«наукова думка»



Сторінка3/26
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

— Мені, Леліє, вже не хотілось би нікуди летіти, але як вже ти так хочеш... Тільки не будьмо там довго!

— Ні, ми туди ненадовго.

Лелія полинула швидко-швидко; Павлусь бачив, як миготіло світло по вулицях міських у нього під ногами, як поспішалась та метушилась юрба людей... Хвилиночка, мить — і вже зникло місто. Здається, хутко летіли, однак Павлусь побачив, що вже день займається

2*

35



і світло рожеве ранньої зорі бореться з блакитним світлом місяця. Лелія тихо спускається додолу біля якоїсь маленької, низенької, похилої хатинки. А, се ж хатина знайомої дівчини Мар’яни,— Павлусь зараз пізнав. Се ж його рідне село, а дівчина — їх сусідка. Павлусь не раз у неї бував. Он і грядочка з квітками — така малесенька, а чого там тільки нема — і чорнобривці, і тоя, і любисток, і рута, й канупер, і м’ята кучерява, ще й повної рожі кущик невеличкий, та все те барвінком хрещатим обплетено. Посередині росте біла лелія. Видко, що господиня за лелію дбає,— обполола чистенько, ще й прутиками обтикала для захисту. А лелія ж то розцві-лася,— напрочуд! Онде ж і господиня сама, дівчина Мар’яна, вона походжає проміж квітками, а за нею ходить її братик, білоголовий хлопчина, і носить збан з водою. Мар’яна показує йому, де поливати, а він поливає. Могла би вона й сама теє зробити, та знає, яка то утіха для малого брата, коли вона дозволить собі помагати.

— Слухай, Івасю,-— озвалася Мар’яна до брата,— ти ж добре полий оцю білу квітку. Вона зветься лелія — знаєш? Її треба добре поливати, бо вона недавно пересаджена, то треба, щоби прийнялась. Та тільки ти помалу, щоби не зломив часом. Або дай краще я сама поллю!

Івась не хотів було дати збанка, але Мар’яна таки полила сама свою дорогу квітку.

— А правда, Івасику, чи моя лелія хороше пахне? Правда, хороше?

— А невже ж ні! — мовив хлопчик, нахиляючись обережно над квіткою.— Вона краще пахне за всі квітки.

— Отож-то,— втішно сказала Мар’яна,— отже, слухай, Івасику, я от зараз піду на роботу, як поснідаємо, а ти тут наглядай, щоби кури в квітках не греблися та щоби хлопці часом не зламали моєї лелії. Будеш глядіти?

— Буду.

— Ну, то добре ж, як будеш глядіти, то я тобі яке пуделочко або цукру від панів принесу, а як не глядітимеш, то буду гніватися на тебе, бо ти знаєш, яка то квітка! Як сю зломлять, то де я другу дістану?



— Добре, добре, буду глядіти.

Мар’яна з братом розмовляючи пішли в хату снідати. Тоді Лелія з Павлусем приступили до білої лелії.

— Здорова, люба сестрице, Леліє-царице,— забриніла вона, вгледівши їх,— де ти літала, де ти бувала? Чи моїх сестричок не видала?

— Видала, видала і про тебе розпитала.

— Як же вони маються, мої сестриці, мої любі жалібниці? Чи згадують про сестру молоденьку, про лелію біленьку?

— Згадують, згадують, щодня плачуть по тобі.

— Нехай же не плачуть, нехай не ридають, тільки нехай добрим словом спогадають. Я ж тут маю таку вигоду, як ще не мала зроду. Щ® мені в дівчини краще, ніж у княгині, мені в цій квітниці краще, ніж цариці,— красую, питаю, лишенька не знаю! Моя люба Мар’я-ночка краща мені, як сестричка,— як на неї подивлюся, мов до сонечка всміхнуся. А дівчинонька Мар’яна щовечора і щорана мене поливає, поле, доглядає. Ще сонце не сходить, а вже моя господинька з хатини виходить. Вийде моє серце, ухопить відерце, біжить до криниці, набере водиці, щоби було чим поливати квіточки в квітниці. Як нас поливає, то кожного ранку співає веснянку:

А в тому саду чисто, метяно, ще й хрещатим барвіночком дрібно плетяно.

Бринить голосочок, як срібний дзвіночок, по садочку лунає, та вже й соловейко, що співа раненько, так співати не здолає! Пісня до роботи додає охоти, а Мар’яні вдень не до гуляння — на роботі з ранку до смеркання. На чужому полі ніжки натомила, на чужій роботі ручки натрудила, на чужих городах цілий день полола, бур’яном колючим руки поколола. Ой то ж натоми-лась, як прийшла додому, то аж похилилась. Стала приступать їй до серця досада... Глянула на мене: «Ти ж моя відрада! Ой ти ж моя мила, лелієчко біла, як же ти цвітеш пишно, як подивлюся, аж усміхнуся, так мені з тебе втішної Я ж тебе, квіточко мила, за свою працю заслужила, на свою долю посадила,— рости ж, леліє, розкішна, красна, щоби була моя доленька щасна».

Так співала, розповідала молоденька лелія, а цариця Лелія слухала та всміхалася радісно, так-то вже вона раділа, що її сестриця така щаслива і така мила своїй господині. Приступила вона до сестри*, торкнула її своєю квіткою, що мала в руках, і промовила:

— Рости ж, леліє, розкішна, красна, щоби була доля щасна!

Раптом та молоденька лелія виросла висока, висока, квітки на ній дивно розцвілися і спалахнули світлом сріблясто-рожевим, на листі засвітилася діамантова роса

і різними барвами замиготіла, заграла і зникла. Павлусь глянув, аж він у своїй кімнатці, лежить на ліжку.

— Леліє! — скрикнув він.— Я ще не хочу додому, я хочу знов у той садочок, неси мене!

Лелія стояла перед ним рожева, мов хмарка на сході сонця.

— Ні, любий,— мовила,— нехай іншим часом, на сей раз досить, мені ніколи, ще маю багато роботи. Он вже день. Прощай, будь здоров!

Лелія торкнула його квіткою, потім нахилилася, поцілувала, кивнула голівкою і зникла. Павлусь простяг до неї руки, хотів голосно гукнути і... прокинувся.

Дивиться, аж сонячний теплий промінь палає просто йому в очі, а над ним стоїть його мама і цілує його в чоло, промовляючи:

— А, ти вже встав, прокинувся! Моя люба дитино. Ну, як же маєшся?

— Добре! — відповів Павлусь, обіймаючи її.— Зовсім добре... А знаєш, мамочко, який мені гарний сон приснився? Мені снилася Лелія!

33

ЖАЛЬ


(Оповідання)

«Ой жалю мій, жалю!..»

Г

В господі панства Турковських чималий рух сьогодні. Оце тільки задля обідньої години трохи втихомирилось, хоч і не зовсім,— у сусідній кімнаті чистять підлогу, і через те там панує чималий шарварок. Та й у гій кімнаті, де обідають пани, теж нелад: сюди знесені деякі стільці, старі навіски та різні дріб’язки. Потрави подаються нашвидку, абияк, бо слуги не мають часу, то за прибиранням, то за іншими клопотами. Пан сидить трохи понурий, однак нічого не каже, не свариться за те безладдя, бо знає, що тепер справді не час вигадувати вигадок: адже сьогодні у них «вечір»,— має бути великий збір гостей, та ще яких гостей! Вже ж треба господиням господу причепурити.



Пані та обидві панночки, дочки, зовсім мало вважають на обід; та не який там той обід.: собі картофльова юшечка та якась там печеня, не конечне дбано за той обід. Воно-то в кухні порання чимало сьогодні: печуть, варять, смажать, та все то не на обід, а на вечерю. Ох, та вечеря ще завдасть клопоту господині! Пані схоплюється не раз посеред обіду та біжить у пекарню довідатись до чого.

— Ах, коли б мені не зіпсувались тістечка! Що я тоді робитиму? — клопочеться пані.

— Ну що ж, пошлеш купити,— відрікає пан байдуже.

— Ет, тії куповані вже всім обридли! Ні, краще піду нагляну, а то там справді попсують.

— Та ти б уже перше скінчила обід, чи що.

— А, що там обід! — і пані зникла.

— Хоч би ти, Софійко, помогла мамі справлятись, а то вона зовсім з ніг збилась сьогодні,— каже пан старшій дочці.

— Ох, татку, я сама тепер так не маю часу! Та й що там я можу помогти? Я на тому зовсім не знаюся!

Але панночка, говорячи се, не зовсім правду казала, бо перше всього не через те не хотіла вона йти до кух-пі, що не мала часу (час би ще знайшовся), але хто ж може вимагати від вродливої, тендітної панночки, щоб вона перед таким вечором ішла смалити своє личенько та рученята в пекарні? Одначе й не зовсім неправду сказала, бо справді не мала вільного часу: не розміркувала ж іще одної дуже пильної справи: досі не зважила, яку сукню має надіти увечері — чи блакитну, чи кремову? Блакитна сукня дуже зграбненько пошита і, здається, їй до лиця, але кремова по свіжішій моді зроблена, і Софії здається, що вона має в тій сукні «поетичніший» вигляд.

— Надю! Чи пішов Павлусь до столярні довідатись про канапку? — спитала Софія в молодшої сестри.

— Адже бачиш, що Павлуся нема за столом...

— Чом се її не несуть! От іще й не поспіє вона сьогодні на вечір. І що було раніш казати її зробить?

— Та чого ж ти так журишся? — розважав Софію батько.— Ще до вечора далеко.

— «До вечора далеко!» То що ж? Власне й треба, щоб її раніш принесли, а то ще так буде, що канапку в одні двері нестимуть, а гості в другі йтимуть. Та що вже там!.. Пізно розпочали теє все, то пізно й буде.

— А я б на твоєму місці уже б мовчала,— обізвалась Надя,—через твою канапку (потрібна вона дуже!) тепер у хаті холоднеча така, що аж руки по дубіли: мама казала, що мало дров купила, бо дуже багато грошей стратила на тую канапку.

— От тобі й маєш! — покликнула Софія.— А як же буде сьогодні? Гості теж будуть мерзнути, чи що?

— Ну, вже ж для гостей напалять! — відказав пан Турковський.

— А завтра будемо зубами цокотіти! — вкинула прикро Надя.

Хтозна, до чого дійшла б тая розмова у двох сестер, якби не надійшла мати з кухні. Вглядівши матір, Надя змовкла, не змінила, однак, зухвалого виразу лиця. Софія, ображена, закусила губку і зсунула темні брови; встала, підійшла до вікна і почала виглядати, чи не йде Павлусь від столяра.

— Іде, іде! — І Софія побігла братові назустріч.— Ну, що? як? Що вони тобі казали? — Готова? принесуть? швидко?

— Та пожди, пожди! не даєш і слова сказать! Мамо, дайте мені, на милість бога, їсти! — говорив, роздягаючись, молодий хлопець.

— Ах, який-бо ти, Павлусю! — защебетала знов Софія.— Кажи-бо вже скоріш! готова?

— Та... не знаю... я її не бачив,— відказав Павлусь, уже сидячи за столом і з великим смаком заїдаючи кар-тофльову юшечку, трохи застиглу.

— От тобі й маєш: «Не знаю»! Добре сказано!

Пощо ж ти ходив, коли так? — приступала до нього Софія.

— Та стій-бо. Я прийшов,— хазяїна не було вдома.

— Ну, а ти і пішов?! — перебила Софія.

— Я сів і почав дожидати хазяїна. Лихо його знає, куди він подівся. Прийшов хазяїн, я зараз і спитав у нього, чи готова канапка? Він мені сказав, що забувсь, про яку я канапку говорю...

— Як забув? Се що таке?!

— Ну, так він сказав. Потім сказав, що згадав, яка то канапка, тільки не знає, чи вона готова. Потім пішов подивився, вийшов і сказав мені: «У половині восьмої увечері вам принесуть канапку».

— А багато ж там треба кінчать? — спитала мати.

— Та я не знаю.

— То чом же ти не спитав у нього?

— Що ж там я мав питать, він же сказав: «принесуть», ну, то чого ж! Мамо, нема ще юшки?

— Нема.

— Мамо, ну що ж то буде? А як вони не принесуть у половині восьмої? — розпачливо питала у матері Софія.— Тії майстри завжди тільки дурять...— їй в голосі бриніла досада, навіть сльози.



— Та чого ж ти, справді, Софійко, в таку безнадійність вдаєшся? А може, й не одурять, розважала дочку пані Турковська.— От іди лишень вбиратись, бо вже пора,— поки се та те, а воно вже й не дуже рано.

— Ох, не рано! — зітхнула Софія.

— Та йди вже, йди! — мовила мати.

Софія пішла.

— А мені пора одягатись? — спитала Надя.

— Тобі?., та... як хочеш. Або пожди, ще поспієш! От пішла б помогла Марії фортеп’яно витирати, а то вона не дуже тямить, то щоб чого не зіпсувала.

Надя з великою неохотою пішла до салону. За кілька хвилин було чути, як вона била по клавішах і тріпала стиркою по струнах фортеп’яно.

Софія тим часом уже вбиралась у своїй кімнаті. Вона стояла перед великим свічадом і кінчала причісування: злотисті кучері були вже врихтовані, майстерно-зальотно підшпилені над чолом і притримані гребінцем-діаде-мою; скілька кучерів на плечі недбало спускалось. Ох, всі ті кучері завдали панні Софії немало роботи! Ще й тепер вона не зовсім певна, чи так вони лежать, як би слід. Вона граціозно схиляє своє кругленьке свіже личко, поетично-невинний усміх грає на рожевих устах, блакитні очиці трошки скоса, трошки немов здивовано, наївно дивляться в свічадо. Так, так, сії кучерики над чолом бездоганні.

Софія ще раз дивиться в свічадо, очиці блиснули огнем утіхи, і вона тихо відступала від зеркала, не зміняючи пози і виразу лиця. В сю хвилину увійшла Надя, швидко, скоса поглянула на сестру й почала мовчки собі вбиратись.

А Софія все поралась; вона покладала велику увагу на свій туалет сьогодні. Адже сього вечора має бути у них сам князь, господар того дому, що ним управляє її батько. Чи ж не варто подумати о собі?

От Софія вже і вбрана. Знов стоїть вона перед свічадом, поправляючи на собі зграбненьку кремову сукню. «Як то багато значить, коли сукня зроблена у доброї модистки, не то що у якої-небудь нещасної швачки або, крий боже, вдома!» — дума*; Софія.

Софія не дуже висока, ще б трошки, і її можна було б назвати навіть низькою,— тим вона тримається завжди просто і ходить на високих корках. Вона пе зовсім рада з свого зросту,— їй хотілось би бути трохи вище. Зате вона дуже зграбна, а своїми рученятками навіть дуже втішається, дарма що Надя називає їх котлетками.

От обидві сестри виходять з своєї кімнати, щоб показатись матері. Вони стоять поруч: на старшій сукня штучна, ясної барви, старанно добрана до лиця; на меншій убрання не конечне свіже, якоїсь міньонної барви, либонь, перешите з маминої сукні, та й пошите не дуже зграбно: трохи коротке (се дуже дражнить Надю!) і якогось дитячого крою; не видно, щоб те убрання шилось у дорогої модистки.

Пані Турковська, вглядівши дочок, підійшла зараз до Софії й почала її оглядати з поважним видом і критичним, дуже пильним поглядом.

— Ти б, Софійко, наділа на шию рожеву синельну: треба, щоб у твоєму убранні було щось рожеве, а то трохи вже одностайно виходить. Пожди: я тобі ще принесу нову брошку... Так буде добре. Ти сьогодні гарненько причесана, тільки — Надю, принеси лишень гребінця! — і пані Турковська почала поправлять на чолі Софії дрібно фризовану гривку.

Потім, оглянувши Софію ще раз, вона поглянула на Надю.

— Нічого собі. Добре. От тільки — нащо то завжди настрембичувать теє волосся? Наче така вже доросла особа! До чого то дівчині в тринадцять літ такі куафюри?!

— Мені, здається, вже чотирнадцять! — мовила Надя ображено.

— Ну, нічого, нічого там сперечатись. Іди причешись гладенько.

Надя пішла надувшись.

— Слухай-но, Софійко: як тобі здається моя наколка? Не спортила її швачка?

— Ні, нічого; і вона вам, мамочко, дуже до лиця!

— Ну, що там вже мені добирати до лиця! Я так тільки питаю, чи варто купувати у тому магазині.

Пані скінчила свій туалет.

— Слухай, Софійко,— обізвалась пані Турковська знов до дочки,— я піду в свою хату та трошки там поприбираю; а то ті панії завжди ходять по всіх хатах. Я б тобі радила трохи і в твоїй прибрати. Поклич Марію.

— Добре.


Софія увійшла в свою хату. Наді вже не було там. Давши трохи лад, Софія сіла й замислилась: «Який то буде сей вечір? Мама казала, що князь обіцяв прибути... Кажуть, він старий, той князь... А яка в нього карета гарна! Я бачила, як він їхав раз вулицею... Він дуже багатий. Татко казав, що в нього, опріч будинку, єсть ще й маєток десь там... Багатий!.. О, добре бути багатим!..» Софія глибоко задумалась. Вона навіть по чула, як принесли канапку.

Канапка вже стояла в салоні,— новісінька, модного фасону, оббита рожевим атласом. Отже, Надя, що була на той час у салоні, власне, ще хотіла випробувати пруткість пружин,— сиділа на канапці і гойдалася, здіймаючи руки та весело всміхаючись. .

Якраз у ту хвилину увійшла Софія, глянула і руками сплеснула.

— Ну, скажіть, на милість бога, що се ще таке? — покликнула вона до Наді.— Тільки що принесли канапку, а вона вже й розсілася!

— Чого ж ти розкричалася? Що я зроблю твоїй канапці? Золота вона, чи що?

— Золота чи ні, а псувати нової речі я не позволю!

— Заспокойся, прошу тебе! От, не бачила твоєї канапки! Думаєш, як уже твоя канапка...

— Авжеж моя, звичайно, не твоя.

— Ну, добре, добре, втішайся собі нею, а я на неї й дивитись не хочу!

І Надя, розгнівана, вийшла з салону, гримнувши дверима.

Софія зосталась сама і любувалася новою канапкою. Незабаром почувся перший дзвінок, і почали сходитися та з’їздитись гості. Софія розмовляла з гостями, але між веселою розмовою у неї все снувалась думка: «А що ж то князя нема?»

Пані Турковська була зовсім заклопотана. Вона метушилась по цілій господі: то в салон зайде поговорити з гостями, то в кухню забіжить: просто зовсім зморилась. Добре, що Софійка вміє забавити гостей, а то вже прийшлося б розірватись. Пан Турковський щось не має таланту бавити гостей: повагом собі походжає по салону або сяде й поведе якусь поважну розмову з одним гостем, а за інших забуде. Зате ж Софійка звивається, мов ластівка: і з паннами пощебече, і з панями чемненько поговорить, і паничам щось закине.

Дуже їй весело сьогодні, вона любить велике товариство. Чому се тільки той князь не їде? Пора б уже!..

Гостей все більше та більше прибува, а князя як нема, так нема. Се почало непокоїти навіть і пані Тур-ковську. «Що, як він зовсім не приїде? Се вже бог зна що буде! Адже тоді данії висміють, бо всі знають, що князь мав приїхати. Правда, аристократи пізно приїжджають, але ж і для аристократа вже пора б!..»

Аж ось залунав дзвоник... Так, се він прибув, князь!

Князь повагом увійшов до салону. Він був чоловік вже немолодого віку, але ще бадьорий, обличчя мав досить приємне, довге сивувате волосся зачісував так зручно, що його не здавалось дуже мало. Був невеликого зросту, ціла його постать була дуже аристократична, рухи зграбні й поважні.

Господар і господиня пішли назустріч князеві. Господар надто низько вклонився князеві, господиня теж надто ввічливо повітала його. Князя попровадили до салону і рекомендували декого з гостей (звичайно, не всіх!); меншої дочки теж пе рекомендували (нащо там ще з дітьми докучати князеві?). Тільки Софію підвели до нього.

— Наша дочка...

— Дуже приємно!

«Вона досить миленька!» — подумав князь.

Софія знов повернулась до пань, а князя почав бавити господар. Князь сидів на чільному місці, але йому було видко звідти рожеву канапку і на ній Софію. Софія чогось іще більше оживилась. її очі сіяли, обличчя злегка зашарілось. Вона то легенько сиділа на канапці, то зривалася з неї і миготіла поміж гуртом панночок. «Чистий метеличок»,— подумав князь; очі його все звертались до постаті Софії. Нарешті, якось увільнившись від господаря, він почав поступати на той куток, де стояла нова канапка. Софія, власне, сиділа на ній і розмовляла з якоюсь панею, граціозно відкинувшись на спинку канапки і склавши ручки. Її постать в ясній сукні гарно відбивала на рожевому атласі. «Далебі, вона преми-ленька!» — знов подумав князь.

Власне, тепер та пані, що розмовляла з Софією, встала, і князь постарався зайняти її місце.

Князь повів з Софією розмову: він зняв річ про міські зимові забави, концерти, театри і таке інше. Далі річ зійшла на музику (се теж тема досить звичайна в розмовах з панночками). Князь просив Софію заспівати що-небудь; вона довго відмагалась, далі згодилась.

Софія попросила якусь негарну панну провадити на фортеп’яно, далі заспівала французький романс «Si tu m’aimais!»досить чисто вимовляючи слова. Голос її не був дуже сильний, але, як то говориться, «для дому» дуже приємний; в її співі не було якогось великого виразу (та й сам романс не дуже вимагав того), але виспівала вона свою п’яску досить миленько. Під час того співу обличчя мало вираз невинний, але трошечки зальотний, вона разів зо два скоса поглянула на князя.

При перших нотах романсу князь усміхнувся і подумав: «А, і сюди залетіло тее «Si tu m’aimais»! О, князь чував той романс не раз! чув і в концертах від модних сопрано, чув його і в елегантних товариствах... Отже, прийшлось почути ще й тут. «Однак вона гарненько співає, справді, нічого собі! Чиста пташечка!..» — думав князь, не зводячи з Софії очей.

— Дуже дякую! Ви вчинили мені правдиву втіху вашим співом. Vous chantez et enchantez2,— мовив князь по скінченні того співу.

Софія тільки злегка всміхнулась на відповідь, скромно спустивши очиці. Князь просив ііце співати, але Софія не схотіла, відмовившись утомою. Вона відійшла від піаніно і сіла знов на канапці. Князь сів біля неї знов, та щось уже й не відходив.

Пані Турковська з великою втіхою поглядала на ту пару. Проходячи біля дочки, вона кинула на неї уважний погляд, Софія відмовила їй тріумфаторським поглядом. «О, вона у мене розумна дитина!» — подумала пані Турковська.

Раз було князь поглянув на годинник: дванадцята година. «Чи не піти вже додому?» — подумав він, однак зостався.

Незабаром покликано було гостей до вечері. Князеві прийшлось сидіти поруч із Софією. Він їв небагато і мало звертав уваги па кулінарні заходи господині, але зате молодій господині, своїй сусідці, увагу немалу ока-зував. Пані Турковська не була в претензії на князя. «Справа наладжується добре!» — думала вона.

Через який час після вечері гості почали розходитись. Прощаючись, князь обіцяв відвідувати часами Тур-ковських, «їх милу сім’ю». Нічого й казати, що сім’я та відповідала дуже радо на милу обіцянку.

1 «Якби ти мене кохав!» (Франц.).— Ред.

2 Ви співаєте і чарувте (франц.) — Ред.

Ледве зачинились двері за остатніми гостями, як Софія припала на канапку і, усміхаючись, замислилась.

— А що, мамочко, добре ми з канапкою поводились сього вечора? — питала вона у матері, лукаво поглядаючи.

— О, ти у мене розумниця! — відмовляла пані Тур-ковська, теж усміхаючись.— Ну, що ж тобі князь там говорив? — запитала вона.

— Що?., нічого... так, всякі речі! — відповіла Софія,

Пані Турковська любо поглянула на неї.

— Ну, добраніч, моя дитино! Ти, певне, дуже втомилась? — і мати надто щиро поцілувала свою любу доню.

Заснувши, Софія потопала у золотих снах.

II

Від того дня, коли відбувся вечір, Софія стала дуже прихильна до канапки. Навіть щодня стирала порох із неї, ще й надто старанно, такою роботою вона перше ніколи не займалась. Хто б то з її знайомих міг собі в’я-вити панну Софію та зо стиркою в руках? Правда, не з брудною, але все ж таки з стиркою! Ну, та ніхто ж того й не бачив, як тії тендітні рученята звивалися біля канапки, обмітаючи порох. От і тепер стоїть вона коло неї з стирочкою; стоїть Софія і дивиться на свою канапку: вона ніяк не може надивитись на свою милуг зграбнень-ку канапочку.



У тому спогляданні застала Софію Надя, увійшовши в салон.

— Що ж то, знов до роботи берешся? — спитала вона в сестри не без іронії в голосі.

Взагалі від тої пори, як канапка стала в хаті, сестри зробились якось менше прихильні одна до другої. Надя майже завжди оберталась до сестри з якимсь посміхом, а та відповідала їй гордо або з прикрістю. Так само й тепер Софія відповіла на те запитання не дуже мирним тоном:

— А що ж? Хіба й мені такт як тобі, треба сісти та скласти ручки? Адже сьогодні теж будуть гості, то, здається мені, не пошкодило, якби й ви взяли стирочку та хоч би з того піаніно трошки пил змели!

— Змітай сама, коли вже тобі так до сподоби тая робота! А мені не потрібна ні тая робота, ні тії гості! —. і з тим словом Надя вийшла з хати.

Софія мало звернула уваги на тії слова, її тільки вразив тон, з яким Надя вимовила те слово: гості.

«Що вона собі думає? Завжди, як має князь прибути, то вона мені якісь штуки строїть! Що я їй винна?.. Ну, та дарма!..»

Софія скінчила роботу, старанно сховала стирочку, потім вернулась і сіла на канапці. Вона так любила сидіти на тій рожевій канапочці і потопати у рожевих мріях. Тут їй ніхто не заважав марити досхочу. Сливе по цілих днях вона сиділа там, і тільки які-небудь гості перебивали її мрії,— найчастіше то був князь.

«Він досить приємний, той князь. По всьому видно, що аристократ: і манери, і вирази, і поводіння — все ге в нього так тонко, аристократично виходить. Тільки, що не дуже молодий, але які ті молоді, що я бачила: ні один з них не вміє так гречно розмови повести, так до ладу все сказати, як той князь... Що-то як чоловік багатий: якось зовсім інший вигляд має, навіть рухи немов якісь вільніші... от як у князя... Сьогодні мама спитала мене: чи хотіла б я бути багатою? Я думаю!..»

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка