Наукова думка



Сторінка4/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Повість “Хмари”, проте, має, без сумніву, історико-пізнавальну цінність, бо відтворює постаті й ідеали певної частини української інтелігенції ЗО–60-х років та їх невдалі спроби прогресивної праці. В творі відображено палкий протест письменника не лише проти національного гніту, але й проти реакції й консерватизму, проти псевдовченості й схоластично-мертвотної системи освіти. Антиклерикальні настрої письменника знаходять виразне відображення у яскравих епізодах твору. Крім того, в повісті позначилася надзвичайна спостережливість письменника і його вміння через детальні описи побуту відтворювати атмосферу тогочасної епохи. В творі багато характерних представників різних суспільних верств: від патріархального

київського купця Сидора Сухобруса і міського буржуа-кар’єриста Кованька до цілої галереї професорів і студентів київських освітніх закладів та типів провінціального поміщицтва (Радюки, Ма-

1 М. Драгоманов, Українські письменники 1866–1873 pp., “Літературно-науковий вісник”, 1902, кн. 12. – С. 130.

2 Нечуй-Левицький. – Т. І

33

сюки, пані Висока). З іронією змальовано образ начальниці інституту шляхетних дівчат генеральші Турман, уродженої де Пурверсе,



з її “модним” петербурзьким кашлем і твердою впевненістю в своїй місії “розносити з центру на далеку окраїну просвіту”. Згубні наслідки цієї “місії” позначаються на характері Ольги Дашкович. Після навчання в інституті Ольга нехтує рідною мовою й уявляє собі весь світ у вигляді великого балу з музикою, танцями та високоповажними кавалерами. Взагалі жіночі постаті роману “Хмари” (Марта, Степанида, Ольга, Катерина та дещо ідеалізована “хуторяночка” Галя Масюківна) були цілком новими в українській літературі і відзначалися своєрідністю характерів. Тогочасна критика говорила про досягнення письменника у вірному зображенні побуту києво-подільського купецтва, студентів і професорів духовної академії й університету, у правдивому відтворенні деяких рис життя схоластично-кабінетних учених та провінціально-хуторянських “існувателів”. Увагу привертали також різноманітні описи київських пейзажів, і взагалі зазначалось, що в повісті є “прекрасные места, дышащие неподдельным чувством любви к Киеву и делающие повесть киевскою по преимуществу” ]. 3 таких дійсно вдалих і мальовничих описів згадаймо хоч би картину веселої прогулянки студентської молоді на Володимирській гірці або чудову панораму Києва, що відкривається перед очима тульських семінаристів.

Спробу змалювати постать “нової” людини письменник робить і в другому великому творі–“Над Чорним морем” (1890). Тут відтворено суперечки поміж “націоналами” (цебто тими ж лібераламиукраїнцями) і “космополітами” (так називали прибічників Драгоманова). Погляди останніх висвітлені досить нечітко, та й представники цього напряму або нестійкі та невпевнені люди (Саня Навроцька, Надія Мурашкова), або просто шахраї, які прикриваються гучними фразами про “вселюдський прогрес” (Аристид Целаброс). У ролі головного героя виступає вчитель кишинівської гімназії Комашко. Він висловлює погляди, близькі до переконань Радюка, але показаний уже в нових умовах вісімдесятих років. Художньо твір значно блідіший, ніж “Хмари”. Ліберально-культурницька обмеженість поглядів Комашка і проповідь “малих справ” висловлені більш певно, схематизм виявляється і в чіткому поділі персонажів на позитивних і негативних героїв. Проте у висловленнях Комашка підкреслено новий мотив “толерантності” до інших народів і націй. “Комашко любив свої степи, любив народ, був народовцем, любив українське олово, бажав щастя й добра своєму народові. Для нього, як для демократа, були дорогі інтереси як свого народу, так і інших слов ян-



1 “Киевский телеграф”, 1875. – № ЗО.

34

ських народів”. Коли за досить невинну просвітницьку пропаганду Комашко був заарештований, у його свідомості починається якийсь злам. “В його серці щось ніби закипіло і кипить, кипить, не перестає. Він почув, що в його душу, добру зроду, запала злість, ненависність до порядків...” На жаль, ця “злість”, цебто поява впертої непримиренності із самодержавним ладом, не набуває розвитку ні в цьому романі, ні в інших творах І. Нечуя про українську інтелігенцію. Проте й арешт Комашка і ці нові почуття в його душі суперечать попереднім висловленням героя про можливість мирної просвітницької роботи в умовах існуючого ладу. Ці моменти є свідченням того, що автор не ототожнюється з своїм героєм.



У творах “Хмари” і “Над Чорним морем” виявляються протест І. Нечуя-Левицького проти самодержавної національної політики, заклик до освіти народу і разом з тим обмеження суспільної мети національно-культурницькими завданнями та деякі націоналістичні упередження. Але світогляд письменника в цілому був значно ширший поглядів ліберально-буржуазної інтелігенції. Про це свідчать міцні демократичні симпатії письменника, віра в глибокі сили народу, часом захоплення непримиренністю й бунтарством, гострі антиклерикальні настрої, бачення глибоких соціальних суперечностей на селі і в місті, нарешті, утопічні мрії про майбутнє царство краси й правди на уламках старого (“Скривджені й нескривджені”, “Бідний думкою багатіє” та ін.). Ці настрої виділяють письменника з загальної маси інтелігенції “громадівського” напрямку, наближаючи до більш радикальних різночинно-просвітительських елементів (А. Свидницький та ін.), з їх загальнодемократичним протестом проти царизму і залишків кріпацтва у всіх сферах громадського життя. До того ж письменник взагалі не був сильним і глибоким теоретиком. Справедливо відзначалося 1, що до нього можна віднести слова Добролюбова про те, що в реалістичній літературі бувають випадки, коли письменник в абстрактних своїх судженнях “висловлює поняття, разюче протилежні тому, що знаходить вияв в його художній діяльності, – поняття, прийняті ним на віру або здобуті ним за допомогою неправильних, поспішно, чисто зовнішнім чином складених силогізмів. Власний же його погляд на світ, що служить ключем до характеристики його таланту, треба шукати у живих образах, створених ним” 2.

Щодо загальної побудови творів І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції, то вона де в чому близька до романів Тургенева. По-



1 “Історія української літератури”. – Т. І, Вид-во АН УРСР, К.. 1954. – С. 371.

2 Н. А. Добро любов, Собрание сочинений в десяти томах. – Т. VI. ГИХЛ, М.-Л., 1962. стор. 22.

З* 35


гляди своїх героїв-інтелігентів письменник висловлює або безпосередньо, або в діалозі, у двобої ідейних супротивників. Так вияснюються й погляди Базарова або Рудіна. Подібно до тургенєвського роману в центрі творів І. Нечуя маємо чітко визначеного основного героя, який не є лише психологічною, але й виразно накресленою ідейно-суспільною одиницею і змальований на широкому громадському тлі. Можна вказати і на прагнення показати героя, історію його сім’ї та роду, створити ілюзію точної хронологізації подій (“10 августа 1862 года в четыре часа пополудни в Баден-Бадене...”–“Дым”; “Весною 1868 года, часу в первом дня...” – “Новь”; “Одного літнього гарячого дня в місяці липні 184... року...” – “Хмари”; “Був май 1880 року...” – “Над Чорним морем” і т. ін.). Все це виразно свідчить про творче використання досвіду російської літератури, і зокрема тургенєвського роману, в часи створення великих епічних форм в українській прозі. Та, звичайно, і прототипи своїх героїв, і картини старих міст–Києва, Одеси, Кишинева, і матеріал для створення літературної мови письменник брав з життя, враховуючи й досвід своїх попередників в українській прозі і невичерпні багатства українського фольклору. Стиль великих творів І. Нечуя-Левицького відмінний від тургенєвського. Він прагне до широкого побутописання, подекуди розтягненого, до яскравих барв в описах і до використання натуралізованої народної лексики.

Типи інтелігенції змальовані і в деяких інших творах письменника: “Навіжена” (1891), “Неоднаковими стежками” (1911), “Гастролі” (1905), “На гастролях в Микитянах” (1912) та “Дивовижний похорон” (1914). Але ці твори мають більш побутовий характер і значно поступаються перед “Хмарами” художньою цінністю. Проте і тут зустрічаються цікаві постаті, на зразок талановитого українського оперного артиста Флегонта Петровича Літошевського або його зрадливої дружини й удаваної “демократки” Софії Леонівни.

Епічні твори з життя української інтелігенції, створені І. Нечуєм-Левицьким, були цікавим, новим явищем в українській прозі і викликали ряд нових творів на цю тему. Вже після появи повісті “Хмари” вийшла повість О. Кониського “Семен Жук і його родичі” (1875) – спроба ідеалізації “малих справ” націоналів-культуртрегерів. Лише видатний твір П. Мирного “Лихі люди” (1875) знаменував собою появу дійсного героя з революційно-демократичного середовища.

36

6



Свої найкращі твори письменник присвячує питанням сучасного йому українського суспільства. Але звертався він і до історичної тематики. Вже в ранній казці “Запорожці” (1873) І. Нечуй-Левицький апелює до минулого України, щоб висловити свій протест проти національного й соціального гноблення народу. Лоцман Карпо Летючий та дівчина Маруся чарівною силою піднесені вгору й летять над селами, лісами й ланами Правобережної України. Скрізь вони зустрічають горе, важку невсипущу працю, всюди бачать, як польські пани й шинкарі п’ють людську кров. Цим сумним картинам у творі протиставлено ідеалізовану Запорозьку Січ. Козацька вольниця постає у вигляді фантастичного підводного царства, де живе гетьман і запорозькі козаки. Вони вболівають за долею України й тяжко плачуть над її стражданнями. Подібні протиставлення були характерні для молодого Шевченка та деяких інших письменників романтичної школи. Проте І. Нечуй дає зрозуміти, що повернення минулого є неможливим (про це свідчать фінальні сцени перетворення Марусі на калину, сумна пісня та зникнення підводного царства), і тим самим привертає увагу читача до сучасного стану пригніченого селянства.

Після казки “Запорожці” Нечуй-Левицький неодноразово звертається до минулого України. Йому належить чимало історичних статей і нарисів, переважно на теми з часів Хмельниччини. Вже в сімдесяті роки виходять друком три популярні брошури письменника (“Перші київські князі”, “Татари і Литва на Україні”, “Унія і Петро Могила”). За визначенням І. Франка, головною ознакою цих нарисів була популяризація історичних праць і поглядів Костомарова і Антоновича. Продовженням популяризаторської роботи були такі твори Нечуя-Левицького, як “Український гетьман Богдан Хмельницький”, “Гетьман Виговський та Юрій Хмельницький” та ін.

В дев’яності роки Нечуй-Левицький знову виступає як художник-історик і пише повість “Гетьман Іван Виговський” (1899) і “Князь Єремія Вишневецький” (1897, вперше надруковано в 1932 р.). Останній твір найбільш визначний серед інших прозових і драматургічних спроб письменника з минулого України, хоч він і поступається художньою силою перед епічними полотнами І. Нечуя

з тогочасної дійсності. Питання полонізації й покатоличення українських освічених кіл і пригнічення селянства Правобережної України польською шляхтою взяті в історичному аспекті. Центральна постать Єремії Вишневецького втілює зрадництво рідному народові, його вірі й національній культурі та перехід заради власного возвеличення й кар’єри на бік польської магнатської верхівки. Увагу письменника

37

зосереджено на характеристиці нелюдської жорстокості Єремії, його дикої пристрасності і владолюбства. Йому протиставлені козацькі маси й повстале селянство. На чолі з Кривоносом та Вовгурою повстанці гуртуються, збирають свої сили, а потім починають руйнувати панські фортеці, нищити замки й палаци. В рішучих битвах під керівництвом Богдана Хмельницького вони перемагають шляхетські війська.



Історичні події в романі висвітлюються в аспекті, пов’язаному з концепцією буржуазно-ліберальних українських істориків. У' минулому письменник виділяє насамперед гніт національно-релігійний, але з об’єктивного художнього матеріалу виникає уявлення і про соціальні утиски українського селянства, про тяжку панщину та знущання шляхти над “хлопами”. Тому показані конфлікти сприймаються читачем і в цьому соціальному плані як суцільне повстання селянства проти панського гніту.

В романі чимало побутово-історичних описів, іноді розтягнених, іноді більш вдалих. Переконливо змальовує письменник шляхетський табір під Пилявкою, де польське панство збирається на війну, ніби на бучний бенкет. З глибокою іронією показує Нечуй панічну втечу магнатської верхівки після поразки, коли пани в розпачі кидають навезені килими, перини, ванни, золотий і срібний посуд. Яскраво показані й дикі магнатські витівки серед народних злиднів та поневірянь, на зразок “фацеції” Єремії Вишневецького.

Художня майстерність у повісті не завжди на рівні. Позначається надмірна публіцистичність, є й повторення і досить одноманітні образні прийоми, головним чином порівняння. Але в ряді місць твору бачимо живописні сцени, вдалі портретні й психологічні характеристики.

За життя Нечую-Левицькому не вдалося надрукувати цей твір, хоч він і подавав його до редакції “Киевской старины” та надсилав І. Белею з проханням десь надрукувати. Спочатку в творі була більш поширеною розповідь про виховання Єремії вдома і в єзуїтській колегії, але, як пише І. Нечуй-Левицький в листі до І. Белея від 13.11 1902 р., на вимогу істориків він скоротив ці місця. Тут же він повідомляє про джерела своїх описів стародавніх архітектурних будов (“Палац Єремії в Лубнах я скопіював з стародавнього палацу XVIII віку Радзівілового в м. Білі Седлецької губ., бо я ще застав ту озію цілісіньку, навіть з виліпляним одфітом в здоровій залі, а колегію у Львові скопіював з колегії й монастиря в Дрегочині... де вони стояли цілісінькі” Картаючи польську шляхту, І. Нечуй-Леви-



1 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 100, од. зб. 2309.

38

цький ніде не висловлює негативного ставлення до польського народу і вважає однією з основних причин ворогування між двома націями підступну політику єзуїтів. “Замість єднання та братерства між двома народами, єзуїти в колегіях посіяли пекельну ненависність та ворогування. Ріки людської крові полились і... все-таки не залили того пекла...” Ці слова автора нагадують знамениту передмову Шевченка до поеми “Гайдамаки”. На зауваження редакції “Киевской старины”, що польська критика буде нападати на твір, письменник відповідав: “їй нема чого чіплятися, бо Єремія був же не поляк, а чистий українець, а тільки, знайшовши свій ідеал в Польщі і привілеях польської шляхти, став перевертнем і одсахнувся од демократичної тогочасної України ще й пролив багато української крові, певно, стільки, скільки козаки пролили польської в Полониому та в Барі”.



Події минулого України І. Нечуй-Левицький змальовував і в деяких драматичних творах (“Маруся Богуславка”, 1875; “В диму та полум’ї”, 1911).

Письменник цікавиться розвитком українського національного театру і драматургії. Емоціональні художні нариси-рецензії він присвячує славетним українським акторам (“З Кишинева”, 1885; “Марія Заньковецька, українська артистка”, 1893), українській і світовій музиці (“В концерті”, 1887), українській тематиці в польському живопису (“Україна в артизмі”, 1881). Вдумливий цінитель творів мистецтва, І. Нечуй лишається в цих нарисах письменником-митцем. Засобами художнього слова він передає чудові образи, навіяні музикою Миколи Лисенка або зворушливою сценічною грою Марії Заньковецької. Реалістичний напрям та тісні зв’язки з демократичними масами письменник вважає найціннішими прикметами українського театру. Він і сам прагне поповнити репертуар української сцени. Крім згаданих історичних драм, йому належать комедії “На Кожум’яках” (1875) і “Голодному і опеньки м’ясо” (1887). В творах дані характеристики міщанського побуту, виведені типи міщан, торговців, дрібних чиновників, вдало відтворено їх звичаї, мораль і психологію. Найбільш вдалою є комедія “На Кожум’яках”, яка у переробці М. Старицького (“За двома зайцями”) набула більшої сценічності і досі живе на сцені. Побутові комедії І. Нечуя-Левицького не зайняли такого місця в літературі, як його прозові твори, але все ж свідчили про вірність реалістичному напрямку в мистецтві й містили вдало відтворені картини побуту міського середнього стану.

39

7

У творчій спадщині письменника знаходимо чимало літературнокритичних і літературно-публіцистичних статей. В них виявляються і суперечливі світоглядні позиції І. Нечуя-Левицького і проникливі оцінки української класичної й сучасної літератури.



У відомій статті “Сьогочасне літературне прямування” (1878– 1880) письменник висловлює свої літературно-естетичні погляди. На його думку, література повинна базуватися на принципах реалізму, народності й національності і бути “правдивим, нехибним дзеркалом, в котрому громада побачить себе, яка вона є, роздивиться на себе, оцінює себе...”

У радянському літературознавстві вже докладно висвітлено і цікаві думки письменника щодо специфіки художньої творчості та ролі уснопоетичної творчості в літературі і поряд з цим – обмеженість основних естетичних засад І. Нечуя-Левицького Вимоги правдивого відтворення життя поєднуються в статті з проповіддю цілковитої довільності художника в процесі творчої праці та із замкненням української літератури в певні етнографічно-географічні рамки. Український письменник, на думку І. Нечуя-Левицького, не може “перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої неукраїнської жизні”, а якщо й буде малювати осіб іншої національності, то лише в плані “одкидному”2. Так само звужено трактує Нечуй-Левицький принцип народності, зводячи його до вимоги вживати в літературі народну мову та орнаментувати художню прозу, “мов золотою ряскою”, народнопоетичними образами й засобами. Щодо вимоги національності, то цей принцип пов’язаний з хибним націоналістичним уявленням про суцільну демократичність української нації та з відмовою від соціального аспекту в процесі творчого осмислення дійсності. Говорячи про це, слід згадати, що в кращих творах письменника, де перемагали демократичні тенденції його світогляду й вірність правді життя, художні образи суперечили цим положенням і доводили якраз хибність догматів безкласовості та “відрубності” української нації. Але іноді хибні естетичні теорії впливали на художню творчість І. Нечуя-Левицького і в певній мірі обмежували його реалізм.

Глибоко помилковим у статті “Сьогочасне літературне прямування” було й різке протиставлення української й російської літератури.

Як могло виникнути в І. Нечуя-Левицького твердження про “непотрібність” російської літератури для України? Ще в юнацькі



1 Див. М. Д. Бернштейн, Українська літературна критика 50–70-х років XIX ст., Вид-во АН УРСР. – С. 397–404.

2 “Правда”, 1878. – Т. II. – С. 15.

40

роки майбутній письменник познайомився з творами видатних письменників Росії. В останньому богословському класі Київської духовної семінарії, як згадує письменник, “молоді вчителі літератури позаводили маленькі бібліотечки в кожному класі на наші і на свої гроші, і я аж тоді познайомився з великоруською літературою, прочитав Пушкіна й Гоголя і зразу їх зрозумів” *. В подальшому у Левицького зберігається цей інтерес до російської літератури, тим більше що по закінченні навчання він викладає російську мову і літературу в школах і дуже добре знає не лише класиків, але й письменників другорядних. Але вже в атмосфері студентських дискусій навколо права української культури й літературної мови на існування поряд з почуттям захоплення російською літературою виникає почуття національної образи й ворожості до реакціонерів-великодержавників.



У найближчі роки І. Нечуй-Левицький не переносить своїх антипатій до російської реакційної професури та офіціальної преси на твори демократичних російських письменників. Навпаки, він перекладає на рідну мову сатиричні казки одного з улюблених своїх письменників М. Салтикова-Щедріна – “Повість про те, як мужик харчував двох генералів” (“Правда”, 1870) та “Дикий пан” (переклад вперше друкується в даному виданні). З великою пошаною ставився український письменник до тих діячів російської культури (І. Прижов, О. Пипін), які висловлювали співчуття до українського народу і його літературних прагнень.

Явним дисонансом до цих фактів була стаття Левицького “Сьогочасне літературне прямування”. Щоб зрозуміти її появу, слід мати на увазі, з одного боку, вплив націоналістичних ідей на світогляд письменника та його віддаленість від свідомої революційної демократії, а з другого – ту атмосферу пригнічення царатом українського слова, яка згустилася після ганебного Емського указу 1876 р. Саме в цих умовах І. Нечуй-Левицький висловив націоналістичний погляд про відмежування української літератури від літератури російської та їх тенденційне протиставлення. Як справедливо зауважив І. Франко, сутність цього хибного погляду письменника полягала в тому, що він змішав реакційну національну політику самодержавства, шовіністичну російську пресу з російською демократичною літературою і передовою думкою. “У ч. автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понімання: ставаймо не супроти московської держави, чиновників та жандармів, а проти московської бесіди та московських писателів, котрі-ді і по духу, і по думкам – нам чужина. Це так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто



1 Життєпис Івана Левицького (Нечуя), “Світ”, 1881. – № 8–9. – С. 155.

41

нас б’є, а термосити того, хто, хоть і сам слабкий, силується нас боронити” *.



У той час як І. Франко з революційно-демократичних позицій остерігав автора статті від орієнтації на розрив з російським визвольним рухом та реалістичним мистецтвом, націоналісти поспішили використати хибний виступ відомого письменника в своїх цілях. Перш ніж стаття була надрукованою у львівській “Правді”, вона зазнала деякої додаткової обробки редакторів, внаслідок чого виникли безглузді викривлення деяких імен і фактів (наприклад, Г. Чепенський замість Г. Успенський або зневажлива оцінка Достоєвського) і дописування, що посилювали націоналістичні тенденції 2. Знято було й співчутливу фразу Нечуя-Левицького про майбутнє соціалізму на Україні, яка свідчила про певний вплив на письменника передових ідей сімдесятих років. У такому вигляді стаття без підпису автора з’явилась на сторінках журналу як редакційна. І своєю вимогою до українських письменників відмежовуватись від російської літератури, і твердженням про “суцільну демократичність” та “відрубність” українського літературного процесу стаття “Сьогочасне літературне прямування” імпонувала націоналістам і завдавала шкоди боротьбі революційних демократів за єднання всіх пригнічених народів. Але все ж треба провести межу між буржуазними націоналістами – послідовними ворогами російського народу та його культури і НечуємЛевицьким. Письменник в умовах самодержавного гніту, захищаючи від реакційних нападок українську культуру, часом тяжко помилявся. Однак негативне ставлення до російської культури, висловлене в статті “Сьогочасне літературне прямування”, не було його постійним і незмінним credo. Він поступово відходив від думок, висловлених у цій статті, тим більше що не міг не зважати на пристрасний протест і засудження цих думок у виступі такого авторитету, яким для нього був І. Франко.

Навіть в наскрізь тенденційній праці “Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891), в якій Нечуй-Левицький досить безпорадно борсається в полоні націоналістичних концепцій про історію та культуру України, він все ж розрізняє реакційних слов’янофілів і “розглагольствування” Каткова від прогресивної російської культури і надає їй великого значення в майбутньому єднанні слов’янських народів: “Нехай краще слов’яне милуються перловими віршами Пушкіна та Лєрмонтова, нехай втішаються утворами Тургенева, Л. Толстого, де висвітлені і змальовані кращі люди,



1 І. Франко, Твори в двадцяти томах. – Т. 16, Держлітвидав. – К., 1955. – С. 8.

2 Див. М. Д. Бернштейн, Українська літературна критика 50–70-х років XIX ст.. – С. 403.

42

прогресивні, просвічені по-європейському, де змальовані такі типи інтелігенції, що роблять на рембрантовському чорному фоні світлі прогалини. Це типи будущої Росії... Тільки ці світлі типи мають спроможність розбудити і розбуркати симпатію в слов’ян, бо симпатія між народами краще й безпечніше від антипатії і всякого безмозкового ворогування, колотнечі та змагання, набутого від безмозкових давніх історичних вандальських зносин між усіма народами” *.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка