе пантофлю та потягаючи грубою підошвою малюків по плечах, кого встигав досягти.

Екбаль-ганем була й забула, що в дворі ще хто може говорити по-італьянськи, крім «тієї».

— Ах, як мені обридли тії чортенята! Яке то нещастя мати в сусідстві локанду!

— Я ж тобі казала, ганем,— докинула Сальтане.

— Ай, мовчи ти! — визвірилась Екбаль.

— Саїда, ганем! — озвалося щось під дверима жіночим голосом, ніжно-улесливо, і розточилося в благословеннях «прекрасній ганем і тому дневі, що дає її бачити її найнижчій слузі».

— Мін (хто)? —різко перебила Екбаль поток благословенних слів. .

— Порох з-під стіп твоїх, порох з-під стіп твоїх,— відповів лестивий голос, і в двері просунулось обличчя, трохи не таке чорне, як у Сальтане, молодше, з блакитною зорею на чолі, нацяткованою голкою просто на шкірі, з таким же півмісяцем на підборідді, з двома золотими сережками з одного боку — одна в усі, друга в ніздрі,— сполученими тонесеньким ланцюжком. Від солодкої усмішки сережка в ніздрі тремтіла, сіпала ланцюжок і другу сережку, і дрібнесенькі світляні блиски грали* як леліточки по темній бронзовій правій щоці, а ліва темніла під напівспущеним чорним креповим покривалом.

— Чого тобі треба? — суворо спитала Екбаль.

— Мені треба, прекрасна ганем, щоб ти була ще кращою, а щоб твоя найнижча слуга не ображала божих очей своїми злиднями.

Промовляючи теє, жінка вступила в кімнату, тягнучи за собою по помості довгий вузький кінець чорного крепу, як ящуриний хвіст. І вся її постать нагадувала ящурку — тонка, гнучка, з меткими і разом полохливими рухами. Здавалося спочатку, що вона прийшла з порожніми руками, але, вступивши в кімнату, вона миттю добула чи з-під покривала, чи з якихсь таємних сховів просторої фалдистої чорної сімарри кругле пуделочко з ясного лубка і простягла його на долоні до Екбаль-ганем.

— От, сонце моє, ганем моя вродлива, оце тривкі білила! Хоч тричі вмийся після них,— пе здиняють! Хоч які поцілунки щирі — їх не зітруть! Вічні, моя ганем, вічні!

Екбаль-ганем узяла пуделко, відкрила, придивилась, підставивши під червону смужку світла, понюхала білила і вернула перекупці, коротко мовивши:

— Не треба.

— І певне, що не треба! — несподівано палко підхопила перекупка.— Пробач смітині з-під твого порога! Я ж і сама бачу, що ти й так біліша від лілеї. Але я маю ще й інші речі, помічні речі,— вона знизила голос аж до шепту,— маю до діточок, маю й від діточок, як до чиєї потреби...

Екбаль суворо насупила брови: — Що?

— Слухай-но,— озвалась Сальтане до перекупки,— йди-но ти собі звідси, бо як прийде бей, то будеш ти знати, він таких, як ти, не любить.

Але в очах Екбаль-ганем при слові «бей» щось блиснуло в очах, блиснуло і погасло, а вуста зложилися у штучно-байдужу презирливу усмішку.

— Ну, коли ти така розумна,— звернулась вона до перекупки,— то в тебе, либонь, і привороту можна купити.

— А можна, можна, перло пророкова! От тільки сьогодні не взяла — проклята моя голова за таку пам’ять!

— Та мені й не треба,— лицемірно мовила Екбаль і навіть позіхнула трошки при тому,— мені вже скоріш відворіт потрібен,— і знов посміхнулася штучно-презирливо.

Перекупка вхопила Екбаль за руку вище ліктя і зашепотіла:

— Завтра принесу! завтра принесу! і привороту і від-Еороту, всього, всього принесу.

Тим часом Сальтане, щось почувши знадвору, стрепенулася, скочила до дверей, обернулася до шпарки перше вухом, потім оком, по-пташиному, і крикнула:

— Бей іде!

Екбаль миттю вихопила свою руку від перекупки, а тая безгучно і прудко, ще більше по-ящуриному вимкнулася з кімнати у двір і там, побачивши бея, що йшов не з вулиці, а з глибини того ж таки двора, швиденько скрунула в браму і щезла за рогом вулиці.

ПЕРЕКЛАДНА

ПРОЗА

І. Я. Франко


САМ ВИНОВАТ

І

«Назначен к публичной продаже надел под № 29-м, собственность Николая Проця, стоимостью в 150 гульде-нов 1, вместе со всеми хозяйственными постройками (их было всего одна изба и хлев на одну корову; все вместе под одной кровлей, из давно прогнивтей драни), для уп-латы долга Шиндеру на сумму 40 гульденов. Кто даст больше?»



Всю эту длинную тираду прокричал хриплым голосом судебный пристав, исполнявший одновременно и службу аукционщика. После этих слов он простучал не-сколько раз молотком по доске, положенной на бревне и заменявшей казенний стол.

— Кто даст больше? — повторил он.— Объявленная цена — 40 гульденов!

Вокруг стояло несколько крестьян в истрепанных сер-мягах и в соломенных шапках и три горожанина. Они разговаривали между собой, оглядывали двор, на кото-ром происходила продажа, но на вызов пристава никто из них не отозвался.

А в стороне, у разваленного забора, сидел на бревне сам Мыкола Продь, высокий, лет тридцати пяти, худой, как щепка, с испитым от нужды и болезни лицом. На коленях у него сидел мальчик-пятилеток, прижимаясь к отцу и со страхом поглядывая на чужих людей перед избой. Около него стояла жена с младшим ребенком на руках и фартуком утирала слезы.

— Кто даст больше? — вызывал пристав, огляды-ваясь.

т

Тут подошел к нему Шиндер и, прикоснувшись левой рукой к своей шапке, сказал:



— Ну зачем, ваше благородне, больше давать? Я дам сорок.

— Шиндер даст сорок; кто даст больше? разі — про-кричал пристав.

Никто не откликался.

— Два!..

Все молчали, только слышно было глухоѳ всхлипыва-ние Процихи.

— Три!

Громкие удары молотка по доске были ответом на этот вызов. Шиндер за свои 40 гульденов сделался владель-цем земли и хозяйства, оцененных в 150 гульденов, а в действительности стоивших самое меньшее 200 гульденов.



— Ну, ты, глупый мужик,— обратился Шиндер к Мы-коле,— не говорил я тебе, помирись со мной, от дай мне половину земли? А теперь вот видишь, я взял все!

— Бог тебя накажет за нашу обиду, кровопийца проклятий! — вскрикнула, задыхаясь от слез, Проциха.

— За что меня будет бог наказывать? Кого я обидел? Пусть тебя самое бог накажет, мерзавка ты этакая! Убирайся вон из моего двора! вон, сейчас же!

Проциха поспешно утерла слезы и хотела еще что-то сказать Шиндеру, но Проць махнул на нее рукой и сказал разбитым, глухим голосом:

— Оставь его! Что уж теперь говорить? Ничего не поделаешь! Бог нас наказал, на то была его воля. Так тому и быть! Пойдем!

Он встал, взял мальчика за руку и пошел, а за ним, рекой разливаясь, пошла и его жена с малым ребенком на руках.

— Так-то, кум! вот и еще одного хозяина на миру не стало! — гуторили промеж себя мужики на дворе.

— Да, видно божие попущение на мир христианский!

— Ну да, говорите больше! «попущение божие»! — сказал один, несколько лучше других одетый крестья-нин.— Сам народ виноват и только!

— Ах, кум, право,— ответил первый,— не говорите этого! Хорошо вам, что бог вас благословил, вот вы и не знаете горя. А бедняк, хоть как ни старайся, все-таки двух одной рубашкой не оденет сразу.

— Те-те-те,— перебил зажиточный,— все это пустые разговоры. Работать бы поболыпе, рук не жалеть.

— Эх, кум! да бедняк ли еще не работает! Так рабо-тает, что как только глаза не лопнут... Да нетто этим поможешь? Вот мы теперь тут стоим, а разве мы знаєм, не упадет ли и на кого-нибудь из нас то же, что теперь на Миколу упало?

— Еще что скажете! — ответил зажиточиый.— Не-бось,— путному, порядочному никогда ничего такого не приключится, а вот разве такому лядащему, как этот Мыкола! Говорите себе, что вам угодно, а я все на своем стою: он сам виноват!..

II

Свет широк, а негде в нем деваться бедняку беспри-ютному.



Мыкола Проць шел низом по деревне, как лунатик, а жена тла за ним, рыдая и причитая, словно по умер-тем. Был дутный летний день. Люди работали в поле, и в деревне не видно было никого. Жена припустила шагу и поровнялась с мужем.

— Мыкола, куда ты идешь?

— В Свичу 1,— ответил тот угрюмо.

— Господи, что это ты говоришь?

— Ну, а куда же теперь итти? Другого выхода нет!..

— Сохрани нас господи от такого, Мыкола! Не говори так! Смотри, вот тут живет моя тетка, пойдем к ней, будем летом работать, а зиму как-нибудь перебьемся.

— А потом?..

— Потом... потом будем опять работать, авось как-нибудь да проживем между добрыми людьми.

— Добрыми?.. Да, как же! Стоит между ними жить! Нет, уж это ты оставь!

И Мыкола пустился дальше. Жена удержала его за РУку.

— Да побойся ты бога! что ты задумал? Ведь это смертный грех! На кого же ты меня оставить? А детей?..

— А живя, чем я помогу тебе и детям? Пусти меня, дура!..



1 G в и ч а — одна из галицких рек, 363

Ho опа пе выпускала его и тащила упорно через мос-тик к теткину двору.

— Знаешь что,— сказал наконец Мыкола,— если хо-чешь, иди к тетке...

— А ты?


— Я не пойду.

— Отчего?

— Я не могу ни минути оставаться в этой проклятой деревне! Если ты меня силой удержить, я удавлюсь. Так лучше пусти.

— Да куда же ты пойдешь?

— Пойду на заработки в Людвиковку, на лесопильню.

— На лесопильню? Силы небесные! Да ведь ты слаб, что комар! что ты там будешь делать?

— Небось, найду что делать. Там теперь нужны рабо-чиє, примут и меня.

— Когда же вернеться?

— Как только заработаю денег, чтобы викупить своє добро от этого проклятого Шиндера,— не раньте!

Жена уставилась на него удивленными глазами, пол-ными тревоги.

— Мыкола, что ты говорить?

— То, что слышишь.

— Да ведь это...

Она не могла договорить, ее что-то давило камнем в горле.

— Когда будет, тогда и будет, да должно-таки быть: или заработаю, или пропаду. Что мне в такой жизни? Будь здорова!

Он поцеловал жену и детей и медленным нетвердим шагом пошел дальше по большой дороге. Жена со слеза-ми смотрела ему вслед с мостика, пока он не скрылся на повороте за холмиком.

III

Прошел год после того дня. Опять лето. G безоблачно-го неба солнце сыплет горячие лучи на высокие лысые горы, на зеленые болотца над рекой, на фабричные строе-ния людвиковской паровой лесопильни. Свича бурлит и разбивается о круглые камни; на не обрублѳнных еще горах млеют хвойные леса, увитые прозрачной голубоватой дымкой. Посреди котловины торчит сама фабрика, со всех сторон обставленная високими сажнями толстых бревен, словно огромной серой стеной. Из красной трубы клубами вырывается дым и раздается пронзительный свист, внутри фабрики слытится бешеное клокотанье, визг, скрип и лязг паровой машины, смешанный с оглу-шающим шумом воды и криком рабочих. А издали, с гор-иых вершин, доносится отовсюду стук топоров и грохот падающих громадных елей.



— Ура! — кричат рубящие за каждым падением такого лесного великана. А потом опять начинается рубка, у великана обрубают ветви и по торной колее спускают под гору на реку, которая уносит его прямо к машине. День за днем со всех окружных вершин раздается эта рубка и крик, день за днем сотни лесных великанов с треском спускаются по голым каменистым, горным обривам в долину, чтобы ждать там на воде, пока придет их очередь ложиться под неумолимые железные зубья парових пил. И каждый день 14 сложных пил грызут кости лесных великанов, словно 14 больших неистребимых чер-вяков.

Среди рубящих работает и Мыкола, вот уже год. Он сделался еще более жалок и худ, но сегодня он рубит с таким увлечением, как будто эта ель его заклятый враг.

— Авось зто последний раз? Господи, авось послед-ний раз! — думает он, высоко взмахивая топором.

Сегодня он счастлив. В его кожаном поясе, заверну-тые в тряпку, лежат тщательно эапрятанные 50 гульде-нов — годовой заработок. Сорок, считает Мыкола, пойдут Шиндеру, а десять на обзаведение хозяйством. Сегодня вечером кончится его работа, а завтра он пойдет домой.

И в самом деле, на другой день еще ни свет нп заря, а Мыкола Проць шагал уже далеко от Людвиковки. Он шел быстро, даже задыхаясь, мысль его летала в буду-щем, не желая даже оглядываться назад, где она ничего не встретила бы, кроме горя и нужды.

— Прежде всего пойду к Шиндеру,— думал бедный мужик,— выкуплю поле с избой, а тогда уже и к жене... Пойдем, скажу: пора опять хозяйничать на своем!

Эта мысль придавала силы его слабым ногам. Солнце склонилось к закату, когда он подходил к своей деревне. Сердце забилось в его груди, когда он увидел издали свою наполовину разрушенную избу и большой кабак на краю деревни. Напрягая последние сили, поспешил он туда.

— Добрый вечер, Шиндер! — крикнул он, входя в кабак.

— Здравствуйте! А, это вы, Мыкола? — сказал кабатчик.— Где же это вы были, что вас так долго не видать было?

— Был на работе,— сказал Микола.— Послушай, что я тебе скажу.

— Ну, что такое?

Микола достал из пояса тряпочку, развязал ее и вы-ложил перед кабатчиком четыре десятки.

— На, смотриї Отдай мне надел и избу.

— Что, что, что? — вскрикнул кабатчик и отсту-пил.— Ты хочешь за сорок гульденов купить надел с из-бой? Ха, ха, ха!

— Не купить, а своє взять назад!

— Взять назад? Ого! как же ато так взять?

— Я тебе отдаю то, что задолжал, а ты мне отдай надел с избой.

— Что ты?! Ты, я вижу, Мыкола, где-то большого ума набрался. У нас так не идет! Мне за этот надел дают триста гульденов, я хочу четыреста, а тебе отдам за двес-ти пятьдесят. Понимаешь?

Мыкола стоял как остолбенелый от этих слов. Кабатчик, видимо, испугался, потому что скрылся за перегородку и дверь за собой запер.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка