Наукова думка



Сторінка8/34
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.45 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34

Вивела корову на ярмарок. Оглядають жиди корову з усіх боків та дають таку ціну, що Ганні аж сльози навертаються на очі. Нігде дітись! Горе та нужда кругом. Продала, як дурно оддала!

Спродала Ганна, що було зайве в скрині, деякі хустки старої покійниці, деякі спідниці. Нічого так їй не було жалко, як тих рушників. Повиймала з скрині, розіслала по всьому столі, розвішала на образах, на стінах, щоб хоча надивитись. А рушники все гарні, біло-біло убілені, повишивані орлами та червоним хмелем. Одійшла Ганна, підперла голову рукою, оглядаючи рушники, згадала своє дівоцтво:

– Рушнички ви мої повишивані! Чи я вас не вбілила, що обдарила вами свою долю й недолю, своє щастя й безталання! Я вас пряла, ночей не досипала, білила вас в зеленому лузі під червоною калиною; вмочала вас, як почав соловейко щебетати. Давала я вас милому, а, знать, моя недоля тоді між старостами в хаті стояла!

– Рушнички ви мої, шовком переткані! З вами я ждала свого милого, чорнобривого; розстеляла вас при повному місяцеві, щоб мій милий був гарний, як місяць на небі, щоб життя моє було ясне, як ясні зорі. Не продам я вас зроду-звіку!

76

– Тільки мені й радості, що гляну на вас та згадаю своє дівоцтво, своє женихання, своє залицяння. Не продам вас, не продам!..



V

Хмарна осінь надворі, смутно в Ганниній хатині. Ганна сидить за гребенем та думу думає. В хаті тихо, як у пустці. Кіт сидить на печі, заплющивши очі, півень присів під полом, дрімав, опустивши крила. Навіть дитина сиділа тихо, не пустувала, задумалась й головку схилила. Сумують стіни, сумують вікна позаплакувані, сумує, неначе думу думає, піч...

А тим часом разом у трьох вікнах майнула жіноча голова в червоній хустці. Неначе разом рипнули сінешні й хатні двері, і серед хати перед Ганною, як блискавка впала з комина, стала Марина.

– Добривечір тобі, Ганно, в хату! – ляснула вона голосно, на всю хату, мов брязнула склянкою об землю.

Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою. Дитина злякалась і заплакала. Кіт скочив з печі під піл, неначе його хто потяг дубцем, а півень засокотав, заляпав крилами й заспівав. Десь у кутку задзижчала муха. Весела Марина сполохала сонну хату; все живе в хаті знов ожило, прокинулось, зашуміло, загомоніло. По сумних стінах, по темних кутках неначе хвилями розлилась веселість, неначе промінь весняного сонця влетів у хату і разом блиснув на всі кутки. І піч глянула веселіше, і вікна дивились неначе світліше. Закрасила собою краса Маринина вбогу хату, неначе кущ червоної калини красить зелений гай. З того часу, як Ганна вийшла за Василя, між подругами неначе недобрий чоловік загородив стежку тином. Було Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова була між ними!

Як же зосталась Ганна сама в хаті безталанницею, знов Марина пригорнулась до Ганни; взяв її жаль, як почула вона, що Ганна плаче, побивається одна-однісінька у своїй хатині! Не втерпіла – прибігла Марина!

– Молодице! – задріботіла Марина, – бійся ти бога або котрого святого! Зглянься на себе, – промовила Марина, повернувши Ганну до вікна і дивлячись їй в вічі. – Лице твоє змарніло, очі позападали, бліда ти, як смерть.

77

Де ж поділася твоя краса? Тінь твоя тільки сидить тут на днищі!..



– Бо сумую, та плачу, та працюю, ночі не досипаю, – • одказала Ганна.

– Та нехай вона пропаде, ота іродова робота! Чи вже ж ти хочеш запакувати себе над цим днищем?

Як та метіль, вхопила Марина мичку з гребеня і швиргонула на комин; мичка зачепилась за тріски на комині і химерно простягла свою довгу бороду вниз, аж дитина зареготалась. Гребінь полетів під піл, днище загуркотіло аж на горище, вдарилось об крокви і гепнуло на стелю.

– Марино! що це ти виробляєш, наче маленька! Я не люблю таких жартів, – каже Ганна.

Червона, як жар, весела, як дитина, Марина вхопила Ганну за руку і почала, жартуючи, крутитись по хаті.

– Марино! навіжена молодице!–пручалася Ганна, – -• сьогодні свята п'ятниця! Геть собі з танцями: не до танців теперичка мені!

А Марина б’є тропака та ще й приспівує:

Як я була молодою – преподобницею,

Повісила хвартушину над віконницею.

Хто йде, то кивне, а хто їде, моргне!

– Ганно! сестрице! Чи вже ж ти хочеш занапастити свій вік, марно стратити літа свої молоді; чи вже ж тобі не жаль своєї краси, лиця білого, брівок тоненьких!

– Нащо мені краса тая, коли нема мого Василя. Задля кого ж цвістиме вона? Нехай в’яне моє лице, западають мої очі, линяють брови, бо нікому дивитись на їх...

– Ож послухай, Ганно, мене нерозумної! І Василь твій не завинув, нігде не дівся, може швидко й прийде! А на світі не одні брови чорні, не одні очі горять вогнем. Одні брови чорні, а другі чорніші, одні очі горять вогнем, а другі палають, як полум’я, одно серце тепле, а друге тепліше.

Сама Марина зітхнула по своїй речі, бо згадала, що є на світі одно серце найтепліше, одні очі найчорніші, одна душа наймиліша.

– Бог зна? що ти оце верзеш, Марино! – одказала Ганна. – Я тоді тільки щаслива, як піду до церкви та помолюся богу за свого Василя...

“– А я й богові молюся, і на хлопців дивлюся! Мені шкода моєї молодої краси, моєї коси. Нехай цвіте, не марніє моє лице, не линяють брови! Нехай люблять мене

78

хлопці молоді й хороші! Я молода, хочу всмак нажитись в світі, хочу бути щаслива і весела.



Ото мені щастя, Ганно, як я стою ввечері під вишнями та дожидаю мого милого, чорнобривого, як він свисне тричі за ставком між вербами, подаючи мені звістку. А в мене серце холоне й душа холоне! І добре мені, і страшно мені, аж прихилюся я до вишні... А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить лист гарбузовий, гойдається висока кукурудза й соняшники. А милий випливає звідтіль, як ясний місяць сходить, наближається до мене, моє серце мліє, умліває... Чи то ж не щастя, Ганно, ввечері, обнявшись з милим, слухати, як щебече соловейко? Чи то ж не доля, як пригорне милий до свого серденька, як дивитись йому в вічі, цілувати його брови, його очі?

Марина положила обидві руки на Ганнині плечі і припала головою до її плеча.

– І годі, Марино, – одказала Ганна. – Не задля мене жарти та сміхи! Не задля мене чорніють брови та очі. Минулося моє кохання, моє женихання! Помандрувало моє щастя з Василем в далеку сторононьку.

– Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пішла заміж за нелюба і не зазнаю такого щастя, як тобі судилося... Я й не накохалась, я й не навтішалась! Прощай, Ганно, – промовила Марина, – час додому. Приходь до мене, Ганно, завтра ввечері, побалакаємо, пожартуємо, розважимо себе трохи...

Густий осінній туман встає над лісом вечірньою добою. В селі тихо, на улицях пусто. Місяць світить, як через сито; вітер колише голими вербовими верхами. Марина дівчат до себе на вечорниці закликає:

– Дівчата-сестриці! прийдіть завтра до мене на вечорниці! Скучно мені, молодій, самій в хаті жити. Марно пливуть мої дні за днями, літа за літами! Постіль біла, стіна німа, ні до кого й слова промовити. Прийде день – журюся, прийде ніч – сумую. Приходьте, дівчата!

– Добре, Марино, прийдемо! – одказують дівчата.

– А я закличу до себе троїсті музики та наманю хлопців повну хату і кімнату, ще й подвір’ячко! Тому кивну, тому моргну, і налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворітечка, буду вас ждати, в вікна виглядати. Приходьте ж, дівчаточка!..

79

– Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!..



Густий туман покотився яром; в селі ще тихіше; місяць насилу вигляда з-за густої хмари, неначе світить через густе полотно.

Марина, де не встріне хлопців, до себе на вечорниці закликає:

– Хлопці! завтра в мене вечорниці! Моя хата скраю, вона стоїть у вишнях, а двір у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопці, не минайте мене! Як минете мою хату, – не займайте мене!

– Добре, Марино, прийдемо, як дівчата будуть! – одказують хлопці.

– То не гай, де соловейки не щебечуть; то не вечорниці, де дівчат немає! Моя хата, а ваші музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря, а ваше мед-вино, горілочка, маковники та медяники. А сама я молоденька, гуляти раденька! Не дивіться, хлопці, що на мені хустка! Серце моє дівоче. Личко моє не змарніло, брови не злиняли. Люблю співи, люблю жарти, люблю вус чорний, погляд орлиний!

Не лишайте мене, хлопці! Як минете мою хату, не чіпайте мене!

– Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!

Місяць виплив з-за густого туману на синє небо; затих вітер і насилу шелестить сухим листом. І ясніше, і тепліше надворі. Марина Василя, найкращого парубка на все село, до себе на вечорниці закликає:

– Прийди, серце Василю, завтра ввечері до мене! В мене буде дівчат, як зірок на небі; в мене буде хлопців, як ?лакового цвіту на городі. Будемо грати, співати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце моє!

Прийди, серце Василю! Задля тебе приберуся, як на Великдень! Тричі вмиюсь з полумиска свіжою водою, надіну десять разків доброго намиста з дукачем, взуюся в червоні чоботи. Поберемось за рученьки, будемо по хаті походжати. Прийди ж, доле моя!

Прийди ж, доле моя! Буде в мене їсти й пити! Вечеря моя смачна, хата моя тепла.

Взяла Марина хлопця за підбородок, поцілувала тричі, аж одляски пішли попід вербами, і полетіла вітром попід огородами, а навздогінці за нею побігла по тину чорна тінь її.

Ввечері у суботу сумно та жалібно загув момотянський

80

дзвін. Гуляє вітер по улицях, з неба порошить крупами. Нікого нема в церкві. Одна Ганна вийшла з цвинтаря, неначе тінь якогось мерця, і попленталася попід тинами.



“Аже ж мене просила до себе Марина, – згадала Ганна. – Зайду на часок, посиджу, побалакаю. Одначе сьогодні робити гріх”, – подумала Ганна і повернула до Марининої хати. В хаті у Марини в печі палає полум’я, світло так і б’є, так і ллється кругом хвилями з усіх трьох вікон і освічує верби та вишні.

“Марина таки жде мене, – думала собі Ганна, – вечерю, мабуть, варить”, – міркувала вона. Одчинила сінешні двері й здивувалась! В хаті гуде, як в улику бджоли.

“Чи не заблудила я, – подумала Ганна і вийшла надвір, – ні!.. Маринин двір і ворота. Ввійду в хату”.

Ввійшла Ганна й стовпом стала. В хаті ясно, як серед дня. Горить каганець і дві свічки, в печі палає полум’я і миготить веселими хвилями по білих стінах. На лавках, на полу, на печі обсіли, як хмара, дівчата та хлопці! Сміх, регіт, жарти та співи! На скрині сидять музики. Серед хати, убрана, як у празник, походжає Марина, як та пава, та заглядає в піч.

– А я тебе, Ганно, жду, не діждуся! – гукнула Марина. – Заграйте, музики, дрібно та весело! Заспівайте, дівчата, про талан, про щастя.

– Що се таке, Марино, – одказує Ганна. – Чи весілля справляєш, чи що? Кого ж заміж даєш, кого жениш?

– Женю я свій талан, видаю заміж свою долю! Грайте, музики, й не переставайте!

Музики вчесали метелиці. Марина, як стояла з рогачем в руках, так і повіялась і потягла за собою Ганну. Ганна одіпхнула її й стала оддалеки.

– Як не хочеш, то я й сама! – каже Марина. – Заб’ю лихо тропаком, затопчу ногами! Грайте, музики, або гроші вертайте! – А сама приспівує:

Ой пішла 6 я на музики,

Як дасть батько п’ятака –

Закрутилася б навіки Та вдарила тропака!

Туп, туп. ніженьками,

Дзень, дзень підківками!

Гоп–чук – га! тропака!

Бо я зроду така!

81

Ткач Микола кинувсь до Ганни й хотів потягти її в танець.



– Одчепись, поганий!–визвірилась на його Ганна так, що аж в хаті стихло, аж замовкли хлопці та дівчата.

– Останній раз нога моя в твоїй хаті, – промовила Ганна. – Не переступлю я, Марино, твого порога!

Ганна гуркнула дверми, аж вікна задзвеніли. Хлопці реготались, а ткач одчинив двері та й гукнув вслід: “Тютю, дурна – навіжена московка! Чи присвятилася, чи в черниці думаєш йти!”

Розійшлись вечорниці. Як метіль, кинулась Марина і поприбирала, й повимітала, й повитрушувала, й повимивала. Заслала стіл скатертею, постелила постіль, в ночови налила митілю, щоб змити голову, бо була субота.

Сидить Марина кінець стола, розчісує косу. Густа чорна коса розпалась чорною хвилею по білій сорочці, по скатерті. Чеше вона косу, а густий волос аж вилискується.

Задумалась Марина; рука з гребінцем заклякла на косі... В ушах гув бубон, скрипіли скрипки, в очах миготіли чорні брови, чорні очі парубочі.

“Короткий той веселий вік дівочий! Я й не нагулялась і не наспівалась! Верніться ж назад, літа мої молоді дівочі!

Коли б я знала, де росте таке зілля, що літа вертає, коли б знала, де живуть такі знахурки, щоб одробили моє горе, щоб вернули мій вік дівочий, пішла б на край світу, не спинилася б!”

Засвітила Марина свічку, поставила на столі дзеркальце, одчинила скриню й вийняла з чорної хустки кибалку з квітками, з стрічками, з вінцями, – ту кибалку, у которій вона стояла під вінцем у церкві.

Перед дзеркальцем наділа вона на голову кибалку. Кінці стрічок червоних, синіх і зелених пірнули в розчесану косу.

Глянула Марина на себе в дзеркало, і сльози покотились з очей. В дзеркалі чорніли блискучі очі, чорні брови, а голова цвіла квітками. Перша маківка на городі не була така гарна, як Марина в квітках та стрічках. Повернулась Марина боком, майнула чорна коса з стрічками й розсипалась по плечах і по грудях. Серце зомліло в Марини.

Марині стало душно; в висках неначе хто молоточками стукотів, голова морочилась; їй хотілось співати, забавля

82

тись, кудись іти, шукати якогось щастя. Вона, чула, що не нагулялась і не натанцювалась. Тихий світ місяця ма нив її, ніби пісня соловейка.



“Піду ж я в сад та згадаю своє дівування, своє залицяння”, – думала Марина.

Надворі втихло й потеплішало; тихий вітер ледве шелестів сухим вишневим листом; місяць повний, але неясний стояв високо. Марина глянула на вишні, що стояли без листу і нагадували їй, що спаде колись і її краса, як вишневий лист.

– Розмай, вітре, мою чорну косу до поясаі Ви, зіроньки, ^ляньте на мої брівоньки, на мої квітоньки! А ти, місяченьку, подивись на моє личенько, на мою красу. А коли бачиш, кого я люблю в далекій стороні, згадай йому про мене, наведи на його хоч сон про мене.

Світло горить в хаті, Марину сон не бере. Гуде, не перестає в вушах бубон, риплять скрипки, перед очима манячать веселі лиця. Коли зразу в думці її з'явилось лице Ганнине, сердите.

“Боже ж мій! що я наробила, – подумала Марина. – Вона сказала, що не переступить більше мого порога. Розгнівала я свою дорогу давню подругу”.

Встала Марина, як сиділа, в квітках, стрічках, накинула кожушину і полетіла до Ганни пізньою добою.

– Чи спиш, Ганно, – питала Марина, постукавши в вікно.

– Ні, не сплю; йди в хату, – одказала Ганна.

В хаті було світло, бо світив місяць. Ганна глянула й перехрестилась. їй здалось, що то мара.

– Не бійсь, Ганно! Се я дівую при місяцеві та при зорях. Забулась зняти квітки, як згадала, що обідила тебе: так і прилетіла до тебе.

– Насміялася ти з мене, Марино!–каже Ганна. – Завтра свята неділя, я була в церкві, – богу молилася і за себе, й за чоловіка, і за тебе, і за всіх. А ти мене запровадила на вечорниці. Мені казала одна черниця в Лебедині: хто в церкву не йде або гуляє проти празника, під тим на сім сажнів земля огнем горить. Що ти робиш, Марино? Схаменися! Хіба ж ти маленька, чи що? Не знаєш, що молодиці гріх вбиратись в дівочий убір? Чи не до перелесника вбралась ти в стрічки та квітки?

– Прости мені, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра неділя. І байдуже...

83

– Завела мене між парубки, – говорила далі Ганна, – нехай вони дівчатам сняться... Та в тебе ж чоловік є. Що він скаже, як додому повернеться? Ти ж хазяйка в своїй господі! Тебе ж люди осудять!



– Як схотять, – каже Марина. – Я не боюсь людського поговору. Жартую, бо я молода, бо хочу прожити свій вік весело, щоб не марно пройшли літа мої молоді.

– А я й досі стояла перед образами та благала за тебе господа милосердного, щоб тебе господь навів на добрий розум, щоб не глузували з тебе люде.

– Вибачай же мені та не сердься на мене, Ганно. Спасибі тобі. На добраніч!

VI

Не один рік минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустіє і в коморі, і на дворі. Повітка похилилась набік, покрівля світиться, стріхи обсмикані, огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московці!



Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловік об собі звістку, посилала, що було закрутить веретеном. А тим часом минає рік, минає й другий – Василь не подає об собі звістки.

Вже й питала і перепитувала людей, питала й москалів, ходила і до священика. Ніхто не знає, не відає. І яких думок не передумала московка, сидячи за гребенем! Не раз вона плакала і тужила за ним, як за мертвим. Недурно ж загомоніли, що десь страшна війна.

Тим часом на втіху матері підростав син. Дивиться вона, не надивиться на свого сина: втішається, не навтішається своїм Івасем! Хисткий, як билина, рівний, як очеретина, жвавий, як щиглик, виростає Івась. Вже йому переступає за десять років; і носик виправляється, і брови густішають, і личко наливається, як яблучко.

І не раз було Ганна, поклавши його головку собі на коліна, промовляє до його:

– Одже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очі батькові, і брови його, і погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш великий, ти будеш хазяїном в моїй хаті. Будемо удвох працювати, хліб заробляти; будеш мені помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до тебе, сину, на старість, а ти до

84

глянеш стару, недужу матір. Рости, сину, великий та будь щасливий! За тобою, може, і моя доля згадає про мене, ще раз загляне через поріг в мою хату...



Хлопцеві чудні то були речі! Чудно йому було, що він такий малий та догляне таку велику матір. Йому здавалось, що чоловік, таки момотянський, котрого дражнили Долею, прийде до їх, стане на порозі та й загляне в їх хату.

Хлопець підріс та й справді став у пригоді матері. Вже і на себе трохи заробляє, і матері дещо принесе до господи. Стара дякує богові та латає латки подекуди. Аж поздоровшала і помолодшала!

А Марина її розважає. Що божого дня навертається в хату, годує Івася гостинцями та цілує його бровенята, згадуючи чорні брови його батька Василя.

Мабуть, не судилося вже Ганні щастя. Занадилось до неї лихо та біда! Бо нема біді місця в багатих та пишних будинках. Недурно співають в пісні: “Пішла біда до пана, ізбулася жупана; пішла біда до попа, ноги собі попекла. Пішла ж біда до Івана, од Івана вийшла п’яна”.

Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов до Ганни в хату. Ганна як стояла, так і зомліла, сама не знала й чого. Мабуть, чуло біду її серце.

– Добридень тобі, молодице, – казав осавула. – Прийшла вчора така бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо він, бач, ніби солдатський син, значиться, кантоніст...

– Але ж у нас в Момотах нема школи, – одказала вона. – Будьте ласкаві: воно ще мале; а я сама однісінька в хаті; воно мені поміч дає.

– Треба його везти у Київ! – казав осавула, – так і в бумазі написано. Виряджай швидко, бо вже і підвода для трьох кантоністів наряджена.

Взяли Ганниного хлопця і повезли тим шляхом, що й батько поїхав... Ганна неначе розум стратила. Як німа, ходила вона неділь зо дві. Марина не одходила од неї, і доглядала, і годувала, аж поки не привів її бог знову до розуму.

– Не плач, Ганно, не вбивайся, – втішає було Марина. – Київ не богзна-де! Дасть бог літо, підемо у Київ, побачимо сина, а може, й додому одпросимо. Він же не те, що москаль.

85

Тільки й жила Ганна тією думкою, тією надією, тільки й ждала вона літа.



Настало літо. Пішла Ганна з богомольцями до Києва.

Ввійшла в Київ. Кого ж тут питати в світі? Питала богомольців – ніхто і не знає, і не відає. А на улицях, куди не гляне, скрізь пани та пани, страшно й підступити.

Осмілилась-таки, стала розпитувати одного пана. А він слухав, слухав, а далі каже: “Не понимаю, бабка, что ты говоришь!” Іде Ганна улицею та розглядає на всі боки. Коли тут назустріч, з Воєнного Миколая, вийшли маленькі москалики, та все по два в ряд, а коло їх, як ті журавлі, офіцери по обидва боки. Зирнула Ганна і зараз між хлопцями пізнала свого Йвася.

Як уздріла вона свого сина, так і кинулась до його між ту череду. А син засоромився своєї матері мужички; другі засміялись. Старий офіцер одіпхнув її, ще й налаяв дуже гидко.

Чи вважає ж на що мати, як її одпихають од дитини? Мати полізла б за мертвим дитям і в яму, якби не спинили...

Ганна пішла слідком за ними. Кантоністи ввійшли в школу, і вона хотіла увійти за ними. На порозі спинив її старий вусатий москаль.

– І ваше благородіє, і дядечку, й голубчику! вік буду молити бога за вас. Пустіть мене, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцілую мою єдину дитину!..

– Послі прийдеш, – каже...

Ганна сіла коло порога і стерегла, очей не зводила з дверей...

Коли так як надвечір випустили до неї сина.

– Скажи мені, моя дитино, чи добре тобі тут, чи жалують тебе?

– Ні, мамо, погано! все вчимось да вчимось; за все нас б’ють, а на харч дуже погано. А гулять не пускають.

Розказує дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишіла!

– Скинь, сину, оцю погань! бачиш, що то?

Взяла вона той мундир, роздерла й розшматувала і позакидала шматки у кущі.

– Тікаймо, сину! ходімо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила тебе назад!..

86

То не звір блукає в сосновому бору темної ночі, то не вовчиця ховається з вовченятами, тікаючи до своєї нори, то мати тікає з сином, ховається од людей. Обминає Ганна великі биті шляхи, іде вона ярами та долинами, наддніпрянськими лугами та сосновими борами. Ночує Ганна під синім небом, під зеленими осокорами та грабами.



Сонце стало серед неба, сипле промінням на синю дніпрову хвилю, гуляє золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та осокорами, понад білим побережним піском. Надворі стала спека, аж дихати важко.

Потомились безталанні.

– Болять, сину, ніженьки? – питала мати. – Втомився дуже? Сядьмо на одпочинок.

Невеличкий дніпровий залив влився між двома горами в густий сосновий та кленовий ліс. З усіх боків обступили його високі-превисокі верби, аж трохи понахилялись над водою, позчіплювались зеленими верхами, заглядаючи в світлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало.

Понад заливом, по луках пішли, скільки оком скинути, високі очерета, густа зелена осока. А між осокою просунулись насилу-силу через гущавину густі лози, високі осокори та верби. По мілководді скрізь розляглося широколисте латаття, вкрило воду листом в три сталки, а над листям стирчали жовті та білі квітки та зелені маківки. Під прозорчастою, чистою, як сльоза, водою зеленіло якесь баговиння, зубчасте, тонесеньке, дрібне, як пух, світилось чисте піскувате дно з білими черепашками. Куди не кинь оком, скрізь зелена осока, очерета, лози, та верби, та пологі зелені луки.

– Сядьмо отут, сину, під осокорами. Сюди, мабуть, і звір не заходить.

Одпочили вони, з'їли по шматку хліба. Огляділа мати голову синові і почала полоскати в воді чорні сорочки. Пере Ганна сорочки, а син купається, не накупається, пірнає, брьохається, хлюпається, грає, як та риба, в чистій воді. З води біжить на пісок вигріватись, з піску в воду та знов на пісок. А мати втішається, дивлячись на дитячі іграшки. Нарвало хлоп'я довгого бадилля з латаття з жовтими та білими квітками, поламало його дрібно, неначе разки зеленого намиста, обвертіло тими разками шию, й голову, й білі груди, оперезалось, неначе поясом, білим

87

та жовтим цвітом. Як та водяна русалка в зеленому баговинні, вигравав хлопець в воді: то полізе десь в густу осоку за водяними півниками, тільки головка його чорніє та блищить біле, незагоріле тіло крізь гостроверхий лист.



А мати і спиняє, й жалує спиняти сина, дивиться і втішається.

Привела сина додому, та й не довго втішалась! Попереду манила, хто питав, неначебто вона одпросила свого сина. А як прийшла знов бумага, взяли Йвася та й попровадили до Києва. Завдала тільки жалю собі Ганна, надіючись на поміч. Ще більше вилила вона сліз, рясніше стало латок на старій свитині. Хилиться повітка ще нижче, пустіє Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати, та все потрохи посилала синові...

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка