Наукова думка



Сторінка3/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Суб’єктивні симпатії Левицького на боці старосвітського, простого в поводженні з селянами попа Харитона Моссаковського. З іронією змальований образ грубого і чванливого “академіста” Балабухи, який всілякими неправдами робить швидку й вигідну кар’єру. Однак і побут Моссаковських не схожий на світлу ідилію. Особливо виразно змальовано образ невгамовної, жадібної попаді Онисі. Вона нещадно б’є батогом своїх батраків і безперервно свариться з дочкою та зятем. У деяких статтях тридцятих років можна зустріти твердження про романтичну ідеалізацію письменником “монументальних постатей” сільських священиків у повісті “Старосвітські батюшки й матушки”. “Він – свій поміж міщанством, попівством і учнями духовних шкіл, ніколи не протестує одверто й не пробує боротись з чорною зграєю”, – пише один з критиків тієї пори.

Проте сам письменник інакше розцінював спрямованість свого твору. В листі до О. Кониського від 29 грудня 1880 р. він писав: “Для великого альманаху в мене є велика повість “Старі батюшки й матушки”. А ця заголовна нехай Вас не лякає: повість не клерикальна, а навиворіт” \ Недарма царська цензура досить підозріло ставилася до згаданої повісті, то забороняючи зовсім її друкувати, то вимагаючи значних вилучень. Так, в 1886 р. київський цензор писав, що в повісті І. Нечуя-Левицького життя попів зображено “в

1 М. В о з н я к, Матеріали до історії українського письменства XIX в., журн. “Життя і мистецтво”, ч. 2, 1920, Львів. – С. 66.

24

высшей степени карикатурно. Вздумают старосветские “батюшки” подновить живопись в церквях, они заказывают самого безобразного свойства иконы... Пиршества их происходили при самой безобразной обстановке, сопровождались повальным пьянством мужчин и женщин и продолжались по несколько дней. Зато духовенство новое, с некоторым образованием, отличалось взяточничеством, выжиманием соков с прихожан, несправедливостью, а их жены распутством. Кроме такого общего тенденциозного направления, в повести встречается много сцен неудобных, напр, сцена у архиерея, описание “московской закуции” – истязания крестьян во время Бибикова, по наветам польских помещиков. Ввиду всего этого, мне кажется, что едва ли следует разрешить печатать эту повесть на малорусском наречии”



Свідома антиклерикальна тенденція посилюється в наступних творах – “Поміж ворогами” (1893) та особливо в повісті “Афонський пройдисвіт” (1890). Якщо в повісті “Старосвітські батюшки та матушки” гумор письменника ще не набирає характеру нещадного осуду і часто поєднується з легким сумом про знівечені середовищем людські особистості, то в повісті “Афонський пройдисвіт” виникає вже гостра соціальна сатира. Автор різко негативно ставиться до “чорної зграї” лаврських ченців, виявляє лицемірство й кар’єризм Палладія, лихварство Єремії й Ісакія, розбещеність франтуватого Тарасія. Докладне знання письменником численних народних сатиричних пісень, казок і прислів’їв про попів та ченців (див., наприклад, статтю “Світогляд українського народу від давнини до сучасності”) багато в чому зумовило і загальний скептично-фамільярний тон у характеристиці персонажів, і використані тут своєрідні засоби комічного. З явним співчуттям І. Нечуй у своїй статті пише про відсутність аскетизму в народному світорозумінні та про глузливо-іронічне ставлення селян до “намісників бога”.

Левицькому близькі також певні принципи гумору й сатири Гоголя, його “сміх крізь сльози” і нещадне викриття потворного соціального побуту. В повісті “Афонський пройдисвіт” самий задум твору (через анекдотичний випадок – аферу спритного шахрая – вивести на загальний посміх цілу галерею сатиричних типів) зв’язаний

з поемою “Мертві душі”. Звичайно, і типи й оточення у Нечуя-Левицького цілком своєрідні і не мають прямих аналогій у творчості Гоголя. Проте деякі характеристики й ситуації загальним тоном і гумористичними засобами свідчать про те, що гоголівський художній досвід мав певне значення для автора “Афонського пройдисвіта” Порівняльний портрет ченців Єремії й Ісакія за своєю побудовою

1 ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 20, спр. 28, ч. III, 1880, аРк. 228-229.

23

нагадує відому паралельну характеристику гоголівських Івана Івановича й Івана Никифоровича. Близькою для Нечуя-Левицького була й гоголівська майстерність у розкритті специфічного складу обивательського мислення. Істотною особливістю “существователей” у повістях Гоголя є те, що свої безглузді й алогічні умовиводи вони вимовляють з виглядом надзвичайної глибокодумності й цілком впевнені у досконалості своїх міркувань. Досить звернутися до повісті Нечуя-Левицького “Поміж ворогами”, щоб впевнитися в тому, що його персонажі – попи й чиновники – з тим самим обивательським алогізмом і самовпевненістю висловлюють свої погляди, зокрема на зовнішню політику та незгоди поміж Росією і Пруссією.



Близькість письменника до російської реалістичної прози гоголівського напрямку виявляється і в докладних описах матеріального оточення та сатирико-реалістичних портретів персонажів, у вживанні відомого засобу “оречевлення” негативних осіб (в “Афонському пройдисвіті” отець Єфремій – то “опеньок”, то “карлючка”, а отець Ісакій– “постернак”).

У повістях з життя духовенства, як і в творах з народного побуту, письменник охоче звертається до улюбленого засобу порівнянь

і за допомогою їх створює яскраві комічні образи (“баби й молодиці товпилися кругом отця Палладія, наче овечки кругом ясел

з сіном”; “ченці з смаком випили разом, неначе москалі бахнули з рушниць по команді”; “матушки в намітках, в синіх жупанах поважно й якось сумно сиділи рядком попід стінами, неначе поважні дипломати на конгресі”). Щоб підкреслити гендлярську грубість й неосвіченість ченців, І. Нечуй-Левицький досить широко вводить у мову персонажів і в авторську розповідь різні “знижені” слова в дусі народного просторіччя і прямі вульгаризми. Шахрай Копронідос, довідавшись, що його аферу викрито, нашвидкуруч ліквідує своє майно. Погляд його падає на рекламовані ним “єрусалимські святині”: “В кутку на столику перед образами лежала чимала каменюка, буцімто взята з гефсіманського саду. Копронідос узяв камінь і пожбурив його на вулицю...”

У повістях про духовенство письменник створює виразні картини попівського побуту, але іноді буває так, що побутописання розтягується, насичується другорядними подробицями й дещо втрачає свою викривальну силу (“Поміж ворогами”, частково “Старосвітські батюшки та матушки”).

Найбільш динамічно побудована повість “Афонський пройдисвіт”

з чітко окресленим сюжетом і соціально-сатиричними, загостреними характеристиками людей і побуту.

До Нечуя-Левицького життя й побут духовенства талановито змалював А. Свидницький (“Люборацькі”). Деяку подібність в опи

26

сах патріархального побуту попівства у Свидницького та Нечуя-Левицького слід шукати в тому, що обидва письменники глибоко знали дійсність і прагнули до реалістичного її змалювання, до відтворення добре знаних типів в їх природному матеріальному й соціальному оточенні. Найбільшим досягненням демократичної антиклерикальної прози 60–70-х років був роман Марка Вовчка “Записки причетника”. З’явившись російською мовою на сторінках журналу “Отечественные записки” в 1869–1870 pp., яскравий твір не міг бути повністю опублікованим через втручання цензури. Друкування урвалось десь на середині другої частини роману. Серед названих творів повісті Нечуя-Левицького і за змістом і за формою займають почесне місце. Вони відзначаються повнотою й широким охопленням специфічної галузі суспільного буття та викривально-критичною спрямованістю.



5

Правдиві й виразні картини народного горя змальовані в творах письменника-реаліста з великою силою переконливості і теплим співчуттям. Ні духовенство, ні користолюбне міщанство, як доводить своїми художніми образами письменник, ніяк не можуть претендувати на роль тих освічених і розумних людей, які б допомогли народові скинути невимовно важкий тягар або хоч би намагались внести світло знання в темряву старого села й брудних фабричних осель. В пошуках таких людей І. Нечуй-Левицький звертається до української інтелігенції.

До виступу письменника романи про діяльність “нових людей”, що піднімалися на боротьбу проти реакції й косності або до прямого політичного протесту, були досить поширеними в російській літературі. Великий вплив на українську і російську громадськість зробив відомий роман М. Г. Чернишевського “Что делать?” (1863). Серед його послідовників у літературі бачимо цілу плеяду письменників-шестидесятників. “Молотов” і “Мещанское счастье” М. Помяловського (1861), “Трудное время” В. Слепцова (1865), “Степан Рулев” М. Бажина (1864), “Живая душа” (1868) і “Теплое гнездышко” (1873) Марка Вовчка – це були твори, що пропагували найпередовіші ідеї часу і в міру цензурних можливостей розкривали діяльність революційних різночинців. Слід гадати, що більшість цих творів була відомою І. Нечуєві. Але найбільш певно можна сказати, що він уважно читав і перечитував відомий роман І. Тургенева “Отцы и дети” (1862). Ще в роки навчання І. Левицького в Київській духовній академії цей роман користувався широкою популярністю серед молоді. Гарячі суперечки точилися навколо образу Базарова й відомих статей Писарєва про твір.

27

Постать Базарова живе в творчій свідомості І. Нечуя-Левицького довгі роки і стає одним з внутрішніх стимулів до пошуків позитивного героя з інтелігентного кола. Письменник порівнює, знаходить паралелі і контрасти між своїми сучасниками і Базаровим. Спільні риси, зокрема, він вбачає в тому, що “українофіли були реалістами й лібералами, як і Базаров, стояли за реальну просвіту, одкидали клерикалізм, пустосвятство й панство, як усяка демократія”



В одній з пізніших статей він виразно пояснює, чому Базаров, з усіма його позитивними рисами, не зовсім задовольняє як зразок “нової людини” для українського письменника: “бо в нас такий чоловік був би повинен і на Україні, і в Галичині встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животіння, й національні, а не тільки соціальні права” 2. Неприйнятні для нього також риси крайнього натуралізму й нігілістичного ставлення до естетики, які Тургенев надав своєму героєві. Але попри всі застереження саме роман Тургенева “Отцы и дети” збуджував творчу думку І. НечуяЛевицького, а образ Базарова буквально не давав йому спокою.

Щодо прямих прототипів героїв українського письменника, то він, як завжди, шукав їх у навколишній українській дійсності, придивлявся до тих суспільних шарів, які були йому найбільш відомими, – до діяльності українофільської інтелігенції.

Маючи намір сприяти розвитку національної культури та піднімати народну освіту, українська інтелігенція 60-х років засновувала недільні школи, влаштовувала публічні читання, видавала популярні книжки українською мовою. Слід зазначити, що склад цієї інтелігенції був досить строкатим. Поряд з капітулянтами – буржуазними лібералами, лояльними до царського уряду й націоналістично настроєними, були й більш радикальні, ліві елементи (А. Свидницький, В. Синьогуб). На останніх певною мірою розраховували діячі першої російської таємної організації “Земля і воля” 60-х років, маючи на меті поширення революційної пропаганди і створення своїх осередків на Україні (див., наприклад, справу І. Андрущенка).

Ці потаємні тенденції насторожували царизм, і без того стурбований навіть тією обмеженою культурно-просвітницькою роботою, яку провадили українофіли. З початком польського повстання посилились репресії проти української культури. Один за одним з’являлися царські укази, що обмежували її права й можливості розвитку.

У цій атмосфері І. Нечуй-Левицький почав писати свої повісті з життя інтелігенції (“Хмари”, “Над Чорним морем” та ін.). Якщо в російській літературі такі твори давно вже не були новиною, то в

1 Журн. “Правда”, доп. до річника XIII, 1884. – С. 224.

2 Журн. “Дніпрові хвилі”, 1911. – № 15. – С. 212.

28

прозі українській письменник відкрив зовсім нову сторінку. Досить сказати, що критика зустріла здивуванням, а почасти й осудом самий факт появи твору з героями-інтелігентами, написаного українською мовою. В статті “Задачи украинофильства” М. Костомаров писав: “Наша украинская литература есть исключительно мужицкая, так как и народа малорусского, кроме мужиков, почти, можно сказать, не осталось. А поэтому эта литература должна касаться только мужицкого круга” *. Подібні думки висловлював і Драгоманов. Саме в 1874 р. критик писав, що за час свого існування українська література складалася з таких основних родів, як поезія й белетристика з сільського побуту або часів козаччини та елементарно-наукових книжок для сільського люду. Такий обсяг літератури, на його думку, повинен залишатися й на найближчі десятиліття, а вже потім українські письменники зможуть вдаватися до нових тем2. В деяких інших критичних статтях прямо висловлювалося невдоволення тим, що талановитий письменник І. Нечуй-Левицький вступив на небезпечний, непевний шлях. Один з критиків після негативного відзиву про ідею, композицію та мову повісті “Хмари” з докором писав: “Беллетристика не может упреждать жизнь и безнаказанно отрываться от нее” 3.



Та I. Нечуй-Левицький своїми творами сміливо поширив межі української реалістичної прози і тим викликав нові спроби відтворити українське інтелігентне суспільство та “нових людей”. Наскільки це вдалося йому самому? Щоб відповісти на поставлене питання, слід пильніше придивитися до змісту, ідей і образів його повістей.

1873 р. на сторінках львівської “Правди” з’явився перший уривок з твору І. Нечуя про інтелігенцію під назвою “Новий чоловік” (вийшов і окремою відбиткою). 1874 р. в тому ж журналі з’явився ще один уривок з “Хмар” (“Екзамен”), а трохи згодом того ж року в Києві вийшло перше видання повісті, дуже неповне з огляду на цензуру.

Назва твору символічна. Хмари – це національний гніт царизму, це певною мірою й існуюча тоді хибна система освіти (бурси, семінарії, жіночі інститути, реакційна адміністрація й професура університетів). Ця система калічить розумові здібності української інтелігенції, відбиває її від праці на користь національної культури й освіти рідного народу. Завдання письменника – знайти й показати саме ті надійні демократичні сили, які здатні всупереч царизму й офіційним шовіністичним колам розігнати “хмари”. В пошуках таких

1 “Вестник Европы”, 1882, февраль. – С. 896.

2 Див. М. Драгоманов, Література російська, великоруська, українська й галицька, “Правда”, 1874. – № 3. – С. 158.

3 “Киевский телеграф”, 1875. – № ЗО”

29

“нових людей” пильний погляд письменника звертається до інтелігенції.



У повісті бачимо два покоління інтелігентних людей. Перше з них відноситься до ЗО–40-х років XIX ст. і представлене двома професорами – Дашковичем і Воздвиженським. Постаті ці контрастні. В роки юності обидва вчаться в духовній академії, але подальші їхні шляхи розходяться. Образ Дашковича освітлений певною авторською симпатією. Він українець, родом з улюбленої письменником Черкащини. Навіть в зовнішності Дашковича багато привабливого: він відзначається красою, твердим, спокійним поглядом, на обличчі його виразно помічаються “думи й розум і завзятість”. Та письменник зразу насторожує читача, кажучи, що “не було тоді ні навкруги його, ні в його самого матеріалу для правдивої, широкої думи та широкого погляду”. Як університетський професор з історії філософії, Дашкович користується славою, студенти поспішають до аудиторії, й він, подібно до тургенєвського Рудіна, своїми палкими, змістовними лекціями пробуджує нові світлі думки в слухачів. Але ахіллесовою п’ятою Дашковича є практична безпорадність і повна відірваність від народу. Цю думку про героя І. Нечуй особливо виразно втілює в сцені приїзду кабінетного вченого до рідного села. Тут професор ніби відкриває для себе новий світ. “...Після города, після кабінету, після філософії все здалося таким новим, таким оригінальним, таким живучим, що він сам собі здався мерцем серед тисячі пульсів сільського життя”. Пробуджується бажання глибше пізнати це життя, мову, пісенні скарби народу. Та всі ці наміри, не маючи певної мети, швидко згасають. Відірваний від дійсності, Дашкович для того, щоб пізнати “душу” свого народу, хоче раніш вивчити різні “культурні типи” слов’янських і східних народів, розпливається думкою і підпадає під вплив московських слов’янофілів. Врешті він опиняється ще далі від свого народу і вже з консервативною упередженістю дивиться на палку молодь. Письменник змушує героя, врешті, підвести сумні підсумки марно прожитих років. Дашкович визнає, що він заблудився і, як у морі, “втопив усіх своїх дітей, одбив їх од свого народу...”. Таким чином, Дашкович для автора – втілення нездійснених можливостей. Він міг стати “новою людиною”, але не став.

Всі ці пошуки, прагнення та вболівання за розбитими ілюзіями зовсім непотрібні професорові Воздвиженському. Виходець з Тули, він і на гадці не має важкої долі рідного народу й так само байдужезневажливо ставиться до всього українського. Це – груба й деспотична натура. Кар’єризм та підлабузництво стають основою його поведінки з юнацьких років. Досить згадати сатирично забарвлений діалог між реакціонером-митрополитом і нахабним неуком Воздви-

30

женським. Останній запобігає ласки “його високопреосвященства” і охоче згоджується з тим, що “Гегель був дурень”. Недаремно царська цензура викреслювала з тексту цю влучну сцену екзамену в Київській духовній академії. Ставши професором, Воздвиженський зовсім не любить науки, на кафедрі перечитує застарілі аркуші лекцій і зовсім не зважає на пусту аудиторію. Професорство для нього, так само як і одруження, лише засіб прокласти шлях у житті до грошей і всякого добра. При цьому нездара-професор вміє підлабузнюватись до начальства і є вірним слугою царизму. Він відверто глузує з прагнення Дашковича виробити власні переконання: “На



що тобі ті пересвідчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на гроші переведеш, чи ти їх з’їси або вип’єш?” Становище народу зовсім не цікавить цього типового представника реакційної професури 40–60-х років. Байдужий він і до національних та інших розумових питань. “Воздвиженський – прямий попередник тих чорносотенних київських професорів, які особливо розплодилися на кінець XIX і початок XX століття”, – справедливо зауважує О. І. Білецький

В літературознавстві тридцятих років не раз відзначались прояви тенденційного націоналізму І. Нечуя-Левицького в повісті “Хмари”, зокрема в контрастному протиставленні українця Дашковича і росіянина Воздвиженського. Чи є для цього підстави? Згадаємо, що в своїй статті “Сьогочасне літературне прямування” письменник ставив вимогу обмежити сферу відтворення дійсності в українській літературі “етнографічною границею української нації, щоб не перелазити в чужі городи”, і якщо й малювати представників інших націй, то в “одкидному плані”. Щоправда і тут, а тим більше в художніх творах мова не йшла про інонаціональні народні маси, а лише про прямих експлуататорів та їх прислужників. У творах з життя інтелігенції автор-побутописець межує з публіцистом, який прагне безпосередньо або устами героїв-українофілів висловлювати своє суспільно-політичне credo. Тому хибні тенденції його світогляду виступають найбільш оголено, хоч і тут часто корегуються прагненням до художньої правди, до вірності об’єктивному життєвому матеріалу. Прояви національної обмеженості в “Хмарах” виявляються в очевидному згущенні фарб у змалюванні інтелігентів неукраїнської національності, в наголошенні не на соціальному аспекті при освітленні цих персонажів, а в підкресленні моментів національного характеру. Боротьба Нечуя – художника і публіциста кладе певний відбиток на систему образів у романі. Сам собою Воздвиженський є досить виразним представником тупого реакційного професорства ча



1 О. І. Б і л е ц ь к и й, Від давнини до сучасності. – Т. І, Держлітвидав. – К., 1960. – С. 325.

31

сів самодержавної реакції (до того ж “філософія” українця Кованька, виведеного в цьому романі, за своєю суттю мало чим відрізняється від його поглядів). Наявність у романі поряд з неуком великорусом просвічених українців – Дашковича і Радюка може й не звертала б на себе уваги, якби не численні авторські коментарі на тему про “чужий великоруський дух”, “чужу науку” і “чужу мову”, які витісняють залишки ідеалізованої козацької старовини та давньої національної культури. Соціальні ж питання не зникають в повісті, але явно відходять на задній план у порівнянні з творами І. НечуяЛевицького на теми народного життя.



Типом “нової людини” в творі І. Нечуя-Левицького виступає представник другого покоління інтелігенції – молодий українофіл Павло Радюк. Син дрібного поміщика з Полтавщини, він зростає серед простих людей: наймитів, чабанів, змолоду знає їх мову, пісні й казки. Ставши студентом Київського університету, Радюк наполегливо читає й поширює заборонені твори Шевченка, вивчає Бюхнера, Прудона, Фейербаха. Його ідеї позначені протестом проти царського деспотизму, неуцтва і народної темряви. “Нам не треба солдатчини! Нам не треба кадила й кропила! – вигукує палкий юнак. – Ми й так темні й глухі, ми й так маємо більма на очах!... Нащо нам топити віск перед образами?..” “Нам не треба войни, а треба просвіти”. Практичні вияви протесту більш наївні: Павло Радюк, як інші українофіли шістдесятих років, носить національний одяг і прагне “зрівнятись з народом”. Для цього під час вакацій він стає до селянської праці, викликаючи своїм невмінням посмішки селян. Інші форми практичної діяльності Радюка та його однодумців (Дунін-Левченко та ін.) мають культурно-просвітницький характер і полягають у збиранні зразків українського фольклору, запровадженні недільних шкіл і виданні книжок-“метеликів” для народу. Зрештою Павло Радюк, який впевнений в тому, що знання й освіта – “єдині золоті ключі” до майбутнього народного щастя, як і Дашкович, виглядає досить безпорадним перед реальним народом, його горем та бідністю. Реаліст-письменник виявляє двоїсте, суперечливе ставлення до героя-українофіла. З одного боку, він поділяє думки тієї частини інтелігенції, що мріє про розвиток національної культури і добробут народу. Він, як і його герої, поділяє мрії “про пишний край, родючі поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостійним національним життям, своєю поезією і оригінальними музичними глибокими мелодіями”. Але якщо Дашкович і Радюк лише випадково потрапляли на село і відкривали там для себе “нову Америку”, то автор “Хмар” добре знає народне життя, прекрасно уявляє дійсних українських селян з їх соціальним лихом і надіями на краще. І саме тому таким безпорадним і навіть комічним виглядає Радюк

32

у відомій сцені на баштані, коли він перед посивілим у злиднях і праці дідом проповідує, що необхідно “панам” взятись до селянської праці, а мужикам до науки, “тоді на світі буде добре всім”, – запевняє він. “Може, й буде!.. А ви все-таки ляжте коло куреня та куріть люльку”, – відповідає дід доброзичливо, але й трохи насмішкувато. У цій і деяких подібних сценах (згадаємо, наприклад, скептичний вислів батька Радюка: “багацько, сину, поможеш їм (селянам. – Н. К.) тим, що носитимеш свиту!”) виявляється певний скепсис письменника щодо практичної діяльності героя, а можливо, й внутрішні сумніви в його правомірності виступати в ролі “нового чоловіка”.



Щоправда, у панських салонах навіть обмежена культурно-просвітницька програма Радюка вражає своєю сміливістю. Героя залякують, називають “драконом революції” і врешті примушують тікати від переслідувань на Кавказ.

Образом Радюка була невдоволена й українська критика, автора засуджували з різних позицій і відверті реакціонери і радикальнодемократичні публіцисти. З полемічним запалом висловився М. Драгоманов про обмеженість поглядів Радюка й мізерність його практичної діяльності: “Новий чоловік Нечуя, на лихо, зовсім старий, бо. говорить, правда, народолюбні фрази, а робить лише те, що одягається в досить дорогу одежу в народному стилі та їсть вишні та залицяється до дівчат...” 1

Оснозна причина творчої невдачі письменника в створенні ідеалу нової людини полягала в тому, що він не бачив справді передових героїв тогочасної України – революційних різночинців.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка