Наукова думка



Сторінка25/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   34

– Що це з тобою?– спитала Улита.

– І сам не знаю! вчора горілки я і в рот не брав.

Трохимів голос став слабкіший і тихіший удвоє і трохи

трусивсь.

– Чи не слабий часом ти?– питала жінка.

– Ні, в мене ніщо не болить, – одказав ще тихіше Лемішка. – То вже, певно, приходить мій час... Старий я став, От що! Смерть моя близько.

Лемішка присів на ліжку і схилив голову. Голова в його трохи заморочилась.

– Пошли лишень таки зараз за священиком та за Якимом, – промовив ще тихіше Трохим.

Улита послала наймита за священиком і за сином, а сама плакала. Лемішка нездужав тільки раз на віку, на тридцять п’ятому році свого життя. Слабість його дуже вразила її серце.

А тим часом, поки прийшов священик і син, Лемішка вже ходив по дворі, як і передніше. Тільки міцний його голос став багато слабкіший і тихіший та ноги обважніли.

– Висповідайте мене, панотче. Здається, мені час збиратись у далеку дорогу.

Священик висповідав його й запричастив. Трохим вийшов у світлицю спокійніший і бадьорніший. На серці йому

270


стало очевидячи легше. Улита подала закуску, пляшку горілки, пляшку наливки. Всі сіли за стіл, випили по чарці. Священик і Яким почали звичайну деяку розмову і силкувались заспокоїти старого. Швидко й сам Лемішка, випивши чарку, почав тихим голосом розмовляти. Тільки він одразу спав з лиця, щоки осунулись нижче, два зморшки на щоках стали глибші, очі потягло трохи під брови, руки почали труситись.

Улита Сидорівна попросила священика зостатись на обід. Лемішка за обідом їв мало, одначе підкріпився і повеселішав. Всі силкувались його втішати, розважати, розказували про деяких старих довговічних людей, відхиляли думки од смерті. Швидко потім всі вийшли з хати і посідали під причілком, котрий виступав у садок. Хазяйка винесла пляшку з вишнівкою. Довгенько вони сиділи, випивали по чарці й балакали. Ясний день, година, здорове повітря, зелений садок – все те наводило на душу спокійні, несмутні думки.

Священик пішов додому. Лемішка забажав подивитись на свого унучка, одначе не згадав про Зосю ні одним словечком. Сама Леміщиха швиденько побігла за дитиною. Лемішка пішов по саду, а Яким сидів на призьбі, не зводячи з його очей.

Неміцними ногами чвалав Трохим стежкою по саду. Сонце кидало вечірнім промінням у бік яблуням і грушам і пронизувало наскрізь кожну гілку. Нанизу, між вербами, було видко млин, а з двору виглядали всі забудування. Лемішка окинув хазяйським оком всю оселю. По всьому було видко, що його хазяйське око не дрімало на старості літ. Скрізь був лад, чистота; все добре держалось, все лагодилось. Повітки не світили кроквами, дубові комори стояли просто, не перехнябившись; хата була вшита новими куликами. Нанизу млин крутив усіма колесами. Проти сонця на темних колесах дуже ясно блищали нові приставлені лопатні, хапаючи за кожним покрутом колеса лиснючу воду та срібні проміння сонця. В одчинені двері миготіли нові товкачі ступ та валюш. Коло млина вештались люде, зносили з возів мішки млива, пірнали в темряву дверей і знов виринали, вертались до возів. Завозу стояло дуже багато. Через греблю сновигали проходячі люде. Робота кипіла; млин стукотів, гуркотів, як і передніше. А в садку тихо плинула жизність: там наливалися яблука, груші, вже одрізнялися од листу, були примітні для очей й стиха

271

гнули рясне гілля додолу; там цвіли квітки, підганялася вгору трава, готова під косу. Одні дуже старі дерева в саду, однолітки самого Лемішки, нагадували йому, що не все на світі віковічне.



“Цей рік, надісь, буде останній рік мого живоття... – Та думка не випадала в його з голови. – Надбав я всякого добра; засадив я садок, загатив греблю, збудував млин. Мої комори повні всякого добра. Я орав і сіяв, торгував, продавав: мої скрині повні грошей. Свого сина я вивчив і довів до розуму й до пуття; та чогось душа моя смутна й сумна... Кому дістанеться оце моє добро після моєї смерті? Чи моє плем’я їстиме овощі з мого саду? Чи мої онуки топтатимуть ці стежки, котрими я теперички ходжу? Я закладав комори й хату з віковічного дубового колоддя на два або й три людські віки. Хто ж покористується моїм добром?”

Тим часом Леміщиха принесла унучка і подала Трохимові. Старий легесенько взяв дитину на руки і поніс попід яблунями. Спокійно й мовчки лежала дитина і все лупала та зиркала вгору оченятами, з котрих починала вже визирати іскра людської душі. Над її оченятами вгорі колихавсь зелений лист, а між листом висіли пучки груш та яблук. Через гілля блищало високе синє небо. Пташки тріпались, пурхаючи з гілки на гілку, з дерева на дерево і плутаючись в гущавині. Дитина роздивлялась на невиданий зроду вигляд, а сивий дід тішився його личком, його маленькими ручками. Леміщиха стояла оддалеки і слідкувала очима за ним.

“Мій син, мій й унучок, та невістка – ворог мій, – ішла далі думка Леміщина. – Вона одняла в мене мій рід, моє плем’я, мого сина, моїх унуків, вона своїми руками загребе мої гроші, переведе, прогайнує моє добро, добуте кривавицею. А синові на думці чини та хрести”.

– Хто ж пом’яне нас, стара, як ми помремо?– промовив він вже голосно, наближаючись до жінки, – хто помолиться за нас богу? Чи довго пак пам’ятатимуть наше імення наші унуки, що ми з тобою жили на світі і надбали для їх усякого добра? Чи, надісь, затопчуть ногами й нашу пам’ять, щоб і сліду нашого не зісталось...

Улита Сидорівна, не розуміючи переднішої думи чоловіка, сама не знала, що йому відказати, і мовчки дивилась на його.

– Запишімо, стара, частку грошей на церкву, щоб нас поминали, щоб нас записали в субітник. Купімо ми за жи-

272

воття великого дзвона у собор, щоб хоч дзвін нагадував нашим дітям і унукам про нас і довго дзвонив на все місто про нашу пам’ять. Нехай говорить людям, що колись жили на світі Трохим Лемішка і жінка його Улита... Нехай хоч дзвін голрситиме за нас до бога.



– То й купім. Доволі всього зістанеться й дітям.

Тихо вертався Трохим до хати поруч з своєю старою.

Вид в його був зовсім спокійний. Його суворі очі, насуплені брови і ввесь обвід лиця світився добрістю і ласкавістю, неначе після молитви або якогось доброго вчинку. Мала дитина ссала кулачок і повертала оченятами на всі боки. Сонце світило вже тихим вечірнім світом. Наймички носили воду, лагодились варити вечерю. Наймит зловив порося

і, держачи ніж у руці, волік його на заріз.

– Тарасе!–промовив тихим голосом хазяїн, – пусти порося! Нехай воно росте!

В загороді стояв товар, що вернувся з череди. Непорушно лежали коло ясел товсті воли, ремигаючи. Декотрі поклали рогаті голови на тин і дивились в двір.

– Улито! Не продам я цього товару до різниць, ради цього дня. Нехай ці воли зістаються живі. Треба їх попродати людям до плуга.

Почування близької години смерті, години, коли треба було покинути цей світ, розжалобило міцну душу Леміщину.

– Чом та невістка не вертається до нашої хати?– промовив сам до себе Лемішка. – Чи вже ж вона хоче прийти до моєї господи тим слідком, що понесуть мою домовину?

– Бо якби таки пішов та гарненько попросив... – почала Улита.

– Просити, й хилитись, і кланятись, та намагатись я нікому не буду... Одна смерть хіба нахилить мою голову. А схоче перебратись до нас, – про мене, хоч і зараз. Скажи їй так од мене, коли хочеш вволити мою волю і моє бажання.

Леміщиха передала слова Лемішки синові.

– Швидше загину в цім жидівськім смітнику, ніж перейду знов до Лемішки; до загину тутечки ладна сидіти! От що!– одказала Зося Якимові. – Коли старий хоче щось нам уділити, то нехай передасть нам сюди.

Зося сподівалась, що вона недовго-таки житиме на смітнику. Вона сподівалась недалекої смерті старих і з нетерплячкою цього ждала.

273

Лемішка пішов до протопопа, записав півтори тисячі карбованців на дзвін і дав сто карбованців на пбмин душі своєї й жінчиної “со чади”. Швидко сторгували майстрів, швидко лився великий дзвін. Все місто загомоніло про Лемішку, про дзвона.



– Поспішайте, майстрі! лийте мерщій дзвона день і ніч!– просив Лемішка. – Нехай моїм дзвоном задзвонять по моїй душі.

А тим часом, щоб вилився голосніший дзвін, пустили брехню, що старий Лемішка несподівано вмер. Перший прилетів до Леміщиної хати старий Пшепшинський і невимовно здивувався, стрівши Лемішку на самім порозі хати. За ним слідком вшелепавсь дяк в двір з псалтирем під пахвою, потім диякон...

– О, голосний буде мій дзвін!– зареготався Лемішка, частуючи свата і церковний причет.

– Ото ж певний знак, що ви, сватуню, будете ще довго-довго животіти, – говорив Пшепшинський солодким голоском.

– Та, либонь, не всі люде будуть цьому раді! –одказав Лемішка. – Чи не прибігла часом моя люба невісточка?– подумав він.

Одного тижня заворушилось ціле місто. Дзвона привезли і поставили коло дзвіниці. Дітвора сиділа кругом дзвона, повитріщавши оченята. Всі збирались на цвинтар дивитись на дзвона. Після служби протоєрей покропив Дзвона і поблагословив тягти на дзвіницю. Ввесь цвинтар був залитий народом. Лемішка стояв коло самого протопопа, в синьому суконному жупані. Коло його збоку тулилась Улита. Сонце ясно освічувало сотні чоловічих і жіночих голів. Швидко потягли і почепили дзвона на його місці. Всі дзвони здавались проти його малими його дітьми. Вся громада ущухла і ніби замерла. Всі ждали першого благовіста; всім хотілось почути, яким голосом зареве здоровий дзвін. Діти пороззявляли роти і повитріщали очі на вікна дзвіниці. Тільки високо на дзвіниці була, чути, як голосно командували чоловіки, заряджував рядчик.

– Вже!–гукнув хтось на дзвіниці. – Вже, вже! почепили! – зашепотіли всі люде, і заворушились сотні голів, як та комашня. Всі насторочили вуха.

Коли це вдарили в новий дзвін раз, другий, третій... Рівно, плавко, голосно полився голос над цвинтарем, над

274

містом. Мідь ревла і дзвеніла, аж хрест трусивсь та хилитавсь на дзвіниці. У всіх людей заворушились руки. Всі хрестились і молились.



– Трохи не такий дзвін, як у Києві в Лаврі...

– Якраз такий, як в Софії, на Старому Києві...

– Ні! буде такий, достоту, як в Братському на Подолі або в Михайлівському у Варвари.

Такі слова було чути скрізь на цвинтарі.

Всі люде розходились, молились за Лемішку, поминали його на ймення так, що декотрі ті слова долітали до його вуха. Лемішка стояв поважно. Добром світилося його лице, а Улита стояла, згорнувши руки, мов преподобна, наче й вона вже присзятилась.

– От тепер і вмирати не страшно!– промовив Лемішка до жінки. – Будуть за нас люде пам’ятати, будуть поминати і молитись за наші душі.

Протопоп попросив Лемішок на громадський обід у титареву хату. Лемішка з жінкою сиділи коло духовенства на пошановних перших місцях. Всі їм дякували, всі їх частували, всі очевидячки їх поважали. Тільки було й мови за обідом, що про дзвони. Один Яким сидів насупившись, мало випивав, мало балакав. Йому шкода було потрачених на дзвін батьківських грошей, що мали бути колись його грішми. А Зося сиділа дома і, почувши нового дзвона, аж стурбувалась: почала бігати по хаті і клясти нового дзвона і свого тестя Лемішку.

Почалася осінь. Почала спадати спека. Помалу гасло гаряче проміння сонця, стиха згасало живоття Лемішки. Його ноги слабшали, в очах темнішало, і зір ніби згасав; голова стала зовсім сива, аж біла; стан дуже зігнувся. Лемішка завсіди сам дивився за всім, доглядав, тупцяв коло всього, хоч його душа вже почувала, що йому не їсти взимку овощів, що вродили рясно влітку в його садку.

Одного ранку Лемішка ввійшов у пекарню і попросив води вмиватись. Голос його зовсім опав, його ноги заточились під ним. Трохим, як старий дуб, похилився на стіл, потім на лаву. Наймички злякались, наробили крику. Прибігла Улита Сидорівна. Лемішка лежав на лаві, жовтий, як мрець, з заплющеними очима. Всім здавалося, що він вже неживий.

Через хвилину він розплющив очі, просив усіх тихим голосом не турбуватись. Його перевели в світлицю і поклали на ліжку.

275

– Улито!– насилу промовив він. – Попроси зараз священиків. Я хочу маслом соборуватись.



Улита Сидорівна швиденько розіслала слуг до священиків, розпочала варити обід і готувати все на маслосвяття. Швидко потім в світлиці завешталось духовенство. Паламарі вбирали в ризи міських священиків. Перед образами в кутку і на столі, в руках у священиків позасвічували воскові свічки. Серед хати стояв застелений білою скатертю стіл. На столі стояло дві великі миски з пшеницею. В одній по пшениці було натикано сім свічок, а в другій стирчали квачики з скалочок, обмотаних білою ватою. Священики стояли рядом коло стола і правили маслосвятіє. Дим з кадильниць розходився клубками по всій хаті і стояв хмарами попід стелею й сволоками. Вікна й двері були одчинені. В хаті і в сінях товпивсь натовп людей. Лемішка, старий, сивий, аж білий, в білій сорочці, з розстебнутою пазухою, сидів на канапі. Подушка стриміла за спиною, одначе він не доторкувавсь до неї плічми і сидів рівно. Йому не хотілось перед людськими очима стогнати, хилитися од слабості. Його бліде лице ще більше осунулось,; обважнілі віка були спущені додолу. Він кріпився для людського ока, хоч сива голова хиталась вже і просилась на вічний покій. Улита стояла коло священиків, дивилась заплаканими очима на образи і все хрестилась. Поруч з нею стояв Яким, спокійний, задуманий, а коло його стояла Зося. Очі в Зосі були обернуті на вікна. Для неї був важкий той церковний обряд. Вона прийшла, щоб тільки одбутись од людського нарікання. Ще більше збиралося народу. З усього міста зійшлися старці; діти заглядали в вікна. Ще густіше пішов дим з кадильниць, ще голосніше заспівали дяки. Деякі молодиці стояли заплакані. Все в хаті дуже нагадувало похорон. Недоставало тільки домовини, та мерця, та жіночого голосіння. Важкий, сумний обряд маслом соборування, нагадуючий про близьку дорогу на той світ, наводив сумні думи на поморщене чоло Трохимове. Ні разу не підвів він очей, не глянув на гурт людей, що стояли лицем до його лиця. Священики по черзі підступали, помазували його оливою, ніби неживого.

Скінчилась одправа. Народ, молячись, повиходив з хати. Священики порозбирались. Трохима поклали на ліжку. Духовенство й гості загомоніли й забули навіть про недужого.

276

Блиснув промінь сонця в вікно, впав на лице Лемішки, і ввечері Лемішка оддав богу душу тихо, спокійно, ніби заснув. Все своє добро він одказав синові, просив його доглядати й не покидати до смерті матері. Пізньою добою, на тім самім місці, де столи стояли з обідом, де гомоніли гості, там лежав небіжчик Лемішка. В головах стояли ставники. Перед образами дяк читав псалтир; по закутках, сидячи, куняли баби, а в одчинені вікна дивились в хату ясні зорі з далекого синього неба, з далекого невідомого краю... Почало на світ благословитись. Сонце кинуло з-за гори перший промінь; на дзвіниці собору задзвонили по душі Трохимовій. Голосно й жалібно гув новий дзвін над містом, довго розливався його гук, коли вже затихли другі дзвони. Подали дзвони по всьому місті звістку про Трохимову смерть. Люди збиралися до Леміщиної хати; входили і виходили з хати од ранку до вечора, од вечора до ранку, всі молились і поминали душу небіжчика.



– Піди, сину, та запроси сім священиків, – говорила Леміщиха Якимові, – поклич багато дяків і дияконів; позабирай цехи з усіх міських церков, та поховаймо твого батька гарно, як слід, по закону. Пошли, сину, під церкви та позбирай всіх старців і вбогих людей, роздай їм милостину та запроси на обід. Твій батько жив і нажив; є чим пом'янути його душу.

Пішов Яким по місту, поїхав по сусідніх селах і запросив аж сім священиків. Задзвонили дзвони по всіх церквах; всі цехи понесли перед домовиною. За домовиною йшла незліченна сила народу. Позбирався на похорон увесь рід Лемішок, що не були в його оселі од того часу, як Зося перейшла до свекра. З великою процесією занесли Трохима передніше в собор, одправили там велику панахиду, а потім поховали на цвинтарі коло церкви. По широкому Леміщиному дворі були розкладені дошки, поставлені столи для старців і вбогих, а в хатах обідало духовенство, рідня і всі знайомі гості. Вже пізньою добою, встаючи з-за стола, заспівали ще раз “Вічную пам’ять” Трохимові, – і понеслася та “Вічна пам’ять” по всій оселі його, по всій державі, де він жив і працював, садив і сіяв, понеслася та сумна пісня і по садку, і по огородах, де колись ходила його хазяйська нога, дивилось його хазяйське око. Ще раз нагадала та пісня, що вже нема господаря в господі, що він усе, все покинув і пішов у якусь далеку, невідому сторону.

277

Зараз після похорону старого Лемішки Яким перейшов в батьківську хату. Зося почувала себе щасливою і була зовсім незасмучена. Старий Лемішка лежав у ямі; земля надавила йому груди. Ніхто їй не дорікав; у хаті ніхто їй не загадував нічого. Вона вважала на себе тепер, як на справдішню господиню в господі. Давня її дума, давні мрії тепер справдились: і хата, і сад, і оселя, й млин, і гроші – все те було вже в її руках. Одного вона не могла перенести – гудіння того дзвона, що небіжчик Лемішка купив для собору.



Ще не минули сороковини по Трохимовій смерті, а його господу вже руйнували і перероблювали. Зося всім верховодила; вона хотіла з стародавньої, простої хати зробити гарненький міський дім. Незабаром майстри викинули стінку між старою світлицею і кімнаткою і зробили з неї одну просторну гостинну. Малі вікна й двері були попрорубувані и побільшали; з сіней була перероблена хатина й сінці. В хатах був уже новий чистий рівненький поміст. З старих хат вийшли просторні, панські покої. Здорові вікна були позавішувані плетеними тонкими завісами. В хатах скрізь була розставлена європейська мебіль. З двадцять старих образів було винесено до пекарні. Покойова дівчина ходила чисто вбрана. Всі звичаї були вже міські: вранці пили чай, обідали пізно. Мала Якимова дитина вже бігала по хаті, убрана, як лялька, а друга лежала в колисці. Сам Яким розмовляв з Зосею хоч каліченою, але польською мовою. Малу дитину Зося заборонила пускати до пекарні, між наймичок, щоб воно не зучилось говорить по-мужицькій, цебто по-українській.

Улита Сидорівна заправляла ще всім хазяйством, – і млином, і садком, і худобою, і птицею. Яким ходив до канцелярії; він не мав часу навіть на все в домі звертати увагу; а Зося була дуже рада, що мати так добре скрізь увивалась та справувалась. Тільки швидко стара мати запримітила, що їй дають усю волю клопотатись, та не дають волі користуватись усім добром. Швидко вона побачила, що на старості літ вона стала ніби наймичкою в своїх дітей, а не господинею в своїй господі.

Надходили різдвяні святки. Улиті приснився сон, ніби вона сама сидить у давнішній світлиці, яка вона була ще передніше. Коли це рипнули двері: в хату ввійшов старець, обвішаний торбами. Вся одежа на йому була драна, вся в латках так, що не було на йому і місця цілого. Од

278


нією рукою він спирався на милицю, а другу простяг до неї і почав жалібним голосом просити милостині “христа ради”. По його голосі Улита впізнала покійного свого чоловіка, але борода в його була довга та сива, аж біла, лице бліде, зчорніле, неначе припало землею. Голос був такий недужий, тихий, як був перед смертю. Він просив милостини таким жалібним голосом, як найбідніший, найостатніший старець.

Улита почала розказувати сон дітям.

– Ви б, мамо, не часто думали про покійного батька, – втішав її син. – А то ви все думаєте, а батько вам і сниться.

– Ні! не те, сину. Душа твого батька просить помочі з того світу. Я хочу поставити обід за душу небіжчика на третій день святок.

– Що ж то за обід?– спитала її Зося, котра не гаразд тямила, бо ніколи не бачила, як справляють обіди на селах.

– Треба запросити духовенство, та покликати старців і вбогих людей, та одправити велику панахиду, а потім поставити обід.

– То це такий обід, як справляли по батькові похорон? – спитала Зося.

– Еге! дійсно такий, – одказала мати.

– Але ж тоді ми нагодували душ сто самих старців та всяких людей, душ з тридцять попів, дяків!.. – крикнула Зося.

– Еге!–одказала мати.

– Яка ж буде користь душі небіжчиковій, як ми нагодуємо сто ледарів і дармоїдів?– промовив Яким, котрому теж не дуже бажалось справляти обід.

– Яких же дармоїдів! Чи можна ж так звати божих старців?

Яким трохи не прохопивсь, що ставити обід – все одно, що купувати дзвони. Самі зуби якось зціпились і ледве вдержали його язик. Щоб не розгнівати старої матері, він почав вговорювати її, щоб одкласти обід на літо.

– Тепер, мамо, зима. Хати наші не богзна-які великі. Де ми будемо садовити тих старців? А прийде літо, можна буде й обід варити надворі в золійниках, і людей садовити в дворі або під причілком.

– То треба ж хоч панахиду одправити! щоб хоч принаймні заспокоїти душу небіжчика, – промовила Улита, –

279


не ми заводили закони та звичаї, не нам їх і визаконитн.. Та й люде гомонітимуть.

– Панахиду... можна й одправити, – насилу вимовила Зося, щоб не розгнівити матері.

Вже надходив третій день свят. Улита веліла розчиняти і хліб, і печиво паляниць, і печиво книшів, і пироги; веліла різати двоє гусей, порося...

– Мамо! нащо ж ми будемо так багато наткати й наварювати? Це ж не обід, а тільки панахида. Дамо духовенству закуску та й годі!–вговарювала Зося. – Адже ж їм, надісь, треба гроші платити.

– Про мене, порядкуйте вже ви самі!– промовила з серцем мати. – Не без того, щоб і сякі-такі родичі не прийшли, щоб і старець який не попросив хліба.

– Не сердьтесь-бо, мамо! їй же. богу, я кажу правду! Доволі буде книшів та пирогів.

Наймички спекли одно печиво книшів і пироги.

Цілий вечір сльози душили У \иту в грудях. Вона вже не насмілювалась сама порядкувати.

На другий день уранці син згадав про панахиду і пішов до церкви, щоб запросити священиків. Улита заслала в світлиці стіл, поставила на столі мисочку з книшами, яблуками й пирогами, як звичайно поводиться, і кинулась готувати закуску. Ключі були в невістки, а невістка ще спала. Улиті чогось здавалось, що вона ніби в чужому домові задумала справляти панахиду. Розійшовся по хатах сумний голос панахидних пісень та смутної одправи і страшно вразив Зосине вухо. Вона веліла мерщій попричиняти всі двері. Духовенство, зачувши про обід і згадавши про ті розкішні, багаті обіди, що колись бували в небіжчика Лемішки, – з усього міста зібралося на панахиду. Голосно загули здорові голоси “Вічную пам'ять” Трохимові, і в перероблених хатах вже давно його пам’ять стала тільки згадкою. Ніщо не нагадувало в нових світлицях про старого Лемішку. Одна тільки Улита в темному горсеті, в темній спідниці, з богомольним видом, заплаканими старими очима, нагадувала про небіжчика, господаря тієї господи.

Духовенство сіло за стіл. Паламарі й дяки були одрізнені од священиків, як козлища од овець, і пішли закушувати до пекарні. Улита Сидорівна звеліла давати закуску. Закуска була бідненька. Зося не звеліла напікати багато пирогів. Повбирані гарно й по-панському наймички бігали,

280

розставляли тарілки, розкладали ножі> виделки. Все було чисто на столі, по-панській, та трапеза була вже багато скудніша, ніж як було колись передніше за старих хазяїнів.



З маленького, гарненького графинчика, маленькою чарочкою духовенство випило по чарці, і... горілки зосталось трошки на дні. Всі взяли по пиріжку – пиріжків зосталось зо два, зо три. Пиріжки були малесенькі, так що декотрі диякони клали їх в рот, не перекусюючи. За пиріжками подали смажені карасики, дуже смачні, смажені на сметані, але всім досталось тільки по одному карасикові. Випили потім по чарці наливки, а більше пляшок не приносили. Зося не звеліла подавати багато пляшок на стіл, щоб духовенство довго не засиджувалось. Всі батюшки навіть не йняли віри, щоб на тім закуска скінчилась; всі сиділи, балакали, сподівались тривного та довгого обіду. Одначе ж за обід не було й натякання. Минула година. Вже гості потомились, балакаючи. Голод страшно нагадував про обід. Всі пам'ятали давні, ситі обіди і... не вставали з-за столу. А обіду не було, та й не було. Протопоп таки не витерпів і спитав Улити: “А що обід, не готується?”

Улита замішалась, заметушилась і, запикуючись, промовила: “Вибачайте! я... невістка... не встигла...” З тими словами вона встала. За нею встали і всі гості, котрі тільки за столом поцокали виделками об порожні тарілки та й пішли голодні додому.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка