«наукова думка»



Сторінка9/26
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26
Ред.


2 Для розумних дітокі (франц.).— Ред.

— Quelle cachottiere! 59 Ну, добраніч... Принесіть завтра книжку, будем читать,— вона усміхнулась і слабо стиснула мою руку.

Коли я прийшла другого дня, Алла Михайлівна лежала ще, але не в ліжку, а на кушетці, одягнена в довгий сіро-блакитний пеньюар. Обличчя у неї було свіжіше і погляд спокійніший.

— А що, принесли книжку? — зустріла вона мене.

— Принесла.

— Яку?


— Тургенєва.

— А, Тургенєва...— протягла вона апатично.

— Простіть, справді, я повинна була б думати, що, може ж, ви його недавно перечитували.

— Перечитувала? Ні, я його не читала. У нас «класиків» проходили тільки до Пушкіна. Правда, в хрестоматії було там щось, «Бежин луг», здається, і ще не пам’ятаю що... так, дитяче... А се, що ви принесли, інтересне?

— Не знаю, як вам здасться.

— Ну, читайте, побачимо.

Я розгорнула книжку і прочитала епіграф.

Счастливые годы, веселые дни,

Как вешние воды, умчались они...

Алла Михайлівна поправила подушку і лягла вигідніше.

Прочитавши перших дві-три сторінки, я спинилась, щоб одвести голос, і почула голосне мірне дихання Алли Михайлівни,— вона спала, підклавши руку під щоку; з-під подушки виглядала клинчиком червоняста обложна «Amour moderne»...

Алла Михайлівна швидко поправлялась, тільки ще не виходила на місто. Вона частенько присилала мені записки, просячи одвідати її. В записках завжди були скарги на несвітську нудоту, і справді видко було, що панночка нудилась: в рухах її пробивалась апатія, в голосі нервовість. Розмова її часто переривалась позіханням. Часто ми просиджували цілі години мовчки над яішм-небудь шиттям. Навіть в убранні Алли Михайлівни з’явилась недбалість, вона все більше ходила в пеньюарі і покинула завивати волосся.

Тим-то я трохи здивувалась, коли застала її одного разу перед дзеркалом, чепурну, завиту. Вона припудрювалась, повертаючи голову то в сей, то в той бік, як горобчик.

Побачивши мене, вона схопилась і жваво покликнула:

— Ах, «милая»! от добре, що ви прийшли, я вам покажу свої обновки! Се мені мама прислала сьогодні. Дивіться! Та де ж се вони? Настасія Іллінічна! Десь чорт ухопив мої обновки!

— Ну, ну, вже знов споминаєте погань, прости господи! — воркотіла бабуся, але видно, що вона тішилась поворотом доброго настрою у своєї панночки.

Настасія Іллінічна дістала з комода старанно зложені речі: блузки, стрічки, кружево, новий купальний костюм і т. ін. Алла Михайлівна тішилась тим усім, як дитина.

— Ах, просто Москвою запахло! Се все з Кузнецького моста!.. І якби ви бачили того, хто привіз сеє все!

— А хто ж привіз?

— «Малиновый чертенок»! — панночка залилась смі

хом.— От не сподівалась я його тут бачити і, правду кажучи, було зовсім забула про нього. Я його знала юнкером, такий він був незграбний, смішний, на устрицю похожий. А тепер — дивлюсь: гвардієць, форма

«с иголочки», fichu turlutu-tu! Куди, куди! Мені тільки досадно, що він мене застав такою шлиндою*, в капоті, нечесану. Ну, нічого, він ще зайде за мною, щоб іти на лотерею, тут ми йому не ту музпку покажем! — вона моргнула і знов засміялась.

Я завважила їй, що давно вже не бачила її такою веселою.

— А що мені? Не жалобу ж мені надівати. Plaisir passe, joujou casse! 60 Будем клин клином вибивать.

Эх, жги, говори, говори!

Ух!.. Скажіть, ви були коли-небудь закохані?.. Ха-ха-ха! Як ви зараз їжаком настобурчуєтесь! Ха-ха-ха,

як сѳ забавно... Ну, то скажіть принаймні, які вам більше подобаються, брюнети чи блондини?* Мені блондини— тепер!.. Слухайте, чого ви на менЬ так дивитесь? '

Я не знала, що їй сказати, і мовчала. Алла Михайлівна насупилась.

— Я бачу, що вас шокірують мої манери. Що ж, я не англічанка і — не риба. Тільки вже й я не знаю, чи то дуже ввічливо показувати людині, що вважаєш її «блаженненькою»

— Алло Михайлівно,— запротестувала я, але вона перебила мене:

— Ах, нема чого, краще «на чистоту». Я не така дурна, теж розумію. І, правду кажучи, мене начинав дражнити votre petit air de soeur grise 61.

— Алло Михайлівно! — почала я, і мене саму вразив різкий тон голосу мого.— Я, властиво, не розумію, чого вам треба від мене?

— А того, що я ненавиджу скритності і контрадан-сів. Я була з вами така щира.

— На те була ваша воля...

— Себто ви хочете сказати, що мене ніхто за язик не тяг... Але я була така одинока...

— Себто «на безлюдді»? Ну, значить, ми поквитались компліментами.

Я чула, що трачу владу над своїм голосом і тоном.

— Не в компліментах діло... Я тільки хочу, аби ви

знали, що я помічаю, як ви корчите з себе miss Forster 62.

— Що таке?

— Так, здається, звалась та англічанка, що поїхала до якутів? «Утешительница прокаженных»! Вона ще в Москві гроші збирала на церкву для них. Напевне, і вона їм духовно-моральні книжки читала... Все ж таки нехай і вони послухають...

— Коли не заснуть! — перебила я.

— Іменно, коли не заснуть! — підхопила Алла Михайлівна.— Що ж робить, «куда нам, дуракам, чай пить»! Море, поезія, природа, ідеї...

— Ми з вами, скільки пам’ятаю, ні про які ідеї не говорили.

— О, звичайно! «Не мечите бисеру перед свиньями!»

— Або, як у нас кажуть: «Шкода мову псувать!» — зірвалось у мене.

— Что вы?

Я не повторила і спустила очі додолу, бо чула, що у мене був «темний погляд», повний непримиримого, фатального антагонізму...

В сю хвилину в сусідній хаті почувся чийсь голос і бренькіт шпор.

— До вас гості,— сказала я, — прощайте.

— Прощайте! — відказала Алла Михайлівна і повернулась до дзеркала.

Я вийшла.

Проходячи сусідню хату, я побачила молодого офіцера в гвардійській формі; він стояв коло вікна, зало-живши руки за спину, мені видко було тільки його потилицю з проділом. Він оглянувся на мене, але зараз же повернувся знов до вікна.

Прудкою ходою пройшла я через сад і подалась вулицею навмання, сама не знаючи, куди я йду. Мені було досадно і на себе, і на Аллу Михайлівну; ся розмова лишила в мені якийсь гіркий несмак; але миритись, брати назад свої слова у мене не було бажання. Те, що межи нами зайшло, не було непорозумінням, я се почувала, мені тільки хотілось, щоб воно скоріше стало пережитим і забутим фактом.

Блукаючи вулицями, я дійшла до міського саду. Там, коло брами, висіли анонси про лотерею, що мала відбутися того ж дня тут у саду. Публіка вже сходилась, і музиканти сиділи на своїх місцях в оркестровій будці. Я й собі замішалась у щільну юрбу,— хтілося розбити чим-небудь свої враження.

В саду було тісно. Ятки, побудовані навмисне для лотереї і добродійного базару, звужували і без того не дуже широкі алеї, люди ходили парами і гуртами, штовхаючи мимохіть одні одних. Юрба розбила ногами грубий морський пісок, так що жовтувата курява здіймалась в повітрі і колихалась над головами в яскравих капелюшиках, в ясних шапках та брилях і в чорних циліндрах. В алеях було душно, хоч, властиво, спека вже спала, бо сонце схилялось за гори. Запах від квіток, пахощі від туалетів і хусточок, газ від ліхтарень, що сьогодні для параду були зарані запалені, пах кипарисової живиці і курява,— все те мішалося і робило повітря важким, немов напоєним хлороформом. І люди були немов наркотизовані,— вони ходили від ятки до ятки, брали білети, вибирали премії, обкидали один одного паперовою січкою, тими ялтинськими «конфетті», але все якось мляво, неживо. Інші сиділи на лавках, розглядали публіку, деякі дами були в діамантах, декольтировані, мов на бал, з неймовірними куафюрами і капелюхами, вони робили жести, усміхались, але чогось здавалось, що то не живі люди, але воскові штучні фігури. Над усім панував якийсь примус, немов сон, так і здавалось, що от-от сі люди позіхнуть, протруть очі, здивовано глянуть один на одного і розійдуться.

Але ні, музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки заходила швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею, колеса з лотерейними білетами закрутились, як млинки. Гамір людських голосів змагався з музикою. Стало ще тісніше, якось па-морочно... Я сіла на перше місце, яке трапилось. Коло мене сиділи якісь дами, одна в жовтогарячому убранні, і волосся у неї було подібної барви. Поруч із нею був пан,— то був Анатоль. Дама голосно з ним розмовляла по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом, називаючи свого кавалера monsieur Toto63. Вона заставляла його купувати лотерейні білети, квітки, скойки і т. ін. у кожної панночки, що проходила з кошиком або з колесом повз нашу лавку. Monsieur Toto купував білети, і квітки, і скойки, але мав при тому досить маркітну міну... Від брами до павільйону з музикою прибували все нові гурти людей. В одному гурті блиснули ясні гудзики та еполети і залунав дзвінкий сміх. Я відразу «пізнала сміх Алли Михайлівни. Вона йшла під руку з гвардійцем, убрана в блакитну прозорчасту сукню, на голові мала білий капелюшик, легкий, мов пушинка. Очі у обох грали, усміхи цвіли. Офіцер ніс у другій руці її білу пелеринку і злегка помахував нею, він теж усміхався і заглядав їй в очі; вона часом спинялась, віддалялась трохи від свого кавалера, з веселим сміхом відхиляла голову, її струнка постать колихалась, потім вона з грацією котенятка знов наближалась до нього. Видно було, що вони вже добре познайомились і порозумілись.

Проходячи коло Анатоля, вона підвела голову і глянула на нього, згорда прижмурившись. Анатоль поспішно зняв шапку.

Гвардієць нахилився до Алли Михайлівни, як видно, щось питаючи.

— Ні, я не знаю сього пана, він, певне, помиливсь,— відказала вона голосно, хитнувши головою, так що блакитні високі квітки заколихались на капелюшику.

Пара проминула, за нею ішли другі пари, з подібними жестамп, з подібним сміхом... Часто сміх той перебивався кашлем, а очі світились і обличчя палали — може, від веселощів, може, від задухи, а може — від сухот? Се ж була курортна публіка. Вона прибула сюди, щоб залишити морю і горам свої болі, щоб визволитись від своїх недугів. Чи визволиться ж? і що визволить її?

Я протовпилась крізь ту щільну юрбу і вийшла на набережну, потім на сквер. І там було людно, але вже не так тісно, як у саду. Свіжий вітрець подихав і коливав біля причалу човни з вітрилами. По затоці снували байдарки, оддалік біліли фелюки*, мов зграя лебедів, тихо плинучи вгору до горизонта, немов розтаючи. І мені забажалось поплисти за ними услід.

Я найняла собі човна з вітрилом.

— Куди ж правити? — спитав гребець.

— Просто так,— і я показала рукою на горизонт.

Вітрило надулось, хвиля загомоніла, і човен помчав

прудко, мов чайка морська; перелетів затоку, поминув мол і загойдався широкими розмахами. Се ми виїхали «на чисте», як кажуть моряки. Править не треба було: вітер і хвиля гнали сами. Човен то здіймався високо, то спускався низько, м’яко і лагідно перебираючись з хвилі на хвилю. Я дивилась на берег, на місто: за кожним рухом човна воно немов коливалось, так, мов посилало прощання. І сонце прощалось: від берега бігли до нас червоні тремтячі стрічки, вони миготіли, мов язики пожежі, на темних зелених хвилях. Вкупі з ними тремтіла і тінь від узгір’я, вона немов доганяла нас...

Я довго зоставалась на морі. Вже й смеркання згасло і темна ніч розкинула своб шатро над морем.

— Темна ніч — море буде горіти 1,— сказав матрос.

І справді, за стерном затремтіла блакитна фосфорична смуга, весла кресали огонь. Я набрала рукою води, підкинула вгору, і блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфіни плескались, збивали на чорній воді гейзери світла. Летючі зорі падали в море. Берега було не видко в темряві, тільки далеко-далеко горіла громадка вогнів, мов стожар. Глибоке небо немов промовляло до моря огнисті слова, а море співало урочистій ночі свою могутню, величну, вічну поему.

[Київ, 19/ХІ 1898 p.]

МГНОВЕНИЕ

Вы зпаете меня, я человек трезвый и положитель-ный до мозга костей, не помню даже, чтобы в детстве или в юности меня особенпо занимали религиозные или мистические вонросы, тем не менее я могу понять даже самого странного фанатика, мне стоит только вспом-нить одно мгновение из моей жизни и представить себе, что это мгновение могло бы продолжиться ГОДЫ, всю жизнь. Положим, с такою натурою, как у меня, это невозможно, но не в том дело, т. е. дело не в продол-жительности момента.

Положим, к той религии, в которой я родился, я от-носился хотя спокойно, но, если можно так выразиться, с почтительным равнодушием; между тем как, напр[имер], протестантизм представлялся мне всегда в виде черной доски, исписанной мелом, еврейская религия — в виде какого-то кошмара, а католичество — в виде толстого ксендза, смакующего рюмочку ликера и рассматриваю-щего ее на свет,— виноваты ли в атом всем надоевшие картинки на эту тему или единственный знакомый мне лично ксендз — не знаю, но католичество не вызывало у меня других образов. О других религиях я как-то вообще не думал и, признаюсь, имел о них самые смут-ные сведения.

Однажды пришлось мне поехать по делам в Польщу и пробыть несколько дней в городишке, где у меня зна-комых не было ни души. Дела занимали утро, а в осталь-ное время я бродил бесцельно по городу и окрестностям, стараясь как-нибудь размыкать скуку, но едва ли дости-гал этой цели. Единственной достопримечательностью го-года был старый костел, построенный в готическом етиле, слишком большой и величественный для такого жалкого нрихода, выстроенный в даБпиѳ Бремена каким-то набожним магнатом. Я редко заходил туда, да и то невзна-чай, благодаря всегда настешь открытым дверям: гнус-ливая латынь и общество слезливых старушонок не при-влекали меня. Но однажды, промыкавшись часа два по жаро п пыли, усталый и изпывающий от скуки и зноя, проходил я мимо этого костела. Гостеприимная дверь была открыта, как всегда, виднелся полумрак, и слышались звуки органа, и сыро там, подумал я, ну, да хоть не жарко. И музыки я давно не слыхал; положим, эти органы... да, уж куда пи шло! И я вошел в костел.

Когда я вошел, орган умолк и ксендз стал читать какую-то длннную молитву, в костеле было почти пусто,— день был будний, две, три фигуры стояли на коленях у боковых алтарей, убранных цветами. Цветов было по-разительно много, так как дело было в має, когда католики особенно украшают свои костелы. Цветы эти точно утопали в полумраке, несмотря на свечи, зажженные, впрочем, с некоторой экономией, только местами узкие полосы света, падавшие пз стрельчатых окон с разно-цветными стеклами, окрашивали их в фантастические краски и придавали им странный, неземной вид. Эти разноцветные лучи скользили по тонким деревянным ко-лоннам, по темным головкам скульптированных из дерева ангелов, бросали радугу на белое платье мраморной мадонни в звездном венце и придавали странно-юношеский вид бледному лику распятия. По временам лучи исчезали или дробились, должно быть, ветер шевелил высокие де-ревья за окнами, тогда ангелы прятались совсем, мадонна как бы отступала в тень, а лицо распятого бледнело и становилось совсем мертвым. «Странная манера у этих католиков,— подумал я,— везде вводить театральность какую-то, ведь здесь все рассчитано на эффект, эти цветы, освещение и даже этот реализм в изображении крестных страданий — все это как-то странно действует на вообра-жение. Впрочем, єсть эффекты довольно грубне». И я с улыбкой посмотрел на меч, вонзенный в грудь мраморной мадонны. В это время к подножию этой мадонны подошла какая-то девушка, по костюму крестьянка. Она была одета в очень пышпую и короткую зеленую юбку, белую рубашку с широкими рукавами и короткую, безрукавую красную кофточку, на голове у ней не было



Леся Українка та Олена Пчілка. Крим. Фото. 1897



«Вечорниці (Оповідання М. Гоголя). Переклад Михайла Обачного й Лесі Українки». Обкладинка видання. 1885 р.

ничего, только две толстыѳ белокурые косы обвивали ее голову короной. Она несла большой букет, почти сноп, цветов, полевых и простых садовых, связанных с видимим старанием, но неумело. Девушка положила цветы к ногам мадонны, степенно сложила ладони рук вместе и приставила их ребром к своей груди, большие, про-стодушные голубые глаза поднялись вверх, губы зашептали молитву. Гретхен, подумал я, и что-то трогатель-ное начало охватывать меня, но я не хотел ему подда-ваться. В это время раздался звонок, девушка опустила голову и стукнула себя два раза кулаком в грудь коротким детским движением, звонок умолк, ксендз прогнусил что-то, и лицо девушки опять поднялось вверх, ладони опять сложились, затем еще звонок и снова поклон и удары в грудь. Мне показалась комичной зта молитва по звонку, я едва удерживался, чтобы не рас-хохотаться, даже моя соседка по скамье, какая-то ста-руха, взглянула на меня строго поверх очков, оторвав-шись от своей «ксенжки». Но вдруг я вздрогнул, как от удара грома. Внезапно грянул в вышине орган. Мощный, властный звук. Мне показалось, что все тонкие колонны задрожали, как лес при порыве ветра. Что-то мрачное, как туча, казалось, повисло над нами в высоте сводов, и взор не смел подняться кверху, страшась этого грозного, таинственного мрака. Я посмотрел вниз, на девушку, она лежала ниц перед тонущей в тени, как бы уходящей от нее мадонной, лицо девушки было скрыто в цветах, а руки касались мраморного пьедестала. Мне почуди-лось в этой позе какое-то безграничное отчаяние, давя-щая, страстная тоска. Напротив мадонны ее распятый сын склонял своє помертвевшее лицо на грудь, как бы испуская последний вздох. Звуки органа переходили в глухой и тихий рокот, среди которого проривались переливи какой-то рыдающей мелодии, вдруг эти переливы и рокот слились в один аккорд. Торжественные и ясные и в ту же минуту радужные лучи затрепетали повсюду. Цветы вспыхнули. Маленькие головки ангелов выглянули из чащи колони. Матерь божья в радужном одеянии указывала одной рукой на меч, пронзающий ее сердце, а другой рукой на поверженную у ее ног девушку. Юно-шески-светлое лицо спасителя улыбнулось, а девушка подняла над цветами свою голову; в ее простодушних глазах блестели слезы, а губы улыбались, шепча молитву.

Она уже не лежала ниц, а приноднялась на одно колено, и сложенные лаДонь к ладони руки почти касались мра-морной руки мадонны. В моей груди колыхнулось что-то горячей волной, и мне захотелось броситься на колени рядом с этой девушкой, обвить руками ньедестал мадонны и запеть, или зарыдать, или умереть в каком-то непонят-ном восторге.

Зто продолжалось всего лить мгновение, а там зво-нок костельного служки тотчас разбил очарование.

193


СЛІПЕЦЬ

(Hapuc-pendant)1

Motto: Душі ніхто не бачить, а чув — не кожний.

Дивна річ, я ніколи не знав напевне, сліпий я чи ведющий. Люди часто вважали мене сліпим, а мені здавалося, що я таки видющий, тільки з того мені радощів не було, бо я не міг дивитись на сонце. Я пробував дивитись на нього крізь різнобарвні скельця і бачив часом його обриси, але де на нім плями, а де чиста поверхня, я не пізнавав, скельця збивали мене, бо все окрашували інакше. Як тільки ж я хотів поглянути на нього без жадних окулярів, світло разило мені очі до болю, біль колов мені мозок, від мозку пригніченість розпливалась по всім тілі, і я ставав хворий і незда-лий. Я мусив покинути проби дивитись на сонце голими очима, бо тямив, що то може мене убити, а крізь окуляри не мав уже охоти дивитись, бо зрештою і вони разили мене (і то дуже), а сонця не показували. Тоді я хотів бачити хоч саме світло, без сонця, але таки сонячне світло. Ой лихо, як воно разило мене! Просто криваві сльози витискало. Я хтів дивитись на білу мармурову статую в сонячному світлі, там високо на неприступнім п’єдесталі, о, вона була така гарна, от-от, здавалось, оживе і слово промовить,— тим часом мені починали боліти очі, і я вже не знав, чи то мені в очах тьмариться, чи статуя справді криється плямами цвілі та павутини,— і я знов плакав з болю і з жалю. Я хтів дивитись на білий з ніжними відтінками сніг... він мінився, мінився, ставав сивим, далі чорним,— я не знаю, чи то тільки в очах так було, чи він справді розтав і в болото обернувся, тільки я знов мусив плакати. Я хтів дивитись на срібно-рожеву західну хмарку, таку яскраву і таку милу, і дивився, і вона немов стала ще рожевіша, та мої очі так заболіли страшно, що я тільки тоді отямився, як уже хмарки не було, тільки темна-темна і понура ніч була надо мною, і передо мною, і геть навколо: І тоді мені вже й самому здалось, що я осліп, бо та ніч довго тривала, і я нічого не бачив, нічого ясного, нічого білого, нічого барвистого, тільки ніч... Я плакав і питав людей: чи я осліп? Одні здвигали плечима і казали: «Не знаю». Другі казали: «Не думай про те». Треті потішали: «І сліпі живуть па світі, єсть такі, що й зроду сонця не бачили». Я побачив, що ніхто мені просто правди не скаже, і замовк.

У мене давно була звичка ховатись по всяких темних закутках та печерах, коли світло намучить мені очі, і я сидів там одиноко і ждав, поки перестануть іти сльози з очей, потім я знов ішов шукати світла. Тепер я так не хотів. Мені схотілось товариства таких, як я, в одинокому закутку мені було страшно, а між здоровими людьми сумно, та й їм, може, було сумно зо мною.

І я пішов до шпиталю. Там мені добре було. Там була одна хвора дитина, що зроду сопця не бачила: хоч їй давали надію, що вона ще побачить його, але вона не вірила тій надії і старалась навикнути, погодитися з ніччю, але часто спотикалася в темряві і тоді плакала. Часом вона довго-довго грала якісь тужливі мелодії (у неї була срібна арфа, трохи затяжка для неї і з твердими струнами) і потім знов плакала. Коли я підходив до неї, щоб пожалувати її, вона питала мене тихим голосом:

— Чи ти коли бачив сонце? яке воно? я думаю, що воно страшне, бо воно пече...

— І я так думаю,— відповідав я ще тихше.

— А світло ти бачив? — допитувалась дитина.

— Не знаю...

— Як не знаєш, ти ж був видющий?

— Я не знаю, чи я був видющий.

— Але ж ти бачив щось? — наставала дитина вже роздражнена — скажи, я к ти бачив?

Я починав розказувати, а далі сам плакав з жалю, і дитина плакала і через мої сльози, і через ге, що не розуміла, все-таки не розуміла, як то я «бачив» щось.

— Нащо ж ти «дивився» на оте все, що ти звеш «біле»? Хіба то конче треба «дивитись»? Може ж, його можна «слухати»?

Я мовчав, бо я не міг їй сказати: «Тільки слухати — для людини не досить».

Дитина далі питала: «Нащо ж то «бачити», коли від того очі болять?»

Я знов не міг їй сказати: «А нащо ж очі, коли не бачити»? — і знов мовчав.

Дитина знов казала:

— Було тобі не дивитись хоч на ту якусь «хмару», що то наостанку була, то через неї так очі болять у тебе,— тут дитипка ніжно поцілувала мені очі, знайшовши їх ручками, хоч говорила гнівно,— якби ти не цікавився різними «хмарами», та якимсь там «білим», та не «дивився б», то був би здоровий, і ніщо б в тебе не боліло, і ти б не сидів у шпиталю, а був би вдома і працював.

Я не міг сказати: «А ти ж сидиш у шпиталі, хоч і не «дивилася» ніколи». Я тільки сказав: «Будем працювати хоч тут, моя дитино».

І ми вкупі кошики плели і всяку сліпецьку роботу робили, тільки я все був хворий, все мене боліло через тії очі, а дитина була ще мала, то й робота наша йшла абияк.

Дитина мала дуже тонкий слух і зараз чула по шелесту повільнішому, коли я вже томився роботою. Тоді вона клала свою ручку на мою роботу і казала: «Покинь, я скінчу твого кошика, тут уже мало лишилось, таке, що й я можу. Ти ніколи міри не знаєш в роботі!»

Вона часто говорила гнівно, а ручки тим часом дуже ніжно і сердечно стискали мою руку, і мені жаль було тих добрих, бідненьких ручок до моєї колючої роботи.

— Кошик може почекати й до завтрого, а коли ти не маєш своєї роботи, то краще заграй мені трошки, а я полежу, мене менше болить, як ти граєш.

І дитина зараз приносила свою важку арфу (занадто важку для її тонких дитячих ручок) і грала мені, і біль мій затихав, і я більше марив про щось невиразне, ніж думав над тим, як зникла хмарка, та чи я сліпий, чи видющий. І так було добре...

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка