Наукова думка



Сторінка24/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   34

– Я потанцюю краще, як ви, пане! – обізвався наймит Леміщин, Тарас.

– А йди порівняємось! – гукнув суддя, – побачимо, чий батько дужчий!

Парубок, в одній білій сорочці, підперезаний червоним поясом, в брилі і в простих важких чоботях, пустився, як та птиця, по траві. В швидких рухах його ніг чоботища здавались легесенькими паничівськими чобітками. Його широкі рукави здавались крилами, що носили його, кидали ним, мов кулею, на всі боки. Суддя виробляв дрібушки, – Тарас йшов ще дрібніше. Його ноги й руки тремтіли, як лист на дереві. Суддя пускавсь навприсідки, – Тарас розганявся і здалеки падав птицею йому просто під самі ноги і одскакував в одну мить на добрий козацький сажень. Суддя скинув з себе сіртук, потім і жилетку і все не переставав танцювати, одначе знемігся і впав знесилений на траву. А Тарас літав сам і гукав до Якима.

Яким виступив до його. Не раз і не два, ще хлопцями, вони вибивали на полі гопака та тропака. Тарас очевидячки зрадів, ставши в танцях з вартим себе танцюристою, свиснув, гукнув і ніби почутив нову силу в ногах. То гнались вони навперемінки один за одним, то сміялись і глузували, дригаючи й махаючи ногами, то хапались за руки і перекручувались через голови, вивертались, то, зачепившись правими ногами, передками чобіт, летіли на лівих ногах, розмахуючи руками. Наймити підкидали сухого хмизу в багаття. Полум’я палало, і Тарас з Якимом, здавалося, плавали в червоних хвилях світу. Всі стояли навкруги і дивились, як на дивовижу. Місяць з неба щедро лив ясний світ на сугорби, на гаї й шпилі, котрі ніби дивились на танець наймита і на танець Якима, доки вся громада не крикнула: “гарно! браво!” і не заплескала в долоні. Сам суддя почастував Тараса двома чарками горілки.

І знов почались пісні з музиками, тільки вже деякі голоси дуже хрипіли й різнили. Суддя з якимсь столоначальником духовного правління вили вже навіть вовчими голосами і, побравшись у боки, пританцьовували до дам. Панни почали вже одхилятись набік. Столоначальник, з доброго дива, розігнався і плигнув через багаття; суддя

9*

259



полетів за ним, Яким скочив слідком за суддею, а там далі згодом почали плигати паничі. Всі реготались, а панни втікали і сідали на повозки з позапряганими кіньми. Пішла по руках остання чарка і остання пісня: “Час додому, час!” В останній раз вона розляглася луною по сонних горах. Наймити загасили багаття. Матері понесли й повели за руки сонних дітей до повозок. Увесь поїзд рушив у дорогу, а позаду зосталася тиха долина, залита мертвим світом місяця. Одні дуби, та липи, та ясний місяць тільки дивились на місце шумливої гулянки городян. Зося цілу дорогу згадувала про танці Якима й Тараса і дивувалась, де набралось стільки жвавості, спритності в тому неповертайлові та непроворному Тарасові!..

– Чи надовго ж оце стане тобі, Зосю, цієї гулянки?– спитав Яким жінки в жарти.

Та надаремно питав її чоловік. Зосі вже було не до гулянки. Леміщиха лагодила все до родива. Баба повитуха вже днювала й ночувала в Лемішок.

IX


Другий день одначе був не такий веселий для Зосі. Коні були взяті без згоди старого Лемішки, котрий на той час ходив десь до сусіди.

– Де це коні? – питав Лемішка у наймички, заглянувши в станю.

– Там, де й пани, – одказала проворна наймичка.

– А пани де ділись?

– Поїхали в гай гуляти, на якусь маївку, чи що.

Лемішка вилаяв жінку, а на другий день причепився й

до Зосі, на котору він був вже давно сердитий.

Зося в сльози, а стара Леміщиха й собі. Лемішка вийшов в сіни і тільки дверима гуркнув. Од того часу Лемішка не ховався з своєю неприхильністю до невістки, а невістка почала навіть зневажати свекра і, маючи велику надію на Леміщиху й на Якима, почала вередувати та трохи коверзувати.

– Знаєш що, Якиме? Всі наші знайомі мають гарненькі повозки і добрі коники. Купім і ми невеличкий добрий візок і одного доброго коника, а то мені сором їздити на такому возі.

– А де ж ми наберемо грошей?

– Я недавно бачила, як тато одчиняв скриню і лічив

260


гроші. Самих бумажок превелика купа, а з срібними карбованцями чи червінцями либонь кільки торбинок стояло в куточку. Попросимо маму, а мама попросить тата. Або купім за свої гроші візок, а тато вже прикупить й припряже до нашого візка доброго коника.

Як радились, так і зробили, передніше спитавши матері. Купили вони візок, а батько... все-таки батько своїм дітям, – мусив купити доброго коня, “для унучка”, як він казав, хоч передніше і прочитав добру молитву та виварив воду і жінці, і Якимові, і невістці.

Почав синок Якимів підростати, почала Зося знов до себе гостей закликати сливе кожного дня. Наймичка тільки те й робила, що поралась коло їх, гріла самовар, бігала в крамниці по ласощі та варила вечерю. Сама У\еміщиха, люблячи без міри і без тями свою невісточку, часом служила їй, як наймичка: гладила сукні, спідниці, варила кофе, ставила самовар, готувала гостям вечерю. Вся та біганина й вештання сердило старого Лемішку. Часом зумисне він одсилав наймичку будлі-куди по хазяйству, і гості Зосині часом пили дуже пізно чай. Зося знала те і нишком лаяла старого батька.

Мала дитина не давала Зосі вночі спокою і часом розходжувалась саме при гостях. Яким і Зося почали прохати в батька дати їм свою кімнату. Для однієї тільки дитини згодився старий перенести своє ліжко з того місця, де воно стояло ще од весілля, хоч і важко йому стало, як рушили з місця його, старого. Лемішка полюбив унучка, як другого рідного сина. Часом було вночі заплаче дитина. Всі сплять, як побиті. Ніхто не встане поколихати дитини. Один батько зараз почує, човгає старими, але міцними иогами до колиски і при світі місяця довго гойдає колискою за почепку й уколошкає малого плаксія. І не раз Леміщиха, прокидаючись, бачила його старе, суворе лице, сиву голову, обернену до дитяти, як воно вже мовчало і спало тихим сном. І не раз було, як розплачеться дитина, старий приходив і своїми міцними руками, що вдержали б за вуха ведмедя, тихесенько брав дитину на руки, ніс у світлицю, ходив по хаті, ставав перед образами, бубонячи молитву, приносив вже сонну дитину і, перехрестивши, клав тихо в колиску. Стара нянька говорила, що він уміє замовляти ті уроки, що наслані на дитину лихими людьми...

Зося звеліла перенести своє ліжко в кімнату старих, а свою кімнату переробила на світлицю, купила нову канапу,

261


оббиту червоною матерією, розставила шість нових гарних стільців, простелила килим під канапою і під столом. Мати, потай од батька, достачала їй грошей, що заробляла за огородину. Час од часу Зося стала веселіша і якось бадьорніша, знов скликала молодих гостей у свою світлицю; час од часу вважала вона, що її думка справджується, що її хазяйнування ширшає в оселі старого Лемішки. Всім забезпечена, вона цілі дні й вечори сиділа в своїй світлиці, вишивала на п’яльцях гарусом квітки, плела з ниток скатерки, завіси до вікон, до дверей, до своєї постелі.

– Ви б, невісточко, взяли ключі та пішли б з наймичкою до комори. Надворі негода, а ви не вважаєте на те, що стара мати мусить усюди вештатись та бігати по грязі. У вас ніжки молоді, а ви все сидите та швидко всі хати заснуєте отими сітками, нікому не потрібними!

Так гримав старий батько на Зосю. Зося кидала свої п'яльця, вбиралася в теплу удяганку і мусила йти з ключами до комори видавати харч на обід, проклинаючи те просте, грубе сільське господарство і старого Лемішку. Наймичка набирала пшона, солі, борошна, набирала багато зайвого і почала красти, а Зося навіть не бачила, що брала наймичка, і з нетерплячкою дивилась на далекий гай, стоячи на дверях комори. Трапилось так, що один наймит виніс з комори пару чобіт, зараз-таки слідком за Зосею. Лемішка знайшов ті чоботи і прогнав наймита. Зосі не сказав ні слова, але од того часу Зося не ходила більше до комори з ключами...

Почала Зося вередувати так, що ні мати, ні Яким не вміли їй нічим догодити. То страва була дуже проста, то печеня пересмажена, то хліб перепечений або з закальцем, то нетривна й несмачна страва, то наймичка не слухала її! Батько все чув і терпів.

Надходив день Зосиних іменин. Лемішка не мав звичаю справляти щось їй на іменини, бо такий звичай не поводиться між простими людьми. Зося знала, що в його є багато грошей, і була дуже зла, що свекор ніколи не купував їй гостинців.

– Якимцю! я хочу справити собі сукню на свої іменини. Позавчора наша казначейша в гостях у протоєрея розпустила свою нову шовкову сукню і, ходячи по хаті, надісь, зумисне вертіла своїм довгим хвостом передо мною. Сукня, правда, й дорога, але коли б ти знав, як вона по

262

гано зроблена, який простий, мужичий кольор матерії! Я їй докажу, що вона з своїм смаком нічого не варта передо мною. Справлю я собі сукню таку, яку я бачила в театрі, в опері, на примадонні: всю чорну, з міцного шовку, а на боках повкидаю ясно-зелені широкі клинки аж до долу. Попущу я шлейф рясний та довгий, на піваршина довший, як у неї.



– Серце Зосю! я грошей не маю.

– Я набор візьму, а батько нехай заплатить. Не збідніє, одначе грошей має дуже багато! Ніколи пак не купить гостинця ані на сміх!

– А як часом не заплатить?

– То заплатить часть мама, а часть – ми самі. А я натякну: наряджуся і... подякую татка за гостинець! Нехай-таки знає честь!

– Серце Зосю, не дратуй ти батька! Він чоловік добрий, але простий і крутий.

– І я крута, та ще й не проста: будемо переважуватись.

– Я тебе прошу, Зосю... Батько дає нам хату й слугу.

– Нехай сховається з такою слугою, що сором у хату пускати.

Прийшли іменини. Назбиралося гостей повна світлиця. Наймички гріли само<вар за самоваром, готували вечерю до півночі. Вже проспівали другі півні. Гості не давали спати Лемішці. Через двоє дверей Лемішка чув, як грала гітара, а наймички вештались, рипались та все бігали через сіни. Вже минула північ; Лемішка перекидався з боку на бік, а музики й танці не переставали; світло горіло в пекарні і в Зосиній світлиці.

Лемішка встав, накинув наопашки кожух, пішов передніше в пекарню, погасив там світло і звелів наймичкам лягати спати, бо завтра був робочий день. Потім тихо одчинив двері в Зосину світлицю і, як мара, став на дверях у білій сорочці, в кожусі. Паничі й панни сиділи навкруги світлиці парами і грали в сусіда. Зося, розпустивши нову дорогу сукню, з чорного шовку, з зеленими клинками і зеленим широким поясом, походжала по світлиці од пари до пари і розпитувала кожного, як буває в тій гулянці, чи вдоволені вони своїм сусідом. Чотири свічки горіло на столах...

• Ясний світ полився назустріч Лемішці в одчинені двері. Він несамохіть забубонів молитву: “Світе тихий

263


снятия слави безсмертного”, котру читають прості люде, як уперше побачать або місяця-молодика, або як блисне вогонь увечері. Тихо човгаючи чобітьми, сміливо підступив він до одного стола, дмухнув на одну свічку, потім на другу, на третю й на четверту. Гості сиділи, як неживі, і дух попритаювали, дивлячись на високу сивоголову та кремезну й здорову постать Лемішки, котра здавалась якоюсь марою, а не людиною. Панни аж жахнулись. Зося стояла серед світлиці, як кам’яна. Лемішка, сповнивши господарський економічний обряд, дав знати гостям, що вже час би й спати, і в темряві тихо посунувся до дверей, бубонячи далі почату молитву: “достоїн єсі во вся времена пєт биті гласи преподобнимі...”

Гості сиділи в темній хаті, але, почувши, що Лемішка зачинив двері, всі раптом зареготались. Яким тернув сірничок і знов засвітив свічки. Всі сміялись, аж за боки брались. Сама Зося од сміху аж впала на канапу. Одначе швидко всі ущухли й замовкли; почали знов гуляти: гульня не вдавалась. Гості почували, що краще за все зробити– розійтись і йти додому. Швидко світлиця Зосина спорожнилась. Зося зосталась одна з Якимом.

– Так таку штучку встругнув наш тато! – промовила Зося. – Що ти на це скажеш?

– Нічого! Таку штуку не вперше робить мій батько. Як було ми зберемось і засидимось до пізньої ночі, зараз входить було батько й гасить світло. Ото був знак, що гостям вже час додому.

– Може, таким гостям, як твій дядько Охрім та його жінка з сільськими молодицями. Але... але... Що ж скажуть наші гості? Що скажуть мої сестри, казначейша, протопопша? Та вони ж мене обсудять, обгудять, обсміють! Мені тепер сором буде навіть по місті піти? На мене навіть жиди тикатимуть пальцями. Побила мене лиха година та нещаслива!

– Не знать, яка лиха година побила тебе!

– І ти за батьком? і тобі не буде шкода, як з мене глузуватимуть люде? Та я одного дня не житиму в твого батька! Завтра шукаймо квартири і переїжджаймо з сього поганого дому!

Зося зблідла. В неї очі блищали, ніби зайнялись.

– Зосю! богзна-що ти вигадуєш! Жалування моє невелике, а в батька, як у бога за дверима.

– Як у чорта в пеклі, от що! В батька грошей, як у

264

жида, а що нам з тих грошей? Тільки того, що харчує нас та дає житло. А за все те дорікає, коле очі, що я не господиня, що я сиджу та плету непотрібні сітки, б’ю байдики, справляю посиденьки та одриваю слуг од роботи. Чи так же можна б нам жити при його достатках, при його грошах? Чом би пак нам не їздити по-панській, не вбиратись краще, не справляти балів? Покарав нас господь твоїм батьком! Не буду я більше страждати й терпіти. Завтра переїдемо на другу квартиру.



– А як старий не покине нам спадщини?

– А кому ж він її покине? Спадщина буде наша, а старого треба провчити й навчити, й напутити на старість.

На другий день Зося не вийшла до обіду до столу і обідала в своїй кімнаті. Надвечори вона вбралася в шовкову чорну сукню з зеленими пасами і вийшла до старих у світлицю набундючившись, з повагом, тихою ходою.

– Я принесла вам, тату, чотири стеаринові свічки, що вчора ми спалили ввечері. А з тим дякую вам за цю сукню, що ви мені справили на мої іменини.

– Носіть на здоров’я, коли справили за свої гроші. Свічки, правда, й можна вернути назад, та не вернете мені тієї ночі, що я не спав на старості літ.

– Вибачайте нашій молодості і нашим літам, а з тим ми дякуємо вам за хліб-сіль вашу і за квартиру. Ми завтра переберемось на нову квартиру...

– Воля ваша. Коли я вам невподобний, то й силувати не буду. Може, переберетесь до свого татуся?

Щоки в Зосі запалали. Очі блиснули гнівом.

– Вам моєму татусеві і в слід не вступити... Поки в його жила, поти й щаслива була.

;– Та вже ж! Він чоловік вчений, багатий; він збудує вам дім, найме вам наймичку, купить мебіль. Тільки там матері нема, щоб служила вам, як наймичка. А вашому батькові ваші гості будуть так вподобні й потрібні, як і мені.

– Про матір я не кажу й слова. Моя рідна мати не жалувала б так мене. Але я за шматок хліба, за хату не хочу терпіти того, що дотерпіла в вас. Ви мене знеславили, опоганили перед цілим містом, ви мені допекли до живого серця. Ви вриваєтесь серед ночі в мою хату; при чужих людях соромите мене, як малу дитину...

– Я вчетверо старший од вас. Всі ваші гості мені годяться в унуки, не то що в діти. Є час гульні, є час одпо-

265

чинку. Треба гуляти, та не загулюватись. Все моє добро–■ не чиє ж, а ваше. Ви колись будете тутечки в оселі господинею. А мені не бажається, щоб моє добро пішло марі но.



– То ви мене маєте за нікчемну, пусту женщину? То ви мені ще й докоряєте тим, чого не даєте? тими грішми, що закопані десь у вас?

– Грошей тепер я не дам до ваших рук, бо швидко розкотяться. Постарійтесь лишень трохи, – ще дуже молоді! Та й од батька таки навезли доволі всякого добра...

Зося бігала од злості по хаті. Довгий шлейф її дорогої сукні підняв куряву по хаті, аж Лемішка закашлявся.

– Та не куріть-бо так своїм хвостом! – насилу промовив Лемішка від кашлю.

– Годі тобі, старий! Неначе й справді молодим людям не можна себе розважити, погуляти, – гримнула на його Леміщиха.

– То ви мене маєте за якусь легковажну вітрогонку? – приступала Зося ближче.

– Де ж таки таку велику паню звати вітрогонкою! – обізвавсь Лемішка. – Тільки не гоніть-бо вітру своїм хвостом, бо кашель мене от-от задушить. Кахи! кахи! – кахикав Лемішка.

– Я пані! – промовила Зося, притуливши палець до грудей, ніби показуючи на себе. – Я зробила честь вашому домові, що ввійшла в його.

– Будемо за те повік бога дякувати! –сказав Лемішка, поглянувши на образи. – Де ж пак, таке щастя?

– То ви мене маєте за свою наймичку чи що? – кидалась і сікалась до його Зося вже з кулаками.

– Доглядайте господарства, не справляйте так часто балів, наче якихсь весіллів, помагайте старій матері, – навчав Лемішка. – А то ви все справляєте посиденьки та походеньки, мов навспряжки дуже вже велика пані, згорнувши ручки! Тільки хліб дурно збавляєте!

– І ви мені смієте давати пораду, навчати, як от у мужиків буває?

– Не справляйте дорогих суконь, та ще й набор, то й гроші матимете, як і ми, старі, маємо... Хто дбає, той має. А нестатковиті та непомірковані люде ніколи нічого не надбають, а що мають, то й те прогайнують швидко.

– Якиме! Якиме! ходи сюди! – зарепетувала не своїм голосом Зося, бліда, аж біла, як крейда.

266

Яким спав і дуже злякався, почувши через сон несамовитий крик Зосі. Він миттю кинувся до дверей.



– Квартиру давай мені! Зараз! Одної години не буду я в цьому домі! Чого ж ти витріщив баньки? Іди шукай квартири.

Яким, розшолопавши діло, тихо повернувся до ліжка, ліг і заплющив очі. Зося побігла слідком за ним.

– Чого ти ліг? Вставай та шукай квартири!

– Богзна-що видумуєш ти, Зосю! – промовив сердито Яким, – це ти, певно, жартуєш.

– Квартиру давай! – закричала Зося і застукотіла кулаком по столі.

Яким підвів голову, лупнув сонними очима і знов ліг...

– Ой, боже мій! боже мій! – заголосила Зося, впала на канапу і залилась слізьми. – Всі мене тут обіжають, трохи не б’ють! Усі знущаються надо мною!

– Схаменись! Який там ворог тебе б’є! –крикнув Яким з ліжка.

Зося почала зомлівати й плакала. Яким мусив устати і кинувсь до неї.

– Жінка твоя згедзкалась; вже геть-то опришку вата вдалась!–промовив старий батько через поріг і пішов до пекарні.

Зося хлипала, аж стогнала. Якимові стало жаль її. Вій почав прискати на неї водою, обмочував їй виски, лоб, втихомирював.

– Йди шукай зараз квартири, бо я тут загину, занапащусь, вмру до завтрього!

– Годі, Зосю! Годі плакати! Не муч мене, бога ради! Піду зараз квартиру знайду, тільки перестань.

Яким ухопив шапку і вибіг з хати.

– Найми вже їй там на кільки тижнів квартиру, – сказав йому на вухо батько. – Нехай спробує жити за свої гроші й покуштує свого хліба: нехай спокутує свою опришкуватість на непомирливість.

Невеличка квартира була найнята того ж вечора в одному жидівському домові, навіть на першій вулиці в місті. На другий-таки день Зося з Якимом перебрались на нову квартиру, найняли свою наймичку, а мати, потай од Лемішки, дала їм куховарське знаряддя і трохи столового посуду, бо Зося од свого батька не привезла-таки нічогісінько.

267

Нова квартира була багато поганша, ніж батьківська кімната, нова, світла, простірна, з світлими вікнами в зелений сад.



З невеличкої світлиці з погнутим помостом двоє вікон виходило на вулицю, а малесенька кімнатка і пекарня були од поганого, жидівського двору. Зося, смутна, як був смутний дощовий тоді день, сиділа в кімнаті і, засмучена, дивилась у вікно. Цілий двір був залитий грязюкою, котру помісив товар та кози своїми ногами. В тих болотяних бакаях та ямках стояла вода, як стоїть мед в щільниках. Попід самим вікном замазана, обстрьопана жидівська наймичка несла цебер помий і вивернула його просто серед двору. Тричі перед її очима чогось промайнув жидок, на котрому каптан був стулений ніби з самісіньких ганчірок, а на всю спину була дірка, так що видко було його чорну сорочку. Третій вже раз він ніс попід її вікном якусь паскудну риночку, в котрій бовталась якась юшка, нечиста, як помиї, з покришеною паляницею. Кожний раз Зося іздригалась уся, як тільки повертала очі на ту риночку, на замурзаного, засмальцьованого жидка. В придачу до всього прийшла корова, стала проти вікна, обернула до Зосі свою рогату і вухату голову і витріщила на неї свої дурні очища.

Зося заплакала несамохіть.

– Дивись! що то?–промовила вона до Якима з серцем.

– Що? корова! Хіба ж не бачиш?–одказав він знехотя.

Корова навіщось лизнула довгим шерстким язиком по склі.

– А то що? – показала Зося пальцем, плачучи.

– Шибку лиже навіщось: певно, хоче пити.

– Шибку лиже!.. – перекривила його Зося. – А подивись, що там на дворі?

– Грязь! що ж більше? Сльота!

Саме тоді пройшов той самий замурзаний жидок з порожньою риночкою. Зося крикнула на жидка, застукавши в вікно:

– Як ти мені ще раз пройдеш коло вікна, то я тебе повішу!

Жидок злякався, аж жахнувсь, і кинувсь навтікача.

Почало сутеніти. Зося звеліла засвітити свічку і подати самовар. Наймичка подала лойову свічку, таку смердючу, що не можна було сидіти близько коло столу. Кращих сві

268


чок не було за віщо купувати. Сахару в сахарницІ теж не було. Зося сіла і засмутилась.

– Якиме! пошли за сахаром.

– Грошей нема. Хіба послати до батька – позичити?..

– Лучче не питиму до смерті чаю, ніж маю позичати в твого батька.

– Про мене, як хочеш!–одказав Яким.

Зося плакала. Неясно сліпала свічка; поночі було в хаті. Непривітно дивились стіни, вікна. В скрині було порожньо; гроші були потрачені, бо мусив Яким заплатити за житло за три місяці вперед, а то б не пустив жид на квартиру. Та й грошей було обмаль.

– Зосю! вертаймось до батька. Бачиш, яке наше життя!– сказав Яким.

– Лучче отут загину, ніж маю перепрошувати твого батька, – одказала Зося.

Коли це рипнули двері. В хату ввійшла Леміщиха і почала розв’язувати велику хустку. Витягла вона звідтіль чай, великий шматок сахару, велику свіжу пухку паляницю, Десяток здорових яблук, розіклала всі ті гостинці на столі, потім поставила на вікно глечик свіжого молока; з другої хустки витягла чималий шматок сиру, горщик свіжого масла... Як добрий ^еній, вона принесла це все од щирого, люблячого материнського серця, тишком-нишком, щоб і старий про те не відав. Швидко закипів самовар. Зося сиділа за столом, наливала чай, тішила очі всяким добром і поцілувала в руку Улиту Сидорівну за те, що вона одна любила, й пестила, й жалувала її, як рідна мати. На прощання Улита Сидорівна обіцяла заплатити жидові, нишком од старого, кільки десятків карбованців за дорогу Зосину сукню, набрату набір, щоб тільки жиди не чіплялись до неї і не робили їй сорому.

Так жили Лемішковські довгенько на новій квартирі. Зося ні разу не була в свекра, не думала його перепрошувати та просити вибачення, а старий Лемішка теж не любив кланятись нікому. Зося неслася вгору своїм панством та шляхетством; Лемішка був гордий своїми літами, сивою головою, хазяйством і своїми грішми.

– Не я виганяв невістку з сином, не я буду їх й просити. Вгодно – нехай живуть, а неуподобно – про мене, як знають, – часто говорив Лемішка сусідам.

Такі були його слова, та не така була думка в душі... Зося одібрала в його сина й унучка.

269

Настала весна. Зося не приходила до старих. Почалося літо, кімната Зосина пустувала. Сумно й тихо стало в Лемішки в домі після шумливого, веселого життя молодої сім’ї. Не гомоніли жваві гості в кімнатах в молодих до півночі, не плакала дитина, не вештались слуги до світу й до білого дня. Спокійно шепотів молитву Трохим перед образами; мирнота була в його господі, та старі почували, що то був спокій близької смерті, близького вічного спокою. Після гармидеру, після вештання, кімнати здавались надто вже просторними і наче стояли пустками. В житті дітей старі наче вдруге переживали своє власне життя. Маленького унучка вони любили, як свого сина Якима. Гармидер, рух, гомін, дитячий плач в молодій сім’ї – все те нагадувало старим про людське живоття, завісою заслоняло од їх думку про смерть. Тепер же, серед мертвого спокою та тиші, старий Лемішка став віч-у-віч з своєю думкою про домовину.



Одного ранку Трохим устав з ліжка, і ноги в його заточились так, що він мусив притулитись до стіни.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка