Наукова думка



Сторінка14/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   34


1 Газету цю видавав в Петербурзі п. Скарятін. Вона встоювала за інтереси панські й аристократичні (прим, автора).

145


дав господь своє місце в світі. Одним треба панувати, другим покорятись, треба ж комусь і мужикувати. Не можна бути всім панами, – не можна бути всім і мужиками! Що сам господь звелів, те й повинно бути.

– Коли ж то звелів таке диво господь? – спитав о. Хведор,

– Воно не велів-таки господь такими словами, але, бачте, в біблії.

– В якій же то біблії? хіба, пане, в вашій, бо в нашій нічого такого немає, – промовив о. Хведор, сміючись. – Чому ж і з мужика не може бути і вчений, і купець, і чиновник?

– А нехай бог милує!–крикнув Хоцінський. – Що создав господь, те не зміниться.

– Але ж господь создав тільки голого Адама та Єву і не создав ні шляхтичів, ні мужиків.

– Які-бо ви, о. Хведор, чудні, їй-богу! А ще й духовні, і просвічені! Ви знаєте, що не все бог написав у книгах, але є ще на світі і філософія...

– Це якась чудна філософія!

Подали чай. Серединському, мабуть, остогидло слухати таку розмову, ті старечі теревені. Він узяв свій стакан і пішов до другої кімнати до панночок. Старі самі зостались в світлиці.

Заговорили потім про господарство, про врожай, про буряки, про робітників. Пан Хоцінський звернув розмову на те, що колись-то було добре: всім панам, і духовенству, і навіть мужикам, як мужики були панщанні.

– Мова мовиться, як кажуть, – промовив Хоцінський, – а ми з паном Серединським до вас, о. Хведор, і в гості прийшли, і за ділом. Я знаю, що о. Мойсей – ваш приятель, і буду і при йому говорити щиро й прямо.

У нас – молодий, а в вас, о. Хведор, молода напоготові. Старша дочка ваша і гарна, й здатна, й добра, і до всього степна, хазяйновита, а пан Серединський, як бачите, хлопець пристойний, здоровий, розумний, а до того незабаром буде на другій половині Нестеринець в мого сусіди, поміщика, економом, як вибуде рік старий економ. Сказати вам правду, Серединський, коли тільки схоче шануватись та не лінуватиметься, то чоловіком стане, бо він хлопець дуже розумний і до всього придатний. Ви знаєте, що ми близькі сусіди, що я вам не ворог, зла не мислю ні вам, ні

146

вашим дітям. Коли воля ваша, хліб наш приймайте і дітей заручайте. А як ні, то й ні. По чарці, та й додому!



– Цебто ваша мова мовиться про старшу мою дочку, – промовив о. Хведор.

– Еге, – одказав пан Хоцінський. – Чого їй сидіти та хліб батьківський збавляти, коли вона буде щаслива і за Серединським?

Хоцінський знав, що сім дочок сиділо на шиї в о. Хведора і богослови вже навіть обминали старших дочок.

– Про мене, – одповів о. Хведор. – Але ж треба передніше жінки й дочки спитати. Коли в їх згода, то про мене хоч і поклони бити. В мене дочок – хоч на продаж!

– Та молоді вже давно згодились! – промовив Хоцінський, – я вже за те добре знаю.

– Піду пораджусь із своєю старою, – потривайте трошки, будьте ласкаві, – сказав о. Хведор і вийшов до другої хати.

– І не говори! – промовляла стиха матушка в третій хаті, – не дам я своєї дочки за світського! Підождім трохи, може, хто навернеться, може, ще хтось трапиться.

– Нічого нам богословів ждати! Вони сватаються, де сотнями пахне. А які наші достатки, який наш засіб, про те знають усі. Хіба ж мало богословів перебуло в нас. А чи спитав хоч один? Не оддамо дочки за Серединського, то дамо за дяка. А по-моєму, лучче йти за панка, ніж за дяка. Все-таки буде Ганя пані, а не дячиха.

– Боже ж мій! Але ж вона буде не духовна! Наш рід споконвіку увесь духовний, одна Ганя наша одрізниться. Та ще якої він віри?

Очі одразу зайшли сльозою в матушки.

– Про віру – хто його знає! Він, здається, і нашим і вашим, і до костьолу і до церкви. Даваймо дочок, поки женихи трапляються, бо потім і таких не стане.

– Як хоч. Ганя сама каже, що їй не йти за богослова. А мені жаль. Першу дитину видаємо, та й то богзна-як, – за якогось ляшка чи недовірка.

Матушка залилась слізьми і не змогла далі слова промовити.

– Будуть люди нарікати на нас, – промовила далі мати, втираючи сльози хусточкою. – Буде Ганя нещаслива, – скажуть, що ми втопили свою дитину. Коли б же він був хоч добрий! а то хто його знає, що воно за людина. Я –

147

мати своїй дочці. Чує моє серце щось недобре. Чи щаслива ж буде вона з ним, з чужим родом?



– А хто ж його вгадає? Якби пак знаття, що колись буде! Правда, і панки бувають добрі люди, а він таки не цурається нас і нашої церкви. Боже їх благослови! Між ними є любов; а де любов, там і щастя. А хіба Ж ми не були щасливі, хоч були обоє вбогі?

Цими словами матушка трохи вгамувалась і заспокоїлась. А о. Хведор піїиов сповістити пана Хоцінського, що од старих жадної притичини немає.

Як горлиця за дітками літнім вечором в лузі жалібно вуркоче, – так рідна мати перед заручинами за дочкою молодою плаче та сумує.

– Йди, дочко, коли твоя добра воля! не силуємо тебе. Коли будеш щаслива, дякуй своїй долі. А як будеш сльози лити, ввесь свій вік тужити, не нарікай на мене, не нарікай на батька. Чи я ж не мати своїй дитині? Чи я ж не бажаю, господа не благаю рано й вечір, щоб мої діти були щасливі, хоч і не багаті? Чи я б тебе, моя доню, не озолотила? Чи я б тебе не оддала за богослова, якби сила моя, якби воля моя!

– І тепер я за тобою плачу, – промовляла мати, обнявши Ганю, – і тепер боюся дати тебе в чужі, небезпечні руки! Лучче б я тебе під шум пустила, ніж мала отак видавати! Будеш, Ганю, безталанна, – не кляни, серце, своєї матері!

Як зозуля в зеленім лузі веде перед між галочками, так молода зговорена виходить на заручини з молодими сестрицями.

Обсіли сестри, як галочки, навкруги всю світлицю. Зацвіла світлиця о. Хведора дівочими личками та все чор^ ними очима та чорними бровами, як горідчик цвіте навесні. Сама Ганя, повна и здорова, була схожа на рослину, Що виросла на добрій вогкій землі, поливана дощем, зайсігди освічена сонцем.

Молода, кажуть, все буває гарна; гарний пуп’янок між зеленим листом, але краща квітка, як розгорне свій увесь розкішний лист й розпустить навкруги себе пахощі.

Ганя сиділа коло молодого в повній дівочій красі, як маківка рамнім ранком, що тієї ж ночі розвилася з пуп’янка. З її лиця ще не сплили ті рум’янці, що виступили при однім слові хлоііця-чорнобривця: “Чи будеш ти, мила, навіки моєю?”

148


Мати сіла проти своєї дочки і очей з неї не зводила.

– Брови твої, серце доню, брови чорні! кому ж ви достаєтесь? чи другові, чи ворогові? чи долі, чи недолі? Не почорнієте ви в розкоші, – коли б же ви рано не злиняли в нужді!

Взяв жаль серце матері.

Пан Хоцінський блискотів сірими вирячкуватими очима на молоду, на молодих її сестер, як той вовк, що залізе до овечок у кошару. А Серединський сидів поруч із молодою, гарний, молоденький, наче той місяць на підповні. З-за стола виглядали його очі тихі, густі кучері. Його раде лице повсякчас світилось і блищало веселістю, мов у* хлопчика, тоді як його або похвалять, або по головці погладять, або дадуть дуже доброго гостинця.

Один о. Мойсей сидів похнюпившись. Невесела думка лежала в його на серці! “От мені ніколи не доведеться видавати дочок заміж, женити синів!” – була в його така думка. Поглядав він ласкавими очима на молоду, теплим поглядом на чужих здорових гарненьких дівчаток, а йог,о серце занило якось. В йому прокидались батьківські почування, заворушилась потреба любові до дітей, невгамонна потреба щастя великого, хоч і неспокійного та болячого, – мати й годувати дітей, тішитись і піклуватись ними, а потім видавати їх заміж або женити. І заздрісно йому стало чужому щастю, навіть чужому клопотові.

Всі сиділи і більше думкою думали, ніж говорили. Буває час, де потрібніше красномовне мовчання, ніж говірке слово. О. Хведор, по своїй удачі, був незугарний наладити мову на тон дуже поважний, не жартовливий і теж мовчав.

Коли це з другої кімнати одчинились двері. У світлицю вступила стара бабуся, одягнена чепурненько в білу сорочку, в чорну спідницю з червоними квіточками і зав’язана чорною хусткою. Поцілувавши о. Мойсея в руку, вона хотіла приложитись і до руки Хоцінського. Він не дав руди, бо при людях пани й панки не дають руки цілувати. Бабуся принесла в руках килим і почала розгортувати в кутку перед образами. Всі встали. В молодих запалились щоки. Мати не вдержала сліз, як молоді стали на килим і почали бити поклони. їй здалось, що дочка вже стутіила на хистку кладку, звідкіль от-от посунеться в шум. Всі сестри, давлячись на матір, і собі поскривлялись.

О. Мойсей прочитав тихо молитву. Його голос тихий, з недужих грудей, тремтів од жалю. З-за дверей виглядала

149

бабуся й дівчата. Побили молоді поклони, поцілувались їз старими; Ганя поцілувалась зо всіма сестрами і з бабусею. Пан Хоцінський надувся, вирівняв спину, щоб наддати собі ще більше поваги; його живіт страшенно випнувсь, як здоровецький гарбуз, що часом на продиво вродить у городі між меншими.



Та ж сама бабуся ввійшла в світлицю і винесла на підносі пляшку вина й чарки. Всі побачили, що церемонія скінчилась, і почавсь звичайний час. Всі тихо загомоніли; сестри почали пошепки розмовляти; молодий почав тихо балакати з молодою.

Побрали чарки в руки.

– Тепер, Ганю, так, – промовив о. Хведор, взявши чарку, – або пан, або пропав! Будьте ж ви щасливі вдвох у парі, як і я щасливо ізжив свій вік. А ви, Іване Станіславовичу, жалуйте мою дочку, коли берете клопіт на себе, а то ще як схочу, то й одніму її.

– Годі вже тобі жартувати! І тут не обійдеться без жартів, – промовила матушка. – Пошли, боже, вам з неба чого тільки треба! Дай, боже, вік довгий і щасливий! – приказала Марія Василівна до чарки, втираючи сльози.

– Де ж ви, паничу, будете священиком? – промовила сміливо бабуся до молодого. Вона вигляділа всіх дітей о. Хведора, і молоду – Га<ню, і була своєю людиною у господі, а дітям навіть здавалась близькою родичкою. “Чи далеко завезете нашу панну?” – спитала бабуся.

Всі засміялись.

– Я не буду священиком, – одказав Серединський, почервонівши на лиці.

Бабуся очі витріщила:

– То наша Ганя не буде матушкою? –спитала вона в Марії Василівни.

– Не буде, Мотре.

– А чим же вона буде?

– Вона буде пані.

– Ох, мені лихо! Нехай бог боронить! – прохопилась стара, й сама не зоглядівшись. – Ви, паничу, лучче-таки вистарайтесь на священика.

О. Хведор кивнув бабі, щоб вона йшла собі до пекарні, не соромила панів.

А тим часом у дбайливої господині паніматки вже й обід постиг. Вона попрохала всіх у столову кімнату до обіду, а бабуся розказувала в пекарні, що їх Ганя не буде

150


попадею. Пішла про те поголоска по селі; загомоніли молодиці. І не раз, зострічаючись з Ганею, благали її добрі люде не йти за пана, а дожидати священика.

Тижнів зо три зоставалося ще до весілля. Тижнів зо три безперестану чути було весільні піоні щодня і щовечора до пізньої ночі в кімнатах в о. Хведора. Як ті пташки навесні, виспівували наймички в пекарні. А в покоях шість сестер Ганиних, готуючи сестрі виправу, перегукувались з наймичками, наче соловейки в гаю. А до їх голосів прилучала й молода свій голос, як та горлиця:

Заручена ти, Ганнуся,

Зарученая,

Та подала свою руку На заруку.

Ручко ж моя білесенька У батенька!

А чи будеш така біла У свекорка?

– Коли б уже, Ганю, ти швидше йшла собі заміж! – сказав батько, сміючись. – Так накричали, наверещали мені вуха своїми піснями, аж в голові гуде. Піду в клуню, ляжу, думаю одпочину, а там під повіткою наймички коноплі тіпають та вищать так, що й спати не можна. А тут в хаті дочки голосять! І горло їм не заболить!

А тим часом як в одній кімнаті весела молодість пісень співала, в другій хаті клопотлива старість раду радила.

– А яка твоя думка, паніматко?–спитав о. Хведор у жінки. – Я не думаю справляти такого бучного весілля, як наші батюшки скрізь справляють.

– А що ж ти думаєш? –спитала матушка, здивувавшись.

– Я те думаю, що не запрохуватиму гостей на весілля білетами. Попрошу о. Мойсея, та твого брата, та свата Хоцінського та й годі. Накажу молодому, щоб музик не наймав, коли то ще є за що найняти. Ти знаєш, які наші достатки, які наші засоби. Лучче дамо дочці ті гроші, ніж маємо витратить на весілля. А то наїде гостей трохи не з усього світу, і втрачайся на сотню або й на дві карбованців! Воно-таки якби дочка йшла за богослова, то не жаль було б і заходу! А цей латаний зятьок нехай пробачає.

– А хіба ж весілля справляється для зятя? Чом же не для дочки та й не для нас?

– А хто ж їй винен, коли вона не йде за богослова!

151

– Хто ж більше, як не отець-матиі Якби ми були багаті, не сиділи б паннами й досі наші дочки. Першу дитину видаємо, та й то не по-людській. Яке вже те весілля буде без музик? Скинеться трохи на панахиду... І дочка жалкуватиме. Скаже: випхнули батьки з хати, навіть весілля не справили.



– А хіба ж їй легше буде, як випхнемо з музиками та танцями?

– Що ж скажуть люде, гості?

– Які гості? – крикнув о. Хведор.

– А ті, що наїдуть!

– Я ж їх не проситиму!

:– Наїдуть вони й самі, не прохані.

– То що ж? Воріт я не запру. А хто приїде, то й так поїде!

– Добре, їй-богу, добре! Та нас же осудять, обговорять кругом! А в нас діти, та ще й дочки! Не останню дочку видаємо заміж. Отам шість сидить.

– Еге-ге! Еге-ге! Осудять! Матері їх ковінька за це! Сім дочок, та це випадає сім весіллів. Клади по сто карбованців то, й сімсот буде. А треба ж і до дочок щось прикласти!, Не здобріють же вони бучними весіллями та музиками. Нехай гості дулю з’їдять, як понаїжджають. Не здивують, коли я їм дам по шклянці чаю та сяку-таку закуску. А вже там тих цукрових пірамід, тих вин шампанських..* то за це нехай вибачать, Я б сам пожививсь таким добром, якби пак було. Дочки, правда, шкода; але “шкода, та не вигода!” – як кажуть в приказці.

– Про мою часть! – одказала жінка тихо, пересвідчена в правдивості слів свого чоловіка.

– Ти знаєш, що в нас грошей біг-ма! Коли б як одягти дочку, не випустити босою й неодягненою. А то виходе в злидні, та ще й з готовісінькими злиднями! Потім буде соломою топити, горшком воду носити та згадувати бучне весідля. Ти мені там не дуже напікай та наварюй! Я тобі на це й грошей не дам.

■*– Про мене! – сказала матушка, вийшовши до другої хати.

А в другій хаті панни, нічого про те не відаючи, виспівували веселих пісень, марили веселими думками про ве” сілля, про тих паничів, що . понаїжджають на весілля, про танці та музики. Кожна панна вже заздалегідь міркувала, як би вбратись до лиця і по моді, і як зачесатись, і чим за

152


квітчатись, щоб заполонити серце будлі-якого богослова Тільки й мови було в їх, що перелічували гостей, паничів і панночок, котрі мали понаїжджати на весілля.

III


Перед самим весіллям, у суботу вранці, затихли весільні пісні. Панни ходили, мов неживі, порались, як сонні. Одна насилу володала руками, прасуючи залізком сукню, друга чесала косу і спересердя рвала свій гарний волос. Навіть маленькі сестри ущухли й не щебетали, а молода сиділа невесела, поклавши руки на колінах. Всім стало відомо, що о. Хведор не звелів справляти весілля, напрохувати гостей, – всі знали, що й музик не буде. Всі надії на веселі танці пішли марно.

Одна тільки матушка частенько бігала до пекарні і крадькома шепталась з старостихою. В надвірній хаті, що стояла коло комори, вона готувала печене й варене, бо таки сподівалась багато гостей.

Коли це в хату вбіг о. Хведор. Лице його було неспокійне, його очі виявляли таку тривогу, переляк так очевидячки малювався на його обличчі, що всі в хаті ніби заніміли. Всім здалось, що в хаті або пожежа, або злодії шкоду зробили. .

– Еге, в нашого дяка недавно шив Борух?–спитав він у матушки.

– Не знаю, – одказала матушка, не знаючи, до чого б тут стосувався Борух.

– Пошли наймичку до дяка спитати! та швидко! швидко! То-то я пам'ятаю, що бачив отого хирного Боруха! От тобі й на! Таки сховались ми з своїм весіллям! Таже ж він оце продзвонить на всю губернію про весілля! Бідна моя голівонько!

Прибігла наймичка і розказала, що Борух і справді шив дякові каптан оце недавнечко і поїхав того тижня десь-інде.

– Так і єсть! Ганя вже була заручена! – промовив о. Хведор. – Пропаща справа! Тепер Борух, як сорока на хвості, рознесе по всіх усюдах про весілля!

О. Хведор взявсь обома руками за голову і, замість бідкання, дрібно й весело зареготався. Заклопотане лице знов ніби вияснилось од сміху, як вияснюється надворі літом сонце після наглого дощу.

153


– Радійте, діти, – весілля буде! – крикнув о. Хведор до дітей.

Заворушились дочки, як пташки, завештались по хаті, прибирали й витирали. Знов разляглась пісня. Пооживали панни. А всьому тому був винен Борух.

Той Борух був “духовний” кравець; їздив по селах і шив священикам та дияконам ряси й каптани. По всьому повіті сливе він знав усіх батюшок і матушок, знав усіх попівських дітей, усіх дочок, навіть скільки котрій років. Знав він про всі хатні пльогки, де про що і про кого говорилось, переносив усе те далі, посердив не одну сім’ю з другою. Жадна газета, жадна пошта не переносила так швидко звісток з одного краю до другого, як язик Борухів. Жидівські кагали, ярмарки ставали йому замість телеграфів; широко він розкидав звістки про крайове духовенство. Всі знали Боруха, навіть годили йому, щоб часом він не наговорював чого на дочок. Зате ж і Борух не знав міри своїм витребенькам, де було шиє. Давай йому і нового горшка, і свіжих яєць, і меду, і коржів з питльованого борошна, і курчат, і молока, – так було канючить хирний Борух.

Не трудно собі тепер зміркувати веселість дочок о. Хведора. А його не дуже-то любив Борух за його глузування з жиді®.

Тим часом о. Хведор, підобгавши поли каптана, тихенько сам почимчикував поза клунею, поза стіжками до старости і вирядив його до містечка за горілкою, за винами та ромом. А матушка ще частіше вешталась із покоїв до кухні, частіше шепталась із титаркою, панни ще швидше заворушились по покоях. Вже й смеркло, вже й ніч настала, і другі півні заспівали, а світло не згасало в кімнаті в паннів. Там коло двох дзеркал товпились веселі дочки о. Хведора, одна одній завиваючи кучері. А тиха розмова про сусід, про паннів і паничів далеко одганяла сон од чорних очей.

Одна молода сиділа, не мовлячи й слова.

– Чого ти, Ганю, така невесела? – питали сестри. – Чи тобі молодий не до вподоби, чи тим, що сама бідна та за бідного йдеш?

– Ой, сестриці! І Ясь мені сподобавсь, а бідність, здається, вже на роду мені написана, – і дома не зазнала я розкоші. Тільки як подумаю, що я останній вечір духовна, а завтра, як звінчаюсь, я вже стану світська, то так мені стає чудно, так чудно, аж страшно! Мені здається, що я

154

стану або другою зовсім людиною, або поламаю віру... Всі мені змалку говорили, що я буду духовна, піду за священика.



Швидко й світло згасло; поснули панни тонким, чуйним сном, а більш того – дрімотою, пополовині з мріями. Остання заснула матушка: до півночі молилась вона перед образами, прохала в бога щастя-долі своїй першій дитині.

В неділю по обіді походжали дочки о. Хведора по хатах, повбирані в найкращий убір, який тільки знайшовся в скринях Марії Василівни. Старші панни скоса поглядали в дзеркало на свої талії, на білі, та рожеві сукні, на вінки з зеленого свіжого барвінку, що краще од усяких квіток приставав до їх чорних кіс, до чорних брів. В кімнаті все було налагоджено до вбирання молодої на вінчання: біла сукня, білий вінок з троянд, букети зеленого мирту. Як рій, вилися малі сестри коло того убрання, оглядаючи його з усіх боків, неначе якесь диво.

Почали з’їжджатись прохані гості: о. Мойсей з жінкою, брат матушчин, один старенький батюшка, що просили його вінчати молодих. Швидко потім вступив у хату і пан Хоцінський з молодим. О. Мойсей убрався в нову рясу з претовстої вовняної матерії – баракану, що стояла лубом на його сухорлявій постаті, спадаючи рівними негнучкими фалдами, ніби дошками. Пан Хоцінський укрив свій живіт і груди якоюсь дорогою, але чудною матерією з лапатими квітками і трохи скинувсь на здорове ліжко, прикрите квітчастим укривалом. Господар убравсь у найширшу рясу, а молодий причепуривсь, мов лялька. Ніхто б в світі не подумав, що то пана писаря підписар.

Подали чай, переговорили, що треба було, і замовкли. Поввіходили панни, посідали.... Знов погомоніли трохи і знов замовкли... Вечір наближавсь, а гостей не було. Пан Хоцінський позіхав, щулився на канапі. Його очі заснітились, аж налились кров’ю. І о. Хведор позіхав і схилявся дуже часто на бік. Панни засумували та все поглядали на вікна, чи не котять гості з гори у двір. По дорозі не видко було ані конячки, ані візка. Вже панни поскривлялись, сподіваючись, що не буде ні гостей, ні музик. Молодий та молода сиділи, похнюпившись. Матушка засмутилась, що дурно тільки пекла й варила, а гостей нема. Навіть о. Хведор жалкував, що не їдуть гості тоді, коли людський звичай велить їм бути, – тоді, коли всього було наготовлено доволі, понаварювано й понасмажувано.

155

Аж ось наймички принесли звістку, що на Паляниківському кутку гості позаймали всі людські хати, стали в дяка, паламаря, навіть в проскурниці.



Панни загули в хаті, як бджоли, подражнені медом. Молода повеселішала. І їй хотілось вийти до вінця не одинокою, а з веселими подругами, з музиками, з проводом гостей. А молодий поглядав та поглядав на двері, неначе чогось сподівавсь.

Загуркотіло по дворі; собаки загавкали. Всі кинулись до вікон. З гори скотилась велика повозка і стала перед порогом, а за нею друга й третя. Повозки були повнісінькі! З їх почали вилазити панни, паничі, матушки, батюшки. Панни в їхали в двір вже повбирані по-бальному.

Не встигли повозки од’їхати од порога, як у двір улетів здоровий старий фаетон і з розгону трохи не штурхнув дишлем у передню повозку. За фаетоном летів знов фаетон, а за ним три нетичанки, а за ними новий, гарненький фаетончик з баскими кіньми. Потім потяглась ціла валка повозок, нетичанок усякого фасону і всякої масті... Все те приїжджало й од’їжджало, даючи місце новим гостям. В повозках було повнісінько гостей, – батюшок, матушок, паннів, паничів, ляшків, навіть кільки німців з сахарні. Гості, знайомі з хазяйською сім'єю, по-навозили з собою незнайомих і тут тільки перший раз знайомили їх. Деякі зовсім незнайомі приїжджали на весілля просто самі. Швидко потім все подвір’я і гіівгорода було заставлено повозками всякого фасону і старомодними чудними фаетонами, здоровецькими, старосвітськими, перекупленими у панів. Скрізь стояли нетичанки, шарабани, дуже чудні, схожі на коліщата скрині. Всі хати о. Хведора сповнились гістьми, що й протовпитись було трудно. Якийсь батюшка аж з другого повіту, товариш о. Хведора по семінарії, перечувши через Боруха про весілля, приїхав з цілою сім’єю. Семінаристи, їдучи до школи, звернули з дороги на весілля цілою валкою... Гостей було сила!

О. Хведор тільки стояв, розпростерши руки і приймаючи обіймання і цілування хто його знає й од кого!

– А що тепер будемо робити?–говорив о. Хведор жінці, викликавши її до комірки. – Чим будемо приймати гостей? Де візьмемо музик? Чи не наготувала ти чогось на вечерю?

– А ти наготував? – промовила матушка сердито.

О. Хведор замішався, і матушка чогось замішалась.

156


– Я знала, що без гостей весілля таки не обійдеться, хоч ми їх не напросювали багато. Де вже пак! Аби зачули десь, весілля, приїдуть і непрохані. Хоч сердься, хоч ні, а я звеліла забити рябого бузимка, заколоти чорного кабанця, та троє підсвинків, зарубати п’ять індиків, зарізати п’ятеро гусей, курей, качок...

– Хоч сердься, хоч ні, – а я купив десяток відер горілки, вин, рому...

– А на нечистого ж ти накупив тієї горілки такого багато?–крикнула матушка. – Хто її вип’є?

– А я, коли гості не доп’ють! Добре, бач, що весілля трапилось... Але навіщо ти збавила назимка, не спитавши в господаря? Адже ж з його був би через кільки років гарний віл!

– Бо я знала, що гостей треба приймати! Не останню дочку видаємо.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка