«наукова думка»



Сторінка5/26
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

— Так, я знаю. Але... ті справи...

— Ми, власне, прийшли, щоб скінчити з тими справами.

— Але я не знаю достотне тих стосунків, скільки того довгу... і взагалі...

— Ну, ми будем зараз то показувати! — і з тими словами один з вірителів витяг з кишені спору пачку вексельових рахунків; потім, бачачи, що Софія не зважується і взятись до тієї папуші, додав: — А от і загальна сума всіх довгів.

Софія глянула на ту «загальну суму», і в очах їй блиснула розпука.

— Коли ж я повинна сеє сплатити? — спитала.

— Зараз! — відказали в один голос вірителі.

— Але ж... се неможливо! Я не можу сплатити вам такої суми зараз! — тремтячим голосом вимовила Софія.

— То ми будем описувати ваш дім,— спокійно відповіли вірителі.

Потім вони перекинулись між собою скількома незрозумілими словами і вийшли з хати, не глянувши на скаменілу Софію.

Софія стояла нерухомо, безвладно опустивши руки, обличчя її мало вираз дитячої безпорадності. Але зненацька їй в очах прокинувся якийсь промінь надії. «Я пошлю телеграму таткові! — пронеслась у неї думка.— Так, він певне може помогти мені! Він мусить помогти!» Вона швиденько написала скілька слів на клаптику паперу, хутенько вбралась і поїхала сама на телеграф. Спершу вона нікого, нічого не бачила навкруги себе і власні думки снувались без ладу в голові, але потім, під впливом ясного, свіжого, зимового ранку і тієї веселої, гучної юрби, що снувалась бадьоро вулицями, думки її стали спокійніші. «Так, так, напевне татко визволить мене з сеї напасті!» — думала вона і дивилась перед себе з надією.

Вернувшись від телеграфу додому, вона застала вжо там вірителів, що походжали по всіх кімнатах певною, вільною походкою і наглядали, як описують всі речі. Софію се вразило страшенно. «Вже! Так хутко!.. Боже! Куди ж я подінусь!» — вона з жахом вибігла знов на вулицю. Вона йшла, бігла, сама не знала куди. «Що робити? Поки-то прийде відповідь таткова, а тут!.. Ні, треба кудись іти, когось порадитись! Кого ж? Хіба піти до тітки? Ні,— вона завжди була непривітна до мене,— не піду... До кого ж я вдамся? — Софія спинилась...— Піду до баронеси!» — несподівано зважила вона. Софія сама не знала, звідки прийшло їй те на думку і чого, власне, має вона там шукати поради, але не час було розважати над тим. Хутко прийшла до дому баронеси, раптово, поривчасто подзвонила і спитала, чи дома баронеса і чи приймає. Слуга пішов і вернувся з відповіддю, що баронеса нікого не приймає. Одначе Софія, мовивши, що конечне мусить бачити баронесу, швидко подалась у кімнати. Не заставши нікого в салоні, вона вступила до будуара.

Баронеса була сама в будуарі. Вона сиділа перед коминком на великому вигідному фотелі; сеє вона дозволяла собі тільки без сторонніх людей, знати ж було, що вона нікого не ждала. Сиділа вона, відкинувшись на спинку фотеля, але постать її була випростана (горбитись вона не звикла). Вбрана вона була тепло і закутана була в не менше теплій шалі, хоча у кімнаті і так було тепло, а перед коминком навіть гаряче. Очі її дивились на вогонь, на гордому, колись гарному обличчі панувала сувора задума. Від тих дум брови зсунулись, очі дивились надто поважно, а вид здавався ще старішим.

Зненацька увійшла Софія. Баронеса здригнулась і прикро споглянула на Софію.

— Ах, ви так несподівано увійшли! — мовила, розтягаючи слова, то ж було знаком прикрого настрою.

— Вибачайте, баронесо! — озвалась до неї Софія збентежена.— Я ніколи б не відважилась турбувати вас, але тепер... в таку хвилину...

— Чим можу служити? — запитала знов так само баронеса.

— Ви знаєте мої нещасні обставини!.. Чи сподівалась я, що се так може далеко зайти... ах, се так несподівано!..

— Почасти, я думаю, се могло бути сподівано. Повне ж, для вас не були таємницею справи небіжчика вашого мужа: іі n’etait pas un richard9. Велика шкода, що так сталося, але треба було б завчасу подумати о тім. II fallut etre un peu economes 10.

— Ox, так!., тоді!., хто ж знав.. Тепер нещастя, така руїна... все описують!..— і Софія слізьми умилася.

Баронеса насупилась і почала дивитись в другий бік. «Уоііа une scene bien bete!» 11 — думала вона.

— Заспокойтесь, немае чого так надто десперува-ти,— вдалась вона знов до Софії,— хоч, справді, не знаю, чим би могла вам порадити.

Софія трохи стишилась від холодного тону баронеси.

— Я думаю, ви, баронесо, яко давній друг князеві, і при тому ваші зв’язки в світі...

— Що ж, се тут не поможе! Я не знаю, що б вам сказати... Хіба вже при таких обставинах, si votre situation est si extreme 12, вам прийдеться, може, подумать

о місці...

— О якому місці? — запитала Софія.

— О якому-небудь обов’язку, наприклад — місце гувернантки...

— Я? За гувернантку? — перепитала Софія паче непритомно, мов не розуміла значення речей баронеси.

— Так, за гувернантку. Врешті, ви, може, й справді не в стані бути нею,— votre education n’est pas si faite 13. Адже ж ви, певне, не можете давати лекцій музики? Ви учились музики?

— Я вчилась тільки співу!.. Та ні, се неможливо, я про се не можу навіть думати! — сказала Софія, вставши стурбована, сливе ображена.— Не можу! та й не хотіла б!

— Ну, в такім разі, коли ви не можете бути за гувернантку,— провадила далі баронеса байдужим голосом, незважаючи на турботу Софії,— то в такім разі вам прийдеться хіба шукати місця компаньйонки, се не потребує великої едукації. Та от, наприклад,— я їду хутко на води за границю і, власне, бажала б мати при собі яку особу pour la compagnie 1. При ваших крайніх обставинах...

— Так, мої обставини лихі, але врешті не такі вже крайні. Я послала телеграму до батька і хутко збираюся їхати сама.

— А, коли так!..— баронеса теж встала з фотеля.— Бувайте здорові! — і вона подала руку Софії, що рушила до пеї прощатись.

— Одначе радила б вам подумати...— додала баронеса, коли Софія вже зовсім відходила.

— Спасибі! Adieu! 2 Сьогодні я їду до батька! — і Софія вийшла з будуара.

VI

Пан і пані Турковські сиділи собі сами в своїй сільській господі. В цілому домі було тихо і якось самотньо, бо й не було в ньому нікого, окрім старих, навіть Наді не було, вона зосталась в місті в інституті.



Обоє старі сиділи мовчки, пані плела панчоху, пан читав якусь газету.

— Слухай-но, щось ніби заїхало до двору! — зне~ нацька обізвалась пані до чоловіка.

— Хто ж би то? — пан Турковський встав і хотів вийти подивитись.

Коли се якась постать жіноча швидко вбігла в хату і кинулась до пані Турковської.

— Софійко! Се ти? — скрикнули разом батько й мати.— Так несподівано!

— Ах, мамочко! — і Софія заридала, припавши на плече матері.

— Що тобі, моя Софійко? Заспокойся, на бога!

— Ви одержали мою телеграму? — спитала Софія, трохи заспокоївшись.— Ви знаєте моє лихо?

— Знаємо, знаємо, але що ж мали робити? Чим же ми могли тобі порадити? — Далі, трохи згодом, мати додала: — А що ж ти думаєш тепер робити?

Софія з дивом глянула на матір.

— Що ж? я не знаю!..

— Ну, потім вже про те подумаєм, а тепер ти, Со-фійко, либонь, втомилася з дороги, відпочинь!



1 За компаньйонку (франц.).— Ред.

2 Прощайте! (франц.).— Ред.

Софія пішла з матір’ю в другу хату. Хата нагадала Софії власну її хату, що вона жила панною. І свічадо те саме, і постанова.

— А де ж Надя й Павлусь? — згадала Софія.

— Вона в місті, в інституті, а Павлусь в гімназії! Де ж їх тут тримати? Яку можуть вони осягнути едука-цію і кар’єру в сій глушині? Се тільки для нас, старих, добре. Нам уже що! Аби спокій!

Слово «глушина» вразило Софію прикро.

Пані Турковська пішла наглянути, як і куди будуть зносити речі Софії.

— А тобі я радила б заснути трохи: ти така здорожена та зжурена,— мовила вона дочці, відходячи.

Софія не думала спати лягати. Приступила до вікна і стала дивитись. Вікно виходило в садок, садок був невеличкий, але в ньому було кілька старих дерев, що стояли, сумно схиливши віти під тяжким навісом снігу. За садком видко було чиюсь хатину стареньку, снігові намети підходили їй аж попід віконечка. Далі видко було вулицю і громадську криницю з журавлем високим. По той бік вулиці стояла церковця з зеленим дахом, і навколо неї мріли крізь туман зимовий похилі хрести на сільському цвинтарі. На вулиці не було ніякого руху, тільки часом яка молодиця прийде по воду до криниці, тихо, риплячи, нахилиться журавель, потім знов випростається, і знов вулиця самотня. В близьких хатах ще не світилось, хоч надворі вже смеркало.

«Правдива глушина!» — подумала Софія, відступила од вікна і вийшла геть з хати...

Скільки жила Софія на селі, то більш не задивлялась на той краєвид.

— Слухай, Софійко,— мовила їй мати через скілька день,— одначе, як же ти думаєш далі бути?

Тепер се питання не здивувало Софії.

— Не знаю! треба щось думати,— відповіла,— звісно, що тут я нічого не діждусь.

— Хто його зна! — вкинув пан Турковський.— І лихо знало того князя, що він так хутко вмре! Ну, хоч він

і старий був, а все ж міг би ще жити. І де він свої гроші подів? Здається ж, мав і доми, і маєтки.

— Та що вже там! — з досадою мовила Софія,— Тому нічого не порадиш. Треба — що мені тепер почати, бо що ж: от я прожила тиждень, проживу ще тиждень, а далі що?

— Та що ж, Софійко,— відмовив знов Турковський,— тобі треба вдруге заміж вийти, та й годі! Що ж, не нажилась за князем, то, може, наживешся за графом! Ти ще молода, не вік же тобі зоставатись удовою.

— Заміж! Цікаво, за кого б то я тут могла вийти заміж?

— Ну, за кого! звісно, так хутко не може ніхто знайтись, але поживеш, пождеш...

— Ждати! Та й що ж я діждуся? Я, здається, усіх тут у вас бачила, кого могла побачити.

На тім розмова кінчилась. Софія пішла у свою кімнату, сіла й задумалась. Не в перший раз була між ними така розмова. «Мама правду каже: я мушу думати щось, бо тут жити я не можу,— з самої нудьги можна пропасти! Сумно, глухо!.. Татко каже: заміж. Але хто ж справді тут єсть? Хіба той відставний майор, що то приходить до татка і кожний раз такого диму з тютюну напустить на всю хату, що я аж млію? Або той акцизник, що тільки й мови у нього про собаки та про горілку? Фе! аж бридко!.. А з путніх людей хто ж мене тут знайде? Та й де б він тут узявся!..»

Тут увійшла мати і торкнула Софію за плече.

— Софійко, там пан Шпачинський приїхав. Може, вийдеш?

— Ні! Пощо маю виходити? Що я з ним говоритиму? Про карти, про коні чи про ярмарки?..

— Але що ж ти всіх цураєшся? Не можна так,— що ж з того буде, як ти будеш ховатись від усіх?

— А що ж з того, як буду виходити?

— Ну, все ж роздивишся на людей. Сама ж нарікаєш, говориш: нудьга, глушина!

— Хіба ж не правда?.. Що ж мені ваші люди поможуть?

— Бачиш, Софійко, якщо не хочеш вік бути вдовою, то треба щось думати. Удруге трудно сподіватися такої партії, як покійний князь,— тепер і аристократи дивляться за віном, а твій титул тут небагато поможе.

— Та що ж? Невже мені за якого-небудь Шпачин-ського йти?.. Воліла б уже згинути у сій глушині. От подумаєш — партія!

Пані Турковська подалась до дверей.

— То не вийдеш? — спитала.

— Ні!

Пані Турковська вийшла до гостя сама.



Софія почала турботно ходити по хаті. «Ні, мушу сама собі ради шукати! — розважала вона.— Перш усього треба вирватися з сієї глушини,— що, справді? Якої долі я можу тут сподіватись? Треба в ширший світ, там, може, знов у люди вийду. А ні, то хоч знатиму, що не засниділа я у Ведмежому Куті (от іще назва!), не поховала себе живою!..»

Увечері за чаєм Софія мала зважливий вираз лиця. Знати, що вона мала щось на думці і от-от хтіла вимовити його.

— Знаєте що, тату? — обізвалась вона зненацька.— Я хутко поїду від вас.

— Що ти кажеш? Куди? — запитали батько й мати в один голос.

— Знов у місто. Що ж я тут робитиму? Нічого я тут не діждусь, а тільки зануджуся марне. Я тільки вам тут заважаю.

— Ну, се пусте!., тільки вже коли ти думаєш, що тута марне час уводиш, то звичайно... Але що ж ти робитимеш в місті? Де ти подінешся?

— Де? Коли вже інакше не можна, то мушу стати десь на службу.

— Ти — на службу? Подумай, що ти кажеш!

— Ну, а що ж, що ж маю робити? У місті я хоч можу мати надію на ліпше, там хоч людей бачитиму, світ, нудьги тутешньої збудуся! Та й невже я навіки йду в службу? і я ж вільна яку хочу службу вибрати.

— Ба, уважай сама — ти вже не дитина... Тільки як же так їхати? Треба б щось певного знати, бо де ж так відразу можна службу знайти?

— О, я об тім не журюся! Мене одна баронеса запрошувала за компаньйонку до себе, ще тоді, як мала до вас їхати. Аби моя хіть!

— Хіба ти хочеш їхати до неї?

— Я мушу їхати до неї.

Батько й мати не затримували довго дочки. Другого ж таки дня Софія почала збиратись, а за три дні була вже в місті. Першого дня вона вдалась до баронеси.

— А, се ви!.. — мовила на вітання баронеса, і ледве примітний посміх чувся в тих словах.

— Так. Я роздумалась, порадилася з родиною і зважила, що можу прийняти ваші запросини.

— Се добре, бо я от хутко виїжджаю за границю. Якби ви трохи спізнились, то б не застали мене. Якщо ви стаєте у мене, то збирайтесь у дорогу.

— Я готова.

— Коли можете переїхати до мене?

— Хоч зараз.

— То переїздіть. Тоді поговоримо про всі умови. Поможете мені збиратись.

— Добре. Я зараз переїду.

От Софія і в баронеси. На службі!.. Відразу мусить взятись до роботи: треба вкладати речі баронеси,— хутко виїздити. Софія пішла до будуара, аби взяти деякі речі, потрібні в дорозі. Ступивши на поріг, вона спинилася нагле і відкинулася цілою постаттю, немов угляділа щось дивне чи страшне.

— Боже, моя канапка!..— скрикнула вона стиха, але спотвореним голосом.

Так, у кутку в будуарі стояла її рожева канапка. Софія стала і з жалем дивилась на тую канапку... Коли се з другої хати почувся голос баронеси: «Eh

bien!..» 1

Софія кинулась, хутко пройшла до будуара і, зітхнувши, взялась до роботи. Знайшла несесер бароне-син і почала вкладати у нього різні «найпотрібніші» дріб’язки. З нервовим поспіхом поралась вона, хутко справилась і, віддавши несесер служниці, пішла в свою кімнату. Там вона заломила руки і заридала: «Ах, яка се мука, бачити свою колишпю найдорожчу річ тепер!.. Як сей будуар похожий до мого... Ох, коли б вже скоріше виїхати звідси, чи що!..» Софія мусила знов іти вкладатись. За роботою вона в думці боролася з своїм жалем. «Ну що ж, поїду за границю, нічого сього бачити не буду, не буде часу журитися... А може, там і доля знайдеться...»

За день, за два все було влагоджено, і рушили в дорогу.

«Богу дякувати! Хоч далі від сього міста! — думала Софія.— Хоч мене жаль той гризти не буде!»

Шкода, жаль не зостався у рідному місті.

65

Швидко, швидко летить поїзд! Красні краєвиди, мов у сні, зміняються. Високі гори, квітчасті долини, швидкі річки — все так швидко повстає і зникає, немов у тій казці, що то від помаху чарівної хусточки вставали й гинули гори та долини. Далі почалися великі темні луги. Стрункі високі дерева снуються перед очима, неначе водять який чарівний танок. Он веселеє коло молодих сосонок,— як чудово грає між ними багряний промінь західного сонця 1



Софія стоїть у вагоні першого класу і дивиться у вікно так пильно, насупивши брови. Її не чарують розкішні картини, будять вони в серці жаль пекучий! «Тут я проїздила тоді! — пригадує вона.— Князь казав мені: «Як будеш проїздити вдруге сею стороною, то пригадуй містини знайомі!..» Пригадую, пригадую!..»

— Sophie, зачиніть вікно — протяг! — обізвалась баронеса, лежачи в другому кутку вагона.— Поки доїду до тих вод, то зовсім розхоруюся!

Софія закусила губу і ще більш насупилася, однак причинила вікно. Стала знов і дивилась та поринала у спогадах.

— Sophie, подайте несесер! — знов баронеса озвалась.

Софія не чула того. «Тут я згубила тоді свою обручку. Я так за нею журилась, а князь казав: «Не журись, не варт, кращу куплю». У Відні купив мені обручку; ох, де вона тепер? Нема, та й на що б здалася!..»

— Подайте мені несесер! — гукнула баронеса.— Що се з вами сьогодні робиться? Нічого не чуєте!.. Чи мушу сама встати?

Софія мовчки подала баронесі жадану річ і подалася знов до вікна.

— Годі вже вам там стояти. Збирайте краще всі речі, щоб чого не забутись, бо хутко нам треба буде виходити. Чуєте?

— Зараз! — і Софія почала раптово збирати та складати різні дріб’язки, що порозкидала баронеса навколо себе.

Став поїзд. Усі рушили до двірця. Софія вела баронесу під руку, бо та казала, що їй голова морочиться після їзди. У другій руці Софія несла несесер та коробку з капелюхом, носилыцики несли за ними силу коробочок, пакуночків і всякої всячини. «Ах, мій боже! лізе, як той слимак!»—думала Софія, ведучи свою пані. їй було сором, і вона не сміла звести очей на юрбу людей подорожніх.

В дамській кімнаті баронеса безвладно опустилась на канапу.

— Дайте мені спирту! — мовила вона до Софії слабим голосом.

Софія кинулась до несесера, подивилась там, потім пошукала у саквояжі і там не знайшла спирту.

Вона стурбовано глянула на баронесу.

— Вибачайте! при нас нема спирту,— мовила тихо.

— А де ж? — запитала баронеса голосніше і трохи вже прикро.

— Я вложила його в скриню,— ще тихше відповіла Софія.

— Сього тільки недоставало!.. І про що ви думаєте? Скажіть мені, нащо у вас голова на плечах? C’est une affreuse negligeance!..1 Принесіть води.

Несучи воду, Софія глянула убік і побачила двох панночок, що дивились просто на неї, одна усміхаючись, а друга журливо. Софія зчервонілась, і сльози стали їй в очах.

Ідіть влагодьте, щоб ми могли швидше їхати до готелю,— мовила баронеса, не глянувши на неї.

Софія пішла. їй уперше приходилось клопотатися подорожніми справами, однак якось-то влагодила все, і рушили до готелю. В готелі баронеса лягла в ліжко, а Софії казала вийняти зараз же все зо скрині і знайти спирт. Була то справа досить довга.

— Тепер можете йти. Поставте спирт біля мене. Вкрийте мене ліпше, тут холодно. Ах, як ви се незручно робите! Добре вже. Не забудьте ж: ми завтра рано далі їдем,— щоб не спізнитись. Щоб усе було на місці.

Софія пішла в свою хату, але спати ще не лягала. Після всіх турбот вона не могла хутко заснути. Сіла до столу і почала писати лист:

«Дорога мамо!

Правду кажучи, нічого писати тепера, бо ми ще не доїхали до тих вод. Але я хочу поділитися з вами своїм жалем. Мені здається, що гірше, як мені тепер, то вже не може бути. Здумайте собі: я ще не побула й півмісяця у баронеси, а скільки прикрості завдала вона ме-ніі Боже, що ж то буде далі!.. Сьогодні я цілу дорогу стояла край вікна, дивилась та спогадувала колишні часи. Чи давно те було? Мені здається, що та шлюбна подорож давно-давно минула, але я пам’ятаю кожну дрібницю з того часу. Цілий день я рвала собі серце тими спогадами: тільки що заспокоюсь трохи, зараз якась дрібниця збудить знов мої спогади, і так мені жаль стале! Ох, здається, краще було б, якби я була теє все навіки забула!.. Баронеса вередує безперестанку. Сьогодні мені на цілий дворець сорому наробила: привселюдно пекла мене за якийсь нікчемний спирт. Ще мені тії спирти, та оцти, та еліксири! Все то вона, бачте, свою вдачу показує: має des nerfs deranges!.. 1 А гризти та капризувати нерви не заважають. Здається, могла б подумать, що не тільки вона має нерви. Вона так зо мною обходиться, наче б я зроду була її слуга: те подай, те принеси, того не забудь! Як я з тим клопотом справляюсь — і сама не знаю! Сьогодні мусила з її пакунками носитись, і карету наймати, і в готелі розкладатись,— не знаю, де в мене сили на те все стало. Втомлена, змучена, я ще мусила їй той спирт з дна скрині добувати. Боже, чи я коли думала, що та сквасніла стара кокетка буде надо мною вередувати? Не можу я з сим помиритись і буду старатись як можна скоріше вирватись з сеї бридкої служби. Побачу, як мені пощастить на водах, може, там краще буде, там повинно бути весело: на заграничних водах повшіно бути весело, там не буває нудно. Потім ми поїдемо в Париж. Я вже готова багато витерпіти, аби тільки побачити Париж! Ви знаєте, що мені так і не прийшлось бути в Парижі; я так жалувала! Аж ось коли побачу його! Не сподівалась... Тільки й потіша мене надія, що недовго буду У баронеси, що, може, вернеться до мене доля. Сьогодні маю нерви роздражнені і через те мені все видається сумніше. Побачу, як далі буде. Писатиму вам про все, що буде зо мною. Пишіть і ви до мене частіш. Не забувайте

вашу бідну дочку Софію».

Подорож скінчена. Баронеса та Софія зажили на який час досить спокійно (надто спокійно! — думала Софія). Справи з лікарями скінчились, курація пішла звичайним ходом.

— Ма chere amiel 14 — сказала баронеса до Софії зараз по візиті лікаря, що таки частенько навідував її.— Прошу вас, пам’ятайте про мої ліки, порошки та води. Ви чули, як говорив лікар, коли й що треба заживати. Я, власне, кажу, щоб ви .пам’ятали. Je suis si distraite maintenantl 15 — А тим часом найменше занедбання може багато зашкодити моєму здоров’ю.

«То сама б уже й дбала про нього!» — подумала Софія.

— Чи бажаєте зараз іти до купелі? — спитала вона баронесу.

— Не бажаю, а мушу. Я завжди в одну пору ходитиму до купелі. Прошу пам’ятати сеє. Ідіть приготуйте все, що треба.

За годину Софія і баронеса вийшли до купелі стежкою парку, що був насаджений навколо готелю для слабих, де жила баронеса. Софія вела баронесу під руку, а в другій мала кошик з речами, потрібними при купелі. Се був той самий несесер, що завдав Софії вже немало прикрості, тим вона його дуже ненавиділа; до того ще він мав-таки неестетичний вигляд: був замалий, через те в ньому ледве зміщались простирала і випиралися, ясно біліючи на темному, трохи злиня-лому оксамиті того несесера. Але баронеса любила його і не могла обійтись без нього, дарма що він немодного фасону і злинялої барви. Либопь, то був який souvenir!

— Як ви хутко йдете! — обізвалась баронеса.

«Ще й то хутко! — подумала Софія.— Ах, а тут мені ще сей проклятий кіш! Чи є що смішніше від мене в сю хвилину?.. Чом я хоч вуаля не наділа,— так і вийшла на сміх людський!» Вона спинилась і силкувалась поправити як-небудь одною рукою «теє нещасливе простирало».

— Ну, що ж ви вже зовсім стали? Est се que je dois etre rotie? 1

— Ви ж казали тихше йти.

— Іти, але не стояти!

Софія мовчки подалась далі.

Ось вони стали перед понурою нудною будовою, де були купелі.

— Sophie, поки я буду купатись, підіть купіть мені тії води, що лікар сьогодні казав. Та глядіть, не баріться, бо нема гірше, як отут ждати.

— Добре,— відповіла Софія, а тим часом подумала: «От ще нова потіха! ще тую воду волочитиму! Не досить простирала!»

Заклад мінеральних вод був не дуже далеко, йти було недовго, але не конче приємно,— спека була чимала!

«Ах, яка се мука! — стогнала Софія в думці.— Ще ж се тільки початок мого лиха! Ще три місяці матиму сюю приємність!»

Вернулась вона з водами ще завчасу і мала ще довгенько ждати на баронесу. Вона сіла на лавці під якимсь кущиком, що посаджений був ніби для затінку. Навколо скрізь був жовтий сипкий пісок і всі ростини були тонкі та хворі, немов їх якась гірка туга зсушила. З купелевої будови насувались душні хмарища чорного диму і з ними доносився пах якихсь ліків та есенцій, пах, властивий усім будинкам для слабих.

Стежкою раз у раз проходили пани, а найбільш па-нії в туалетах легких поранніх, досить штучних, хто б сказав, навіть надто штучних, але на порядних водах завжди так ведеться, бо поміж люди йти опудалом не подобає й слабим.

Софія накидала оком на кожну пані. «Ото вирядилась! Видно, що слаба! А ся!.. І чого таким їздити на води? Та якби моя воля, я б зроду на таку нудоту не поїхала! Якби воля,— та тоді б, може, і ся нудота не була б така нудна! Он люди бавляться, вбираються, мають собі втіху... А я!.. Он пані,— боже мій, зранку як ушнурувалась! А сукня, а капелюх! Матінко! Он пані, як і я, в жалобі,— але ж і фасон!.. Однак як се нудно — ждати! Як гаряче! А тут іще сей дим!..»



Софія встала і пішла стежкою, прямуючи до курза-лу. Вона йшла, невважаючи куди. Зненацька з курзалу залунали гуки фортеп’яно. «А, хтось грає,— піду послухаю, все ж музика»,— подумала Софія і пішла до курзалу. Увійшовши, сіла собі на фотелю перед столом, недалеко від фортеп’яно. При фортеп’яно сиділа пані поважного віку, вбрана якось чудно, з претензіею, але без смаку; при ній сиділа молоденька панночка в простенькому убранні a l’enfantТо була княгиня з Росії і княжна, дочка її. Вони грали увертюру з «Норми» в чотири руки; грали вправно, старанно, дотримували такту, але музика виходила так, немов хто стукав раз у раз молотком по каменю; надто камінна гра була у пані княгині, що грала басову партію. В залі була ще одна особа, власне, вона звернула на себе увагу Софії. То була особа немолода і якась «лихом прибита», так подумав би кожний, хто б глянув на неї. Вона ходила по залі з кутка в куток автоматичною, розбитою походою, похитувалась наперед при кожному ступні, голова її, схилена набік, теж похитувалася журливо, на лиці був розлитий глибокий, безнадійний смуток, тонкі губи стулені скорбно, очі з тремтячими віями спущені в землю. Часами вона зводила погляд затуманений, повний туги-нудьги, потім знов спускала погляд і все ходила, ходила... Вбрана вона була в чорній сукні бог зна колишньої моди і в чорній старосвітській мантильці, все те убрання розпачливо обвисало на тій маленькій похилій постаті. Сухі, малі руки стиха шарпали край мантильки. Софія дивилась на ту постать і не могла відвести очей від неї. «Що вона думає? — гадала Софія.— Що вона може думати? Чи вона що спогадує? Чи за ким журиться? Я знаю, хто вона,— вона, певне, компаньйонка сеї княгині, знати по ній, що стара компаньйонка... Ні за ким вона не журиться, а за собою, над своєю долею пропащою... Яка у неї сукня! Боже, колишня вона? А се обличчя теж було колись молоде і, може, навіть гарне... У неї блакитні очі, тонкі риси лиця, волосся русяве... так, як у мене... постать — може, й постать була коли зграбна... Чого вона похитується? Боже, який у неї погляд!.. Нещасна. Хто вона: пані, стара панна? Панського чи простого роду? Чим вона була колись?., так, колись, тепер вона ніщо, вона стара компаньйонка... Яке слово! Що може бути гірше зватися старою компаньйонкою!..» Софія думала і все дивилась на ту бідну похилу постать, але стара компаньйонка не зважала на ті погляди; вона, здається, нічого перед собою не бачила, вона була затоплена у тяжкі, журливі думки, чи мрії, чи спогади, хтозна, як звалися ті гадки, але знати було, що гадки тії тяжко невеселі... Вона все ходила, ходила... На фортеп’яно взяли остатній гучний акорд. Княжна хотіла ще заграти «Casta diva», але княгиня встала і поглянула на компаньйонку, тая стрепенулась і раптом збудилася від своїх думок, на лиці з’явився вираз тупої покірності. Вона зрозуміла мовчазне бажання княгині, підійшла до столика, взяла парасоль, шаль і несесер («такий, як у нас»,— подумала Софія), подала княгині палицю, княжні капелюшик, потім всі трос подалися геть з курзалу; позаду всіх компаньйонка несла шаль і несесер. Софія глянула ще раз услід тій похилій постаті, потім встала і собі вийшла з курзалу. Ідучи стежкою до купелевого будинку, вона все думала-гадала. «Стара компаньйонка, стара компаньйонка! — бриніло їй в думці.— Боже, яка гірка доля! Отак зостарітись, заснидіти у ярмі... чи то життя? Як вона дійшла до такого стану?.. Ба, що ж! Чи я коли думала, що мені судиться бути компаньйонкою? Отже, може... ох, може, й «старою компаньйонкою» судиться бути!.. О ні: се надто, надто страшно, сього не буде, я не допущуся до сього!.. Але що ж, хто знає?.. Невже, невже і я отак змарнію у кормизі? О, краще мала б утопитись!..»

За думками-гадками не зогляділась, як дійшла до будинку, де вже на неї ждала баронеса.

— Ах, Sophie! Де ви запропастились?!

— Була в курзалі,— тихо відповіла Софія.

— Саме час! — і баронеса гнівно здвигнула плечима.— Води купили?

— Купила.

— Дайте мені, я повинна тепер одну пляшку випити.

Баронеса випила воду, що подала їй Софія.

— Тепер треба проходжуватись. Дайте мені руку. Де ж ви йдете? Там вогко в затінку, вчора був дощ. Ідіть он великою стежкою.

Велика стежка теж була піскувата, по ній стояли такі самі лавки, як біля купелів, і такі самі кущі росли. Людей ходило мало. «Хоч то добре!» — думала Софія.

От слуга везе пані в кріслі на коліщатах; он старенький пан іде на милицях; он молода недолуга панна на одній милиці. Все тихий сумний гурт недужих, що проходжуються поневолі.

Баронеса спинилась і на лавку сіла.

— Дайте другу пляшку. А потім підем додому.

Пішли додому.

На людніших стежках, ближче до готелю, Софії знов стало ніяково, бо до простирал, що все-таки ніяк не хотіли вкладатися як слід, ще прилучились дві пляшки і стриміли чорними горлами по обидва боки несесера.

Баронеса прийшла до хати, впала на канапу і мало не зомліла, тільки при помочі спирту та різних оцтів прийшла до пам’ятку. Потім встала і спитала, чи прийшли газети.

— Прийшли. Ось «Figaro», ви питали за нього. Може, обідати бажаете?

— Мені не можна так скоро після води обідати. Та я й не хочу.

«Я просто гину з голоду!» — подумала Софія.

— Прочитайте мені що-небудь тим часом,— сказала баронеса.

— Що ж? Може, ось в «Revue des deux mondes»...

— Ax, там, певне, знов яка-небудь нудота! Ще, може, не дай господи, який переклад з російського! От уже перекладів тих ніколи не читаю — досить тієї нудоти і вдома. Французи повинні бути французами, а вони напустили на себе якусь філософію. Навіть Золя такий роман написав, що я від нього й не сподівалась,— я не могла до кінця дочитати, такий нудний! І сюжети у них такі низькі, вище буржуазії не йдуть. Нічого в теперішніх романах нема: пі esprit, пі grandeur! 16 Візьміть «Figaro». Політики не треба,— я її не розумію, та й не хочу розуміти! Такі якісь там слова: шовіністи, опортуністи, та хоч би й легітимісти... крайня права, крайня ліва... Знайдіть там у «Figaro» хроніку балів, се тепер тільки й можна читати з приємністю, c’est la ой je reconnais l^sprit frangais 17.

Почалось читання хроніки. Якийсь аристократичний бал описувано там з тим esprit frangais, що ним так тішилась баронеса. Кожній пані сказано комплімепт, одначе так, щоб і другі не образилися. Софія читала і впивала в себе тонку отруту заздрощів та гіркого жалю, їй голос часами тремтів і французька вимова не конечне чисто виходила.

— Ах, Sophie! — перебила їй баронеса.— Як же можна так вимовляти слово гауоп?! 18 Перечитайте остатню фразу ще раз, бо я навіть як слід не розібрала.

Софія перечитує.

— M-me la baronne С. avait une robe couleur rayon du soleil...19 — тут Софія спинилась і замислилась: «Що ж то за сукпя була? Що за барва: rayon du soleil — сонячний промінь... певне, щось надзвичайне! злотисто-рожеве, може? або червоне? Ні, ні, напевне, злотисто-рожеве!..»

— Що ж ви, Sophie? Далі!

— ...C’etait une toilette vraimant harmonieuse. M-me la comtesse K. etait toute en velour noir seme des etoiles dorees. C’etait comme si la deesse de la nuit...20 «Ах, як ce чудово: чорний оксамит і зорі, зорі!.. Однак треба читати, а то ясновельможна вже кривиться!»

— ...C’etait comme si la deesse de la nuit elle me-me...21

— Ax, як се поетично. Правда, Sophie? Ну, що там далі?

— ...II у avait une grande richesse dans des couleurs grises: gris perle, gris tourterelle...22 «Я мала колись чудову сіру сукню і якраз gris tourterelle, я її купила у Відні тоді, коли...»

— Sophie, що се з вами сьогодні? Ви ще ніколи так бридко не читали.

— Мені голова болить.

— Давно б сказали, а то тільки мені нерви дражните таким читанням.

Тут увійшов слуга.

— Ясновельможна пані, пан Турів.

— Проси.

Увійшов високий пан, надто чепурний, з надто ввічливою міною, гречно вклонився баронесі, а на Софію поглянув не без цікавості.

— Bonjour! Я дуже рада. Як се ви сюди заїхали?! Sophie, можете собі йти.

Софія вийшла, вражена до живого.

— Що то за пані? — питав гість.— Дуже інтересна особа.

— Се моя dame de compagnie *, вдова по князеві Борисові, я її взяла par charite 23.

— І що ж? Задоволені?

— Ні-ні... так уже мушу терпіти, теж par charite. Все то, знаєте, щось собі гадає, що вона й досі княгиня. Клопіт з нею... Сама вона не з високого роду.

— А! такі завжди високо несуться...

Софія тим часом в нестямі ходила по своїй хаті. Вона була глибоко, тяжко ображена, серце їй стукотіло, густа краска покривала вид. «Мов покоївку, прогнала з хати! при чужому чоловікові! Боже, який сором! та чим вона краща від мене? Хіба я не була княгинею? Я й тепер княгиня! Сього ніхто не може відібрати від мене!..»

Софія сіла кінець стола і затулила вид руками, потім раптом зірвалась, упала на ліжко і голосно розпачливо заридала: «Ох, я нещасна, нещасна!..»

IX

— Sophie, котра година?



— Третя!

Баронеса жахнулась.

— Боже! а я ще не пила порошків! Що ж се таке? Хіба ж ви не знаєте, що я повинна завжди пити їх

о другій годині?

— То, може, тепер дати?

— Тепер, тепер... Тепер я не спитаюсь у вас і сама вип’ю. Що ж тепер? а через годину знов? Які ж ліки підуть на користь, коли їх пити як попало?

— Якби ви мені сказали, я б дала...— промовила Софія собі на лихо, бо тим роздрочила баропесу вкрай.

— «Якби ви мені сказали!» — Voila се qui me plait! 1 «Якби ви мені сказали!» А ваша голова де була, що ви думали? Завжди ви поринаєте в якихсь мріях, фантазіях! Ще недоставало, щоб я вам нагадувала про всяку дрібницю! Та скажіть, на ласку божу, навіщо б мені здалась компаньйонка така, що я їй мушу все нагадувати? Якщо ви не бажаєте сповняти своєї повинності, то сповістіть мене о тім, будьте ласкаві.

Софія стоїть мовчазна, бліда, нерухома. В серці їй кипить образа і досада. От-от горде, гостре слово злетить з її уст... «А потім що? — раптом блиснула їй думка.— Що? Вернутись до батька у Ведмежий Кут? За покоївку найнятись? Чи збожеволіти?»

— Pardon, madame! 2 — мовила вона, схиливши голову й спустивши очі в землю.— Се остатній раз таке занедбання! я буду завжди пам’ятати... мені так боліла голова... вибачайте!..

— Голова боліла...— вкинула баронеса, але вже лагідніше, бо їй сподобалась покірність Софіїна,— на сей раз уже нічого, але щоб сього більш не було, бо я тепер, ви знаєте, слаба, j’ai des nerfs horriblement deranges 3.

«Ой, вже мені тії nerfs!» — подумала Софія, втопивши лютий погляд в землю.

— Принесіть мені порошки й теплу шаль.

Софія пішла.

«От сьогодні трошки холодніше,— думала Софія,— люди радіють, а тая вже мерзне. Така руїна, просто розсипається від старості, а все їй ліки потрібні та купелі... Чи вона думає, що люди безсмертні? Живе на світі, тільки чужий вік заїдає!»

Софія принесла шаль і вкрила баронесу. Загорнувшися в шаль, сіла баронеса на вольтерівське крісло і суворо, мовчки задивилась у вікно. Надворі сіявся дрібненький дощик і безнадійні сиві хмари все небо засти-



1 Ось що мені подобається! (франц.).— Ред.

2 Пробачте, пані! (франц.).— Ред.

3 В мене страшенно розстроєні нерви (франц.).— Ред% лали. В таку негоду завжди баронеса була «в лихім гуморі»,— сі хмари, сей дощик, либонь, нагадували їй власну безнадійну старість і будили багато спогадів минулого; спогадів баронеса не любила. В такі днини її не можна було нічим загодити. Софія не зважилась, а може, й не схотіла озватися до баронеси словом, сіла край вікна на стільчику і теж замислилась: «От і дощ іде... Нудота! а все ж немов не так досадно. От учора була райська днина, а тут сиди дома та кисни при ясновельможній пані. Вона віджила своє, тепер скніє та возиться з ліками тими бридкими. Спитала я в неї вчора, чи не хоче піти в парк на музику,— вона скривила кислу міну і спитала: «Пощо?» Забуває, що не всі такі руїни, як вона. Не йти ж мені самій на музику! Можна б тута де з ким познайомитись і було б з ким ходити, але де мені про се думати!..»

— Sophie, чи є у нас яка книжка?

— Нема.

Книжка була, але Софії хотілось хоч у бібліотеку піти, дарма що дощик ішов, щоб хоч на яку годину здихатись баронеси. їй хотілося хоч трохи походити по волі, не тягнучи за собою «старої руїни»,— так вона завжди звала в думці баронесу.



— То підіть у бібліотеку. А може, краще послати слугу?

— Ні, я сама можу, дощ невеличкий. Що кажете взяти: французьку чи німецьку книжку?

— Запевне, французьку. Візьміть «Les aventures des trois parisiennes» l.

«Дивись ти! все їй тії aventures потрібні, пора б уже і про смертний час подумати».

Софія хутенько зібралась, узяла парасолик і пішла в бібліотеку. Вона йшла не дуже хутко, хоч дощ таки добрий сіявся, а парасолик у неї був маленький, легенький. Вона була рада побути хоч малу часину на волі, і їй шкода було, що ніхто не зустрівся на дорозі, бо всі слабі сиділи вдома задля дощу, а здорові люди були усі при більярді, за картами, в бібліотеці або в курзалі.

Ось вона в бібліотеці. Не питаючись книжки, сіла вона край стола; там були розкидані різні газети та журнали, вона взяла й собі газету, яка попалась під руку і почала читати її. Однак мало, більше розглядалась по хаті, скоса позираючи з-під газети. Людей було дуже багато, за столом не стало місця для всіх, і дехто читав стоячи. Місце, де сіла Софія, перш було зайняте, сидів там якийсь панич, але як тільки приступила Софія до стола, панич схопився і почав читати стоячи. Софія стиха промовила «дякую» і сіла. Читаючи, раз по раз кидала погляд на панича. «Яка в нього аристократична постать, певне, він справжній панич...— думала вона,— не з німців певне, чорнявий, блідий, кароокий... і знов, така ввічливість... он з тих, ніхто ані рушив з місця!» — і Софія з погордою глянула на трьох старкуватих та гладких німців, що сиділи близько неї та читали «Deutsche allgemeine Zeitung». Читали вони мовчки, з великою увагою, насупившись, і тільки від часу до часу котрий з них пересував газету товаришеві і, показуючи грубим пальцем який-небудь уступ, мовляв ображено або втішно: «Sieh’ таї!..» 24

Софія читала і не розуміла читаного, перечитала двічі, тричі і знов не зрозуміла, погляд самохіть звертавсь до панича. «Хто він такий? Може, француз? — Так вони ж не їздять на німецькі води. Італьянець? Може. Але ж його волосся хутчій каштанове, ніж чорне. Але що не німець і не руський — се певне».

Замислена Софія не завважила, як газета впала їй з рук. Панич побачив се, кинувся, здійняв газету і подав її Софії, вона раптом спаленіла і ледве промовила «дякую!». Панич уклонився і відступив знову до вікна. За хвилину він взяв свою шапку і палку, вклонився сьому товариству і подався геть з бібліотеки. Софії здалося, що, вклоняючись, панич глянув на неї карими очима. Ледве зачинились двері за паничем, Софія раптом згадала, що година, либонь, вже пізня і час додому. Вона хутенько приступила до пані бібліотекарки і спитала — замість «Les a ventures des trois parisiennes» — «Les aventures des trois parisiens» 25. В бібліотеці була і така книжка. Софія взяла книжку, не дивлячись, і хутко вийшла з хати. Ідучи парком, вона придивлялась поперед себе і кидала поглядом в бічні алеї, немов сподівалася побачити когось; не було нікого. Тихою ходою йшла вона додому, схиливши голову й спустивши очі в землю. От уже й сіра будова, готель той; Софія йде на довгу веранду, зрідка повиту диким виноградом, ось вона береться за клямку до дверей, в ту хвилину погляд її звернувся ще раз кудись у далечінь, вона зітхнула і зникла в темних дверях сірого будинку.

Баронеса була темніша від ночі.

Мовчки взяла книжку від Софії, розгорнула — і сплеснула руками.

— Mon Dieu! 26 Sophie! що з вами сьогодні? Я ж вам казала: «Les aventures des trois parisiennes!», розумієте: parisiennes! Vous etes impossible, madame! C’est une negligeance...27

Софія апатично дивилась набік у вікно. «Починається казань! знов!..»

X

«Останній концерт знаменитої співачки Зембріх». Се оголошення прочитала Софія, йдучи одного ранку по мінеральні води. «Ох, якби хоч на сей концерт піти! Невже я так цілісіньке літо пронидію, нічого не бачивши й не чувши? Спробую сьогодні попроситись у ясновельможної, може, з того що й буде. Побачимо».



Софія цілий день збиралася просити баронеси, але все ніяк не зважалась, та вже по обіді, як почала наближатись концертова година, її обгорнула відвага розпуки, і вона озвалась до баронеси:

— Madame, я хотіла вас просити, чи не можна б мені піти сьогодні в концерт?

— Що? Куди? — спитала баронеса з дивом, немов то були якісь нечувані в світі слова. Але Софія наважила не звертати уваги на «тії тони», їй пізно було вертатись назад.

— Я прошу, чи не позволите мені піти на концерт Зембріх, се остатній концерт, я б так хотіла...

— Дивно! З ким же ви думаєте піти?

— Якби можна, я пішла б... (А справді, з ким я піду?) Тут одна пані збирається йти...

— Яка пані?

— Тут одна... Я з нею в бібліотеці пізналась.

— Якась таємнича знайомість... Сей концерт пізно має скінчитись?

— Я думаю, в одинадцятій, не пізніше.

— А як же будуть мої води, порошки?

— Я все приготую, воно буде тут, коло вас, я хутко вернусь.

— Ну, вже раніш кінця концерту не вернетесь...— тон баронеси дедалі все холоднів, Софія вже почала жалувати на себе, що завела ту розмову.

— Ясновельможна пані, пан Турів! — озвався зненацька слуга, ставши в дверях.

Баронесі вид прояснів.

— Проси, проси. Ви, Sophie, можете йти.

Софія стояла і не знала, чи має радіти, чи ні, бо куди ж, власне, має йти?

— Можете йти туди, на той концерт...— мовила без уваги баронеса, не дивлячись на Софію.

Софія миттю вийшла з кімнати. Стала в себе в хаті й замислилась: «Що ж я вберу на себе? Ах, що ж! Знов ту саму жалобну сукню! Нема що довго й збиратись...» Справді, що збори були недовгі. Он Софія вже сходить широкими сходами в парк. Зійшла, стала на стежці і знов замислилась: «Одначе, справді, з ким же я піду? невже сама? Та так же, сама. Що ж маю робити,— на те я dame de compagnie. Не зоставатись же мені вдома. Піду... одначе все-таки се дуже прикро... Ні, таки піду. То ж мене тут ніхто не знає!» І Софія подалась хуткою ходою стемнілою стежкою до курзалу. Там вона купила швиденько білета, спішилась, бо чути вже було музику, либонь, концерт вже почався. От вона і в кон-цертовій залі, зала невеличка, та людей чимало, навіть дуже багато: вичепурені пані, виглянсовані панове, вицяцьковані діти. Софія поглянула на свою чорну просту сукню. Дві пані, сусідки, зглянулись на неї і стиха перемовились між собою. Софія теж подивилась на їхні сукні, що ряхтіли та бриніли від модних passemanteri-es *,— її обгорнув жаль...

— Вибачайте, пані! — озвався хтось до неї стиха.

Софія кинулась... Се був той самий панич, що вона

бачила сього ранку в бібліотеці. Він подавав їй хусточку, що вона поклала край себе на порожній стілець. Софія усміхнулась і взяла хусточку. Панич сів край неї на своє місце, але не сказав більш нічого. На естраді співали якогось дуета, дует був довгий, нудний, але вельми чулий, та Софія того не завважила, бо не слухала дуета. Далі була якась оркестрова штука, потім арія з «Тан-гейзера»,— Софія слухала теє байдуже. Коли виходить на естраду співачка, сама Зембріх, і співа «Si tu m’ai-mais!». Софія зблідла. Се її вразило. Блискавкою свінули їй в думці спогади з минулого блискучого життя. От вона в батьківській хаті літає «метеличком»... «Si tu m’ai-mais!»... Ox, се ж вона колись його співала. Той спів причарував і князя, і його багатство, і всі розкоші... От вона в «рожевім кубелечку», весела, безжурна... Коли се було? Ох, давно, давно! Ні, торік ще... Спогади зникли, якийсь туман застелив очі, Софія низько похилилась і затулила очі хусточкою.

— Вибачайте, пані, мені здається, що вам недобре? Може, води? — озвався голос панича сусіда.

— Ох, ні, спасибі. Се так, нічого... сей романс... нічого, нічого, вже пройшло.

— Се вже остатній нумер. Ох, ні, ще має бути серенада. Ви зостаєтесь?

— Ні, я піду. Тут так душно і... сей концерт такий довгий...— Софія встала.

— Чи позволите, пані, провести вас? — питав панич.

— Ах, задля мене ви маєте кидати концерт!

— Я щось не маю охоти слухати тієї серенади. Якщо ви позволите...

— Я буду вам дуже вдячна, якщо для вас...

— О папі!..

Софія з папичем вийшли в парк. Ніч була падзви-чайно ясна, тиха. Дерева, удень такі пещасні та хворі, тепер здавалися зграбні та стрункі, мов постаті русалок. Тонкі граціозні тіні тремтіли сіткою на блакитно-білій стежці. Вітер зітхав у кущах так полохливо, таємничо. Дерева шепотіли кохані речі темним верховіттям. Здалека лунало срібне, палке, тужливе щебетання соловейка.

Софія йшла тихою ходою поруч з папичем. Її не заспокоїла тая тиха, тепла, немов чогось прагнуча ніч. Софії роїлись думки-гадки та мрії, але вже пе ті, що погляд їй сльозами застилали там, у концертовій залі. Що вона думала, про що гадала, сама вона пе могла б того сказати. Мовчки йшла вона поруч з паничем, усміхалася, прислухалася до співу соловейка. Si tu m’aima-is! — вчулось їй у любім щебетанні, і не було їй прикро... Si tu m’aimais!

— Що ж? Як вам тепер? — запитав панич.

— О, добре, зовсім добре!

— Вибачайте,— може, се прикре питання,— для чого носите жалобу?

— Я — вдова,— тихо відказала Софія.

Панич глянув на неї, як їй здалось, якось надзвичайно, вона спустила очі і зітхнула.

Розмова порвалась, якось не велась вона тієї ночі. Кроки Софії та панича ставали щораз тихше,— чим ближче додому, все тихше. Тож той дім був темницею, а тепер Софія чула, що темниця та здасться ще тіснішою. Дарма! Софія усміхалась та слухала соловейка...

Ох, знов сей готель, знов сяя темниця.

— До побачення! — мовив панич, вступивши в довгі сіни.

— До побачення! Дуже дякую панові, що провели-сьте мене і зреклись для мене серенади.

— Ах, пані! — тільки промовив панич і зник.

Софія глянула йому вслід і постояла ще кілька хвиль у сінях. У неї в голові був все той рух і тон, з якими панич вимовив теє: «Ах, пані!» З тих двох коротеньких слівець повстала ціла плетениця мрій. «Як дивно, надзвичайно тремтів йому голос... Невже сі проводи — тільки так, марне залицяння, та й годі?.. Йому цікаво, по кім ношу я жалобу... Як він глянув тоді! О, не може бути, щоб...» — зненацька Софія кинулась. В нічній тиші виразно загуло з міської башти: бов!.. се північ. Раптом зникли всі блискучі мрії. Софія провела рукою по чолі і подалась до своєї хати; тихо скрадаючись, минула вона двері до хати баронеси і пішла просто до себе. Там стала перед свічадом і стала розбиратися. Раптом забринів гострий, дражненний дзвінок — то баронеса кликала Софію. Софія знала добре той дзвінок, він вразив її, аж кров кинулась їй до обличчя, але вона навіть ані рушила, щоб іти на нього. «Не діжде вона, щоб я бігла на її дзвінки!» — і Софія гордо підвела вгору чоло. Дзвінок озвався ще раз, ще гостріше, ніж перше. Софія стояла. За кілька хвилин прийшла служниця від баронеси.

— Ясновельможна пані просять вас до себе.

— Зараз,— відповіла Софія і пішла, мусила йти.

Баронеса лежала на ліжку, коло неї на столику стояла свічка під абажуром, долі лежала кинута часопись. Коли Софія увійшла, баронеса на неї не глянула, тільки ворухнула віями і підвела брови. Софія мовчки стала біля столика, баронеса таки не дивилась на неї, мов і в хаті її не було. Далі Софія озвалась:

— Я прийшла...

— А, так, ви прийшли. Справді, не сподівалась я бачити вас сього вечора, однак маю ту честь.

— Я думала, ви спите, боялась вам перешкодити.

— В чім? Здається, з мого дзвінка могли пізнати, що не сплю?

— Я не чула,— відповіла Софія тихо, спустивши очі.

— Не чули!..— протягла баронеса.— Будьте ласкаві, скажіть, котра тепер година?

— Перша,— відмовила Софія ще тихше.

— Пізно тепер кінчаються концерти. Дивно.

Софії погляд запалав при тих словах. «Що вона думає сказати своїм «дивно»? Яке має право говорити такі слова і таким тоном?!»

Баронеса помовчала, потім знов озвалась:

— Сього вечора я допевнилась, що концерти і сповнення обов’язку не можуть разом ужитись. Що-небудь одно.

— Але ж ви самі дозволили...

— Я сама, так, і що ж з того?

Софія не знала, що на те відповісти.

— Що з того, питаю? Я дозволила сама і тепер жалую. Ви мені казали, що прийдете,— не прийшли; казали, що зайдете до мене,— не зайшли. Я ждала вас, не гасила світла, нудилась, читала при свічці, а се все, як ви те знаєте, шкодить моєму здоров’ю, нервам і очам. Ще скілька таких вечорів...

— Се остатній, будьте певні.

Баронеса глянула з дивом на Софію і подумала: «Як вона сказала сеє? Ще якісь обиди строїть! Qa ше plait!» 1 — однак сказала тільки:

— Дай-то боже! Можете йти.

Софія пішла, та не в свою хату, а на веранду. Тільки що мала вона дуже прикру сцену, якби перше, вона б досі вже плакала, але тепер... тепер її се не діймало, вона думала про інше, їй світили інші мрії, інші надії. «Яка чудова нічі — думала вона.— І тут бувають гарні ночі!» Вона всміхнулась, звернула погляд з тихою мрією на широку алею, що мов річка лисніла при місячнім сяйві.

З тремтячої темряви лунав соловйовий спів. Софія знов усміхнулась, либонь, щось пригадала. «Si tu m’aima-is!..»

Зблід місяць, притих соловейко, а Софія все на веранді сиділа у мріях та дивилась на ту алею, що ледве рожевіла від ранньої зорі.

XI

От швидко й сезону кінець. «Слава тобі господи! — думала Софія, йдучи по мінеральні води.— Скінчиться та дурна курація, не буду вже тута скніти!» Так, вона раділа, дуже раділа, одначе... зненацька Софія засмутилась і похилила голову, їй таки жаль звідси їхати, чогось — когось жаль. Стояла в задумі та й не завважила, як несесер упав їй з рук додолу. Вона стояла і писала парасоликом по піску, журливо підвівши брівки.



— Ох! — скрикнула вона раптом.— Перед нею стояв панич Станіслав (вона знала вже його ймення з готе-льового списку), він подавав їй несесера. Вона збентежено взяла той несесер і зітхнула.

— Я, здається, злякав вас? Вибачайте ласкаво! — мовив панич.

— О ні, нічого, я так щось... не сподівалась. Дякую.

— О пані!.. Але де ж ви йдете?

— Я... так, на проходку.— Софія не призналась би зроду, що йде за покупком для баронеси.

— Чи позволите собі товаришити? — спитав Станіслав.

— Чому ж ні, се, може, остатній раз ми з вами стріваємось...— мовила Софія, а в голосі бринів смуток.

— Як? Чого в остатній раз?

— Тож хутко сезону кінець, я виїду звідси.

— Куди? В Росію?

— Ні, перше поїду в Париж.

— Ах, я теж збираюся їхати звідси в Париж! Може, якраз ще побачимось.

Промінь блиснув у погляді Софії.

— А, коли так, то певне, навіть напевне.

— Де буде ваша домівка в Парижі?

— Та я ще сама не знаю... се буде залежати...— Софія замовкла.

— Я б вам радив зостановитись при вулиці Rivoli.

— Не знаю ще,— як вийде.

— А хутко від’їжджаєте?

— Так от, може, за тиждень.

— Я теж за тиждень збираюся виїздити. Дуже радий був би служити вам, чим можу, при подорожі, якщо позволите.

— Я дуже вам вдячна, ви так гречні.

— О пані!..— але тут несподіваний випадок не дав паничеві докінчити гречної фрази: якось несесер зачепився за кущ, вибився з рук, упав додолу, і по стежці покотились пляшки з води мінеральної та дрібні гроші. При помочі Станіслава Софія швидко зібрала теє все у несесер, але вже добрий настрій зовсім зник після того випадку. Софія згадала, що баронеса давно її жде і, певне, досі тяжко люта. Вона завважила, що проминула заклад мінеральних вод, що вже третя година,— час, коли баронеса обідає.

— Ох, час мені додому! — швиденько мовила вона.

— Вже додому? Як мені шкода, пані...

— Вже пізно. Прощайте.

— Прощайте? — переказав Станіслав з докором.

— Ну, до побачення! — Софія подала йому руку і за-шарілась.

— До побачення — тут або там, в Парижі!

Панич міцно стиснув ручку Софії. Софія усміхнулась і не знайшла, що відповісти.

Забігши в аптеку, вона хутко прийшла додому.

— Enfin! 1 — зустріла її баронеса.

— Я забарилась, там мусила ждати; не було свіжих вод.

— Не було? Гаразд! — баронеса дивилась проникливо Софії в вічі.— Ну, та вже що з вами споритись, не хочу перед виїздом собі нерви дражпити, ранішні поїзди потребують багато сили.

Софія в диві глянула на баронесу. «Що вона каже? Який виїзд? Які ранішні поїзди?»

— Ах, правда, я вам не сказала,— я завтра їду звідси ранішнім поїздом. З сих купелів жадної користі, тільки шкода. Так от: щоб на завтра на ранішній поїзд всі речі були влагоджені і рахунки оплачені.

— На ранішній поїзд? Адже, здається, поїзд паризький відходить вночі?

— Я не їду в Париж.

Софія не стямилась,— се було надто несподівано й тяжко.

Зібравшись на силі, вона спитала:

— А куди ж поїдем?

— В моє село, в Самарську губернію. Там на степах я, може, поправлюсь, питиму кумис...

«Господи боже!.. Ні, се вже надто!..» — Софія вибігла з хати, невважаючи на баронесу.

«Яка вона підлаї Яка вона черства егоїстка! — думала Софія, шпарко ходячи в себе по хаті та вмиваючись гіркими слізьми.— І як вона могла мені кинути се так просто, раптом? Та се ж однаково, що сказати людині: «Завтра тебе втоплять,— приготуйся!..» Дивно мені, де тільки беруться в мене сили, щоб терпіти оте все!.. Ох, коли б в і н знав, яка я нещасна!»

Увійшла служниця-німка.

— Ясновельможна пані питає, чи ви вже вкладаєте речі?

Софія нагле спинилась посеред хати, обличчя в сльозах, погляд лютий, палкий:

— Скажіть вашій пані, що я... їй...

— Was befehlen Sie, gnadige Frau? 1 — спитала здивовано німка.

— Скажіть пані,— сказала Софія спокійніше по-ні-мецьки,— що хутко буде все готове, нехай не турбується.

— Ще ясна пані казала, щоб ви купили п’ять пляшок мінеральної води на дорогу.

— Добре.


Служниця пішла. Софія тремтячими руками почала вкладати речі. Сльози туманили їй очі, серце тремтіло від гніву й досади. «Хоч би написати до мами, чи що!..

Ой, чи маю я час? І Та й навіщо? вона не зрозуміє мого лиха, моєї гіркої біди!..»

Софія заходилась від сліз. Серед плачу, ридання та клопотів провела вона цілу ніч без сну. Однак на ранок було все готове.

Ранком наші пані виїздили в Росію. Баронеса була закутана, «немов на Сибір вибралась»,— мовляла Софія, бо день був сірий, сльота страшенна. Софія закрила вид щільним вуалем, бо мала змарнілий вид і червоні, заплакані очі. Панича вона сьогодні не бачила, та навіть не сміла бажати побачити його. їй було смутно, гірко, тяжко, вона була «лихом прибита». Хто б міг бачити її обличчя в той час, то, певне, сказав би, що й вона «немов на Сибір від’їжджала».

XII

«Дорога мамо!



Здумайте тільки, як я прожила сей час: цілих два місяці в страшенній глушині, в Самарській губернії, де, окрім диких мужиків, ні душі нема...» — так писала Софія до матері, вернувшись з села в місто.

Вже смеркало, в хаті робилося щораз темніше, а Софія сиділа і ретельно писала. В місті їй було трохи вільніше, отож могла вибрати час до писання. Так,— було вільніше, але чи краще? В місті все дражнило її спогадами, на що не подивиться — такий її жаль обгорне!.. Тепер баронеса має госгі, Софія знає усіх тих гостей, і вони її добре знають... знали колись! А тепер? О, які вони всі підлі, нікчемні люди!

Софія сиділа замислена, підвівши руку з пером над листом та сумно задивившись в просторінь. Юрба прикрих думок заважала їй писати.

— Ясна пані просять вас до себе,— зненацька хтось промовив.

Софія кинулась і озирнулась: на дверях стояла служниця баронеси.

— Гості ще є? — запитала Софія.

— Тільки сама княгиня Карабазі.

На ту звістку Софія трохи скривилась, не сказала, однак, нічого і подалась до салону.

В салоні сиділа баронеса з княгинею Карабазі. Не можна було сказати, що княгиня була гарна, але що вона вміла здаватись гарною,— се признав би кожний. Убрана вона була гарно, але ексцентрично: в чорній сукні з ярко-червоним убранням. Через ту сукню обличчя княгині було біліте, ніж звичайно бувало. Очі мала блискучі і чудні: з пертого погляду вони здавались дуже великі, але потім далеко менті. Брови та вії були дуже чорні, непевно чорні. Безперечно, княгиня Карабазі була аристократкою, але при її рухах та французькій вимові баронеса якось примружувала очі. Одначе баронеса дуже привітно розмовляла з княгинею, вони вели шпарку, цікаву розмову, коли Софія увійшла в хату. Софія стиха вклонилася княгині, але та тільки подивилась на неї, примруживши очі. Софія спаленіла на хвилину, але потім прийняла гордовито-байдужий вираз і підійшла до баронеси.

— Ви мене кликали? — запитала коротко.

— Mais oui! 1 — відповіла баронеса,— Сьогодні перте представлення Сари Бернар,— княгиня мене сповістила,— я буду сього вечора в театрі, так ви збирайтесь, та скоріш, бо ви мені потрібні.

— Добре, я зараз,— мовила Софія і вийшла повагом з хати, не глянувши на княгиню; ступивши за поріг, вона раптом затремтіла,— вона почула, що княгиня питала у баронеси тихо, але досить виразно:

— Що се за особа приходила? Я ще в вас її не бачила ніколи.

Софія не чула відповіді баронеси, але почула, як залунав згодом вульгарний сміх княгині. Кров ударила Софії в голову, тремтячи, хитаючись, ледь дійшла вона до своєї хати. Увійшовши в хату, з грюком кинула дверима за собою. Стала серед хати, до болю заломила руки, потім раптово стисла собі чоло і, ридаючи вголос, промовляла:

— Як вона сміла? Як вона сміла так образити мене? Вона мене не пізнала — вона!.. Пройдисвітка! Хто її в люди вивів, нехай згадає? Чи не підлещувалась колись до мене? Чи не звивалась гадючкою? Я, дурна, жалувала, що нею всі нехтували,— так їй і треба було, пройдисвітці! Я ж її за вуха з грязі витягла, в люди вивела!..

О, тепер вона вгору пішла, де ж — моя ясновельможна волить їй другом бути! Ясній пані, либонь, нецікаво знати, яким способом забагатіла колишня «рагѵепие»! 28 Та й то сказати: п’ятак пара! либонь, мають спільних секретів чимало!..— Софія погордливо крізь сльози засміялась, далі гукнула: — Та нехай вони згинуть обидві! Я маю плакати через їх? Не діждуть!

Софія тупнула і ще гірше заридала. Коли тут зненацька кинулась їй в очі її власна постать, відбита в свічаді, що висіло проти неї на стіні. В свічаді відбивалися заплакані очі, розтріпане волосся, лютий, непритомний погляд і щоки, червоні від сліз та гніву. «Гарна ж я буду в театрі!» — подумала Софія, скоріш кинулась умиватись, причісуватись, далі кинулась, добула свої персні та браслети, що вже давно лежали під замком, видобула всі свої оздоби, які зістались їй від колишніх розкошів, вибрала з тих оздоб щонайкращі і взяла на себе. Глянула в свічадо: «Ох, яка я ще й досі червона! — раптово схопила пуделочко з пудрою.— Ну, тепер, здається, вже нічого!» Хотіла вже йти, але вернулась ще раз, дістала оздобний штучний гребінець і всадила собі у волосся. Стояла, обертаючи голову перед свічадом, аби краще бачити красу кауфюри, коли се залунав проникливий дзвінок з кімнати баронеси. Не хотячи дражнити собі нервів, Софія пішла зараз на той дзвінок до кімнати баронеси.

Баронеса стояла серед хати, а далі при ній стояла на колінах швачка та упинала їй на сукні оксамитну драперію. Софія прийшла і стала в дверях, не знаючи, що має тут робити.

— Чого ж ви так стоїте? — озвалась до неї баронеса.

— А що ж мені робити?

— Як що? Помагати мені вбиратись. Подайте корсаж, дістаньте шкатулку з бриліантами, знайдіть бінокль, улагодьте несесер та не забудьте лорнетки! та швидше! Пождіть, пождіть!

Софія спинилась: «Чого ще їй треба?»

— Sophie! до чого то стільки уборів? Цілий ювелірний магазин! Де ви їх набрали? Браслети, персні, гребені, брошки et que sais je encore Що ви собі думаєте? Ви забуваєте себе і свій стан. Otez moi vite toutes ces grelottes la! 29 Я не хочу, щоб на нашу ложу всі пальцями показували. І як можна так пудритись?!

Софія, не дослухавши тієї тиради, вибігла в свою хату, там люто почала зривати з себе всі покраси, але потім схаменулась і зоставила-таки при собі один дер-стень, брошку й гребінець.

Як Софія з баронесою прибули до театру, там було вже сила людей, як то кажуть: ніде й голкою ткнути. Тільки деякі ложі були ще тим часом не зайняті. В ба-ронесиній ложі сиділа вже княгиня Карабазі з двома паничами.

— А, вп вже тут? — мовила баронеса весело до княгині, далі почала скидати ротонду, шапочку і незчисленні хустки, хусточки, шарфи, шарфики, кидаючи те все безуважно на руки Софії. Софія склала те все в derrie-re-loge30, потім вернулась до баронеси. Баронеса обернулась і стиха сказала: — Ви б, Sophie, пішли собі в derrie-re-loge, вам тут сидіти не приходиться, в театрі є люди, що знали вас, et qu’en dira-t-on? 31

Софія спалахнула і хутко вийшла в derriere-loge.

«Так, мені тепер стидно показуватись між люди!.. Що ж, вона правду каже!.. А може, вона боїться мати біля себе молоду компаньйонку?» — зненацька подумала Софія; ся думка заспокоїла її, і вона налагодилася слухати,— хоч не бачивши,— гру знаменитої артистки. Вона слухала, а в думці все зринали спогади, і сльози не раз туманили їй погляд.

В антрактах у ложу заходили паничі, хто до княгині, хто до баронеси; проходячи через derriere-loge, дехто з них кидав побіжний погляд на Софію, вона ж сиділа, гордо здійнявши голову, так, мов її зовсім не обходили ні паничі, ані їхні погляди. Коли се прийшов у ложу молоденький графчик, братанець баронеси, біленький, тоненький і, либонь, напудрений. Проходячи близько Софії, він усміхнувсь і привітненько, зальотно кивнув головою. Софію скребнув по душі той уклін. Паничика того вона бачила не раз у баронеси, він завжди вклонявся їй, а часом ще й зачіпав своєю пустою розмовою, але обходився без належної поваги, «як з компаньйонкою».

Панич покрутивсь коло баронеси, сказав комплімент княгині,— вона не мала часу звернути на нього увагу,— потім вернувся до Софії, став біля одвірка і задивився на неї, вона зсунула брови і спустила очі в землю. Па-нич^усміхнувся.

-1- Здорові! — обізвавсь.— Чи мене не пізнаєте?

— Не вважаю потрібним,— одказала Софія, не дивлячись на нього.

— О, дружба,— сѳ ти!

— Між нами зроду жадної дружби не було!

— Ах, за що така неласка? Чим можу заслужити прощення?..

— Ідіть геть! — в нестямі глухо крикнула Софія, схопившись і блиснувши на нього палким поглядом.

Сього панич не сподівався, несамовитий вид Софіїн злякав його, і він миттю зник. Софія впала знов на своє місце і затулила обличчя руками.

На сцені кінчався п’ятий акт. По театру лунали істеричні крики. Княгиня Карабазі теж примусила себе до істерики, кавалери заходились біля неї, баронеса хотіла кликнути Софію, щоб подала несесер, але раптом з derriere-loge почувся страшний крик правдивої істерики. То плакала Софія, але не гра геніальної артистки, не п’ятий акт роздираючої драми викликали ті ридання, ні! Софія не чула того нічого. В риданні тому вибухнула вся образа, весь жаль, що гнітив цілий день душу Софії. Софія ридала тяжко, невгамовно... аж тут раптом замовкла, мов голос їй порвався. Вона почула над собою бляшаний голос баронеси:

— Sophie! pas de betises! 1 — Далі баронеса мовила до одного з паничів: — От доказ того, як геніально грав Сара Бернар, що, навіть не бачивши її, падають в істерику!

XIII


Другого дня Софія сиділа в себе в хаті і кінчала вчора початий лист.

— Вибачайте, пані, може, я вам перешкодила? — озвавсь чийсь голос несмілий.

Софія обернулась.

— А, се ви, пані Кошицька! Ходіть, ходіть. Ні, ви мені не перешкодили, я ще поспію з листом.

Особа, названа панею Кошицькою, тихенько, на пальцях підійшла до Софії. Вона була людина середнього віку, убрана убого, але дуже чистенько, волосся мала причесане простенько, гладенько, але старанно, трималась вона так, наче хотіла займати як можна менше місця в світовім просторі, тільки вже на тому малесенькому місці мати певну повагу. Вона тримала в руках якесь шиття.

— Чи ясна пані ще при гостях? — спитала вона стиха.

— Так. А вам що?

— Я, бачте, забулася, як то яспа пані казала: чи тут треба зробити шлярочку з головкою, чи лиштовоч-ку наложити?

— Та що там! Хіба не все одно,— ну, наложіть лиш-товку,— сказала Софія без уваги.

— А може ж, ясна пані хоче, щоб то руркувалося, то, може б, краще з головкою?

— То нехай буде й з головкою,—і Софія в задумі дивилась на швачку. Кошицька спустила очі і ждала дальшої поради, далі здвигнула плечима ледве примітно і подалась до дверей. Софія взялась знов до пера, потім апатичним рухом кинула його на стіл і підвела голову.

— Пані Кошицька! — недбало промовила вона.

Швачка глянула трохи здивовано, поступила, однак,

ближче до Софії і ждала, що та казатиме. Софія ще раз глянула на ту сіреньку постать і подумала: «Нащо я кличу її?.. Отак,— все-таки людина, хоч словом перемовлюся! Обридло вже так сидіти...» Софія глянула на швачку приязніше.

— Пані Кошицька, чи вам не скучпо? — спитала несподівано.

— Що, пані, кажете? — спитала швачка.

— Невже вам не скучно?

— А чого ж мені має бути скучно? Слава богу, маю роботи досить.

— Роботи досить,— сідайте, пані Кошицька,— роботи досить... а от мені-то дуже нудно,— і Софія, мов сонна, прижмурила очі.

— Бог знає що! І чого ж таки вам нудитись, пані? Богу дякувати маєте таке місце.

— Вже мені теє місце!

— Та ви такі молоді, вродливі.

— А, пожалься, боже!

— Ну, і завжди ж — тут такий дім...

— А! то мені!

— Щодня товариство, гості.

— Ой,— і Софія погордливо махнула рукою.— Коли б ви тільки знали їх, які то люди! Боже, що то за люди!

— Ох, все то люди! — проказала швачка з якимсь надзвичайним виразом.

— Ні, ви їх не знаєте! От, наприклад, вчора в театрі... та ні, я не можу про се й говорити! Або он тая, що вчора приходила, ота пройдисвітка, княгиня Карабазі, я її добре знаю, я ж бо її і в люди витягла, а тепер,— подумайте! — вона «не пізнає мене»! Спитала в баронеси: «Хто се така?» Звісно, я тоді й виду не показала перед нею, що була вражена, але потім я довго плакала. Чи стоїть же ота змія?.. Але що ж? я не камінна, я не можу мовчки терпіти поневірки такої!

— Та бійтеся бога, пані, яка там поневірка? Може, то вам так здалось?

— Що здалось? Хіба я не чула? А тії міни, а погляди!..

— Та що ж, які там погляди! Звісно — княгиня.

Софія раптом спаленіла.

— Княгиня? Ото мені! Я така сама княгиня, як і вона! Я не забула, як вона у мене пороги оббивала. Княгиня!

— Ох, пані, то давно було, що то споминати?

— Чому ж не споминати? Хто може своє життя забути? О, я знаю,— наша ясновельможна пані хотіла б, щоб я забула про все та стала низенькою слугою її мос-ці! Але ні, таки того не буде. Зовсім я не думаю засни-діти навіки в компаньйонках!

— Ох, пані, гріх вам так казати. Я б раділа, коли б мені трапилось таке місце, як у вас. Та що казати, я дякую богові, що маю собі певний шматок хліба.

— Шматок хліба! Невже у вас завжди тільки й бажання було, аби шматок хліба мати?

— Що то, пані, згадувати, ,?сто чого хотів! — мовила швачка якось дивно, ніби смутно, ніби прикро.

— Невже ви тепер не маете жадних пориваннів? — допитувалася Софія.

— Ей, які там мої поривання!.. Воно, правду сказати, пані, не маю я часу про ті поривання думати.

«Нужденна ти натура! — подумала Софія і замовкла,— І нащо я .їй теє все провадила? Чи вона може мене зрозуміти? Отак, на безлюдді з ким попало говориш! Чисте безлюддя тут, дарма що людей тих вештається чимало!»

Обидві замовкли. Софія замислено поглядала на свій недописаний лист, швачка дивилась на неї та всміхалась ніби журливо, ніби насмішливо. Потім швачка знов обізвалась:

— Так як же, пані, зробити з тією шлярочкою?

— З якою?

— Ось подивіться! — швачка показала свою роботу.

Софія подивилась затуманеним поглядом.

— Далебі, не знаю,— проказала тихо, мов не тямлячи сама, що говорить,— не знаю... як-небудь...

Швачка подивилась на неї, покивала головою, вклонилась і вийшла з хати. Софія того не бачила, бо сиділа тяжко замислена. Розмова ся розтроюдила їй в серці незагоєну рану. Софія пригадувала вчорашній прикрий вечір. «Ох, то ж то, що не година, то образа... та чи тільки ж сей вечір?! А цілий сей рік? Як тільки можна було прожити такий страшенний рік?..» Софія раптом устала, схопилася за голову і промовила, сливе простогнала: «Ні, далі так вестися не може... не може! Годі».

XIV


Софія сиділа в будуарі баронеси. Тяжко було їй на серці, як сиділа в тому будуарі: там стояла її рожева канапка, вона будила спогади, сказав би, наймиліші, та чи ж були для Софії милі спогади тепер? На канапці розляглася баронеса, а вона, Софія, сидить скраю на стільці і має оце зараз читати тій своїй пані якусь нудоту, либонь, якийсь voyage 1. А колись?., торік? Чи могла ж Софія тоді здумати собі, що руїна якась лежатиме на тій рожевій канапочці, та ще й вередуватиме, як пані? О, як-

1 Подорож (франц.).—Ред.

4 Леся Українка* т. 7 97

би-то баронеса могла читати Софії в серці — вона б жахнулася. Але баронеса не знає нічого, та їй і не цікава психологія її компаньйонки. Правда, баронеса помічає, що та компаньйонка робиться дедалі якась дражненна, але дарма: стоїть тільки показати їй свою владу, і «ті примхи минуться хутко!» «

— Читайте, Sophie! — наказала голосно баронеса.

Софія чула, що не зможе читати, бо нерви їй аж

тремтіли.

— Вибачайте, я сьогодні не можу читати, трохи охрипла.

— Не помічаю того. Lisez done! 32

Софія схопила книжку, розгорнула її раптово, не читаючи, дивилась на букви, що мішались їй в очах, мов у тумані.

— Sophie! Mais lisez done! 33

— Я не пам’ятаю, де ми вчора спинились.

— Chapitre quatrieme 34.

Софія заломила пальці під книжкою, аж вони хруснули, далі почала непевним голосом: «C’etait un matin superbe. La brise matinale ridait legerement la surface de la mer, qui reluisait en or fondu sous les rayons ardents du soleil tropical...» 35

— Вельможна пані! Лист від княгині Карабазі. Просять відповіді,— служниця перебила тими словами прикре читання і подала баронесі записку. Баронеса почала читати, її розсерджене обличчя стало випогоджуватись, либонь, щось приємне читала. Далі вона підвела голову і сказала до служниці:

— Кажи, хай подають карету.

Служниця хутко вийшла. Баронеса встала з канапки і мовила до Софії:

— Ходіть поможете мені вбиратись. Ви зо мною не їдете... Дайте шаль... Так, добре...

Баронеса хутко зібралась і поїхала.

Софія знов вернулась у будуар. Стала на порозі і, суворо зсунувши брови, роздивлялась по хаті: будуар був ясний, розкішний, вигідний. «От, проклятаї розкошує!»— подумала Софія, потім підійшла до стола, що стояв біля канапки. На столі було чимало порцелянових ляльок, штучних вазочок, кошичків та різних тих petits riens, що в них так дуже кохалася баронеса і — колись — Софія! Скраю стояла величенька бронзова група: Венера та Адоніс. Софії погляд запалав: «Се моя група! вона купила сю річ на тому руйновищі, а тепер поставила мені перед очима, аби я дивилась та гинула з жалю! О, як се підло!» Софія, хитаючись, приступила до канапки і впала на неї в знесиллі. Лежачи, вона все думала, думала, а погляд її, палкий, непритомний, блукав. «Боже! яка ся баронеса нікчемна, безжалісна людина... А я ж вдалась до неї, як до щирого друга мого чоловіка, у мене ж нікого не було, окрім неї,— о лихо моє! — нікого... Я думала, вона обійдеться зо мною, як друг, не потопить, не загубить мене, а вона!.. О, коли б я була знала, та краще б я!., але що ж би я зробила? куди ж я мала кинутись? Вона знала се добре і скористала з того: обернула мене в свою покоївку, ні, ще гірше, в свою невільницю! Коли б вона хотіла, то могла б поставити мене інакше в своєму домі, а якби вона обходилась прихильніше, то й другі б інакше мене поважали, і тоді... тоді хто знає, як би могло бути! Але вона не зробила сього, ні, вона щохвилини знущається надо мною, вона у всьому стає мені на перешкоді, вона губить мене, дихати не дає. Отам на водах... той Станіслав... хтозна, що б з того вийшло: концерт, проводи, остатня розмова наша... так, хто знає... Так вона усе знищила: моє щастя, мої надії, мою долю! Вона багата, розкошує, а я? Вона мучить, пече мене своїми розкошами! Чи я ж на те росла, чи того сподівалася? — бути підданою сієї гадини! О, се не людина, се мій злий дух!.. Боже! що мені робити? Що почати? Куди кинутись? я пішла до сього нелюда задля шматка хліба, але ж сей хліб мені в горлі став! Шматок хліба, кинутий, як собаці, з погордою! А скільки за нього приймаю знущання! Ні, краще пропасти, ніж такий хліб їсти!.. Чого ж мені ще ждати? Я досить ждала. Як я могла думати, що виб’юся в люди, сидячи у сієї відьми? Та вона не то що не помагає знайти кращу долю, вона мене ще в ярмо запрягає, на посміх людський виставляє! І приймати сю наругу, їсти сей хліб ганебний? Ні, годі! я не можу обернутися в покірну машину, як ота швачка, ї затлумити в собі всі поривання, або як ота стара компаньйонка, що там на водах... Та, боже мій, краще не жити, ніж доживати вік такою безсловесною рабинею, таким нещасним попихачем, безнадійним послугачем, як ота безталанниця! А однак мені зостається або се, або... або що? погибель? Та що ж — краще загинути, ніж так жити! краще загинути, краще загинути!» — промовляла Софія в якомусь палу. Вона кидалась несамовито на канапці, погляд її палав, брови були зсунуті, ридання кипіло в грудях, але вона плакати не могла. Гіркий, гострий жаль проймав їй серце.

Зненацька з’явилась на порозі баронеса. Угледівши Софію на канапці, стала наче вкопана і руками сплеснула.

— Dieu! que vois je! 1 Sophie! Що се таке? Оце то так! тільки сього бракувало! Тільки я за поріг, а моя пані вже на моїй канапці, та ще й з ногами! З комфортом, нема що казати!

При першому вигуку Софія схопилась. Вона слухала ту гризню мовчки, тільки губи їй тремтіли. Стояла мовчазна, похмура і блідла щораз то все гірше. Часами судорожно кидалась від якого надто доразливого слова. В знесиллі прихилилась до стіни біля стола. Голова їй морочилась, вона світу перед очима не бачила. Безтямно взяла зі стола групу Адоніса й Венери і нервно крутила її в руках.

— Що ви собі справді думаєте? — вигукувала баро

неса, розлютившись.— Остатнього часу ви стали собі дозволяти страшенні імпертиненції: огризаєтесь що не

слово, забуваєте свої обов’язки, сидите цілий день у себе в хаті — не додзвонишся вас! Ви мені сорому завдаєте! Вчора, перед княгинею, як вп до мене озвались: «Ви мене кликали?» Що за слова? Est се qu’on ne peut dire plus poliment?2 Ви гадаєте, що вп мені рівня? Де ж, наприклад,— компаньйонка падає в істерику, а пані мусить біля неї заходитись! Чистий сміх! Ні, годі, я б хотіла, щоб ви залишили свої панські, княжі примхи раз назавжди. Чуєте? Що ж ви мовчите? стоїте як стовп? Ви глуха чи німа? Кажіть! Відповідайте! parlez done...3 Та дайте спокій моїй статуетці!

1 Боже! що я бачу! (франц.).— Ред.

2 Хіба не можна сказати ввічливіше? (франц.).— Ред.

8 Кажіть же... (франц.).— Ред.

Статуетка ще більш заходила Софії в тремтячих руках. Баронеса ще гірш розлютилась.

— Чуете! поставте! — гукнула вона хриплим, спотвореним голосом.— Чує’ге, що я кажу? Поставте статуетку! Що за міщанська звичайка вічно крутить щось в руках?

— Чого ви до мене причепились? Відчепіться! — мовила Софія уривчасто, глухо.

— Ах ти ж хамка нікчемна! — вереснула баронеса.— Ти смієш мені так говорити?! — і, стиснувши кулаки, вона підступила до Софії, кричачи: — Я тобі кажу, покинь, покинь мою річ!

При сих словах Софія раптом кинулась і в нестямі, розмахнувшись, кинула бронзову групу просто в голову баронесі.

Голосно, гостро скрикнула баронеса і впала додолу мертва, вся в крові.

На той несвітський крик миттю прибігли слуги баронеси. Вбігши, вони на хвилину спинилися, з острахом схилившись над баронесою, потім всі кинулись на Софію, що стояла нерухомо, не змінивши постави.

— Що сталось? Що ви тут зробили? — крикнув лакей.— Беріть її! вона забила пані!

Софія скрикнула і з жахом закрила лице руками. Чиїсь дужі рукі вхопили її. В ту хвилину в думці їй блиснуло: «От тепер я вже зовсім пропала! зовсім!»

ПІЗНО

Дзигар ударив раз і замовк... Сумно одбився сей гук в серці жінки, що сиділа за столом над розкритою книжкою. Вона вже давно сидить над книжкою, але не читає, погляд її дивиться в просторінь, на змарнілому обличчі смуток і покірне ждання, чорне убрання і гладко причесане волосся, чорне, з чималою сивизною, надають жінці чернечий вигляд. Коли б хто порівняв її тепер з тим великим портретом, що висить тут же в салоні на стіні, то навряд чи догадався б, що ота пишна красуня в бальовій сукні, з погордливим усміхом на коралових устах, з буйними кучерями над мармуровим чолом і ся пов’яла, зжурена жінка — одна й та сама особа. Сама жінка давно вже привикла дивитись на той портрет об’єктивно, мов на картину або портрет незнайомої особи. Тільки все ж не могла вона привикнути до того тону, з яким її чоловік говорить перед гостями: «Як би ви думали,. чий се портрет?» — і, натішившись ваганням гостей, вимовляв: «Се моя жінка! ха-ха!» Сей короткий сміх просто вражав украй серце його жінкп.



І згадує вона, як, бувало, її перший чоловік говорив ті самі слова: «Здумайте собі, се моя жінка!», але то говорилось так, що кожний бачив, як безмірно вище стояв оригінал від портрета в думці того, хто вимовляв ті слова. Бідний той перший чоловік, як він її любив,— ні, він ледве смів любити її, він молився на неї. Вона тепер часто спогадує той погляд, з яким він стежив за нею, коли вона, бувало, летить в танці, сіяючи очима і діамантами. Тількц тепер вона розуміє тую старанно ховану тугу, що часом все ж таки пробивалась в тих глибоких очах. Бідний чоловік! C’est une bonne pate! 1 — от найбільша хвала, якої він вдостоювався від своєї блискучої дружини. Вона позволяла йому любити себе і вважала се за велику ласку. Коли він умер, вона була ще гарна,— une femme de trente ans 1,— настільки гарна, що могла зчарувати молодого доцента, свого теперішнього чоловіка,

О, сей уже не був bonne pate! Врешті, жінка йому не давала ніякого прізвища, вона не розуміла його натури. спочатку він любив її — вона була ще гарна — і тоді немов хотів добрати усіх способів, щоб вона не була гарною, йому хотілось, щоб вона укупі з ним сиділа над політичною економією, робила переклади для нього, вона ніколи не могла зрозуміти, навіщо йому се, коли найшлось би багато далеко кращих перекладачів, аби тільки він захотів. Балів і танців він не любив, але він не заважав їй ходити на них, тільки, бувало, з великим юмором розказував, як його жінка «блистает»! Ох, той юмор,— сей чоловік ради юмору і рідної матері не пожалував би. Сей чоловік не стежив за нею сумними очима, поки вона танцювала до білого світу, ні, він просто сидів дома за книжкою або у товариша за розмовою і стрівав її словами: «А! ти вже вернулась? Хіба вже пізно?» — «Моя жінка вільна розпоряджувати своїм часом, як хоче»,— говорив він, бувало, і широко прикладав се правило до самого себе. Жінка щораз раніше верталася з балів, а потім зовсім перестала їздити на них. Потроху вона перейняла чорне убрання і гладке чесання волосся від чоловікової сестри, молодої панночки, про яку, бувало, чоловік каже, що вона ідеал жінки, але

ся зміна помогла тільки тому, що пан перестав пізнава

ти свою жінку в тому великому портреті, що висів на стіні. Чоловік її мав чималий вплив межи молоддю. Не раз, було, каже, вертаючись пізно додому: «Пізненько! ну, нічого, треба ж просвіщати молоде покоління, дарма що аж горло болить, стільки я його дер сьогодні,—

чей же красномовність не марне пропадає!»

Пані професорка (чоловік її вже став справжнім

професором) надумала урядити в себе журфікси для молоді... Але то вийшли справжні «журфікси» і довго служили темою для дотепів пана професора: «Се було в ті часи, коли моя пані була Аспазією». Се значило, коли були журфікси. Нема що й казати, що се тривало недовго. Одного разу жінка попросила чоловіка сказати, які книжки треба читати для того, щоб набути відомостей по політ[ичній] економії,— він засміявся і одпо-вів: «Перше всього треба які-небудь книжки читати, окрім романів Gyp’a *... а врешті, прочитай «Капітал» Маркса по-німецьки, коли хочеш...» Такі і подібні фрази перекидались в думці бідної жінки в той час, як сиділа вона над розкритою книжкою, при тому як живе ставало перед нею обличчя її чоловіка з тонким усміхом на устах і з безжалісним юмором в іскристих карих очах... Дзигар пробив уже й два, і три, а чоловік не вертався. Врешті, коли стрілка от-от мала торкнутись до чотирьох, задзвенів дзвінок, і жінка хутко побігла одчиняти двері, не ждучи слуги.

— Боже, як пізно,— сказала вона чоловікові з ніжним докором,— ну, як-таки можна так нищити своє здоров’я...— і довго вона говорила йому на сю тему. Чоловік дослухав, потім позіхнув і сказав:

— Все оце дуже чуло сказано, але не до речі, а от саме перше слово було до діла,— справді, вже пізно — ergo я йду спати, добраніч! — і, гречно вклонившись, пан професор подався у свій кабінет.

ОДИНАК


(Оповідання)

І

Смутно сьогодні в Івановій хаті, чути знадвору, як стара Іваниха часом заголосить, аж страшно слухати. Ба! не дивниця,— тож її одинак завтра на призви стає, а сьогодні оце до міста виряджається. То ж то веселі збори!



— Сядь, мій синойку! сядь, моя дитинойко! та хоць я надивлюся на тебе востаннє в батьковій хаті! Ой, моя годинойко темная!..— та й залилася знову слізьми.

— Мамо! та годі-те вже. І чого там? Ще нема ніде нічого, а ви вже...— говорить син, що сидить при столі смутний та насуплений.— І чого ж ви журитесь? Може ж, мене й не приймуть, я ж у вас одинак.

— Доле ж моя нещаслива! Одинак! А Петро? А Гри-цько?

— То що? то не рідні...

— Ей, не рідні! Хоць і не рідні, то все одна сім’я. Ходила ж я оце до пана, питала, чи то тебе можуть взяти, що ти одинак, то казав, що коли є в чоловіка сини, а всі сидимо вкупі, в одній хаті, то то вже одна сім’я. Я кажу: «Та мій же у мене оден, то ж чужі!» А пан каже: «То що, коли є у чоловіка... то... то... можуть прий-ня-ти!» Ой ли-шейко ж моє тєжкеє!..

— Мамо! та бійтеся бога!

— Синойку мій, Корнієчку мій дорогий! та вже ж мені тебе не бачити. Ой, нащо ж я за той заміж пішла. Ліпше ж би мені бути вік удовою, як тепер без мого си-нойка, без мого сокілойка...

— Мамо! онде батько йде.

Іваниха втерла очі рукавом, важко зітхнула і почала поратись коло снідання, та все мов нежива.

У хату вступив Іван з хлопцями. Глянув суворо на жінку, потім на Корнія, далі сів і собі при столі.

_ Ну що, стара? час би вже й поснідати, а тама і з

богом в дорогу.

— Зараз. Та чого спішитися? ще час.

— Вже хлопці збираються.

Іваниха нічого не відповіла, бо тяжко було їй слово промовити. При чоловікові ж не могла вона уголос плакати,— не любить він того. Вже він їй і так раз пригадав, чому то вона не плакала, як його Петра на призви ставили. Вона поралась коло печі, а очі все звертались на сина коханого, що сидів там суворий, смутний та немов непривітний.

«Геть батькова вдача! — думала Іваниха.— Як той, було, небіжчик, усе такий неговіркий та сумний, так і Корній. А таки він мене ліпше пожелуе, як оті два. Відомо, що то, як нерідні діти, хоч ти їм що хоч, а таки вони серця до мене не мають!..» Очі їй зайшли сльозою, а руки затремтіли, що аж ледве крупнику з рук не впустила, несучи до стола; хутенько постановила крупник, а сама стала при стіні напроти сина та все дивилась та головою хитала, а сльози котились їй по виду, як горох.

— Сідайте, мамо,— обізвався Корній стиха.

— Нема чєсу, синойку, та вже хіба сяду,— вона сіла, взяла ложку крупнику, піднесла до губи, але раптом кинула ложку на стіл, припала синові на плече і заридала. Син сидів, спустивши очі в землю та стиснувши губи. Петро та Грицько їли помалу та скоса поглядали на мачуху.

— Ей, то вже стара! — обізвався Іван.— І чого так заводити? Чи то тобі з того поможеться, чи що? От, як мають взєти, то...

— То ти й радий! — гукнула Іваниха, раптом схопившись на ноги; заплакані очі палали нестриманим гнівом.— Ти радий здихатись моєї дитини! Він тобі сіль в очах! Мають взєти, кажеш? А не діждеш ти з твоїми дітьми! А дасть же господь милосердний!..

— Мовчи, стара! — тихо, з притиском промовив Іван.

— Годі-те, мамо,— ще тихше промовив Корній, подивився пильно вітчимові в очі, а той їх додолу спустив.

У хаті стало тихо.

— Помагайбі!

Всі глянули на двері. То прийшов старшина по Корнія.

— Хліб-сіль! — мовив, глянувши, що снідають.

— Просимо,— озвалась крізь сльози Іваниха.

— Сідайте та посидьте,— додав Іван.

— Нема чєсу сідати, добрі люди. Оце я прийшов, чи не чєс вже...

Іваниха в тривозі мимохіть приступила ближче до сина і глянула на старшину зляканими очима.

— Бо то, бачте, воно вже теє, нерано,— провадив старшина, немов чимсь заклопотаний,— поки те, то треба б збиратись, щоб до ночі в місті стати, а то... Збирай-ся-но, хлопче!..—■ з тими словами вийшов з хати.

Корній встав і, не дивлячись на матір, хотів вийти з-за стола.

— Ой, синойку ж мій! — раптом крикнула мати розпачливо і обняла його міцно руками.

— Мамо! Господь з вами! чого ви вбиваєтесь? ще то я тільки на призви стаю, ще то мене не прийняли, може, й не приймуть,— втихомирював Корній матір,— от ліпше лагодьте мені хліба на дорогу та вирядьте...

Іваниха все плакала, припавши синові на плече, дедалі, однак, тихі синові речі немов її трохи вгамували, вона відступила від нього і почала збирати йому дещо в клунок на дорогу, поралась помалу, немов без тямку, та раз у раз втирала рукавом очі, вже й так червоні та напухлі від сліз. Скінчила порання, стала, заложивши руки, і дивилась на той клунок затуманеним поглядом.

— Ну, що, стара? готове все? — обізвався Іван.

Корній взявся за шапку. Іваниха кинулась і вхопила

клунок обома руками.

— Я піду за Корнієм! — несподівано сказала зважливо.

— А то куда? — спитав старий.

— До міста. Хоч проведу його, мого сокілойка.

— Як же! без тебе не обійдеться! А тільки не думай собі, щоб я тобі дав коні морити.

— А не тра мені, не тра твоїх коней! щоб тебе ними на цвинтар завезли! щоб тобі їх вовк з’їв до вечора! Таки ж я проведу свого голубойка і без твоїх коней паршивих, таки проведу, хоч ти мене бий, хоч заріж!

— Мовчи, коли хоч! От роздерла губу од уха до уха! Який тебе чорт різатиме, бідо напрасна? Та лізь собі не то до міста, а хоч у пекло до чорта! — гукнув Іван дужим голосом.

Іваниха злякалася за саму себе: що се їй сталось? Таж се вона уперше насмілилась так озватись до чоловіка гостро та з прокльонами. Але-бо сьогодні він доїв їй до живого. Врешті сьогодні вона ні на що не вважала... Вона хутенько накинула серм’ягу, зав’язала хустку і вийшла з хати, за нею пішов син. У дверях він спинився, обернувся до вітчима і промовив:

— Прощайте, тату!

— Та чого там прощатися? таж іще прийдеш,— суворо відказав вітчим.

Корній глянув на Грицька та Петра, вони сиділи все там за столом, розмовляли між собою і не дивились на нього; він же, либонь, хотів їм щось сказати, але махнув рукою і вийшов слідом за матір’ю.

Вийшли за ворота і спіткалися на вулиці з громадкою хлопців, що простували теж до волості, за хлопцями йшов гурток жіночий,— то матері, що відпроваджували своїх синів, Іваниха пристала до них, а Корній пішов з хлопцями. Подались вулицею до волості. З вікон у хатах частенько визирали дівочі обличчя, деякі ніби заплакані. З одної хати шпарко вибігла дівчина з черепком в руці, либонь до сусідки жару набрати, та стала на воротях, задивилася. Корній оглянувся на неї, вона прикрила очі рукою — либонь, від сонця. Хлопці почали вступати до волості, остатнім увійшов Корній; на порозі ще раз оглянувся. Дівчина махнула рукавом, потім, низько похиливши голову, тихо повернула до хати, без жару.

II

Перед чималою брудною кам’япицею, на тісному та бридкому дворі, що видавався паче смітисько, стояв великий гурт людей,— чоловіки й жінки, молоді й старі, найбільше жіики. То все були люди, що прийшли проводжати своїх хлопців «у присутствіє». А там же, у тому присутствію, вже йде та непевна справа — розбирання жеребків. Хлопці вже там. Провідники, хто тільки міг, доступилися в сіни, щоб поглянути через скляні двері на те розбирання, але там не давали стояти, проганяли, щоб не було натовпу. Отже, всі стояли на дворі та тільки поглядали сумними очима на вікна в другому поверху кам’яниці, там же, власне, й було «присутствіє». Деякі з жінок вже заздалегідь сльози втирали, другі ще бадьорились та інших потішали: «Ей, кумо! та чого-бо ви? ще наплачетесь, ще буде час!..»



Перед ганком стоїть стара жінка і тихим голосом умовляє панську служницю. Тая слухає замислена і, здається, готова на згоду.

— Та вже заведіть, заведіть мене, Ганнусю! — просить жінка.—- Я собі там стану де в куточку за малими панночками. Пані не гніватимуться, вони добрі, таже ваші панни мене знають...

— Та пані з панночками то нема чого боятись, а от пан, він не любить, щоб ходили до покоїв.

— Ей, та пан, чи він бачитиме? Він собі сидить з панами за паперами. Я собі стану в куточку...

Що вже з вами робити, Іванихо! ідіть, але глядіть, як пан буде гніватись...

Та ні, ні, не бійтеся! Спасибі вам, Ганнусейко, спасибі. Та ще прошу, голубочко, проведіть мене до покоїв, бо якось я сама не смію вступити.

Остатні слова Іваниха промовила вже на сходах, ідучи за служницею. Ідучи, раз у раз зустрівалися з хлопцями, що верталися веселі або смутні, дивлячись по тому, хто який жереб узяв. Деякі ще йшли шпарко, обганяючи Іва-ниху.

Ось Іваниха в покоях. В першому покої стояла пані і краяла щось розстелене на столі. Іваниха тихенько на пальцях підійшла до пані, нахилилась і поцілувала руку, що тримала ножиці. Пані здригнулась і випустила ножиці.

— Ох, як ви мене злякали, Іванихо! І нащо то ви завжди мені руки цілуєте, адже знаєте, що я не люблю того,— мовила пані трохи гнівно і разом з тим збентежено.

Та як же ж, пані, не можна ж...— вимовлялась Іваниха.— Вже простіте, пані, мене, що я так влізла до покою, але я таки буду просити, чи би не позволили мені постояти трошки в пайовому покою, подивитися. То ж мій хлопець сьогодні жереб тєгне.

— Та чом же, можна, можна, підіть, там і панночки стоять. Ганнусю, проведи.

— Спасибі вам, пані,— Іваниха знов хотіла поцілувати в руку, але пані сховала руку і з докором глянула на Іваниху. Іваниха подалась до порога, але спинилась і знов завернулась до пані. Несміло глянула на неї питаючим поглядом. Пані підвела [очі] і покинула краяти.

— А що, Іванихо? Ви хочете що спитати?

Іваниха раптом підійшла до пані, склонилась їй низенько, ухопила її руку, поцілувала і швидко заговорила, перериваючи мову слізьми:

— Пані моя, голубочко мояі Порятуйте мене, бідну, порятуйте хоч ви! Ви ж таки добре серце мавте. Ви-те ж сами маєте діти, сами знаєте, як матері за ними серце болить. А я ж... а у мене ж він оден як палець, та я ж без нього всиротію!.. Ой боже ж мій милостивий...

— Іванихо! бог з вами! Чого ви плачете? Ще ж він не ставився... Я вже казала панові, що ж, як тільки можна буде, то не візьмуть, але ж ні я, ні пан не можемо тут нічого порадити, пан же там не найстарший, для нього закону не змінять.

— Ой, таки б, може, їх там ліпше послухали, якби вони яке слово сказали. Панійко, моя рибойко!..

Іваниха втерла сльози і дивилась на пані, немов чого ждучи. Далі вона почала щось виймати з-за пазухи, вийняла горіхи, зав’язані в хустину, і скілька яєць.

— Може, ласка ваша, не погордуєте...

Пані зчервонілась.

— Що се ви? бог з вами! навіщо? Ні, ні, я не хочу! з якої речі? Заберіть собі назад.

Іваниха собі збентежилась і не знала, що робити.

— Та нехай, пані, діточки ззідєть. Спожийте на здоров’ячко. Або ж то що?

С решті пані мусила прийняти горіхи, але яйця Іваниха таки повинна була забрати. Прикру розмову перебила служниця, вона сказала, що як так будуть гаятись, то там ще й жереби всі розберуть.

Іваниха тихесенько увійшла до кімнати, де стояли молоді панночки і діти при дверях, що виходили у при-сутствіе. Звідти добре було видно усю оруду, теє розбирання жеребів. Видко було великий стіл, накритий червоним сукном, страшенно сплямленим чорнилом, видко було і панів, що сиділи у великій нудоті і старались мати поважний вираз обличчя. Онде «зерцало» серед стола, а онде скраю і «колесо» теє з жеребами. Маленький сухий панок трохи гугнявим голосом викликає хлопців. Хлопці йдуть поєдинці, розваженим кроком, усі мають байдужий вид, так неначе вони беруть той папір, щоб собі ним люльку запалити, наче і не знають, що тим папером доля рішається.

Панок викликає:

— Іван Бондарчук!

Виходить молодий огрядний хлопець. Пан військовий, що сидить, теж «присутствує», оглядає того хлопця таким поглядом, немов хоче сказати: «А лепський би москалик вийшов з нього!»

Читають нумер: — 5!

Хлопець, мов не про нього річ, взяв жереба, обернувся і повагом пішов у дальший куток до товаришів.

— Що ж то, приймуть його? — питає стиха Іваниха

служниці.

— Та вже ж. Тож чуєте — п’ятий нумер,— він, значить, п’ятим піде. В кого малий нумер, того приймають, а в кого великий, то ще, може, й ні.

— Господи, яке в тих хлопців серце! — шепотить молода панночка.— Хоч би тобі на лиці змінився! А то мов і не його приймають. Чисто як камінь!

— Ой горейко мені! — зітхає Іваниха.

— Семен Веселий! — іде тим часом викликання.

— Нумер 385!

Хлопець так само повагом відходить без жадного признаку радощі.

— Петро Війтик!

Війтика нема, він слабий і не прийшов на призви. За нього має брати: старшина. Старшина, високий гладкий чоловік, виходить з гурту* тихо, навспинячки, щоб не грюкати великими чобітьми, він похитується, спинаючись на пальці Панночки хихотять, дивлячись на ту смішну фігуру: «Оце, наче ведмідь!..» Обережно, немов бере якусь надзвичайно тендітну річ, виймає старшина жереба і так само обережно передає панові, що викликає.

— 390!

— Не піде,— рішають панни.



— От кому щастя без потреби,— мовить Іваниха,— Війтик таки з нашого села, я знаю його, там такий,— господи! Який з нього рекрут? рука йому зроду всохла,— каліка, та й годі. От, як кому бог дав І

Ідуть, ідуть хлопці, самий цвіт, молоді парубки. їдуть, мов стадо, неначе не знають, куди, на що. Одно по одному молоді обличчя з’являються і зникають, томлячи погляд, вражаючи серце. Важке повітря, насичене димом панського тютюну, немов колишеться над їхніми головами. Свічки на столі ледве-ледве світять серед того сивого туману, освічують червоні від задухи лиця, сірі серм’яги, шапки сиві смушеві або рогаті поліські та золоті рами на царському портреті. Важко дихати, млосно. В хаті чутно тільки викликування та шелест паперу.

Іваниха шукає поглядом обличчя свого сина, та нічого не впдко за сивою млою.

— Корній Удовин!

Гостро одбилось те ймення в материнім серці.

Корній виходить так само твердо, повагом, як і всі, так само байдуже виймає жереб. Він і не глянув на двері, де стояла мати. Він собі дивиться в землю і жде вироку.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка