«наукова думка»



Сторінка24/26
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26
E. де Амічіс

ПЕРШОГО МАЯ

(З книжки Е. de Amicisa «Карета для всіх»)

1 мая 1899 р. в Туріні.

Чудовіш райок... і безглузда розмова «добромисльних» в трамваї з поводу числа місяця. Напевне оці самі люди, як Перше мая бувало у них бурхливе, говорили: «Нехай би вони святкували спокійно, коли хотять, щоб їх свято всі поважали! Отже тепер, коли свято вже стало спокійним, сі люди кепкують з хатніх зборів та з мирних маївок розсудливих робітників, накидаючи тій розсудливості нечисті причини. Нема бридкіших людей, як отакі боягузи, що ледве самі позбудуться страху, як уже пащикують і наклепують всякий бруд на того, кого ще так недавно боялись. Довго вони базікали, доказуючи один одному те, в чому вже й так всі вони були певні, а власне: — що ідея свята Першого мая безглузда. Але мені навіть аж мило було слухати їх, бо я собі думав про той час, коли такі розумування здаватимуться так само чудними, як тепер декому здаються думки супротивні. Дивна річ, справді, здатна до байки: одна хвиля морська дивується, що на неї друга наступав, і вона гукає тій: — відступись назаді — Але сей слабкий гомін сусідських прикрих голосів хутко згубився для мене в великому гомоні, що я чув в своїй думці, в гомоні незчисленних голосів інших таких самих «добромисльних», як і сі, промовляючих такі самісінькі речі на трамваях в тисячах міст, найближчих і найдальших, за горами, за морями, в різних країнах, тим часом навколо їх, як от навколо сих їх турінських товаришів, готуються тисячі зборів і маївок, де знов мільйони людей різними мовами висловлять ті самі думки, ті самі надії, що здаються безглуздими моїм сусідам. І здалось мені, ніби майовий вітрець, що повівав мені в обличчя, приніс мені невиразну луну безлічі тих голосів, змішаних в уро-

чистий і лагідний гомін, мов зітхання світу, збудженого почуттям весни.

А все ж я був сумний. Се число місяця все нагадувало мені ту будову, що коштувала мені п’ять років праці, щирих заходів, палких поривів, а потім, одного дня за одну хвилину критичної яснозорості, я раптом побачив, як моя будова, мов від землетрясення, позбулася цементу, репнула від стелі до підмурівку і розсипалась вдрузк. Сей день, се число все приводили думку мою на ту смутну руїну, що я міг би відбудувати хіба за інших багато літ тяжкої праці, якби мені знов прояснився розум, щоб утворити новий план; і сей спогад про марні пориви, розбиті надії, даремні безсонні ночі, і сумнів, чи не спостигне такий самий смутний кінець мої нові проби відбудування, мучили мене думкою, що я засуджений на вічну муку...

Раптом я здригнувся — веселий голос гукнув мені: «Першого мая!» Я оглянувся і побачив на платформі знайоме обличчя молодого білявого хлопця, убраного про свято, з гвоздичкою в петельці, червоною, як уста самого молодика. Всі мої сумні думки відлетіли геть, їх прогнала ся молодість, іскриста, радісна. Се був мій знайомий друкар, вірою палкий і душею ясний, щирої і нелукавої натури, завзятий вояк партії, найзручніший і найуперті-ший агітатор-виборець, невтомний бігун по вулицях та сходах, завжди готовий до всякої послуги для справи, радий мирити, загоджувати, ширити згоду серед товаришів; він не сподівався для себе жадної користі, ні близької, ні далекої, він був радий служити хоч останнім вояком у великому війську; він такий був гордий своєю вірою, так глибоко пройнятий почуттям гідності класової, що паленів від сорому і терпів тяжку муку, коли бачив де п’яного робітника; ревний, як місіонер, він первий прибігав на кожді збори і там білявою головою поблискував поміж тисячами, як золотий місяць, а вигуки його і сміх передавались сусідам, як громовина. Сьогодні він був щасливий; він не тямився, радіючи наперед з побідної маївки; він вже з’їздив хтозна-скільки колій трамваєм, закликаючи нерішучих товаришів; знав усе, що мало відбутись по головних містах на чужині, зарані тішився, що буде читати про те звістки, вимовляв: товариші з Брюсселя, з Берліна, з Відня, з Парижа — і всміхався втішно, прислухаючись сам до сих слів, так наче то були імення його любок; і щохвилі сам себе перебивав, показуючи мені червону гвоздичку, сказав мені, що се йому несподіваний дарунок від його старенької мами,— вона йому принесла сю квітку до ліжка сьогодні рано,— то не значить, що мамуня нарешті «переконалась»*, але де там! вона тільки хотіла зробити йому втіху, та ще перше, ніж віддала квітку, наговорила йому безліч добрих порад, щоб він мав розум «принаймні» хоч сьогодні. Бідна бабусенька! так наче виряджала сина на війну!

Раптом мій друкар скочив з платформи, сказавши мені, що йде купити шість єдиних чисел, щоб роздати невільним приятелям, потім швиденько повітав мене рукою і зник, лишивши мені в душі промінь своєї молодості і щастя.

«НАРЕШТІ МЕТА МОЄЇ КНИЖКИ ЯСНО ВИЗНАЧИЛАСЬ...»

Нарешті мета моєї книжки ясно визначилась мені в думці: записувати цілий рік, день за днем, те, що бачитиму в трамваї, спиняючись більше на видатніших особах, що стріватиму частіше; виявляти відносини і взаємний вплив різних, помішаних межи собою, суспільних класів, не нарушаючи правди для жадного заміру; списувати, нарешті, якнайвірніше оцю розмаїту комедію людську, розсіяну і біжучу по п’ятнадцяти довжезних коліях, що стрічаються і пересікаються в сотні пунктів і серед загального міського руху творять інший рух, ще швидший, так наче друге життя, що літає понад життям пішої людності. Але ж між визначенням мети книжки і початком самої роботи є ще один крок, що не раз так і зостається незробленим. Щоб його зробити, треба часом остатньої побудки, якоїсь малої події, що сталась би тим вогником, що запалює велику піротехнічну будову, віддавна уряджену.

Така маленька подія трапилась мені власне остатнього дня січня, отак вже під вечір, на колії Корсо — Він-цаліо. Вагон був повний. На Корсо Віктора Еммануеля увійшла і стала на передній платформі якась проста жінка, літ коло тридцяти, одягнена абияк, на руках тримала прехороше дівчатко, що мало заледве дев’ять—десять місяців. Жінка стояла, обернена обличчям до коней, а дівчатко, злігши їй на плече, дивилось всередину вагона крізь віконце. Там у вагоні, зараз за вікном, сиділа молода пані,— я вже не раз бачив її на сій самій колії і задивлявся на її обличчя, одяг і поводіння, якісь зовсім особливі. Вона була малесенька на зріст, але гарна, з великими, темними, видатними очима; обличчя емагляве, повне життя, освічене поважною і разом гарячою і неспокійною добрістю, мов у сестри милосердя на бойовиську; я завважив, що коли вона говорила, краска кидалась їй хвилею до лиця, шия тропіки надималась, і груди раптово здіймались, неначе сила пристрасті спирала їй дух. Вона була убрана порядно, але без найменшої показності, знати було, що то вмисне така скромність, надто замітна при чепурнім убраннячку дітвори, що завжди мала з собою; крім того, в убранні пані ще було знати певну недбалість, вже не навмисну, що була до пари її волоссю, завжди трохи розтріпаному, як видно, з неуважності, а не з наміру. На сей раз у неї на колінах стояв хлопчик, може однорічний, пишно убраний, чорнявий, як мати, з такими самими темними великими очима; хлопчик стояв, притулившись обличчям і руками до шибки віконця.

Таким способом хлоп’ятко і дівчатко зустрілись обличчями, розлучені тільки шибкою.

Ледве побачили одно одного, як уже, здавалось, пізналися знову, мов після довгого ждання й шукання. То часто трапляється з дітьми такого віку, але я ще не бачив, щоб коли так гарно було. Вони почали усміхатись, потім сміятись, метушитись і простягати ручки, дівчатко нахилялось, хлопчик здіймався на дибки; вони лапали рученятами по шибці, хотіли торкнути одно одного, виривались з рук своїм матіркам і, додаючи собі охоти тим закоханим метушінням, дедалі все більше трепета-лись та сміялись, показуючи біленькі молочні зубки,— обоє разом мали їх ледве шістнадцять, заходячись, паленіючи в видочках, гукаючи та пориваючись одно до одного так, що обидві мами мусили обернутись і притримати їх, щоб часом не розбили шибки. Потім всі подорожні, які були в вагоні, задивились на них, усміхаючись, здивовані таким нестримним об’явом радощів і симпатії.

Раптом пані схопилась на рівні ноги, сильним рухом одсунула двері і, вийшовши на платформу, здійняла свого хлопчика до дівчатка, що ждало його, простягнувши рученятка. Дітки хотіли поцілуватись, але не вміли, клали руки одно одному на шийку, торкались обличчями, потім обнялися і на хвилину здавалось, що то одна велика дитина з двома головами, одягнена наполовину вбого, наполовину по-панськи, з волоссям напівбілявим, напів-чорнявим...

— Дивись ти, що за шибеницька дітвора,— гукнув погонич, глянувши, а потім дав батога коням,— гей, ви, прокляті дармоїди, лежебоки безличні,— далі обернувся до мене з веселим обличчям: — Га, чи бачите? В такім віці та ще й прилюдно! А я стій та дивись! — і зареготався. Але я бачив, що він мав вогкі очі.

— Моя книжка готова,— подумав я собі.-

DUBIA


М. Р[озенбаум1


ВЕЛИКДЕНЬ У ТЮРМІ

Ось і до мене заглянув промінець весняного сонця. Несміливо, крадькома, боязко продираючись крізь грубі кра-ти, немов боячись розбитися об поржавлене залізне перехрестя, дістався він до моєї камери і тонкою сріблястою ниткою ліг на прикований до муру стіл, прорізавши тремтячою павутинкою стрічки розгорненої переді мною книжки.

Я підвела голову. Крізь високе вікно, ген аж під стелею я вгляділа цятку чистого блакитного неба. Знадвору на підвіконці сиділа біла голубка та збирала крихти хліба — я кидала їх туди для неї щодня, стаючи на підмощені стосом книжки.

Довго дивилася я на ту цятку блакитного неба і налинули на мене спогади давноминулих днів мого життя на волі. Довгою плетеницею проходили ті спогади, стискаючи серце солодкою тугою, сповняючи душу і жалем, і раюванням...

Давно то було, страх як давно!.. Здичавілий, тінистий сад.... широкий ставок з густо-зеленою ряскою, з білими водяними ліліями... стара плакуча липа... Моя бліда зажурена мати сидить поруч мене і дивиться в безкрай великими, блакитними, смутно мрійливими очима... Довгаста тонка рука так помаленьку, так ніжно гладить мов волосся... Ох, як же давно, як страшно давно то було!

Матусенько люба, єдина моя! Хоч би мені знову припасти устами до тієї руки і виплакати все, що набриніло на душі за сі довгі безкраї роки. Чи простила ти своїй Наді за те, що вона завдала тобі оте безмірне горе? О, вже ж, напевне простила! Ти ж була така добра, така чутка, така щира до любові. Ти ж сама навчила мене, що пе годиться бути егоїсткою, що треба любити своїх ближніх, що треба завжди помагати нещасливим...

Звечора мені полковник казав, що прийшов лист від матері, що вона жива й здорова, але самого листа мені, як завжди, не дали...

Як тяжко прагну я побачити тебе, матінко моя, коханая моя! Либонь, ти змінилася досі! Густе ясне волосся — я було залюбки бавилась ним — вже ж воно посивіло напевне! Тонке ніжне обличчя, відай, уже зморшками вкрилось, але очі лишились ті самі, тільки, може, туга ще більша світиться в них... Чи то ж я побачу тебе ще коли?..

Довго дивилася я на цятку блакитного неба, і спогади насувались все ближче та ближче. Туман, що їх обгортав і робив подібними до давнього сну, дедалі рідшав, тоншав; час, що ділив їх від мене, ставав прозорим, як гірське повітря після дощу; роки, що минули з того часу, тонули, змінялися в хвилини, зникали...

Як недавно, як зовсім недавно те все було!..

Я підійшла під вікно. Крізь одчинену кватирку влетів до мене теплий легіт. Він бавився моїм волоссям, ніжним оксамитним подихом пестив мені чоло, лице, шию. Тихим, лагідним, ледве чутним шелестом, немов боячись, щоб не почула сторожа в сінях, він шепотів мені щось на вухо. Те шепотіння було подібне до тихого тремтячого співу скрипки, було невиразне, як лепет немовлятка. Але я розуміла його.

«Довго літав я по вільному світу. Скрізь я бував. Все оглядав. Грався з квітками на луках барвистих. Буяв в верховітті високих дерев. Ганявся за піною хвилі морської. На синім свічаді озер спочивав, любуючи хмарками в вільній безодні. Злітав я в узгір’я, здіймався на кручі високі. З пітьмою нічною бував я на тихій розмові над сонним верхів’ям гори. З привітом від гір я прилинув до тебе...» Так шепотів мені легіт...

І від того шепотіння рій нових спогадів налинув на мене зграєю легкокрилих пташок.

...Темно-зелене Тунське озеро. Велетенська й велична краса Оберлянду... Безкраїй світ нових ідей... Палкі довгі смеречки... Ночі, повні глибоко потужних дум... Молодечі пориви... Широкі надії...

Ох, ні, се було так дивно!..

...Верхів’я Дан-де-Жіман. Під ним стелиться женев-

ське озеро, і на тім блакитнім свічаді неначе заснули човни білокрилі... Поважні чорні очі дивляться на мене з болем, немов сердито.— «Натю, але ж ти знаєш?»... Голос його бринить глухо, в ньому чутно сльози.

— Так, я знаю. І я люблю тебе...

Яке щастя невимовне, яка ніжність бездонна в його погляді! Як обпалив мою руку його поцілунок.

— «Господи, за віщо таке щастя! Чим я його заслужив? Чим я заплачу за нього?»

О, він заплатив...

Як гордо, як твердо він ступав на ешафот...

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес!

Се в сінях жандарми христосуються.

А я й забула: се ж сьогодні роковий день-великдень.

Як я любила колись ходити до всеношної до нашої сільської церковці! Як я тоді бога благала, щоб мама не була така сумна, щоб не було на сім світі убогих та нещасливих, щоб усі лихі стали добрими. Дурненьке дівчатко! Христос тебе не почув.

За стіною хтось зайшовся сухим, довгим кашлем... Він уже давно хворий і не встає з ліжка. Як ся маєте? — простукала я, сподіваючись, що, може, він на сей раз відповість. Але він не відповів. Він уже давно перестав відповідати на стук. Я притулилась вухом до стіни, наслухаю-чи хоч гомону якого. Але нічого не було чутно. Панувала глибока мертва тиша... Знов вибух кашлю, ще довшого, ще тяжчого; тихий жалібний стогін з наболілих, змучених грудей... І знов тиша, зловісна, могильна тиша...

Як же помалу, як нудно та сумно сунуться години. Як тісно, задушливо-тісно в сій камері. Як гнітить оце темне, важке склепіння. Як багато часу і як мало простору!..

Господи! За віщо люди так мучать один одного? Нащо, для кого то треба? На що люди обернули сей світ красний, повний чарів і краси, створений для щастя й розкоші, в страшне люте пекло, повне сліз, прокльонів, крові? Для кого, навіщо се море бездонне горя, муки, розпуки? Кому потрібні сей голод, злидні, сором мільйонів? Навіщо тисячі людей, створених на образ і подобу божу, тратять людське обличчя та обертаються в диких звірів? Навіщо ся невпинна, бридка, зажерта, немилосердна, братовбивча війна? Чого люди, мов голодні вовки, виривають один

одному шматки від рота, готові перервати один одному гордо? Адже ж на землі всього, всього стане на всіх! Як се все несвіцько, безглуздо! Кому, для кого се все потрібно?.. Ой, дурні, дурні люди!..

Я лягла на ліжко і заплющила очі. Все те страшне лихоліття, що панує на світі, стало передо мною у всій бридоті, у всій нелюдській жорстокості.

Діти, що з голоду мруть, чорні злидні праці, незліченне військо жіноцтва, що торгує собою за шматок хліба, тисячі величних духом людей, замучених за їх саможертовну любов до людськості; тюрми, шибениці, кров, що ллється по всіх усюдах на землі, бридка розпуста дармоїдів, що не вгадають, чим наповнити порожній час і порожні душі; величезна армія вояків, приголомшених, темних, готових повсякчас пролити річками кров своїх братів!..

Господи! коли ж се скінчиться? Та чи й скінчиться коли?!...

Страшна розпука здавила мені груди, ридання підступили до горла. Я вже не могла стриматись. Я заплакала, мов дитина, схлипуючи. З гуркотом відсунувся важкий засув, кватирка в дверях відчинилась, хтось зазирнув до мене. Але я не вважала і все плакала. Сльози котились мені по лиці і по волоссі і зрошували подушку. Здавалось, що все пережите за сі десять літ самотини, всі гіркі почування, всі чорні думи виливались в тих рясних сльозах. Я плакала, і важкий камінь розпуки, що гнітив мені серце, дедалі розтавав, розпливався. На душі стало легко, так як бувало після довгої молитви в нашій сільській церковці.

Надія знов сповнила мені душу. О, вже ж, се скінчиться, напевне скінчиться, так не може довго тривати.

...Зло навколо занадто гнітить,

Ніч навколо занадто вже темна.

Муки втомлять сей світ, як заллє його кров І знищить сей шал боротьби;

І він зверне туди, де безкрая любов,

Погляд, повний благання й журби.

Хтозна, може се вже в нас переддень сеї хвилини. Десять літ — довгий час. Може, пригнічені, поневолені маси вже досі встигли пройнятись розумінням своєї великої історичної місії, Хтозна, чи не здійме вже хутко дужу

руку робочий люд і весь оцей лад, сеє пекло, де гине все чесне, величне, одважне, обернеться в нівець?

Серце мені стукотіло, кров била до голови, t ...............

Далеке гудіння, наче гомін бушуючих хвиль, долетів до мене. Ось гомін ближчав, міцнів, грізнішає, ось я вже виразно чую рев незліченної юрби. Він прибивав до гранітних мурів фортеці і мов розголос грому розливається ѣ повітрі...

«Перемога! Перемога!»

Юрба з радісним гуканням вривається в сіни. Дубові двері тремтять і стогнуть, потрясені потужно.

«Перемога! Перемога!»

Які прехороші сі чорні обличчя! Скільки вогню завзяття в сих очах!

«Воля! Воля! Воля!»

Не знаю, чи довго я лежала напівнепритомна. Коли я одкрила очі, я нестямилась з дива на ту незвичайну темно-синю сутінь, що лилася вікном в камеру. Цятка блакитного неба зникла, її покрила густа синява хмара. Все причаїлось, замовкло. Дивно лунає зрідка мірний гук церковного дзвону серед зловісної тиші...

Бо-о-в... Бо-о-в...

Здається, все вигинуло, зникло, втопилось у темряві...

Темрява без краю, мов порожнеча вічності, а тісна, мов гнітюча змора.

Мертвою течією ллється голос дзвону в безкраю темряву і тоне без відгуку, зливаючись з гробовою тишиною.

Стало душно так, наче ось-ось має загомоніти хуртовина. Як бажала душа моя блискавиць, грому, зливи! З палкою тугою, з тремтячою надією я ждала, затаївши дух. Але такою ранньою весною на півночі рідко бува громова хуртовина. Синява хмара проминула. На хвилину знов виглянуло сонце. Потім насунула сива мряка, закапотів дрібнесенький дощик...

Знов потяглись марудні сірі дні...

ПРИМІТКИ


У сьомому томі Зібрання творів Лесі Українки у 12-ти томах вміщена оригінальна й перекладна художня проза письменниці. Це найповніше на сьогодні зібрання прозових творів та прозових художніх перекладів Лесі Українки. Так, зокрема, тут вперте друкується оповідання «Браги», пізніша редакція VI—VII розділів оповідання «Жаль», плай окремих розділів цього ж твору, план оповідання з умовною назвою «Турчин і вірменочка».

У розділі «Перекладна проза» вперте друкуються переклади оповідань Л. Якобовського, окремих творів французьких письменників — П.-Ж. Етцеля, Ж. д’Еспардеса, італійського письменника Е. де Амічіса. Вперше у Зібранні творів письменниці подаються переклади російською мовою оповідань І. Франка «На дні», «Ліси і пасовиська», «Історія кожуха», а в розділі «Dubia» — переклад українською мовою оповідання М. Розенбаума «Великдень у тюрмі».

Опубліковані за життя Лесі Українки прозові твори та переклади подаються за авторизованими прижиттєвими виданнями. Видання Леся Українка. Твори. Кн. І. К., 1911, в якому передруковано кілька оповідапь, готувалося без участі письменниці і пе може вважатися джерелом основного тексту вміщених тут творів. Не друковані за життя Лесі Українки твори подаються за автографами, які здебільшого зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у фонді Лесі Українки (ф. 2). У примітках використані також матеріали відділу рукописів з фондів І. Франка 3) та Олени Пчілки (ф. 28).

ПРОЗОВІ ТВОРИ така її доля

Вперше надруковано у журн. «Зоря», 1889, № 2, стор. 24—25. Автограф не знайдено.

Датується орієнтовно 1888 p.: не пізніше кіпця цього року оповідання було передано до журн. «Зоря».

Подається за першодруком.

«З о р я» — український літературно-громадський журнал ліберально-буржуазного напряму. Видавався у Львові в 1880—1897 pp.

Вперше надруковано у журн. «Зоря», 1889, № 24, стор. 410—

Автограф не знайдено.

Датується 1888 р. на підставі листа Олени Пчілки до М. Косача від ЗО.Х 1889 p.: «Ще думаю послать, бо вже пора, ті три малюночки «Святого вечора» Лесі, що вона писала торік» (ф. 28, № 446). Подається за першодруком.

Олена Пчілка — літературний псевдонім української письменниці ліберально-буржуазного напряму Косач Ольги Петрівни (1849—1930), матері Лесі Українки.

Косач Михайло Петрович (1869—1903)—український письменник, виступав з перекладами та оповіданнями під псевдонімом Михайло Обачний, брат Лесі Українки.

МЕТЕЛИК

Вперше надруковано у журн. «Дзвінок», 1890, № 14, стор. 106.



Автограф не знайдено.

Надрукувавши оповідання у дитячому журналі, Леся Українка хотіла, щоб воно стало здобутком ширшого кола читачів. Як видно з листа письменниці до М. Косача від 30.ХІ 1893 p., вона переписує «дещо з своїх дрібниць давніх» і серед них «Метелика» для журн. «Зоря». Оповідання до журналу не було надіслане.

Датується за першодруком.

Подається за першодруком.

«Д з в і н о к» — український журнал ліберально-буржуазного напряму для дітей і юнацтва, виходив у Львові у 1890—1914 pp.

ВЕСНЯНІ СПІВИ

Вперше надруковано у журн. «Зоря», 1892, № 1, стор. 6—7. Чистовий автограф (ф. 2, № 746) з датою: «1-го грудня 1889 p., Волинь» Леся Українка надіслала до журн. «Зоря». Редакцією журналу в ньому зроблені виправлення згідно з правописними принципами «Зорі». Наприклад, слово «коней» виправлено на «ко-ний», «завжди» — на «завжді», «робить» — на «робити», «єдналася» — на «єднала ся» та ін. Тексти автографа і першодруку ідентичні.

Датується за автографом і першодруком.

Подається за першодруком.

біда навчить

Вперше надруковано у журн. «Дзвінок», 1891, № 23, стор. 186—

Автограф не знайдено.

Датується за першодруком.

Подається за першодруком.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Неопуб-ліковані твори. Львів, «Вільна Україна», 1947, стор. 105—107.

Чистовий недатований автограф (ф. 2, № 844) мав незначні авторські дописки.

Оповідання було, очевидно, написане для самодіяльного конкурсу «Літературної громадки» в кінці 80-х років.

Подається за автографом.

«Літературна громадка», або «Плеяд а» — літературний гурток, що об’єднував молодих письменників та літераторів з Києва, Чернігова, Одеси, Житомира. На його засіданнях, які відбувалися на квартирах Старицьких, Косачів та Лисенків, обговорювалися художні твори, проводилися літературні конкурси, складалися плани літературних збірників і видань, зокрема бібліотеки світової літератури. Енергійними організаторами роботи гуртка були Леся Українка та М. Косач. Роки активної діяльності літературного гуртка «Плеяда» —1888—1893; пізніше «Плеяда» розпалась, плани видань лишилися нездійсненими.

ЛЕЛІЯ


Вперше надруковано у журн. «Ілюстрована бібліотека для молодіжі, міщан і селян», 1891, № 2, стор. 18—23; № 3, стор. 34—40.

Автограф не знайдено.

Датується орієнтовно 1890 р. на підставі листа Лесі Українки до М. Косача від І8.Ѵ 1890 p., у якому вона, зокрема, писала: «...Я тепер сотрудник «Бук[овини]», «Бібліотеки для молодіжі...».

Подається за першодруком.

«Ілюстрована бібліотека для молодіжі, міщан і селян» («Бібліотека для молодіжі») — український журнал ліберально-буржуазного напряму, виходив у Чернівцях в 1885-1893 pp.

«Буковина» — українська газета, що виходила у 1885— 1910 pp. у Чернівцях, пізніше у Відні, з початку XX ст. стала виразником реакційної австрофільської політики.

ЖАЛЬ

Вперше надруковано у журн. «Зоря», 1894, № 9, стор. 193—199; № 10, стор. 217—222; № 11, стор. 241—245; № 12, стор. 265—270.



В архіві письменниці зберігається автограф (ф. 2, № 826), за яким оповідання друкувалось у журн. «Зоря». На останній сторінці рукопису вгорі авторкою зроблена помітка: «До оповідання «Жаль», на цьому ж аркуші стоїть підпис Лесі Українки, а невідомою рукою синім олівцем позначена дата: «21/10 93». В автографі немає початку до слів: «А я б на твоєму місці уже б мовчала,— обізвалась Надя...», а також уривку від слів: «До чого-то дівчині в тринадцять...» до слів: «...бавити гостей: повагом собі походжає по салону або сяде й поведе якусь поважну розмову з одним гостем, а за інших забуде»; є закреслення і виправлення. Особливо багато закреслень у І і II розділах. Правки авторські і редакторські.

Редакція журн. «Зоря» одержала вже правлений Лесею Українкою рукопис. Так, у розділі І після слів: «Пізно розпочали теє все,

варіант

1. «Хтозна, до чого дійшла б тая розмова у двох сестер, якби не надійшла мати з кухні. При їй, видно, вони не почували себе так вільно, як при батькові. Вглядівши матір, Надя замовкла, не змінивши, однак, зухвалого виразу лиця. Софія, ображена, закусила губку і зсунула темні брови; та розмова надто роздражнила її, і вона боялась, як би її не напала мігрень. «От уже було б гарно! розхоруватись перед самим вечором»,— подумала вона і для розваги встала, підійшла до вікна і почала виглядати, чи не йде Павлусь від столяра.



то пізно й буде...» автором знято такий уривок: «Та що ти все: «Пізно, пізно! не поспіє на вечір!» — обізвалась Надя.— Іще сто раз поспів, не бійсь! А як і ні, то не така вже велика біда, мовбито без твоєї канапки то й сісти ні на чому буде.

Ет, хоч би ти вже не втручалась! а то ще й вона просторікує! Тобі звісно що — байдуже! — одмовила гнівно Софія».

Після слів: «Чому се тільки той князь не їде? пора б уже!» закреслений такий уривок: «Поміж тим рухом тільки Надя походжає тихо та мовчки. Вона ще досі трохи гнівається.

— Ти б, Надю, пішла забавила Катрусю Гнатовську. Вона ж нудиться, сидячи сама! Так же не гречно. Іди забав її,— каже пані Турковська.

— От іще я буду з десятилітніми бавитиеь! — одповіла Надя з прикрістю, одначе мусила йти бавити малу гостю. «І чого приперлися на вечір з дитиною!» — думала вона».

Наведемо ще кілька прикладів авторських скорочень:

І

— Іде, іде! — і Софія побігла братові назустріч.— Ну що? як? Що вони тобі казали? — питала вона його ще в прихожій.— Готова? принесуть? швидко?»



II варіант

«Хтозна, до чого дійшла б тая розмова у двох сестер, якби не надійшла мати з кухні. Вглядівши матір, Надя замовкла, не змінила, однак, зухвалого виразу лиця. Софія, ображена, закусила губку і зсунула темні брови; встала, підійшла до вікна і почала виглядати, чи не йде Павлусь від столяра.

— Іде, іде! — І Софія побігла братові назустріч.

— Ну що? як? що вони тобі казали? — Готова? Принесуть? Швидко?»

«Та стій-бо. Я прийшов,—хазяїна не було вдома.

— Ну, а ти і пішов?! — перебила Софія.

— Я сів і почав дожидати хазяїна. Лихо його знає, куди він подівся. Прийшов хазяїн, я зараз і спитав у нього, чи готова канапка?»

Подібні авторські скорочення і виправлення в й далі у тексті автографа. У рукописі редактор журн. «Зоря» зробив свої поправки мовнОправописного і частково лексичного характеру. Так, слово «посаг» замінено словом «віно», «кредитори» — на «вірителі», «вокзал» — на «двірець».

При публікації в тексті оповідання пропущені окремі слова і речення.

Крім закінченої редакції оповідання, в архіві зберігаються автографи VI і VII розділів іншої редакції твору з написом «До по [вісті] «Жаль» (ф. 2, № 827), а також план IV—XII розділів (ф. 2, № 828).

Датується 1890 р. на підставі листів Лесі Українки до М. Дра-гоманова від З.ІІІ 1892 та до О. Маковея від 25.ІХ 1893 р.

«Жаль» — перший великий прозовий твір Лесі Українки. Поштовхом до його створення став конкурс, що проводився у родині Косачів на тему «канапка» чи «кушетка». Про оповідання М. Косача «Кушетка» (пізніша назва «На огнище прогресу» («Зоря», 1891, № 11, стор. 205—206; № 12, стор. 227—230) Леся Українка писала братові у вересні 1889 p.: «От тобі, Миша, що раджу: пиши-но ти улити бо твоя «Кушетка» проймав навіть серце, р е в і з -м о м 125 пойняте». Оповідання під назвою «Кушетка» е і серед не-друкованих творів Олени Пчілки (ф. 28, № 71).

Як видно з листів Лесі Українки, оповідання «Жаль» опрацьовувалось досить довго. «Я було думала тут зайнятись добре і скінчить нарешті той нещасливий «Жаль», аж вийшло так, що він і досі лежить не скінчений...» (лист до М. Косача, вересень 1889 p., Коло-дяжне). «Треба переписати одну свою повість до тих пір, поки поїду в Київ...» (лист до М. Драгоманова, 24. XII 1889, Колодяжне). «Моя бідна la grande Oulita» 126 тепер, може, і на миші переведеться непереписана, бо не хутко дочекається вона честі мого власноручного переписування...» (лист до М. Косача, 18. V 1890 p., Колодяжне). Проте в січні 1891 p., по дорозі на лікування до Відня, Леся Українка, зупинившись у Львові, залишав у О. Франко в цілому уже завершений «Жаль». Оповідання було прочитане М. Павликом, І. Франком, а пізніше і О. Маковеєм. М. Павлик, напевне, запропонував передати твір до журн. «Зоря», бо З.ІІІ 1891 р. Леся Українка відповідала йому з Відня: «Що ж до моєї повісті, то, далебі, не знаю, як з нею буде, бо не розумію, як маю думати про відносини «Зорі» до мене; «Зоря» мав чимало моїх віршів і дещо з прози, але нічого не друкує, хоч і назад не завертає і не каже, що їй моє писання непридатне, отже, не знаю, як з нею бути». А через кілька місяців Леся Українка знову пише М. Павликові: «Пригадала собі те, що Ви писали про повість «Жаль», добре що з Вас такий одвертай критик, бо з такими людьми тільки й можна як слід говорити. Але я не у всьому з Вами згоджуюсь: мені здається, що тема не єсть так далека для автора, як Ви думаєте, бо таких людей, як героїня повісті, він знає чимало і бачить дуже зблизька, а тільки, може, Ви не сподівались такої теми, і для Вас вона в досить далека або просто нецікава; що залежить до виконання, то, певне, що воно далеко не бездоганне, але ще там мусить чимало поправитися. На самих ліричних віршах вже не втриматись! — тісно робиться, хоч се не значить, ніби їх зовсім покинути маю, того, певне, ніколи не буде. Ще от що: рідну дитину, та ще й першу, не так-то легко забити, як здається, а надто ще й те, що автор не зовсім розчарувався в своїй нещасливій і дурній Софії». Не погодилася Леся Українка і на пропозицію М. Павлика надіслати «Жаль» на перегляд М. Драгоманову: «Посилати «Жаль» до дядька не варт, бо то дуже затяжна справа,— нехай вже тоді вилає, як у друку побачить» (лист від 28.VII 1891 p.). Тим часом вона пише два вставні розділи до «Жалю» (певне, це саме ті, що зберігаються в архіві під № 827) і обмірковує з М. Косачем і Оленою Пчілкою питання про можливість надрукування твору у жіночому збірнику, оскільки «він створений для нього» (лист до Олени Пчілки з Євпаторії, липень,

1891 p.). А у вересні цього ж року І. Франко пише Олені Пчілці: «Друге діло, про котре я хотів поговорити з Вами, се новела Лесі Українки, котра находиться у мене. Що Ви думаєте з нею робити? Я чув, що Ви призначили її для другого тому альманаха. Та коли-то ще той альманах буде друкований, чи не можна би змінити сю постанову, щоби така гарна річ не лежала у рукопису. Я прочитав сю новелу, і вона мені дуже сподобалася, так що коли би була на те Ваша і Лариси Петрівни воля, то я радо опублікував би її в найближчій книжечці своєї «Літературно-наукової бібліотеки». Я готов розпочати друк, як тільки одержу Ваш дозвіл» (І. Ф р а н -к о. Твори в двадцяти томах. Т. 20. К., Держлітвидав України, 1956, стор. 431). У відповідь на це Олена Пчілка писала: «Повість Леси-ну щось-то не приходиться друкувати осібно в бібліотеці, краще зоставити її для того дамського видання, яке має вийти,— чи альманах, чи журнал, чи що воно там буде. Ця повість більше підходить до жіночого видання, аніж до друку осібно» (ф. З, № 1612, стор. 264). У вересні 1893 р. Леся Українка звертається до О. Ма-ковея з проханням: «Підіть, будьте ласкаві, до пані Франкової і візьміть у неї моє оповідання під назвою «Жаль», та віддайте його до «Зорі», і запитайте, чи прийме вона його до друку, а коли прийме, то як хутко може воно бути надрукованим. Згляньтесь над долею сього нещасного оповідання, що вже третій рік світу-сонця не бачить, лежачи у схові в господі пані Франкової, визвольте його з темниці». О. Маковей виконав прохання письменниці, але виявилось, що твір не має закінчення. 25 вересня 1893 р. Леся Українка надсилає О. Маковею закінчення, надписавши на ньому: «До оповідання «Жаль», а в супровідному листі ще раз просить

О. Маковея довідатись в редакції журн. «Зоря», коли оповідання буде надруковане. Далі в цьому ж листі Леся Українка писала: «Я думаю, Ви повірите мені, коли скажу, що тепер — по трьох чи чотирьох роках — я інакше б написала свій «Жаль», але ж поправляти давню писанину і скінчену річ дуже трудно, бо вже ніяк не можна погодити тодішньої течії думки з теперішньою. Через те я викидаю геть ті речі, які здаються мені ні до чого, а які ще до чого-небудь судні, ті друкую, поправивши хіба стиль і мову. Я признаю, що в «Жалю» багато є недотепного й «зеленого», але поправити не можу, раз, через те, що не маю оповідання в руках, а друге — через вищенаведену причину. Мені дуже подобається вираз

Вікт[ора] Гюго «Corriger un oeuvre par un autre»1, отже, може, колись напишу щось кращого, ніж «Жаль», і тим його поправлю. Я думаю, що то нічого не шкодить, коли галичани побачать в моєму оповіданні далекий для себе світ — чим більше світу побачити, тим краще».

Подається за першодруком.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український публіцист, учений і громадський діяч буржуазно-демократичного, потім ліберально-буржуазного напряму, рідний брат матері Лесі Українки.

П а в л и к Михайло Іванович (1853—1915) — український письменник, публіцист і громадський діяч революційно-демократичного напряму.

«Літературно-наукова б ібліотека» — серія започаткованих 1889 p. І. Франком видань, що виходила до кінця 90-х років накладом І. Франка, здійснених І. Франком протягом 1889—

1892 pp.

ПІЗНО


Вперше надруковано у виданні: Література. 36. 1. К., 1928, стор. 187—188.

Недатований автограф має кілька авторських скорочень і виправлень, зберігається в Центральній науковій бібліотеці АНУРСР (далі: ЦНБ АН УРСР) у відділі рукописів (І, 8906). Закреслено перше речення «Вже пізно». У реченні «Тільки все ж не могла вона привикнути до того тону, з яким її чоловік, багато молодший від неї, говорить перед гостями: «Як би ви думали, чий се портрет?» — і, натішившись ваганням гостей, вимовляє: «Се моя жінка! ха-ха!». Слова: «багато молодший від неї» зняті. Речення «Одного разу жінка попросила чоловіка сказати, які книжки треба читати для того, щоб набути відомостей по політ[ичній] економії...» спочатку починалося словами: «Був навіть такий час, коли...».

Датується орієнтовно 1893 р. на підставі спогадів сучасників письменниці (див.: Спогади про Лесю Українку. К., «Дніпро», 1971, стор. 90, 324).

Подається за автографом.

Gyp (Жіп) — псевдонім французької письменниці де Мар-тель де Жуанвіль (1850—1932), авторки сентиментальних романів, популярних у буржуазних колах.

ОДИНАК


Вперше надруковано у журн. «Радянський Львів», 1947, № 4, стор. 19—34.

Чистовий недатований автограф (ф. 2, № 832; пертий розділ — початок шостого) уривається на словах: «Тут награємось за ніч в тісної баби,— говорить хтось з кутка». В автографі є кілька мовностилістичних авторських виправлень чорнилом, зроблених при переписуванні. Так, у реченнях: «Ходила ж оце я до пана, питала, чи то тебе можуть прийняти, що ти одинак...» слово «прийняти» виправлено на «взяти»; «Корній не йшов вулицею, він пішов поза-городдям...» слово «пішов» поправлено на «подався»; «Прощавайте, мамо! — раптом скааав він хрипло, круто одвернувся, немов оді-пхнув сам себе...» — замість останніх трьох слів вписано «одірвався». Є в автографі ряд поміток олівцем: окремі слова і словосполучення підкреслені, а на полях відповідно поставлений знак питання, «фетфебель» виправлено на «фельдфебель», олівцем написаний і заголовок оповідання.

В архіві письменниці збереглися ще початок V частини «Одинака», переписаний рукою К. В. Квітки, без дати <ф. 2, № 834) і план VI—XII розділів (ф. 2, № 833).

В основі оповідання — враження письменниці від перебування в Луцьку в 1890—1891 pp. Сестра письменниці Ольга так згадувала про цей час: «Доводилося тої осені переживати Лесі тяжкі, болючі враження через сусідство «воїнського присутствія», що містилося в тій самій кам’яниці, де й ми жили, лише в другому кінці. Під час рекрутського призову на вулиці коло того «присутствія» збирались юрби рекрутів і їх родичів та відбувалися тяжкі сцени, лунало не раз таке голосіння, такі розпачливі ридання, що хотілося забігти кудись далеко з нашого дому, щоб того не чути і не бачити» (О. Косач-Кривинюк. Перебування Лесі Українки в Луцьку.— У кн.: Спогади про Лесю Українку. К., «Дніпро», 1971, стор. 50).

Оповідання «Одинак» Леся Українка написала для літературно-наукового збірника, який планував видати літературний гурток «Плеяда». «Я все роблю замахи на всякі повісті і драми на громадські теми»,— сповіщала вона М. Драгоманова 10.ХІІ 1892 p., а вже у травні наступного року писала йому, що закінчує оповідання, яке має ввійти до збірника, «що хоче видати наша «Плеяда». Проте робота над цим твором розтяглася на довший час. 11.Х 1893 р. Леся Українка писала І. Франку, що працює над більшим оповіданням, треба його кінчати, «бо воно призначене до одного збірника, що хутко має друкуватись». 5.1 1894 р. вона знову повідомляла М. Драгоманова: «...Пишу свою повість...». Нарешті, 28.1 1894 Леся сповіщає матір: «Я сими днями кінчила «Одинака» (як його назвати, я й сама не знаю!). Здається, вийшов непогано, тільки все-таки я його буду немало поправлять. Я його читала при маленькому зборі, і він справив дуже добре враження... Напиши, коли ти думаєш приїхати в Київ, якщо не хутко, то я пошлю тобі ті глави «Одинака», що ти ще не читала,— я не хочу друкувать його без твого перегляду. А перші глави почну переписувать. Тепер хоч уже ніхто не гризтиме моєї голови! Вони думають, що се так легко повість написать, спробували б самі!» Про закінчення роботи над повістю Леся Українка цього ж дня написала і М. Драгомано-ву, зазначаючи, що «кінчала її несамовито», «сиділа над нею до 4-ї, а то й до 5-ї год[ини] ночі».

Збірник, задуманий «Плеядою», не вийшов у світ. «Одинак» так і не був надрукований.

Очевидно, саме цей твір маїа на увазі Леся Українка в листі до О. Кобилянської від 9.VIІ 1899 р. з приводу запланованого Л. Якобовським видання новел українських письменників в німецьких перекладах: «Я знаю, що для п. Якобовського були б більше пожадані повісті з народного життя, у мене хоч і є одна така повість, та одно, що її ще треба причепурити, а друге — вона задовга, а третє (і головно) — я зовсім не в стані віддати нашого волинського народного стилю по-німецькп, виходить якось смішно, певне, для сього треба знати німецькі діалекти, тоді б можна вибрати якийсь відповідний, а літературний не вистачає».

Датується січнем 1894 р. на підставі листа Лесі Українки до Олени Пчілки від 28.1 1894 р.

Подається за автографом (ф. 2, № 832).

Квітка Климент Васильович (1880—1953) — український радянський музикознавець і фольклорист, чоловік Лесі Українки.

Косач-Кривинюк Ольга Петрівна (1877—1945) — молодша сестра Лесі Українки, за фахом лікар.

Якобовський Людвіг (1868—1900) — німецький письмен-ник-реаліст.

ВОЛИНСЬКІ ОБРАЗКИ

І. Школа


Вперше надруковано у журн. Народ», 1895, № 3, 4, 1 і 15 лютого, стор. 34—37.

Автограф не знайдено.

Датується січнем 1895 р. на підставі листа Лесі Українки до М. Павлика від 21.1 1895 р.

Леся Українка задумала написати цикл нарисів під назвою «Волинські образки» для журн. «Народ». «Се справжні образки з натури, сливе дописи,— писала вона М. Павлику 21.1 1895 p.,— тільки що мені не подобається форма кореспонденційна, то я собі їх писатиму в напівбелетристичній формі, так мені самій цікавіше...» Разом з цим листом письменниця надіслала перший нарис під назвою «Школа». 30.IV 1895 р. Леся Українка в листі обіцяла М. Павлику надіслати ще один образок. Однак більше нарисів з цієї серії написано не було.

Подається за першодруком.

«Народ»— український громадсько-політичний журнал прогресивного напряму. Видавався у Львові і Коломиї в 1890— 1895 pp.

Ушинський Костянтин Петрович (1824—1871) — видатний російський педагог, основоположник педагогічної науки і народної школи в Росії. «Рідне слово» — книжка для читання, одна з основних праць Ушинського.

Паульсон Йосиф Іванович (1828—1898) — російський педагог, засновник педагогічного журн. «Учитель», автор популярної «Книги для чтения».

«П о с р е д н и к» — російське просвітительське видавництво (1884—1935). Засноване за ініціативою Л. М. Толстого з метою видання літератури для народу.

Видавались також серії: «Деревенскея жизнь и крестьянское хозяйство», «Библиотека для детей и юношества», «Всемирное братство» та інші.

«Комитет грамотности» — громадська просвітительська організація в Росії, що ставила за мету сприяння початковій народній освіті, була своєрідним центром педагогічної діяльності, пройнятої демократичними тенденціями.

ЩАСТЯ


Вперше надруковано в альманасі «Складка», Харків, 1896, стор. 64—68.

Автограф не знайдено.

Датується орієнтовно 1895 р. на підставі цензурного дозволу на друкування альманаху «Складка».

Подається за першодруком.

«місто СМУТКУ»

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори. Т. X, К., «Книгоспілка», 1929, стор. 108—114.

Чорновий завершений автограф, датований «8/ІХ 1896, Коло-дяжне» (ф. 2, № 21), має ряд авторських скорочень з метою зробити опис економнішим, психологічно точнішим. Після слів: «Се невеликий дарунок, але його робили королівські руки» закреслено речення «Я завжди ласкава до таких молодих дівчат, як ви», у реченні «Чим же гірша моя королева від інших, що не тільки вірять самі, а й других силують вірити в свою короновану гідність» підрядне речення викреслене, а замість нього вписано: «коронованих осіб». У репліці «Ви ходите в окулярах,— відповів він просто, дивлячись на моє pince-nez, що я наложила, дивлячись на гімнастику»,— підрядне речення також закреслене. У наступній репліці «Таке студентство можна сховати в кишеню,— сказала я, сміючись, і справді сховала pince-nez» — знято слово «сміючись». Закреслено і останнє речення цього нарису: «Я хочу сказати слово сьому самому вченому тебанцеві».

Датується за автографом.

Історія створення нарису «Місто смутку» пов’язана з перебуванням Лесі Українки влітку 1896 р. у містечку Творки під Варшавою, куди вона приїхала на запрошення дядька О. П. Драгома-нова, який працював у Творках головним лікарем психіатричного санаторію. «Місто смутку»,— писала згодом Олена Пчілка,— побіжні замітки, нотатки. Можливо, Леся Українка думала, що ті нотатки здадуться їй колись для якогось її писання, яко «людські документи», але ні в одному її творі не видно, щоб їй здалися оті знадібки» (Леся Українка. Твори. Т. X, стор. 295).

Подається за автографом.



1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка