Наукова думка



Сторінка13/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   34

– А як?

– Дуже чудно й трохи смішно! Чи до тебе пак приходили папки кумами держати до хреста мужичих дітей?



– Приходили перед повстанням і не раз, а це щось і перестали, – одказав о. Мойсей.

– Ото ж і до мене було оце й несуть хрестити мужичу дитину. Кумою – молодиця, а за кума – панок з заводу. “Що це сталося з панами?–думаю було собі. – Колись дерли шкуру з людей, а це почали брататись та єднатись, навіть пити з ними горілку. Щось воно та є”. Аж воно так і вийшло. Випиймо, о. Мойсей... Раз якось принесли дитину до хреста. Кумою – молодиця, а кумом – якийсь незнайомий пан, здоровий, огрядний, з маленькими тонкими ніжками, – достоту неначе хто підпер барило двома паличками. Заповістивсь мені, що він такий і такий дідич, близький мій сусіда, і приніс до хреста дитину свого робітника, доброго й вірного, знаючи звичай – од хреста не цуратись. А я собі думаю: дай трохи пожартую з паном, щоб не дуже квапився куматись з людьми, бо таки заздрівав його щирість. Веду кумів у першу хату і починаю хрестити дитину по всім правилам, як личило такому кумові. Читаю помалесеньку, виразно, поважно, слово за словом, а дяк з паламарем приспівують. Стоїть мій пан, перекидаючи з ноги на ногу своє барило. А я читаю та й читаю, та співаю! Дивлюсь, – пан мій вже сопе, а з лоба піт горохом котиться, а я читаю та читаю! Ха-ха-ха! Нехай, думаю, покуштує, що є на світі дещо й важке. Дивлюсь, –

135

вже близько кінець. Я перемахнув для поважності на молебінь, давай вичитувати один, потім другий. Хоцінському дав на руки дитину. Він червоніє, от-от упаде! Годі, думаю, – буде пан до нових віників пам'ятати, як о. Хведор хрестив дитину. Навпісля чую – мій пан аж трохи заслаб, мабуть, одстояв ноги. Так-то ми й познайомились. Ковтай муху, о. Мойсей!



– Ні! щось мало поживи з цієї мухи. Буду я гедзів ловити абощо.

О. Мойсей достав з другого стола стакан, налив трохи не повний і почав дудлити.

– От і почав Хоцінський до мене вчащати; просить і до себе, дає мені гостинці, шле мені з сахарні по голові сахару, – бачу, чогось годить мені, тупцяє коло мене; а як прийде до мене в гості, в’ється коло моїх дітей, тирить їм у руки польські книжки, цвенькає до їх по-польській.

– Та наші пани, – промовив о. Мойсей, – таки догоджають батюшкам, хто вміє кільки слів цвенькнути попольській. І я, грішний, колись ненароком так собі випадком промовив слів двоє по-польській до свого пана, – зараз на другий день прислав хуру дров! За дві слові!

– Зате ж підставляють вони стільця тому, хто не годить їм!– промовив о. Хведор. – Чи чуд про благочинного з Куцого? Як його обговорював дідич ГІанятівський перед архієреєм, перед сторонніми людьми, перед панами за обідом, тоді, як вікарний їздив до єпархії! Де ж пак! видумав якусь історію, ніби його свиня вскочила в попів огород; піп ніби дав їй сто різок, звелів зв’язати і одіслав соцьким у стан, вкупі з прошениям на “оную безпокойную рябу, панську свиню”.

О. Хведор зареготавсь, наливаючи горілки в чарку, аж горілка перелилась через край.

– І справді, чудна та Польща, – промовив о. Мойсей, – сама лежить зв’язана, скручена, ледве дише, а ще таки простягає руки, щоб щось наше загарбати собі.

– Будьмо здорові, о. Мойсей! закушуй-бо, а то на голову буде важко... От і почав ходити Хоцінський з Серединським. Чи не моститься часом він у свати до моїх дочок?

– Ой, не хапайся, о. Хведор, з сватанням! Питай людей.

– Добре тобі й говорити, коли тобі на шиї не сидить сім дочок.

136

– Коли б мені хоч одну дочку! Вже я й хати святив, і пшеницю сіяв на чотирьох углах дома. Пшениця посходила, значиться, місце благословенне...



– Знаєш, що зроби, о. Мойсей! Об’їдь ти, голий, серед дня, верхом на лопаті тричі кругом хати та прочитай на ході тричі “Отче наш”; тоді, певно, так перелякаєш домовиків, що не потраплять куди втікати! Ха-ха-ха!

О. Мойсей підняв голову, думав почути щось путнє, але зараз схилив її вниз, осміхнувшись.

– От ходить до мене Хоцінський та годить мені. Недавно оце прислав мені деревні на повітку та на опал три хурі хмизу.

– Чи й той пан годив тобі, що передніше був тута?– спитав о. Мойсей.

1 Де там тобі! Той був з багатих, значних панів, з аристократії, та гордий, та пишний! Йому, мабуть, здавалось, що він і тепер панує на Вкраїні, як було колись за царя Гороха, як людей було трохи.

– А хіба ж і не панували вони в нас? Що хотіли, те й робили, не було їм упину, – одказав о. Мойсей.

– Як приїхав до нас той передніший старий пан, я накинув свою скуфію, надів найновішу, найпросторнішу рясу, трохи напиндючивсь та й пішов до його, – думаю: познайомлюсь і поговорю за квит на дрова, бо тоді, бач, пани давали нам дрова на топливо з свого лісу. Заповістивсь через лакея. Коли це – виходить до мене пузань у шлафроці з люлькою в зубах на довженнім цибукові; надувся, насупився, напиндючивсь і заступив мені двері до гостинної, та починає питати, чого мені треба, як того мужика, а сісти й не просить. Е!–думаю, – вибач на цей раз! Не годиться ж таки мені стояти коло порога, та ще й в скуфії. “Вибачайте, – кажу, – пане, але ні вам, ні мені не випадає говорити навстоячки!” Взяв я поминув його, пішов в гостинну та й лагоджусь сісти в найбільшому кріслі, а його прохаю сісти коло себе. Він тоді ні в сих ні в тих! Круть-верть сюди, туди! так йому погано стало. Поставали ми обидва коло фотелів та й почали вгнізджуватись. Ніяк не влізу в прокляте крісло, таке вузьке! Коли дивлюсь, і пан трохи застряг, бо і сам не влізе гаразд. Ха-хаха!– зареготався я, а пан і собі за мною. “Шкода, – кажу, – пане, й заходу! не задля нас, певно, роблена ця мебіль. Сідаймо деінде, – на софі абощо!” Сів я та й упірнув у пружини сливе до самого долу, а пан упірнув з Дру

137


гого боку. Сидимо ми, тільки голови наші видно, мов десь за горбами виглядаємо! А софа трісь! лусь! трісь! та все тріщить помаленьку. Одже. од того часу і почав ласкавіше зо мною поводитись, почав навіть руку подавати.

– Випиймо, о. Мойсей, за вічну пам'ять шляхетського, польського донору! За їх бундючність давню!

Випили й закусили.

– Е, о. Мойсей! ти, бачу, й честі не знаєш. ДивисьІ вже горілки тільки на дні!– промовив о. Хведор, трясучи останньою горілкою, котра шелестіла в пляшці. – Як же я теперечки добуду другого бутля? Треба хоч рачки лізти в ту хату, бо матушка почує.

О. Хведор знов, ступаючи навшпиньки, пірнув у темні двері. Але матушка, мабуть, звикла навіть через сон стерегти барильця і пляшок з горілкою, – зараз заворушилась. О. Хведор, наче архистратиг з небес, вилинув прожогом з темної хати, держачи в руках чимале барильце, в которому горілка якось жалібно плескалася в порожньому місці.

– Благовіствуй, земле, радость велію!– каже о. Мойсей.

– Не дуже й “велію”, бо тільки на дні, та й то простої, не настояної. Не потрапив на друге барильце... бо в хаті поночі.

– Дарма! давай покуштуємо, яка вона на смак!

– Як же твої сини? – спитав о. Мойсей, впіймавши доброго гедза з стакана.

– Як? Василь вже в філософії, вчиться дуже добре, а менший і досі в нижчих класах, бо все попасає в класах; вигнався аж до неба, а дурний, як треба, – не хоче вчитись! Таке ледащо! мабуть, тим, що в батька свого вдався. Ха-ха-ха!

О. Хведор зареготавсь, аж одна дитина закричала спросоння.

– Хіба ж ти не вчився в школах? – спитав о. Мойсей.

– Який там недовірок його вчився б! Ще в бурсі було сяк-так – вчителі добре приганяли, а я дуже боявся каторжної різки! Раз дали такої прочуханки, що й досі пам'ятаю. Було аж сльози тобі котяться, а таки вилупиш тих проклятих латинів та греків, як “Отче наш”! Перевели мене в семінарію, зачув я волю. Дивлюсь, авдиторів немає, греки та латини валяються в нас попід ліжками. Не вивчиш лекції, – професори й слова не кажуть, – а тут ще й

138


не визивають! Еге, думаю я, аж ось де лахваї Кидай, Хведю, книжки та гуляй! Гуляю я та гуляю, книжки і в руки не беру. Коли зирк! читають на конференції, що такого-то раба божого Хведора Чепурновського “по малоуспішію і маловозрасті ю” зоставили в тім-таки класі на другий курс, тобто ще на два роки попасати. От і попасав я, трохи покаявся; перевели мене трохи не в першому розряді. А в філософії я, розшолопавши філософію, як і подобає філософові, покинув знов книжки. Гуляв, гуляв, аж до кінця курсу, аж остобісіло! Зберемось було, та все молоді, веселі товариші, п’ємо, танцюємо, співаємо, байдики б’ємо, в карти граємо! Ой, що то за час був гарний, вольний, веселий! Випиймо, о. Мойсей, як ми колись випивали, як стояли в Качуренка! Пом’янімо дні наших веселих молодощів!

О. Мойсей добре поминав свої молодощі, бо дудлив без перерви з свого здорового стакана, вже не дожидаючись частування.

– Але, дивись, о. Мойсей!–крикнув о. Хведор, – вже й барильце спорожнили. Потривай! розкажу ж я твоїй Марії Йвановні!

– А я твоїй Марії Василівні, – одказав о. Мойсей.

– Ой, не кажи, братіку!

– А не скажеш моїй? Як не скажеш, то я і твоїй не скажу,

– Вже і в вікнах сіріє, і небо яснішає, світ недалечко. Чи не одпочити б нам, о. Мойсей?

О. Мойсей тільки нахилив голову ще нижче.

– Чи потрапимо ж до нашої постелі?– спитав о. Хведор.

– Потрапимо якось, хоч навпомацки, аби тільки з місця зрушити, – одказав о. Мойсей. – Підведи мене, а я тебе!

Побрались панотці за руки і, підводячи один одного, встали і тихенько подибали до постелі. Ні один навіть не заточився, доки вони дочвалали до другої кімнати.

– Знаєш, о. Хведор, що мені оце спало на думку? Як то пак ми оце вдвох подужали вкласти в копи стільки горілки! Одже ж ми вкутали якраз, мабуть, по два бутлі.

– Я думав, що тобі й справді яка путяща думка прийшла в голову!

Панотці полягали і ще довго балакали, – що далі, то все тихіше.

139

– Ну що, о. Мойсей, якби після цього всього та скласти нас докупи! Ой-ой-ой! Який би то з нас вийшов здоровий піп! мабуть, якийсь протоєрей або й архієрей!



– Ні! Бог з ним! – одказав о. Мойсей. – Теперечки з одного мене або з тебе вийшов би цілий причет церковний. Адже ж тієї горілки, що ти видудлив, стало б, певно, на ввесь причет!

– Чи не випити нам ще до подушки?Тут в моїй келії є з пляшка настоєчки. Я ховаюсь-таки од своєї жінки, – * осьдечки я приховав! – сказав о. Хведор.

– Як випити, то й випити! Я не цураюсь того добра.

О. Хведор достав пляшку з-під якихсь паперів, – здається, “Єпархіальних відомостів”, завішаних одежею, сів на ліжку, випив сам і почастував о. Мойсея.

– Ой, добра ж оця настоєчка, взяв би її лихийі

– Ну, випиймо за своїх овець, за “пасомих”!

Випили і сиділи хвилинку мовчки.

– Ну, випиймо за протоєреїв та архієреїв!

Випили знов і трохи мовчали.

– Випиймо за “христолюбивое воїнство”! Йому перше місце! Куди ж нам до їх, о. Мойсей!

– Ну, випиймо ще востаннє:–“на сон грядущих”, – додав о. Мойсей.

– Одже ж ти, панотче, здається, пив би і через сон: так оце розохотивсь, – одказав о. Хведор.

Полягали панотці і довгенько гомоніли щось, вже не слухаючи один одного.

– Як твоя Марія Ивановна оце ночує сама вдома? – спитав о. Хведор.

– Що? що таке? Гуска Ивановна, заправлена на горілці?.. – замолов нісенітницю о. Мойсей та й заснув.

II


На другий день сонце високо підбилося вгору, а панотці ще одпочивали. Тричі закипав, тричі погасав самовар у сінях, а панотці спали. Вже матушка наготувала снідання, порозсилала людей на роботу, ходила, нудилась без роботи, двічі молилась богу, а панотці все спочивали. Не втерпіла-таки матушка, пішла побудила панотців і послала до їх наймичку з водою й рушником.

Трохи перегодя в тій самій світлиці, на тих самих місцях, як і ввечері, сиділи на канапі панотці і мовчали.

140

О. Хведор; свіжий, здоровий; як і передніше, протирав очі, позіхав, хрестячи рот за кожним разом, одкидав за вуха мокрі після вмивання густі кучері. О. Мойсей сидів непорушно, похиливши голову, трохи скрививши набік сині губи. Причесаний, мокрий волос його поприлипав до голові*. На столі, застеленім червоною скатеркою, стояли три стакани чаю. Збоку стояв той самий графин, повний жовтої горілки, тарілка з гарячими пирогами та накраяними скибками пухкої паляниці і маслянка з маслом.



– А доки ми оце будемо протирати очі? – промовив о. Хведор. – Рання пташка дзьобик набиває, а пізня очиці протирає. Матушко! ходи лиш до нас та почастуй нас!

Вийшла матушка, ще молода на взір, чорнява, в білому простенькому чіпкові. Є такі люде, що і до смерті не теряють краси, цілий вік цвітуть то молодою дівочою красою, то розкішною повною молодичою, то якоюсь старечою красою. По виду було знать, що Марія Василівна колись цвіла пишною красою. І тепер ще не втратила вона ні чудових чорних високих брів, ні іскряного блиску в огнястих променястих чорних очах, ні червоного цвіту на губах, ні рум’янцю на щоках. Здорова на виду, повна в тілі, навіть трохи огряДна, вона говорила дуже тоненьким голосом, тихим і співучим, вимовляючи слова з протягом, ніби вона пісні співала.

– Добридень вам, панотці! Як вам спалось, що снилось?

– Гуска Ивановна снилася, та ще й настояна на горілці, – ^ приснув о. Хведор од сміху. – Еге, матушкам не верзеться таке у сні?..

– Добрі смішки, коли повипивав горілку з усіх бутлів! – загримала матушка. – Чого ж ви оце сидите та ніби куняєте! Чому не п’єте по чарці? О. Мойсей! Ануте лиш по старинному звичаю – до чаю.

Марія Василівна налила чарку, покуштувала, пригубивши й обмочивши тільки свої свіжі губи, долила знов і піднесла о. Мойсею.

О. Мойсей підняв очі з каламутними білками і зирнув на чарку. Він боровся з своєю думкою дуже-дуже, скільки було сили, як борються на смерть два закатовані вороги.

О. Хведор подививсь на його, зареготавсь і промовив:

– Еге, о. Мойсей, в тебе тепереньки в роті наче чумаки ночували? Випий, будеш здоровший. Коли вчора пив, то похмелитись і бог велів.

141


О. Мойсей і не сперечався довго, випив і закусив пирогом.

Матушка взяла стілець, приставила до стола і сіла поруч з о. Мойсеєм. Свіже, повне її лице, освічене ясним сонцем, стало врівні з блідим, замлілим лицем її сусіда. Здавалось, що живоття і смерть посідали рядочком, щоб глянути одно на одного і подивуватись з себе: дивіться, мов, яке я гарне та свіже, а ти жовта та кисла!

Тільки що випили вони по стакану чаю, надворі гавкнула собака і побігла до воріт, ніби комусь назустріч. Всі троє разом зирнули в вікна. В ворота входило два пани: один товстий, неначе барило, другий молоденький, тоненький, як очеретина.

– Бог несе дуже ранніх гостей, – промовив о. Хведор. – Це ж пан Серединський з Хоцінським.

Серединський, як показує його прізвище, походив не з польської шляхти. Його прадід не був приходько з Польщі, ні приблуда на Україні звідкільсь. Він був українець, тільки обляшений. Колись давно, ще не за нашої пам’яті, приїхав на Волинську Україну десь з-під Варшави один польський пан-дідич в свій куплений на Волині маєток. З панею наїхала польська двірня, польки покоївки. Дідич збудував костьол на українській землі, знайшов ксьондза, і тамечки незабаром завелась маленька Польща в нашому селі. Пан звелів набирати селян у свій двір. Наші хлопці й дівчата незабаром зацвенькали по-ляхівській, бо пан і пані нехтували нашою українською мовою, зневажали хлопів і заказали, щоб люде в покоях або говорили по-польській, або й ротів не роззявляли.

Швиденько потім пан вибрав собі до двору двох хлопців, нащадків давніх козаків. Обидва були високі на зріст, гарні, кучеряві, чорняві. Обидва були одного зросту, одної вроди, з однаковими чорними очима, з однаковим чорним великим вусом і товстими, аж кудлатими бровами. Одного пан знайшов-таки в своєму селі, а другого довго підбирав під стать по других селах, як от підбирають під масть паристі баскі й одноразні гарні коні.

Поприїжджають було до пана гості з Варшави. Козаки повинні стояти коло зали по обидва боки дверей; повбирані в червону й синю одежу, пообшивану сріблом, в широких синіх шароварах з червоними смугами, було стоять козаки, як вкопані. Молоді панянки аж жахались, що в козаків такі страшні вуси.

142


Панська челядь цвенькала по-польській, їздила з панами до костьолу, а далі пани звеліли, щоб уся двірська че-> лядь говіла до костьолу, а не до церкви, вкупі з панами. По-, перевертували пани наших людей на свою католицьку віру. Тільки ті два козаки не згоджувались стати перевертнями, – одного дражнили Середою, другого – Суходолею.

Кажуть: де дідько сам нічого не вдіє, туди бабу пошле. Так і тут сталося. Поженив пан наших хлопців на ляхівкахпокоївках, що пані привезла з-під Варшави. Пан вибрав других козаків, а Середу й Суходолю на старості літ одпустив на волю, дав їм до живоття – по хаті й по грунту, бо тоді землі було доволі, а людей було не дуже густо.

Уплило багато часу, і козаки на старості літ вже говіли до костьолу, молились по-польській богу, сяк-так балакали каліченою польською мовою, били себе кулаком у груди за молитвою, “кленчили” на одно коліно. Середа став паном Серединським, а Суходоля – Суходольським. А через кільки десятків років два перевертні розвели двоє буцім польських гнізд на Волинській Україні, котрі замішались між сірячкову, чи ходачкову, дрібну шляхту, колись українську й православну.

З того одного гнізда вилинув і татунь нашого знайомого писаря Середииського. З землею стало скрутніше. Вже син старого пана пооднімав грунти й садки, кому що було надаровано до живоття. Ціла сім’я Серединських розлізлась по Вкраїні, шукаючи хліба то в писарях по сахарнях, то в економіях, то в урядових канцеляріях. Дрібна шляхта біднішала і помаленьку вмішувалась у народ, втрачувала свою католицьку віру й польську мову. Батько нашого Яся Серединського вмер у бідності і зоставив сина сиротою.

Підпанок зріс між селянськими дітьми, зазнав доволі всякого лиха. Його мати мусила дати його в суконну фабрику робітником. Сміються було люди з пана робітника! Ясь Серединський не цурався і нашої церкви, бо костьол був за верстов шістдесят; він кільки раз сповідавсь і причащався в церкві, а кільки раз в костьолі і, певно, вважав за однакові обидві віри.

Ясь Серединський з дідичем Хоцінським увійшли в світлицю, привітались з господарем, з гостем. Хоцінського попросили сісти на канапі, а Серединський притуливсь на стільці коло вікна, недалечко од порога, напроти дверей до другої кімнати, де вештались дочки о. Хведора.

143

– ■-.■-Товстий Хоцінський насилу дихав* одсапував після дороги. З широкого, м’якого, оперезаного густими зморшками його лоба скочувались краплі поту і застрягали в густих, сивих, кудлатих бровах. Товсте, повне, як торбина з борошном, його лице блищало, неначе маслом обмазане; очима він позирав згорда, по-панській, як звикли позирати в нас на Україні пани; навіть і тоді, як лестяться до будлікого.



Серединський частенько поглядав на двері, сидячи коло вікна. Веселий промінь сонця йшов через вікно, розсипався поміж зеленим листом китайської троянди, що стояла на вікні, і простягався золотим пасмом проз лице Серединського на підлогу. У тому золотому промені світилося молоде лице Серединського; в його лиці злучилось докупи все, що було луч.чого і кращого в красі типа українського й польського. Стиха освічений збоку, обквітчаний зеленим листом троянди, сидів тут неначе предок його, козак Середа: той був волос розкішний, густий, кучерявий; той вус чорний, те ж лице з рум’янцем, ті брови рівні, блискучі, густі; той козак Середа, та не той! . І волос на голові був м’якіший у пана Серединського, і кучері лисніли, наче шовк, і брови тонші, і вуси наче вимальовані на білому виду. З-під чорних брів світились чисто польські ясно-сірі, позичені од помішки польської, великі очі якось по-дитячій, трохи з осміхом. Молодий був панок Серединський; в його очах ще не світилась його душа доросла, його серце достигле. А по тому стиха задуманому лиці, по дитячих рум’янцях на щоках трудно було вгадати, які думи колись заворушаться в голові, як він дійде до зросту, стане людиною з дійшлим розумом; які заграють у його серці принадки!

Серединський сидів і мовчав, трохи скорчившись, як-от сидять менші перед старшими. Розмову розпочав пан Хоцінський. Він говорив по-українській, але вимовляв слова якось на польський лад. Українське и він вимовляв як польське у або великоруське ы. Наші голосні й суголосні літери в його виходили такими твердими та шерсткими, ніби він ставив ъ перед кожною. Уся мова його була якась туга, цупка, лемехувата.

– Як же вас, о. Хведор, бог м ы л ъ у й е! як ж ы в ъетъе ви з диткамы. Як ваше здоров’я?

– Спасибі, – так само, як і ваше, – не вменшай, боже!

Усі осміхнулись.

144


X

•yv* W lA ^^К-ч 44.^V ' • f

■^емиуи/,.^^^ ^£Г'**'? C“3/Y (H^L^Jffbof

'[6twfL4-oO& сЖа-+у*л. сХ'^.-ичагл^ /^

\ */'. *Lx*4\jfrvn 0 ' r ' ° • ' ' ,' л ^ f *

К^'Кбі^л/ nCttijmn ■ /t'iA'i}' p Су^^,<лУ esbOj ^A

4*W 'n,i\uliU'0b<}. e^J a. Cjp£)ej, ns/tvtyjL&usw в A-6*+*****j /глКАА.Аъошч^Я.. /ти) кАюпа#' ь*ч<аЛыА/ / <Я*<,

tf^Jai vckvVu^ Xu^i/H4/CЛа,*1/ n/XAfi^/cc^

^uvW /И0 'Ui'W 0/1 lX^ &*/ 6.мс^лх%у tAfrtf О. Орсйй-р 'З o. cAe~us

<дХАбЛ^7и^~ ^y,tc £.<%'}'.16 б^ г^ко ^) г? –

<1-иЗїг7 'u/j ihfc, &<*• ^'у-гуц-іА, <91 w /Ш-ш^и(jou> i^n^xfJL

~~^jO• У$ы) t>p 3y.J$ jwAV-K^u/' Оуіік* s*4s\£i ub$-“co£ C> –

$$&fuayu££u**U' faj 7^ ^Zu^jT^f

em>yyb4*'U9, ФіМш>и>, eupjbiuotv KfJ *““*#>

tvdjf іХк^мі, Г^ы, J^^ kecJ^

^Уі/ <Уи/! М АЛЛ/ U l,lK V.3p&%y,

OwypI*J*<.A f ci jv _

иУ^иї^л; tfA>ntJst \Ji!Du с^,сы)е^' 4c, ^

g хЛлА . /$&Ала/ CiHy^Lu^ ivco^ t dtXcfu, tA^o

^ І4&'*****9 XV 0 • &pfC*S 4*A'U+1 и*Л44 і£ (t^i . c4/=r'?l*V ^CZ ^.\A.4> '^*Л<

j tUflJL* JiM* te^-vt/n*/ Ъ~$и /hA^'icJt cfcs'SU+y •^>>£–

Перша сторінка рукопису повісті “Причепа” з правками П. Куліша.

– Здається, насилу своє здоров’я носите? – додав

о. Хведор і: зареготавсь. ;

– Ой важке, важке моє здоров'я, ніі;де правди діти; аж зайве! –одказав Хоцінський, держачись обома руками за живіт.

– Мабуть, не погано жилось на віку, коли надбали од безклопіття такого зайвого здоров'я! – промовив о. Хведор, поглядаючи на його скоса.

; Ви б уже й не питали один одного про здоров'я, – вмішалась матушка.

– Що ж доброго начитали ви в вашому “Сині отечества”? – спитав пан Хоцінський після недовгої розмови то про се, то про те. – А я от приніс вам знов кільки номерів “Вести” 1. Сказати вам, панотці, правду, ви не знаєте, що є в російській літературі кращого й цікавого, і читаєте не знати що, сказати по щирій правді. І між росіянами, бачу, є вже люди – як люди, і розумні, і просвічені, котрі гаразд втямили, яке становище справи в нас повинно бути найкраще. От дивіться! яка невеличка оця газета, а яка правдива!

Хоцінський розгорнув листок газети і почав водити очима за стрічками.

– Нарікають на нас, на поляків, – промовив далі Хоцінський, – г буцімто тільки ми встоюємо в письменстві за панство. Дивіться! Ось пише те саме таки ж руський і либонь думає трохи-трохи не так, як і миі Пішла оце в вас ніби пошесна мода на мужиків, а панам ніби на світі й місця вже нема! А коли сказати щиру правду, то тільки пани поробили все, що є на світі гарного й доброго: їх розумом та хистом стоять царства, процвітають науки, процвітають фабрики, живе сам мужик. А мужики тільки те й робили, що пили в корчмах горілку та орали, дбали про хліб, про шматок хліба та... лаяли панів. До чого мужик вартий? Тільки сіяти та орати! та панщину... чи то, правда, роботу чорну робити! Пани багато, без міри вартніші й здатніші за хлопів у всьому. А тепер дали їм волю, порозпускали їх; громада верховодить по селах; далі почнуть верховодити й над панами! Повигадували якісь вигадки: якісь земства, де мужик сидить попліч з паном. Це все я вичитав у “Вести”! По-моєму, хто до чого родивсь, до того й берись, – “як не піп, то й не микайся в ризи”; всьому

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка