Наукова думка



Сторінка27/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34

– Чи це ти фантазії тільки розпустила, чи говориш, щоб наговоритись?

– Який ти чудний! Нащо ж мені говорити, коли б не стосувалась до діла моя мова? Візьми коні, та поїдь до Києва, та напитай добре місце; а потім продамо грунт...

– Чи не здуріла, чи не знавісніла часом ти, Зосю, вибачай за це слово!– промовив Яким, лежачи на ліжку і підвівши трохи голову.

292


– І коли ти забудеш оте паскудство, оту непотріб, що повиучував тебе твій батенько! Я говорю тобі людським язиком!

Яким замовк. Тим і скінчилась розмова.

На другий день Зося знов розпочала ту саму розмову, Яким слухав та сміявсь. Зося почала сердитись, аж прискала.

– Та вставай, та думай щось, лагодься до Києва! Чого ти лежиш, нічого не робиш, хазяйства не доглядаєш!– так гризла йому голову жінка.

– Думай вже ти, а я нічого не думаю. Індик довго думав та й здох, кажуть люде: довго думати та гадати, як бач, небезпечно.

– Чи вже ж ти думаєш отутечки і вік вікувати, і вмерти, де вмер твій батько!

– А чому ж пак і не вмерти тутечки?

– Може, ще другого дзвона почепиш на дзвіницю?– питала всмішки Зося. – І лежить, качається! Люде їздять, шукають щастя, знаходять долю, заслужують великі гроші, чини. Хіба ж у тебе розум не такий, як у людей?

– їздять, бо дурні; а розумні люде сидять на однім місці та не рипаються.

Минув тиждень; Зося знов почала гризти голову чоловікові. Велике місто, нові люде, нове товариство, молоді паничі – все те тягло її кудись, не давало спокою.

– Якиме! думаймо що-небудь, бо життя моє важке. Продавай грунт оцей поганий з свиньми, з качками, з вівцями, та їдьмо до Києва.

– Оце! як коржа, так коржа! як спечемо, то й дамо, – одрізав їй Яким, та ще й по-українській.

Зося аж угору підскочила. “Чи ти не бачиш, що діти в хаті! По-якому це ти закинув? Зараз мені запрягай коні та їдьмо до Києва! Нам треба дітей вчити. А тут де ти їх вчитимеш? Тільки вивчаться говорити, як говорила твоя мати, та співати мужицьких пісень! їдь мені зараз!..”

Зося вже репетувала і присікалась до Якима.

– Оце причепилась нахаба та якась причепа! Не хочу, не піду. Не мав клопоту, то поїду його шукати! Не мала баба клопоту, – та купила порося... щоб кувікало на всю садибу з нудьги в самотині без поросячого товариства.

– Не клопоту шукати, а щастя! розумієш? щастя-долі собі й дітям.

293

– Та дітей можна возити до школи своїми кіньми!



– А ми? а я? Хіба я живу не для себе? Тут я не живу, а тільки животію та чеврію. Занидіємо ми тута з дітьми.

Так гризла Зося голову Якимові сливе що божого дня трохи не півроку і поставила-таки на своєму. З великою неохотою, ніби спиняючись, Яким поїхав до Києва напитувати місця. Він рушив з місця в дорогу і більше тим, що сама Зося поїхала з ним.

Приїхали до Києва, стали на станції.

– Зосю! побігай собі трохи по городу, набігайсь, погуляй, та вернімось знов додому! Чого нам сюди перебиратись! Хата в нас своя, гарна, тепла; шматок хліба свій. Сидіти б та не рипатись!

– А хазяйство, а клопіт! Коли вже маємо грунт і хазяйство, то треба коло його клопотатись, та пильнувати його, та піклуватись усім.

Зося побігла, розпитала, де “губернські міста”, знайшла всі входи й виходи, скрізь водила за собою Якима, трохи не пхнула його в двері з “прошеніем”. Яким якось випадком таки дістав місце в Києві, трохи краще, ніж в своєму повітовому місті.

Рада верталася Зося додому і дорогою так натуркала вуха своєму чоловікові, так розмалювала йому міське життя у великому городі, ті чини, хрести, гроші, які він мав колись там дістати, що Яким був вже радніший продати батьківський грунт хоч і зараз.

Вернувшись з Києва, Лемішковські продали зараз батьківську хату, грунт з садком і млином за кільки тисяч карбованців. Небіжчик Лемішка наче дійсно знав, що не його укуки й правнуки топтатимуть стежки в його саду.

Перейшла батьківщина в чужі руки.

Приїхали в Київ, найняли гарненьку квартиру. Але за одну квартиру пішла трохи не половина жалування Якимового за цілий рік.

– Що ти робиш, Зосю?– говорив Яким.

– Дай же пожити по-людській хоч один рік, – одказала Зося. – Грошей у нас доволі.

І Зося зажила по своїй вподобі. Сам Яким не пізнав своєї Зосі, як убралась вона у чудову сукню, накинула через плече незвичайно кокетливо шаль, як розпустила кучерями свій довгий волос та ще й, само по собі, притулила багато чужих кіс; як вона взулась в малесенькі гарнесенькі

294


черевички. Всі дивились на неї, як вона плила – не йшла –• по вулицях, всі розпитували про неї.

Незабаром приїхали до їх в гості Люцина й Рузя. Зося справила вечір. Ще зранку прибігали урядники з візитами, а з собою приводили юрбу паничів. Яким дуже здивувався, що вони обходились з Зосею, як із знайомою...

Ввечері на бал наїхало багато товаришів Якимових, начальників, паничів, говорючих, ввічливих.

Зося була і хазяйкою, і царицею балу. Од неї не одступали паничі, бігали, просили на танці, ловили кожне її слово, слідкували очима за нею. Оце було життя, якого бажала Зося, про яке вона колись марила вкупі з сестрами, якого потрібно було для її веселої, гулячої вдачі!

Вечори з танцями йшли за вечорами. Попереду Зося одмовлялась тим, що їм треба знайти женихів для сестер. Одначе женихи не траплялись, і незабаром два начальники Якимові, удівці, забрали їх до себе за хазяйок. А паничі все налітали вечорами, а збірня й танці все не переставали.

Якимові обридло таке неспокійне пусте життя, остогидли гості, навіть карти безперестанку. Він не хотів вже й виходити до гостей.

– Якиме! бога бійся! вбирайся, причепурись трохи та йди до гостей. Дивись, дами сидять та нудьгують! Іди-бо розважай їх компліментами.

– Одчепись ти з своїми дамами! В мене язик не на пружинах. Хіба я обіз’яна, що буду перед ними щовечора, щогодини штуки показувати.

– Якиме! ти мене компромітуеш перед людьми. Йди! не муч мене. Ти розм’якинивсь, як велике ледащо. Я вже кільки раз одмовлялась, що ти нездужаєш і не виходиш навіть з дому, а сьогодні гості бачили тебе на вулиці.

– То скажи їм, що мене трясця схопила та трясе так, що мені гості не в думці. Йди лишень, йди в гостинну, бо оті шелихвости та підчихвости нудьгують тамечки без тебе.

– Ох я нещаслива з таким чоловіком!– промовила Зося і нібито заплакала.

– Ох я нещасливий з такою жінкою! Чи ти знаєш, що сливе половини батьківських грошей вже нема?

– Будеш служити, матимеш чини й гроші. Йди ж бо! Я не втерплю та ще нароблю плачу й галасу на цілий дім.

І Яким, як та машина, мусив натягати сіртук і йти до

295

гостей. Зося йому здалеки моргала й кивала, як він переставав розмовляти з дамами, і він з великою напругою мусив знов лепетати нісенітницю.



– Якиме! проведи мене в царський сад. Сьогодні там велике гуляння.

Яким, хоч і через силу, одягався і проводив її в сад, по разів сто крутячись з нею, ніби в хрещика граючись, по доріжках.

– Якиме! сьогодні митрополит служить в Софіївському соборі. Там буде багато панів. Проведи мене, голубе!

І Яким одягався і проводив її, а потім мусив з нею перейти разів три Хрещатик.

– Якиме! сьогодні свято. В Братському монастирі ректор академії читає чудово акафіст. Мені про акафіст байдуже. Але там будуть самі аристократичні дами. Піду подивлюсь на убори.

І Яким віз її до Братства.

Так тягала вона мужа за собою, ніби налигачем. І звик він покорятись, як машина, передніше за любов, а потім через її вереди.

А тимчасом як рік упливав за роком, і батьківські гроші розкочувались... Лемішковські мусили вже найняти бідненьку квартиру, жити тільки на своє невеличке жалуван* ня. А чини не прибували, і грошей не прибільшувалось... Другі товариші Якимові йшли вгору, а його все минали... Зосі вже не було за віщо убиратись в дорогі сукні та шалі. Спом’янув Яким батькове слово, що хрести та чини не нагодують, і каявся, що послухав своєї жінки – спродав батьківську хату, й млин, і державу.

– А що, жінко, будемо робити?– питав раз Яким в Зосі, котра сиділа, похиливши голову. – Я б радніший одкупити батьківське гніздо, та біг-ма за віщо! Мудруй та міркуй тепер своїм розумом, коли довела мене до бідності.

– До бідності ще далеко! Але вже я тим щаслива, що мені ніхто тут принаймні не докоряє міщанським родом, ніхто мене не цурається. Другі ж люде шукають і якось знаходять щастя-долю.

– Шукай вже ти, а з мене буде вже того, що я тебе послухав.

– То й ще раз послухаєш! Нащо ж бог дав розум чоловікові, як не на те, щоб ким добувати талану. Чи не пригадаєш ти нашого давнього знайомого Клюцковського, що був управителем в селі біля міста. Які в його чудові покої!

296

Якого в його птиці, корів! які в його баскі коні! Та він же користувавсь трохи не всім панським добром. Чому б пак і тобі не стати за управителя в будлі-якого багатого пана? Кидай ік нечистому цю скарбову службу, коли з неї користі, як кіт наплакав.



– А може б, мені швидко дали вищий чин, а може, й хрестик!

– Годі вже тобі марити про чини та хрести! Коли дають їх видавцем, то бог з ними! Нам треба грошей! Нам треба дітей вчити і самим пожити по-людській, всмак.

Яким і справді згадав покої Клюцковського, згадав широкий двір, обсаджений високими тополями, а по дворі отари овець, зграї гусей, індиків, корови, коні; а за домом сад, оранжереї; згадав жінку управителя, що жила, мов іста дідичка, згадав їх дітей, що бігали по хаті повбирані, як ляльки, згадав гарно повбираних няньок, що водились з дітьми. І він, здатливий на вдачу, вже почав здаватись в жінчині руки.

– Тільки хто його поїде шукати того місця?– питав Яким трохи перегодя. – Раз я зрушив з місця, та й не на добро...

– Тобі б тільки лежати та байдики бити. Як не поїдеш сам шукати місця, то я сама поїду...

Зося так і зробила, як казала: поїхала до батька, а там розвідала, розпиталась поміж знайомими і... таки напитала місце управителя в одного пана.

І знов потягла Зося чоловіка по світу, а він волікся за нею, не почуваючи в собі спроможності, щоб не послухати її. Місце управительське, або економське, буває й корисне, але дуже небезпечне. Пани міняють економів, як хазяїни – наймитів, бо панське добро чогось любить переполовинюватись і переходити в руки управительські.

І знов зажили Лемішковські в гаразді, хоч і не на своєму грунті, не на своїй оселі.

Знов Зося літала баскими кіньми, вбиралася в гарні сукні, вбирала дітей, як ляльок, не мала ні в чому недогоди й недостачі. Ні одного діла не робив Яким, не порадившись із Зосею. Вона ж давала йому лиху пораду, як зручніше користуватись чужим добром... Швидко зауважив Яким, що ступив знов на стежку дуже небезпечну... Трохи не щороку тинявся він по економіях, переходив він з місця на місце. Траплялось і добре, траплялось і погано. Раз просиділи Лемішковські довго на бурку, без місця,

297


прожили, що нажили, й збідніли. Яким мусив на той час зайняти непоказне місце економа в Тхорівці, навіть в небагатого пана, в бідній економії. Отут же його і знайшов Ясь Серединський серед бідної обстави.

X

Після веселого життя в великому місті Зосі було дуже важко жити в Тхорівці. На економії було не погано жити. І на поживок було добре: харч була довільня. Був там і розкішний сад, та не було там того, чим живе і тішить себе вдача польської панії; життя там було нудне й дуже нудне для Зосі. До міста було далеченько; кругом по околиці товариство було не багате. Зося мусила найняти для своєї дочки гувернантку, носату немолоду панну Теодозю. З нею тільки Зося тішила себе розмовою про Варшаву, про гуляння, про бали, про котрі розказувала Теодозя, само по собі пополовині з неправдою та власним підмалюванням і вигадками.



В своєму безталанні Зося винувала одного Якима, гризла йому голову, настиралась, докоряла за його недбайність, за лінивство. Яким слухав й вже не виправдувавсь і не огризавсь, опустив руки і став попихачем у своєї жінки.

Візит такого значного пана, як Ясь Серединський, нового управителя всього княжого добра, несказанно стривожив і звеселив Зосю. Новий багатий сусіда, дуже гарний з лиця, ще молодий, сам приїхав до Лемішковських і запрошував до себе. Одним тільки зоставалась Зося невдоволена: молода управительша не приїхала до неї з візитом.

– Якиме! їдь ти сам з візитом до Серединських. Я не поїду, доки його жінка не одвідае мене. Вона більша пані, ніж я.

– Чого я поїду?– насміливсь Яким говорити.

– А ти, певно, хочеш, щоб я заниділа отут, в цій поганій Тхорівці, без порядного товариства, без людей! Покарав мене господь таким чоловіком! І не знаю, коли я тебе хоч трохи обтешу, вивчу!

– Покарав мене господь такою жінкою!– трохи не зірвалось в Якима з язика; одначе він прикусив язик і мусив їхати до Серединських. Сама Зося натягла на його фрак, причепурила його і трохи не випхнула з хати.

Серединські привітно й ласкаво прийняли Лемішков-

298


ського. Ганя прохала через Якима Зосю в гості і сама обіцяла прибути до їх. Згодом трохи вона сама поїхала в Тхорівку якось в великий піст і просила Зосю і панну Теодозю бувати в неї у гостях без церемонії, по-сусідській.

Настали великодні святки. Ганя сподівалась в гості Лемішковських; одначе минув третій і четвертий день, а їх не було.

– Щось дуже гордовиті наші нові знайомі!– промовляла Ганя до Яся. – Не їдуть до нас у гості. Недурно вони говорили з тобою все про князів та про Париж.

Весна надворі стояла рання; дні були чудові, тихі, сонячні. Княжий сад подекуди вкрився бростю, навіть зеленим листом, наче пухом, а над ним ніби плавали золоті вершечки дворця. Квартира Серединських стояла на взгір’ї серед саду, що був одгороджений од княжого тільки невеличкими зелено помальованими штахетами. Князів садовник-німець піклувався і коло управительського саду. З княжого парку в управительський сад можна було ввійти через легесенькі ворітечка з точених кілочків, гарні, як цяцька.

– Пані!–крикнула наймичка до Гані якось уранці п’ятого дня великодних свят. – До нас йде в гості князь з княгинею і з тою панею, що оце гостює в їх... От подивіться в вікно, коли не вони! Бо за собою тягнуть такі хвости, що я ще таких ізроду не бачила!

Ганя кинулась до вікна, а Ясь за нею. З княжого саду через ворітечка виступали пани по широкій доріжці, що йшла просто до покоїв Серединського, до бокових дверей.

Попереду тихою ступою йшла рівна пані, вся в чорному, ніби черниця. Сукня спадала з неї рясними фалдами та жмутами і тяглася позад неї довгим шлейфом. Половина її лиця була заслонена чорною сіточкою. Поруч з нею, взявши її під руку, йшла молоденька дівчинка в білому тонкому куценькому убранні. За першою парою йшла друга пара: то був пан з розкішними чорними кучерями, в високому капелюсі; він вів під руку пані, так само убрану в чорну сукню, що волоклася далеко позад неї.

Обидві пари йшли так поволі, ніби стояли на одному місці. Вони роздивлялись на дім, що стояв перед їх очима, з великими прозорими вікнами та здоровецькими шибками, з готицькими стрілками, понатикуваними скрізь на покрівлі задля краси. Вони роздивлялись на високі тепличні квітки, що були вже поставлені гарними купами попід стінами

299

дому, по грядках в квітнику, чисто заскороджених і засіяних. А над ними гойдав тихий вітер зелене свіже гілля, а коло їх стояли вже зовсім порозпукувані кущі троянди, бузку, агрусу, цвіли вже якісь ранні кущини лелії. Над зеленим дерном вже високо підіймалися широкі круглі кущі півонії, півників, китицями стриміли пуп’янки тюльпанів, цвіла вже рання жовтогаряча лелія. Доріжка була чиста, заметена. І дім, і сад, і квітки – все було залите золотим весняним сонечком, котре не жалувало проміння і щедро обсипало дві парі, що тихою ходою ледве посувались до дому, милуючись всім, що кидалось їм в вічі.



Ганя з Ясем бачили в вікно, як гості одчиняли ворітця, як йшли по доріжці, роздивляючись на всі боки.

– Князь іде з княгинею і з петербурзькою графинею, – промовив Ясь гордо й весело. – Тільки не вгадаю, що то за дівчинка тягнеться з княгинею поруч!

– А я не убрана! Що ж мені робити?–крикнула Ганя, одхилившись од вікна.

Дві парі наближались до дому, кивнули на хлопця, що скородив залізними грабельками грядки, і про щось його питали. Ясь придивився гаразд, – аж то не князь з княгинею, а Яким Лемішковський з своїми дамами простував до його житла. Він аж засміявся.

– Добрих князів будемо вітати, Ганю! І вбиратись не вбирайся, і не дуже чепурись. І принесла ж їх лиха година, та ще таким чудовим ранком!

Ганя вийшла в свою убірну кімнату, щоб трохи причепуритись, а Ясь зостався в гостинній вітати гостей.

Гарно убраний лакей одчинив двері. В гостинну вступила Зося, держачи за руку свою молоденьку дочку; за нею слідком увійшла Теодозя з Лемішковським. На всю просторну гостинну зашуміли їх шовкові сукні, їх довгі шлейфи, що волоклись по блискучому паркеті. Зараз-таки вийшла до гостей і Ганя. Всі дуже церемонно посідали на фотелях коло стола..

Зала й гостинна були дуже просторні і світлі. Світ заливав гостинну з двох боків; з двох боків освічував Зосю, що сиділа на самім переднім кріслі коло широкого мармурового стола, якраз проти Яся, освічував Теодозю, що сиділа поруч із Зосею. Яким і Ганя помістились проти їх, а молоденька дочка Лемішковських притулилась ніби під крилом своєї матері, прихиливши русяву головку до її плеча. Вся група дуже добре одбивалася в широкому дзерка

300

лі, що висіло над другою канапою коло противної стіни, а найзначніше постать Зосі і Яся, що сиділи на передніх кріслах. В блискучому склі дзеркала Ясь роздивлявся на Зосю, ніби бачив її вперше. І справді, тепер в гарному чистенькому убранні вона здавалась йому зовсім іншою, ніж тоді, як він був у неї з візитом.



Розкішна чорна шовкова сукня, пообшивана чорними оксамитовими стрічками і кружевами через свої фалди і шлейф здавалась хвилею, на котрій пливли повні, білі, як мармор, її плечі. Її лице, гладесеньке, делікатне, біле, як лелія, здавалось прозорим під пасмами ясного проміння світу, котрий перетинавсь і переплутувався з двох рядків вікон. Розкішні русяві буклі, зібрані пучком серед голови, розсипались дрібно й рясно по всій голові, черкались об білі плечі і лисніли, мов золота хвиля, од кожного повертання головою. Білі атласові стрічки, срібні шнурочки, з котрих були штучно повироблювані кокарди коло пліч, здавались темнішими врівні з білиною її лиця. Теодозя, гувернантка, була так само вбрана, тільки бідніше. На її сухорлявій постаті розпущені буклі, при здоровому носі, здавались горщиком, наткнутим на кілок. Ганя сиділа проти їх, убрана по-буденному, в просту вовняну сукню та в мантиль. Її голова була причесана просто, по-домашньому. Вона оглядала своїх гостей і тільки дивувалась, де та небагата економша з Тхорівки понабирала таких багатих і доладних уборів!

Розмова розпочалася звичайна і потім потроху все переходила на вищий тон. Більше за всіх говорили Зося, Теодозя й Ясь. Другі помовчували і більше слухали. Зося почала мову про Київ.

– Пишуть, що оце взимку в Києві буде італійська опера. Ох! яка шкода, що ми покинули Київ. Закинула нас недоля в цей хутір...

– Ми чули, що ви мали навіть свою маєтність, свою державу, – спитала Ганя.

– Мали та спродали, бо забажалось перебратись в Київ. Муж мій тоді ще був на скарбовій службі.

– Ні поля, ні маєтності не мали, а тільки чималий грунт у місті, – обізвався Яким і зараз замовк, як на його глянула жінка.

– То ви й служили?–спитав його Ясь. – Навіщо ж ви покинули скарбову службу?

За Якима відказала жінка.

301

– Бо мужа тоді один знайомий дідич попрохав до себе за управителя. Місце було дуже догідне й вигодне, щоб ним знехтувати. Ото ж ми мусили покинути Київ, хоч я й тепер шкодую. Треба призвичаюватись до села...



Яким вирячив очі, дивуючись, коли-то його жінка шкодувала за службою. Він і досі не звик слухати, як Зося при людях розказувала те, чого з ним ніколи й нігде не траплялось.

– Мабуть, знайомих мали багато! певно, не нудьгували так, як от тепер у наших глухих сторонах, – спитав Ясь.

– Де вже нудьгувати, коли в нас були тижньові вечори! В понеділок був у нас вечір, в вівторок в одного знайомого генерала...

– В столоначальника... – вирвався Яким, поправляючи жінку.

– Чи то, правда... в столоначальника... Вже й позабувала. А в середу у генерала...

Яким тільки роззявив рота, пригадуючи надаремно, коли-то він на своєму віку кумався з генералами.

– Вважайте, мої панове!– промовила поважно Зося, по-ораторському розмахуючи рукою. – Звикнути до міського товариства, до людей просвічених, до щоденного читання свіжих журналів і газет, до театру, звикнути слідкувати й стежити за кожним науковим або політичним рухом і зразу опинитись у такій глушині! Ох боже! Яка я рада, яка я рада, що наш знайомий пан Хоцінський познайомив нас в цих пущах та нетрях з вами!

Хоцінський і справді був знайомий з Зосею, знав її, як польську добру патріотку, і мав на приміті запровадити її до Серединських, щоб вона мала свій вплив на їх сім'ю.

– Який садок гарний коло вашої квартири! та ще й сукупний з княжим! Такі парки чудові можна знайти хіба в нашій Варшаві, – промовила Теодозя, підіймаючи свої олив’яні очі до стелі і просто обертаючись до Яся. – Яка місцина гарна! Які чудові скелі, водопади! Живши тут, в Кам’яному, я, надісь, цілими днями сиділа б у парку або з книжкою, або з роботою.

– А нам вже й байдуже за його!–одказала Ганя. – ■ Я навіть рідко коли й гуляю в парку, та ще в тих далеких закутках. Погуляю трохи коло свого дому, повештаюсь та й до господарства в покої.

– А ви любите піклуватись господарством?–спита-

302


да Зося з легенькою осмішкою, але все-таки поважним тоном.

– О! моя жінка велика господарка!–одказав Ясь, жартуючи.

– От я так, нігде правди діти, зусім нездатна до господарства, – обізвалась Теодозя.

Зося окинула косо очима Ганю. Її руки, пухкі й білі, справді не блищали панською білиною. На кінчику мізинця дуже вважливе око Зосі заприкмітило цятку сажі... Ганя, вештаючись у пекарні, до всього приглядаючись, десь черкнулась об сажу, сама того не примічаючи.

– І я дуже люблю сільське господарство, – промовила Зося поважно, – а найбільше тоді, коли воно достачає доволі прибилі...

Яким знов вирячив очі на свою жінку, згадуючи, як вона хазяйнувала на батьківському грунті. Аж надто білі, рожеві пальці Зосі доказували, що вони не дуже любили доторкуватись до куховарського й господарського діла.

Лакей у білих рукавичках, прибраний у панську ліврею, виніс на великому срібному підносі кофе і підніс зараз до Зосі. Кокетливо і з повагом вона простягла руку, взяла чашку і, не дивлячись на лакея, велично махнула до його другою рукою. Вона показала, що не хоче брати сухарців і бубличків. Лакей оступивсь од неї з острахом і, ступаючи навшпиньки, поніс далі кофе. До своєї пані, до Якима, навіть до Яся лакей підступав багато сміливіше.

Випили кофе. На щоках в Зосі виступив більший рум’янець. Губи зачервоніли, як троянда. Вона вгніздилась у фотелі і легенько закинула голову, ніби втомившись. Її кучері посипались на білу шию.

– Яка чудова квартира!– промовила Зося, встаючи згодом і беручи за руку свою дочку. – Видно одразу, що княжа!

Держачи при собі доню, котра все чогось тулилась до неї в білій куценькій сукні, Зося перейшла просторну гостинну, ніби пересунулась. Шовковий шлейф шелестів, скобзаючись по блискучому паркеті. Її постать, повна, тілиста, і разом складна, її свіже лице, її розкішна куафюра – все разом заворушилось в кількох дзеркалах. Зося прямувала до дверей, що були в залу. Ясь схопився і полетів одчиняти двері, наввипередки з лакеєм, що вже похопивсь зробити своє діло. Тоді всі встали з-за столу і пішли за Зосею, котра повагом ішла по світлиці, мов цариця,

303

оглядаючи салони. Всі йшли за нею, ніби її двірський штат.



Вся розмова між гістьми велася по-польській. Одна Ганя говорила по-московській, та й то не дуже добре.

– Чи й ви поляк?–спитала несподівано Ганя в Якима, примічаючи, що він крутив польську мову так само погано, як вона московську.

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка