Наукова думка



Сторінка2/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

14

Невипадково багато поколінь критиків писали про художню майстерність І. Нечуя-Левицького, а П. Мирний і М. Коцюбинський вважали його своїм учителем. Слід згадати тут і цікаве свідчення Н. Кобринської. Вона розповідала, що в творах Нечуя-Левицького її особливо вразили описи природи, так не схожі на салонні пейзажі в книгах польських письменників-модерністів. “Звичайно, – пише Н. Кобринська про твори модерністів, – герої й героїні... дивилися на природу оком інтелігента з вищої верстви, якоїсь сентиментальної дамочки або анемічнрї, замкненої, як в клітці, панночки. У Нечуя все те якраз інакше виходило: місяць не блищав золотим діадемом, а виходив срібним серпом або котився колесом, дівчата цвіли, як мак у збіжю. І хмари інакше товпилися, заходило і сходило сонце” 1. Згодом молода письменниця зрозуміла внутрішній зв’язок між душевним світом, колом понять та уявлень героїв Нечуя і характером зображення явищ природи: “Нечуй навчив мене розуміти Ріхарда Вагнера, у которого оркестрою, як у Нечуя описами природи, уперед заповідаєся, хто вийде на сцену” 2. Забарвленість морського пейзажу світосприйманням селянина, наявність специфічних “хліборобських” порівнянь у наведеному уривку з повісті “Микола Джеря” підтверджують думку Н. Кобринської. Щодо загальної стильової манери І. Нечуя-Левицького, то поєднання реалістичної конкретності й точності в описах побуту, праці, природи з потягом до живописної образності, до насичених, яскравих епітетів і порівнянь є однією з її основних особливостей.



Повертаючись до принципів відтворення психології в повісті І. Нечуя-Левицького, зазначимо, що письменник правдиво відтворює зв’язок людини з її суспільним та матеріальним оточенням. Характер Миколи Джері розкривається в тісному зв’язку з соціальними умовами. В численних описах фабричного побуту, заводської й рибальської праці виявляються конкретні прояви різних форм залежності кріпака від поміщика або найманого робітника – від хазяїна-фабриканта. Вже перші розділи повісті “Микола Джеря” містять справжню енциклопедію селянського побуту й праці за часів панщини. Вагомо й яскраво зображує письменник різні форми кабали й закріпачення селян: поряд з узаконеними днями роботи на пана існують “згінні дні” та податки натурою. Всі ці форми експлуатації стають відомими читачеві з живих виразних картин. Майстерно показано перші почуття хліборобів-бурлаків серед гулу й гуркоту машин на стеблівських сахарнях та їх повсякденний побут у брудних казармах. Сцени конфлікту робітників з хазяями (посе

1 Наталя Кобринська, Вибрані твори, Держлітвидав України. – К., 1958. – С. 365.

2 Там же. – С. 365–366.

15

сорами, отаманом Ковбаненком) поповнюються епізодами сутичок селян-втікачів з поліцією, церквою та судом.



Крім Миколи Джері, в повісті постають інші живі образи селян: батьки Джері, Нимидора, Любка, її чоловік. А сумна доля заробітчанина Петра Кавуна, який вмирає на чужині, є лише варіантом типової долі селянина-втікача. Невипадково в 1898 р. цензор, пропонуючи заборонити видання повісті, у своєму висновку писав: “...благодаря несомненному таланту автора и яркости налагаемых им бытовых красок, эта повесть, полная глубокого интереса, производит сильное и крайне тяжелое впечатление исключительно вследствие упорного и тщательного анализирования автором крестьянского быта. Из недалекого прошлого встают во всей неприглядности мрачные явления общественной жизни, частью ставшие достоянием истории, частью и ныне не утратившие своего значения, таковы: во-первых, вражда, даже ненависть, пронизавшие все отношения панов и крестьян; во-вторых, деспотизм панов, жестоких в сознании своей силы и господства, и беззащитное положение крестьян, обрекаемых на гибель при малейшем отстаивании своей самостоятельности; в-третьих, самая наглая эксплуатация рабочих фабричными хозяевами и, наконец, как вывод из всего этого безотрадность крестьянской жизни и после освобождения от крепостной зависимости” *.

Довгий час вульгарно-соціологічні критики твердили, ніби в повісті “Микола Джеря”, як і в усій творчості письменника, виведені експлуататори лише неукраїнської національності (поміщик Бжозовський, посесор сахарні Бродовський та ін.). В цьому вони вбачали вияв антиреалістичного, тенденційного підходу письменника до дійсності. Насамперед слід мати на увазі своєрідні умови Правобережної України, де польська і єврейська буржуазія в ті часи мала велику силу. А по-друге, уважне читання тексту повісті переконує в тому, що Микола Джеря як поборник справедливості й протестант проти соціальної неправди входить в постійні сутички не тільки з “чужими”, але й з “своїми” гнобителями, такими, як отаман Ковбаненко, осавула, писар, староста-куркуль. Характерно, що в процесі праці над різними редакціями твору – від відомого чорнового рукопису повісті (1876) до останньої прижиттєвої редакції (1909) – письменник поступово поглиблював соціальну гостроту конфлікту між Миколою Джерею і “своїм” хазяїном – отаманом рибальської ватаги українцем Ковбаненком.

У другому визначному творі письменника – повісті “Бурлачка” (1880) процес пролетаризації селянства і характеристика фабрич

1 ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 21, один. збер. 284, 1898–1899, арк. 329-330.

16

ного ладу стають вже не епізодом, а основним змістом. Змальовуючи долю бурлачки Василини, автор втілює у цій повісті свої роздуми про деморалізацію людини у важких умовах перших капіталістичних підприємств, у відриві від родини й рідного села. Водночас І. Нечуй розуміє неминучість втечі Василини та її подруг на заробітки від селянських злиднів і безземелля. Картина темної ночі, мук Василини, що народила сина від пана в бур’янах над Россю і вкинула його в річку, робить великий емоційний вплив на читача. Типовість трагедії підкреслено піснею фабричних дівчат, з яких вже не одна пережила ті самі муки й розпач:



Ой у нашому Стеблеві стала новина:

Породила Биківночка малеє дитя.

Ой взяла мале дитя під білі боки Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий.

Далі йде хвилююча історія падіння Василини, її тяжкої праці й одчайдушного гуляння по шинках з бурлаками. Лише випадкова зустріч з свідомим робітником Іваном Михалчевським (постать дещо ідеалізована) повертає Василину до чесного життя.

Ця несподівано щаслива кінцівка здається нетиповою, але вона свідчить про незламну красу душі трудової людини й здатність її до відродження. Щастя Василини сприймається як окремий випадок і підкреслює типовість долі інших бурлак та бурлачок (Мина, Марія Янівна), які залишаються в темряві й злиднях. У повісті є чимало вдалих епізодів фабричного побуту. Сильним і яскравим узагальненням, що певною мірою передує подібним сценам в повістях П. Мирного та І. Франка, є й той епізод, коли зневажена Василина дивиться інакше на панські хороми. Всі навколишні речі – від фортепіано до здорових дзеркал – здаються їй фантастичними звірами, а сама вона бачить себе в дзеркалі ніби вже не веселою дівчиною в стрічках та квітках, а “блідою, жовтою на виду старчихою”. Весь панський світ постає як ворожий до людини праці.

Соціально-побутові повісті І. Нечуя-Левицького становлять певний етап в українській прозі і за змістом, і за формою. На широкому соціальному тлі постають нові типи сучасної письменнику епохи. В центрі уваги письменника – образи простих людей, селян, заробітчан, їх конфлікт з кріпацькими і пореформеними порядками в селі й на капіталістичних промислах. Типові риси образів виявляються в старанно деталізованих описах зовнішності, одягу, поведінки й мови персонажів, поданих з урахуванням соціальних та індивідуально-психологічних подробиць, хоч зберігаються ще й традиційні ліро-епічні фольклоризовані характеристики. В своєрідному стилі І. Нечуя-Левицького поєднується тенденція до предметності, локальності й конкретності – соціальної, етнографічної, географічної із прагненням художника до поетизації кращих сторін народного життя, до зображення світу в рельєфних, пластичних образах.

17
Оцінюючи ідейно-художнє значення творів Нечуя-Левицького, слід мати на увазі й те, що протягом багатьох років вони друкувалися з великими цензурними купюрами. Це, зокрема, стосується повісті “Микола Джеря”. Під час друкування твору в Росії з нього було вилучено ряд гострих соціальних та антиклерикальних місць. Так, за вимогою цензора було вилучено гнівну й гірку відповідь Миколи на пропозицію матері піти в Київську Лавру на прощу: “Не піду, мамо, до Києва, не хочу молитись та дурно богові пороги оббивати. Коли є той бог на світі, то він бог панський, а не мужицький, бо все добро віддає панам, а нам не дає нічого”. Потім цензура “порізала” епізоди монастирського побуту, зокрема сатиричну сценку “потоплення” п’яного отця Зенона або епізод з божевільною молодицею, яка “плювала на образи й на хрест”.

Усувалися й інші моменти соціально-викривального звучання, наявні в рукописному тексті повісті та в першодруці. Залишена цензурою неясна фраза про народний “гомін” перед поверненням Миколи до Вербівки не може дати уявлення про справжні наміри письменника, який спочатку малював цілу картину народних заворушень на Васильківщині й Канівщині перед селянською реформою. До того ж розповідь про вибух селянської ненависті до поміщиків у справжньому, непопсованому тексті йшла безпосередньо після передсмертних снів Нимидори й спонукала читача глибоко вникати думкою в їх зміст. В одному з цих снів Микола нібито веде Нимидору похмурими лаврськими печерами повз висохлі мощі прямо в пекло, де в гарячій смолі кипить ненависний пан Бжозовський. Глянувши на Миколу, Нимидора з жахом бачить, що його постаріле стражденне лице облите “пекельним, червоним світом”. У другому сні Микола з’являється на фоні страшної нещадної грози... В степу гримить грім, літають вогняні змії блискавиць, і “все небо ніби тріскається од верху до самого низу і вздовж, і поперек”. Серед блискавиць лице Миколи багрове, “ніби з розпеченого заліза”, освітлене тим самим кривавим світлом, як і в першому сні. Марення Нимидори мають пряме відношення до наступних картин народного повстання на Київщині перед реформою, подій так званої “козаччини”. Алегоричний характер снів давав письменнику можливість використати більш яскраві барви для того, щоб сказати про неминучу народну грозу. Микола ж постає в цих снах як нещадний народний месник, як живе втілення селянського гніву проти гнобителів.

Взагалі повість “Микола Джеря” ніби освітлена червоними загравами пожеж. Полум’я вперше спалахує в епізоді втечі Миколи та його товаришів, коли вони похмуро дивляться на палаючі панські скирти.

18

Потім селянське лихо, образа й жадоба вогненної помсти символізуються в маренні нещасної Нимидори. Покійний батько Джеря й Микола ввижаються їй у вигляді месників, що молотять вогненні снопи. “Нащо вони молотять? – вигукує жінка, – чи вже ж пани будуть їсти пшеничні іскри, що летять із тих снопів?” Вилучений цензурою епізод “козаччини” і наступні умовно-алегоричні сни Нимидори свідчать про пильну увагу письменника до народних рухів та співчуття до справедливого народного обурення.



з

Назавжди ввійшли в скарбницю української класичної літератури гумористичні повісті І. Нечуя-Левицького “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (1874), “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” (1875), “Кайдашева сім’я” (1879) та деякі інші. В цих творах письменник, далекий від народницької ідеалізації селянства, правдиво відтворює негативні риси приватновласницької психології, що виникала на грунті пореформеного побуту села.

Не підлягає сумніву органічне зближення письменника з своїми героями, співчуття їхній долі, вміння відтінити кращі сторони їх психології, почуття власної гідності, волелюбства, жадання справедливості (“Микола Джеря”, “Бурлачка”). Та водночас художник-реаліст бачить і такі риси пореформеного селянства, як індивідуалізм, роз’єднаність, неуцтво, забобони та ворогування за жалюгідний клаптик землі, хату або грушу, що виросла на межі двох садиб. І. НечуйЛевицький свідомо відокремлює себе від тих письменників, які замість реальних українських селян малювали “якихось ангелів в білих запасках та свитках”. В одній із своїх статей він впевнено пише про необхідність зміни того підходу до зображення народу, що був виправданий у демократичній літературі часів кріпаччини... “Була одна недостача в українській народній літературі, – твердить І. Нечуй, – вона описувала тільки добрий, світлий бік народного життя, не зачіпала його темного боку. Вона більше описувала його, як невинного терпільника, мученика, яко бідолаху й сіромаху, на котрого визвірилось усе, що стояло вище од його. Але цей мотив легко зрозуміти. Не треба забувати, що наша народна література появилась за часів панщини, коли народ терпів, як віл у ярмі... Письменники, по дуже натуральній причині, прихиляли до його своє серце, жалували його і поминали недостачу й темні плями народної жизні”. 1

1 Нечуй-Левицький, Сьогочасне літературне прямування, “Правда”, доповн. до річн. XIII, 1884. – С. 218.

19

В нові пореформені часи, на думку письменника, слід правдиво, без ідеалізації показувати справжні взаємини на селі й уважно придивлятися до породжених соціальним побутом темних, негативних рис психології селянства. Цією вимогою малювати народне життя “без втаювання і прикрас”, піддавати суворому аналізу причини й наслідки селянського консерватизму, відсталості й забобонів український письменник близький до російських белетристів-шестидесятників (М. Успенський, О. Левітов, Ф. Решетников та ін.). Його твори, крім своєрідності матеріалу й національно-народних типів, відзначаються яскравим художнім талантом і особливо теплим, іскристим гумором.



Нахил до гумору письменник вважає невід’ємним елементом української національної психіки, “багатої на жарти, смішки, штукарства...” В оригінальному нарисі “Українські гумористи й штукарі” Нечуй з дивною виразністю й любов’ю відтворював різноманітні “етнографічно-психічні” типи народних гумористів. Він бачив не тільки індивідуальні характери талановитих носіїв сміху (бідний диякон Костецький, Василь Ел., Антон Радивиловський), а й своєрідні типи самого сміху – від легкого поверхового гумору “без перцю й полиньової гіркоти” до влучного й дошкульного сарказму. Коріння сатири й гумору письменника глибоко сягають також в український фольклор (комічна казка, пісня, анекдот, приказка) і в попередню літературу – від старовинних інтермедій і комічних сценок вертепу до творчості Гоголя й Котляревського.

На думку письменника, риси дрібновласницького егоїзму і забобони не відповідають високому покликанню народу, його прекрасній душі. Іронія І. Нечуя в повістях з селянського побуту не має характеру різкого осуду або зневажливої посмішки і далека від пустого зубоскальства в дусі письменників-“хохломанів”.

Взаємини між бабою Параскою і бабою Палажкою складаються в умовах пореформеного села, коли ворожнеча виникає через клаптик землі або межу, що розділяє жалюгідні селянські наділи. Чудово відтворив письменник їх психологію, їх влучну, шпарку мову. Весела піднесеність оповідної форми І. Нечуя настільки невимушена, барвиста, багата на гумористичні порівняння й епітети, що порівняно з нею навіть образна й жива мова Квітки-Основ’яненка здається занадто літературною.

Крім колоритної оповіді, комізм творів Левицького зумовлений їх оригінальною композицією. В ролі оповідачки по черзі виступають Параска і Палажка. Вони дають одна одній нещадні характеристики і в той же час саморозкриваються. Стає очевидним і лицемірство “святенниці” Палажки, і шалена злість її суперниці. “Господи милостивий та милосердний! – вигукує Палажка, – і що я людям за подіяла?

20

Сиджу собі в хаті тишком-нишком та богу молюся. Моя стежка тільки од хати та до церкви. Я ніколи не зачепила малої дитини, за всіх молюся богу, ще й Параску, стару суку, поминаю в молитвах”. Читача відразу насторожує несподіваний лайливий вираз “стара сука”. А з дальшої розповіді виявляється, скільки заздрощів, злості й бажання накапостити криється за личиною зовнішньої лагідності баби Палажки.



У численних комічних ситуаціях виявляється алогізм, курйозність вчинків і поведінки бабів, – і все це допомагає читачеві скласти об’єктивне уявлення про події. Невичерпна образність і гострота мови підсилюють естетичну цінність твору. “Сільська баба так чесне язиком, як кресалом, що аж посиплються іскри поезії, – писав Левицький, обстоюючи демократизацію літературної мови. – Синтаксис її мови буде шаткований, повний викрикників, не розвитий граматично, але живий, іскряний”

Поширеним художнім засобом у Нечуя є різноманітні порівняння. Несподіваність аналогій викликає веселу усмішку читача. Параска на весіллі, за словами її суперниці, “пишається та величається, як собака в човні”, а ніс у неї, “як за сім гривен сокира”. Багато порівнянь запозичені з повсякденного сільського побуту (“стала, як стовп, чорного рота роззявила, неначе її хто віжками спинив”; “так

і висунулась, неначе козак з маку”; “а вона, як собака через тин, так і плигнула проз мене через поріг” та ін.). В 1909 р. Нечуй-Левицький знов повертається до цих же постатей (“Біда бабі Парасці Гришисі”, “Біда бабі Палажці Солов’їсі”), але оповідання виходять блідішими і здаються повторенням вже висловленого письменником у творах сімдесятих років.

Перші оповідання про Параску і Палажку зразу викликали доброзичливі відгуки в критиці. Зокрема, М. Костомаров 1882 р. писав, що ці оповідання “по неподражаемому юмору, верности красок могут стать в уровень с гоголевским рассказом о том, как Иван Иванович поссорился с Иваном Никифоровичем” 2.

. Ще повніше темні сторони соціального побуту й психології селян розкриваються в повісті “Кайдашева сім’я”. Перед нами виразні епізоди хатньої “війни”, сварок та лайок між членами однієї селянської родини. Письменник звертається до розуму селян, його повість має моралізаторську спрямованість. Однак об’єктивне значення змальованих картин значно ширше за цей дидактичний намір. Хоч яким мізерним і незначним здається конфлікт між Кайдашами,

1 Нечуй-Л евицький, Сьогочасне літературне прямування, журн. “Правда”, 1878. – Т. 2. – С. 26.

2 “Вестник Европы”, 1882, февраль. – С. 894.

21

проте він не може припинитись, бо коріння його в приватній власності на землю.



У повісті “Кайдашева сім’я” постає ціла галерея майстерно описаних селянських типів. Запам’ятовуються старий Кайдаш з його забобонами та нахилом до горілки, улеслива й чванлива Кайдашиха. Своєрідними рисами відзначається молодь: незграбний суворий Карпо, горда і “бриклива” Мотря, тиха Мелашка, запальний Лаврін. Все це індивідуалізовані характери, не схожі на абстрактно-пісенних героїв деяких попередників І. Нечуя в прозі.

Увагу письменника і тут привертають не лише етнографічні риси села, а наявність різких соціальних контрастів. Письменник докладно змальовує хату багатого Довбиша і убоге житло Балашів, батьків Мелашки. Матеріальні нестатки стають причиною взаємних заздрощів, пліток та несподіваних вибухів злості в родині Кайдашів.

У цій повісті І. Нечуй продовжує й розвиває характерні засоби гумору, які беруть свій початок від української народної традиції. В епічну авторську розповідь часто вкраплюються комічні сценки, смішні ситуації в дусі народних анекдотів або інтермедій (епізод нічного повернення Кайдаша з шинку, поїздка Кайдашихи на оглядини, хатні сварки свекрухи та невістки Мотрі тощо).

У повісті багато виразних яскравих діалогів, у яких виявляється, з одного боку, ліризм і лукавий гумор українських селян, а з другого – обмеженість світогляду, примітивізм і забобонність понять, які зростають на грунті дрібновласницького індивідуалізму. Але, як було вже зазначено, гумор Нечуя-Левицького – це не сміх заради сміху^^іисьменник співчуває своїм героям, бо в їх психіці черстве дрібновласницьке начало суперечливо поєднується з началом здоровим і трудовим. З серії кумедно-комічних подій кінець кінцем виростає реальна трагічна картина життя селянства, після довговічної панщини загнаного у безвихідь нових пореформених відносин. Загальна картина життя Кайдашів не така вже й комічна. Гине старий Кайдаш, скривджений своїми дітьми. Приречена на нескінченну ворожнечу з синами і невістками та на глум односельчан Кайдашиха. Контрастом до картин тяжкого сільського побуту в повісті виступають картини природи, ліричні сцени кохання молоді. Дрекрасні пейзажі, сила природних людських почуттів ніби протистоять безглуздю життя, закутого в кайдани приватної власності.

В даному виданні в тексті повісті поновлюється ряд цензурних вилучень. Характерно, що майже всі вони змальовують перебування баби Палажки в монастирі й містять гострі сатиричні характеристики попів та ченців. Зокрема, цензурою було вилучено “неуместное сравнение бабы, сидящей на сундуке, с царем, сидящим на троне”, і згадки про те, що в київських монастирях показують богомольцям

22

молоко божої матері та пера з крила архангела Гавриїла. Зникли з тексту й повні комізму нічні пригоди Палажки на паперті Братського монастиря, де хтивий монах цілує її, сплутавши в темряві стару бабу з гарною сільською молодицею. В поновленому вигляді гумористична повість набуває ще й гострого антиклерикального звучання. В ній виявляються ті самі ідеї засудження потворної, неприродної влади релігійних уявлень над людським розумом, те саме висміювання невігласів і шарлатанів у попівських рясах, що і в багатьох інших творах І. Нечуя-Левицького.



Безсумнівні гуманістична спрямованість гумору письменника, його бажання бачити життя народу світлим, прекрасним і вільним. Іншого характеру набуває сміх І. Нечуя, коли він виходить за рамки села і звертається до побуту та звичаїв інших верств суспільства.

4

Тема спотворення людської натури в умовах затхлого, консервативного середовища своєрідно розвинена в повістях Левицького з життя міського й сільського духовенства (“Старосвітські батюшки та матушки”, “Поміж ворогами”, “Афонський пройдисвіт” та ін.).



Ще в дитячі й юнацькі роки Левицький спостерігав побут старосвітських попів, їх звичаї, вдачу, стосунки з селянами, чиновниками та дворянами. Перебування в задушливій атмосфері бурси і в семінарії збудило антиклерикальні настрої молодого Левицького. І в ці роки, і згодом у Києві, в Стеблеві, в Трушках письменник з властивою йому спостережливістю помічав подробиці зовнішнього вигляду, поведінки й мови численних “батюшок”, “паніматок”, дячків, ченців, спостерігав характерні постаті богомольців, старців та юродивих, а потім всі вони з дивовижною рельєфністю оживали на сторінках його повістей.

Перші сатиричні начерки побуту патріархальних попівських родин на Волині зустрічаємо вже в повісті “Причепа”. В діалогах попів Мойсея і Хведора виявляються їх неосвіченість, дикі забобони, вкрай обмежений світогляд. Сміливо створює письменник карикатурні сцени пияцтва попів. Тут сміх його спрямований не лише на різке “зниження” духовних осіб, але й на традиційні образи релігійних легенд. “О. Хведор скинув чоботи, підгорнув поли, взяв графин і, тихесенько закрадаючись, як кіт до миші, пішов у другу, темну кімнату точити горілку з барильця...” І скоро “в одчинені двері, мов той херувим з небес, вилетів о. Хведор. Од швидкої ходи він аж вихав полами на повітрі, а волосся на голові настовбурчилось вгору, ніби легкий пух. В руках у його був превеликий бутиль доброї горілки”. Херувим з пляшкою горілки в руці замість пальмової гілки –

23

це яскравий образ у дусі народно-пародійної літератури. А далі йде пряма карикатура на церковні обряди. П’яні попи виголошують тости, п’ють “до подушки”, за “пасомих”, за архієрея і за “христолюбне воїнство”, доки не засинають у напівмертвому стані.



Широкі картини з тієї ж сфери життя письменник зображує у великій повісті-хроніці “Старосвітські батюшки та матушки” (1884). У характерній для І. Нечуя повільній і плавній манері тут розгортаються паралельні історії двох попівських родин – Моссаковських і Балабух. Похорон священика Петра Моссаковського і п’яний поминальний обід, вибори на парафію нового священика, старосвітське і “новомодне” попівське весілля, галасливі великодні й різдвяні свята, хрестини із звичайними народними обрядами, поява нових елементів у застійному укладі старосвітського попівства – все це описано детально, з чудовим знанням дійсності. Нескладна композиція твору визначається хронологією життя сільського священика. Сватання й весілля, хазяйнування, сварки за вигідну парафію, одруження дітей і старість – така нескладна історія попівства. Лише приїзди грізного архієрея або гусарський постій порушують мляве, безподійне існування.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка