Наукова думка



Сторінка19/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   34


– Не довелось мені побачити тебе, сину, в золотих ризах. Коли б же, сину, я тебе побачила в золотому мундирі, в хрестах та стрічках, у великому чині! Тоді мені будеш слати шовкові хустки та оксамити.

Раз якось у начальника Якимового був бал. Він мав багато дочок, вже доходжалих і негарних, та затягував до себе на вечори молодих паничів. Лемішковський, як маючий дістати після батька чималу державу й млин, звернув на себе його увагу; запрохано й його на вечір. Цілий день не було йому спокою. Увесь день він чистився, чепуривсь, виглядався в дзеркало. Старий Лемішка дививсь, дививсь, та й годі сказав, вийшовши з хати. А мати сама наливала синові свіжої води, подавала білий рушник, служила йому, як наймичка.

– Дай лишень, синку, я розділю тобі проділь, зав’яжу тобі шию, приберу тебе, як ляльку! Як би я хотіла побачити тебе в гостях, як тамечки коло тебе будуть роєм витись панни, дивитись на твої чорні брови!

– Одчепіться, мамо! – одказав синок з досадою. – Чи зугарні ж ви проділити проділь по-панській!

– Не буду, не буду, тільки не сердься, – сказала мати, оступаючись назад з гребінцем.

Вона стала оддалеки і, згорнувши руки, дивилась на сина. З невимовною любов’ю водила вона очима слідком за сином по хаті, за його чорнобривим лицем у дзеркалі.

– Коли б мені глянути на тебе в гостях хоч через віконце! – сказала мати.

202


– От іще! наробіть сорому! покажіться там з хусткою на голові!

– Чи пішов панич? – спитав Лемішка, одчинивши Двері.

– Ондечки пішов через двір! – одказала жінка, не одриваючи лиця од шибки.

А через двір пішов гордою ходою Яким, рівний та дужий, як явір. Чорні кучері блищали проти сонця, як шовк. Довго слідкувало за ним материне око поза тином, попід зеленим гіллям садків. Мати була горда красою й розумом свого сина, а батько все гомонів та бубонів, супивсь мовчки, хоч і його око не втерпіло, щоб не піти через вікно слідком за гордою ходою сина.

Нетвердою ходою підходив Яким до дому свого начальника. Вікна були освічені. На дворі коло ганку стояли коні приїжджих гостей. Не вперве траплялося йому бути в порядних гостинних в заможних панів, але вперве він йшов до свого начальника в гості.

Гостей в світлицях було чимало, та все поляків, як звичайно буває в повітових містах Західної України. Сам начальник Якимів був поляк, бо поляками тоді був закиданий в нас ввесь уряд. Ніхто не привітав Якима ласкаво, ніхто не подав йому руки, окрім товаришів по службі, хоча вся шляхта знала його дуже добре. Одначе панни були до його багато ласкавіші, як пани. Гарна врода, краса його очей, краса лиця неначе закривали собою просту матір, міщанина батька, не шляхетський рід. Хазяйські дочки обступили його з усіх боків. Гості сходились. З’явились дами, гарно повбирані, надуті, вдаючі з себе значних, навіть великих паній. З’явились молоді панни, і чорняві, і біляві. Між матерями вились, як бджілки, маленькі дівчатка й хлопчики. Все повітове місто насунуло у світлиці начальника з своїми сім’ями, з горничними.

Вже пізно рипнули двері якось ніби голосніше; в прихожій кімнаті почувся великий шелест, неначе через неї тягали сіно, копицю за копицею. У двері було видко три сукні, котрі ворушились од кутка до кутка і зайняли собою трохи не всю кімнату. В залі замовк гомін. Всі дивились на двері і таки довгенько ждали появу нових гостей. Коли, це одчинились обидві половини дверей, і в залу вплили три панні, як три паві, три дочки станового пристава, пана Пшепшинського. Між широкими їх сукнями плутавсь маленький, старенький, лисий, як коліно, панок.

203


То був їх батько. Він був в старенькій, притертій сіртучині. Зате ж бундючні дочки тягли за собою хвости трохи не на всю залу. Голови гостей, що сиділи навкруги зали, з-за тих мушлинових суконь виглядали, неначе з-за білих хмар. Ніхто не вмів увійти в залу з такою повагою, як панство Пшепшинство; ніхто не вмів так поводитись, так поважно поставити лице, очі, губи, як ті три панні.

Лемішковський виглянув з другої кімнати і спинився на порозі од великого дива. Серед зали стояла та панна, котру він колись передніше, влітку, бачив на.скелі, перед заходом сонця, котру він бачив в прозорій річці, в синій безодні одсвіченого таїуі неба. То була найменша Пшепшинськівна. І тепер вона стояла, як і тоді, вся біла, в білій сукні, в білих рукавичках, в білих квітках на голові. Тільки тепер широка стрічка червоно-кров’яного кольору обхоплювала її тоненький стан і червоними смужками вилася по білій сукні на обидва боки. І тепер, як і тоді, ясні м’які коси вились кучерями навкруги тоненької білої, як папір, шиї. Чарівна споминка разом устала перед його очима у всій красі тодішньої обстави серед розкішного зеленого листу, на фоні темно-синього вечірнього неба. Проти волі Яким повів очима навкруги, наче шукаючи десь, ніби в прозорій воді, її чарівного одсвіту, що так принадно з’явивсь колись на хвилину перед його очима.

Гості вже пили чай. На столі стояли печені на маслі бублики, сухарці, варення і повний піднос великих, дорідних та добірних червонобоких груш. Хазяйка попросила панночок Пшепшинських сісти до чаю коло стола. Дві старші, вже доходжалі сестри сіли по обидва боки стола, а найменша – саме проти Якима. Все в хаті ущухло. Всі вважали дочок станового за розумних, добре вихованих, статковитих, але надто вже цікавих й злющих та лепетух, що обсуджували сливе усей повіт. Дами їх трохи боялись, а чоловіки звали їх прехорошими гадюками.

Розмову повела хазяйка з старшими сестрами. Обидві вони цідили слово за словом з таким тоном, неначе на ввесь світ промовляли якісь закони доброго розуму і високої вподоби.

Найменша сестра не схотіла чаю (мабуть, щоб одрізнитись будлі-чим од інших), а взяла найбільшу, найчервонішу грушу за довгий, загнутий хвостик двома пальчиками, підняла до світла, зогнула трохи набік голову і, з не

204


вимовним кокетством запитавши губки, оглядала її червоний бік; а потім, як уже дала на себе надивитись гостям, мов на картину, промовила до сестер – звичайно, поиольській:

– Що за чудовий овощ натури! що за краса! Здається, ніякий маляр не вдав би такого любого рум’янцю на людськім лиці, як тут природа намалювала на щоках груші!

Вона схилила голову на другий бік, оглядаючи ту грушу, мов яке невидане диво, з другого боку. Густе пасмо русої коси скотилося з плеча. Великі синюваті очі розплющились, веселі брови піднялись угору. Осміх блищав на рожевих устах, виразно обведених навкруги. Вона підняла руку з грушею до самого світла. Рука, маленька, як у дитини, з одного боку забіліла, як найбіліший мармор, а проти світла вся світилась наскрізь, ніби налита калиновим соком. І рука з грушею, і сама панна і справді здавалась гарною цяцькою серед гостей.

Яким не зводив очей з тієї руки з грушею, з того червоно-рожевого просвіту її перед світлом. Після чаю старші панни Пшепшинські почали гуляти по залі і зашелестіли своїми сукнями. Найменша не пішла, а ніби покотилась до дверей, дріботячи ніжками. Коло Якима вона ніби ненароком випустила з рук хусточку. Яким в одну мить нагнувся і подав їй. З невимовним осміхом вона подякувала йому, спинившись на льоту, і пурхнула до другої кімнати щось поправляти на голові перед дзеркалом.

Вертаючись назад, вона промовила, дивлячись на Лемішковського: “Ох, як же мені хочеться пити!”

Мов несамовитий, кинувся він і приніс їй води. Вона кокетно взяла шклянку двома пальчиками, ледве помочила свіжі губи в погожій холодній воді і вернула Якимові, промовивши: “Який же пан ласкавий і звичайний”.

Яким не втерпів і простісінько промовив: “Чи не вас то я бачив колись влітку на скелі над водою в цій самій сукні? Ви стояли навколішки так надвечори і молились богу, згорнувши руки?”

Панна трошки почервоніла, а Лемішковський спахнув полум’ям до самих брів: йому здавалось, що він її зневажив.

– Ні, я ніколи не лазю по скелях, – промовила вона, осміхаючись. – Може, то була мрія вашої дуже палкої фантазії?

205


– То була мрія, котрої я ніколи не забуду, – промовив Лемішковський просто й щиро, аж кокетна панянка здивувалась.

Свою розмову панна вела по-польській, а панич помосковській – така чудасія частенько трапляється на нашій Західній Україні!

Почалися танці. Лемішковський раз у раз танцював з нею під бренькання розбитого клавікорда. Старі дочки хазяїна понадимались, а Лемішковський літав по хаті з своєю панною, забувши про все і не зводячи очей з її білого личка.

Як танцювала вона з іншими, він водив очима слідком за її легким літанням, за тонким станом, за ясними локонами, розвіяними по голові в танці.

– Чи ви пак не нудьгуєте у нашому невеселому місті? – спитала Зося (так звали найменшу панну Пшепшинську). – Може, ви маєте доволі розваги у сім’ї з братами, з сестрами?

Лемішковський почервонів од цього натякання, та переміг себе і одказав:

– Мої батьки старі, а сестер не маю. Моє життя дома невеселе.

– Чому ж ви не шукаєте знайомості?

– Тепер мені цього не потрібно. Тепер мені вже всюди світитиме моє сонце!

Зосі не сподобалася така швидка побіда над хлопцем, їй заманулось любощної тяганини на трохи довший час. Наче його не зрозумівши, вона повела таку розмову:

– А пан думає, що мені весело жити в сім’ї? Одна музика, читання улюблених авторів та молитва до бога, – от і всі мої забавки й радощі.

– Чи не прийдете ви знов молитись на ту скелю, де я вас колись бачив? –каже Лемішковський.

Зося осміхнулась.

– Тільки й мого щастя, – промовила вона, – що молитва серед розкішної натури, де мене ніхто не стривожить тим матеріальним клопотом. Я люблю молитись під небом, під зорями, де душа прямує просто до бога.

– Який би я був щасливий ще раз побачити вас на молитві! Як сяє тоді краса вашого лиця!

Зося аж облизнулась, а старша сестра вже давно кмітила за Зосею та Якимом.

– Зосю, – сказала вона, – чи не час пак нам додому?.

206


– Нехай же пан не тривожить моєї набожності, як часом побачить мене на розмові з богом, – промовила вона тихо до Якима на прощання.

Тоді, як Лемішковський літав із Зосею в танцях, впивався красою її лиця, саме тоді двоє так само щасливих очей ходило слідком за ним до півночі, кмітило за його чорними кучерями і за білим личком Зосі. То були очі його матері. Вона не втерпіла, сидячи дома, таки почимчикувала до дому, де Яким гуляв на балу. Під світлими, незаслоненими вікнами стояла купа простих людей, дивлячись, як гуляють і танцюють пани. Стара Леміщиха вмішалася між погоничів, між молодиць, знайшла очима свого сина і милувалась ним до півночі. Вона не втерпіла, щоб таки не торкнути ліктем одну перепічайку й бублейницю, приказуючи: “Отак наші верховодять! отак мій Якимко правує паннами! Линуть до мого сина, як бджоли до меду! Та й гарна ж ота русява панночка! Це менша Пшепшинськівна. Отаку б мені невістку добути!”

Вже почало на світ благословитись, а танці не переставали. Вже Леміщиха позіхала і вернулась додому, лягла на постіль, пославши передніше синові найм’якші подушки, а Якима все не було. Стара мати не спала, – щаслива щастям свого сина, горда його красою, його вродою й танцями і навіть залицянням.

Вже надворі добре свінуло, як Лемішковський прийшов додому. Рання роса присипала срібними краплями його чорні кучері, а ранній вітер, тихий і свіжий, прохолоджував його гаряче лице, палаюче щастям і любощами, одганяв дрімоту од очей і навівав милі думки. В щебетанні пташок йому вчувалось дзвеніння фортеп’яна, а червоне небо на схід сонця, а блискуча зірниця на синьому небі малювала перед його очима вид рум’яної Зосі з синюватими тихими очима, з привітними устами.

Яким рипнув дверима, а мати вже й схопилась йому назустріч з жартовливим наріканням на пізнє вертання додому.

– Лягай, сину, та спи до півдня. Може, тобі присниться Зося Пшепшинськівна.

Мати ненароком потрапила на його мрію.

– А ви, мамо, як знаєте про Зосю? – спитав син.

– А хто бігав цілісінький вечір слідком за тобою, як не та хирна Зося? Ще й хусточку випустила з рук!

– А хіба ж ви, мамо, там були?

207

– Хоч і не була, та бачила...



– Чи не заглядали часом ви в вікна? – промовив син.

Кров кинулась йому в лице. Темрява досвіткова заховала рум’янець сорому на його лиці.

– І прийшла вам, мамо, охота на старості слідком бігати за мною, тертись попід вікнами, між погоничами!

Мати замовкла.

Старий Лемішка вже давненько встав і ходив коло хати, згорнувши руки і бубонячи молитву. Через одхилене вікно до його вуха долетіла розмова матері з сином.

Лемішка всунув голову в вікно знадвору:

– А що це, волоцюго! думаєш матір вчити на старість, чи що? Спи, коли даю тобі пристановище в моїй хаті, а то, про мене, на всі чотири!

Не озвавсь до його син, – він боявся батька, його крутого норову, твердого слова.

Довго не будила мати сина. Вже в церквах задзвонили на пізню службу, а Яким усе спав, – йому все снилась Зося то на високій скелі, то в тихій прозорій воді, вся біла, як перший сніг, то з’являлась вона йому з грушею в руці, то стояла вона перед ним вся прозора й рожева, мов огнева, в вінку з червоних зірок на голові, то з’являлась перед ним в блискучій короні, як-от малюють святих на образах.

Промінь пекучого сонця впав йому на лице і розбудив його. Він швиденько вмився, одягся і побіг до церкви, маючи надію побачити там Зосю, хоч не в церкві, то, може, десь на улиці. Вже кінчали одправу, як Лемішковський протовпився наперед до іконостаса і, на свою велику радість, побачив там Зосю.

При недостачі католицьких костелів на Західній Україні католики не цураються православних церков. Зося стояла навколішки перед образом богородиці, по польському звичаю, і, опустивши вії на щоки, схилила голову над молитовником. Густий чорний вуаль затуляв її білий лоб і прибільшував білину її лиця, трохи блідого після вчорашніх танців. Ні разу не підвела вона очей, ні разу не подивилась вона на людей.

Люде заворушились, зашамутіли, виходячи з церкви. Не дивлячись на Якима, пішла Зося за людьми. За густим гуртом не можна було протовпитись до неї. Вихопивсь він у бокові двері і обійшов кругом церкви, гадаючи, що наздожене її. Зосі нігде не було видко. Мов привиддя,

208

зникла вона кудись у бокову улицю. Довго він зиркав сюди й туди по місту, – нігде не було Зосі. Коли – підняв він очі на взгір’я, що тяглося понад домами, – щось біле майнуло між кущами ліщини. То була Зося. В одну мить оббіг він поза дворами і наздогнав її на зеленому взгір’ї. Щоб одсапатись трохи, зайшов він за кущі і почав стиха ходити по горі, ніби оглядаючи чудову околицю, що розстелялася внизу з цілим містом, з домами, хатами, сіножатями, городами. Далі, мов несподівано, зустрівся з Зосею. Вона жахнулась, аж кинулась, вглядівши його перед собою, чи зробила такий вид, ніби жахнулась; а проте швидко оговталась і почала:



– Чи й ви любите гуляти по цих взгір’ях та милуватись виглядами на околиці? – спитала вона його і, не ждучи одповіді, додала, – ой, як я люблю природу! То найліпший час мого життя, як зайду я в тиху долину, в тихий гай, зостанусь сама з моїми думами, моїми мріями або з книжкою та з богом.

– Як мило слухати, що гарна панна та ще й любить те, що найкраще на світі! – сказав Лемішковський.

– Чи бачите той зелений гай на долині?Там є криниця, там є каміння, там повно квіток. Мій боже! – промовила Зося тоненьким голоском, згорнувши руки, як до молитви, і підіймаючи очі до неба: – Яке там чудове місце! Там птиці цілими хорами виспівують концерти, там травиця зеленіе...Ох! які солодісінькі години перебуваю я, сидячи там в самотині або гуляючи ранком, а часом ввечері!

– Тепер і я буду любити те місце, де ваша біла ніжка покинула слідочок.

Так розмовляючи, Лемішковський геть-геть провів Зосю, трохи не до господи її тата.

Вернувшись додому, Яким застав чималий гурт гостей у свого батька. На завтра лагодився ярмарок у близькому містечку. До Лемішки заїхав, прямуючи туди, брат у перших із жінкою; та заїхало двоє міщан, приятелів з недалекого міста, та завернули два мужики-крепаки із жінками, давні знайомі, що Лемішка, ярмаркуючи по повіті, часом попасав в їх коні.

Яким довго не приходив з церкви. Треба було ждати його з обідом. Лемішка сидів насупившись. Він давно почав примічати, що син не поважає ні його, ні матері, дивиться на їх згорда, зневажає їх просту мову, цурається

209


їх при людях, хоч дома на самоті ще сяк-так обходиться з ними.

– Давай лиш, стара, по чарці! – промовив Лемішка, – ■ вітай гостей! Доки ж нам ждати нашого панича!

Гості випили по чарці і розговорились. Молодиці зацокотіли про свої хатні справи. Чоловіки балакали про ярмарок. Коли це двері одчинились, і на порозі з’явивсь Яким. Він окинув здивованим оком, усіх гостей, не здіймаючи картуза, стоячи на порозі і держачись за клямку.

– Просимо до хати! Не лякайся! – сказав Лемішка. – ■ Не вовки! не з’їмо!

Син скинув картуза, вступив у хату. Його панське убрання і біле лице дуже одрізняли його од чоловіків і молодиць. Він насилу гордовито привітався до гостей своїм звичаєм по-московській.

Леміщин родич Охрім, високий і плечистий міщанин, сміливо підступив до його і тричі поцілувався з ним. Другі гості, як знайомі, підходили до його і цілувались з ним усі, навіть молодиці.

Лемішковський очевидячки з досадою і навіть з огидою одбував той простий, але щирий звичай привітання.

– В наших краях давно час обідати, – промовив батько.

Посідали гості за стіл, а Яким майнув у кімнату і довгенько не виходив до гостей. Зоставлене йому місце за столом дожидало його.

– Просимо, сину, обідати! –гукнув батько якось з досадою. – Іди хоч посидь з нами, коли після панського балу не хочеш їсти.

Яким вийшов і сів коло дядька. Гості мовчали, сподіваючись розумного слова од чоловіка вченого.

– Як же вас, небоже, господь милує? як живете? – спитав його дядько Охрім.

– Так, як бачите, – промовив Яким, похнюпившись у тарілку.

– А наші синки дуже нудьгують за вами, – додала весела Охрімова жінка. – Все згадують про вас, а теперички, якби побачили вас, то й, певно б, не впізнали.

Яким нічого не говорив, – їв мовчки, що йому мати присовувала.

– Мій Василько і сьогодні згадував за вас, – зацокотіла весела дядина. – Вже й виріс, а такий тобі пам’ятли--

210

вий, що й господи! І досі все пам’ятає, як ви було приїжджали до нас у гості з татом своїм, як годувала вас наша покійниця мати горішками та медяниками, як ви було пустуєте з нашими хлопцями. А ви, мабуть, вже позабували про те в школах? Чи пам’ятаєте, як ви з нашим Васильком влізли у город та нарвали повнісінькі пазушки огірків-пуп’янків з огудинням, та ще й принесли нашій матері ніби гостинця? Не знали старі, чи сміятись, чи досадувати!



Яким не знать чого почервонів.

– І наша Варка Макотрусівна, таки колись ваша сусіда, що вийшла заміж у наше село, – озвалась одна молодиця, – й досі згадує про вас. Каже, що бачила вас недавно на ярмарку, та не насмілилась підступити. А колись, каже, ви так з ними вигравали у хрещика та в киці-баби! їй-богу, і тепер все згадує!

Яким навіть не звернув уваги на її слова й мовчав.

– Чом не одвідаєте коли нас, старих? – спитав дядько ласкаво. – Приїхали б коли-небудь, небоже, посиділи б, побалакали б. Ви люди вчені, а ми прості, темні. Ви б нам дещо розказали, а ми ладні послухати доброго слова.

– Коли немає часу, – буркнув Яким. – Я на службі вже.

– Цураєтесь ви нас, як бачу! – одрізала попросту й щиро дядина. – А доки були малим в менших школах, то було і в руку мене цілуєте.

Лемішка сидів насупившись.

– Господь гордим противиться, – промовив батько словами святого письма. – Коли, сину, не хочеш з нами розмовляти й пити, то ми й самі вип’ємо й побалакаємо. Давай, стара, по чарці! Будьмо здорові! Помершим душам царство небесне, а нашим родичам нехай легенько тикнеться!

Чарка пішла навкруги стола. Яким не випив і тим показав очевидячки неповагу до гостей. Гості загомоніли, повеселішали, вже й не обертаючись з розмовою до Якима, і, випивши, почали, як кажуть, “наздогад буряків” судити панича.

– Доки маленькі діти, доти й шанують батька-матір, – сказав дядько Охрім, – а повиростують, то вже й дивляться в ліс. Нащо їм тоді батько й мати?

– Воно, бач, не те! – промовив старий Лемішка. – Поки дитина не вчена, поти й поважає батька-матір. А як

211


закуштує школи, вже й одвертає пику, вже й кирпу і;не! І робити не хоче, бо, бач, ручки білі щоб не зчорніли.

– їй-богу моєму, правда!–додав селянин. – Дав я оце дочку до школи. Одже ж, песька дитина, тобі вже й до роботи не кидається! Схопиться раненько, зараз миється, прилизується до дзеркальця, каже: треба йти до барині чи до тієї вчительки.

– Все то преться в пагіи, аби закуштувало школи, – промовив Лемішка. – Все то лізе на службу до того дворянства. А господарство марнується, бо до його треба догляду; до хазяйства треба хазяйського ока. Недурно ж кажуть, що хазяйським оком худоба сита, або – що руки хату держать. Всім хочеться того панства, неначе не доволі є тих панів на світі!

– А хто ж буде свині пасти, як усі постають панами? – додав один сільський філософ. – Це буде гаразд, як усі вивчаться та покинуть роботу! Хто ж настачить хліба на ту панську голоднечу, коли всі позакладують за спини руки та свистітимуть, ходячи по хаті. А мені здається, що книжка книжкою, а робота роботою. І книжку читай, і богу молись, і до хліба берись! Наш дяк вчений, а снопи на полі верне, як і наш брат, тільки коси йому теліпаються та борідка трясеться.

Знов пішла чарка навкруги стола.

– Пошли, боже, нам щастя й здоров’я! помершим чарка, а нам горілка, – приказував Охрім, – нехай нашим ворогам легенько тикнеться, як собака з тину ввірветься!

– Так-то так!–промовив Лемішка. – Ми й небагато вчились, а цілий вік працювали, то й маємо. Хто дбає, той має! Не дуже гонимось за тим панством. Бог знає, як воно далі буде з нашими достатками та засобами. Я таки не дозволив своїй жінці одягатись у сукню. Ходи, було кажу, в спідниці. Бо надівати сукню – чесно, але, якби довелось потім після сукні знов улазити в спідницю, – як би то воно здавалося? А чи мало я знаю, хоч би і в нашому місті, таких, що ходили в тих капелюшах, а тепер і босенькі ходять! Бо, відомо, злидні не за горами.

– Я б зроду-звіку не ходила простоволоса, хоча б ти мене й силував, – обізвалась Леміщиха. – Чи слід же молодиці світити грішним волосом проти божого сонця? І мати моя носила очіпок на голові, і я зав’язуватимусь в чушку вже й до смерті.

212

– І душа моя ненавидить тих панків-голодранців! – промовив Лемішка. – Останню копійку занапастить, аби здаватись паном. Сьогодні пан, а завтра пропав!



Яким слухав, мало їв і нічого не пив. На всяке питання він одрізував гордовито й по-московській, коротко й звисока. Його вже ніхто не став і займати. Серед компанії свого народу, серед своєї сім’ї він сидів, мов чужісінький чоловік. Московська школа на нашій Україні багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем’я, од сім’ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великоївеликої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату поляками, скінчену москалями, щоб зв’язати те, що порвала наша недбайливість, та стидка українська байдужість, та ледача недобачливість.

Якимко, колись коханий син свого батька, своєї матері, втіха своєї родини, цурався свого роду, свого плем’я, тікав од матері, соромився мови свого народу, не любив батька. От до чого допровадила його наука без народності!

Почали їсти всяку страву, а після вареників Леміщиха винесла добрий глек варенухи, смачної, пахучої та солодкої. Пішла чарка з варенухою кругом стола!

– Та випийте ж, небоже, хоч раз до нас!–иросив дядько Охрім Якима. – Сама ж паніматка варила, а я вас сам почастую. Коли ж не вип’єте з моїх рук, то я більше до .вас і не приїду.

Яким хилив тоді горілку не згірше свого дядька Охріма. Але що скаже Зося, як довідається, що він п’янствує з мужиками? Ця думка не давала йому спокою. Піднесена близенько варенуха так гарно залоскотала йому в носі, що він не втерпів, привітався по-письменному, випив чарку, другу. Гаряча варенуха трохи вдарила йому в голову.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка