«наукова думка»



Сторінка8/26
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26

Темрява у садку стала густіша. Настя не любила бути самотньою межи темними деревами,— як усякій недолугій людині, їй була прикра широка темрява. Хутко пішла вона до хати. Коли вона стала там край стола, погляд її впав знов на той лист, недавно читаний. Вона взяла його і хотіла покласти до скриньки з листами, що стояла на столі. Там було багато листів, були й листи, писані тією самою рукою, що й сей недавно отриманий лист; їх було небагато, і були вони сливе всі короткі; мало на яких була визначена дата, але Настя знала добре, коли був писаний кожний з тих листів. Ось коротенька записка, сама перша, писана в початку знайомості їхньої. В ній Богдан питав Настю, коли вона буде дома (записка була городська), щоб прийти розучувати вкупі романса, що мав співатись десь на невеликому товариському вечорі. Настя досі пам’ятає того романса і ту першу репетицію так, неначе все те вчора було, а тому вже минуло чотири роки. То був романс Шумана «Ich grolle nicht» вони вдвох розучували його: він співав, Настя провадила на фортеп’яно. їй було спочатку трудно провадити його химерному співу, він сердився, нетерпляче здіймав голос і зараз же збентежено усміхався, немов просив пробачення за свою нетерпеливість. Богдан був тоді ще дуже молодим студентом пертого курсу, вона ще не була в музикальній школі, мала сімнадцять літ і багато зелених весняних надій; всі ті надії перецвіли за чотири роки... Вона грала з великим почуттям і не завжди дотримувала міри — по-дилетантському. Він співав з вібрацією в голосі, нахмуривши брови і підвівши чоло, як подобає молодому співцеві. Часом, утомившись, він сідав поруч Насті і проспівував упівголоса деякі фрази, нахиляючися до самого Настиного плеча, щоб краще бачити її ноти і показувати їй, де вона робить помилку. Так пройшло кілька репетицій, і під кінець їх Настя робила часом більше помилок, ніж впочатку, зате Богдан співав щораз краще. «Сей романс,— думала тепер Настя,— був для мене тим, чим був для Паоло й Франчески роман про Ланчелота і Джіневру; але шкода! — мій Паоло бачив у думці своїй іншу Франческу!»

Настав вечір,— Настя певне його не забуде ніколи,— при співанні «Ich grolle nicht» пригравала не Настя, а інша дівчина, Настя ж сиділа в найдальшому кутку хати,— так вона завжди сідала скрізь, де бувало велике зібрання. Дівчина, що сиділа при фортеп’яно, була молода, струнка, чорнява, з поважним, енергічним виразом на блідому обличчі; розумні іскристі карі очі немов освічували те обличчя; грала енергічно, але не різко, білі, тонкі ручки легко і зграбно торкали клавіші; чорнява, смілива головка була похилена вперед.

Богдан співав гарно. Він був зворушений, і те зворушення додавало ще більше виразу тому «Не жаль мені!». Настя дивилась на його обличчя, і спершу їй здалося, що вона ніколи ще не бачила його таким, але вона згадала раптом усі хвилини, коли вона його бачила, і щось тяжке налягло їй на душу. Спів скінчився. Молоде товариство надгородило співця плесканням; хтось мовив Богданові, коли він проходив: «Чудесно», але він, незагоджений, відмовив: «Ні, якось не вийшло...» І, стурбований, похмурий, ніби сховався подаль в гурті. Пішли інші номери програми вечора, та Настя примушувала себе слухати їх. Коли настав перерив,— якось холодно, непривітно стало їй в ясній хаті серед гучного товариства; однак вона зоставалась там до кінця вечора. Вона мало пам’ятає, що там далі робилось: багато співали, потім чимало танцювали. Танцював Павло, і Богдан танцював з різними панночками; з тією найбільше танцював, що грала на фортеп’яно. Настя дивилась на танці, але все те снувалось їй перед очима, мов у чаду; вона тільки пам’ятав тепер, що гостра туга рвала їй серце увесь час, як то завжди бував з нею у великому товаристві при веселій забаві, тільки того вечора було ще гірше, ніж завжди...

Ось Богдан зпов підходить до чорнявої дівчини запрошувати на танець, але вона відмовила, не пішла з ним. Богдан, збентежений, одійшов геть. Чорнява дівчина протанцювала потім скілька разів з іншими, але недовго була при танцях, пішла з матір’ю додому зарані, ще перед вечерею. Богдан стояв який час у гурті нетан-цюючих, прислонившись до стіни; він дивився поперед себе у смутній задумі, ні на що не зважаючи, але недовго,— швидким кроком підійшов він до одної гарненької моторної панночки і взяв її в танець; потім ще з іншими танцював багато, сливе не спочиваючи, до самої вечері. Настя не хотіла перебивати Павлові танців і сиділа, і дивилась, як люди веселились або вдавали, що їм весело. Потім, за вечерею, було багато гомону, промов, розмов. Богдан був дотепний, жартівливий, говорив багато, тільки Насті боляче було слухати його мову. Він не говорив до неї, хоч і сидів досить близько, так що вона бачила, як він пив за здоров’я різних людей і за поспіх різних справ; тільки як здійняли тост за молодих артистів, він обернувся й до Насті з чаркою і з жартом. При тому їх очі зустрілись. Настя мовчки торкнула його чарку, він, не докінчивши жарту, тихо поставив свою чарку на стіл і на хвилину похилив голову, але зараз же підвів її з усміхом і з новим жартом на устах, тільки розмова на тому кінці стола немов пригасла з тії хвилини. До Насті Богдан більш не озивавсь; вона мало з ким говорила...

«Досить спогадів!» — Настя взяла Надсона *, свого наймилішого поета, розгорнула книжку і, читаючи, пішла по хаті; коли се зауважила, що з книжки щось випало,—- вона нахилилася здійняти: то була суха квітка невідомої барви; тихо киваючи головою, дивилась Настя на ту квітку. Спогади, які вона хотіла заглушити піснями любого поета, знов зацвіли у неї в серці при першому погляді на ту суху квітку.

«Яка суха, нещасна сяя квітка! — подумала Настя.— Хто ж би здумав, що се була квітка з барвінку, весела, блакитна, як небо!»

Се ти, моя змарніла квітко бідна?

Бліда, пожовкла, наче давня мрія...

Настя гірко всміхнулась: «Що се я? вірші складати здумала, чи що?.. Шкода! вони ніколи світу не побачать, хіба що вогонь їх прочитає,— о, він їх таких немало прочитав!..»

Вона дивилась на квітку з гірким усміхом. Ніколи не думала вона давніше, щоб можна було так ясно спогадувати свої минулі почування,— не картини, не розмови і вчинки, а самі почування. Може б, краще, коли б не було такої пам’яті. Коли так, навіщо ж ховати змарнілі квіти, нащо оживляти замерлі мрії?.. Спогади налинули роєм, і Настя слухала їх, дивилась на них.

Давно се було... недавно, торік. Навесні, як зацвів барвінок. Була чудова весна. Тоді було так любо, оживали мрії, безнадійні, любі мрії. Не забудуться ніколи ті весняні ночі, місячні чи темні, теплі і скрито-турботні. В такі ночі в серці розцвітають квітки таємні, ростуть, цвітуть, бринять, зачаровують думку, і вона спить, слухаючи, як серце б’ється. А серце б’ється, б’ється, жити спішиться, просить життя...

Настя жила тоді самотньо, Павло по цілих днях сидів з книжками в міському саду і вчився до близьких екзаменів, приходив додому пізно ввечері та вдень разів два забігав. Настя нікуди не ходила, і до неї ніхто,— се було добре! Цілий день було тихо, вона була сама з своїми мріями та роботою,— тепер вона не пам’ятає, що то за робота була,— увечері вона сиділа край вікна і слухала, як ішли люди вулицею. Вона прислухалась до гуку людських кроків і пізнавала, коли йшов Павло і чи він сам ішов,— найбільше, що сам...

Одного вечора, по екзамені, Богдан казав Павлові, що завтра прийде до нього; Настя чула те, сидячи край вікна. Другого дня рано небо синє було надзвичайне, садок був веселий, барвінок усміхався. Настя любить квітки, вона забува, що квітки не для неї цвітуть. Того ранку у неї стояли фіалки на столику і конвалії на піаніно. Вона пильно чепурила хату і сама з себе засміялась, помітивши теє; довгенько чесала вона . свою русу косу, «свою єдину красу». День був тоді чудовий, тільки дуже Довгий; Настя грала весняних пісень, багато пісень, коротких, мов щастя, а день, либонь, хотів їх усі переслухати. Надвечір Настя перестала грати, ходила по хаті, по садку, ні за що не бралась, думала, гадала, ждала чогось. їй здавалося, що сього вечора щось має статись, щось має змінитись, щось буде радісне. Вона пішла в садок, нарвала барвінку з цвітом, сплела вінок і наділа собі на голову. Павло, побачивши її в вінку, поцілував її і сказав, що вона сьогодні дуже гарна, що очі в неї, мов барвінок, а коси, мов промінь сонця. Чудний хлопець!.. Настя усміхнулась, увійшовши в хату і вглядівши себе в свічаді з вінком на голові.

Раптом озвався дзвоник. Павло одчинив. Се прийшов Богдан. Увійшов, подав Насті руку, глянув на неї, потім їй на голову, знов на обличчя, не сказав нічого і сів при столі. Але то був погляд, такий знайомий Насті! Так дивились на неї ті, що оглядались на вулиці, ідучи повз неї... Насті здалося, немов у хаті стало темніше, холодніше, і сама вона така одинока, забута, липшя. Тут в хаті говорило двоє коханих людейг вона чула голоси їх, немов крізь сон, немов вони були далеко, хоч вона сиділа тут же при однім столі з ними.

Вони хутко заспорились про щось, звертались не раз і до Насті, вона їм відповідала, тільки тепер вона не пам’ятає ні слова з того, що говорилось, пам’ятає тільки, що їй здавалась дуже прикрою і недотепною власна розмова. Тихо здійняла вона з голови вінок, поклала його на столі, пішла до піаніно і стоячи програвала одною рукою уривчасті мелодії, далі сіла й почала грати свою любиму п’єсу; спершу грала, щоб заглушити плач той, що здіймався їй в серці, потім потроху любі гуки запанували над серцем і думкою, і думка полинула за ними геть далеко. Змагання за столом утихло, обидва хлопці слухали. Вони люблять Настину музику. Богдан слухав, як вона грала, далі сказав:

— Заграйте, з ласки вашої, «Ich grolle nicht»,— я його давно не чув.

— Може, заспіваєте сами? — спитала Настя.

— Ні, сьогодні не маю охоти до співання,— сказав він апатично. Він був блідий і змучений того вечора, та він був таким цілу ту весну. Настя грала і серця прикладала до гри, бо то ж він сам просив її грати. Скінчивши, вона обернулась, нащось-то усміхаючись, і глянула на Богдана. Він сидів замислений і безуважно зривав квітки з її вінка,— багато їх лежало перед ним на столі, дуже мало їх синіло ще в зеленому вінку!..

Згодом Богдан почав прощатись.

— Куди ти? ще рано! — вмовляв його Павло.

— Ні, брате, вже пізно; ти, певне, змучився екзаменами, то мусиш сеї ночі виспатись, не буду тобі заважати,— одмовляв Богдан, подаючи руку Павлові та Насті. Настя не казала нічого, мовчки подала руку і почала закривати піаніно. Павло пішов зачиняти двері. Вернувшись, він просив її ще грати, але вона сказала, що втомилась. Прибираючи на столі, вона взяла обірвані квіточки і сховала їх у книжку. Потім дала на добраніч Павлові і подалась до своєї хати.

Настя довго не спала тієї ночі і гірко плакала, стримуючи ридання, щоб не збудити брата. Чого плакала? Що, власне, сталося сього вечора? Яка нова журба прилучилась? Нічого не сталось, усе те саме, що було, і журба та сама. Нічого не сталось...

Зникніте, спогади!..

Вернувся Павло од Олесі.

— Настусю! — почула Настя над собою. Замислившись, вона й не чула, як увійшов Павло, не дзвонивши, бо двері були незачинені. Вона стенулась, хутко закрила книжку, і на обличчі з’явився інший вираз.

— Що се ти так зачиталась? — питав Павло.— Пила

чай? Ні? все мене ждала? От який я, справді! Коли ж, бачиш, там у Олесі якось так час той іде. Я прийшов, вона співала, я не хтів їй перебивати, далі якось втягся в розмову. Ну, а се вже довга справа. Потім Олеся знов співала,— знаєш, тую: «Gdyby ja Ьуїа». «Gdy-by ja

byla gwiaz-decz-k^ na nie-bie»...1 — завів Павло, але зараз же сам себе перебив: — Славно вона співа сюю пісню! Шкода, що ти не пішла зо мною.

— Та чого б я пішла? Ти ж казав, що тільки на хвилинку забіжиш,— сказала Настя і всміхнулась, лагідно дивлячись на брата; вона знала добре, чим завжди кінчалось теє «на хвилинку до Олесі».

Настя налагодила чай на Павловому столі, поодсу-вавши книжки та зшитки; почали пити,— Павло за співами та розмовами не пив чаю в гостях; Настя розпитувала, чи влагодиться гулянка на завтра, про що говорилося в Олесі, чи хто був у неї в гостях і т. ін. Павло жваво розказував, спогадував різні дотепи, підспівував різні пісні та раз у раз споминав Олесю, який у неї голос, як вона цікаво говорить, як гарно співає.

Настя дивилась на нього ласкавими очима і думала: «От де щастя! так і грає, мов вільна хвиля!» їй думалось, що, може, хутко тая хвиля розлучить їх з братом,— його занесе до любої дружини у тиху пристань, а її, Настю, покине тут на самотньому березі одиноку і ще смутнішу... Але їй стало сором за свою думку. «Невже мене жаль бере -за його щастя?» — подумала вона і почала розпитуватись, чи Олеся вже прочитала ті книжки, що взяла у неї, чи не піде вона разом з ними в театр і чи хутко вже приїде італьянська трупа на гастролі. Але якось розмова велась насилу; се навіть Павло врешті завважив:

— Що з тобою, Настусю? ти якась немов смутна, такі маєш втомлені очі. Чи ти слаба, чи тобі журба яка? Я вже не перший день помічаю. Що тобі таке?

Настя подивилась на нього, його очі були такі щирі, немов дивились їй у душу. Вона спустила очі і сказала тихо:

— Ні, мені нічого не робиться. А що втомлена, то правда,— сьогодні чимало пройшла, і в школі довго тримали.

їй стало трохи сором за свою нещиру відповідь, але що ж би мала іншого сказати? Павло був такий веселий, щасливий...

Скінчили чай, Настя все поприймала, і Павло сів щось писати на порізнених клаптях паперу.

— Чи я тобі не заважатиму, Павлусю, як буду грати? — спитала Настя.

— Ні! ти знаєш, що мені се ніколи не заважає, а ще навіть якось краще робота йде під музику.

Настя сіла за фортеп’яно. Який час було тихо, тільки рипіло перо Павлове. Настя взяла гучний акорд, потім виразно залунала перша фраза «Ich grolle nicht» і раптом обірвалась. Ніжна, тиха, кристально чиста мелодія почулася ніби здалека, як світлий спомин з глибини душі. Іноді ця лагідна мелодія ставала подібною до заглушеного стогону, але потім лилась вона Далі, як прозорий струмок, то співаючи, то розпливаючись, як сон. Прокидалися знову любі, давно забуті мрії, але враз вони стали жалісним плачем. Тихо, сумно звуки тужили, ридма ридали, але глухі акорди заглушували журливий стогін і стишувались, замовкали сами собою... Тоді звилась полум’яна, гучна мелодія, горда і буйна, сповнена болю і розпачу, що збудила всі струни.

Бушувала буря, крізь яку іноді звучала перша мелодія спомину, але вона була сумна і переривчаста і скоро поринула цілком у хвилях гордого розпачу. Все потонуло в них — світлі мрії, жалісні плачі, сміливі пориви і трепетні сльози. Хвилі гуділи все дужче, все неспокійніше і тривожніше, оглушуючи самих себе. Швидше і швидше котилися хвилі, заливали все, розливалися ширше і помалу заспокоювались. Вони гомоніли все тихше і тихше, і з їх гомону виникала пісня, безнадійна і хмура, як туманна ніч на морі. Ледве чутно, як подих, прозвучала вона й заніміла... Раптом пролунав гучний стогін, як крик серця, і на низькій ноті обірвався.

Запанувала тиша.

Руки Настині опустились, голова впала на груди. Дівчина була бліда і мовчазна.

Павло обернувся, потім встав, підійшов до сестри і нахилився до її обличчя.

— Що тобі, Настусю? Тобі погано?

Вона не відповіла, лише поривчасто обняла брата, припала до його грудей і заридала голосно, не стримуючись.

Брат більше не питав її, мовчки її цілував і ласкав, як пестять мале дитя.

З її плачу він відчув, що всяка розрада тут марна.]

Sie werden gewiss diesen Brief nie zu lesen bekommen, und sol It’ es auch geschehen, was ich nicht glauben kann, so konnten Sie jedenfalls nicht wissen, von wem und an wen das Schreiben ist. Wozu niitzt soldi’ ein Brief? Wirk-lich, das weiss ich selber nicht und grade jetzt hab’ ich gar keine Lust danach zu griibeln. Zu solchem Handeln sagt man franzosisch: „c’est plus fort que moi“. Je nun: „c’est plus fort que moi“ eben das Verlangen, Ihnen einen Brief in die unbekannte Weite zu schicken.

Ich weiss Ihren Namen nicht und werde vermutlich ihn nie erfahren. Wir begegneten uns auf einer Seefahrt — fur mich war es eine Fahrt in die Fremde, fur Sie eine Heim-kehr; der Weg war doch derselbe, wir waren ganz wie die zwei Wellen, die eine Weile beisammen fliessen, dann kommt irgendwelches Hindernis, ein Schiff, ein Stein: die Wellen werden geschieden, auf immermehr, denn sie ver-suchen niemals sich wiederzufinden, nichts treibt sie dazu. So ist es mit uns.

Ich mochte wohl wissen, ob Sie sich noch erinnern an unser erstes und letztes Begegnen? Gott weiss warum, ich kann es niemals vergessen, obgleich eine Menge von sol-chen zufalligen Reisebekanntschaften mir seitdem vollig aus dem Gedachtnisse gekommen sind. Oft stell’ ich mir Ihre Gestalt vor; der Kopf immer etwas nach vorn geneigt, Ihren ernsten Blick, Ihre Stimme, rein, doch nicht grell, vielleicht ein bischen dumpf. Ihre Gestalt bewegt sich jetzt vor meinen geschlossenen Augen in einer fernen Per-spektive, und doch erscheint sie mir immer lieb, fein und ausgepragt, gleich jenen Photograviiren, die wie eine Na-delradierung scheinen; so sieht man durch ein Opernglas,

aber wenn man dasselbe umgekehrt halt. Ich kann es mir selber nicht erklaren, warum ich Sie immer auf diese Weise sehe, aber ich kann Sie mir anders nicht vor-stellen.

Ich erinnere mich ganz genau, wie Sie zum erstenmale sich mir naherten. Sie hatten bemerkt, dass ich nur mit grosser Miihe mein Gleichgewicht behielt und zuletzt лѵаг ich schon im Begriff zu Boden zu fallen, das Schiff schau-kelte gar zu stark! Sie haben mir damals Ihre Hilfe ange-boten und so gingen wir den ganzen Nachmittag, auch den Abend, Arm in Arm.

Es ist ja nichls besonderes, dass man einer schwindli-gen Person die Hand reicht, jedoch geschieht dies nicht immer, und nur selten in Ihrer Art. Kaum hatten Sie mir den Arm gegebon, so hatte ich das Gefxihl, als waren wir schon mehrmals mitsammen gewandelt. Es wunderte mich nicht im mindesten, dass Sie auf dem schaukelnden Verdek-ke so ganz ausgezeichenet zu balancieren verstanden, dass Ihr Arm mir zur besseren Sttitze ward, als die Eisenrampen der Treppen, mir schien, ich wiisst7 es langst. Sie liessen mich nicht einmal allein gehen, und wenn ich schwankte, da zuckte Ihr Arm rasch hinauf, Sie schauten mir besorgt zu und sagten mit leisem Vorwurf: „Ich bitte Sie, halten Sie sich fester an meinen Arm!“ Und waren wir an eine Bank gekommen, wo ich sitzenblieb, da entfernten Sie sich, oder blieben auch bei mir stehen, je nach Belieben, und wir un-terhielten uns.

Sie benahmen sich iiberhaupt ganz unbefangen, ganz frei von jener faden, gezwungenen Hoflichkeit, die den Man-nern Frauen gegeniiber ziemlich eigen und mir schier ver-hasst ist. Sie glaubten nicht im mindesten eine Unhoflich-keit begangen zu haben, indem Sie, anstatt mich zu unter-halten, die Hande auf dem Riicken gefaltet, herumgingen, das Verdeck entlang. Ich habe oft bemerkt, dass Sie in Gedanken, vielleicht auch in Sorgen, vertieft waren und ich storte Sie niemals dabei mit meinen Reden.

Manchmal, jedesmal unerwartet, blieben Sie vor mir stehen mit irgend einer Frage oder Bemerkung und sogleich war eine Unterhaltung angekniipft. Ich habe alle diese Reden ganz gut im Gedachtnis behalten, aber ich will sie nicht hier abschreiben, es ist langweilig das einmal Ausge-sprochene zu wiederholen, es kommt mir wie ein Diktat vor.

Ja, ich erinnere mich an unser Ietztes, langes Gesprach, als ich da an den Bord gelehnt stand und ins dunkle, chao-tische Meer hinunterguckte und davon sprach, was mir eben-so dunkel und chaotisch wie jenes Meer erschien. Wir spra-chen iiber ein grosses Problem, eine „grosse Fatalitat“... Sie sprachen immer ernsthaft, nicht einmal sah ich Ihnen die leiseste Absicht an, mich hanseln zu wollen, auch machten Sie keinen Teegesellschafts-Witz. Es glich vielmehr einer Konferenz. Sie diskutierten immer ruhig, ich aber ftihlte meine Augen leuchten und mein Gesicht brennen, ich beugte mich so tief iiber Bord, dass der salzige Wasserstaub vom Rade mir ins Gesicht flog und frischer Nachtwind mein Sommerkleid durchdrang und mich zittern machte. Das merkten Sie bald und ich sah wieder die freundliche Sorge in Ihren Augen; Sie machten unserem Dialog gleich ein Ende, so ganz rasch ohne weiteres. Sie sagten bloss: „Sie sind imide, Sie frieren, ich will Sie lieber nach Ihrer Kajiite begleiten. Geben Sie mir die Hand und halten Sie sich, um Gotteswillen, fest“.

Da unten, an der Schwelle der Kajiite, reichten wir uns zum Abschied die Hande. Damals mochte ich so gern zu Ihnen gesagt haben: „Danke, mein Freund!“ aber ich sagte nur das erste Wort und das war alles. Sie liefen schnell und behend die Treppe hinauf und verschwanden im Dun-keln.— Wir sprachen uns nie wieder.

Am nachsten Morgen sah ich Sie einmal am entfernten Ende des Dampfers stehen, Sie aber sahen mich nicht und es kam nicht zu naherem Begegnen.

Wenn wir an den Hafen gelangten, wo Sie aussteigen wollten, wollte ich Sie finden, um Ihnen noch einen Ab-schiedsgruss zu sagen, aber Sie waren in der Menge verlo-ren und ich vermochte Sie nicht zu erspahen.

Seitdem haben wir uns nie wieder gesehen und, glaub* ich, werden uns nie sehen. So ist es vielleicht besser.

Ein andersmal konnten wir uns in ganz anderer Stim-mung finden, und dieses zweite Begegnen konnte uns nur den guten Eindruck des ersten verderben. Vielleicht waren Sie jenes Abends, als Sie mit mir sprachen, ganz besonders gelaunt, wie Sie nur selten sind. Auch ich konnte zum zwei-tenmal Ihnen ganz anders erscheinen, langweilig und kaum beachtenswert. Dann hatten wir nur zu bedauern, wozu hat uns der Zufall wieder zusammengefiihrt?!

э— Mag sein; ich lass’ es theoretisch zu.

Und dennoch, wenn ich Ihrer gedenke und sehe Gestalt in ferner Perspektive, dann mochte ich so gern zn Ihren sagen: „Danke, mein Freund!“ — und es tut mir wirklich leid, dass Sie es nicht horen konnen.1

1 ЛИСТ У ДАЛЕЧІНЬ

Цей лист, напевно, ніколи не доведеться Вам читати, а навіть якби це трапилось, в чому я ніяк не можу бути впевнена, то в усякому разі Ви не могли б знати, від кого цей лист і до кого він звернений. На що може такий лист придатися? Насправді, цього й сама я не знаю, та якраз тепер не маю охоти думати над цим. Для такої поведінки існує французький вислів: «Це сильніше за мене». Отже, «це сильніше за мене» і є якраз бажанням послати Вам листа у невідому далечінь.

Не знаю Вашого імені, та, ймовірно, ніколи його не дізнаюся. Ми зустрілися під час одної морської плавби (для мене це була подорож на чужину, для Вас — повернення додому); дорога все ж була та сама, ми були ніби ті дві хвилі, що пливуть деякий час разом, потім з’явиться яка-небудь перешкода, корабель або камінь, які розлучають хвилі назавжди, вони ніколи більше не пробують віднайти себе знову, ніщо їх до цього не спонукає. Так діється і з нами.

Я рада б знати, чи Ви ще пригадуєте собі нашу першу та останню зустріч? Не знаю, але я її не можу ніколи забути, хоча безліч таких випадкових дорожніх знайомств з того часу випали мені зовсім з пам’яті. Часто уявляю собі Вашу постать; голова завжди трохи нахилена наперед, серйозний погляд Ваших очей, Ваш голос, чистий, але нерізкий, може, трохи гортанний. Ваша постать рухається тепер перед моїми заплющеними очима у далекій перспективі, і все ж вона видається мені завжди милою, витонченою та рельєфною, подібною до тих фотогравюр, що неначе виконані гравіювальною голкою; так, як видно через театральний бінокль, тільки коли обернути його навпаки. Я сама не можу собі пояснити, чому я Вас завжди бачу саме так, але інакше уявити Вас не можу.

Пригадую дуже докладно, як Ви вперше підійшли до мене. Ви помітили, що я з великим зусиллям утримувала рівновагу і, нарешті, я мала вже впасти, бо корабель надто сильно колихався! Ви запропонували мені тоді свою допомогу, і так ми ходили, взявшись під руку, ціле післяобіду аж до вечора.

Адже в тому немає нічого незвичайного, що людині, якій наморочиться голова, подають руку... Як тільки Ви подали мені руку, у мене було таке враження, ніби ми разом проходжувалися вже не раз. Мене нітрішки не дивувало, що Ви на хиткій палубі так чудово вміли балансувати, а Ваша рука мені була кращою опорою, ніж залізні поручні сходів; мені здавалось, неначе я це давно знала. Ви жодного разу не дозволили мені йти самій, а коли я хиталася, Ваша рука піднімалася швидко, Ви дивились на мене тривожно й говорили з тихим докором: «Прошу Вас, держіться міцніше моєї руки І» А коли підходили до лави, на яку я сідала, Ви віддалялися або стояли біля мене, як вважали за краще, і ми розмовляли.

Загалом поводилися зовсім природно, без тієї банальної вимушеної ввічливості, яка звичайно характерна взаєминам, між мужчинами і жінками і яка мені ненависна. Вам і на думку не спало, що Вп допустили нечемність, коли, замість розмовляти зі мною, Ви ходпли вздовж палуби, заклавши руки за спину. Я часто помічала, що Ви поринали в думки або, можливо, в турботи, і я Вам при цьому ніколи не заважала своїми розмовами.

Деколи, кожного разу несподівано, Ви зупинялися біля мене з якимсь питанням або зауваженням, і одразу зав'язувалась розмова. Я ці бесіди добре пам’ятаю, але не хочу їх тут відтворювати, нудно повторювати те, що було раз висловлене: воно мені видається мов диктант.

Так, пригадую собі нашу останню довгу розмову, коли я стояла, спершись на борт, і поглядала вниз на темне хаотичне море та говорила про тс, що мені здавалось таким же темним та хаотичним, як море. Ми говорили про велику проблему, про «велику фатальність...». Ви говорили весь час серйозно, жодного разу я не примітила з Вашого боку навіть найменшого наміру поглузувати

з мене, Ви не вдавалися також до жодних жартів, як це ведеться в товаристві за чашкою чаю. Скоріше все було схоже на конференцію. Весь час Ви дискутували спокійно, а я відчувала, як горіли мої очі і палало обличчя. Я схилилася так низько за борт, що солоні бризки з колеса били мені в обличчя, а свіжий нічний вітер продував мою літню сукню, і я тремтіла. Це ви враз запримітили, і я знову побачила у Ваших очах ласкаву дбайливість; Ви одразу припинили наш діалог, та як швидко, просто! Тільки сказали: «Ви стомлені, замерзли, краще я Вас проведу до Вашої каюти. Дайте мені руку і, ради бога, тримайтесь міцно».

Там внизу, на порозі каюти, на прощання ми подали руки. Тоді мені так дуже хотілось Вам сказати: «Дякую, мій друже!» Але я вимовила лише перше слово, і це було все. Ви побігли швидко та спритно сходами нагору і зникли в темряві. Ми вже більше ніколи не обмінялися словом.

Наступного ранку я Вас побачила ще раз, як Ви стояли у най-віддаленішому кутку пароплава. Ви, однак, мене не бачили, і нова зустріч пе відбулася.

Коли ми прибули до пристані, де Ви мали намір зійти, я хотіла Вас відшукати, щоб сказати прощальне слово, але Ви загубилися в натовпі, і я не змогла Вас розглядіти.

З того часу ми ніколи більше не бачились і, гадаю, ніколи не побачимось. Так, може, й краще.

Вдруге ми могли б бути у зовсім іншому настрою, і друга зустріч могла б нам тільки зіпсувати добре враження від першої. Може, Ви того вечора, коли розмовляли зі мною, були в особливому настрої, що, можливо, рідко з Вами буває. І я могла б Вам вдруге також здатися цілком іншою, нудною і навряд гідною уваги. Тоді ми могли б тільки жаліти, що випадок нас звів знову.

Нехай буде й так; теоретично я це припускаю. І все ж, коли я Вас згадую та бачу в далекій перспективі Вашу постать, дуже хочеться сказати Вам: «Дякую, мій друже!»— і мені справді жаль, що Ви не можете цього почути!

НАД МОРЕМ (Оповідання)

Часто, лежачи над самісіньким морем, під навислим каменем, і дивлячись на фаланги хвиль, на ясний горизонт, здавалось мені, що я опинилась у такій країні, де ще не було чи вже нема людей. Мушу признатись, така мрія була мені мила. Мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх. Десь я чула вираз, ніби сама природа, самий краєвид, без людей,— то все одно що рамка без картини; але я часами думаю, що се картина — без плями.

Здалека дивлячись, навіть місто, що розсипалось по долині над морем, не здавалось мені ділом людських рук, а просто тільки частиною пейзажу; увечері, коли видко було тільки міські вогні, а будинки ховались у темряву, мені спогадувались казки про чарівну гору, повну червоного золота і дорогих самоцвітів, що відкривалась по слову закляття перед відважним мандрівцем. Справді, гори, що темніли геть навколо затоки, ставали неначе прозорі, немов сотні ясних віконців відчинялись і крізь них ясніло живе золото. На верхів’ї гір палали чабанські вогні далеко-далеко, і часто я не могла зважити, чи то зірка встає з-за гори, чи вартовий вогонь палає.

Море шуміло, дрібні камінці торохтіли, зачеплені хвилею, немов порікували, що їм не дає спокою химерна вода. Чайки цілими зграями літали над водою, жалібно скиглячи, однаково і в погоду і в негоду, вдень і вночі. Завжди поважні кримські садки стояли тихо,— великої бурі треба, щоб вони зашуміли, як наші діброви. Каміння і скелі над берегом здавались ще більше нерухомими проти вічно живого, вічно рухомого моря, що при кождій хмарці, при кождій зміні небесного світла переміняло свій вид, але ніколи не розбивало гармонії картини.

Тільки тоді, коли з міста долітав різкий, мідяний гук військового оркестру або уривок солдатської пісні з лі-вадських 44 казарм та свист парохода, коли на берег розгнівана хвиля викидала затички, лушпиння, старі черевики і всякі злидні людські,—гармонія раптом розбивалась, мрія про пезаселену людьми країну зникала.

Скрізь люди! — казала ображена думка, перелякана стріванням з брудом, злиднями і всею недолею людською, але я гамувала її давніми і новітніми афоризмами, спогадами, картинами з людьми, але без плям. І думка моя гамувалась і мусила навіть зовсім покоритись, коли я, змушена власною безпомічністю, прийшла жити в те саме місто, що здавалось мені здалека частиною пейзажу без людей. Там уже всюди і завжди були люди. Навіть коли я сиділа сама в своїй одинокій кімнаті, то чула їх рух за стіною, або над стелею, або під моєю хатою. Були люди, але вкупі з ними і робота і думки, а ті нові думки заглушили давнішу, ворожу до людей думку. Те, що здалека, в перспективі, здавалося плямою, дисгармонією, зблизька не так вражало. Се часто буває. Коли я була дитиною, мене прикро вражали великі олійні картини на виставах, повні безжалісного реалізму, як, наприклад, картини Рєпіна; щоб розбити тяжку ілюзію, я підходила зовсім близенько до картини і тоді — переставала її бачити. Передо мною були просто цятки краски, а крізь них просвічували грубі нитки з полотна, і навіть чудно здавалось, чого вони здалека були мені страшні.

Тепер, коли цятки краски знов злились в далеку картину, мені хочеться покласти сю картину на папір і знов придивитись до неї ближче, бо вона вже занадто опанувала моєю увагою і починає гнітпти мене.

Раз я зайшла на одну віллу в гості до знайомої панночки, вона запросила мене до себе на цілий день, отже, я прийшла з шиттям, і ми обидві, я і господиня, сиділи ка. роботою в саду, на веранді. Я не знала роду-племені своєї знайомої, ледве знала імення — се була літня хви-гїева знайомість, така, що встановлюється і потім хутко губиться з очей без жалю. Коли б хто подивився на нас

А-



двох здалека, то міг би подумати, що ми близькі знайомі або навіть приятельки. Ми сиділи за одним столом, шили одну роботу, провадили швидку, невгамовну розмову, при тому моя бесідниця часто торкала мене за плече або нахилялась, щоб заглянути мені в очі. Але якби той, хто хотів би прислухатись краще до нашої розмови, підійшов ближче до нас, то почув би, що та розмова була скоріш монологом, перериваним короткими репліками, ніж діалогом. Говорила моя бесідниця дрібно, швидко, тонким сопрано, перебиваючи сама себе раз у раз — то співами, то якимсь чудним гуком, що вона називала «цыганским взвизгиваньем»

Сі «взвизгиванья» служили найбільш для того, щоб збудити мою увагу або, краще, аби притягти її до розмови. Увага-бо моя справді не спала, тільки розточувалась мимохіть по саду, по горах, і, якби не гостре сопрано моєї бесідниці, то, певне, робота моя того дня не була б скінчена. Коли я підводила голову, щоб знайти який знадоб до шиття, траплялось мені глянути просто поперед себе на темну довгу стежку, що йшла між двома щільними стінами кипарисів, ішла, ішла і раптом обривалась чи западала, а в вузькій щілині між кипарисами сміялося море свіжим іскристим усміхом, що викликав ясний усміх і в мене...

— Чого ви смієтесь? — гукала раптом моя бесідниця.— Вам моя пісня здається «тривіальною»? Ну, ось вам романс, се вже іспанський: «О море, море, о ночь люб-ви!..» — завела вона ненатуральним, горловим голосом, похожим на голос тих голубів, що звуться єгипетськими.

Я знов спускала очі до роботи і, рівняючи рукава та припасовуючи комір, вкупі з тим розважала, що за тип моя бесідниця? Була вона молода, менш як двадцять літ, «панна з порядної родини», як не раз говорила про себе сама. У Крим приїхала не сама, а з старою не то нянькою, не то компаньйонкою — для призвоїтості! — але ходила скрізь сама, а няньку посилала за орудками. Говорила з огидою про «барынь з татарами» 2, але найкращими її спогадами були «цыгане, ресторан Яр,

1 Взвизгиванье — вигукування.

2 Татари-провідники в Ялті відомі як люди дуже легких звичаїв, і дами, що їздять з ними сам на сам в гори, мають не найліпшу славу.

6 Леся Українка{ т. 7

161

Стрельна» *, яких вона, здається, добре знала. Професії у неї не було. «Зимой я выезжаю, а летом уезжаю»,— казала вона. «У нас в Москве»,— так починалась кожда її розмова, а кінчалась: «Ах, ваша противная Ялта!»



— Ну, що ви тут робите? що ви тут можете робить в сій нудній ямі? — питала вона мене і, не ждучи відповіді, провадила: — По-моєму, один рятунок — закохатись! Але в кого?.. Я тут знаю одного... ах, і ви, напевне, його знаєте, се ж звісний серцеїд, Анатоль Б.! Не знаєте? Боже! Де ви живете? — на землі чи на небі?.. Але він годиться тільки для флірту... «Я гуляю, слез не знаю, распеваю... ух!» — перебила вона себе сама «цыганским взвизгиваньем».— Сей Анатоль, такий «нахал» 45: здумайте собі, він мені просто в очі каже, що з мене вийшла б чудова каскадна зірка, що в мене голосу ніякого, mais que j’ai du diable!46 Він собі занадто багато дозволяє; я йому вчора сказала, щоб він не смів більше до мене з’являтись... Настасія Іллінічна! Настасія Іллінічна! — гукнула вона раптом.

Бабуся в білому очіпочку, з поважним і дуже гарним старечим обличчям виглянула з вікна на веранду, де ми сиділи.

— Чого вам? — спитала вона сумним голосом, немов не сподіваючись нічого доброго.

— Чорт мене побери! — гукнула панночка і покотилась від сміху.

Голова бабусина зараз же зникла, і вікно раптово з гуком зачинилось.

— Ха-ха-ха! Як мої чорти її скандалізують! — залягалась панночка.

— Нащо ж ви їй робите сю прикрість? — запитала я.

— Ах, боже мій! Тут з нудоти чого не зробиш? — відповіла вона, все ще сміючись, потім споважніла.— А може, се й справді погано? Мені вже всі кажуть, що я занадто часто чортів споминаю. А ви релігіозні?

Я глянула на неї і якось не втрималась, щоб не здвигнути плечима.

— Що ж ви нічого не кажете? Невже се недоречне питання? Я вже бачу, що ви нерелігіозні, се погано, ви себе позбавляєте великої потіхи, я б так не могла. А я дуже релігіозна, вся наша родина така, ми — москвичі, ми щороку «Иверскую подымаем»...47 Ви були в Москві? Ні? Багато втратили!.. Отже, ви й циган не чули? А я чула, справжніх! Мама моя сього не знає, о, боже борони! А я, було, вимкнувся з братом і з його товаришами нібито в театр, а самі замість того на тройках у Стрельну — весело так!.. Вам от циганські романси не до сподоби, а коли б ви почули, як їх сами цигани співають:

Мы в тишине,

Наедине...

її гарне, з тонкими рисами лице прийняло такий «цы-ганский» вираз, що мені стало невимовно шкода її, так як бувало шкода малих дітей в цирку, коли вони показують чужим людям свої тоненькі виламані тільця.

У панночки були чудові чорні очі, немов оксамитні, їх погляд міг би бути глибокий, тихий; постать її була гнучка, лице бліде, з легкою краскою; вона була така молода і вже хвора...

— Скажіть, а се ж таки правда, que j’ai du diable? У мене зовсім циганський тип. Ходім, я покажу вам свій портрет,— усі кажуть, що він дуже прикрашений, а я думаю — ні. Ходім, там у мене ви свою блузку при-мірите, а я теж переодягнусь,— обридло вже в сьому шматті сидіти,— вона показала на своє батистове матроське вбрання.

Ми пішли в її хату,— властиве, панночка займала три хати: в першій хаті на столику, на видному місці, стояв той портрет, що вона хотіла показати мені. Він стояв межи двома пишними портретами: старого військового в рясних еполетах і немолодої пані в чорній візи-товій сукні, випростаної і гордої.

— Мої папа і мама,— рекомендувала мені ті портрети господиня.

її власний портрет був великий, більш ніж кабінетного формату. її фігура була там знята по пояс. Вона була в білій вигарсованій бальовій сукні, тоненькі руче-ията і гнучка дитяча шийка вирізнялись, мов алебастрові, на темному полі фотографії, вузькі груди прикриті були рясними і пишними шлярками, голова підведена різким рухом вгору; на обличчі перш усього кидались в очі білі, рівні зуби і штучна усмішка; від такої пози підборіддя вийшло широким, грубим і риси лиця всі покоротшали, скругліли. Очі були підведені, збільшені, брови різко чорніли, волосся цілою хмарою стояло над низьким лобом. Я сказала, що портрет зовсім не прикрашений, і панночка була тим дуже втішена.

— Правда, се добре — здійматись в білому? — почала вона знов своє щебетання.— Я завжди буваю на балі в білому, rien que du blanc! 48 Мої товаришки сердяться, що матері їх так убирають, а я люблю. Я тоді така біла, томна. Скажіть, правда ж, я гарна? Моя сестра каже, що се дурне питання,— вона у нас prude 49, а я нічого такого не бачу. Можу ж я спитати, чи до лиця мені сукня? Чом же не спитати, чи до лиця мені лице? — Вона засміялась, втішена своїм дотепом.

Мені почало здаватись, що мене оплутала якась тонка павутина і починає застилати очі і заважати дихати. В голові мені туманіло. Щоб не підтримувати розмови, я почала приміряти свою недошиту блузку. Моя бесідниця тим часом набрала повен рот шпильок і налагодилась помагати мені в примірці, а разом з тим все говорила мені компліменти крізь шпильки, зовсім по-дитячому, не тямлячись від фасону і матерії.

— Мені б якраз бути модисткою, ремісницею,— заговорила вона, зашпилюючи мені блузу на плечах,— ось дивіться, як я вам до ладу поправила. Воно б, може, й добре було...

Вона говорила се, усміхаючись, але очі її були прп тому вже не циганські, а тихі й глибокі.

— Що добре? — спитала я.— Так, як ви поправили?

— Ні, я не про те, а от — ремісницею бути, бо що тепер з мене? «Как с козла — ни шерсти, ни молока». Чому ж ви не морщитесь? Адже тривіальна приказка — правда? «Эх-ма! поди прочь!» — вигукнула вона знов, і тихий вираз пропав з її очей.— Настасія Іллінічна! Настасія Іллінічна!

Бабуся з’явилась па дверях, але вже не питала словами, тільки поглядом: «Ну, що там знову?»

— Де моя сіра шовкова спідниця? Де вона в чорта запропастилась? — звернулась панна до старої.

— І нащо ви, панночко, все оте чорне ймення споминаєте? — спитала бабуся тихим докірливим голосом.

— Де моя сіра спідниця?! — повторила панна, не звертаючи уваги на докір старої.

— Та в гардеробі, де ж їй бути? Я ж ото вчора, як ви прийшли, ще вночі її витріпала, а сьогодні раненько попідшивала та й повісила; вже ж у мене все в порядку буде.

— Топкий натяк,— шепнула мені панночка.

Бабуся тим часом дістала з шафи сіру шовкову спідницю, обережно поклала її на стілець, оглянувши поділ ще раз.

— А яку блузку надінете? — спитала у панночки.

Панночка на хвилину замислилась, поклавши палець на уста.

— Ще не знаю, сама виберу,— зважила врешті.

— Так що ж, хіба всі виймати?

— Усі. Чого ж ви дивуєтесь? На якого біса їх шити, коли не носити?

Бабуся з видом мучениці почала здіймати з шафи блузки.

— Ось подивіться! — гукнула панночка до мене.— Ви вже там скінчили? Ну, то йдіть сюди на пораду. От оця біленька: матерія гарна, а пошита — мішок мішком. Проклята швачка, щоб їй пусто! Ось, погляньте, я надіну. Правда ж, мішок?

Я сказала, що справді трохи незграбно пошито.

— Ну, і к дияволу її, коли так! — рішила панночка, зірвавши з себе і кинувши додолу блузку. Бабуся зараз же здійняла її, струснула і повісила в шафу. Панночка почала приміряти і показувати мені одно убрання за другим, гостро критикуючи їх та вкупі з тим пильно придивляючись, яке враження робить на мене її великий гардероб. Приміряючи, вона, запевне, не мовчала.

— Оця, червона, нічого собі, але не для дня,— для вечора. Оця, блакитна, мені часом до лиця, але не сьогодні. Ви, певне, думаєте, що мені блакитне ніколи не до лиця? Помиляєтесь: я з тих чорнявих, що мають право і на блакитне... Ну, скажіть же, що мені надіти?

Може, оцю, шотландську? Вам мусить подобатись: просто і строго.

— Ну, не дуже-то строго,— усміхнулась я, глянувши на шовкову блузку з шотландської картатої, синє з червоним, матерії, з дорогими прошвами і стрічками.

— Вам ще й се не строго? — здивувалась панночка.— Ну, то ви квакерша, коли так. А я все-таки се надіну, се буде simple et distingue50. А щоб вам догодити, надіну не сіру шовкову спідницю, а чорну вовняну. Няня, давайте чорну спідницю!

— Тепер уже чорну? вона ж не вичищена, ви ж сього ранку її так вдостоїли...

— То чистіть зараз, та скоріш! Стійте, стійте, дайте перше спідню червону шовкову спідницю, бо я не знайду, тут сам чорт ногу зломить, шукаючи...

Бабуся хутенько знайшла потрібне убрання і вийшла в садок чистити чорну спідницю. Панночка, одягаючись, так зашелестіла і зарипіла шовками, що нерви мої не витримали сього прикрого для мене шелесту, і я вийшла й собі слідом за бабусею.

В садку, на садовій канапці вже була розіп’ята чорна спідниця, і бабуся то била по ній прутом, то чистила щіткою, все щось мимрячи сама до себе. Побачивши мене, вона зараз вдалася до мене з фамільярністю, властивою старим слугам, надто московським:

— Чисте горе мені з баришнею51, з Аллою Михайлівною, значить. Отак, як бачите, день у день, одно чисть, одно витріпуй, та ще й так: робиш, стараєшся, от, думаєш, догоджу! а воно, дивись, уже й непотрібне, подавай інше. Се ще б і нічого,— дело господское 52 та тільки ж у них усе так, прости господи, без толку. І в кого вона така вдалась? Здається ж, родителі — хорошие господа 53; папаша — генерал, мамаша — професорська дочка, сестриці старші в інституті вчились, за хороших людей заміж повиходили. Охо-хо, все то балощі! Найменша, мизиночка, та ще от господь послав іспитаніє — на здоров’я занепала. Хоч би помогла цариця небесна тут поправитись. Уже що тим дохторам плачено, уже що тих грошей по всіх усюдах розсіяно — і-і-і, не злічити!

З одчиненого вікна чутно було голос Алли Михайлівни, що виводив з притиском на ферматах:

До самой зари, до рассвета Оп жарко меня целовал..,

Панночка сиділа коло вікна за столиком перед дзеркалом, на столику горіла спиртова лампочка і грілися щипці для завивання волосся. Від часу до часу панночка відділяла пасмо свого чудового чорного волосся, навивала його на щипці і тоді воно тріщало.

Няня понесла в хату вичищену спідницю, і за якийсь — досить довгий — час Алла Михайлівна вийшла з хати убрана, в червоному капелюшику і з червоною парасолькою в руках.

— Ходімо трохи пройдемось,-— сказала вона мені, беручи мене за руку.

— Гаразд,— відповіла я,— до речі, мені вже й додому пора, як бачите, я вже й забарилась.

— Ну, додому ще поспіете! Ми от підемо через сад отеля «Россия», а потім зайдемо в міський сад на музику — вже хутко шоста година,— тут вона глянула на маленький годинник, пришпилений брошкою-кокардою до станика,— еге ж, послухаємо музику, подивимось на людей, там, певне, зустрінемо Анатоля, я вам його представлю.

— Ні, вже пощадіть мене від такої знайомості, принаймні хоч сьогодні,— сказала я, сміючись.

— Ага, просите пощади, боїтесь за свій спокій! — дражнила мене Алла Михайлівна.

— Справді, боюсь,— відповіла я.— Сьогодні море, он дивіться, яке гарне, отож я боюсь, коли б пан Анатоль не зіпсував мені враження своєю особою і розмовою.

— Чого ви так гостро до нього відноситесь, хіба ви його знаєте?

— Його не знаю, але таких, як він, бачила доволі, «серцеїд» — се далеко не новий і не оригінальний тип.

Розмовляючи так, ми йшли кипарисовою стежкою вниз до вулиці, тією самою стежкою, що, здавалось, кінчалася морем, але в дійсності вона кінчалася сходами, доволі крутими, і замикалася зеленою хвірткою; та зелена хвіртка була немов границею зеленої країни, з якої ми, власне, виходили. На вулиці було страшенно гаряче; тонкий, пухкий, білий порох вставав над дорогою, мов Дим, навіть від найменшого доторкання, а тут ще над вулицею будувались дві великі кам’яниці і раз у раз проїздили з навісним брязкотом вози, навантажені будівничим матеріалом, через те цілі стовпища куряви застилали світ і сивим шаром укривали придорожні кипариси, туї та інші дерева, що оточували, немов високим муром, панські вілли, яких було багато на сій вулиці, далекій від центру і базарів.

Алла Михайлівна на вулиці прискорила ходу і старалася якмога закритись від куряви парасолькою; з одного боку вона досить високо підняла чорну спідницю, так що спідня, червона, миготіла як жар; з другого боку сукня черкала по землі і вже була сива од куряви, але панночка того не завважала.

— Фу! — промовила вона, скопиливши носика.— Як бридко стало на сій вулиці, відколи сі доми стали будуватись. І що за дурна фантазія — розвозитись будувати, коли починається сезон,— будували б собі зимою, коли нікого нема.

— Як то, нікого нема? — сказала я.— В Ялті цілий рік живуть люди.

— Ах, я про тих не думаю! Але ж зимою тут нема нікого de la societe 1. Подумайте, в якому виді я прийду на музику!

— Справді, шкода вашого убрання,— завважила я, думаючи про Настасію Іллінічну, що так старанно чистила ту спідницю.

— Убрання то не шкода, я тут у сій противній Ялті одягаюсь, мов куховарка,— нізащо не пішла б так по Москві! Але мене шкода: при таких злиденних костюмах треба, щоб хоч натуральна врода виручала!

Мені здавалось, що вона напрошується на компліменти, але топ у неї був щирий.

— Справді, тут неможливо гарпо убратись. Ну, от, наприклад, мій капелюшик: вчора я збігала всю Ялту і знайшла оце дрантя за десять рублів. А швачки тут, а магазини? — і дорого, і бридко!.. Страх, як тут усе дорого!

Мене здивував сей незвичайний у неї приступ економності.

— Мені здавалось,— промовила я,— що вас не дуже лякає дорожнеча.

— Так-то так, а все-таки... Мені татко дав тисячу рублів на сезон, я доїхала, прожила два з половиною тижні і, знаєте, скільки маю тепер? Двісті рублів! Ха-ха-ха! — вона весело і дзвінко засміялась.

В сю хвилину назустріч нам ішов молодий робітник

з відром зеленої фарби в одній руці і з великим квачем у другій; з квача капотіла фарба і лишала на білому закуреному тротуарі зелену доріжку, неначе висипану дрібним листям. Робітник був ще дуже молодий, утлий хлопець; відро було для нього тяжке, піт котився рясними краплями з-під низенької смушевої татарської шапчини на темне, мов бронзове, чоло; хлопець якраз утирався замазаним рукавом, порівнявшись з нами, і через те його квач прийшовся якраз врівні з червоним капелюшиком Алли Михайлівни, так що мало не лишив на ньому зеленого листочка. Алла Михайлівна відхилилась так раптово, що мало не штовхнула мене з тротуару, і скрикнула хлопцеві:

— Посторонись, любезный, посторонись! От муж-лан! — додала трохи тихше.

Хлопець трохи збочив і руку з квачем заложив за спину, щоб не зачепити панну, але при тому кинув такий погляд у наш бік, що мені стало ніяково. Не знаю, чи завважила той погляд Алла Михайлівна і чи вміла вона прочитати в ньому і зрозуміти той страшний, фатальний антагонізм,— темніший, ніж чорні очі молодого робітника. Не знаю, чи й хлопець побачив той погляд, що панна кинула йому вкупі з презирливими словами. Але я бачила обидва погляди, і мені стало страшно — в них була ціла історія.

Хлопець давно вже поминув нас, а я все думала про його темний погляд, і, може, через те пусті речі, безжурне щебетання моєї бесідниці робили на мене якесь тяжке, сливе тригічне враження... Бідна «червона шапочка», бігає собі по густому лісі, ганяючись за барвистими метеликами, не думаючи, що буде, коли сонце зайде і кривава заграва розіллється по лісі, пташки замовкнуть, метелики поховаються під листочки, а серед темних кущів засвітяться диким вогнем вовчі очі.

— Mon petit Chaperon Rouge, ne va pas dans la foret! 1 — я незчулась, як промовила се вголос.

— II у а 1ѳ loup qui va te manger докінчила панночка і засміялась.— О, не бійтесь, я того вовка не боюсь, у мене єсть на нього свої заміри.

Я глянула на неї здивовано: «Які заміри? Які можуть бути у неї заміри?»

Вона все весело усміхалась.

— Я знаю, ви натякаєте на Анатоля...

Ах, от що!.. Прийшлось мовчки прийняти такий зворот розмови.

— Ви, може, думаєте, що я вже «страждаю»? О ні! Тільки він мене інтригує, се правда. Знаєте, яка думка займає мене? Взяти б і закрутити голову сьому серцеїду, та так закрутити, щоб він просто збожеволів, а тоді сказатп: «Adieu!» —і поїхати собі в Москву, а він тут нехай «страждає». От була б штука! Чорт меня побери! — вона тільки що налагодилась по-циганськи «взвизгнуть», але завчасу втрималась і затулила рота рукою.— Що се я, божевільна? адже ж ми на вулиці!

Ми, власне, стояли вже перед входом в сад отеля «Россия». Алла Михайлівна спинилась, згорнула парасольку, вибила нею порох на своїй сукні, потім хусточкою обтріпала парасольку і блузку, попросила мене подивитись, чи в порядку її волосся і капелюшик, сховала хусточку, знов розкрила парасольку і підібрала сукню, на сей раз краще уважаючи на симетрію. Властиве, тепер не було великої потреби підіймати сукню, бо в саду стежки були висипані морським грубим піском, а вулиця з курявою знов зосталась за хвірткою.

Ми йшли стежкою через сад, раз по раз стріваючи наряджених дам з гордими мінами і паничів, що йшли модною походкою, ступаючи на п’яти, розхитуючись і здійнявши плечі вгору.

— Алло Михайлівно,— заговорила я,— пащо вам здався той Анатоль? Залишили б ви краще сю «штуку», як ви се звете.

— Нащо він мені здався? Кажу ж вам, се мене інтригує. І знаєте, що я вам скажу? Вам се повинно подобатись,— я се роблю почасти для ідеї.

Я тільки глянула на неї широким поглядом.

— А так, для ідеї — реваншу! Він, певне, вже немало жінок заставив страждать, так от же нехай тепер спокутує.

— Ні, Алло Михайлівно, мене ваша «ідея» не чарує.

— Чом?

— Бо сей ваш «реванш»... як би вам сказати?., от, як у вас у Московщині кажуть: «Овчинка выделки не стоит» 54.



Алла Михайлівна раптом почервоніла.

— Що ж робити! я до інших ідей не здатна, се не моя спеціальність — ідеї... А звідки ви знаєте, що не стоїть «выделки»? Все ж таки ви не знаєте Анатоля.

Мені здалось, що її трохи образив мій тон, і я постаралась змінити розмову. Взагалі розмова з Аллою Михайлівною почала втомляти мене, теми у нас мінялись часто, швидко й без мети, як барвисті шкельця в калейдоскопі. Я була рада, коли ми спинились перед брамою міського саду, де снувалась публіка, входячи і виходячи.

Я подала руку Аллі Михайлівні.

— Бувайте здорові, тут ми розійдемось: я піду додому.

— Як же се? — запротестувала вона, затримуючи мою руку.— А я думала, що ви підтримаєте мені компанію в саду! Якось навіть непризвоїто самій проходжуватись.

— Ну, нічого, у вас багато знайомих, кого-небудь знайдете,— почала я вмовляти її, коли завважила, що вона мене не слухає, а дивиться кудись у глибину вхідної алеї розпаленим поглядом.

— Анатоль іде! — шепнула вона мені, стрепенувши

мою руку. '

Оддалік показався панич у ясному англійському костюмі, в жокейській шапочці і з хлистом у руці. Він ішов тією самою модною походою, що паничі в отелі «Россия». Обличчя його я не могла роздивитись, бо він був ще досить далеко.

— Ну, то тим більше, до побачення! — сказала я і визволила свою руку.

Алла Михайлівна вже не втримувала мене, навіть не глянула на мене, прощаючись. Вона стояла в гордій позі, голова була підведена тим самим рухом, що на портреті, який я у неї бачила, і вираз лиця був той самий, тільки на яро-червоному тлі парасольки і капелюшика се виходило ще більш «по-циганськи».

Панич наближався до брами, недбало помахуючи хлистиком. Я пішла собі геть від брами, але не додому, як сказала Аллі Михайлівні і як справді було замірялась. Море привабило мене. Воно розстилалось ген-ген, широке, спокійне і ніжпо-рожеве. Я запрагнула того рожевого спокою, він мені був конечне потрібний після втоми сього дня. Я спустилась до самого моря сходами, що ведуть з набережної до маленької простороні між так званим «сквером» і міською купальнею. Се єдине місце в Ялті, де можна сидіти просто на піску, а не на лавці, і бачити, як хвиля вільно розточується по березі, не розбиваючись об підмурівок набережної чи об величезне каміння, навмисне накидане вздовж підмурівку, щоб захистити його від нападу моря. Се єдине місце, де навіть в «сезон» можна побути хоч п’ять хвилин в самотині.

Сонце вже ховалось за гори, хоч було ще не пізно. Місто вже було покрите довгою тінню гір, тільки вузенький краєчок берега передо мною ще блищав від останнього проміння. Узгір’я геть далеко за молом 55 темно-синьою хмарою спускалося в море і все темніло, темніло... По рожевій площині моря пробігали то золоті, то блакитні іскри, мінялись, блідли, а вкупі з ними блідла і рожева барва. Аж ось рожева барва зникла, повіяв раптовий вітер, хвиля сплеснула голосніше, освітлений краєчок берега почорнів, тінь швидко побігла геть аж на середину моря, що вкрилось дрібненькими білими гребінцями. Потім так же раптом зникли гребінці і вітер, а море знов стало спокійне, гладеньке, тільки сизе, як голубині крила. Се впало зненацька літнє смеркання, впало, затремтіло і знов заспокоїлось. Далеко-далеко, на самім горизонті леліло опалове світло — відблиск сонця; для Ялти сонце вже зайшло, але для степу за Яйлою56 ще світило. От ще хвилина, і горизонт стане фіалковим, ще хвилина, і місяць урочисто випливе з моря і простеле до самого берега широку, золоту, прозору путь, устануть зорі над горами і ясною громадою ітимуть за місяцем, віддалік, немов шануючи його чарівну владу. Я ждала тії хвилини, того тихого, величного тріумфального ходу сізітачів небесних...

«Та-ра-ра-бум-бі-я!» — гримнув раптом мідяний оркестр з міського саду, пробиваючись крізь гомін людських кроків і голосів. Я стрепенулась, мов збуджена зо сну. Тут же, коло мене так близько, понад камінним бар’єром скверу снувалася рухома юрба люду, жадібна втіхи, гомону, чаду,— а я ще марила про спокійні, стихійні радощі! Марна мрія!

Я встала і хотіла йти додому, коли се вгорі над сходами почувся голос Алли Михайлівни. Я стала в затінку під купальнею, мені не хотілось тепер стрітися з нею. Мені добре видно було її постать у прозорій сутіні літнього вечора. Вона стояла, взявшись під руку з Анатолем, і стукала парасолькою по камінному бар’єру. Мені видно було тепер зовсім виразно лице Анатоля. Чогось я зложила собі про нього думку, що він мусив бути кращим, ніж як я бачила його тепер. Звичайне прилизане обличчя... Коли ми бачимо на картинах такі обличчя, то кажемо, що вони намальовані погано, по-ремісницькому, немов з картону вирізані і лаком наведені. А проте такі обличчя в натурі бувають дуже часто. Вони обоє, Ана-толь і Алла Михайлівна, тримались дуже близько один до одного, він притискав до себе ліктем її руку, а вона черкалась капелюшиком об його жокейську шапку.

— Так що ви говорили про мене з Трапінським? кажіть зараз! — допитувалась вона в Анатоля.— Кажіть, а то я вам шапку в море закину! — вона замірилась зірвати з нього шапку, але він перейняв її руку.

— Ага, от ви і в полоні! але перемога робить мене добрим: я міг би не сказати, та вже скажу. Ми з Трапінським ішли в заклад, що ви не відважитесь проспівати на самоті зо мною: «Мы в тишине, наедине...»

— Ого! я не одважусь? Я б зараз заспівала, якби не на вулиці.

— Ловлю вас на слові, ходім в сад, в бічну алею!

— Що ж, і ходім!

Пара подалась прудкою ходою через вулицю в сад.

Днів через два після того вечора я сиділа собі на балконі, в міському саду, в курзалі, і читала. Коли се хтось кликнув мене на ймення. Я глянула вниз. Алла Михайлівна кивала мені рукою.

— Ідіть лиш до мене І киньте к бісу ті журнали, рятуйте живу людину!

— Кого рятувати? хто гине? — спитала я.

— Мене рятувати! я гину від нудоти! — в голосі панночки бриніла нервова нотка.

Я зійшла до неї вниз. Зблизька я відразу завважила, що вона якась роздражнена, в очах неспокій. Вона держала в руках великий товстий листок магнолії і ламала його на дрібні шматочки; розкрита парасолька валялась тут же на землі.

— Чого ж се ви так нудитесь? — питала я її, привітавшись.

— А що ж маю робить? Які ж тут забави у сій пекельній ямі, де собаки казяться від спеки, а люди від нудоти?

— Ви, здається, знайшли були собі розвагу?..

— Се ви про Анатоля? Ану його к чорту! Я зірву з ним знайомість.

— Давно б так! — завважила я, але панночка, не слухаючи, провадила:

— Що він собі думає? Ви знаєте, що він мені випалив учора, коли я не схотіла їхати з ним удвох на Учан-Су?..57 Самі зважте, чи можна ж порядній дівчині їхати з ним удвох аж у гори?

— Коли ви питаєте моєї думки...— почала я, але панночка знов перебила:

— Звичайно, я не схотіла і не поїхала; тоді він розізлився і ляпнув: «З вами, «светскими барышнями», чиста нудота — воловодіння безконечне І Не вмієте ви бути ні до кінця цнотливими, ні до кінця розпусними, але все наполовину». Так і сказав: «розпусними»! НахалІ за кого він мене має?

— Слухайте, Алло Михайлівно, я не буду читати вам мораль, бо все одно ви її слухать не будете, а тільки скажу, що краще залишити француженкам тії реванші,— нам, слов’янкам, вони не по темпераменту.

Алла Михайлівна стрепенулась.

— Француженкам? хіба ви що знаєте? чули про неї?

— Про кого? — здивувалась я.

— Про mademoiselle Girod, ту руду француженку! Вона руда, як вогонь, і вбирається звичайно в зелене.

— Бачила якусь подібну, але що нам до неї?

— Вчора Анатоль сказав: «От mademoiselle Girod, напевне, була б одважніша вас, il n’y a que les frangai-ses pour ces escapades la!» 1 Ви так мовби чули се. Скажіть, як вам здається тая Girod? правда ж, вона погана, як смертний гріх?

— Не знаю, справді, я не придивилась. Однак, Алло Михайлівно, тут гаряче стояти. Може, ходім в читальню?

— Ах, що ми там не бачили? Там ще гірше, бо Душно.

— Ну, то ходім погуляємо в парк, чи що.

— Бійтеся бога! така спека! я тільки що з гори, та й знов на гору?..

— Ну, не хочете ходити,— поїдьмо човном, сьогодні вітрець, під вітрилами було б чудово!

— Щоб я поїхала на човні, та ще під вітрилами? — Алла Михайлівна замахала руками.— Нізащо в світі! Мене захитає зараз. Та я й взагалі не люблю вашого «прекрасного» моря; як дивлюсь на те коливання, то якось тошно робиться. Мені здається, що то більше так, для годиться розпадаються: ах, море! ах, море! А як сказати по щирості,— вода, та й годі. Ми не земноводні...

Мене починала дражнити і ся розмова, і спека, і я вже думала, як би мені втекти від Алли Михайлівни. Коли се вона разом змінила тон.

— Милая, голубочко, ходім їсти морожене!

Вона сказала се так якось по-дитячому, щиро, що моя досада на неї минула.

— Ну, гаразд,— згодилась я, усміхнувшись,— тільки я не хочу тут в саду, якось противно серед дороги.

— Ні, ні, ми підем у павільйон, се ж на морі, вам повинно подобатись. Ви будете собі на своє прекрасне море дивитись, а я на людей.

— Хто більше побачить!..

Ми пішли їсти морожене в приморський павільйон. Алла Михайлівна зайняла місце за крайнім столиком, найближчим до вулиці, я сіла за тим же столиком напроти. Море тут же коло нас билося об стовпи. Я поглянула вниз на нього, і мені стало жаль «свого прекрасного моря»,— його темно-зелена оксамитна хвиля ледве просвічувала з-під сміття: шкурки з кавунів, насіння, жовті смуги і якісь червонясті завої напливали від байдаків і парохода з нафтою, що, власне, вигружався в пристані. Там же стояв, розводячи пари, другий пароход, з вуглем, чорний, плесковатий, мов черепаха,— він кидав короткими вибухами дим з труби і розпускав сажу по всій пристані. Маленький катер 58 з дрібним і проникливим ляскотом виїздив за мол, човники на веслах і на парусах снувались по затоці. Перед купальнями виринало безліч людських голів. Гомін, свистки, гукання, дзвінки... І все-таки увесь той гамір не міг покрити гомону переможного моря; увесь той бруд покривав тільки прибережні хвилі, а там, за пристанню, розстилався чистий, синій простір, і не було на ньому плям, тільки одблиски хмар золотистих по ньому гуляли, а далекі човни з вітрилами здавались великими білими метеликами. Горизонт починав мене вабити непереможно...

Коли се Алла Михайлівна торкнула мене і скрикну-ка. Я обернулась.

— Дивіться, вони! — Алла Михайлівна показувала мені поглядом на набережну.

Посеред вулиці їхала пара верхівців — пан і пані, їхали швидко, вчвал, вимахуючи нагайками, тільки порівнявшися з павільйоном, трохи затримали біг свій. Я пізнала в панові Анатоля. Пані я не знала. Вона була огрядна; на рудому, червонястому волоссі стриміла зелена жокейська шапочка, такої форми, як і в Анатоля. Анатоль, видно, побачив Аллу Михайлівну, зняв шапочку і широко махнув нею в повітрі, потім спустив низько, мало не до стремена. Руда пані повернула голову в наш бік, засміялась і схилилась до Анатоля, щось, певне, говорячи. Далі вони знов вимахнули нагайками і помчали геть.

Алла Михайлівна сиділа почервоніла, скляна ложечка в її руці дрібно цокотіла об мисочку з мороженим. Мовчки достала вона гроші, розплатилася з кельнером, так же мовчки подалась геть з павільйону. Я спинила її, щоб попрощатись, вона подала мені руку, все мовчки, не підводячи очей, і пішла. Я дивилась на неї з павільйону, як вона йшла вулицею, опустивши голову, забувши розкрити парасольку, що тримала в правій руці, друга вільна рука спускалась безвладно, ясна сукня волоклась по землі. Алла Михайлівна йшла нерівно, то швидко, то зовсім спинялась, потім круто повернула з набережної і швидко пішла малою вулицею вгору, шпарко, немов утікаючи...

Скілька днів минуло так, що ми не бачилися з Аллою Михайлівною. Тільки одного полудня, йдучи сквером, я побачила її, як вона сиділа на сходах, що провадили до малого причалу, де прив’язувались човни. Вона сиділа, сперши голову на руку, і, здавалось, дивилась на море, що було неспокійне того дня, переливалось то темною крицею, то ярим смарагдом, гороїжилось грізними бурунами і все частіше доплескувало до підмурівку сквера.

Алла Михайлівна була вбрана в чорній амазонці, на голові був маленький циліндр, а в руці хлист. Вона сиділа на найвищому щаблі сходів, але трен амазонки спускався далеко нижче, хвиля часто обсипала його краплями, тільки Алла Михайлівна, здавалось, того не завважа-ла. Збоку дивлячись, можна було подумати, що вона поринула у спогляданні моря,— се було для мене досить надзвичайно, бо вона не раз казала, що не любить «розводити сантиментів з природою».

Я підійшла до неї.

— А що, Алло Михайлівно, і вас покорило «прекрасне море»?

Вона обернулась і глянула на мене затуманеним поглядом. Я завважила, що очі її були чи втомлені, чи заплакані, невеликі цяти рум’янців виразно червоніли на білому змарнілому обличчі.

— Море? — сказала вона повагом.— Ні, се мене Лі-зочка затягла сюди.

Тут я звернула увагу на тоненьку біляву дівчинку-семилітку, дочку сусідки Алли Михайлівни. Я знала сю дівчинку. Мати її була учителькою і сливе по цілих днях ходила по своїх лекціях, а дівча, знудившись дома само, прибігало раз у раз до «тьоті Алли», що балувала його, цукерками годувала і часто брала з собою на музику. Обидві дівчини, мала і велика, були між собою у щирій приязні, я часто заставала їх за розмовою або якою дитячою грою; в такі хвилини Алла Михайлівна забувала свою «циганщину» і здавалася старшою подругою семилітки Лізочки, старшою хіба на два-три роки. Дівча почувало себе зовсім вільно в товаристві «тьоті Алли». От і тепер воно весело стрибало зо сходів на каміння, стараючись перескочити як можна більше каменів і вернутись на сходи, поки хвиля докотиться до берега. Жовті черевички і подол синього матроського убрання були вже зовсім забризкані водою; я звернула на се увагу Алли Михайлівни.

— А справді, Лізочко, годі вже тобі стрибати, та й взагалі тут вогко, ходім,-— Алла Михайлівна встала,— се добре, що ви прийшли сюди, може, я забарюся на місті, то попрошу вас одвести Лізочку додому, а тепер ходім в сад, противно тут,— мокро і гомін сей„.

Ми перейшли через вулицю в сад. Там у той час було мало публіки, більше няньки з дітьми, найбільше їх було коло гімнастики та гойдалки; туди ж побігла і Лізочка.

— Ви, Алло Михайлівно, збираєтесь верхи їхати? — сказала я.

— Ні.


— А чого ж ви в амазонці?

— Так, тепер мода гулять в амазонках.

Ми йшли з нею на головну стежку і вже проминули будку з музикантами, як вона раптом повернула назад до гімнастики.

— Лізочко! — гукнула вона.

Дівча підбігло до неї.

— Слухай, Лізочко, іди,— Алла Михайлівна говорила уривчасто, несміло,— іди на велику стежку, там... на довгій лавці... пан, читає газету... пан, ти знаєш... скажи йому, що ти... що ти тільки що була на гімнастиці і що... тьотя Алла з тобою... іди!

— Алло Михайлівно! — скрикнула я.— Лізочко, не йди! — Але дівча вже бігло швидко поміж лавками на головну алею і не чуло мого поклику.

— Алло Михайлівно! — повторила я мимоволі з докором.

Панночка тим часом сіла на найближчу лавку і швидко-швидко збивала з-під ніг камінці хлистом. Вона густо почервоніла, але виправдовувалась:

— Що ж я сказала? Я нічого не сказала... Лізочка його знає і сама підійшла б до нього...

Я вже мовчала і старалась не дивитись на її обличчя.

За хвилину дівчинка вже бігла до нас.

— Ну, що? — питала її Алла Михайлівна, забувши про своє збентеження.

— Нічого,— відповіла мала.

— Як нічого? ти ж бачила пана? що ти сказала йому?

— Я сказала, що я прийшла на гойдалку, і ви прийшли зо мною, що ви тут сидите.

— Ну, а він що?

— А він каже: «А, сидить? ну, добре, нехай сидить...» Потів взяв і пішов.

— Куди пішов?

— В курзал.

Алла Михайлівна поблідла і глянула наперед себе широко розкритими очима; гнів і розпач одбивався в них.

Я послала Лізочку на гойдалку і почала вмовляти Аллу Михайлівну йти додому, але вона не хотіла.

Згодом ми почули чиїсь кроки на стежці, закритій від нас кущами, і голос, що мугикав шансонетку:

C’est pas de la soupe ca,

C’est pas de la soupe ga.

— Іде...— шепнула панночка і раптом випросталась гордо.

Справді, з-за кущів вийшов Анатоль і наближався до нас своєю недбалою ходою; порівнявшися з нами, він торкнув рукою свою шапочку, кинув крізь pince-nez невиразний погляд на Аллу Михайлівну і подався далі до брами. Через скілька кроків він знов завів:

C’est pas de la soupe ga,

C’est — du — chocolat!.1

вийшов з брами на вулицю і зник у юрбі.

Алла Михайлівна схопила мене за руку і здавила так, що я мало не скрикнула. Я глянула на неї: обличчя у неї було таке, що вона от-от мала заридати.

— Алло Михайлівно! схаменіться! ходім звідси, ходім! — і я повела її в курзал, в уборну.

Там вона впала на канапу і смазматично заридала. Потім зірвалась, ухопила мене за руки і, стискаючи їх та припадаючи до мене, заговорила поміж риданням щось невиразне, як маячіння.

— Так... так і треба... Ненавиджу... його... і себе... ой, болить, болить, тут болить...— і вона схопилась за груди.

Я дала їй води, переждала перший напад, потім порадила їй їхати додому, бо навряд чи могла б вона йти. Вона встала і подалась до дверей, однак спинилась, мов що згадала, підійшла до дзеркала, поправила волосся й циліндра, попросила у мене мій вуаль, зап’ялась ним і тоді вже пішла. Я покликала Лізочку, посадила її у фаетон з Аллою Михайлівною та й сама мусила поспіша-тись додому, бо по набережній свистів вітер і розлютоване море кидало бризки дощем геть аж до магазинів на набережній. Але небо синіло, як і перше, і сонце вигравало гарячим золотом на заломах велетнів хвиль. То була весела літня буря...

Тої ж доби увечері сиділа я собі дома і писала листи. Коли се хтось постукав у двері. Я не сподівалась нікого до себе в гості, думала, що, може, служниця хоче увійти, отже я промовила: «Зайдіть!», не покидаючи писання. Двері рипнули, але ніхто не ввійшов. Я обернулась. Дивлюсь — на порозі стоїть Настасія Іллінічна!

— Настасія Іллінічна! ви? що? Може, з панночкою не гаразд?

— Ох, не гаразд, не гаразд, баришня-голубушка! Я вже й не знаю, що се таке? вчора ще були зовсім здоровенькі, а сьогодні головка ранком заболіла. Я казала: не йдіть, панночко, на музику, вітер, ви нездужаєте. Так де ж тобі — не слухають. А тут ще та Лізка причепилась... От і біда. Ах, «грехи»!..

— Що ж, Алла Михайлівна дуже слаба?

— Лежить; дохтор був, сказав лежатп... А я до вас,— тут стара вклонилась мені,— Алла Михайлівна просять до їх «пожаловать» Сами ж вони тут,— ні поради, ні розваги, що з мене, дурної, за порада? Я і то «голову потеряла».

Бабуся почала втирати очі фартухом.

— Не журіться, може, воно ще й не так погано, як здається,— потішала я стару, збираючись тпм часом йти з нею.

Всю дорогу, поки ми їхали, стара охала та бідкалась. І панночки їй шкода, і страшно, що «папаша п мамаша» скажуть, чом «не досмотрела дитё».

Аллу Михайлівну я застала в ліжку, в тій хаті, де колпсь ми з нею міряли блузки. Тепер мені, прп вході в хату, найперше кинувся в вічі образ, великий, у золотій шаті, і лампада перед ним. Раніш я його там не помічала. Алла Михайлівна лежала розметавшись, чорне волосся густою сіткою вкривало білу подушку, очі горіли, обличчя палало, з одкритих уст виривалось коротке, хрипле, часте дихання.

— Ах, ви прийшли! — привітала вона мене і простяг

ла мені свою гарячу вогку руку.— Скажіть мені, порадьте, що мені робить? Я пошлю мамі телеграму, нехай приїде, а то що ж се таке? я тут сама, я хвора, я, може, умру... м ^

Голос у неї ослаб, став тихий, тоненький, немов дитячий. Видно було, що вона дуже перелякана, але прихід свіжої людини мовби додав їй трохи охвітності.

Я запевнила її, що вона зовсім не має дуже слабого виду, відрадила посилати телеграму; стала розпитуватись, які ліки порадив доктор і що їй звичайно роблять в таких випадках; поклала їй на голову компрес. Вона потроху заспокоїлась, наказала Настасії Іллінічні дати мені чаю, потім взяла мою руку і притулилась до неї гарячим обличчям.

— Знаєте, я не думала, що ви «такая милая», у вас такий часом бував неприступний вид. Не спортесь, я знаю, я вам часто здаюся дурочкою; що ж, се не дивно...

Я просила її залишити такі розмови і не турбуватись.

— Ні, ні, я не турбуюсь,— відмагалась вона,— я хочу вам сказать, що я зовсім почуваюся з вами вільно. Я і в Москві знала таких, як ви...

— Яких же се «таких, як я»?..

— Таких... Інакших, ніж я... Тільки вони всі якісь непривітні, з ними холодно, вони говорять, немов жалуючи своїх слів, так, мовби їм шкода «метать бисер». І все кудись спішаться, все їм ніколи...

Я усміхнулась:

— Ну, то я не така, бо я нікуди не спішусь і часу у мене більше ніж треба.

— Ах, я не об тім...— вона одкинулась на подушку, закрила очі і замовкла, потім через хвилину знов почала: — Знаєте, одна моя кузина ходить на фельдшерські курси...

Мені здалось, що се вона почала впадати в непам’ять, але вона була притомна.

— Ся кузина вмовляла і мене вступити на курси, каже, що се інтересно: наука, товариство, кружки... Папа і мама позволили б, тепер навіть мода, наприклад, колективні курси (фельдшерські, то ні...). Ну, я пробувала, достала програми, але се так нудно, я нічого не розумію, я не звикла учитись. Я ще дурнішою здалась собі, як глянула на ті програми... Ні, з мене нічого не буде... От мені мама каже: «Займись музикою». Ну, що з того? У мене сестра консерваторка, мучилась, мучилась, виламувала пальці і всім життя труїла своїми вправами, а тепер навіть не грає,— вийшла заміж... Чому ви чаю не п’єте? Няня, дайте варення!

Після чаю вона знов вернулась до своєї теми.

— Кажуть, я егоїстка... Правда, я можу робити тільки те, що мені приємно. Тільки я часом не знаю, що власне мені приємно... Я б хтіла знать, чи то всім буває так нудно і противно, як мені?.. Ви, певне, думаєте, що се я химерую через те, що... ви знаєте, про що я натякаю... тільки я і без того часом так думаю... А що до т о-го, то мені тільки досадно на себе: я поводилась, як дурна «девчонка», і він може подумати, ніби я справді за ним гину, а мені «наплевать»!

Се був перший різкий вираз у неї за весь вечір.

— Алло Михайлівно,— перебила я її,— я думаю, що вам шкодить так багато говорити, може б, ми краще почитали що-небудь?

— Ну, добре,— згодилась вона,— он там на столику новий роман Gyp, я недавно купила, ще й не читала.

Я взяла ту книжку: «L’amour moderne» здається. Книжка була маленького формату, видання гарненьке, з тонкими малюнками, на обложці в червоному тоні якісь фігури, ледве прикриті серпанками, у викручених позах, з дикими виразами, так, немов вони кудись женуться несамовито чи корчаться в танці св. Вітта.

Я почала читати книжку вголос. Французькі каламбури, коротенькі розмови, ексцентричні афоризми, описи, повні тонкої розпусти думки і фантазії чіплялись одно до одного, мов кільця на ланцюжку з барвистого паперу. При одній надто «рискованій» сцені я глянула на Аллу Михайлівну,— вона вже не лежала, як перше, з закритими очима, вона спиралась на лікоть, підвівши голову, і дивилась на мене палко, розширеними очима, затримувала дух, ловлячи кожне слово роману з жадібною цікавістю.

— Ну, чого ж ви спинились? — прикро обізвалась вона, коли я зробила паузу.

— Я думаю, на сьогодні годі,— сказала я, закривши книжку.

— Е, ні, читайте, читайте, се так інтересно! як вам не сором — на самому цікавому місці взяли і покинули!

— Мені здається, се вам дражнить нерви, а ви ще слабі. Нема у вас іншої книжки?

— Єсть там, на полиці, тільки то все старі, читані.

Я розглянула книжки, все більше французькі: «Demi

vierges», «Contes jaunes», «Pour lire au bain»...1 Були і російські «Рассказы» Лейкіна *, романи Ясинського *...

— Се у вас із дому сі книжки? — спитала я.

— Ні, се тут, в Ялті...

Я завважила на деяких книжках помітку: Anato-1е В...

— Так не будете далі читати Gyp? — допитувалась Алла Михайлівна.

— Ні, не буду. Може, ви позволите принести вам завтра яку іншу книжку?

— Іншу... яку ж?

— Не знаю ще, яку-небудь спокійнішу.

— Я не люблю «добродетельных» книжок pour les

enfants sages!2 '

— Ми виберем що-небудь без «добродетели и порока».

— Ну да, больничну літературу, для сухотників. Що ж, мені се якраз до речі...

Вона починала капризувати.

— Як хочете! — сказала я.— Будем читати Gyp’a, тільки вже не сьогодні. Вже пізно, вам спати пора, та й мені буде страшно йти додому. Добраніч!

Я одяглась, попрощалась і подалась до дверей. Алла Михайлівна завернула мене:

— Ходіть сюди. Ви сердитесь?

— Запевняю вас, що ні.



1 «Напівдіви», «Небилиці», «Для читання у ванні» (франц.).-

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка