Наукова думка



Сторінка12/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   34

122

Дивлюсь, з одного боку двері зачинені; людей нема, неначе сам нечистий знав про те та й порозганяв. Чую, почали “Херувими”: почав я сітку, а навпісля скував на камені два гачки. А через тиждень почав я говіть, та з’їв причастя, – бач, не зоглядівся. Та й страшно якось стало. Взяв я новий невеличкий образ св. Варвари та й пішов з рушницею в грабове надвечори. По дорозі ще зайшов в шинк і випив для сміливості з півкварти горілки.



А надворі було ясно й тихо. Знайшов я в лісі дуба, гіллястого, зеленого, старого. Стоїть він так трохи на ярку, в самісінькому узирі, а коло його кущі зеленої ліщини.

Одміряв я тридцять ступенів, а в мене серце стукотить, ноги трусяться, руки так само трусяться, наче, борони боже, в пропасниці.

Повернувся я назад, ще й рук не звів гаразд, дивлюсь, а під дубом, між двома кущами ліски, під широким зеленим гіллям стоїть моя небіжка Одарка... бліда, як була перед смертю. Сонце світило на неї, а сині великі очі дивились на мене пильно й страшно... З’явилась так, як сиділа в той вечір зо мною попліч на призьбі, коли до неї смерть прийшла...

Голова моя заморочилась; зелений ліс закрутився в очах; щось загуло, зашуміло в вухах, і сам я не пам’ятав, що діялося зо мною.

Опам’ятавсь я, аж коло мене кругом маленькі пастушки стоять та дивляться, пороззявлявши роти. Сіра собака нюхала мою голову. По долині паслись воли. Встав я, ніби спросоння. “Та й заснув же я гарно та міцно!– кажу хлопцям. – Оце ж я, хлопці, заблудив. Покажіть мені дорогу з лісу”. Забув, бач, навіть дорогу. І не знаю, чи то я гріх зробив, чи то мара одна з’явилась мені, чи то бог покарав мене, чи півкварти горілки зашкодило мені. Од того часу не беру я рушниці в руки. Нехай вона згине...

На голові в Панька волосся настовбурчилось, як щетина.

Зачервоніло над лісом небо, неначе кров’ю облилося; зачервоніла нижче од лісу в Росі вода. Між небом і водою став чорною попругою ліс та гора. Місяць скотився низенько й побілів. Густа роса посіла на всякі рослини. Прив’яле, аж посхиляне бадилля од пекучого сонця піднімалось, неначе спросоння, під свіжою росою, потяглося, аж шелестіло, випрямляючи просто притомлене листя. Висока трава понахиляла вершечки під важкою росою. Листя на дереві

123


міцнішало, набираючись цілющої води. Усякі квітки розкручували свої пуп’яночки, розгортували листочки, свіжі, гарні, як личко маленької дитини. Розлились пахощі понад зеленою травою, понад тихою водою. А пташки безперестану, безспину виспівували, скільки сили в їх було.

– Годі! Кидаймо!–промовив дід Панас. – Хвалить бога, риби доволі.

Пристали рибалки до берега, витягли човни на берег, розкидали мокрі сітки по лозах. Запахло на березі баговинням, мулом та риб’ячою сирістю.

– Що ж то за вози стоять ондечки під скелями?– каже Панько. – Он гляньте, діду! Мабуть, хтось їхав до млинів та не потрапив. Але як же воно влізло аж під ці скелі?

– Де ти в недовірка бачиш ті вози?– спитав дід. – Та то кущі верболозу! Протри лиш баньки! Ти спати хочеш.

Дід засміявся.

– От я, так ніколи не вгляжу возів там, де кущі стирчать, – казав дід.

Тягне дід човна стежкою між густими лозами та й став.

– – Паньку! Ходи сюди, будь ласка! Зжени отого вола. Ліг саме на стежці. Може, й справді хтось заплутався тут між кущами та став на ночівку.

Дід Панас, не дожидаючись Панька, штурхнув весЛом під бік того вола. Весло задзвеніло об камінь.

– Ви й справді, діду, не бачите возів, та тільки воли бачите, де каміння лежить, – промовив Панько, регочучись.

– Е! враг його матері! старий вже я став, – промовив дід. – Чи підеш додому, Паньку? бо я, мабуть, ляжу отут під вербою та одпочину трохи, поки сонце зійде.

Впав дід на траву, підклавши два кулаки в голови, та й заснув, прикрившись свитиною.

В містечку почався шум. Забрехали собаки, заревли корови та телята, обзиваючись до корів. Ціла отара овець та кіз, ягнят, козенят мекала та бекала. Співали півні, гегали гуси, кахкали качки. Почувся людський гомін, крик. Все те галасування то піднімалося разом, то затихало; а звідтіль одрізнявся голосний крик навісного півня або ревіння корови.

Викотилось з-за лісу красне та пишне сонце. Пішли люде в поле на роботу. Підвівся дід Панас з верболозу,

124


вмивсь на березі, втерся рукавом і тихо бубонів святу молитву, хрестячись вряди-годи. Швидко потім жидівка чистила під шинком рибу, а жид одмірював дідові півкварти горілки,

Двадцять три роки ловив дід Панас рибу. Зате ж йому й смерть, мабуть, зроду була написана од води.

Весною було дуже велике повіддя в Росі, що й люде такого повіддя не запам’ятали. Позаливала вода луки, луги, позносила млини, навіть позаливала хати, що стояли низько, над водою. А між скелями та по камінні ревла Рось, крутилась вода, мов на лотоках.

Невважаючи на те, дід Панас, вихиливши півкварти горілки, поплив ловить рибу. Чи він не встерігся, чи тим що зайве випив, – вхопила вода човен з необережним дідом та й поперла в шум на саму бистрину, де було багацько каміння. Летів човен з дідом, як стріла, тільки борода дідова манячила! Кинула хвиля човном, як тріскою, з високого каменя, через котрий лилася, мов навіжена, бистра вода. Сховався рибалка дід Панас під водою з човном і по цей день! Оддячила там своєму ворогові риба!

1866 року.

ПРИЧЕПА


Повість

І

осени, після другої пречистої, в чималому селі Нестеринцях раз якось вечірньою добою сидів отець Хведор Чепурновський на канапі в своїй світ



лиці. На другім кінці канапи сидів близький його сусіда отець Мойсей. Було вже пізненько. Сім’я о. Хведора, повечерявши з гостем, розійшлася по кімнатах одпочивати. О. Хведор зостався з гостем побалакати, як буває між близькими сусідами й приятелями.

Вони вдвох приятелювали ще ззамолоду, навіть змалку. Не були вони й товаришами по школі, але всі знали, що о. Хведор з о. Мойсеєм живуть душа в душу, дуже часто їздять один до одного в гості, і як зійдуться, то не швидко розійдуться, доки не набалакаються всмак.

О. Хведор був веселий, реготун. Не один повіт зназ о. Хведора; його знала навіть уся губернія. Хто не пам’ятав його круглого, повного, червоного виду, його круглих, здорових, веселих сірих очей! Які ж то були веселі очі! Самі ніби реготались навіть тоді, як о. Хведор журився або сумував.

126


Його повні червоні уста, здається, були зроду складені задля сміху. Вони стулялись хіба тільки тоді, як в сонного о. Хведора злипались очі. А то все було між червоними губами блищать два рядки білих, рівних, дрібних зубів! Голову його вкривали коротенькі, до пліч, ясні коси, зро* ду завиті кучерями по всій голові; так і стирчали кругом, неначе в київських протодияконів.

Реготуном його зазнали всі: і попи, і дяки, і мужики, навіть пани й жиди. Куди було не прийде в гості, вже було наймити, погоничі надворі піднімають регіт. Було ступить на поріг, покаже кучеряву голову, блисне веселими очима, – всі гості вже чогось регочуться, аж за боки беруться. Скаже й прикаже, – зараз піде регіт по хатах. Всі любили о. Хведора, – всі, навіть діти бігали за ним слідком, ловлячи його веселе слово й жарти.

З себе був о. Хведор огрядний, тілистий, невисокий, але плечистий. На м’яких плечах в його ряса аж влипає! Шия в його була така коротка, ніби голова лежала на самих плечах. Мовчати не любив о. Хведор. Було або говорить, або регочеться, або разом і регоче й говорить, та все голову закидає аж на плечі; кучеряве волосся було дрижить на долові, а плечі й груди – аж ходором ходять.

О. Мойсей був високий, сухорлявий. Довгі, рідкі, м'які коси поприлипали до його стовбоватої голови, розсипавшись тоненькими, позліплюваними пасмами по плечах. З-під густих брів блищали чорні, як терен, очі. На сухому, пожовклому, довгому виду щоки глибоко позападали і помурхли, а між рідкою бородою та миршавими вусами темніли ніби присмаглі, аж сині губи.

Тоді як о. Хведор жартував, сміявсь навіть з рідного батька, з своєї жінки, його приятель все було сумує та жаліється на слуг, на жінку, на парафіян, на господарство. Не одна тільки однаковість вдачі зводить людей докупи: частіше робить людей близькими приятелями супротилежність їх вдачі.

– Якби, о. Мойсей, з нас двох та зробився один піп!– каже було о. Хведор, – що б то за диво вийшло! Який би то був піп! і великий, і широкий, і товстий, і довгий!

Світлиця о. Хведора була невелика. Попід стінами стояло дванадцять стільців, в кутках – косі столики, а над ними вгорі – косинчики з карнизом на книжки та на проскури; коло стіни стояла камода, а перед канапою – стіл. На стінах висіло багато образів, невеликих картинок у

127


чорних узеньких рамках, а коло порога висів у білому клобуці, намальований олійними фарбами, якийсь давній митрополит, червоний на виду і ввесь обвішаний червоними стрічками, наче молодиця намистом.

О. Мойсей притуливсь, ніби зщулившись, в однім кутку канапи, а о. Хведор розлігся в другому, закинувши голову на спинку канапи. При двох свічках, на полі темно-бронзової оббивки канапи, обидві постаті так виразно малювались, неначе на чорному полі картини дуже ясне малювання.

Довгий, сухорлявий о. Мойсей трохи скинувсь своєю постаттю й видом на тих довгих, темних рекетів святих, що малюють на візантійських образах. І ряса його, з добрящого товстого баракану, спадала навкруги його такими ж довгими цупкими фалдами, і фалди переламувались так само гостро впоперек, як на візантійських образах.

На другім боці канапи червоніло повне, кругле лице о. Хведора, неначе лице товстого свіжого амура, що вишивають гарусом на подушках, занадто наляпавши йому щоки червонястими нитками.

Вже в хатах все поснуло, всюди стало тихо, тільки годинник на стіні цокав, дляво й ліниво гойдаючи маятник.

Перед панотцями на столі, накритому червоною вовняною скатеркою, між двома свічками, стояв повний графин горілки. Проміння од свічок пронизувало пляшку з обох боків, вигравало в жовтій, чистій, як сльоза, горілці, заправленій пахучими корінцями, – бодяном, каманом та гвоздичками, – блищало веселими іскрами на гранчастій різаній затичці, на чистих, прозорих боках графина. Коло графина стояла тарілка з скибками паляниці і мисочка з вишневим варенням.

– А що, о. Мойсей! Чи вип’ємо по чарці?– запитав о. Хведор.

О. Мойсей так смутно, так жалібно подивився на графин, неначе він жалкував за якоюсь великою втратою, неначе в його або дитина вмерла, або коні вкрадено. Аж притухли його чорні очі, а темне, смугляве лице стало ще темніше.

– Хіба ж ти не знаєш, що мені не можна пити?– одказав о. Мойсей.

– А що ж ми оце робитимемо отутечки? Хіба будемо дивитись один одному в вічі, та й годі?

– Отой доктор останніми часами дуже лякає... – одка-

128


'

(ІЛ >C-Vfe

О^'Ф.

Титульна сторінка авторизованого списку повісті “Причепа” з цензурним висновком (1897)



зав о. Мойсей. – І позавчора казав моїй Марії Йвановні, щоб я покинув горілку пити, а то погано буде...

– А ти ймеш віри докторам! Що не доктор, то й брехун! Він говорить, аби язик вертівся, – так собі, – на вітер...

О. Хведор закинув голову назад, підняв угору куценьку борідку і захихикав, показуючи усі щелепи і два рядки білих зубів. Канапа задвигтіла, а ближчі стільці аж ніж

ками застукотіли об поміст.

– А я докторів не слухаю!– промовив далі о. Х.ьедор. – Він мені скаже не їсти того й того, а я на злість наїмся та й поздоровшаю. Доктор каже, а ти роби навпаки: тоді якраз буде гаразд.

О. Хведор знов зареготавсь і налив дві чарки горілки.

Запахло в хаті спиртом, корінням.

– Будьмо здорові!– промовив о. Хведор і випив передніше, як господар, прицмакуючи.

В о. Мойсея аж слинка покотилась. Чудові пахощі торкнули його фантазію, нагадали йому про якісь чудові сади теплого краю. Омана смаку разом з оманою фантазії була аж надто велика! О. Мойсей нахилив голову нижче, не одриваючи очей од чарки.

: Починай-бо, о. Мойсей! Ти ж гість! Чого ж ти скривився, як середа на п'ятницю?

– Не можна, брате, не можна! Ти ж бачиш, як я погано кашляю. Недурно ж казав доктор, що в мене зроду нахильність до якоїсь грудяної слабості, бо в мене шия дуже довга.

– Хи-хи-хи, – зареготавсь о. Хведор. – От тобі й на! Не одрубув§ти ж тобі трохи шиї, щоб можна було горілку пити. В довгу шию краще й зручніше тектиме, мов у лотоки... Ось спробуй лишень!

О. Хведор підняв чарку проти свічки. Кришталева чарка неначе засміялась проти вогню. Червоно-жовтий чистий напиток замиготів іскорками, неначе в йому грало літнє марево, а чудові пахощі лоскотали в носі, в £Орлі, по язиці.

О. Мойсея полягло до чарки ніби двома міцними руками. “Веліє іскушеніє!” – промовив він.

– І що зашкодить одна чарка?– вмовляв далі о. Хведор. – Чарка – то ніби одна крапля; вона тобі навіть горла всього не обмоче...

129


– Може, й справді так!– промовив о. Мойсей, радий, що натрапив на сяку-таку причину.

Що божого дня о. Мойсей зарікався пити й курити, але що божого дня було знайде якусь причину, щоб розрішити, буцімбито в останній раз. А потім знов давав собі зарік, і знов знаходився той капосний останній раз. І тепер – очі в його повеселішали; він узяв чарку, підняв її до світла, подививсь на неї любо, як мати на свою дитину, і тихенько почав цідити в рот, помалу задираючи голову. Довго держав він чарку коло рота, висмоктував останню крапельку і, одірвавши чарку, почав утягувати в рот сині свої губи, ніби смоктав їх.

– Яке ж то добро, оця горілка!– промовив стиха о. Мойсей. – І той розумний був, хто її вигадав.

Він схопився з місця і хотів налити другу чарку.

О. Хведор миттю підняв графин вгору.

– А зась тобі! вибачай на цей раз! Просив я тебе, а тепер попроси ти мене. Ха-ха-ха!

О. Мойсей силою взяв пляшку і миттю випив другу чарку.

Перегодя о. Хведор закурив сигарку. Перший свіжий димок дуже приємно залоскотав у носі в гостя.

– Не кури, будь ласка, – просив о. Мойсей. – Хіба ж ти не знаєш, що доктор заборонив мені й курити. Не дратуй-бо мене.

– Одчепись ти з своїм доктором! Що не доктор, то нахаба! Як його слухати, то й з голоду вмерти треба.

– Скільки раз я зарікався не курити!– каже о. Мойсей. – Одже ж не покину! Поки не чую диму, то й байдуже. А як курить хто мені під носом, то, здається, оддав би все на світі, щоб тільки покуштувати отвго поганого зілля.

– Коли хочеш кидати, то не одразу: один день покури тричі, другого дня – двічі. От почни так од цього вечора!– На, посмокчи!

– Може, ти й правду кажеш, – промовив о. Мойсей вже якось веселіше. – Давай, покурю та й закаюсь!

Закадили панотці і поодкидали голови в кутки канапи.

І полилась їх розмова – щира, непотайна; без жадних свідків, чужих і своїх рідних, в тихій теплій світлиці, в тиші спокою темної осінньої ночі, за чаркою доброї горілки або наливки, – не раз було панотці пробалакають цілу ніч до світа. Вже матушка, виспавшись, було вигляне з

130


дверей, гримне на їх та й зноз засне, а панотці на те не вважають! Нічна пізня доба, чарка горілки – розгортують душу, розв’язують мову, додають красномовності навіть не красномовній розмові мовчуна о. Мойсея.

Батюшки мовчали, втягуючи в себе дим, і буцім збирали розкидані думи, вибираючи ту, з которої треба б почати розмову.

– Як же, о. Мойсей, твоя сім’я?

– Моя сім’я? Не благословив бог мене сім’єю! Не ростуть чогось мої діти. Чи мене за що бог карає, чи я сам нездоровий, чи моя жінка така! От і ці двойко, позоставались живі... чогось вже мізерніють, кривляться...

– Ти шкодуєш, що твої діти вмирають. А мої вже й геть-то живучі. Такого їх, такого їх багато, що, далебі, не знаю, що й діяти! Семеро одніс я на кладовище, а там спить у мене аж сім дочок, а два сини в школі. Коли тебе нудьга бере за дітьми, візьми, будь ласка, в мене зо двоє або зо троє, – я тобі ще й подякую.

О. Хведор зареготався, аж канапа задвигтіла на хисткому тонкому помості.

– Чужі діти – не свої, – одказав сумно о. Мойсей.

– Та ще й не мруть чогось! – промовив о. Хведор, – не так, як буває в людей. Оце й заслабне часом котра дитина, хиріє, стогне, мізерніє. Думаю: от-от умре! От-от бог прийме до себе. А воно візьме та й очуняє. А все то жінка! Як візьме коло його панькати, тупцяти, як візьме припарювати, та виливати, та облизувати, то, дивись, вже моя дитина й очунює! Ха-ха-ха!

– Гріх тобі, о. Хведор, таке говорити про своїх дітей!

– Та вже нехай хоч гріх! У мене, що на умі, те й на язиці... Ха-ха-ха! А як ти собі, о. Мойсей, міркуєш? Оце в мене сім дочок – я не лічу синів – треба їм справити сім суконь, та сім сорочок, та сім пар черевиків. Побільш вдвоє, то буде чотирнадцять. А там ще як почнуть вигадувати свої витребеньки, якісь комірчики, та стьожечки, та блонди, та якесь дрантя, та якесь біси-батьказна-що! Та все по моді та по морді! Я тобі кажу, що на силу велику вистачаю! Несила настачить на їх. А тут, знаєш, ще до того вдались мої дочки в сбого батька! Ха-ха-ха! Всі сім товсті, неначе “сім гладких корів фараонових”. Сьогодні справиш одежину, яку удяганку, а через тиждень – вже й тісна стала! Ще добре, що не всі дорослі, – одна другу

5*

131


доганяє – так одежина переходить з плечей на плечі. Та ще й повдавались в матір: усі чепурні, шанують одежу, усі глядять одежини, як ока в лобі.

– А хто ж винен, – промовив о. Мойсей, – коли й ти сам не згірше колесницегонителя фараона: гладшаєш: щодня, нівроку тобі.

– Ти й правду кажеш, отче Мойсеє! Недавно стулив я собі оцю рясу. Не жаль би було, якби не казав кравцеві, – а то казав і наказував: не ший же щільно та тісно! ший якмога ширше! Коли вчора дивлюсь, – на плечах чисто порозлазилось шитво. Я до попаді – показую та лаю кравця. А вона мені як одрубала, та ще й при дочках: “Не кравець-бо винен! сам розлазишся, то й одежа мусить розлізтись, – не залізна ж!” Я покинув рясу та мерщій з хати! Ха-ха-ха! А тут, не тобі кажучи, ростуть дочки так швидко, йаче на дріжджах! У других дочки і в двадцять років ходять в куценьких сукнях, а в мене, оце мине дочці тринадцять, так її хоч зараз заміж давай. Одна одну доганяє! Не знаю, що й робити на світі. Богослови знають, що в мене не гурт-то грошей, обминають мою хату або приїдуть, об’їдять, обіп’ють, понюхають та й поїдуть. А мої дочки сидять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Видаватиму, хто перший трапиться: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До старших дочок вже й богослови не присватуються, – кажуть, що старі. А їм всього вісімнадцятий та дев’ятнадцятий рік!

– Чого це ти, о. Хведор, взявся на своїх дочок? Вони ж дурно не їдять в тебе хліба, – вони коло всього, а твоя матушка тільки порядкує.

– Отак пак! Ба, ще б посідали та руки позгортали! Вони, бач, і робили б, що тільки б плутали на п’яльцях якесь своє дрантя. А я їх турлю до пекарні! Робіть, кажу, діти, самі на себе, – на вас слуг не настачиш. Нехай пораються і коло печі, і в хаті, і на огороді; нехай хліб печуть, обідати варять у жнива, прядуть. Тільки не посилаю з сорочками на річку та на поле.

О. Хведор знов поналивав горілки в чарки.

– Будьмо здорові!– промовив він, випив і закусив варенням. – Прошу покорно, о. Мойсей.

– Ой боюсь, боюсь! Лихо мені з цією горілкою! Хтось лукавий вигадав її на моє лихо! Не довго животіти мені через неї.

132

– Пий-бо! чого ти? Дома собі будеш піснюкати, а в гостях “розрішеніє на вся: вина і єлея”.



– Воно й справді, що я оце в гостях! Не питиму вже дома, – промовив о. Мойсей, а сам скоса привітно поглядав на ясну, блискучу, як зоря, чарку настойки.

Випили знов по чарці. О. Мойсей довго смакував, обсмоктуючи свої синюваті губи.

– Гримаєш ти, о. Хведор, на дітей. А в мене ж то, в мене! швидко не буде ні дитини, ані щастя, ні хатини, як співають у пісні. Чи воно пороблено, чи воно наслано? Надісь, кимсь наслано... Кажуть, що моя хата закладена майстрами на дитячу смерть... І в старого батюшки мерли діти. Я вже й воду святив, вдруге святив усі кімнати, вже й питав між старими людьми...

О. Мойсей зігнув шию карлючкою, а голова звисла на груди.

– Бог зна, чого ти журишся, о. Мойсей!– каже о. Хведор. – І хочеться тобі того клопоту? Я й не радий, а діти родяться, родяться та й ще родяться, і не знаю, коли тому кінець буде!

О. Хведор зареготався, аж затупотів ногами, аж поміст задвигтів.

– По цій мові – будьмо здорові!–промовив він, наливаючи по чарці.

– По цій мові можна й мені, – додав о. Мойсей.

– Та пий-бо одразу, не смакуй!–приказав о. Хведор, регочучись дрібно. – І чарки біси-^батьказна-які пороблено! Вип’єш, наче муху проковтнеш!

О. Мойсей не сперечавсь, ковтнув хильцем і тільки втягував, по своєму звичаю, обидві губі в рот.

– Казав я тобі, о. Мойсей, що видам дочок за того, хто перший трапиться, чи він буде дяк, чи мужик, чи циган. Одже ж. я так швидко і зроблю. Внадився оце до моїх дочок якийсь ляшок, – ходить та й ходить, трохи не щодня. Дочки й раді, бо, відомо, вже дівчата на порі, регочуть та жартують з ним. А ляшок з себе дуже не поганий, веселий, точить баляндраси моїм дочкам. Тільки чин на йому біси-батьказна-який! Він якогось пана підписаря підписар, чи що! Фамілія його – Серединський. Приїхало воно сюди на економію недавно, таке миршаве, захуджене, обшарпане, обстрьопане, мізерне, замліле! і називає себе шляхтичем. Передніше колись було мене обминає, знать, соромиться свого дрантя, а як облатався, обшився, став

133


на панка схожий, тоді почав до мене підступати, та все сміливіше, та все сміливіше. Потім дивлюсь, – вже і втиривсь у мою хату! А з дочками куди тобі! наче зріс у панських будинках. І тепер ходить трохи не щодня. Мені вже і надокучає, бо треба з ним панькатись, коли впустив до своєї господи. Будьмо здорові!

Випили й закусили. О. Хведор перехилив порожню пляшку над чаркою.

– Чи це ми вже й вихилили повний графин? Чи не тим, що ти, о. Мойсей, маєш якусь прирождену нахильність до... до чарочки?.. Ха-ха-ха!

– Як випили, то господар ще принесе, – одказав о. Мойсей.

О. Хведор скинув чоботи, підгорнув поли, взяв графин і, тихесенько закрадаючись, як кіт до миші, пішов у другу темну кімнату точити горілку з барильця. Серед тиші ночі чути було дуже виразно, як горілка стиха булькотіла з барильця, вливаючись у пляшку і шелестячи по боках скла.

Коли це – щось заворушилось і загомоніло в другій темній кімнатці. В одчинені двері, мов той херувим з небес, вилетів о. Хведор. Од швидкої ходи він аж вихав полами на повітрі, а волосся на голові настовбурчилось вгору, ніби легкий пух. В руках у його був превеликий бутиль доброї горілки.

– Ох мені лихо!– промовив о. Хведор, озираючись на темні двері, ніби звідтіль за ним гнався домовик. – Певно, оце моя матушка почула, що я горілку точу, та так нагнала, що я насилу втік. Коли б лиш не прибігла та не одняла бутля.

О. Хведор поставив бутля під стіл, але, прислухавшись, що знов все поснуло й запанувала тиша в покоях, незабаром витяг і поставив на столі.

– Будьмо здорові! Помершим чарка, а нам горілка, – промовив о. Хведор.

Випили й закусили.

– Смієшся ти з мене, – каже о. Мойсей, – що моя Марія Ивановна забороняє мені пити, а сам, бачу, не згірше боїшся своєї жінки...

– Ет, о. Мойсей! Все то твої доктори нашкодили: набрехали моїй попаді, ніби мені горілка шкодить через те, що в мене шия дуже коротка. Бач! Вір дурням! І довга шия – не пий, і коротка шия – не пий. Страхають мене

134

паралічем. Один тому час! І пити – вмерти, і не пити –вмерти! Лучче ж пити і вмерти! Раз родила мати – раз і помирати! Ану, о. Мойсей, чи правду кажуть доктори? Чи стукне мене параліч?



О. Хведор налив, випив і замовк, неначе ждучи паралічу.

– Ні, нема! Не бере!–промовив. – Тепер вже не занапастимо себе. Ну, сміливо! Марш уперед.

Знов налили чарки і повипивали.

– Про що пак ми були розговорились?– спитав о. Хведор.

– Про якогось Серединського, про панича.

– Еге! Так, знаєш, занадивсь ото до мене той панок Серединський. Ходив передніше сам, а це вже почав ходити з нашим сусідою, дідичем Хоцінським. А знаєш, як я познайомився з тим Хоцінським?..

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка