Наукова думка



Сторінка5/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


Думку про те, що в народній школі на Україні учні поряд з рідною народною творчістю й письмовою літературою мусять обов’язково вивчати російську літературу, яка може й повинна бути “матеріалом для ширшого й дальшого нашого розвитку й поступу”, зустрічаємо в пізнішій статті письменника (“Школа мусить бути національна”, 1911). Дуже великий інтерес становлять деякі конкретні оцінки діяльності російських письменників (Л. Толстого, М. Гоголя. Ф. Достоєвського, І. Тургенева) як у названій праці, так і в незакінченій статті І. Нечуя-Левицького “Кельти й їх письменство”. У листах Нечуя-Левицького до молодих українських письменників (Б. Грінченка, Н. Кобринської та ін.) є чимало рядків, де автор “Миколи Джері” і “Кайдашевої сім’ї” радить вчитися майстерності у російських та світових реалістів.

Якщо ставлення до російської культури в теоретичних працях

І. Нечуя-Левицького неоднакове й досить суперечливе, то його власна художня практика є безсумнівним свідченням значення творів російської реалістичної школи для українських письменників. НечуйЛевицький – це художник, творчість якого своїм корінням глибоко сягає в життя рідного народу, в його усну поезію й літературні традиції. Але досвід російського реалізму, особливо Гоголя й Тургенева, був дуже плідним для письменника, і він широко до нього звертався, створюючи вперше великі епічні полотна з соціального побуту різних шарів українського суспільства. Гоголь – “великий естет і поет”, “маленький Гоголь ховається в кожному українцеві”, твердить письменник у своїх художніх творах всупереч своїй же тенденційній думці про “непридатність” творів Гоголя для України. Природна й жива манера комічної оповіді Нечуя-Левицького ближча до Гоголевої, ніж до сумно-ліричної оповіді Марка Вовчка або до дидактичних інтонацій Квітки. Близький йому й гоголівський “сміх крізь сльози”, розуміння того, що справжній комізм полягає не в насмішці над кривим носом людини, а у викритті “кривої душі”, яка зростає на грунті власницького побуту.

1 І. Нечуй-Л евицький, Українство иа літературних позвах

з Московщиною, Львів, 1891. – С. 48.

43

Крім відомих літературно-публіцистичних виступів, перу І. Нечуя-Левицького належать також розкидані по різних виданнях статті й рецензії “Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка” (“Шершень”, 1906. – № 8), “Українська школа мусить бути національна” (“Дніпрові хвилі”, 1913), “Хто такий Шевченко” (“Дніпрові хвилі”, 1913. – № 9) і цікава рецензія на повість Д. Яворницького “Де люди – там і лихо” (“Дніпрові хвилі”, 1911. – № 22). Остання праця письменника відображає не лише його літературні оцінки, але й співчутливе ставлення до народних заворушень 1905 р. і протест проти кривавих розправ самодержавства з селянами.



Чималий інтерес для розуміння естетичних поглядів І. Нечуя і його місця в літературній боротьбі 1906–1911 pp. дають також досі не друковані статті “Українська поезія” й “Українська декаденщина”.

Перша з них написана не пізніше 1906 р. й містить цікаву характеристику творів Тараса Шевченка та інших українських поетів і прозаїків (І. Франка, Лесі Українки, С. Руданського, М. Коцюбинського, О. Федьковича, О. Стороженка, Дніпрової Чайки, А. Кримського, В. Самійленка, Б. Грінченка). Найвище ставить І. Нечуй-Левицький громадську лірику Шевченка, підкреслюючи її пристрасність, силу соціального протесту, близькість до усної епічної поезії українського народу.

В кінці І. Нечуй відзначає загальний прогрес української поезії, різноманітність поетичних видів (лірика, епос, політична поезія), широкий гуманізм та увагу поетів до соціального становища народу, до його страждань. “В українських поетів, – пише він, – виявилось багато потягу до ідеалів, багато бажань та надій на кращу долю України, народу та й загалом усієї людськості”. Визначною рисою української поезії письменник вважає також “багатство жартів та сміху” і тісний зв’язок її з усною народною творчістю. Статтю можна розглядати як одну з цікавих спроб визначити своєрідність української літератури.

Чималий інтерес становить стаття Нечуя-Левицького “Українська декаденщина” (1910–1911). Письменник спочатку мав на меті надрукувати її в IX томі своїх творів після відомої повісті “Без пуття” 1. За задумом письменника, стаття мала доповнювати цю “сатиричну повість-пародію”, показуючи “генезу й зародок” декадентства. Характерне вже визначення жанру повісті “Без пуття”, яке підкреслює саме сатиричний, пародійний характер твору і його полемічну спрямованість проти змісту й стилю “модерністської поезії”. В згаданій же статті (“Українська декаденщина”) письменник не зміг пов-

' “Повісті й оповідання” І. Нечуя-Левицького. – Т. IX, які вийшли у 1914 р. без статті “Українська декаденщина”.

44

ністю виконати завдання, бо саме соціального грунту, коріння декадентства, йому виявити не вдалося. Чимала ерудиція письменника, розгляд широкого кола творів західноєвропейської декадентської літератури поєднуються з намаганнями пояснити виникнення цієї ж течії на Україні то загальною “пошестю”, то психопатологічними теоріями в дусі книги М. Нордау “Виродження”. Цінність статті полягає в іншому. Наївний мислитель, І. Нечуй-Левицький перетворюється на тверезого й проникливого критика, як тільки від теоретичних міркувань переходить до конкретного аналізу сучасної української літератури – від творів О. Кобилянської і Н. Кобринської, в яких виявилися їх тимчасові хитання в бік модернізму, до виразно декадентських песимістичних “віршів в прозі” О. Плюща (“Плач шаленого”) та Г. Хоткевича (“Поезії в прозі”). Основну силу своєї критики І. Нечуй-Левицький спрямовує проти В. Винниченка, “найвиразнішого виявця декадентської доктрини в українській літературі”, і досить різко критикує його оповідання “Момент”, “Глум”, “Рабині справжнього” та ін.



І. Нечуй-критик проводить паралелі між цими оповіданнями і творами Л. Андреева (“Тьма”), Арцибашева (“Санин”) та Ф. Сологуба (“Навьи чары”). Нарочита суміш проблем визвольного руху і еротики, висування на перший план “вічних таємниць статі”, намагання “знизити”, спаплюжити героїв недавніх революційних боїв викликають огиду у Нечуя-Левицького Основна тендеція статті “Українська декаденщина” – прогресивна. Це – здорова тривога письменника-реаліста, послідовника національних класичних традицій, за долю рідного слова, це – його протест проти занепаду мистецтва, проти згубного ігнорування принципів народності й вірності життєвій правді. Деякі його судження, особливо конкретні спостереження й оцінки творчості письменників-сучасників, становлять чималий інтерес. Для уявлення про літературно-естетичні погляди І. НечуяЛевицького недосить відомих його висловлювань про реалізм, народність і національність у статті “Сьогочасне літературне прямування”, – дослідникові слід уважно вивчати всю творчу спадщину письменника – художню й критичну.

і

8



За традиційною схемою творчого розвитку письменника, після блискучого зльоту його таланту в 70–80-і роки, весь подальший, досить довгий період літературної діяльності І. Нечуя-Левицького звичайно розглядається під знаком депресії й поступової деградації. Тим часом, хоч творчий пульс письменника дещо слабне, але й після вісімдесятих років він створює ряд цікавих, визначних творів

45

(“Афонський пройдисвіт”, 1890; “Українські гумористи й штукарі”, 1890; “Не той став”, 1896; “Київські прохачі”, 1905, та ін.).



Досить поширеною довгий час була створена буржуазно-націоналістичним критиком С. Єфремовим версія про І. Левицького дев'ятсотих років як про “анахорета”, “відлюдка”, зовсім глухого до бурхливих подій суспільно-політичного й літературного життя нового часу. Насправді, письменник, який дійсно в ці роки цурався С. Єфремова та всієї групи видавництва “Вік”, не міг пристати й до найбільш передових революційних кіл. Але все ж він залишався демократом у своїй творчості.

В казці “Скривджені й нескривджені” (1892) письменник в фантастичних образах, користуючись давньою індійською міфологією, показує суперечності між народом та самодержавством. Алегорична блискавка спалює царський палац і знаменує перемогу повсталих народних сил. Твір свідчить про те, що думка про революційне повалення старого ладу не була чужою І. Нечую-Левицькому. Спостерігаючи протягом десятиліть народне життя, він бачить в ньому багато змін. Від його погляду тепер не зникає соціальне розшарування на селі, гультяйство та хитрощі заможної верхівки (“Старі гультяї”, 1897). Дуже цікавим є нарис “Сільська старшина бенкетує” (надруковано 1912 р.), де змальовано бенкетування сільських п’явок за громадські гроші з приводу коронації Миколи II. Обурена біднота розправляється з розбещеними урядовцями. Письменник викриває також антиморальну поведінку панівних класів (“Вільне кохання”, 1911), висміює царську поліцію (“Телеграма до Грицька Бинди”, 1911) тощо.

Серед творів, які зберігалися в архіві письменника і недавно побачили світ або вперше друкуються в даному виданні, зустрічаємо датований 1914 р. твір під назвою “Уривки з моїх мемуарів і згадок (В Бог[ус]лавському училищі)”. Сторінки цих мемуарів значно розширюють уявлення про ранні роки життя письменника, порівняно

з відомою його автобіографією, і мають самостійне художнє значення. Тут відображено виразні картини бурсацького побуту й навчання, низку закінчених художніх типів вчителів (Страхов, Креховський) та учнів (Яким Нетупський, Мася). Письменник вносить чимало нового в характеристику задушливої атмосфери старої бурси.

Але більшість творчих пошуків письменника пов’язана з сучасною дійсністю. Вірно помічені письменником нові риси в сільській родині, що поступово руйнують застарілі звичаї (“Неслухняна жінка”). Вражає його й антигуманістична сутність імперіалістичної війни, її ворожість трудовому селянству (“Призва запасних москалів”), теплотою позначаються етюди селянського побуту (“Забудько”, “Ласий до меду парубок” та ін.). Дуже показове ставлення

46

Нечуя-Левицького до подій 1910–1914 pp. у нарисах “Апокаліпсична картина в Києві” і “Мар’яна Погребнячка й Бейліс”. Перший твір наближається до відомих пейзажних етюдів І. Нечуя (“Ніч на Дніпрі”, “Вечір на Володимирській горі” та ін.).



Пожежа в гавані на Подолі нагадує письменникові “Останній день Помпеї” К. Брюллова або видіння Апокаліпсису. Найрізноманітніші відтінки палаючого неба, чіткий і легкий силует Андріївської церкви на горі, почервонілий Дніпро і вбогі, старі квартали Подолу – все схоплено зором художника – людини великого естетичного чуття. Але тут же, у короткому ліричному відступі, виявляється внутрішній протест письменника проти жорстоких розправ самодержавної реакції: “Мені несамохіть пригадалась Лиса гора над Дніпром нижче од Києва, повна вішалників, де кожний ступінь землі зверху під шибеницями певно напоєний людською кров’ю й почервонів од людської крові, як почервоніли од страшної пожежі гори й Дніпро...”

Незгода й осудження реакції своєрідно виявились в іншому нарисі письменника–“Мар’яна Погребнячка й Бейліс” (1913). Вульгарно-соціологічна критика багато писала, нібито Нечуй-Левицький вороже ставився до інших націй, зокрема виявляв недружелюбність до євреїв. Творчість письменника не дає для цього підстав. Епізоди з негативними образами євреїв – орендарів, шинкарів, посесорів у прозі І. Нечуя йдуть поряд з реалістичними картинами злиденного побуту єврейської бідноти (“Рибалка Панас Круть”, “Живцем поховані”), змальованими із щирим співчуттям письменника-гуманіста. В згаданому нарисі (“Мар’яна Погребнячка й Бейліс”) Левицький висловлює осуд чорносотенній зграї організаторів так званої “справи Бейліса”. Устами подніпровської селянки Мар’яни він висловлює співчуття Бейлісу й сам поділяє цю народну точку зору, як єдино вірну й мудру. “Це оповідання сільської МОЛОДИЦІ,'– пише він, – навело й на мою думку багато дечого: якби Мар’яна сиділа між судовиками на суді, вона не скривдила безвинно навіть єврея. Бо в неї сумління більше, ніж у тих судовиків, котрі гнули справу – доконечно на Бейлісову загибель тільки через те, – що він єврей...

В кого ж більше сумління в душі?”

Рукописні нариси й “характеристики”, як називає свої етюди письменник, свідчать про його прогресивно-демократичну позицію в ставленні до ряду характерних явищ 1910–1914 pp. Шлях поступового розвитку демократичного світогляду, на жаль, не привів письменника на чітко визначені, послідовно революційні позиції. Але його симпатії – чи йшла мова про розпалення шовіністичних настроїв напередодні імперіалістичної війни, чи про антисемітські виступи реакції – завжди були на боці народу, на боці гнаних і “скривджених”.

47

9

Великі епічні повісті І. Нечуя-Левицького створювалися в 70– 80-і роки, коли в Росії і в Західній Європі широкого розвитку набув реалістичний соціальний роман, в якому широко розкривалися історія поколінь, генеза героїв та їх шлях у складних сімейно-побутових та соціально-громадських умовах. О. І. Білецький у своїй грунтовній статті слушно зазначав, що, накреслюючи програму діяльності для українських письменників і сам беручись якомога повніше розкопати “непочаті рудники” українського життя, І. Нечуй-Левицький і за цими намірами і за обсягом творчості наближається до Бальзака – творця “Людської комедії” та Е. Золя в “Ругон-Маккарах” К



Видатний письменник-реаліст своєю творчістю здійснював перехід української прози від традиційної оповідної форми до об’єктивноепічної розповіді, що відкриває простір для введення широких малюнків соціального побуту й процесів праці, для докладних характеристик дійових осіб та перетворення пейзажу на істотний компонент твору. Головною його заслугою було створення соціально-побутової повісті, в якій типові характери були намальовані з повнотою, властивою письменникам гоголівської реалістичної школи, і поставлені в докладно описані, етнографічно й соціально правдиві типові обставини. До цього йшов внутрішній процес розвитку реалізму в українській прозі, це підказував досвід російського та західноєвропейського роману й повісті.

Саме з Нечуєм-Левицьким в українську прозу прийшла манера докладного, неквапливого зображення матеріального оточення героя. Побут селян, багатих і бідних, закріпачених і “вільних”, повсякденне життя української інтелігенції, старосвітського і “новомодного” духовенства, артистичної богеми, праця найманих робітників на сахарнях і рибальських промислах – все це зображено на його епічних полотнах. В кращих творах письменника ці картини відіграють важливу роль у процесі типізації і стають засобами активного викриття несправедливого соціального ладу.

Характерними рисами Левицького – цього справжнього “артиста зору” є тяжіння до яскравих, виразних барв, до контрастів, до гри світла й тіні. В його творах нас вражає й промінь світла на тлі зелені старого саду (“Старосвітські батюшки та матушки”), і миготіння свічок у глибині старого млина (“Поміж ворогами”)., й жовтогарячі смуги райдуги на білих гребенях хвиль. Разом з тим письменник прагне предметно й точно зобразити природу: змалювати всі

1 О. І. Білецький, Від давнини до сучасності. – Т. І, Держлітвидав. – К., 1960. – С. 304.

48

особливості рельєфу даної місцевості, перелічити всі породи дерев і види квітів, передати всі подробиці, які відрізняють, наприклад, степові села від сіл Правобережної України. “Українська природа, в сліпучо-яскравих барвах показана Гоголем, – пише О. І. Білецький;– здавна була предметом захопленого славослов’я мандрівників, але вперше в особі Нечуя-Левицького вона знайшла спостерігача-живописця, у якого захоплення не заважало топографічній точності” 1.



Пейзаж є невід’ємним компонентом усіх творів Нечуя-Левицького. Все життя народних героїв його повістей ніби вписане в рамки природи, хоч нерідко пейзаж ніби контрастує своєю красою й привіллям з безрадісним існуванням знедолених селян. Слід зауважити, що в тих творах, де слабішає соціальний пульс творчості письменника, спадає також і його майстерність в описах побуту й пейзажу. Натуралістичне фотографування та розтягнута описовість стають прикметою жанрових і пейзажних картин у цих творах. На базі фольклору і живої розмовної стихії письменнику вдалося створити мову своєрідну й свіжу. Ще І. Франко вказував на те, що мова творів І. Нечуя-Левицького має глибоко народне коріння і набагато простіше й безпосередніше, ніж у його попередників у прозі, передає почуття й думки народу.

Письменник рясно насичує свої твори цитатами або образами з народних пісень, повір’їв, приказок. На фольклорній основі часто виникають улюблені письменником порівняння й епітети. Влучні народні прислів’я й приказки теж сприяють загальній емоційності мови Нечуя-Левицького і часто мають чітко окреслений соціальний характер.

Проте притаманна фольклору сталість образів і традиційність узагальнень далеко не завжди відповідає завданням індивідуалізації персонажів з народу, тим більше з інтелігентських кіл. До того ж, переходячи без змін з однієї повісті в іншу, самі по собі прекрасні фольклорні порівняння (дівчина, “як ясочка”, “як квіточка”, “як зірочка”, брови, “мов шнурочок”, очі, “мов терночок” і т. д.) мимоволі справляють враження художнього штампа або стильової одноманітності.

Одначе в мові Нечуя-Левицького дуже сильний інший струмінь, заснований уже не на фольклорі, а на глибокому знанні і надзвичайно вмілому відтворенні живої повсякденної народної розмови.

Письменник наполегливо боровся за чистоту й виразність літературної мови. Але водночас він прагнув внести деякі обмеження в лексику та орфографію, вимагаючи точної орієнтації і зокрема точного відтворення фонетичних особливостей мови Надросся.

1 О. І. Білецький, Від давнини до сучасності. – Т. І. – С. 292.

49

У своїй творчій практиці письменник часто відступав від проголошених ним лінгвістичних вимог, вводячи слова фабричного, міського побуту, відтворюючи специфічну лексику інтелігенції, але “теоретичні” погляди все ж позначились на його художньому слові.



Наступні покоління українських демократичних письменників продовжили кращі традиції творчості І. Нечуя-Левицького й зуміли подолати деякі слабкі, обумовлені світоглядними позиціями та часом сторони його реалістичного методу.

В листі до І. Нечуя-Левицького майстер українського соціального роману Панас Мирний проникливо писав про те, яке значення в його творчому розвитку мали твори старшого товариша *. З глибокою пошаною ставився до Нечуя-Левицького І. Франко, не раз згадуючи його “ясні, тихі та бистрі очі”, що підглянули на Україні “так багато здорового, своєрідного, чистого та вміли підглянути й нездорове, невродливе та пусте”, вміли милуватися рідною країною та розуміти “її красу та горе і радощі її дітей” 2.

Вплив І. Нечуя-Левицького позначився й на ранній прозі М. Коцюбинського. Новітні письменники, стоячи на передових, революційно-демократичних позиціях, глибше проникали в соціальні причини суспільних явищ і бачили перспективу їх розвитку. Своїми творами вони піднесли українську прозу до нових вершин реалізму. Але їх досягнення виникали на грунті попередньої української літератури, в якій важливе місце займає творчість І. Нечуя-Левицького. До певних засобів типізації, до традицій гумору й сатири видатного реаліста звертаються й українські радянські письменники.

Перед очима сучасного читача з повістей та оповідань І. С. Нечуя-Левицького – цієї розкритої книги життя – постав правда Дореволюційного життя України. Зігріті теплом авторського серця й осяяні яскравим світлом художнього таланту, постаті народних героїв письменника хвилюють нас і сьогодні. Класичні твори пись* менника набувають нового естетичного й пізнавального значення, допомагаючи краще зрозуміти минулу епоху й не бачених нами людей та порівняти їх життя з щасливою долею наших радянських сучасників.

Н. Є. Крутікова.

1 Відділ рукописів Інституту літератури ім Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 5, од. зб. 1386.

2 І. Франко, Ювілей Івана Левицького (Нечуя), “Літературно-науковий вісник”, 1905, січень. – С. 42.

ДВІ московки

Повість

аз якось був тихий літній вечір. Сонце стояло вже на вечірньому прузі. Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села і підняла за со-

І

бою куряву. По дорозі йшов молодий москаль додому по білету. За плечима в його теліпався ранець та торбина з сухарями; через плече висіла сіра московська шинеля, скручена, як обід. Мабуть, здалека йшов москаль, бо підбився і насилу-насилу волік свої притомлені ноги.



Курява тихо полягла на стерню, череда ввійшла в село. На яру стояло чимале село; посеред села біліла невеличка нова церква. На самому низу блищав ставочок, один і другий, а кругом його і понад греблею росли густі, високі, зелені та кучеряві верби.

Москаль став, подивився на село, а далі сів на окопі та й почав насипати тютюну в люльку.

“Господи! – подумав москаль, – п’ять літ вже, як я вийшов з Момотів, а вже вони й більші стали, вже й церква нова, й верби понад ставками поросли такі великі... Що ж

51

то діється тут у селі? Чи жива, чи здорова моя стара мати, чи, може, спочиває вже на кладовищі?.. – І москаль похилив голову... – А парубки, а дівчата, з котрими я гуляв колись! Мабуть, парубки вже всі поженились, а дівчата заміж повиходили. Чи вийшла то Настя та Мотря? А гарні були дівчата! Гарні, мабуть, з їх і молодиці...”



Москаль встав і насилу поволік потомлені ноги тихесенько до села.

А тим часом за ставком, за густими вербами на сінешнім порозі, під маленькою хатиною сиділа стара Хомиха Варка. Старенька й невелика була Хомишина хатина, одним одна на всім огороді. Коло неї ані комори, ані загороди, ані хлівця. Тільки на причілку була притулена до хати якась повіточка, а там лежало трохи хворосту, стояла стара терниця та бительня та валялися два щербаті глиняники. Весь огород заріс густою та високою травою. Перед хатиною, на маленьких грядочках, росла картопля, буряки та цибуля. На два ступені од дверей зелений горбик з лядою, – то погріб бабин. За хатою десять вишень та дві груші, – ото й усе хазяйство Хомишине...

Хомиха сиділа на порозі, поглядала на битий шлях та пильнувала над роботою. Вона шила синові сорочку. Знать, не дуже добачали старі очі, бо Хомиха нагнулась над самісіньке полотно. Її руки тряслись; старенький очіпок зсунувся на тім’я; з-під очіпка одвисло пасмо сивої коси, а стара все пильнувала над коміром, вилічувала нитки та вишивала заполоччю. Як же не пильнувати матері, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя, котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п’ять років, з того часу, як його взяли в москалі.

Хомиха націлилась ниткою до вушка та й не потрапила. Тоді вона встала, прикрила очі рукою, глянула на сонце, а потім на шлях...

“І знов минув день, вже й вечір настав, а мого сина нема та й нема! – думала Хомиха... – Вже другі москалі давно поприходили, а про мого Василя ні чутки, ні вістки”.

І не один день сиділа Хомиха на порозі та виглядала свого сина. І тепер знов сіла вона на призьбі, підперла голову рукою; її очі впали на широку дорогу, на далекий ліс, на далеке небо, а думка, як та птиця, полинула десь далеко, в чужу сторону. “Чи живий він, чи здоровий, – думала вона, – чи прибуде до мене? Чого не трапляється

52

москалеві на чужій стороні? Може, його на войні вбито, може, його звір зачепив у лісі темної ночі, а може, де занедужав на чужині, лежить один і нікому порадоньки дати”. Літає материна думка то по степах широких, то по темному лісі в глуху темну ніч, то бачить вона його слабого, недужого, в якійсь чужій хаті, між чужими людьми, то на битій дорозі, де на його напали недобрі люди. А серце материне ниє та ниє...



Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина і попленталась в хату з болячою душею, з болячим серцем.

А тим часом в одному вікні, потім в другому заманячив червоний комір. Сінешні двері рипнули, одчинилась хата, і перед Хомихою, як з-під землі виріс, з'явився її син Василь.

Вечірнє сонце блиснуло на його в вікно. Високий та тонкий стояв перед нею син: чорні кучері, лице, одежа – все припало пилом.

Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась.

– Добривечір, мамо! – промовив Василь. – Чи пізнаєте мене?

Стара крикнула, кинулась до його й заголосила...

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка