Наукова думка



Сторінка1/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34
ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ

У ДЕСЯТИ ТОМАХ

КИЇВ – 1965

ТОМ ПЕРШИЙ

ПРОЗОВІ ТВОРИ

“НАУКОВА ДУМКА”
Редакційна колегія:

М. Д. БЕРНШТЕЙН,

О. Є. ЗАСЕНКО, М. П. КОМИШАНЧЕНКО,

Н. Є. КРУТІКОВА (Голова), М. Є. СИВАЧЕНКО Редактор тома М. 6. СИ В АЧ ЕННО

Упорядкування та примітки М. Л. ГОНЧАРУКА

Вступна стаття

Н. G. КРУТІКОВОЇ

КИЇВСЬКА КНИЖКОВА ФАБРИКА




РОЗКРИТА КНИГА ЖИТТЯ
Іван Семенович Левицький (Нечуй) – класик української літератури, один з найвидатніших реалістів XIX ст. Хто не читав його чудових повістей “Микола Джеря”, “Бурлачка”? Хто від душі не сміявся над комічними монологами баби Параски та баби Палажки, не захоплювався живими епізодами “Кайдашевої сім’ї”? Образи цих творів з юних літ входять у свідомість читача і завдяки своїй яскравій художній силі та емоційності на все життя вкарбовуються в пам’ять. Проте надзвичайно багата і різноманітна спадщина письменника й досі повністю не досліджена і значною мірою не відома широкому читачеві.

За півсторіччя невпинної й натхненної праці І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят творів. Серед них – короткі оповідання й широкі епічні повісті, комедії та історичні драми, художньо-етнографічні праці, науково-популярні нариси, літературно-критичні статті, театральні рецензії і мовознавчі праці.

У творах письменника поряд з реалістичними картинами часів панщини бачимо характерні явища пореформеної епохи на селі: боротьбу за власність, за землю, пролетаризацію села, появу заможної верхівки та маси бурлаків, заробітчан, що йдуть на перші капіталістичні промисли і поповнюють лави фабричного люду. На сто

5

рінки його оповідань і повістей широким потоком вийшли чудові народні образи, різноманітні типи селян та найманих робітників. Письменник виводить колоритні постаті міщан, чиновників, посесорів, польських панів і шляхтичів, старосвітських та “новомодних” попів і ченців. У його творах також виразно змальовані образи інтелігентів різного гатунку, представників артистичної богеми та людей суспільного “дна”. Яскравими барвами письменник малював природу рідної країни, відтворював красу безмежних ланів, синього Дніпра та величного Чорного моря.



Все це дало підставу І. Франкові назвати І. Нечуя-Левицького “колосальним, всеобіймаючим оком України”, “великим артистом зору” 1. На його думку, письменник займає визначне місце в українській літературі “як по красоті і плавності складу, так і по силі' та живості картин та тій хватаючій за серце теплоті чуття, яка відзначає поміж російськими письменниками Тургенева та Помяловського” 2.

Вірність правді життя та глибокі демократичні симпатії допомогли йому створити чимало справжніх шедеврів української літератури, а загалом твори Нечуя-Левицького складають справжню епопею сучасної йому дійсності.

1

Біографія Івана Семеновича Левицького (Нечуя) не відзначається якимись надзвичайними подіями та різкими зламами, але свідчить про постійний зв’язок письменника з демократичними масами та про повсякденну творчу працю письменника-артиста, чудового літописця життя українського народу.



Іван Семенович Левицький народився 25 (13) листопада 1838 р. в м. Стеблеві на Канівщині в родині священика Семена Степановича Левицького.

На мальовничих берегах Росі проходило дитинство майбутнього письменника. Краса місцевості вражала душу чутливого хлопчика. Багатобарвні та мінливі краєвиди Надросся назавжди залишились для нього зразком чудової української природи.

Хлопчик жив в оточенні старосвітських попів та міщан, бачив їх напіврослинне в’яле буття. Водночас він безпосередньо зближався з закріпаченим, але сильним і талановитим селянством. Мати

1 І. Франко, Ювілей Івана Левицького (Нечуя), “Літературно-науковий вісник”, 1905, січень. – С. 41.

2 І. Франко, Твори в двадцяти томах. – Т. 17, Держлітвидав України. – К., 1955. – С. 173.

6

Левицького чудово знала рідну мову і народні пісні. Завдяки їй та няньці – бабі Мотрі, що розповідала дітям багато казок і водила за собою по селянських весіллях, хрестинах та похоронах, Іван змалку вбирав у себе соки багатющої поезії народу.



Батько письменника цікавився українською історією та фольклором, мріяв про народну освіту, він організував школу для селянських дітей, розігнану місцевим поміщиком. В значній мірі під впливом батька Іван рано захопився романтичним минулим стародавньої України. Вже в шкільні роки він жадібно читав книжки з батькової бібліотеки: історію Маркевича і Бантиш-Каменського, Літопис Самовидця та ін. Письменник згадує, що він рано познайомився з творчістю Шевченка: “Кобзарь” я прочитав ще хлопцем, і він мене дуже вразив своєю високою поезією та народністю в поезії... Ще як я був малим хлопцем, я чув про Шевченка; – тоді в нас по селах скрізь говорили про нього, бо Кирилівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов від Стеблева...”

Відрадні дні дитинства змінилися новою, досить сумною сторінкою життя. 1845 р. його віддали до духовного училища при Богуславському монастирі. В автобіографічних нарисах письменник змалював виразні постаті злого смотрителя Федора, п’яного інспектора Страхова та інших “вихователів”. Безглузде зубріння мертвих богословських предметів, жорстокі покарання різками та знущання вчителів над учнями – таким був бурсацький побут. За найменші провини школярів били, “як за царя Миколая І офіцери лупили немилосердно різками солдат”. Учні з острахом прислухалися до криків катованих товаришів, що лунали, “неначе в Дантовім пеклі крики тих грішників, котрі пеклись на червоних розпечених залізних решотках”. Читати в бурсі, крім “Житія святих”, було нічого. Раз до школярів потрапив “Золотий осел” Апулея, якого вони вивчили напам’ять.

В 1858 р. Левицький переходить до Київської духовної семінарії. Серед старих викладачів-формалістів тут іноді зустрічались нові вчителі, більш демократичні й прихильні до реальних наук. Левицький старанно студіює французьку мову, читає Лесажа, Сервантеса, Шатобріана, Данте. Вже на останньому курсі семінарії він повніше знайомиться з російською літературою, із захопленням читає Пушкіна, Гоголя, Щедріна. Живе він на Подолі, на квартирах у дрібних урядовців та міщан і детально вивчає їх своєрідний побут. Після закінчення семінарії (1859) він захворів і рік учителював у Богуславській школі, а в 1861 р. вступив до Київської духовної академії.

Шістдесяті роки на Україні позначилися пожвавленням суспільного життя, народними заворушеннями, активною діяльністю різно

7

чинців-демократів та посиленням національно-культурного руху. Уже в кінці п’ятдесятих років виходять два томи “Записок о Южной Руси”, друкуються твори Марка Вовчка, а в 1860 р. – “Кобзар” Тараса Шевченка. У 1861–1862 pp. видається перший український журнал “Основа”. В цій атмосфері Левицький намагається взяти все корисне з академічної науки, вивчає історію, літературу, стародавні й сучасні мови, наполегливо займається самоосвітою. Своїм коштом студенти виписували журнали “Современник”, “Русское слово”, “Русский вестник” та інші цікаві видання. Серед молоді йдуть гарячі суперечки з суспільних питань, дебатуються літературні новини, зокрема статті Писарєва й роман Тургенева “Отцы и дети”. В академії, як згадує письменник, на той час серед студентів “половина були великороси, але було чимало сербів, були й болгари, молдовани, греки й грузини”. Утворюється гурток українців-студентів, до якого вступає і Левицький. Він передплачує “Основу”, цікавиться питаннями національної культури і прагне до “зближення інтелігенції з народом”. Юнак починає мріяти про письменницьку діяльність і збирається писати для “Основи” оповідання українською мовою. Він болісно реагує на соціальний та національний гніт і згодом з гіркотою згадує одного з реакційних професорів, який на лекції якось сказав, що “для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вони з’явились на світ” (можливо, цей професор був одним з прототипів Воздвиженського в повісті “Хмари”).



1865 р. Левицький закінчив академію із званням магістра богословія і дістав призначення в Полтавську духовну семінарію вчителем російської словесності. Та всупереч сімейним традиціям молодий різночинець рішуче відмовляється від духовної кар'єри й клопочеться про вчительську посаду в світських учбових закладах. Далі бачимо Нечуя-Левицького викладачем російської мови, літератури, історії та географії в гімназіях Каліша (1866–1867) і Седлеця (1867–1872), на далеких окраїнах тодішньої Російської імперії. 1868 р. на сторінках журналу “Правда” друкуються перші твори Левицького: повість “Дві московки”, оповідання “Рибалка Панас Круть” та велика стаття “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”. 1868 р. в “Правді” з’явилася ще одна велика повість під назвою “Причепа. Картини з волинської України”. Окремою книжкою повісті й оповідання молодого письменника було видрукувано у Львові (“Повісті”. – Т. І, 1872) під псевдонімом І. Нечуй. Критика прихильно поставилась до перших творів письменника, називаючи його “великим артистом”, “найталановитішим з сучасних українських письменників” та порівнюючи його повісті з кращими творами російських письменників 60–70-х років.

8

В 1873 р. І. Левицький переїжджає до Кишинева. Тут він прожив близько дванадцяти років, викладаючи в гімназії російську і старослов’янську мови та логіку. Нерідко виїжджав звідти до Одеси на вакації. Південне місто, безкрайнє синє море, скелясті береги і сонячна ласка вабили до себе письменника і залишили виразні сліди в його творчості (“Над Чорним морем” та інші твори).



В Кишинев! навколо письменника гуртується група педагогівукраїнофілів. Часто у цьому колі Левицький читав свої твори. Зв’язки його з Драгомановим і палкі промови серед студентів проти деспотичного гноблення царизмом українського народу викликали пильну увагу департаменту поліції та місцевих жандармів. ЗО листопада 1881 р. начальник Бессарабської жандармської управи секретно повідомляв: “Весною 1879 г., когда в Кишиневе распространены были сходки молодежи, производилась расклейка и рассылка прокламаций и затем последовала административная высылка, – в это время обращал на себя внимание учитель русского языка в Кишиневской гимназии, коллежский советник Иван Семенович Левицкий, как завзятый хохломан. Тогда в садах появлялись кружки, и в одном из' таковых участвовал Левицкий, всегда в глухой аллее, преимущественно перед другими проповедовавший энергично. Дальнейшим агентурным наблюдением обнаружено, что Левицкого посещали некоторые семинаристы, что он имеет сношения с Драгомановым”

Навіть з плутаних поліцейських донесень можна зробити висновок, що в цей період І. Нечуй-Левицький досить активно сприяв розповсюдженню заборонених видань і сам займався пропагандою, зміст якої не обмежувався лише національно-культурницькими питаннями, і що за ним встановлено поліцейський нагляд. Чи не внаслідок цього І. Нечуй-Левицький передчасно (1885) подав у відставку і зайнявся виключно літературною працею? Згадаємо, що в повісті “Над Чорним морем”, де є чимало автобіографічних рис, директор гімназії усуває від викладання вчителя Комашка, мотивуючи так: “Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали, ви пренумеруєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море... Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні”.

У другій половині 70-х та на початку 80-х років творчість Нечуя-Левицького досягає найвищого розквіту. Саме в цей час виходять друком його найкращі твори “Микола Джеря” (1878), “Бурлачка” (1880), “Кайдашева сім’я” (1879), “Не можна бабі Парасці

1 ЦГИАМ, ДП, Делопроизводство III. – № 1350, 1881 р.,

стор. 26–27.

9

вдержатись на селі” (1874), “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” (1875) та велика повість “Хмари” (1874) про шляхи й суспільні шукання української інтелігенції. Цей період творчості письменника завершується повістю-хронікою з побуту духовенства під назвою “Старосвітські батюшки та матушки” (1884).



Важливим моментом біографії письменника були тісні зв’язки його з видатними діячами української культури – М. Старицьким, М. Лисенком, М. Кропивницьким. У вісімдесяті роки І. Нечуй-Левицький зближується з І. Франком, І. Белеєм та іншими демократичними діячами Галичини. В 1885 р. І. Франко відвідав письменника в Києві. І. Левицький неодноразово надсилає свої твори І. Белею для надрукування їх в “Ділі” або в додатках до цього журналу. В листі до Белея від 13 лютого 1902 р. письменник згадує, як “передніше шістнадцяти років з’їздив двічі на води в Щавницю, і, їдучи в Карпати і вертаючись, кожний раз заїжджав до Львова на три й на чотири дні на одпочинок, і пригадав я, як з вами й д. Франком ходили на Замкову гору...” 1

Напружена творча праця позначає все подальше життя І. Левицького в Києві. Крім великої кількості надрукованих творів (“Поміж ворогами”, “Афонський пройдисвіт”, “Скривджені й нескривджені”, “Над Чорним морем”, “Старі гультяї” та багато інших), він залишив чимало не друкованих досі нарисів та незакінчених творів – художніх і літературно-критичних. Деякі з них вперше друкуються в цьому виданні й разом з листами письменника вносять чимало нового до нашого уявлення про світлу постать невтомного трудівника, талановитого письменника-гуманіста.

Глибоке естетичне чуття було характерним для письменника. Він любив живопис, музику й сам чудово грав на роялі. Влітку завжди виїжджав до рідних місць – Стеблева, Білої Церкви і навколишніх сіл. Тут він зустрічався з селянами, поновлював свої враження від їх злиденного побуту, спостерігав зміни в їх психології, зростання народної ініціативи й протесту проти соціального зла.

В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, важким життям. Літературних гонорарів письменник не отримував, мешкав у холодній, непривітній хаті, нерідко голодував. В умовах німецької окупації Києва (1918) славетний письменник тяжко захворів і потрапив до жахливої Дегтярівської богадільні на Лук’янівці, де “людей морено було і голодом, і холодом” 2. З болем і обуренням розповідають сучасники про останні дні І. С. Нечуя-Левиць-



1 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 100, од. зб. 2309.

2М. Грінченкова, Спогади про Івана Нечуя-Левицького, журн. “Україна”, 1924. – № 4. – С. 126.

10

кого, забутого й зневаженого “зарозумілими ліліпутами-політиками” 1 з Центральної ради.



І. Нечуй-Левицький помер 2 квітня 1918 р., не доживши до розгрому ворогів та остаточної перемоги Радянської влади на Україні.

Кращі твори письменника за радянських часів набули найширшої популярності й увійшли до скарбниці української класики.

2

Вже в перших своїх творах Нечуй-Левицький сміливо поширює тематичні обрії української прози, малює оригінальні образи людей з народу. Майстерне відображення етнографічної сторони життя українського селянства поєднується з пильною увагою письменника до складних соціальних взаємин. В повісті “Дві московки” (1868) Нечуй-Левицький пише про нещасливу долю селянської жінки – “московки”. Ця тема вже була з великою майстерністю розроблена в українській поезії (Шевченко) і в прозі (Квітка, Марко Вовчок). Але письменник більш докладно й конкретно вимальовує і соціальний типаж, і обставини. Центральні постаті твору молодого письменника – Ганна і Марина – це контрастні індивідуальності, натури різного темпераменту, різного підходу до життя. Та обох їх спіткає важка доля: розлука з коханим, злидні, смерть.



Ні тиха, внутрішня стійкість задумливої Ганни, ні буйний протест палкої Марини не можуть подолати тяжкого лиха – миколаївської солдатчини та селянського безземелля. Саме соціальні причини зумовлюють їх трагічну загибель.

Оригінальний тип змальовує письменник і в другому творі – .“Рибалка Панас Круть” (1868). Пластично постає перед читачем постать старого рибалки-невдахи, який через панське свавілля та власну бідність змушений з юних років до старості змінювати професії. Його поетична душа може розкритися лише наодинці з чудовою природою, в сумно-ліричних розповідях про давню любов та юнацькі роки. Характерно, що критики, шукаючи паралелі до образу Панаса Крутя, звичайно звертались до тургенєвських “Записок мисливця” (образ Сучка з повісті “Льгов”). Крім виразної постаті Крутя, оповідання містить рельєфно змальовану картину місячної літньої ночі, живі сцени побуту Заросся, описи злиднів містечкової бідноти та гучного ярмарку в Довгопіллі. Письменник прагне до того, щоб навіть у межах невеликого твору якнайширше охопити українську дійсність.



1 О. Маковей, Кроваве поле, Л. – К., 1921. – С. 46.

11

Введення в літературу нових типів поєднувалося в творчості молодого письменника з напруженими пошуками нової стильової манери. Досі в українській прозі панувала форма розповіді від імені умовного оповідача, з імітацією інтонацій і засобів, властивих українському фольклору та усній мові селянства. В рамках саме такої оповіді Квітка і особливо Марко Вовчок створили чудові образи українських селян. Подальший розвиток реалізму в пореформену епоху йшов по лінії ширшого охоплення соціальних відносин, створення типових і в той же час індивідуалізованих характерів, у яких могли б знайти відображення і глибинні процеси сучасності, і паростки нового. Розвиток фабрик і міст, пролетаризація селянства, виникнення нових форм побуту та ідеології – все це викликало потребу нових жанрів прози, здатних охопити всю складність і різноманітність суспільного буття. Час вимагав заглиблення в суть складних зв’язків людини з навколишнім середовищем, глибокого аналізу причин та наслідків нерівності й приниження демократичних шарів суспільства, а для цього потрібно було від фольклорно-оповідного жанру перейти до епічного соціального роману й повісті. Ранні повісті Нечуя-Левицького були сміливим кроком по новому шляху. Щоправда, першість тут належить А. Свидницькому. Та відомо, що талановитий твір Свидницького “Люборацькі” (1861–1862) був надрукований вперше лише у 80-і роки і, отже, тривалий час не міг впливати на український літературний процес. Тим більшою була історична роль творів Нечуя-Левицького.



Оповідання “Рибалка Панас Круть” наочно демонструє бажання автора поєднати традиційну манеру викладу – лірично-оповідну з об’єктивно-повістевою. Авторські описи Богуслава, Росі, діалоги Панаса і молодого рибалки чергуються з детальними розповідями Крутя про своє життя, витриманими цілком у стилі психології й мовних особливостей народного оповідача. Вже тут намічається перехід від ритмічної фольклоризованої прози до соціально-побутового твору з об’єктивно-епічною манерою розповіді. Це був важливий крок в українській прозі після Квітки й Марка Вовчка.

Цікавою була й наступна повість “Причепа” (1869) – перше широке полотно, створене Нечуєм-Левицьким. Тут введено цілком новий матеріал, а саме побут і взаємини попів, міщан та польської шляхти на Волині. Письменник розробляє тему денаціоналізації української напівосвіченої інтелігенції під впливом польського панства. Він обирає форму родинної повісті-хроніки, паралельно розгортаючи життя двох генерацій родин сільського попа Чепурновського і заможного міщанина Лемішки. В їх патріархальний побут просякає вплив польсько-шляхетського елемента (Хоцінський, Зося, Ясь Серединський), який стає причиною розкладу родини і загибелі молодшого покоління (сумна смерть Гані та “обломовське” животіння Якима Лемішковського).

12
Повість “Причепа” викликала гостру критику з боку М. Драгоманова. В одній з статей він звинувачував автора в національній обмеженості й ідеалізації волинського попівства і міщанства. Справді, в повісті подекуди виявляється тенденційне протиставлення ідеалізованого українського старосвітського міщанства польській шляхті з її чванливістю та аристократизмом. Але почуття життєвої правди не дозволяло письменникові змальовувати негативні типи з народного середовища інших національностей, і вістря його гумору та сатири спрямовано лише проти панівних верхів. Відтворення їх постатей, побуту та звичаїв зроблено з глибоким знанням дійсності. Щодо характеристики добре знаного Нечуєм-Левицьким волинського попівства, то його представники (о. Хведор, о. Мойсей) змальовані правдиво, без ідеалізації, а подекуди в іронічно-шаржованому плані. Реалістично й виразно подані також всі деталі старосвітського міщанського побуту на Україні та родинні взаємини Лемішки. Чудові картини української природи, свіжа соковита мова теж обумовили естетичну й пізнавальну цінність твору.

Великим мистецьким досягненням письменника була його повість “Микола Джеря” (1878), яскравий взірець соціально-побутового жанру української прози. Перший варіант повісті (“Наймит Яріш Джеря”) був створений письменником ще в часи його вчителювання в Седлеці (1867–1872). На жаль, Куліш десь загубив надісланий письменником рукопис, і ми майже нічого не знаємо про зміст і характер цього раннього варіанта. Очевидно, Нечуй-Левицький продовжував повість вже в Кишиневі, поповнивши її барвистими епізодами перебування вербівців на Акерманщині.

Великою заслугою письменника було створення образу Миколи Джері – протестанта, гордого і сміливого представника нового, молодого покоління селян, що піднімались проти пана, посесора, проти “своїх” та “чужих” гнобителів. В особі Миколи Франко вбачав одного з “світлих лицарських типів українських”. Сильну і мужню натуру героя не можуть зломити ні остогидла панщина, ні роки найманого рабства. “Микола Джеря, – пише критик, – хоч кріпаком родився, був, однако, з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скорше зломляться, а зігнути не дадуться. Прехороше описано у д. Нечуя, як та вольна, хоч нелюдськими путами зв’язана душа раз у раз рветься на світ, старається голосно себе заявити”

За композицією це повість-хроніка, послідовний життєпис героя,



1 І. Франко, Твори в двадцяти томах. – Т. 17. – С. 174.

13

але побудований він так, що ми повсякчас спостерігаємо різні причини й форми безперервних конфліктів людини з народу з усією системою соціальних взаємин закріпаченого, а потім пореформеного села. Протягом усього твору бачимо, як гартується й мужніє характер героя. З тихого замріяного парубка, який грає на скрипці й закохується в батрачку Нимидору, виростає нова людина – зрілий, мужній протестант. З ненавистю й глузуванням він ставиться до панів та посесорів. І навіть після довгих поневірянь уже посивілий Микола зберігає ті ж риси невгасимої гордості, сміливості, усвідомлення своєї людської гідності.



Якими ж художніми засобами письменник відтворює психологію свого героя? Ми не бачимо в повісті ні послідовного аналізу суперечливих душевних рухів, ні розгорнутих внутрішніх монологів.

Та для свого часу письменник був новатором в українській прозі. За допомогою простих і нечисленних засобів він часом досягав великого художнього ефекту. Насамперед психологія героя у творах Нечуя-Левицького безпосередньо виявляється в його поведінці й діалогах. Важливим елементом психологічної характеристики є також численні описи зовнішності Миколи, причому кожний новий портрет фіксує зміни у внутрішньому світі героя під впливом життєвих подій. Микола – батрак у подертій одежині з чорними жилавими руками і суворим, палким поглядом вже мало схожий на тихого, лагідного Миколу-парубка.

Досить часто (згодом навіть зловживаючи прийомом) І. НечуйЛевицький передає настрої, боротьбу думок і передчуття персонажів через їх сни, які здебільшого набирають алегоричного характеру. Згадаємо, наприклад, сон Миколи напередодні першої зустрічі з Нимидорою або його ж сон на Акерманщииі, коли душа героя, “мов хисткий човен”, коливається між вірною любов’ю до далекої дружини і живим почуттям до чорноокої рибачки Мокрини.

З фольклорних джерел походить прийом паралелізму поміж явищами природи і психічним станом людини. Подібні паралелі в повістях письменника, звичайно, більш розгорнуті та артистично витончені, ніж в усній народній поезії. Така, наприклад, чудова картина бурі на Чорному морі, коли Микола в тяжкому горі байдуже дивиться на дикі, страшні хвилі. Пейзаж глибоко психологізований і специфічно-забарвлений, – як він постає в уяві селянина, вчорашнього хлібороба: “Микола почув, що тихе море задвигтіло під човном, неначе хтось торкнув море з дна. Темна копиця стала ніби здоровою скиртою та все сунулась до берега. Тоненький край її заблищав проти сонця, неначе срібна каблучка. Білі вітрила на кораблі стали проти неї ще біліші і блищали, неначе проти чорного поораного поля”.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка