«наукова думка»



Сторінка6/26
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26
— З!
— Ой, мені темно!..— розтявся крик зненацька. Нема гуку, до якого можна дорівняти сей поклик з розпачі, але хто його чув, то, певне, не забуде.

Корній стенувся, кинув поглядом на двері, але матері вже не було. Тихо, не хапаючись, виходить Корній геть з присутствія. Тільки в сінях прискорив ходу, невважаю-чи на зачепки товаришів, на питання та жалі. Хутко збіг зі сходів на подвір’я. Мати вже чекала на нього там. Без слів ухопила вона його в обійми, тісно притулила до себе, немов хтіла сховати, оберегти від якоїсь лихої потужної сили. Корній мовчав, не мав чого казати.

— Ні, Корнію! ходім, ходім, я зажду пана, як буде виходити, я впаду йому до ніг, проситиму, молитиму, може, вблагаю, може, тебе визволять.

— Не треба, мамо! Пан нічого не порадить. Я не хочу.

— Ну, то ходім просім кого написати прошеннє, подаси завтра їм, може...

— Не хочу, мамо. Та вже й пізно тепер з прошення-ми,—- завтра прийом.

—- Завтра! ох, завтра! Ходім, синочку, ходім до пана! — одно провадила Іваниха, заливаючись слізьми. Син взяв її за руку і попровадив з двора на вулицю. Вона йшла, не тямлячи куди, не змагаючись.

Надворі йшов дрібний осінній дощ. Темрява. Небо заволочене. На розі вулиці одинокий ліхтар одбивався в калюжі сумною жовтою плямою. Вітер бив дощем у лице. Вогко, мокро, смутно. Люди плакали, і небо плакало.

Що того люду на дворі перед присутствіем! А що крику, заводу, сліз! Ціла громада жінок на дворі, та ще й на вулиці чимало. Одні ждуть з тривогою своїх синів од прийому, а другі вже плачуть-ридають, немов у труну кладуть тих синів. А надто жидівки, аж мліють, нещасні, до землі припадаючи. Іваниха вже зрання плакати почала, плаче і тепер, дожидаючи сина. Кажуть їй сусідки щось, либонь, на потіху, та вона вже й не слухає. Нема вже в неї надії. Сьогодні раненько пішла-таки вона до пана, дарма, що син не пускав. Але ж правда,— пан нічого не може порадить, та ще й насварився на неї і на служницю, нащо впустила; таке-то серце у нього! Та що казати? чи то мало тих людей з просьбами перекинеться за день... От ще остатня надія,— може, буде негідний на службу. Та на лихо собі Корній вдався парубком гарним,— високий, дужий, у плечах широкий,— жадної догани. Пожалься, боже, парубоцької вроди!..

— Ой, ліпше б я його калікою породила! — голосить Іваниха.

— Не гнівіть, кумо, бога,— почала було говорити сусідка та потім махнула рукою,— досить їй було й свого.

Виходять хлопці з прийому,— дедалі плачу більше. Дехто з хлопців і собі плаче в обіймах материних, але більш таких, що байдужі, або навіть веселі, або, може, вдають з себе таких. Безрідні новобранці, зібравшись гуртом, потягли до шинку з голосною піснею. Жонаті додому збираються. Сини отецькі — хто куди.

Все більшає гомін та заметня, голосніше лунають ридання жіночі.

Іваниха вже плакати втомилася. Стоїть, дивиться пильно на ті двері, звідки хлопці виходять. Ось один виходить — прийнятий, другий, жидок,— прийнятий, і ще,

і знов. Корнія все нема. Аж ось він виходить. Блідий, брови зсунуті, очі дивляться гостро, безнадійно. Глянула мати, подивилася, руками сплеснула та й упала додолу як нежива, як підкошена, без слова, без гуку. Здійняв син її з долу, положив її голову собі на плече, дивиться на те бліде старе обличчя, скам’яніле від жалю. Так вони обоє нерухомі, що сказав би, постаті камінні, постаті жалю німого.

— Корнію, бійтеся бога, та заведіть матір до нас, що ви думаєте з нею? — загомоніла зненацька якась маленька чорнява жіночка, убрана по-міщанськи. Вона побачила з свого вікна, як зомліла Іваниха, і ото прибігла дати рятунок. Вона була жінкою сторожа, мешкала на тому-таки дворі і тепер, не маючи що робити, сиділа по цілих днях край віконця та дивилася, що робилось на дворі. Іваниху знала вона давно, та й шкода їй стало старої, що так убивається.

— Се ви, бвдокіє? здорові! — озвався Корній.— То поможіть, спасибі вам, я заведу їх до вас.

Іваниха тим часом вернулась до чуття, глянула на сина спершу немов непритомно, потім одразу все пригадала.

— От тепер же я пропала! Сину мій, сину єдиний!.. Ой, нема ж мене живеї! Ой, нема ж меї дитинойки!

Корній з Євдокією взяли її, ридаючу, попід руки і завели до хати, де мешкала Євдокія. Там Іваниха сіла на стілець, припала головою до стола і заголосила так, що аж сторож вибіг з канцелярії, почувши той голос.

— А господи мій! а що ж то тут такоє? Се ви, Іва-нихо!..— сторож став, задумався і хитав журливо головою. В канцелярії рипнули дверима. Сторож кинувся.

— Цитьте-но, цитьте, Іванихо! Вже-бо нічого не по-можеться. А то тут, знаєте... пани... ще хто нахопиться, буде й мені, й вам. Годі-те, годі. А боже мій!

Іваниха потроху втихла неначе. Але тільки підвелася, глянула на сина і знов заголосила.

— Корнію,— озвалася Євдокія,— ви б, може, вийшли собі на який час з хати, не завдавали жалю матері, та й сами розвеселились би з чужими людьми.

— Еге ж! розвеселюся, певне! — мовив Корній, однак вийшов з хати.

Вийшов Корній з двору за ворота, став, прихилився до стовпа, дивиться абикуди, нічого не бачить, нічого не чує, ні на що не зважає. Думає сумні свої думи, що вже забраний він та завданий, що вже його воля парубоцька поламана. Думав він, як то мати тепера сама з немилими пасинками зостанеться, хто її, бідпу, тепер порятує від напасного вітчима. Та ще він гадає про тую дівчину, що мав її взяти, та вже тепер те весілля в туман повилося, а за шість років хтозна-що трапитись може... Опанували його думки, як морок осінній, і просвітку нема... Ідуть люди дорогою та зглядаються: «Ого, безмаль новобранчик вхопив уже з горя чарчину, аж до стовпа прихилився!» Корній не чує людської обмови, та й дарма йому, хоч би й почув.

Коли се хтось сіпнув його за рукав. Корній кинувся, опам’ятався. Біля нього стояв Семен Климчук, товариш його, теж новобранець.

— Корнію, брате! ходім, голубе, хоч вип’ємо з горя!

— Ходім, все одно,— одповів Корній байдуже.

Подалися до шинку. Та то й недалеко було, тут-таки

зараз напроти присутствія жидок шинка виставив. О, сьогодні має добрий зарібок! Хто п’є з горя, хто на радощах, а все шинкареві п’ятак брязне. Тепер в шинку людей повнісінько, ті входять, ті виходять, а деякі позасідали вже надовго, либонь, на цілу ніч. Визволені ставлять горілку родичам та новобранцям. Новобранці гуртом посідали, скинулись по п’ятаку, п’ють собі громадкою та пісень рекрутських співають. Там співи, там плач, там сварка, а в іншому кутку вже й до бійки береться.

— Гей ти, сало! — гукає якийсь новобранець на парубка в сірій вишитій свиті.— Стався-но на горілку, давай могорич, чортів сину, що то — ми дарма за вас одслу-жувати маємо?

— Який чорт за мене одслужує? — гукає собі хлопець в сірій свиті.

— А ми! хто ж? Думаєш, ніхто не знає, яка сумка в твого батька? Ніхто не знає, як твоя мати панські пороги оббивала? Го-го! багацького сина і чорт не бере. Та давай же, холеро, горілки!..

Між парубком і новобранцями почалася звада.

— Гей, люди, хто до мене? Гуляю! — репетує визволений з іншого кінця.— Хто в коршмі, хто поза корш-мою,— до мене, за все плачу! Пийте, хоч лусніть, слова не скажу!

— Про-о-о-пала моя голова! — заводить прийнятий серед гурту новобранців.

Увійшли Семен з Корнієм. В гурті між новобранцями

і між визволеними було багато товаришів їхніх. Всі загукали, закликаючи їх, кожні до себе. Семен звернув до новобранців.

— Ну, вже я, братики, до вас, будемо разом волю пропивати. Жиде! горілки!

Корній сів поруч із Семеном до гурту. В гурті пили й співали:

Посіяли, поорали, нікому збирати,

Як погнали наших хлопців в місто присягати...

Сумний урочистий спів дивно лунав серед п’яних викриків, гармидеру та брязкоту «порцій» і шісток.

...Чи ми в бога заслужили, чи в свеї громади,

Що нас, хлопців молоденьких, забито в кайдани...

Семен пив чарку за чаркою; Корній не відставав. Се-менова голова клонилась, Корнієва ще вище здіймалась. Семенові очі туманом заходили, Корніеві ще гостріше блищали, тільки немов ще чорніші стали. Семен мляво похитував головою під лад пісні, Корній сам співав дужим голосом, зсунувши брови, та від часу до часу стукаючи кулаком по столі, коли хто з товаришів зачіпав його недотепним жартом.

Громадка співала:

...Которії хлопці-молодці —

ІГють-гуляють,

Которії жонатії —

Плачуть-ридають...

Семен припав головою до стола і заплакав.

— Ей ти, голово капустяна! Ти ж якого лиха зару-мався? Ти ж не жонатий! — гукнув на нього один товариш.

— Ой, не жонатий, братики мої, не жонатий! Ой, хто ж мене пожєлує на чужій стороні! Матьонко ж моя ріднейкая, пожєлуй хоч ти мене! Родинойко рідная, чим я тобі не вдався!.. Дівчина моя зарученая!..

Гомін ще побільшав, одні сміялися з Семена, другі вмовляли та потішали, інші знов і собі плакати заходилися. Корній мовчав, покинув співати, дивився на Семена з жалем і з досадою, чорні очі тугою палали. Далі стукнув рукою по столі, аж чарки забряжчали, аж Семен замовк.

— От мовчав би! — озвався Корній до Семена тремтячим здавленим голосом.— І чого заводпш, як тая баба? Хоч би мене різали, я б не плакав!..

Встав, кинув чаркою об землю і подався геть з корчми.

Другого дня рано Корній з матір’ю вернулися додому. Вони йшли знов у гурті, як і тоді, коли Корній вирушав до прийому, тільки тепер гурт був менший: деякі хлопці зосталися ще в місті «волю пропивати», інші вернулися раніше, діставши доброго жереба. Іваниха мовчки йшла поруч із сином, розмова у них не велася, та й не тільки у них, у цілому гурті було мало розмови. У селі люди почали відставати від гурту, громадка меншала, розмова ще тихша ставала, далі вже всі порозходились по хатах, і Корній з матір’ю дійшли сами до своєї хати, бо вона стояла скраю села над озером.

Перший увійшов у хату Корній. Вітчим з синами сиділи за столом і снідали сухим хлібом з часником. Вітчим зирнув на Корнія і тільки спитав:

— А що?

— Прийняли,— одповів суворо Корній.



— Таки прийняли,— сказав вітчим,— а ще багато наших хлопців узяли?

— А чимало, от Семена взяли, Павла взяли, єсть їх...

— Що ж там стара, ходила безмаль до панів? — спитав Іван, скоса глянувши на жінку.

— Та ходила,— одповів Корній, дивлячись вбік.

— Ну, що ж з того?

— Нічого.

— Я так і думав...

— Думки у тебе вовчі,— обізвалась Іваниха.

— Аби ти своїх думок по дорогах не розгубила! — одказав Іван, потім обернувся до Корнія, лагідніше: — Сідай та поснідай.

Корній сів, укроїв хліба і почав їсти.

— Чекай, синочку! чи ж ти будеш сухий хліб їсти? промовила Іваниха.

— А ти хіба що наварила? — вкинув Іван.

Іваниха не відповіла,— не хотіла вже заводитись,—. і почала розпалювати в печі та приставляти куліш. Іван встав, перехрестився, дістав шапку з полиці і вийшов з хати.

— А коли вам тра збиратись до міста? — спитав Гри-цько в Корнія.

— На тамту неділю, за два тижні.

— Не чув, куди вас поженуть? — спитав Петро.

— Або я відаю? — недбало відповів Корній. Він сидів, одвернувшись, і дивився в вікно на озеро, що невиразно видніло вдалині. Ледве примітний дощик сіявся, мов крізь тонке сито, чи то був дощ, чи так мряка, трудно було розібрати. Крізь туман Корній угледів якусь постать, що йшла через вигон до озера, здалека вона ціла здавалася сивою, тільки хустка червоніла на голові. Корній придивлявся який час до тої постаті, далі встав і подався до дверей.

— Куди ти, синку? — спитала мати.

— От так, пройдуся, поки снідання, однак без діла,— мовив Корній і повагом вийшов з хати.

— Не бався ж довго,— мовила мати услід.

Корній вийшов за хату і подався до озера. Там на березі мріла дівоча постать. Корній надійшов ближче, постать виразніша стала,— то була молода дівчина, убрана в білу спідницю з свого полотна і в білу свитину, у руці мала відро. Вона нахилилась, набираючи воду з озера.

— Варко! — озвався Корній, приступивши до неї.

Дівчина обернулась.

— Се ти, Корнію! вернувся? Ну, що, як там з тобою? — питала турботно.

— А що зо мною? піду в москалі...

— Ой моя долейко...— відро випало дівчині з рук і покотилось.— А що ж тепер будемо робити? — дівчина заломила руки і з слізьми на очах дивилась на Корнія.

— Що будемо робити?.. От що, Варко...— тут Корній спинився,— дві молодиці надходили від села до озера.— Слухай, тут не розмовимось, люди ходять, ліпше я прийду до тебе увечері,— як стукну в стіну — виходь. Бувай здорова,— і він повернув додому.

Варка нахилилася здійняти відро і втерла хустиною очі. Хутко набрала води і пішла додому вигоном, обминаючи здалека дві жінки, що йшли до озера.

Корній прийшов додому. Петра та Грицька вже не було в хаті, мати сама поралась. Корній сів знов до вікна і дивився безтямно на вигон. Важко і прикро було йому на серці, він мовчав, не озивався до матері.

— Синочку! — озвалася врешті мати до нього.— Що ти все мовчиш? Хоч би наостанку поговорив зо мною.

— Що ж я вам скажу, мамо?

— Чи тобі хоч жєль мене кидати?

— А як жєль, то що поможе?

«Геть як батько!» — подумала Іваниха.

— Чи ти ж хоч приходитимеш до мене коли в гості з того войска? — питала знов Іваниха, і сльози вже бриніли в голосі.— Чи тебе пускатимуть?

— Як де недалеко поставлять, то, може, коли прийду, а як заженуть куди далеко, то вже хіба аж за п’ять років вернуся.

— Може, ти мене вже й не застанеш, дитино моя!

— Ей, не гнівіть бога, мамо! нащо таке говорити?

Іваниха ще хтіла щось промовити, та замовкла, бо

сльози душили її. «А вже я безмаль і так набридла йому тими сльозами»,— подумала вона.

Іваниха дала сніданок. Поснідавши, Корній не встав від стола, а сидів, спершись на руку, і курив, мовчазний, смутний.

— Ти б, Корнію, пішов де на люди,— озвалась мати,— десь би погуляв собі трохи, що тобі зо мною, старою? ні мови, ні розмови.

— Де я там погуляю? — сказав Корній, але подумав і встав од стола.— Та хіба до Семена піду.

Йдучи до Семена, він погадав собі, що, певне, парубки гуляють у корчмі на музиках, бо то ж неділя, та й так, наостанку... Він подався до корчми. Там грали музики, скрипка та решітка, було багато парубків та дівок. Корній глянув по дівках, Варки між ними не було,— сувора удова, мати Варчина, не часто пускала дочку на гулянки. Семен танцював з Галкою, своєю зарученою; сьогодні він був трохи потішений,— Гапка поговорила з ним «по добрості», обіцяла конечне ждати на нього тих чотири роки, не йти за іншого. Що ж, Семен був парубок багатого роду, Гапка була ще молода, заміж не хапалась.

Відтанцювавши «крутяха» з дівками, хлопці почали сами без дівок «коло гаю походжаю»: тихо, повагом проходжувались вони по двоє, похитуючись в лад пісні, і співали:

Коло гаю походжаю, в гаю не буваю,

А я свою дівчинойку по голосу знаю.

Дівчата стояли, дивилися, інші пересміхувались, інші стояли смутні. Були й такі, що сами зачіпали хлопців жартами та приспівували їм:

Погоріли болота, зосталися купи,

Женітеся, парубойки, аби не рекрути.

Ся пісня не сподобалась парубкам, вони покинули «походжати» і почали брати дівок до «крутяха». Знов закрутились по двоє, по троє у танці, миготіли червоні хустки та білі спідниці, червоним натикані; оберталися поміж старшими і дівчата-підлітки, їх ще не брали хлопці в танець, то вони собі в парі з товаришками літали в танці, мов ті пари метеликів ясних, дрібненько, шпарко та все на місці.

Корнієві хутко обридли танці, він їх і зроду не дуже любив. Походив він собі поміж челядею, посновигав по селі, не' дуже-то розвеселився, та з того всього додому пішов.

— Що, синку, нагулявся? — спитала мати.

— А що ж, нагулявся! досить з мене...

Корній ліг на лавку і лежав, заплющивши очі. В хаті було тихо, вітчима з синами не було вдома, вони пообідали без Корнія і пішли собі до корчми.

Корній лежав і думав: «От як то воно пішло з моїм життям! Зріс по волі, а тепер прийдеться скуштувати московської муштри!» Правда, що Корній зріс на волі: відколи батько вмер,— Корній мав тоді сім літ,— не було над ним старшого, мати ж пестила свого одинака, і скоріш вона корилась йому, ніж він їй. Тільки за остатні чотири роки, як у хату прибув новий господар, Корнієві прийшлось не раз обставати за свою волю. Він свого не вступав,— не сварився, але й не корився, тільки що власна хата здавалась йому часто чужою...

Надвечір вернувся Іван з синами з корчми трохи напідпитку. Входячи, він гукнув на жінку:

— А що, будемо всі вечеряти чи тільки половина?

— Не всі,— обізвався Корній,— бо я не буду.

Він устав з лавки, взяв шапку і накинув серм’ягу.

— Куди ти, Корнію? — спитала Іваниха.

— Та от піду...— Корній вийшов, не договоривши.

Надворі дощик перестав надвечір, вже темніло, і тумани залягали чималі на озері. Місячне проміння пробивалось крізь порвані хмари, що поблідли і тихо сунулись на схід, одкриваючи західний край неба. В повітрі було тихо. Остатнє листя падало з дерев сливе без шелесту.

Корній не йшов вулицею, він подавсь позагороддям понад озером до городу, що спускався до самого озера, переліз через пліт і пішов городом до невеличкої хати з одним вікном. У вікні було світло, воно спалахувало нерівно, певне, горіло в печі. Мале віконце часом зовсім темніло, його заслоняли якісь постаті. То удова з дочкою Варкою лагодила собі вечерю. Корній стояв, дивився на те світло, ждав, коли воно згасне. Довго тремтіла ясна смуга на нерівній землі під вікном, далі згасла, і вікно заблищало сріблом від місячного світла. Корній трохи ще пождав, далі підійшов до хати і стукнув кулаком у стіну. Стара удова не чула того глухого стуку, лежачи на печі, але Варка почула його, сидячи край віконця, хутко вимкнулася вона з хати, мов білиця, і без гуку причинила за собою двері.

— Прийшов, Корнію? — озвалась тихо вона, вибігши з сіней.

— А що ж, на пораду! — відповів Корній так само тихо.— Йдімо, Варко, донизу, а то тут ще мати почує.

— Та вони то вже сплять, але таки ліпше ходімо.

І вони хутко пішли до озера. Там був на березі витягнений човен, вони сіли на нього. Варка глянула на Корнія, хотіла щось сказати, але замість того закрила обличчя руками і заплакала.

— Не плач, Варко, не плач, мов серце, ліпше порадьмося, як тепер з нами буде,— промовив Корній.

— Ой, чи я, нещаслива, відаю, що вже тепер буде? — з плачем відмовила Варка.

— Що ж, одслужу чотири роки, а там вернуся до тебе. Чи тільки ти зачекаєш на мене?

— Та я б і сім літ чекала, якби моя воля.

— А чия ж воля? — прикро запитав Корній.

— Чи ти ж не відаєш меї матері? Вони думають на багатого зятя.

— Та я ж не такий вбогий, півгрунта маю.

— То що з того? Ти підеш в москалі, а вітчим з синами що схотять, те й робитимуть.

— Найду я на них справу, як вернуся.

— Як вернешся...— Варка замовкла, смутна.

— Ей, дівчино, щось ти крутиш словами,— гірко заговорив Корній,— казала б уже просто: ти не мій, я не твоя.

Варка дужче заплакала. Корній встав і тихо пішов по берегу. Дівчина кинулась за ним.

— Корнію! Корнієчку! — і вона ухопила його за рукав.— Який-бо ти! — говорила вона уривчасто.— Чи ти думаєш, мені не жєль тебе? Як же я маю просто казати? Я ж кажу: я б чекала, але ж мати...

— То й тримайся свеї матері...

— Який ти гострий, Корнію! чи ти думаєш, легко з

матерою змагатися? Таж моя мати не така, як твоя.

Вони все на свій стрій обертають. А ти такий гордий,—

ти таки якось не вмієш з ними ліпше заходити, а може, якби старався, то воно б якось іначе було.

— Ей вже, Варко, не для мене ті старання та заходи. Не вгодив я вітчимові, не вгоджу й тещі,— Корній усміхнувся гордо та сумно.

— Отож-то! ти все так, а що тобі з твоїх гордощів прибуло?..

— Така вже, відай, моя натура. Та все одно,— заходь не заходь, а як заберуть у москалі, то ніяк вже

буде й заходити, знайдуться гинчі, що пристараються й без мене.

— А нехай коло їх біда старається!

— Постарається вона коло всіх...

Варка знов замовкла, тільки сльози витирала. Так вони мовчки походжали понад озером. Коли се від хати почулося:

— Варко! а де ти?

— Ой моя долейко! мати прокинулись,— кличуть! Прощай, Корнію, мушу йти...— Варка з плачем обняла Корнія і цілувала його розпачливо, раптово.

Корній уже не докоряв, не в’ялив словами, а тільки стискав в обіймах свою кохану милу.

— Прощай, Варко! попрощаємось, та й розійдемось...

— Варко! Варко! — залунав міцніше старечий голос.

Варка одірвалась від Корнія і побігла вгору до хати.

Корній тихо пішов берегом понад озером і скрився у білім тумані.

V

Ясне було небо «в неділеньку вранці», коли хлопці з села вирушали. Хоч не гріло, та світило осіннє сонечко, безлисті дерева вирізувались гострими рисами на синьому небі, вітер без гуку пролітав над селом, ні шуму лісового, ні співів пташиних він не розносив, тихо було і ясно, спокійно, та не радісно. В селі не чутно було ні співів, ні музик, дарма що була неділя. Вже хлопці одгуляли своє...



Новобранці змовилися йти всі вкупі до міста, біля царини зберуться вони всі та й вирушать гуртом. Довгі збори! Не спішаться матері виряджати синів. Та от уже й вирядили, йдуть хлопці один по одному, збираються в полі біля млина. І матері і ланки йдуть до царини з ними. До міста жінки не підуть,— чого вже йти?

Іде Корній вулицею, і мати з ним іде, та за слізьми дороги не бачить. Ось минають вони Варчину хату,— стукнула там кватирочка, виглянуло дівоче обличчя, умите слізьми. Корній глянув, спинився, хотів щось промовити дівчині на прощання, та не промовив нічого, похилив голову і подався далі тихою ходою. Знов засунулась кватирочка, і коли б хто глянув крізь неї в хату, то побачив би струнку русяву дівчину, що гірко ридала, припавши до стола.

Далі Корній зустрів Семена, що виходив з Гапчиної хати. Очі в нього були заплакані, йдучи, він раз у раз оглядався на теє дворище, там на воротях стояла його дівчина, він махав їй шапкою, все прощався. Вони ж були заручені, то не сором було й прилюдно прощатися. Семена хутко здогнала його мати, несучи щось у клуночку,— низенька старенька жіночка уголос плакала, йдучи за сином.

От і стали наші за цариною біля млина. Там уже стояло скілька хлопців і родичі при них. Велися уривчасті речі, лунали нестримані ридання. Були там і безрідні хлопці, ніхто їх не проводжав, ніхто не плакав за ними, та щось... не видно було, щоб вони були веселіші за других. А вже щонайгірше було тим жонатим! Хоч розступися земля! І мати і жінка голосять, неначе на смерть наряджають. А бодай би не вінчатись, ані заручатись!..

Всі вже в зборі,— час рушати. Ох, тяжке теє прощання! Шість літ, чотири роки,— то ж не вік, а скільки зміниться за той час? Одно життя кінчається, друге завтра починається, а тепера то мов і життя нема.

Безрідні стоять скраю, дивляться смутно на чуже горе, та й своє в серці ворушиться. Жонаті востатнє обіймаються. Жінки голосять, інші мліють. Семен обійняв свою матір і плаче ревне: «Прощайте, мамо! прощайте, рідна! накажіть Ганці, щоб не тужила!..» — та й мови не стає. Товариш узяв його за руку і повів до гурту новобранців, що вже одважилися рушити в дорогу. Семен покірно пішов за товаришем, ридаючи та хитаючись на ході.

Корній стояв, опустивши руки, дивився на матір, що припадала до нього, не плакав, нічого не наказував, мовчки стояв. Очі йому потемніли, і губи стиснуті були. Ні мови, ні сліз, нічого.

— Прощавайте, мамо! — раптом сказав він хрипло, круто одвернувся, немов одірвався, і твердою ходою подався услід за товаришами. Іваниха сплеснула руками і впала до землі зомліла, гостра туга її підкосила. Син не бачив того, він не оглядався позад себе...

Новобранці пішли. Довго мрів їх гурток на полі, все меншаючи в очах, аж поки не скрився за лісом. Тихо йшли вони, не співали, не доносив вітер прощального співу родині. Не до пісень їм! Завтра вони заспівають, як підуть по місту з навісним свистом, з грімкою музикою, та будуть то інші пісні!

VI

На вокзалі в невеличкому волинському місті зібралося багато сірого люду, найбільше маячать короткі жовті кожушки та подекуди москальські сірі шинелі,— се вирушають новобранці з сього міста. Поїзд хутко має рушати, і всі новобранці вже зібрались перед ним з клунками в руках. Одні вже розходяться по вагонах, а інші ще стоять, прощаються з родичами. Проводжати, однак, небагато прийшло,— поїзд рушав пізно упочі. Чутно й тут плач і голосіння, але хто чув їх в день прийому, тому вже вони тепер не так вражають серце. Тоді плакали так, мов тільки що в труну покладали, а тепер так, як плачуть над давно закритою могилою. А самп новобранці вже не плачуть. Для них вже настало нове життя, вони переступили через межу,-— краще воно чи гірше те нове життя, дарма, вже почалось!



— Корнію, Корнію! А де ти? Ходи, сядемо разом! — гукає невисокий новобранчик, клопотливо бігаючи вздовж поїзда та шукаючи товариша очима при тьмяному світлі ліхтарів.— Корпію, де-бо ти?

— Ось де, тутечка, ніде не згубився,— озивається поволі Корній, виступаючи з гурту товаришів,— а що, Семене, хіба страшно самому без мене їхати?

— Воно-то не страшно, а все ж...

— Заходите, заходите, нечего разговариватьі — гукнув на хлопців фельдфебель, і вони хутко увійшли до вагона, що вже був повний людей. Однак місце знайшлось і Кор-нієві з Семеном, вони зайняли собі вдвох одну лавку.

— Ну та й напакували ж нас у сей вагон, нема де й голкою штрикнути. Тут награємось за ніч в тісної баби,— говорить хтось з кутка.

і

ШКОЛА



Довго збиралась я одвідати мою товаришку, що була учителькою в церковноприходській школі, аж врешті вибралась. Ну, та й день же я вибрала! Не вспіла я од’їха-ти й верству від міста Луцька (село, де жила моя товаришка, було верстов за двадцять від Луцька), як вчистив страшенний дощ, так під ним я доїхала до самого села, мов крізь сито бачила хати і греблю з вербами, та вже тільки на майдані він дав мені трохи просвіток, і я побачила ясніше церкву, попівський великий будинок, а трохи далі від нього маленьку хату з ганочком і з шкільним дзвінком біля ганочку. «Оце ж і школа,— сказав мій візник,— та тільки як ви до неї доберетесь?» Справді, перед самою школою була велика калюжа, немов який брід. Я дивилась на неї з недовір’ям і вибирала місце, куди б ступити так, щоб не зав’язнути на першому ж кроці. Тим часом моя товаришка побачила мене у вікно і вибігла на ганок з голосним радісним вітанням: «А, ось і ти! нарешті! Та що се ти, видно, злякалась моєї Венеції? Нема чого робить, друже мій, скачи в воду». Я мусила послухать її ради і одважно скочила по щиколотки в воду, врешті се не було великою одвагою, бо вже й так я промокла гаразд, то небагато зосталось довершити. Увійшовши в хату, після перших вітаннів взаємних, я стягла з себе мокре убрання і хотіла повісити його на стіну, коли се моя товаришка спинила мене: «Куди ти? воно тобі все вибілиться, та ще мокре воно, то й не одчистиш». Нема чого робить, чіпляю я його на стілець, а сама хочу сідати на другий. «Не сідай!» — крикнула товаришка. Я з дивом оглянулась на неї. «Сей стілець має тільки три ноги».— «А де ж цілий?» — спитала я. «На цілому висить твоє убрання, а більш стільців нема. Сідай на моєму ліжку, а я присуну стола, та й будемо чай пить».

Умостились якось, хутко й чай був готовий; поки товаришка поралась з ним, я розглядала її домівку, та врешті не було там чого довго й розглядати. Голі стіни, полупана стеля і ще більш полупана груба, біля груби ослінчик з кухлем і мискою до умивання, потім шафка маленька, під другою стіною стіл,— на сей час він був присунутий до ліжка,— скриня та відомі вже стільці, та от і все.

— Ну,— кажу я товаришці,— оце ж я приїхала подивитись на твою академію, як то ти тут людей просвіщаєш.

— Шкода, не побачиш, запізно приїхала.

— Як се? Таж тепер половина квітня, що ж се у вас так рано вакації? А ти ж писала, що скоро екзамени почнуться.

— Не буде екзаменів.

— Чому?

— Батюшка не хоче. Я була виготовила одну групу спосібніших хлопців, та діло стало за законом божим, се ж батющпна справа, він тяг-тяг до самого великодня, а тепер каже: «Нащо їм ті екзамени, нехай ідуть (5идло пасти». От, так-то в нас! А ти ж думала як? '



— Та вже ж, певне, думала, що не так. Ну, нічого робить, треба хоч так подивитись на школу.

— Нехай вже завтра, тепер темно.

— Гаразд. Однак, слухай, чого ти тут сидиш, чом не поїдеш додому, коли тобі нічого тут робити?

— Та от ще треба гроші з батюшки викрутити.

І вона почала мені розповідати довгу процедуру «викручування» учительських грошей, як спочатку їх піп «стягає» з громади, громада одмагається, кажучи, що і сама школа не конечне потрібна, що вони не всі посилають дітей до школи і що, врешті, й грошей нема. Проте сяк-так гроші стягаються, і батюшка ховає їх у себе. Тут уже починається «викручування». Учителька йде до батюшки за грішми, починається нескінченна розмова. Після довгих сперечок батюшка врешті дає рублів зо три, а то так і рубля, як упреться.

— Ну, як-таки можна! — казала я товаришці.— І чого ти розводи розводиш з тим попом? Яке він має право видавати тобі твої заслужені гроші по п’ятаку, немов ти у нього «на водку» просиш?

— А що ж ти з ним зробиш? Від нього ж се залежить.

— То ти б скаржилась на нього!..

— Кому?

— Ну, там громаді чи посредникові.



— Та громаді про се байдуже, а з посредника мала користь, я рада, як він мене не чіпає. Ото одного разу приїхав, то тільки ще напався на мене, і як би ти думала, за що? За те, що я в церкві зимою в смушевій шапочці стою. «Се, каже, ображає релігійне почуття селян!» Що я з ним буду говорити? Та, врешті, ще тутешній піп не гірший від других, він собі старий, то хоч сидить тихо, притім досить добродушний. Я його онуків учу і за те обід у нього маю.

— Як? тільки обід?

— Тільки! То по-твоєму — тільки, а по-нашому:

навіть. Якби тобі баба з цілого села кожна по черзі обід носила, як мені було в однім селі, то й ти б сказала навіть. Ні, ще мій піп слава тобі господи; з ним можна владитись. Скупенький трохи... до того ж приход небагатий. %

— Ну, однак, он в якій кам’яниці живе.

— Та що ж кам’яниця, коли у ній порожньо!

— Може, може...

Ми сяк-так помостилися, постелилися і полягали спати, причому вікно треба було замкнути подушкою, бо одна шиба була вибита. Другого дня рано, вставши і умившись замість мила яйцем (мила не було, а гроші на нього ще треба було «викручувать»), я пішла подивитись на шкільну кімнату. Як тільки я перейшла сіни, ще мокрі після вчорашньої зливи, і одчинила двері в шкільну кімнату, на мене вдарило холодною вільгістю, мов з льоху. Шкільна кімната була немощена, з нерівною долівкою, така ж сама полупана, тільки хіба ще гірше, як і хата учительки, посеред неї ряди шкільних лавок, в кутку чорна дошка, з слідами крейди, в кінці хати стіл, за ним стілець, а над стільцем прибита на стіні межи двома тьмяними вікнами чимала географічна карта, стара і немов закурена.

— Що то, твої ученики вчаться географії? — спитала я, дивлячись на ту карту.

— Куди там географії! Вони ледве читати та писати навчаться за той короткий час, що ходять до школи.

— Чому так?

— Та де ж, коли вони часом тільки в пилипівку починають уперше збиратись, а то все то бидло гонять тощо.

— Проте ж єсть у вас якась програма?

— Та що ж, от щоб вивчились читать, писать без великих помилок, головно в букві ять, та лічби трохи,

а то ще той спів чимало часу займає.

— Який спів? ти їх співати вчиш? — спитала я, вже зовсім дивуючись, бо до тії пори не чула, щоб моя товаришка співала, а тим більше, щоб могла ще й інших вчить.

— Та вчу, церковного співу, воно б то і не дуже трудно, співи вибираємо найпростіші, та все ж навчити хоч би й «господи, помилуй» хлоп’ят, що не мають жадного поняття ні про ноти, ні про гуртовий спів, річ нелегка, не раз аж упрієш над ними, а вже що горло болить, то нема чого й казати... Ну, однак, ходім, що ти тут ще сподіваєшся побачить?

Але я стояла серед хати і прислухалась,— за стіною чутно було якийсь гомін.

— Що то таке? — спитала я.

— А, то, певне, люди зібрались, се тут зборня, в ній же

і сторож мешкає, а за стіною моєї хати — холодна.

Я тобі кажу, що тута часом наслухаєшся!..

— А тепер же ніхто часом не сидить у тій холодній?

— Ні, тепер весна, весною рідко саджають,— робота саме в полі, то люди відпрошуються, щоб уже як мають саджати, то пізніше, аж коли нагальна робота скінчиться або як свята довші набіжать...

Гомін за стіною міцнішав, видно, розмова провадилась далеко не мирна. Гомін глухо віддавався у вільготному повітрі школи; робилось якось прикро. Ми вернулися в хату учительки.

— А де ж ваші шкільні книжки? — питала я.

— От тут,— відповіла товаришка, показуючи на малу шафку біля груби.

— Можна подивитись?

— Та можна, можна, хоч, знаєш, там є і заборонені!

Я дивилась на неї і не знала, чи мені їй вірити, чи

ні. Вона засміялась.

— Так, так, заборонені, от побачиш! Ти ж, сподіваюсь, не донесеш на мене «по начальству»?!

Я все-таки не розуміла. Вона одімкнула шафку і почала показувать: оце «библиотека для чтения вне клас-сов»..

Взяла я наугад якусь книжку, читаю: «Житие св. Си-меона Столпника». Становлю, беру другу: «Житие

5 Леся Українка, т. 7 св. Григория»... Ще одну витягаю, з другого кінця полиці, знов: «Житие преподобного...»

129


— Та що се у тебе все такий «душеспасительний» вибір? — питаю.

— Що ж робить, на те у нас церковноприход-

ська школа, які книжки нам присилають, такі мусимо читать. А ось тут наші учебники,— і вона показала на середню полицю. *

Там стояли: молитовник, «краткий катехизис», закон божий, «задачник», арифметика та скілька тоненьких букварів, я забула ймення їх авторів — все якісь невідомі.

— А ось і заборонене! — сказала врешті товаришка, усміхаючись і показуючи на низ шафки, де лежала купка книжок і стояла чимала порожня сулія.

Я подивилась на книжки: «Родное слово» Ушинсько-го *, читанки Паульсона *, скілька виданнів «Посредни-ка» *...

— Що ти, жартуєш зо мною? — крикнула я з дива.

— Та ні, які там жарти? Се справді книжки, «изъ-ятые из школьных библиотек».

— Та тут же єсть книжки, «одобренные Комитетом грамотности!» *

— Мало що! «Комитет грамотности» для нас не указ,— вона говорила се не сміючись, а скоріш смутно; прийшлось повірити.

— А се ж тобі навіщо? — питала я, показуючи на сулію.

Товаришка знов засміялась:

— А се учительський спадок! Теж, коли хочеш, заборонене. Мій попередник тримав у сій сулії горілку, ну, а в мене вона, звісно, порожня стоїть, та, може, ще кому знадобиться колись... Однак, дивлячись на осю сулію, я згадала мого батюшку і те, що вже час мені йти обідати до нього. І ти ж зо мною?

— Та ні, як же я...

— Ну, нема чого, моя люба, мусиш іти, бо у мене нема нічого. Та ти не думай, мій батюшка любить гості приймати, він ще й радий буде. Ходім.

Рада-нерада, мусила я йти. Спинаючись попід тином, щоб не попасти в поналивані вчора калюжі, пішли ми до попового двору. Двір був великий, порослий травою, на ньому хлівн, комори, різні господарські прибудинки, поруч з двором великий старий садок з рясними деревами оточував ту саму велику кам’яницю, що я бачила, їхавши. Високим ганком пішли ми в ту кам’яницю. В першій же хаті побачили попа з дочкою і двома онуками, що вже сиділи за пакритим столом. Товаришка познайомила мене, і пас запросили до гурту. Обідаючи, я все поглядала навколо по хаті. Трудно було зважити, чи то була вбога, чи багата господа. Товаришка моя правду казала, що кам’яниця попова порожня, але ж їй дуже багато треба було, щоб стати повною. Була то стара будова, давній кляштор католицький (церква теж колись належала до нього), з товстими стінами, глибокими вікнами, з високим склепінням замість стелі, холодний, просторий, досить темний. Голоси і кроки лунали в тих хатах, як в церкві, і здавалось, що тут господарі не піп і його сім’я, а оті темні уніатські образи та дерев’яні ангели, що дивились на нас із стін, непривітно всміхаючись або суворо насупившись. Ті образи й ангели були винесені з церкви, коли вона з уніатської обернута була в православну (такі обертання були не першина для неї). Батюшка, що, подібно, як і церква, був колись уніатським попом, прийняв вигнанців до своєї хати, і вони пристали до неї зовсім, більш ніж сам господар,— маленький, сухенький дідусь, він зовсім губився у своїй величній оселі. В ній, врешті, все якось губилось: і постанова, і килими, і мисники, і скрині — увесь той скарб попівський, що в іншій хаті робив би враження заможності,— і люди. Ні розмова, ні товариство наше не були там на місці. Мені стало легше, коли ми врешті по обіді вийшли в садок, де вже не було ні католицьких стін, ні уніатських образів.

Походжаючи стежкою поміж кущами порічок та агрусу, товаришка моя помалу завела річ про те, що от уже весна, учіння скінчене і час би вже їй їхати додому.

— Ну, що ж, поїдьте,— сказав батюшка благодушно.

— Та ви ж знаєте, батюшко, що я не можу поїхати, і навіть знаєте, через що...

— Ні, звідки ж я знаю? — промовив батюшка все так же невинно.— Коней в селі не можете найняти?

— Та ні, батюшко, що там коні! Звісно що,— грошей нема, а коні знайшлися б.

— А, он ви що! Господи, який тепер світ настав! що за користолюбіє в молодих людей! Чи так же було в наші часи? Гай, гай, панночко, панночко! — і він засміявся тихим старечим сміхом.

Його бесідницю, видно, сміх не брав, навпаки, вона ледве здержувала досаду.

— Справді,— провадив батюшка, пересміявшись,— нащо вам ті гроші, та й ще всі заразом? Ви людина молода. От пождіть, будете йти заміж, справлятимете посаг, отут-то вам грошики й згодяться. Правда ж? — звернувся він несподівано до мене.

Я мусила вступити в розмову:

— Коли то ще те буде, а от тепер шкода, що ми не

можемо поїхати разом з нею до міста. У мене й коні замовлені, та що ж, видно, прийдеться самій їхати додому. То як сказати твоїй матері? — звернулась я до товаришки.— Коли ти будеш дома? -

— Не знаю,— відповіла вона коротко.

— Ну, годі, годі, не журіться,— почав батюшка, раптом змінивши тон,— чи ви вже справді думаєте, що я такий жила? Ось приходьте сього вечора, то ми з вами обрахуємось, а завтра й поїдете, коли ваша хіть.

Далі розмова змінилась, а незабаром ми собі пішли додому. Увечері товаришка пішла «рахуватись». Довго я ждала її, врешті прийшла, ні весела, ні смутна.

— Ну, що? оддав? — питаю.

— Та... оддав, половину! Нема, каже, всіх, не зібрав. Що ти з ним зробиш?

— Ти ж йому віриш?

— Де там!

— Що ж ти, поїдеш чи будеш «викручувати» твої гроші до кінця?

— Та ні, поїду, обридло вже, може, потім як-небудь виправлю. Годі вже про се говорити, увірилось!..— і вона почала вкладати свої речі, щоб завтра виїхати.

Другого дня ми рушили, попрощавшися з школою і з селом, куди ні мені, ні їй більш не судилось вертатись. Порожня школа, порожня хата і порожня сулія зосталися чекати нового вчителя.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка