Наукова думка



Сторінка28/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   34

Всі разом звернули увагу... Яким очевидячки не знав, як одказати, чим себе назвати, дуже смішно лупав очима, ніби пригадував, збирався одказати... і знов задержував язик... і знов пресмішно лупав очима і кивав губами.

Зося кинула на його очима сердито. Яким через силу викинув з рота слово: “поляк”, і сам почервонів на всій ширині свого повного блідого лиця.

Ганя в свою чергу теж поставила на йому свої очі...

– Бачите, моя дорога пані, мій муж походить з польського роду, тільки віри православної, – сказала Зося і хотіла вивести разом і Якима, і Ганю, і себе з цієї плутанини. Одначе сама почервоніла до самих вух та кучерів, а Яким все стояв та лупав так смішно очима, що його дочка не втерпіла і стиха зареготалась. Всім стало не до ладу, незручно стояти і дивитись одно одному в вічі.

– Чи не маєте будлі-яких нових газет?– спитала Зося в Яся, щоб розмовою затерти діло.

– Яких же вам?–спитався Ясь, – чи польських, чи руських?

– О, безпремінно польських! я ледве слебезую поруському, – сказала Зося.

– Ох, змилуйтесь, наділіть нас газетами та журналами!– почала тоненьким голоском Теодозя і під кінець ізїхала на природню басову ноту.

Зося вернулася в гостинну, а за нею рушило все товариство. Повагом знов перейшла вона гостинну і сіла коло столу, обпершись ліктем об стіл. Вся її постать дуже була підхожа до розкішної обстави, до килима дорогого, на котрому розіслала вона свій шлейф, поклала маленьку ніжку, до мармурових столів, до великих дзеркал, паркетової підлоги... Ясь не зводив з неї очей...

Гостям очевидячки не хотілось од’їжджати додому. Ганя запросила їх на сніданок до столового покою. Там був гарно прибраний стіл, обставлений рясно тарілками з хо

304

лодними закусками, винами, срібним сервізом, дорогими серветками. Все те тішило Зосю й Теодозю.



По закусці всі пішли в княжий парк на прогуляння. Там, під приїздом саду, повинні були ждати їх коні, як казала Зося. Та вона так тільки казала, а справді ззеліла кучерові попасти коні в жида і не виїжджати, аж поки вони самі не прийдуть. Повозка й коні були погані: Лемішковські соромились заїжджати просто до квартири Серединських.

З багатих світлиць Зося з товариством вступила в багатий панський парк. Ясь вів її під руку. Попереду йшов Яким з Теодозею і дочкою. Ганя розпрощалась з гістьми і зосталася вдома. Широкими доріжками, між свіжим гіллям дерева, попід високими скелями, через гроти і місточки йшла Зося, схиляючись на Ясеву руку. Зося розказувала про своє життя веселе в Києві, про невдачі свого мужа на урядовій службі і в управителях, оповідала про свої втрати, про своє невеселе життя в Тхорівці, само по собі багато дечого прикидаючи, переіначуючи, примальовуючи по своєму звичаю. Її лице то блищало радощами, то засмучувалось, і вії опадали на щоки, і часом іноді хнюпилась її чудова голова додолу і спадали її русі буклі на біле чоло. А вона стояла з Ясем над самою водою, на кам'яних тесаних східцях, вже обставлених вазонами з тепличними квітками. В прозорій воді вона просто роздивлялась на чорні кучері Ясеві, на гарне лице його, молоде й мужнє і заразом делікатне, панське. Ясь пригадував її Якима за часів його першої молодості. Тільки в його лице ніби дихало щастям і вдачею, красувалось гордістю і самонадією...

Трапилось перехопитись через вузенький місточок, що був кинутий з чималої скелі на другу і висів над кипучою і шипучою водою. Дами боялись йти, а більш того, що вдавали, хапались за штахети і не насмілювались та не зважувались ступати на дошки. Теодозя аж пищала, аж вищала, та все одхилялась од мосту і затуляла очі рукою. Яким без сорому реготався їм у вічі і не рушав з місця, щоб попереводити дам через хисткий місточок. Тоді Ясь брав кожну даму попід руки і помаленьку переводив їх через місток. І Теодозя, і Зося дуже горнулись і липли до його, переступаючи тихесенько через місток-кладку і звичайненько дякували його за послугу.

Вийшли вони з парку до приїзду; ні коней, ні повозки

305

не було. Зося погомоніла на кучера. Ясь послав одного з помагачів садовника по екіпаж, повів гостей в оранжерею, забавляв їх тим часом, доки приїхав фаетон. Лемішковські розмістились в гарненькому управительському фаетоні, і коні, як змії, понесли їх по дорозі в Тхорівку.



– Який чудовий день провели ми сьогодні!– промовила Зося.

– Цей день чогось нагадав мені про Варшаву, з її розкішшю, гульбищами, панами, – обізвалась Теодозя.

– Чи і в Варшаві ви їли такі дорогі снідання, пили такі дорогі вина, як сьогодні?– спитав Яким. Зося торкнула його ліктем. Він замовк. Теодозя надула губи.

А тим часом Ясь, випровадивши гостей, вернувся додому і сів за обід з Ганею.

– А як тобі показались тепер Лемішковські?– спитав Ясь.

– Так, як і передніше: Лемішковська удає з себе велику паню, бувалу, вчену, просвічену, не знає, в що цінувати себе.

– А хіба ж вона і не поважна пані?Як вона вміє держати себе з повагою! Всім дає знати й розуміти своє панство. Навіть наш лакей ступав коло неї навшпинячки. А як вона по покоях пройшлась, як пава! а як вона держить ту голову гордо та пишно, щоб і кокетства й грації не позбутись, і дати всім знати, що вона поважна пані з дідів, з прадідів... Вона тобі зуміє заткнути за пояс навіть оту грабиню, що я оце бачив в князя! Приїхала з якоїсь Тхорівки, а тямить поставить себе, мов та цариця. їй-богу, їй прияличувала б хоч і корона!.. Щось вона мені натякала про свій рід, що вийшов звідкільсь з-під Варшави, чи що, про своє життя багате в Києві.

– Хто там її знає з її родом. А що вона приїхала з Тхорівки, то ми тому добре відомі, хоч на їй і багатий убір,..

– А буклі! а сукня! а ті пучечки з білих стрічок і срібних шнурків, що блищали, мов зірочки, коло плечей, на грудях...

– І попримічав! дивись! Певно, добре кмітив за всім! Недурно вона так задирала голову та трясла тими кучерями!

– А вже сам Лемішковський, то це правдива Лемішка, – промовив Ясь, сміючись. – Сидить та тільки очима лупає та трохи не куняє. Я думав: от-от засне!

306


– Чим же він не людина! Хіба тим, що не дає Зосі прибріхувати на всю губу. Його, здається, зовсім засмикала й загнала твоя Зося...

– Яка ж вона моя?– спитав Ясь, осміхаючись.

– Бо ти її хвалиш.

– Бо й є за що! Вона, певно, з чималих панів. Недурно ж вона природня полька! Вміти так себе держати, говорити такі розумні речі...

– І розсипати гроші в Києві на сукні, на бали... Правдива полька!

Ясь насупив трохи брови. “А ти вже й знаєш?” – спитав він, осміхаючись трохи згодом.

А тим часом Лемішковські, вернувшись до господи і зіставшись удвох у хаті, мали свою розмову.

– Бачиш, як люде живуть! –докоряла Зося чоловікові. – Які в їх світлиці, яка мебіль, які килими! А хазяїн! Так і знати одразу, що людина панського коліна і доброї науки!

– Великого роду?–одказав Яким. – Такого самого, як і я. Хіба ж не знаємо, як він був обшарпаним писарчуком чи економом в Нестеринцях? Це тобі знає кожний мужик... Трапилось щастя та й годі.

– Те нічого, що він був там писарем чи чим!.. Коли ж він уміє так привітно обійтись з людьми, вміє ходити коло дам, вміє сказати й приказати! Серед тієї розкоші він здається ніби на своєму природньому місці, ніби він там родився, й зріс, і вигодувавсь, і виховавсь.

– Ото штука велика! І ти родилась і зросла не в великих розкошах! І твоя Теодозя, мабуть, була в Варшаві, може, й жидівською наймичкою. А дай вам грошей кільки тисяч! А пусти вас в ті розкішні світлиці! Та ви там заграєте таким баским конем, що й...

– Якиме!–крикнула Зося, схопившись з канапи, – і коли я тебе обтешу? Що то за слова, що то за речі? Жад* ними пахощами не видушу з тебе того духу твого батька Лемішки! А Теодозя – жидівська наймичка! Пхе! Слухай ти! Щоб ні я, ні діти ніколи не чули од тебе таких погаиих мужичих слів... Коли запровадив нас своїм лінивством у цю Тхорівку, то вже корився б, принаймні б хоч мовчав.

Яким замовк, і з уст ні пари! Зося, сердита й червона, гуркнула спересердя дверима і вийшла з кімнати. Вона пішла до Теодозиної кімнатки і там набалакалась донесхочу про своїх нових знайомих...

307


– І що за диво, що за людина пан Серединський! Ох, мати божа!–аж вищала Теодозя, склавши долоні і дивлячись на стелю.

– Гарний, веселий чолов'яга, рослий, з панськими манерами, з чистою, щиро польською мовою. Хоч у Варшаву, то годиться!

– А Серединська щось не дуже... – додала Зося. – Така тиха, смирна, як овечка. З нею не дуже можна розбалакатись. Та все розказує про те господарство, про худобу. Чи ти зауважила, моя кохана Теодозю, що в неї руки були в сажі? Знать, сама робить в пекарні чорну роботу та порається коло печі.

– А убрана так простенько, дуже вже по-буденному. Я все роздивлялась, чи не знайду часом де на одежі тіста або борошна, – говорила далі Теодозя. – Мені здається, що вона сама паляниці місить й виробляє...

– І то, мавши стільки наймиття, – підхопила Зося, – щоб я піклувалась отим куховарським паскудством! їйбогу, чудно якось діється на світі! Дає бог щастя-долю тому, хто не вміє ним навіть гаразд користуватись. Серед такої розкішної обстанови, маючи такий засіб, вбиратись так просто, ходити в пекарню, баблятись в тісті, поратись, паскудити руки сажею!

– Вона й гарна, навіть дуже гарна, – казала Теодо* зя, – тільки краса її якась не панська. Так не пристає її постать до тих великих дзеркал, до тих високих, здоровецьких вікон. А може, тим, що вона не убрана як слід?

– Де там вона гарна!–відказала Зося. – Що то за краса лиця, що скинулось на лице сільських українських дівчат? Ті очиська чорні, ті бровища аж сині... ті рум’янці... Нема в їй нічого такого небесного, тих очей романтичних, тих золотих кіс...

Зося мала на думці свою красу, котру вважала за найвищу, красу справдешню, за котру не було навіть в світі нічого кращого.

– Коли ж то нам доведеться знов бути в Серединських?– сказала вона, легенько зітхнувши, і вийшла з Теодозею в сад на прогуляння.

Через широку долину поміж горами та горбами мріло Кам’яне. Видко було навіть частину княжого парку, а над сизим туманом понад парком ніби висіли на повітрі вершки однієї оранжереї, котра стояла на горбку.

308

Обидві вони, вступивши в свій садок, несамохіть якось одразу обернули очі в той бік, де стояло Кам’яне, де мрів, ніби сизйй туманець, княжий сад, звідкіль виглядали легенькі готицькі вершечки оранжерей.



– Ондечки те місце!–промовила Теодозя, легенько кивнувши носом на сизу далечінь.

“Он те місце! – подумала Зося мовчки, – де люде живуть, як у бога за дверима, як у раю; он те місце, де тепер, певно, по парку походжає Ясь”.

І став перед нею Ясь, мов живий, над прозорою водою, на кам’яних східцях, між кущами широколистих вазонів. А вона ніби держалась за його руку, крадькома поглядала на дивний профіль, на повні молоді уста, на чорний блискучий вус: вона ніби уявки знов бачила в воді його лице горде, панське, пишне, вона ніби почувала тепло од його руки.

“І коли-то нам доведеться знов побачитись!” – думала далі Зося.

Довго гуляла вона з Теодозею по своєму великому саду. їй так не хотілось вертатись до хати, де бідність, негарна обстава, покривлені темні вікна, немальований поміст ще гірше разили її серце після розкоші в житлі Серединських. Зося через силу переждала обід у своїй хаті, і знов пішла з Теодозею до саду, і знов не зводила очей з того сизого далекого туману, пронизаного червоним промінням вечірнього сонця.

“Як там тепер гарно в саду!–думала Зося, – як там тепер тихо на тих алеях, над поточками!.. Коли б оце мені тепер постояти на тому високому місточкові, надивитись на ту шумливу воду! постояти поруч з ним, спершись на поручата, доторкуючись своїм плечем до його плеча...”

І треба було йти в хату, а Зосю тягло в ту милу сторону, де вона зачула нове щастя, де вона пережила такі милі години.

– Чи чуєш, Теодозю, як там музики грають?

Теодозя насторочила замість вуха довгий ніс і прислухалась.

– А справді, неначе грають!– одказала вона, – мабуть, тепер у саду на горі гримлять оркестри.

І Зосі вчулось, що грає оркестр, вчулось, що гудуть та гучать якісь дивно гарні мотиви, то сумовиті, то дуже веселі. І здавалось їй у душі, що ті мотиви пливуть стеменно з того сизого далекого туману, де блищали проти

309


заходу сонця шпичасті вершечки оранжереї, пливуть од вершечків садового дерева, вкупі з тихим подихом вітру,

– Мамо!–гукала до неї дочка з одчиненого вікна. – Ходіть до хати, бо вже вечеря готова. Вже й надворі поночі...

Зося увійшла в хату, де ворушились в темряві діти, наймички, Яким. І знову огорнуло її зо всіх боків буденне, щоденне життя економії в Тхорівці.

Минув тиждень, наступав і другий. Одного ранку якось серед тижня затупотів кінь на подвір’ї економськім. То прибіг верховий козак. Зося бачила його в вікно, і душа її чогось затремтіла. Коли це наймичка внесла лист. Дрижачою рукою Зося розірвала конверт. То були запросини од пана Серединського на бал. Зося поцілувала лист і прожогом кинулась до дверей, щоб оповістити таку новину Теодозі.

– Панно Теодозю!–гукала Зося, вскочивши в сіни, – Теодозю, кохана!

В сінях саме тоді наймичка годувала птицю. Перелякані кури кинулись в одчинені до світлиці двері. Теодозя, зачувши з другої кімнати через сіни голос Зосі, полетіла до світлиці.

– Теодозю! моя мила, моя кохана!– кричала Зося, кидаючись на шию до Теодозі. – Дивіться, що привіз козак!

Теодозя вскочила в світлицю, вхопила й прочитала білет і собі кинулась до Зосі обніматись та цілуватись. А кури, невважаючи на таку почувливу сцену, киркали, кудкудакали і літали по світлиці навкруги двох дам.

Яким, почувши в світлиці крик та галас, заглянув в двері і дуже зачудувавсь, побачивши таку чудну сцену, і, як хазяїн, почав кишкати на курей та виганяти їх, невважаючи на Зосю, котра обнімалась з Теодозею.

– Якиме! на лишень, читай!–крикнула до його Зося, тикаючи йому в руки білет.

Яким прочитав тихо, вернув їй білет і вийшов з хати, промовивши: “І чого тут радіти, цілуватись та плакати!”

А Зося з Теодозею знов обнімались, читали білет і знов цілувались з слізьми в очах.

Натішившись доволі, вони почали радитись, як їм нарядитись на бал, і скінчили на тім, що Теодозя з Якимом повинна їхати до повітового міста купувати матерій, блонд, квіток і всякої всячини.

310


Зося не хотіла їхати, щоб не запалити свого білого лиця.

– Якимцю! послухай мене, котку!– підлещувалась Зося, – поїдь ти з панною Теодозею в місто і покупи, що нам потрібно до балу.

– Одчепись ти собі з балом! Мені ось треба зараз їхати на поле до робітників. Ти знаєш – тепер час гарячий. Нічого байдики бити!

– Послухай же мене, будь ласкав! поїдь! Теодозі самій ніяково їхати – вона панна.

– Хто ж винен, що вона й досі панна? Велика приємність возитись з такою панною!– промовив Яким, простягаючись на канапі.

– Поїдь-бо, не доводь мене до сліз!– промовила Зося вже плаксивим голосом. – Господи милостивий! Раз довелось по-людській провести вечір, а йому байдуже, хоч би я й заниділа отут в Тхорівці й пропала. їдь же, та ще й зараз! Поки мого життя, буду тобі вдячна! Ти знаєш, що до балу зосталося кільки днів!– лестилась Зося.

– Та вже й поїду, тільки одчепись!

По ранньому обіді Яким з Теодозею сів на повозку і покотив у місто. На другому кінці села жив священик, отець Микита, удівець і бездітний. Яким крадькома од жінки частенько навідувався до батюшки, довго балакав з ним, випивав по чарці, а потім, вернувшись додому пізненько, одмовлявся тим, що буцімто задлявся й загаявсь на панськім току, коло робітників в клуні.

Проїжджаючи коло батющиної оселі, Яким побачив отця Микиту на ганку і крикнув погоничеві: “Стій лишень!” Погонич спинив коні. Яким скочив з воза і побіг до отця Микити.

– Зайдіть же, хоч плюньте через поріг, та вип'ємо хоч по чарці, – запросював отець Микита Якима.

Яким попрохав Теодозю підождати і пішов у хату.

– Оце спасибі вам, що ви трапились. Тепер чомусь гості не приїжджають, і самому ніяково їхати в гості. Ні з ким і чарки горілки випити, і розважити себе хоч трохи.

Отець Микита поставив на стіл графин горілки, паляницю й маслянку. Випили по чарці, розбалакались, випили і по другій, і по третій. А Теодозя сиділа на возі і дожидалась.

311


– Ой, час би й їхати!– просився Яким, не рушаючи з місця. – Мій губер-ніс, мабуть, вже лютує на возі.

– Нехай там трохи покреше носом об полудрабки, а ми тим часом вип’ємо по чарці. Спасибі вам, що ви нагодились: є з ким і до коі;о випити. Така нудота, така нудота самому в хаті!

Теодозя ждала і почала вже репетувати. Її до того ще добре припікало сонце. Вона послала по Якима погонича.

– А ходи сюди, парубче! випий лишень за здоров’я отієї пані, що тебе на возі клювала носом у потилицю.

Парубок випив і терся коло порога, сподівавсь ще чарки. Отець Микита налив йому ще чарку. Парубок зостався, запроханий на полудень в пекарню. Теодозя трохи не луснула од гніву, а за погоничем послати було нікого. Кругом не було живої душі. Самій піти – було страшно, бо коло самого порога лежав страшенний собака. А тут коні ке стояли. Мухи допікали їм на гарячому сонці, і вони рушили з місця і потягли до повітки у холодок. Не вміючи правити кіньми, Теодозя трохи не плакала і кляла Якима й парубка. А тут, на біду, ще їхали по дорозі якісь паничі і, певно, побачивши її ніс, почали без сорому сміятись трохи не в вічі Теодозі.

– Цуприкуйте віжки на правий бік, пані!– гукав проїжджий сміливий погонич з свого воза до Теодозі, а Теодозя трохи не плакала вже.

Аж сливе через годину вийшов погонич до Теодозі.

– Чом ти не покликав пана, та ще й сам зостався там! ледащо, мурмило, тюхтій, “лайдак”! Оце нахаба! Це, надісь, намога того удівця до нашого пана? Га?

– Кличте вже його ви!– одказав погонич, коливаючись трохи на ногах. – Я пополуднував оце всмак. Там почався такий бенкет! Горілка така смачна! А баба вже вареники ліпить! Принука та намога була, а я й не одмагавсь, бо було ніяково. Погана надія на пана. їдьмо хіба самі! Панові не спосудилось сьогодні; в його од горілки вже аж очі заснітились.

Теодозя догадалась, що, й справді, плоха надія на пана, і наважилась поїхати сама до міста, щоб не загаяти дурнісінько часу.

Зося не сподівалась того вечора їх додому, бо до міста було далеченько, і вже налагодилась лягати спати. Коли це несподівано й раптом одчинились двері, і в хату ввійшов Яким, веселий, сміливий. Його очі блищали, аж іскрами

312


сипали; на його блідому лиці аж пашіли рум’янці. Волосся на голові настовбурчилось, наче бурею. Появок його в такий час і в такому дивному становищі несказанно здивував Зосю. Вона стояла і не знала, що казати.

– Чи це ви так швидко вернулись з міста?–ледве промовила Зося.

– З якого там, у іродового сина, міста? З балу! От що!– заговорив Яким по-українській, як парубіяка.

Зося знов вирячила свої очі на його дикі, блискучі очі.

– А ти думала, що тільки тобі можна розважати себе та гуляти на балах, а мені й ні? І я був на балу! був! Ну що ж ти мені за це скажеш? А яких чудових вареників наварила баба Параска? Куди ж тобі! Куди тобі до неї, хоч ти й полька!

Зосі здалося, що він загулявся десь у якоїсь молодиці на селі, і вона трохи не зомліла.

– Куди ж тобі до баби Параски!– знов забелькотав Яким, ледве соваючи язиком. – Отець Микита, от у мене чоловік! А ти що? тобі тільки в думці бали, танці! Куди вже тобі до баби Параски!

Яким почав реготатись якимсь чудним, ніби не своїм голосом. Зося бігала по хаті і ламала руки.

– Бога ради, мовчи! не кричи! Діти сплять, попрокидаються – почують, слуги побачать!

– Нехай чують, нехай бачать, що я був на балу, що й я гуляв! А то все тільки ти гуляєш, все ти. А мені б то й не можна? О! враг його матері! Потривай же! поміряємось, хто з нас дужчий.

Очі в Якима заблищали, як у вовка. Зося чогось одразу згадала старого покійного Лемішку і затрусилася усім тілом і душею.

– Гуляв і тебе не злякавсь! Прогуляв усі батьківські тисячі, усі батьківські сади, й левади, й млини, проміняв їх на Паращині вареники. А ти свята та божа! все дома сидиш, все богу молишся!

– Якиме! мій коханий, мій милий, йди спати, не муч мене!

– Зосю, моя ти богине! моє ти щастя!..

Яким не скінчив мови, став перед нею навколішки і почав страшно реготатись, дивлячись їй у вічі і держачи її за руку. Його червоне лице засвітилось таким молодим виразом; його очі, повні сліз, заблищали, наче в дитини, наче в хлопчика, і нагадали їй Якима молодого, давнього,

313


рум’яного, веселого. Зося заплакала, своїми слабкими руками ледве довела його до постелі і якось впросила лягти.

– Зосю! моя ти богине! Дарую тобі всі сади, всі тисячі, всі свої чини! Бо й я гуляв, бо й я був на балу. А Теодозя носата, як чапля, невірна, погана!.. – говорив Яким, засипаючи.

Зося так стривожилась, так стурбувалась, що заснула тільки перед світом.

З її думки не сходив отець Микита, Яким... і в легкому тривожному сні все вештались перед нею то небіжчик Лемішка, то Яким, то баба Параска, якась на взір ніби Леміщиха, то здоровенний і страшенний дзвін на розгоні, з залізним серцем... То знов ставало їй тихо й ясно на душі, і вона ніби літала над зеленим пахучим садом, над золотоверхою княжою палатою, в тихому і рожевому світлі; і вчувались їй знов якісь мелодії. То знов їй снилось, що вона йшла широкою алеєю, вступала в кам’яну печеру в скелі, де світився якийсь чарівний блакитний одлиск. Печера ніби глибшала, темнішала, чорнішала, і назустріч їй вилітав Яким, чудний, страшний, з закудланою головою, з дикими блискучими очима, хапав її обома руками попід руки і волік у якусь темну глибочінь, під землю. Вона почувала, що падала вниз, як на повітрі, і, крикнувши з переляку, знов засипала, і знов верзлося їй те саме, тільки інше трохи...

Зося прокинулась пізно. Якима не було дома: він пішов на поле до робітників. Опівдні приїхала з міста Теодозя і навезла всякої всячини, усякого краму, що було потрібно до балу. Невесела, з блідим лицем стріла її Зося; але як угляділа усякий крам: матерії, стрічки, квітки, як розговорилась з Теодозею про бальові убори і як їх робити, то зараз минув смуток, ніби його і не було. Не гаячи дурно часу, вони зараз прийнялись до роботи, шили, пороли, приміряли перед дзеркалом і знов шили, зв’язували квітки в пучечки. Од старого бальового білого убору, ще справленого за Леміщині грошики, Зося поодпорювала дорогі білі і чорні широкі кружева і облямувала ними свою нову білу сукню. Знайшлися в скрині давні дорогі троянди і пішли в нові букети. Вся та робота, та тяганина, той гармидер невимовно тішив обох дам, котрі цілими днями пильнували коло роботи і тільки ввечері вибігали в сад, на горбок, щоб глянути на те місце, куди вони збиралися знятись і полинути на днях.

314


А тут, як кажуть, сорока на хвості принесла звістку та чутку, що на балі буде сам князь, що Серединський думає запросити його на вечір. Така чутка була для їх все одно, що остроги для дуже гарячого коня. Ще більше закипіла робота, ще швидше завештались голки в їх руках! Разом з блискучою обставою багатого балу Зося і Теодозя вже заздалегідь почували душею якусь оману, якийсь аристократичний блиск і дух, котрий так припадав їм обом до вподоби. Вже обидві вони марили думкою безпремінно заполонити серце якогось великого пана, верховодити ним, пустити про себе по околиці чутку.

– Теодозю, моя кохана! – промовила Зося. – Тамечки ж на балу будуть усе наші польські патріоти. По правді, нам би слід одягтись у жалобу.

– Я так і думаю одягтись, – одказала Теодозя. – Біле з чорним та й годі.

– Але ж там буде багато і не поляків, німців, руських. Я думаю пришпилити і троянди... а чорним широким кружевом обведу тільки поділ сукні.

Зосі хотілось догодити “і нашим, і вашим”, як то кажуть. Так вона і зробила.

Настала гаряче жадана й ждана неділя. Зося й Теодозя стали на тому, щоб їхати до Кам’яного зарані, убратись по-бальному в жидівській станції і перед балом ще трохи погуляти в саду, бо щонеділі грали в саду музики і туди збиралось багато сусідніх панів на гуляння. Зося міркувала, що приїжджі на бал доконче будуть перед балом гуляти в саду. Дочки на бал не брали, бо не вистачило грошей на убір. Бідна дівчинка заливалась слізьми, випроваджаючи батьків на бал.

1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка